19. Критика класичного орієнталізму.

«Ориентализм» – это и корпус текстов, и стиль мышления, и корпоративный институт, и политическая доктрина, трактующая об отношениях Востока и Запада, и средство господства (Антонио Грамши называл это «культурной гегемонией»). Новоевропейская культура, подчеркивал Саид, формировалась и набирала силу, противопоставляя себя Востоку, выступавшему для европейцев как «образ Другого».

В «ориентализме» Восток был представлен как статичный, неспособный к самостоятельному развитию. Восточная динамика с ее собственными законами социальной эволюции была изображена как статика лишь потому, что она не-западная. Особый, специфический, «восточный» тип развития был представлен как отсутствие развития, поскольку он не соответствовал западным стандартам развитости – в соответствии с представлениями о линейно восходящем прогрессе. Так вырабатывалась ориенталистская мифология – миф об инертном, социально окостеневшем Востоке. Значительную роль в навязывании ориентализма образованным людям на Востоке в качестве средства их самопознания сыграло то, что административными языками колоний были английский и французский. То есть сама познавательная деятельность азиатов и африканцев развивалась не на их родных, а на чужих языках. Изучение одной (незападной) цивилизации на языке другой (западной) не могло не обернуться насаждением европоцентризма.

Как любая новая концепция, «ориентализм» Саида был не лишен противоречий, и его критики не преминули это заметить. Причем, что интересно, не западные, а арабские критики. Так, по Саиду, европейский ориентализм как форма негативного отношения к Востоку начал развиваться уже в древности, его вехи – Гомер, Эсхил, Еврипид, позднее – Данте. В то же время Саид отмечает роль ориентализма в обслуживании колониальных интересов. Возникает вопрос: ориентализм – это нечто вневременное или то, что подвергает критике Саид, возникло лишь в XIX веке, в эпоху колониального раздела мира?

Поскольку Саид подчеркивает сквозной исторический характер враждебного отношения Запада к Востоку, его «ориентализм» оказывается чем-то внеисторическим, всегда равным самому себе. Трудно также не согласиться с теми критиками Саида, которые пишут, что он, упрекая Запад в создании образа враждебного Востока, сам создает образ враждебного Востоку Запада с гомеровских времен.

Может быть, самое ценное в главной книге Эдварда Саида - незашоренный взгляд автора, его умение увидеть проблему по-новому, представить «цветущую сложность» мирового сообщества в иной логике, нежели та логика господства – подчинения, которую новоевропейский Запад уже несколько столетий пытается навязывать остальному миру.

20. Концепція поліетнічної історії Росії в працях Андреаса Каппелера.

Андреаса Каппелера “Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад”. Основний зміст книги висвітлює роль неросійських народів у постанні, функціонуванні та розпаді Російської імперії. Один з основних постулатів праці є ствердження відсталості імперського центру порівняно із західним пограниччям, тобто Україною, Польщею, Прибалтикою, Фінляндією та ін. Як зауважує у передмові Я. Грицак: “Невміння центру дати собі раду з національним питанням було головною причиною внутрішньої слабкости й остаточного розпаду імперії. … Українцям належить винятково важлива роль як у побудові, так і розвалі Російської імперії…”.

В книзі зокрема йдеться про збирання земель Золотої Орди в XVI–XVIII ст., російську експансію на Захід у ХVII – на початку ХІХ ст. Власне у цьому розділі автор розглядає проблему входження великої частини України в середині ХVII ст. до складу Московської держави. При цьому історик наголошує, що тут “уперше проявилася основна дилема російської національної політики: військово і політично сильніша Росія приєднала області з набагато розвиненішим суспільно-політичним устроєм, економікою і культурою, аніж у ній самій”.

В книзі показано колоніальну експансію Росії на Схід у ХІХ ст., зокрема тривалі війни з гірськими народами Кавказу, завоювання і приєднання Середньої Азії, вилазки в Америку й на Далекий Схід.

Особливу увагу привертають ті розділи книги, в яких йдеться про національні рухи у ХІХ ст.

Національні рухи, – зауважує дослідник, – це продукт, а рівночасно компонент фундаментального економічного, соціального, політичного й культурного трансформаційного процесу, який, починаючи від ХVIIІ ст., котився Європою і світом та за яким закріпилося поняття “модернізація”. Він поділяє національні рухи на три фази: А) культурного пробудження; Б) національної агітації; В) масового руху й зазначає, що принципове значення має класифікація (“розрізнення”) націй на т.зв. “великі” або ж “старі” і “малі”, або “молоді”. До перших Каппелер зараховує росіян, поляків, грузинів, кримських татар, а других – українців, білорусів, литовців, естонців, латишів, фінів. Останні були майже виключно селянськими народами, якими керували еліти іншого етносу. При цьому, історик наголошує, що в українців уже на початку ХІХ ст.. в національному русі розпочалася фаза А, яка надто затягнулася, особливо в підросійській Україні, тоді, як в підавстрійській Україні, уже 1848 р. й остаточно у 60-х рр., розвинулась фаза Б, з широкою мережею організацій та українською пресою. Лише в 1890-х рр. український національний рух в Російській імперії досягнув фази Б. Якщо український національний рух

у Галичині став масовим уже на початок ХХ ст., українцям в Росії це вдалося аж у 1917 р. Російська політика щодо етносів Російської імперії від 1831 р. виявила тенденцію до зростання репресій і посилення уніфікації та щораз далі відходила від традиційних зразків визнання статус-кво, співпраці з лояльними елітами. В 60-х роках ХІХ ст. на передній план висуваються адміністративна уніфікація і мовно-культурна русифікація – “під найсильнішим тиском перебували українці та білоруси”.

Справді, вирішальну роль у розвалі їх обох відіграло невирішеність національного питання, зокрема українського: “українське питання стало центральною проблемою Тимчасового уряду, а згодом більшовиків”.

Т.зв. “радянський період” у книжці А. Каппелера подається у стислому огляді під назвою “Зміни і яглість у радянській поліетнічній імперії”. Принципово важливим є висновок дослідника, що “Збирання земель царської імперії більшовики здійснювали випробуваними методами батога й медяника . Їхні дії визначалися в першу чергу жадобою влади та світовим революційним експансіонізмом, а не гаслами про соціяльне визволення пролетаріату і право народів на самовизначення”. Автор аналізує методи і наслідки здійснення в СРСР непу, індустріалізації, колективізації, число жертв Голодомору 1932–1933 рр. визначає в 5–7 млн. осіб й робить висновок, що на кінець 30-х років радянські республіки було повністю взято під контроль центру.

Але, попри все, саме національно-визвольні рухи прискорили розпад Радянського Союзу й привели до утворення незалежних держав.

21.Донаукова і наукова історія. Процесс перетворення розрізнених знань про минуле в систематизовану наукову дисципліну був тривалим і відбувався на двох рівнях пізнання - емпіричному і теоретичному.

. На донаучной стадії несистематизовані історичні відомості передаються від покоління до покоління спочатку в усній формі як різноманітні оповіді про минуле (міфи, епос, легенди, генеалогії тощо), пізніше - в письмовій формі, хоча усна історія продовжує існувати.

Ці загальні міркування відносяться і до розвитку історичної думки народів Африки.Донаукова африканська історія - усна і письмова - виконувала важливі соціальні та пізнавальні функції в традиційних суспільствах Тропічної Африки, була формою існування історичної думки і історичних знань. Саме з неї виросла сучасна наукова історіографія; між традиційною історією і наукової історією.

Традиційно історичний процес пояснюється дією надприродних сил; історія тому набуває містичний, напівфантастичний характер. У традиційній історії, таким чином, існує розрив між накопиченням конкретних знань та їх раціональної інтерпретацією. По-друге, у традиційній історичної думки відсутня ідея прогресу, поступального розвитку людського суспільства; рух тут йде по колу, постійно повертаючись до вихідних рубежів. По-третє, відбите в традиційній історії світогляд є безсистемним, багатошаровим. Міфологічний історизм переплітається з епічним розумінням часу і характерною для ранньоклассових товариств героїзацією засновників держав. донаукова історична думка ще не осмислювали себе теоретично. У ній були відсутні спроби критичного підходу до самої традиційної історії, її понятійному апарату, розмежування джерела і його інтерпретації.