Питання для самостійної роботи

1. Раціоналістичні ідеї Р. Декарта, Б. Спінози та Г. В. Лейбніца.

2. Емпіризм Дж. Локка.

3. Суб’єктивний ідеалізм про можливість пізнання світу.

4. Концепції державної влади в філософії Нового Часу.

5. Філософські ідеї романтизму.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Зверніть увагу, що фундаментальні риси свого методу Р. Декарт викладає в "Розмірковуванні над методом правильного застосування розуму." Суть методу полягає в тому, що треба: обминаючи всі пересуди, визнавати іс­тинним тільки те, що можна пізнати чіт­ко і ясно; наскільки це можливо, ділити проблему на частини; просуватися від найпростішого об'єкта до найскладнішого, "ніби сходинками"; забезпечити повноту системи за допо­могою переліку. Ці методи, що запозичені з математики, необхідно застосовувати при до­слідженні будь-якого об'єкта, їхня мета — сягнути пізнанням "простих природ" (аналітичний метод), які осягаються безпосередньо явно (ін­туїція). З таких пізнавальних актів слід виводити твердження (дедукція), що з них виплива­ють.

Відповідно до теорії пізнання Спінози, ідеї людського духу адекватні й істинні в тому разі, якщо вони співвідносяться з ідеями Бога. Будь-яка істинна ідея існує в Богові, тому що істинні ідеї – це модуси божественного мислення. Істинні ідеї ясні й чіткі. Для них характерна достовірна істинність, оскільки істина — це властиве їм мірило, а поза нею немає іншого критерію. "Адекватність ідеї має в собі... відношен­ня до реально існуючої речі... завдяки ідеям Бога... Лише тому, що мислення в основі своїй — це мислення Бога, людські ідеї можуть бути адекватними" (В. Рьод). Спіноза розрізняє три способи пізнання: чуттєвий, що виникає з афектів і здат­ний породжувати лише смутні й невпорядковані родові поняття; раціональний, який оперує загальними поняттями шляхом умовиводів; інтуїтивний, який здійснюється "з погляду вічності", тобто у відношенні до Абсолюту. Джерелом помилок може бути лише пер­ший спосіб пізнання. З погляду етичного, пізнання істинної при­роди афектів покликане віднайти можли­вість вести тривале й досконале життя. Добре і погане Спіноза розглядає як таке, що посилює або послаблює людську "міць", тобто ступінь самореалізації людини. Істинна свобода — це усвідомлення неми­нучості необхідного. Тією мірою, якою ро­зум пізнає адекватно, він звільняється від афектів, які віддаляють її від самореалі­зації. Людина, яка пізнала, що все необхідне втілюється в Богові, звільняється, йдучи за ходом подій, визначених Богом. Отже, найвища діяльність полягає в пра­вильному пізнанні, найвищою формою якого є пізнання Бога.

Стрижень філософії Лейбніца – розв'язан­ня ним метафізичних проблем шляхом вве­дення поняття монада. На думку Лейбніца субстанція не може бути протяжною (на противагу декартовій "res extensa"), бо в такому разі вона була б подільною. Тому для субстанції характерно, що вона діє, має силу. Такі «силові атоми» Лейбніц називає монадами. "Отже, монади — це справжні атоми природи, словом, елементи речей". Ці елементи субстанції мають такі ознаки: у них немає форми, бо з неї витікала б подільність; як субстанції вони не можуть бути ні породжені, ні знищені; вони індивідуальні: жодна монада не є ідентичною з іншою; як самосутні істоти вони "без вікон": жодна субстанція чи обставина не в змозі справляти вплив ні з них, ні на них. Взаємодію монад Лейбінц пояснює наперед встановленою гармонією. Монади поєдну­ються в "спілки", "агрегати". Це нагадує організм: одна "головна" монада оточує себе не­скінченною множиною інших, діючи як їхня ентелехія. Загалом, будь-яка монада перебуває у від­ношеннях з будь-якою іншою. Оскільки монади не мають вікон, але кожна монада взаємодіє з кожною іншою, світ із необ­хідністю влаштований Богом так, що всі стани монад погоджені один з одним у перспективі. Найбільш відомий ужитий Лейбніцем при­клад із годинником, за допомогою якого він ілюструє наперед встановлену гармо­нію душі й тіла. Щоб синхронізувати два годинники, тре­ба або додатково пов'язати їх між собою, або щоразу звіряти їх, або покластися на якусь досконало налаштовану автоном­ність. За Лейбніцем, лише останнє має сенс.

2. У центрі філософії Д. Локка – його теорія пізнання, викладена в "Дослідженні про люд­ський розум". Завдання твору — з'ясувати витоки й основи людського пізнання, а також виявити межі пізнавальної здатності розуму. У свідомості кожної людини з самого по­чатку є уявлення, які Локк називає ідеями. "Усе, що розум сприймає в самому собі, або що є безпосереднім об'єктом сприйняття, мислення чи розуму, я називаю ідеєю". Але звідки ж постають ідеї? Вони походять тільки з досвіду. Локк заперечує теорію, згідно з якою людина має вроджені ідеї, наявні у ній до будь-якого досвіду («іннатизм»). Відразу ,,після народження розум подібний до незайманого аркуша паперу ("white paper" або "tabula rasa"). Усі визначені уявлення виникають лише в процесі набуття досвіду і з нього. Але здат­ність уявляти закладена в людині наперед. У досвіду є такі два джерела: зовнішнє чуттєве сприйняття (sensa­tion) і внутрішнє самосприйняття (reflec­tion), яке стосується актів мислення, воління, віри й т. ін. Уявлення, що постають з обох джерел, бувають прості або складні. Прості ідеї поділяються, в свою чергу, на ідеї, що: сприймаються лише одним відчуттям (наприклад, колір, звук); сприймаються кількома відчуттями (про­стір, рух); виникають як наслідок рефлексії (про­цеси у свідомості); в яких беруть участь рефлексія і зовнішнє чуттєве сприйняття (час, насолода). Щодо цих простих уявлень розум пово­диться пасивно: они безпосередньо зумовлені подразнен­нями, що йдуть від об'єкта. У чуттєвому сприйнятті Локк розрізняє первинні властивості, характерні для зовнішніх речей як таких (наприклад, протяжність, форма, щільність, число) і вторинні, суб'єктивні властивості, такі як колір, смак, запах, які в суб'єкті є лише відчуттями. Розумові властива й активна здатність про­дукувати складні ідеї шляхом порівняння, поділу, поєднання та абстрагування, склад­ники яких — знову ж таки прості ідеї. Виникають три види складних ідей: суб­станції, модуси і відношення. Субстанції — це або одиничні речі, що існують самі собою, або види (напри­клад, людина, рослина). Модуси — це складні ідеї, що не існу­ють самі собою, а входять до субстанцій (так, день — це простий модус часу). Поряд з ними існують змішані модуси, до яких належать і моральні поняття (наприклад, справедливість). Відношення — це такі ідеї, як, наприклад, причини і наслідки.

3. Крайній емпіризм Д. Локка швидко перетворився на суб’єктивізм у Д. Берклі та Д. Юма. Якщо нам дані лише відчуття, то звідки ми знаємо про реальне існування матеріального світу? Не можна собі уявити буття без людського сприйняття, тому єдиною реальністю є свідомість. «Бути – це значить бути сприйнятим». Така позиція підкреслила важливе значення відчуттів в пізнанні, відкрила дорогу для феноменологічних вчень про конструктивну суть свідомості. А Берклі, послідовно розвиваючи свій суб’єктивізм, доводив вирішальну роль у пізнанні Бога, який дає буття світу сприймаючи його. Тобто, людина, світ існують самі по собі та в нашому сприйнятті завдяки сприйняттю Бога. Тим самим, Берклі розвивав феноменалізм – філософську позицію, за якою єдиною реальністю є наші відчуття, за якими нічого немає.

Схожу суб’єктивістську позицію займає Д. Юм. Ми нічого не можемо сказати про зовнішній нам світ. Ми маємо лише відчуття та виводим з них поняття. Але мислення – це лише послаблені відчуття, які на основі асоціацій створюють поняття. Юм пішов далі Берклі стверджуючи, що неможливо нічого сказати не лише про матеріальний світ, але й про духовний – Бога, душу, Я, а також про субстанцію, постір і час, причинність. Так, ми не можемо сприймати причинно-наслідкові зв’язки як щось реальне. Їх створює мислення, нав’язуючи нашим враженням. Ми не можемо стверджувати не лише реальну причинність у світі, але й ми не можемо довести причинність логічно. Наші уявлення базуються на звичках сприйняття, довірі побаченому, бо ми мислимо за принципом: «після цього, значить в наслідок цього». Основним недоліком емпіризму та сенсуалізму було те, що людина бралася як ізольований суб’єкт, не враховувалася важлива роль культури в пізнавальній діяльності.

4. Запам’ятайте, що батьком лібералізму був Дж. Локк. Він розробив класичне розуміння прав і свобод людини, вчення про народ як джерело влади, представницьку демократію, удосконалив теорію супільного договору, ввів положення про розподіл влади і т. ін.). Шарль де Монтеск'є розрізняє три форми держав­ного устрою, кожна з яких підлягає відпо­відному їй принципу: деспотія, принципом якої є страх; монархія, яка ґрунтується на шанобі; республіка, що може бути або демо­кратичною, або аристократичною, прин­ципом якої є чеснота. Досконалою є та форма правління, якій властива помірність, бо лише тоді вона може забез­печити свободу. Свобода служить, крім того, й обмеженню влади, завдяки її поділу на: законодавчу владу, яка повинна контро­лювати виконавчу. Остання складається з двох палат – контролюючої верхньої па­лати і законодав­чої нижньої палати; виконавчу владу з правом вето на рішен­ня законодавчої влади; судову владу, чітко відмежовану від ви­конавчої.

Основоположною теоретичною пробле­мою державності є питання про державну владу. Жан Боден дає визна­чення поняття суверенітету, характерно­го для держави: це абсолютна, довготривала, вища (розпорядча) влада. Володарем су­веренного права (законодавство, веден­ня воєн, розпорядження судами та фінан­сами) є абсолютний монарх, нікому не підзвіт­ний, за винятком божественних запові­дей і природного права. Владу, що йому належить, не може бути забрано в нього. Щоправда, він зобов'язаний поважати свобо­ду і власність громадян.

Інший погляд відстоює Йоанн Альтузій. Для нього єдиний володар суверенітету – народ, який призначає правителя виключно з можливістю відкли­кання його повноважень; він повинен управляти за допомогою уряду. Але народ має право усунути володаря від влади.

У праці «Про право війни та миру» Гуго Гроцій захищає вчення про природне пра­во. Він розрізняє позитивне право – встановлене і чинне в певний час, і природне право — вічне і нормативне. Позитив­ний закон може претендувати на чинність лише в тому разі, якщо відповідає природ­ному праву. "Природне право — це вимога розуму, яка засвідчує, що певний вчинок – вна­слідок його відповідності або невідповід­ності самій розумній природі – або мо­рально необхідний, або мерзенний". Основа природного права — стадний ін­стинкт, властивий людям, який спонукає їх об'єднуватися в організоване суспільство, і розум, послуговуючись яким, людина може пізнати, що саме відповідає, а що не відпо­відає природі людини. Зміст природного права може бути встановлено, по-перше, на підставі очевидних принципів, пов'язаних із природою людини, і, по-друге, на зістав­ленні того, в чому збігаються погляди всіх цивілізованих народів.

Своєю книгою "Володар" Нік­коло Макіавеллі дає новий напрям політичній філософії, розриваю­чи встановлений з часів античності взаємо­зв'язок політики й етики. Для нього йдеться не про побудовану на етичних ідеалах дер­жаву, а про аналіз того, що є в реаль­ності. "...адже між життям, яке воно є, та жит­тям, яким воно повинно бути, така ве­личезна прірва, що орієнтований на те, що повинно бути, а не на реальне, скоріш загине, ніж виживе. Людина, котра зав­жди бажає тільки добра, неминуче заги­не в оточенні багатьох недобрих людей". Макіавеллі обґрунтовує вчення про міцно організовану дер­жаву, яка має зміцнювати моральну свідомість громадян. Основою такої держави має бути розумність і воля до влади володаря. Тому Макіавеллі описує риси правителя, здатного навести лад у державі та утриматись при владі. У разі необхідності правитель мусить бути готовим чинити і зло. В інтересах утримання влади треба не бути, а вда­вати доброго, щоб мати повагу народу. Щастя й нещастя людей залежить від його особис­тої сили (virtu) і збігу обставин (fortuna). Тому володар повинен уміти пристосову­ватися до обставин і, крім того, мати осо­бисту силу, здатну впливати на мінливу долю. Отже, здійснене Макіавеллі відокрем­лення політики від моралі дало змогу побудувати нову політичну теорію.

5. Романтизм виникає як консервативна оппозиція Просвітництву. Його відомі представники Ф Шлегель, Новаліс, пізній Шеллінг будували ірраціоналістичну філософію на фундаменті віри та релігії. Вони критикують наївний раціоналізм та антиісторизм Просвітництва, доводять важливість історії та культури в розвитку народів. Природа постає у романтиків як витвір духу, вони встановлюють культ генія та героя. В теорії пізнання провідне місце займає інтуїція.