9. Щепкин, Евгений Николаевич

(13.05.1860—12.11.1920) — профессор, политический деятель. Окончил Московский ун-т; с 1892 приват-доцент Моск. ун-та, с 1897 проф. всеобщей истории в Нежинском историко-филологич. ин-те, а с 1898 в Новороссийском ун-те. В 1904 Щ. умеренный либерал; в период революции 1905 левый кадет, видный деятель "академического союза". В 1 Гос. думе Щ. приобрел популярность речью, в которой требовал предания суду мин. внутренних дел П. А. Столыпина за потворство погромам, а также своим выступлением по вопросу о еврейском погроме в Белостоке. За подписание Выборгского воззвания сидел несколько месяцев в тюрьме. В период реакции порвал с к.-д. партией, вступил в связь с революционными партиями, выполняя отдельные поручения. После Февральской революции входил в Одесский общественно-революционный комитет, издавал "Власть народа" ("орган прогрессивных профессоров", неопределенного полусоциалистического-полулиберального направления); позже примкнул к левым эсерам. После занятия Одессы австро-германскими войсками Щепкин вместе с красными эвакуировался. В этот период, на 60-м году жизни, он порывает с левыми с.-р. ("борьбистами") и вступает в ряды компартии. В период Сов. власти в Одессе (апрель — август 1919) Щ. возглавлял совет комиссаров высших учебных заведений (СКВУЗ). Приход белогвардейцев прервал эту работу; Щ. был арестован в сент. 1919 и до окончательного утверждения Советской власти в Одессе (февр. 1920) находился в тюрьме. После прихода красных войск заведовал Отделом вузов, организовал одесский рабфак. Умер в Одессе 12/ХІ. — Щ. — автор ряда трудов по всеобщей и русской истории; важнейший из них "Русско-австрийский союз во время семилетней войны. "Древнескандинавский обряд погребения с кораблем" ряд статей в "Книге для чтения по средневековой истории" профессора Виноградова и в настоящем "Энциклопедическом Словаре» .В своих научных работах Щ. далек от идей марксизма, которые начал воспринимать лишь после Октябрьской революции; для него как историка особенно характерны увлечение крайностями психологической школы и переоценка роли личности в истории.

№ 10. Історія російського живопису! від витоків до початку ХХст. (на матеріалах Одеського художнього музею)

Музей був відкритий в(1848)р. за ініціативою Одеської спілки витончених мистецтв. Половину картин було пожертвувано Петерб. Академії мистецтв, експозиція музею розміщена в 26 залах на 2 поверхах, нараховується на сьогоднішній день бл. 9,5 тис. експонатів. Відкриває експозицію колекція іконописців XIV- XVI ст. («(Богоматерь^, «Іоан Хреститель», «Спас в сщлах»). Із живописом XV-пoч. ХІХст. Знайомлять портрети Левицького (« Єкатерина в храмі Феміди»), Бировіковського ( « портрет дипломата Лошкарева»), Тропінін(«портрет Оболенского»), Шамшин(« ПетроІ спасает утопающих на Лахте»). Велика колекція портрет Айвазовського- мореніста(« Утро», « Ночь на Чорном море»). Музей має в своїй колекціїй твори художників демократичного направлення другої пол. ХІХст., а саме твори передвижник художників Крамського, Саврасов, Левитан, Репина. У них єдина тематика- критичне осмислення світу, бажання силою мистецтва ЗМІТІИТІІ_ЖИІТЯ. Образ природи змальовували пейзажисти: Саврасов « Вечер. Перелет птиц»,Шишкин « Лесной ручей», Левитан « Поезд в пути». Одною з кращих розділів колекції-мистецтво ХІХ-поч.ХХст. Представники: Серов, Врубель( « Символист и модерн»), Герих. В музеї представлені й художники, які входили в «союз руських художников», представники: Іванова, Герих, Виноградова, Пастернак. Зібрання ХХст.-картини Серебрякової, Кустодієва.

В 1890р. в Одесі засновано «товариство південноросійських художників», представники: Костанді, Головкова, Нілуса-вони мали статус незалежного творчого товариства одеських художників. В музеї є відділ сучасного мистецтва, представлені портрети Дерибаса та Брайкевича.

11.Гендерна історія - наукова дисципліна, центральним предметом вивчення якої є історія взаємодії чоловічого і жіночого досвіду як одного з найбільш важливих аспектів соціальної організації. Своєю появою гендерна історія зобов'язана інтенсивному розвитку феміністичних досліджень в 1970-і роки.

Гендер - соціальна стать, що визначає поведінку людини в суспільстві і те, як це поведінка сприймається.

Поняття гендерна роль запозичив з граматики і ввів в науки про поведінку сексолог Джон Мані, якому в 1955 при вивченні Інтерсексуальність і транссексуальності знадобилося розмежувати, так би мовити, общеполовие властивості, стать як фенотип, від сексуально-генітальних, сексуально- еротичних і сексуально-прокреативний якостей. Потім воно стало широко використовуватися соціологами, юристами та американськими феміністками. Центральне місце в гендерних дослідженнях займає проблема соціальної нерівності чоловіків і жінок.

Слововживання граматичної категорії «гендер» передбачало те, що видимі відмінності особистісних і поведінкових характеристик чоловіків і жінок не пов'язані безпосередньо з дією біологічних факторів, а визначаються специфікою соціальної взаємодії .

Слово гендер в англійській мові означає різновидом мужність чи жіночність особистості, якоїсь характеристики або людського організму. Розподіл на чоловіче і жіноче аналогічно поділу на чоловічий і жіночий пол в біології.

У країнах, де розвинене документарне підтвердження особистості, соціальна стать звичайно збігається з закріпленим у документах підлогою, тобто з паспортним підлогою, крім випадків трансгендерності.

Гендер (соціальна стать) в широкому розумінні не обов'язково збігається з біологічною статтю індивіда, з його або її підлогою виховання або з його / її паспортним підлогою.

Зазвичай в суспільстві можна розрізнити два гендера - чоловічий і жіночий, однак набір гендерів буває набагато ширше, зокрема, в Таїланді розпізнає п'ять гендерів, включаючи катой і два гендера лесбіянок, що відрізняються маскулінність і фемінність. У чукчів до кінця XX століття розрізнялися чоловіки-гетеросексуали, чоловіки-гетеросексуали, що носили жіночий одяг, чоловіки-гомосексуали, що носили жіночий одяг, жінки-гетеросексуалкі і жінки, носили чоловічий одяг. При цьому носіння одягу могло означати і виконання відповідних соціальних функцій.