Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Як робити лабораторно-практичну роботу.doc
Скачиваний:
20
Добавлен:
06.02.2016
Размер:
909.82 Кб
Скачать

З «Життєпису»Левка Лук'яненка (1988р.)

«Від 1966 року починається нова сторінка в історії політтаборів. Доти всі напрямки політв'язнів орієнтувалися на підпільні методи праці. Генерація 1966 року привезла орієнтацію на легальну працю. Доти зв'язків із закордоном боялися і не мали, нова генерація привезла зв'язки з демократичним Заходом і цього зовсім не приховувала. До 1966 року тільки окремі в'язні відстоювали і обґрунтовували відкрито свою антисоветську платформу, нова генерація відкрито й сміливо доводила свою правоту.

Від приїзду до концтаборів нової генерації починається змагання з адміністрацією, якого доти не було: політв'язні збирають факти грубого порушення законів і прав в'язнів і передають їх до світової демократичної громадськості, а адміністрація намагається не допустити виходу такої інформації за межі табору.

Дух в'язнів ожив, і навіть старі люди підняли голову. Висока освіченість та інтелігентність нової генерації українських політв'язнів наповнювала гордістю всіх українців, навіть поліцаїв, і створювала дуже незатишну атмосферу для малоосвіченої адміністрації. Аби придушити пожвавлення, КДБ влітку 1967 року відправило до тюрми найактивніших із нової генерації: Михайла Гориня, Валентина Мороза та Михайла Масютка...

І я почав діяти. Спочатку сам. А у вересні 1976 року Микола Руденко запропонував створити Українську Гельсинську групу. Я пристав на пропозицію, побачивши в ній сміливий і політично вельми прозорливий крок. Після початкової акції фундаторами групи захотіли стати й молоді люди М.Матусевич та М.Маринович, а також мої давні побратими Олекса Тихий та Іван Кандиба, таким чином, усього нас стало 10 осіб: Бердник, Григоренко, Кандиба, я, Матусевич, Маринович, Мешко, Руденко, Строката, Тихий.

5 лютого 1977 року арештували Руденка і Тихого, у квітні - Матусевича і Мариновича.

Мене дуже радувало, що знаходяться все нові й нові люди, готові вступити до групи і заповнити прогалини в її рядах. Бачачи, що ідуть сатані в пащу - просто в тюрму, вони все-таки йшли, - справді взірцева жертовність за справедливість і волю!

12 грудня 1977 року арештували мене. 10 грудня я завершив звернення до Белградської наради 35-ти держав про дискримінацію українців у сфері права і передав молодиці, що щасливо довезла його до Києва»

.Зі спогадів Петра Григоренка (1975 р.)

«...Першими попрямували до Москви українці, прагнучи вийти в зовнішній світ - через чужоземних кореспондентів. У Москві пішов із рук до рук український самвидав: вірші Симоненка, Стуса, Світличного, Караванського, книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», книга В.Чорновола «Лихо з розуму», есе В.Мороза «Репортаж із заповідника ім. Берії». Отже Москву затопила велика література українського самвидаву. Почали усталюватися особисті зв'язки між московськими і українськими правозахисниками. Ми довідалися про рух національного відродження, що розгорнувся на Україні з початком 60-х років, про так званих шестидесятників і про жорстокий удар, якого завдав цьому рухові КДБ.

Настав час і мені й дружині мати особисті контакти з правозахисниками, моїми земляками. До нас приїхали Ніна Строката й В'ячеслав Чорновіл. Переповідання вістей з України лилося й лилося: політика русифікації, утиски проти української культури, жорстокі репресії проти кращих людей українського ренесансу. Поговорили, зокрема, й про трагедію Івана Дзюби. Він - разом з іншими українськими діячами культури - звернувся до тодішнього секретаря ЦК КП України П.Шелеста у справі гноблення української національної культури. Шелест доручив Дзюбі написати про це. Дзюба з запалом узявся за діло, і вийшла книга «Інтернаціоналізм чи русифікація». Коли Шелеста усунули, Дзюбу незабаром заарештували. Довготривалими психічними тортурами Дзюбу змусили «покаятись» - і талановита людина погасла...

16 березня 1969 року я написав листа до виборчої комісії та в газети «Известия» і «Московську правду», отже, й до самвидаву, а через нього за кордон. У листі говорилося: «Не бажаючи завдавати зайвого клопоту агітаторам, доводжу до відома, що не прийду до виборчої урни. Причина: 1) У нас немає виборів. Є голосування за того єдиного кандидата, котрого виставили ті, що стоять при владі сьогодні. Прийдуть люди чи не прийдуть, цей єдиний кандидат буде «обраний».

Звідси вибори - це пустопорожня комедія, потрібна тим, що стоять при владі - для того, щоб продемонструвати перед закордоном, що весь народ підтримує їх. Я не маю бажання брати участь ні в яких комедіях. Тому піду голосувати лише тоді, коли мій голос буде щось означати.

2) Наші кандидати не мають ніякої реальної влади і навіть права голосу. їм дозволяють висловлюватись тільки для того, щоб схвалити політику і практичну діяльність добре зіпсованої групи вищих правителів. Протягом усього часу існування теперішньої конституції не було випадку, щоб хто-небудь із депутатів будь-якого рангу виступив проти сваволі влади. А були ж часи, коли знищували десятки мільйонів ні в чому не винних людей, навіть абсолютну більшість «обраних» депутатів від народу...

Я написав відкритого листа Андропову Ю.В. До самовидаву він пішов 29 квітня. Там на прикладах того, що я сам знав, показано, що робить КДБ: стеження за демократично настроєними людьми, перлюстрація кореспонденції, таємні й відкриті обшуки у людей, які критикують беззаконня влади, підслуховування телефонних розмов, ширення наклепів на чесних людей через пресу й систему партійної пропаганди, улаштування всіляких провокацій і творення фальсифікованих справ на людей, які перебувають в опозиції до властей».