3.5. Інші види вез

Поряд із ВЕЗ, орієнтованими на один вид діяльності, одержали поширення вільні економічні зони багатогалузевого призначення, чи комплексні зони. Практично вони мають характерні риси всіх інших зон. У цьому відношенні становить великий інтерес вільна зона «Манаус» у Бразилії. У 1967 році в бразильської Амазонії на площі 3,6 млн. кв. км. був виділений «промисловий округ вільної зони «Манаус». Тут поступово складається унікальний господарський комплекс, що являє вражаючий приклад могутнього економічного підйому території практично з нульового стартового рівня розвитку. Особливість вільної зони «Манаус» полягає в тому, що вона направляє на експорт тільки 3-5% виробничої продукції, а інша споживається в самій Бразилії. У цю зону вкладено більш 13 млрд. доларів інвестицій. У 30 галузях виробництва, що розвиваються тут, організовано 600 промислових підприємств із загальною чисельністю працюючих близько 80 тисяч чоловік.

Наприкінці 70-80 р. у Китаї одержали розвиток спеціальні відкриті райони. Ще в 1978 р. на вищому партійному рівні там було прийняте рішення про створення ВЕЗ у 14 прибережних містах із загальною чисельністю населення більш 20 млн. чоловік. Фактично ці території містять у собі весь приморський пояс країни і значно поширюються всередину країни. Вони формуються шляхом пільгового в порівнянні з загальним режимом господарської діяльності. У відкритих районах розміщаються експортоорієнтоване виробництво, технопарки, торгові підприємства. Власне кажучи вони є різновидом зон комплексного типу. Виробництво Китаю затратило великі засоби на облаштованість цих районів. У цілому з урахуванням недержавних засобів у кожен гектар зони вкладалося 15-17 млн. доларів. По офіційним даним, через економічно зони Китаю проходить 2/3 його зовнішнього обороту.

У 90-і роки активізуються процеси по формуванню міжнародних вільних економічних зон. Так, мається проект створення спеціальної економічної зони «Туманган» (Туманцзян). Ця вільна економічна зона повинна бути створена на стику границь Росії, Китаю і КНДР. Проект розрахований на 20 років, його вартість на першому етапі оцінюється в 90-110 млрд. доларів.

ВЕЗ «Туманган» припускає участь Японії, Південної Кореї, Монголії, Китаю, КНДР і Росії. У вільній економічній зоні буде побудований великий порт, численні промислові підприємства з використанням китайською і корейською робочою силою. Росія повинна буде поставляти на ці підприємства сировина для переробки. Підприємці, що організували виробництво у вільній економічній зоні, будуть користатися поруч пільг. Передбачається, що зони будуть мати гнучкі границі, до участі в спільному освоєнні можуть підключатися також і суміжні райони.

Відпрацьовування ділових контактів не на міждержавному, а на регіональному рівні привела до появи так званих еврорегіонів, як форми організації зовнішньоекономічної взаємодії. Еврорегіон являє собою добровільне об'єднання прикордонних областей різних держав, насамперед у господарській сфері, з метою інтенсифікації зв'язків один з одним. Вищі органи влади кожної країни, що здійснює свою діяльність у рамках еврорегіона, делегують даної області повноваження, що сприяють інтенсифікації прикордонних господарських і інших зв'язків. Активну роль у створенні еврорегіону грають Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, а також Україна і Бєларусь.

4. Особливості інвестиційного клімату ВЕЗ. Місце ВЕЗ у світогосподарських зв’язках

5.

ДІЯЛЬНІСТЬ ВІЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ЗОН НА УКРАЇНІ

Територіальні пільги, які у сотнях країн зарекомендували себе як ефективний інструмент залучення інвестицій, в Україні у часи Леоніда Кучми використовувалися просто як засіб розрахунків з лояльною до влади регіональною елітою. За словами колишнього зам міністру економіки Володимира Рябошлика, ВЕЗ та ТПР не стали локомотивом інвестицій, тому що споконвічно створювалися для інших цілей - контрабанди та ухилень від податків.

Закон «Про загальні принципи створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», прийнятий у 1992 році, визначає лише загальні принципи роботи спец режимів та не задає критеріїв їх ефективності. Рамкового закону про ТПР взагалі немає. ВЕЗ та ТПР створювалися у ручному режимі: особливості багатьох зон, у тому числі податковий режим, визначалися окремими законами або наказами президента. Особливих вимог до компаній, які бажали стати суб'єктами спеціального податкового режиму, не пред'являлося. Потенційний інвестор повинен був пред'явити бізнес-план на розгляд спеціального господарського органу - адміністрації спец зони. Границею для входження у ТПР була інвестиція у розмірі 250 тис. доларів. Таке нормативне поле нарекло СЕЗ та ТПР на участь інструмента мінімізації податкових зобов'язань. Уряд Юрія Єханурова восени 2005 року видав постанову, яка дозволяла суб'єкта СЕЗ безмитно ввозити сировину для виробництва товарів у СЕЗ за умови, що готова продукція протягом дев'яноста днів буде експортуватися. Цікавість до цієї новизни проявили лише три підприємства - «Ядзакі», «Джейбіл» та Миколаївський суднобудівний завод. Тобто тільки три компанії працювали на зовнішній ринок. Пільги наряду з високим рівнем корупції давали можливість безмитно завозити продукцію в Україну, що призводило до недобросовісної конкуренції на внутрішньому ринку.

Україна на відміну від Польщі та Китаю не стала витрачатися на інфраструктуру спец зон та їх рекламу. Саме тому у деякі зони та території інвестиції так і не прийшли. За тією ж причиною інвестиції у спец зони окупаються повільно - інвестори повинні були за свій рахунок провести воду, газ, електроенергію, каналізацію, а також побудувати під'їзні дороги. Ще одна особливість СЕЗ на Україні - законодавство, регламентуюче їх діяльність, суперечить податковому та митному законодавству. Наприклад, згідно Закону «Про режим іноземного інвестування», податком на додану вартість не обкладається все майно, яке ввозиться в країну в якості інвестицій, Закон «Про податок на додану вартість» виключає з податкової бази основні засоби, які надійшли в якості інвестицій, а Закон «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності у Закарпатській області» поширює пільги по ПДВ тільки на обладнання.

Однією з основних цілей створення спец режимів було залучення іноземних інвестицій. Однак лише третина інвестицій в СЕЗ та ТПР за станом на 1 січня 2005 року були іноземні. Низька активність іноземців пояснюється нестабільністю умов ведення бізнесу в Україні в цілому і в спец зонах зокрема. Наприклад, у 1999 році був ведений мораторій на утвердження нових СЕЗ та ТПР (згодом депутати його неодноразово порушували), пізніше був ведений мораторій на нові інвестиційні проекти. Всього об'єм освоєних суб'єктами спец режимів інвестицій (як зовнішніх, так і внутрішніх) склав 9,8 млрд. гривень та порівняний з розміром наданих податкових пільг (8,4 млрд. гривень).

Потрібно врахувати, що спеціальні податкові режими існували лише п'ять-шість років. За цей час ними змогли скористатися тільки найсміливіші інвестори, які розраховували свої бізнес-плани, включаючи графік внесення інвестицій, не на п'ять, а на десять років та більше. Тобто більша частина запланованих інвестицій не була здійснена.

За результатами аналізу, який провів Міністерство економіки влітку 2005 року, колишній міністр економіки Сергій Терьохін заявив, що лише за чотирма з 626 інвестиційних проектів інвестиційні обов'язки були повністю виконані. Однак вже восени 2005 року робоча група під керівництвом Анатолія Кінаха прийшла до інших висновків - обов'язки виконали по 30% проектів, ще 40% проектів мали право на існування після певної корекції бізнес-планів.

Навіть критики СЕЗ та ТПР признають, що в окремих випадках пільги сприяли розвитку нетрадиційних для України галузей. Приклад - СЕЗ «Закарпат'є» та ТПР у Закарпатській області. Обласній адміністрації довелося зробити ставку на спеціальні режими інвестування, так як на кінець 90-х років у Закарпат'ї нічого не залишилося від радянської промисловості, а велика кількість корисних копалин та можливостей для сільського господарства в області не було ніколи (60% території - гори). Ставка виявилася вірною: у Закарпат'є прийшли компанії-світові лідери - «Ядзакі Україна» (виробництво автомобільних джгутів), «Джейбіл Серкіт Україна» та «Флекстронікс» (електронні компоненти до побутової техніки). Автозавод «Єврокар», який також деколи працював у СЕЗ «Закарпат'є», зараз формує п'яту частину бюджету області.

Відміну спеціального податкового режиму підприємства області пережили по-різному. Почавши платити податки одразу ж після публікації змін до бюджету-2005 у кінці березня, колишні пільговики зіштовхнулися з проблемою нехватки оборотних засобів. Крупні іноземні та національні інвестори продовжили роботу, однак не змогли розвивати свої проекти запланованими темпами. Наприклад, компанія «Ядзакі Україна» здала половину приміщення в оренду компанії «Джейбіл», але навіть площі, що залишилися, пустують. Це пояснюється тим, що виробництво скоротилося в два рази. Заводи «Джейбіла» та «Флекстронікса» зараз ще тільки будуються, якщо б пільги не відмінили, вони були б вже зведені.

У всіх вказаних вище випадках мова йде про транснаціональні корпорації, які здатні фінансувати український підрозділ за рахунок прибутку з інших країн. В гіршому стані проекти малого та середнього бізнесу. Ось один з прикладів. Взявши в борг 850 тис. гривень в українському банку, німецький інвестор вклав в будівництво інфраструктури для компанії ПБМ (торгово-виставочний центр, машино- та приладобудування) близько півтора мільйона гривень. До відміни пільг підприємство здійснювало всього одну операцію. Зараз проект заморожено.

Для того, щоб зменшити залежність української економіки від світових цін на сировинних ринках, експорт необхідно системно підтримувати та диверсифікувати, до того ж методами, які не суперечать міжнародному законодавству. Тим більш, що традиційні конкурентні переваги України поступово втрачають свою силу: вартість енергоресурсів росте, робоча сила дорожчає, а інфраструктура та діловий клімат не покращуються.

Якщо держава піде шляхом найменшого опору - поверне пільги та не змінить законодавство, - припливу інвестицій та прискорення економічного росту не буде.

На початок 2001 року на території України діяли такі спеціальні (вільні) економічні зони:

1. Північно кримська експериментальна економічна зона «Сиваш», яка охоплює м. Красноперекопськ, м. Армянськ, Красноперекопський район АР Крим. Характерною особливістю є наявність практично невичерпних запасів солі, натрію, брому, хлору. Основна мета створення зони - відродження виробничих підприємств на її території. У зоні працюють підприємці Великобританії, Німеччини, Туреччини, Швеції, США, Словаччини.

2. Спеціальна економічна зона «Славутич», створена у м. Славутич Київської області. У зв'язку з тривалим виведенням з експлуатації блоків Чорнобильської АЕС виникла проблема працевлаштування її персоналу. Створення зони зняло соціальну напруженість і збільшило зайнятість. Пріоритетними видами діяльності є впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання та розвиток інфраструктури СЕЗ, поліпшення використання природних та трудових ресурсів тощо. Особливими умовами, за яких інвестори одержують пільги у зоні, є реалізація інвестиційних проектів кошторисною вартістю, еквівалентною не менше 200 тис. дол. США. Ці проекти мають бути затверджені виконавчим комітетом Славутської міської ради.

3. Спеціальна економічна зона «Донецьк» розташована на півдні міста Донецьк. Пріоритетними галузями та сферами економічної діяльності у СЕЗ є машинобудування, приладобудування, електротехнічна промисловість, інноваційні проекти щодо створення нових матеріалів та виробничих систем. Інвестор може одержати пільги у зоні, якщо він застосовує новітні технології з метою виробництва товарів для експорту.

4. Спеціальна економічна зона «Азов» розташована на півдні міста Маріуполь Донецької області. Пріоритетними галузями та сферами економічної діяльності є розвиток експедиційно-складської, транспортно-сервісної та виробничої сфер. Особливими умовами, за яких інвестори одержують пільги, є: здійснення операцій з обслуговування транзитних вантажів, їх зберігання, дороблення, сортування, пакування, надання транспортно-експедиторських, агентських послуг, а також застосування новітніх технологій з метою виробництва товарів для експорту та поставок їх на внутрішній ринок.

5. Спеціальна економічна зона «Закарпаття». Перші спроби створити цю зону робилися ще у 1992 році. Згідно з проектом зона повинна була розміститися на прикордонній території площею 200 га, де передбачалося збудувати готелі, ресторан, складські приміщення та інші інфраструктурні об'єкти. Сьогодні зона займає територію 737,9 га Ужгородського і Мукачівського районів Закарпатської області. Пріоритетними видами економічної діяльності у зоні є: транспортна, експедиторська діяльність, митні послуги, обслуговування і зберігання транзитних вантажів, пов'язані з ними фінансові функції.

6. Спеціальна економічна зона «Яворів», яка є прикладом прагнення держави відновити екологічну рівновагу, вирішити природоохоронні завдання та соціальні проблеми. Вона знаходиться на території Яворівського району Львівської області. Вона поєднує в собі комплексну виробничу, митну зони і технологічний парк. Зона має сприятливе транспортно-географічне розміщення і розвинену промислову інфраструктуру. Про це свідчить наявність у цьому регіоні залізничної та автомобільної магістралей, близькість до кордону з Польщею. Пріоритетними галузями є: виробництво вуглеводів, харчова, легка, деревообробна та паперова промисловість, виробництво машин та устаткування, будівництво, транспорт. Для одержання пільг інвестор повинен реалізувати на території зони інвестиційний проект, затверджений Яворівською районною державною адміністрацією у пріоритетних видах діяльності мінімальною вартістю не менше 500 тис. дол. США.

7. Спеціальна економічна зона «Курортополіс Трускавець», яка належить до зон туристсько-рекреаційного типу. Метою створення є стимулювання інвестиційної та інноваційної діяльності, спрямованої на збереження і ефективне використання природних лікувальних ресурсів курорту Трускавець, прискорення економічних реформ у лікувально-оздоровчій галузі та розвиток туризму. Звідси пріоритетними видами економічної діяльності є створення, розвиток і модернізація лікувально-оздоровчих комплексів, виробництво мінеральних вод, рекреаційний туризм, проведення наукових досліджень у галузі охорони здоров'я.

8. Спеціальна економічна зона «Інтерпорт Ковель», що розташована на території м. Ковеля Волинської області. Пріоритетними видами діяльності є транспортна, експедиторська діяльність, митні послуги, обслуговування і зберігання транзитних вантажів, пов'язані з ними фінансові функції. Інвестор одержує пільги у СЕЗ у разі здійснення діяльності відповідно до вимог.

9. Спеціальна економічна зона «Миколаїв», створена у м. Миколаєві Миколаївської області. Перевага надається таким галузям, як харчова промисловість, переробка сільськогосподарських продуктів, будівництво, енергетика, транспорт, машинобудування, суднобудування та приладобудування. Для того, щоб одержати пільги, підприємці повинні здійснювати на території зони інвестиційні проекти у пріоритетних видах економічної діяльності кошторисною вартістю не менше як: 500 тис. дол. США - у харчовій промисловості та переробці сільськогосподарських продуктів; 700 тис. дол. США - у будівництві, енергетиці, сфері транспорту; 1 млн. дол. США - у машинобудуванні та приладобудуванні; 3 млн. дол. США - на підприємствах суднобудівної промисловості.

10. Спеціальна економічна зона «Порт Крим», створена у місті Керч АР Крим. Пріоритетними видами діяльності є: обслуговування транзитних вантажів, їх зберігання, сортування, пакування, доробка, надання транспортно-експедиторських та агентських послуг. Інвестор користується пільгами, якщо його діяльність відповідає вимогам СЕЗ.

11. Спеціальна (вільна) економічна зона «Порто-франко», створена на території Одеського морського торгового порту. Пріоритетними видами діяльності є: обслуговування транзитних вантажів, їх зберігання, сортування, пакування, доробка, надання транспортно-експедиторських та агентських послуг. Інвестор одержує пільги у разі реалізації інвестиційного проекту кошторисною вартістю не менше як 1 млн. дол. США на підставі договору (контракту) з органом господарського розвитку зони.

12. Спеціальна економічна зона «Рені» створена на базі Ренійського морського торгового порту. Пріоритетними видами діяльності є обслуговування транзитних вантажів, їх зберігання, сортування, пакування, доробка, надання транспортно-експедиторських та агентських послуг. У разі реалізації інвестиційного проекту кошторисною вартістю не менше 200 тис. дол. США на підставі договору (контракту) з виконкомом Кенійського міської ради інвестор може одержати пільги.

Спільною рисою більшості українських СЕЗ (ТПР) є вимога великих за обсягом інвестицій і довгий перелік пріоритетних видів діяльності. До кожного СЕЗ (ТПР) входять кілька великих підприємств. Між суб'єктами СЕЗ майже відсутня конкуренція, тому вони не мають стимулів для вдосконалення своєї діяльності. Крім того, завдяки функціонуванню СЕЗ (ТПР) вдається домогтися тільки нетривалих за часом позитивних змін. Згодом ті суб'єкти, які не зможуть запропонувати нові ринкові товари або технології нові ринкові товари або технології, будуть змушені принципи діяльності.

В Україні проблема створення і функціонування вільних економічних зон набула особливої актуальності. Необхідність створення зон сприятливого інвестиційного клімату зумовлена негативним впливом на мотивацію іноземних інвесторів практики багаторазових змін у загальному нормативно-правовому регулюванні, необхідністю ефективного використання реально залученого в українську економіку іноземного капіталу, наявністю першочергових національних пріоритетів реалізації іноземних інвестицій.

Застосування ВЕЗ в Україні має сприяти створенню нових робочих місць і розв'язанню, у такий спосіб, проблеми зайнятості, стимулювання припливу іноземних інвестицій, розширенню експортної бази, поліпшенню платіжного балансу країни за рахунок валютних надходжень, ефективного використання місцевих ресурсів, стимулювання ринкових перетворень.

Метою створення СЕЗ є залучення іноземних інвестицій, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, збільшення поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

Світова практика свідчить про недоцільність одночасного створення великої кількості зон без набуття практичного досвіду їх функціонування. Це може призвести до непередбачуваних наслідків. Ймовірні такі наслідки, як нерівномірний розподіл інвестиційних потоків по регіонах, необґрунтоване розміщення екологічно небезпечних підприємств, відтворення застарілих технологій, виробництво недоброякісної продукції, проникнення на національний ринок інвесторів з негативною репутацією тощо.

Україна не має достатніх коштів для ефективного впровадження великої кількості зон, а іноземні інвестори не зацікавлені вкладати капітал у регіони без належної інфраструктури, засобів зв'язку, з застарілими виробничими потужностями. Тому в умовах, що склалися, українські економісти приходять до висновку, що потрібно обмежитися функціонуванням невеликої кількості зон у найбільш пріоритетних регіонах і забезпеченням відповідного фінансування проектів.

4.

озділ ІІ. Фінансові аспекти

Формування вільних економічних зон у самостійних країнах СРСР відбувається в безпрецедентних економічних та структурних змін, і навіть з цієї причини розвиток цих зон мабуть значно відрізнятиметься від усіх інших. У більшості країнах світу встановлення експортних переробних зон мало досить обмежені і цілком конкретні цілі. Завдання в основному полягало у розширенні експорту і сприянні розвитку зайнятості шляхом залучення іноземних інвесторів. У вільних економічних зонах цих країн необхідність сприяння експорту і створення робочих місць також має місце, але відіграє значно меншу роль, ніж задоволення зростаючих потреб внутрішнього ринку, у споживчих товарах, продукції промисловості і послугах або сприяння розвитку нових високотехнологічних підприємств для потреб внутрішнього і зовнішнього ринку.

Створення експортної промислової, вільної економічної чи спеціальної економічної зони пов'язане із значними інвестиціями з боку приймаючої країни. Це, перш за все, земля, на якій будуть розташовані підприємства і адміністративні приміщення зони. По-друге, фізична інфраструктура {в тому числі під'їзні шляхи, земляні роботи, водопостачання, енергопостачання, каналізація, телекомунікації тощо). Третій момент — виробничі приміщення. Четвертий — це витрати на презентацію і рекламно-пропагандистську діяльність, які можна розглядати як капітальні, а не поточні витрати. До цього слід додати і фінансові витрати на всю операцію, тобто виплати по процентах, і амортизацію.

Ці витрати значно відрізняються одні від одних у залежності від місця розташування зони і від країни. Певною мірою на них впливає і характер базового проекту зони. При цьому важлива врахувати те, що ці інвестиції і щорічні витрати на діяльність зон здійснюються, як правило, приймаючою країною, а не іноземним інвестором. Крім того, інвестиції слід вкласти ще до появи перших інвесторів у зоні. Якість і масштаби цих початкових інвестицій — це ключові фактори у рішенні іноземних компаній про викладення ними інвестицій.

З цієї точки зору залучення іноземних інвесторів у вільну економічну чи експортну промислову зону значно відрізняється від залучення інвесторів у звичайну економіку. Основна частина початкових інвестицій повинна бути внесена приймаючою країною (або ж керівництвом зони), в той час як при звичайних зарубіжних інвестиціях фінансовий тягар лягає, в основному, на самого, інвестора (мабуть, за певної фінансової підтримки у вигляді, позик місцевих банків). Це означає, що у випадку інвестицій до експортних переробних зон приймаюча країна значно більше ризикує в таких операціях, ніж у звичайних випадках прямого іноземного інвестування. З урахуванням масштабів початкових капіталовкладень така країна не може собі дозволити зазнати невдачі. Хоча твердих вимог щодо параметрів початкових інвестицій в таких зонах не існує, все ж є деякі загальні орієнтири, які характерні сьогодні для світового ринку. Першим орієнтовним показником є обсяг початкових капітальних витрат на створення зони — 5 000 доларів на робоче місце. Наприклад, зона, де планується створити 10 тис. робочих місць (це досить стандартний показник) потребуватиме капіталовкладень на суму приблизно 50 млн.дол., або від 40 до 60 млн. дол. На перші два компоненти (земля і основна інфраструктура) знадобиться до 10 млн. з загальної суми, на заводи і адміністративні приміщення — 30—40 млн. дол., а решту становитимуть витрати на рекламно-пропагандистську діяльність.

Щорічні витрати на рекламно-пропагандистську діяльність такої типової зони вартістю 50 млн. дол. включають фінансові витрати (майже 5 млн. дол., при передбачуваній ставці проценту 10%), адміністративні витрати (можливо, близько 5 млн. дол., якщо припустити зайнятість на рівні 250 працюючих вартістю 20 тис.дол. кожен), амортизаційні та інші видатки. Ці витрати становитимуть 12—15 млн. дол. на рік, або 25—35% початкових капіталовкладень.

Початкові інвестиції робитимуться протягом порівняно тривалого часу (як мінімум протягом 5, а скоріше, на протязі 10 років), а це означатиме, що суми щорічних інвестицій можуть бути цілком прийнятними. Проте обсяги інвестицій є дуже суттєвими, і слід з самого початку продумати, як можна фінансувати ці інвестиції і яка їх частина робитиметься за рахунок дефіцитних валютних ресурсів. Повертаючись знову до орієнтовної цифри —50 млн. дол. для зони з 10 тис. працюючих — можна передбачити, що витрати на землю будуть дуже низькими, а може, навіть і дорівнюватимуть нулю, якщо врахувати, що земля у новоутворених країнах здебільшого перебуває у власності держави. У цьому відношенні вільні економічні зони знаходитимуться у вигіднішому фінансовому становищі, ніж недавно створені експортні промислові зони поблизу великого міста чи аеропорту s країні з ринковою економікою. Однак можна передбачити, що витрати на інфраструктуру будуть порівняно високі як в абсолютному вираженні, так і в іноземній валюті, з огляду на розташування цих зон і необхідність досягнення міжнародних стандартів якості. Враховуючи все це, можна було б реально передбачити, що низька вартість землі значною мірою перекриватиметься більшими витратами на створення основ інфраструктури і що уже згадувані витрати 5— 10 млн. дол. на користування землею і інфраструктуру є цілком реальними.

Але найбільшою статтею витрат в сумах початкових інвестицій є вартість заводських приміщень (або адміністративних приміщень, якщо у зоні розвиватиметься у першу чергу сфера послуг, а не виробничі галузі). Від 30 до 40 млн. дол. можна використати на внутрішні закупки (цегла, цемент, екскаватори тощо). Але для того, щоб зона привертала увагу іноземних інвесторів, вітчизняні ресурси повинні відповідати міжнародним стандартам якості, а це, мабуть, викличе значні витрати у іноземній валюті. Ці проблеми певною мірою схожі на ті, що виникають при будівництві готелю міжнародного класу: приймаюча країна може надати сантехніку і електрообладнання, але досвід показує, що для досягнення необхідного рівня якості краще купувати це обладнання у зарубіжних постачальників.

Останньою статтею витрат є інвестиції на рекламно-пропагандистську діяльність. Враховуючи те, що значна частина зусиль по рекламі буде спрямована на зарубіжні країни — у вигляді створення іноземних представництв, поїздок за кордон, рекламних кампаній та ін. — цілком імовірно, що майже всі витрати будуть вимагати твердої валюти.

Поки що, за відсутності точних бюджетних даних, складно точно визначити, яка частина типових інвестицій у розмірі 50 млн. дол. (у вільній економічній зоні з 10 тис. працюючих) буде зроблена у іноземній валюті. Однак можна передбачити, що витрати іноземної валюти складатимуть 50— 80% загальних витрат, тобто приблизно 25—40 млн. дол. Якщо це перенести на проект, що передбачає 1 млн. працюючих, то ця сума складатиме 2,5—4 млрд. дол.

Це означає, що на даному етапі однією з головних є проблема залучення коштів з-за кордону для фінансування вільних економічних зон. Однією з таких можливостей є запозичення коштів у іноземних банках, другою — позики у іноземній валюті з внутрішніх джерел. Третьою можливістю може стати певна форма акціонерної участі-майбутніх інвесторів зони, які можуть виявитися готовими до того, щоб розглянути можливість свого перетворення на акціонерів зон (на зразок того, як організатор зарубіжних поїздок може стати власником частини акцій новостворюваного готелю). Ці три можливості не виключають одна одну, і в залежності від типу іноземних інвесторів можна передбачити багато таких комбінацій. Наприклад, іноземний банк, що розпочинає свої операції у зоні, зовсім по-іншому відреагує на пропозицію взяти участь у акціонерному капіталі самої зони, ніж це зробить фірма, що виробляє одяг чи побутову електроніку. Серед інших факторів можна назвати місце розташування зони (наприклад, район туризму) або її основне призначення (організація виробництва або науково-дослідних робіт).

На прикладі сусідніх країн можна побачити вплив різних видів інвестування на економічний розвиток держави. Наприклад: наприкінці 1980 х – на початку 1990 х років ВЕЗ були започатковані у більшості країн Центрально-Східної Європи. На сьогодні зокрема в Угорщині функціонує 33 таких зон, Польщі 14, Хорватії12, Болгарії 7. Україна не залишилася осторонь таких європейських тенденцій:спеціальний податковий режим,наприкінці 1990 х років поширився на 10% її території. Польща й Україна одночасно 1995 р. створили свої перші економічні зони (Євро парк «Мєлєц» та «Сиваш» відповідно),які мали розв’язати схожі проблеми монофункціональних територій. У Польщі під загрозою соціального вибуху опинилось місто Мєлєц, більшість мешканців якого працювала на авіабудівному заводі який після втрати ринків збуту опинився на межі банкрутства. В українському випадку внаслідок подібних причин відбулося падіння виробництва хімічних підприємств Криму: Кримського содового заводу та ВО «Титан»,які для міст Красноперекопська та Арменська були бюджетоутворюючими. Підходи до розв’язання проблеми були застосовані різні. Завданням першої польської ВЕЗ було створення робочих місць на нових підприємствах, які мали розвиватися на основі інфраструктури авіазаводу. Натомість у Криму зробили акцент на підтримку хімічних велетів та збереження робочих місць. Результати були досить непередбачуваними. Незважаючи на те, що на початок 2005 р. у польських та українських спецрежимах реалізовувалось приблизно однакова кількість проектів (близько 650) результати суттєво відрізнялися. Наші західні сусіди у рамках зон залучили 4,8 млрд. доларів інвестицій і створили 63 тис. робочих місць. У Польщі особливий акцент робився на розвитку інфраструктури відповідних територій ВЕЗ – транспортних комунікацій, інформаційного телекомунікаційного забезпечення та інше. В Україні ж саме низька якість інфраструктури відлакує потенційних інвесторів.

3. Особливості інвестиційного клімату вільних економічних зон

Загальною характерною рисою різних видів вільних економічних зонє наявність сприятливого інвестиційного клімату, що включає в себемитні, фінансові, податкові пільги і переваги в порівнянні ззагальним режимом для підприємців, що існують у тій чи іншій країні.

Конкретні пільги і стимули мають деякі кількісні відмінності по зонах різних країн, по сутівони, як правило, подібні. Виділяють чотири основні групи пільг:

1. Зовнішньоторговельні пільги. Вони передбачають введення особливого митно-тарифного режиму (зниження або скасування експортно-імпортних мит) і спрощеного порядку здійснення зовнішньоторговельних операцій.

2. Податкові пільги містять норми, пов'язані з податковим стимулюванням конкретних видів діяльності або поведінки підприємців. Ці пільги можуть зачіпати податкову базу (прибуток, вартість майна і т. д.), окремі її складові (амортизаційні відрахування, витрати на зарплату, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, транспорт), рівень податкових ставок, питання постійного або тимчасового звільнення від оподаткування.

3. Фінансові пільги включають різні форми субсидій. Вони надаються у вигляді більш низьких цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування земельними ділянками і виробничими приміщеннями, пільгових кредитів та ін

4. Адміністративні пільги надаються адміністрацією зони з метою спрощення процедур реєстрації підприємств та режиму в'їзду-виїзду іноземних громадян, а також надання різних послуг.

Названі пільги застосовуються в самих різних комбінаціях. Пільги, що надаються вільним економічним зонам, не завжди є головним стимулом для припливу в країну іноземного капіталу. Більш істотними в цьому відношенні можуть виявитися такі фактори, як політична стабільність, інвестиційні гарантії, якість інфраструктури, кваліфікація робочої сили, спрощення адміністративних процедур та ін

Разом з тим при таких рівних умовах на перший план виступають надаються зоною пільги.

Світовий досвід функціонування СЕЗ дозволяє сформулювати основнівисновки про їхні досягнення, загальних рисах і особливості розвитку.

Функціонування вільних економічних зон у промислово розвинених країнахсвідчить, що в основі їхнього успіху лежить, з одного боку, добрепланування початкових стадій їх розвитку, ас іншого боку - гнучкість управліннязонами. Змінюється ситуація в світовому господарстві (науково-технічнареволюція, конкуренція між міжнародними корпораціями, зміни вкурсах валют, у системі міжнародного обміну та ін), впливає на розвитоквільних економічних зон і відповідно вимагає адекватногореагування на ці зміни.

Соціально-економічні вигоди від створення зон (зовнішньоторговельних в США,

"Шеннон" в Ірландії та ін) досить вагомі. Ці зони створили значнечисло робочих місць, оживили міжнародний торговий обмін, підвищили,зовнішньоторговельну результативність, науково-виробничий потенціал цихкраїн та ін Важливим аспектом діяльності СЕЗ в промислово розвинених країнахє те, що вони працюють не тільки на світовий, але і на внутрішнійринок.

Вільні економічні зони, що функціонують у країнах, що розвиваються,мають ряд спільних рис і моментів розвитку. Так, найбільше поширення вцих країнах отримали, по-перше, експортно-виробничі зони. Як булосказано вище, доцільність створення експортно-виробничих зонвизначається рядом економічних причин і перш за все: потребоюрозвитку індустрії та виробництва промислових товарів на експорт,залученням до країни іноземного капіталу, передової науки і технології,сучасної технічної інформації.

По-друге, особливий режим господарювання в СЕ3 країн, що розвиваютьсястає більш ліберальним і пільговим для іноземних підприємців.

Це пов'язано c посиленням міжнародної конкуренції між зонами і Відповідноспробами продемонструвати її порівняльні переваги перед іншимиподібними вільними економічними зонами.

По-третє, в процесі функціонування вільних економічних зон відбувається торгово-промислова диверсифікованість їхньої діяльності, комплексний розвиток. Сучасна науково-технічна революція на перший план висуває такі економічні зони, в яких зосереджуються наукомісткі галузі виробництва, зв'язані з розробками нової і високої технологій.

Серед країн, що розвиваються досить помітний розвиток і резонанс одержали вільні економічні зони Китаю. Почавши з невеликих територій, об'єднаних спеціальними зонами на початку 80-х років, китайське керівництво до середини 90-х років поширило їхній режим на сотні квадратних кілометрів. Крім найбільш відомих у країні і за кордоном вільних економічних зон - "Шень-чжень", "Чжухай", "Сямень", "Щаньтоу", що мають багаторічну історію, а також зони "Хайнань", що існує з 1988 р., в країні помітне розвиток отримали зони техніко-економічного розвитку

(більше двох десятків) і зони розвитку нової і високої технологій - технопарки. Особлива роль відводиться шанхайської зоні економічного розвитку

"Пудун". Значення проекту, розрахованого на кілька десятиліть, визначається не тільки тим, що зона "Пудун" повинна стати в перспективі великим центром промислового виробництва Китаю, але, і покликана сприяти перетворенню Шанхая в найбільший торговий і фінансовий центр

Азіатсько-Тихоокеанського регіону. < br>Створення спеціальних економічних зон (ВЕЗ) стало важливою складовою частиноюпроведення відкритої зовнішньоекономічної політики, проголошеної китайськимкерівництвом наприкінці 70-х років. При виборі моделі розвитку ВЕЗ китайськекерівництво виходило з поточних потреб країни і досвідуфункціонування таких зон в інших країнах. Найбільш детально вивчавсядосвід Сінгапуру, Тайваню, США. У ході підготовки організації спеціальнихекономічних зон було запропоновано кілька варіантів режиму їхфункціонування і в результаті було обрано шлях створення в їх рамкахструктури господарства, орієнтованого на експорт, усіляке залученняіноземного капіталу, а також істотне поліпшення технологіївиробництва. Спеціальні економічний Електричні зони стали грати сполучну

(буферну) роль з іншими районами країни, реалізуючи політику "відкритихдверей ".

З початку 90-х років у портових містах, спеціальних економічних зонах

КНР починають виникати вільні митні території - зони вільної

(безмитної) торгівлі (ЗВТ). Зони вільної торгівлі, як стверджуютькитайські фахівці, будуть розвиватися по моделях, подібним з тими,які існують в інших країнах. За свідченням китайськогокерівництва розвиток зон вільної торгівлі буде одним з магістральнихнапрямів реалізації відкритої зовнішньоекономічної політики аж до 2000року.

Практика функціонування китайських вільних економічних зон та іншихрайонів з пільговим інвестиційним кліматом продемонструвала безсумнівніуспіхи. До числа досягнень ВЕЗ як китайські, так і зарубіжні фахівцівідносять насамперед високі, стійкі темпи економічного зростання,великі обсяги залучених в зони іноземних інвестицій, значнепідвищення продуктивності праці і, нарешті, істотний ріст рівняжиття населення.

Вільні економічні зони в КНР (крім загальних з іншими країнамимети спеціальних зон) в цілому є експериментом по використаннюринкових відносин в умовах переваги державної власності.

Перехід "всі разом" до ринкового господарства визнаний у Китаї неприйнятним,чреваті серйозними потрясіннями для народу й економіки в цілому. Специфікакитайського досвіду регулювання вільних економічних зон полягає вте, що вони для сучасного Китаю - щось більше, ніж спеціальні районипо стимулюванню іноземного і вітчизняного підприємництва,залученню інвестицій, прискореному розвитку тих чи інших галузей та інвільних економічних зонах Китаю відбувається становлення і обкатка, яквказують китайські економісти, економічної моделі, за якою в XXI століттібуде жити практично весь Китай.

Помітна роль вільних економічних зон у соціально-економічномурозвитку окремих відособлених районів різних країн, тієї чи іншої галузівиробництва, у залученні іноземного капіталу або пожвавленнядіяльності дрібного і середнього вітчизняного підприємництва, тим неменш, не є достатньою підставою розглядати їх якуніверсальний спосіб модернізації економіки. Ступінь впливу вільнихекономічних зон на решту території багатьох країн, що розвиваютьсяє досить обмеженою. Особливо це справедливо дляпромислово розвинених країн, де, як правило, і не ставиться спеціальноюзавдання поширення такого впливу.зон грає підтримуючу, стимулюючу роль у пожвавленніпідприємницької діяльності даного регіону або в акцентуванніуваги на, розвитку тієї чи іншої галузі економіки. У той же час, хочафункціонування вільних економічних зон в розвиваються країнах неє панацеєю за рішенням їх різноманітних соціально-економічнихпроблем, вони грають досить помітну роль в економіці та суспільстві цих країн.

Для багатьох країн, що розвиваються вільні зони стають полюсами торгово -економічного, науково-технічного та соціального зростання. Крім того, в нихвідпрацьовується модель в тій чи іншій мірі відкритої економіки, шляхиінтеграції у світову економіку.

Освіта вільних економічних зон, особливо країнах, що розвиваються, пов'язане зі значним капіталовкладеннями і наступними істотними зусиллями держави щодо їх розвитку. Без строго визначеної централізованої підтримки вони практично нежиттєздатні. За обстеження, проведеного Інститутом сходознавства РАН по 26 країнам, власні витрати по залученню іноземних інвестицій у вільні економічні зони склали в середньому 4 долари на 1 долар закордонних інвестицій. У КНР, наприклад, іноземні вкладення в чотири вільні економічні зони до кінця 80-х років склали 4 млрд. дол, у той час як початкові власні інвестиції перевищували 22 млрд. дол, що в 5,5 разів більше. По суті, вся інфраструктура вільних економічних зон КНР була створена за рахунок централізованих державних коштів.

При численних прикладах успішного функціонування вільнихекономічних зон мають місце і невдалі спроби їх організації. Так,створення в Шрі Ланці, Гватемалі, Ліберії, Сенегалі та інших країнах різногороду вільних економічних зон не тільки не увінчалася успіхом, але багатоз них взагалі перестали функціонувати. Пізніше були зроблені спробиїх реанімації, тією чи іншою мірою успішні. До основних причин невдачв роботі СЕЗ у цих країнах можна віднести політичні, економічні,організаційні.

Політичні причини пов'язані з загальнополітичної нестабільністю вкраїні, громадянськими заворушеннями, аж до військових дій. Доекономічних причин, перш за все, слід віднести надмірноускладнене, заплутане, з точки зору інвестора, законодавство проінвестиційному режимі в зоні. Бюрократична організованість управліннявільними економічними зонами, наявність численних малооправданнихпроцедур для реєстрації іноземного інвестора в зоні, погана пропаганда і

"реклама переваг спеціальної зони - все це також помітно позначається наїї долю. На жаль, до числа країн і регіонів, де вільніекономічні зони не тільки не дають поки помітного ефекту для народногогосподарства, а й їхнє власне раз-пиття залишає бажати кращого,відноситься і Росія.

Розглянемо деякі особливості створення та функціонування вільнихекономічних зон в Росії.