1. Охарактеризуйте основні періоди історії світового господарства. Становлення СГ відбулося приблизно століття тому, коли його суб’єкти — капіталістичні держави — насильно втягнули в орбіту своїх зовнішніх економічних зв’язків весь світ. Весь процес зародження, формування і розвитку СГ можна розділити на наступні періоди.

-Докапіталістичний. Під час цього, найтривалішого, етапу людство пройшло шлях від привласнювальної економіки до відтворювальної. Багатовікова еволюція продуктивних сил і поділу праці відбувалася на окремих, здебільшого ізольованих територіях світу, економічні зв’язки між якими були нерегулярні.За феодалізму в обмежених частинах Старого світу утворилися загальнонаціональні ринки товарів і сформувалися замкнуті національні господарства.

-Капіталістичний (XVI ст. – друга половина XIX ст.). Поява мануфактур, технічний прогрес і промислові перевороти, перехід до фабричного виробництва в ряді країн Європи привели до швидкого розвитку промисловості, транспорту і торгівлі. Внаслідок Великих географічних відкриттів виникають перші колоніальні імперії європейських країн, формується світова торгівля.

-Період монополістичного капіталізму . На рубежі XIX і XX століть світовий ринок переростає у світове капіталістичне господарство. Цьому сприяли: а) вивіз капіталів як нова форма міжнародних економічних зв’язків і поступове переважання її над вивозом товарів; б) поява національних і перших транснаціональних економічних об’єднань,які поряд з незалежними державами стають суб’єктами міжнародного поділу праці; в) розвиток великої машинної індустрії, г) закінчення територіального поділу світу між державами-метрополіями, формування світової колоніальної системи.

-Сучасний період. Починаючи з 1990-х рр. постсоціалістичні країни Центральної і Східної Європи та колишнього СРСР розпочали перехід від централізованої планової економіки до ринкової.Отже, у наш час ринкова модель господарства знову отримала загальносвітовий, універсальний характер, причому не в результаті нав’язування ззовні,а внаслідок внутрішнього розвитку національних економік різних країн .Це створює вагомі передумови до подальшого господарського зближення країн і народів, поступового перетворення зовнішньоекономічних зв’язків у світогосподарські зв’язки рівноправного.

2. Найважливішими рисами первісної доби були перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, існування роду як господарської одиниці, який поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади спільної власності на землю. Палеоліт, або давній кам'яний вік (3 млн — 10 тис. років тому), був найважчим і найдовшим періодом, який збігся з льодовиковим періодом в історії Землі. Протягом цього періоду знаряддя праці еволюціонували від палки-копалки і примітивних кам'яних знарядь до мікролітів (невеликих відщепів і пластин), складних знарядь з вкладками, списометалки. Поширилось використання кістки і рогу. Головними заняттями населення були збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилася видобувати та підтримувати вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням. З'явилися постійні житла. Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочасна людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів. У мезоліті (середньому кам'яному віці) утвердилися сучасні післяльодовикові природно-кліматичні умови. Великі звірі вимерли. Люди були змушені харчуватися дрібними тваринами, птахами. Поряд із збиральництвом і полюванням одним з головних занять було рибальство вудкою. Тоді ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки, плетені сітки, тенета. Великого значення набуло річкове збиральництво (ловля раків, молюсків). Зроблено перші спроби приручити диких тварин. Виник найдавніший транспорт — водний . Для мезоліту характерний високий рівень виготовлення мікролітів. З'явилися макроліти — кам'яні знаряддя для обробки дерева, зокрема сокири.

3. Перехідною епохою від мезоліту до неоліту був протонеоліт. Щодо умов ведення господарства цей період характеризувався виснаженням мисливських ресурсів, кризою привласнюючого і зародженням відтворюючого господарства, яке розпочалося з тваринництва. Першими прирученими тваринами були собака, бик і свиня. В цей час зародилося землеробство і виникли перші постійні поселення. Неоліту (новому кам'яному віку) притаманне утвердження різних галузей відтворюючого господарства. Цей процес дістав назву "неолітична революція". Складовою частиною цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим. Ріллю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше - ралом. Збіжжя жали кістяними або крем'яними серпами. Розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал — кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки прародительок. Для щоденного вжитку використовували миски, немальовані горщики сірого кольору. Зародилося прядіння і ткацтво, з'явився ткацький верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли, з'явилися кам'яні сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної революції стала досить розвинена система обміну.

5. Трипільська культура (V—III тисячолітті до н.е.). В. Хвойка. На по­чатку XX ст. в селі Трипіллі на Київщині він проводить розкопки і виявляє пам'ятки стародавньої культури, що отримала назву «трипільська».Трипільське суспільство було суспільством землеробів і досяг-ло високого рівня розвитку та стояло на порозі цивілізації. Трипільці стояли на порозі винайдення письма. Отже, протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізашєю, що зароджувалася паралель­но з найдавнішими містами-державами Близького Сходу. Однак досягти рівня цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тисячоліття до н.е.

Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумови­ла спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Природні зміни, зокрема, посушливість клімату сприяли занепаду трипільського землеробського господарства. Екстенсив­не землеробство сприяло і знищенню лісів на значних обширах, які перетворилися на потенційні пасовиська. Це створило умови для заселення нащадками трипільців Полісся, заплав Дніпра та чорноморських степів. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували занепад і зникнення трипільської культури.

6. Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н.е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н.е.

Склалися два типи господарської організації – східне і античне рабство. Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. У Стародавньому Єгипті. Розвивалося землеробство на високоурожайних поливних землях долини Нилу. Тваринництво витіснило мисливство. Найважливішим господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Високого рівня розвитку досягла обробка каменю.

На півночі Єгипту переважав розвиток тваринництва, а на півдні - землеробства, що стало причиною розвитку жвавої торгівлі.

Найважливішими державами межиріччя були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та інші (IV – III тис. до н.е ).

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії і Китаю. У IV тис. до н.е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовляли як з металу, так і з каменю. У II – I тис. до н.е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Високим був розвиток ремесел – ковальства, ткацтва, гончарства, ювелірні вироби. Індія включилася в обмінну торгівлю. З’явилися купці, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був ще малорозвинений. Рабство мало патріархальний характер. Сільська община зберігала домінуюче становище в економіці.

Як підсумок особливостей східного рабства можна визначити наступне:

1. Головна сфера економіки с ільське господарство - залишилась поза рабовласницьким виробництвом.

2. Раби належали в основному державі.

3. Праця рабів використовувалася непродуктивно, тобто, для обслуговування рабовласників, будівництва пірамід, каналів тощо.

4. Східне рабство не є класичним, у ньому переплітаються громадські й рабовласницькі елементи.

7. Природно кліматичні умови місцевості були особ­ливо придатні для сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами родючих грунтів дозволяв отри­мувати з землі значний додатковий продукт навіть з урахуван­ням низького рівня техніки землеробства. Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське викори­стання яких було можливим лише за умови створення зрошуваль­ної системи. Спору­джувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді.Саме через суспіль­ні роботи східні владики підпорядковували собі вільних сільсь­ких землеробів, які фактично переставали бути вільними. Земельні ділян­ки, які держава виділяла чиновникам в умовне користування, пе­реходили в їхню особисту власність. Соціально-економічними наслідками формування особистої власності процес ожебрачешія землеробів і збагачення власників землі, зростання лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів дер­жавної скарбниці. У 1 тис до н.е. Стародавній Єгипет пере­творюється в залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним країнам Західної Азії.

9. Месопотамія. Зародженню господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед яких: 1)надзвичайна родючість грунтів, особливо придатна для розвитку землеробства;2)географічне розташування, що забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні ресурси [глина, поклади металів(олово,залізо)],що сприяло розвитку різних ремесел. Економічною основою цієї першої цивілізації було високо­продуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого визначався природною родючістю ґрунтів і технологією ірига­ційного землеробства.

Господарська сфера суспільства стародавнього Єгипту та його відображення в економічній думці.

За археологічними свідченнями, найдавніші поселення земле­робів та скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е. Природно-кліматичні умови місцевості були особ­ливо придатні для сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами родючих ґрунтів дозволяв отри­мувати з землі значний додатковий продукт навіть з урахуван­ням низького рівня техніки землеробства. Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське викори­стання яких було можливим лише за умови створення зрошуваль­ної системи (будівництва мережі каналів, дамб, гребель). Спору­джувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді. Для цього були потрібні об'єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та по­стійно розширювати.

Історію економіки Індії слід розпочати від вста­новлення буддизму — першої на землі монорелігії, що безумовно позитивно вплинуло на її господарський розвиток. У цей період тут значного поширення набули залізні знаряддя праці, які знач­но полегшили не лише землеробство, а й спорудження іригацій­них спорудБагатомовна країна, що є однією з колисок людської цивілізації, з прекрасними умовами , високою щільністю населення. У долинах річок — зро­шуване землеробство, що дає високі стабільні врожаї злакових, овочів, плодів, бавовни, цукрової тростини, чаю, кави. Розвинене тваринництво. Це країна коштов­ного каміння, прянощів. Надра створили сприятливі умови для розвитку ремесел. шо, у свою чер­гу, підштовхує внутрішню торгівлю.коні та деякі інші товари.

З усіх існуючих у наш час народностей китайська — одна з найдавніших. До початку нашої ери Китай уже був могутньою державою — серединною імперією. Чисельність насе­лення та економічна могутність дозволяли відчувати власну безпеку. безпе­чне географічне положення, чудові ґрунтові, водні, клі­матичні умови давали можливість вирішувати питання не тільки сьогодення, а й майбутнього. Розвивається поливне зе­млеробство, що стає панівним завдяки будівництву ве­ликих зрошувальних систем. Давньокитайське рільництво не потребувало зро­шування. тільки зрошування уможливило землеробство. Збіднення природ­них умов життєзабезпечення необхідно було компенсувати за ра­хунок продуктивного антропогенного фактора. Як уже зазначалося, китайська цивілізація бере свій початок у долині річки Хуанхе. Тут відбувалося ви­рубування лісів, що призвело до руйнування ґрунтового багатст­ва.

10. Економічна думка стародавнього світу

Історія економічної думки бере свій початок у глибокій давнині. Вже первісні люди мали якісь зачатки господарських знань, котрі були результатом осмислення виробничого досвіду. Формувалися окремі елементи економічних знань. Економічні ідеї того часу знайшли вираження у збірниках законів царстві у вавілонського царя Хаммурапі. У них передбачалися захист майнових інтересів держави, рабовласників, певне регулювання економічних відносин. Пам'яткою давньоіндійської літератури є "Арт-хашастра" (IV - VI ст. до н.е.). У ній викладено знання з економіки, техніки і політики, передбачено регулювання земельних відносин, розв'язання проблем іригації.

У Китаї великого поширення набуло конфуціанство. Його економічні засади виклав Мендзи, який відстоював селянське землеволодіння.

Тогочасні економічні погляди знайшли вираження у трактаті "Гуань-Цзи" (IV - III ст. до н.е.), в яких реалістично розкрито злиденне становище народу, окреслено шляхи розвитку сільського господарства і поліпшення життя селян. Зміцнення землеробства вважалося найважливішою умовою забезпечення

стійкості економіки. Великого значення автори "Гуань-Цзи" надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. У трактаті також розглядалися питання податків і грошового обігу. Пропонувалося замінити прямі податки на залізо й сіль непрямими, застосовувати для стабілізації господарства нормовану емісію грошових знаків та ін. Багато ідей

“Гуань-Цзи" було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю.

Важливим джерелом, яке свідчить про економічні уявлення старовини, є Біблія. Ця книга зіграла винятково важливу роль у формуванні принципів господарської етики.

11. Античне рабство було не вищим рівнем розвитку, скажімо, рабства єгипетського, а абсолютно іншим типом рабовласницьких відносин, відмінним від єгипетського. Ця відмінність визначалася не розвитком самого рабства як такого, а принциповою відмінністю організації грецького і римського суспільства вільних від єгипетського суспільства вільних. На античному світі рабами могли бути тільки чужоземці. Це порівняння рабів з річчю або, за виразом М.Теренція Варрона, знаряддям праці, що говорить, виникло зовсім не унаслідок особливої жорстокості експлуатації рабів на античному світі. Воно було природним для античних філософів-теоретиків і юристів тому, що, будучи чужаком, античний раб в очах суспільства був абсолютно нічим поряд з античним громадянином, що мав абсолютно всі права. У античності існувала глибока прірва між свободою і повноправністю громадян і повною несвободою і безправ'ям рабів. Така прірва не могла виникнути між рядовим підданим староєгипетської або середньовічної турецької держави, що мав мінімум прав і знаходився у залежності від чужої йому держави, і тим же рабом, залежність якого підпорядковувала його не державі, а приватній особі.

У багатьох грецьких полісах роль безправних рабів належала місцевому населенню, скореному грецькими общинами, які переселилися та складали колектив громадян. Розповсюдження такого рабства, схожого на кріпацтво, було обумовлене пануванням натурального господарства в період виникнення полісів. Античний характер такого рабства був обумовлений його розвитком як оборотна сторона полісного цивільного життя, а не ступенем економічної експлуатації рабів.

13. Формування полісів. В архаїчний період формувалися античні поліси — міста-держави. В основі поліса лежить антична форма власності, що являла собою єдність державної та приватної форм власності. В історії розвитку Стародавньої Греції виокремились два види полісів:

1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського господарства, слабким розвитком торгівлі і ремесел, товарно-грошових відносин, з великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

2) торгово-ремісничий, з великою часткою ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, запровадження рабської праці у виробництво, з демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.)

Виключне право володіти земельною ділянкою мали жителі поліса. У Спарті, наприклад, усі найбільш родючі землі було розподілено відповідно до числа повноправних громадян на 9000 наділів. Головним власником землі залишався поліс, а його громадяни отримували наділи в тимчасове користування. Наділи не можна було дарувати, дробити, заповідати, після смерті власника вони поверталися до держави. Для Спарти характерні прагнення до повної рівності, зневага до багатства, сувора система виховання, заборона громадянам займатися господарством, ремеслами та торгівлею, користуватися золотом і сріблом, обмеження контактів із зовнішнім світом.

Більш розвинутими економічно були Афіни. Основним виробничим осередком стала велика земельна ділянка, власником якої був громадянин полісу. Землю обробляли члени сім'ї цього громадянина. Їм допомагали 1—2 раби. У більших полісах використовували працю 15—25 рабів. Господарства мали багатогалузевий характер.

Велике значення мали реформи і для підриву політичного панування знаті: усіх афінських громадян було поділено на чотири категорії за величиною земельною прибутку. Тепер розмір приватної власності визначав значимість людини.

Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—IV ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торгово-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність на зразок ілотії.

16.Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами зумовили розклад громади. Протягом VI—III ст. до н. е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення На початку IV ст. до н. е; римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка.

Період розквіту рабовласницького господарства припав на II—І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два століття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося поступово. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.

19. Колонат – форма виробничих відносин між великим землевласником і безпосереднім виробником – колоном, яка була поширена в Римській Імперії. При системі колонату велика земле власність ділилась на парцели – невеликі земельні наділи, які надавались землевласниками в оренду колонам, які поступово прикріплювались до землі. Поширення колонату викликане кризою рабовласницького господарства.

В І-II ст. відбувалося дроблення латифундій на невеликі ділянки (парцели), які здавалися в оренду колонам. Колонами могли бути раби (квазіколони), вільновідпущеники (лібертіни), вільні селянські паупери. Колони платили натуральний податок і відробляли певну кількість днів на рік. У І-ІІ ст. колони вважалися особисто вільними, але за несплату боргів потрапляли в економічну залежність від власників.

У III-V ст. колонат став пануючою формою виробничих відносин у сільському господарстві. Рабство стало домашнім, втративши виробниче значення. Поширився патронат, коли, рятуючись від пограбувань, дрібні землевласники йшли під заступництво великих власників, перетворюючись на їх колонів. Змінився і статус колонів, він був оформлений юридичне.

Отже колонат еволюціонував у різновид відносин феодального типу.

20. Економічний занепад Римської імперії проявився у сільському господарстві, ремеслі, торгівлі. Посилилася натуралізація господарства. Великі латифундії перетворилися в ойкосне господарство — замкнуту господарську одиницю. Епідемії та війни спустошували землі. Селянство розорювалось. Скоротилася торгівля. Одночасно зростало втручання держави в господарське життя. Була реорганізована фінансова система. Все населення, крім громадян Рима, ветеранів, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податком. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі. Поборами обкладалися ремісники і торгівці. Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати економіку країни.

Отже, для господарства Риму в ІП-У ст. визначальними стали такі ознаки, як низька продуктивність праці рабів, натуралізація, аграризація господарства, перетворення колонату в пануючу форму виробничих відносин, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Це свідчило про кризу рабовласницьких відносин і феодалізацію римської економіки. Центри економічного життя перемістилися на Схід. Політична нестабільність Римської імперії, численні повстання рабів і колонів, вторгнення варварів, призвели до її падіння в 476 році.

21. Податки з’явилися ще на початку зародження цивілізації i були пов’язані з першими суспільними потребами людини. Людство розвивалося за своїми законами. Водночас зазнавала змін i форма податків. За первісного ладу це було жертвопринесення. Коли почали утворюватися державні формування, система оподаткування набувала більш чіткого характеру. Літописні джерела свідчать про те, як сплачувалися податки в давні часи. Як уже зазначалося, на ранній стадії формування державної структури до початкової форми оподаткування можна віднести жертвопринесення. Однак не слід вважати, що воно було добровільним. Жертвопринесення — це неписаний закон, своєрідна форма примусової виплати або збору. Відсоткову ставку такого збору було чітко визначено.

Джерелом державних прибутків були : прибутки від рабської праці,добровільні внески і податки. Прибутки держави поділялися на звичайні і надзвичайні . Звичайні : монополії,регалії, конфісковане майно, мито і добровільні внески. Основою надзвичайних прибутків були податі й займи . Подать, покладена на все майно засновувалась на попередньо зробленій оцінці, яка здійснювалась під присягою самим платником . Існував також майновий податок ( ейсфора), податок для іноземців, подушний податок з рабів.

В Стародавньому Римі мали поширення так звані трибутні податі. В республіканський період ця подать стягувалась з усієї вартості майна, в імперський період складалися цензові списки, куди заносились: нерухоме майно, раби, земельні наділи. Провінційний трибут стягувався з підкорених територій. Громадянський трибут був результатом правового обов’язку античного громадянина приходити на допомогу суспільству з усім своїм майном у випадку потреби.

22. В античній літературі економічна думка стародавнього світу виражена в найрозвиненішому вигляді.

Мислителі Давньої Греції і Давнього Риму прагнули визначити принципи й методи організації та управління господарством рабовласників.. Так, Ксенофонт (430 - 355 рр. до н.е.) у праці "Домострой" визначив економію як науку про збагачення свого господарства. Землеробство він ставив на рівні з воєнним мистецтвом, а ремесло навіть не включав до предмета економії як негідне заняття для вільних людей. Таким було ставлення і до торгівлі. Водночас Ксенофонт високо цінував гроші як вираження концентрованого багатства і засобів обігу.

Філософ Платон (427 - 347 рр. до н.е.) у своїх творах побудував ідеальну державу, в якій мали існувати три стани: правителі (філософи), воїни й ремісники, землероби, дрібні торгівці, які належали до вільних людей. Раби з цієї класифікації виключались, оскільки в них він бачив не людей, а знаряддя праці.

Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Арістотеля (384 - 322 рр. до н.е.) - найвидатнішого мислителя давнини. Він був прихильником натурального рабовласницького господарства з дрібною торгівлею. Арістотель

досліджував товарно-грошові відносини і зробив це найглибше серед античних мислителів. Він розрізняв простий товарний обіг і обіг грошей, рух грошей як засіб обігу і як грошового капіталу.

Державний діяч і письменник Давнього Риму Катон (234 - 149 рр. до н.е.) у дослідженні "Про землеробство" обґрунтував шляхи й методи розширення рабовласницьких латифундій з тим, щоб дістати більше доходу. Інший римський митець Варрон (І ст. до н.е.) у трьох книгах "Про сільське господарство" висловлював занепокоєння щодо перспектив рабовласницьких порядків, накреслив шляхи повернення до натурального господарства. Колумелла (І ст. до н.е.) у творі « Трактат про сільське господарство» рекомендував програму інтенсифікації сільського господарства, відмовитися від рабської праці та передати ведення господарства колонам, праця яких вигідніша, ніж рабів. Інакше кажучи, йшлося про перехід суспільства до нового, феодального типу виробництва.

23. Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

— панування великої земельної власності класу феодалів;

— поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників — селян, що часто мали в приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

— своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її держателями на різних умовах аж до права спадкового користування;

— різні форми й ступені позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

— переважання аграрного сектору над торговим і промисловим;

— панування натурального господарства і відповідний характер держави;

— низький у цілому рівень техніки та знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навикам.

Ці характерні ознаки не вичерпують усіх особливостей феодалізму. Необхідно виділити також умовний характер феодальної власності на землю і розподіл права на неї між кількома феодалами. Феод був спадковою земельною власністю представника пануючого класу, пов'язаною з обов'язками несення військової служби та інших повинностей на користь вищого сеньйора. Сеньйор також вважався власником цього феоду. Така специфіка породжувала особливу значимість феодальної ієрархії та особистих васально-ленних зв'язків.

24. Основи феодального ладу у Франкській державі.

У землеробстві панувало двопілля; вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, бобові культури, льон. Поля орали 2—3 рази, боронували, посіви пололи; почали застосовувати водяні млини. Розвивалося скотарство.

У франків у V—VI ст. вже була приватна власність, вільно відчужувана власність на рухоме майно, але індивідуально-сімейна власність на землю тільки зароджувалася. Ліси, пустирі, болота, дороги, неподільні пасовища залишалися в общинному володінні.

Індивідуальна вільно відчужувана земельна власність окремих малих сімей — алод — у франків виникла наприкінці VI ст. Це вело до поглиблення майнової й соціальної диференціації, розкладу общин, стало передумовою зростання великої феодальної власності. Права общини поширювалися тільки на подільні угіддя. Сама вона із колективу великих сімей перетворилася в сусідську общину-марку, до якої входили індивідуальні сім'ї. Землю обробляли в основному вільні селяни, але франкське суспільство знало напіввільних рабів (літів).

Основи феодального ладу у франкському суспільстві склались у VIII— IX ст. Зростання великої земельної власності прискорилося, великі землевласники стали прямо захоплювати селянські наділи, формувались основні класи феодального суспільства.

У поземельних відносинах відбувся переворот: змінилася форма земельної власності. Алодіальна власність поступалася феодальній. Значну роль у цьому відігравала бенефіціальна реформа Карла Мартела. Протягом IX—X ст. бенефіцій став перетворюватись із пожиттєвого у спадкове володіння і набув рис феоду (лену), тобто спадкового умовного держання, пов'язаного з обов'язковим несенням військової служби.

25. В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Формуляр королівської грамоти вказував, що ко­роль дарував лицареві або монастиреві повну і ніким не об­межену власність. Але насправді король на правах бокленду передавав села або цілі округи, що йому належали, з вільним населенням, яке було підвладне королю як главі держави, але не як власнику. Між власником прав бокленду і населенням переданої йому землі встановлювались особисті відносини залежності.

Селяни не втрачали права на свої наділи. В результаті коро­лівського дарування складалась ситуація, за якої на одну і ту ж ділянку землі поширювалося право бокленду, що належало маг­нату, а за селянином зберігалося право фолькленду.

Важливою подією, що прискорила феодалізацію в Англії, було нормандське завоювання. Завойовники насиль­но закріпачили вільне населення острова і оформили його за­конодавче. Покріпачене населення ділилося на дві категорії: віланів та котерів.

Характерною особливістю англійського села було те, що поряд з віланами, катерами там ще зберігалося вільне селян­ство. Ці землероби також виконували певні повинності на ко­ристь барона чи абата, але могли будь-коли покинути.

27 Виникнення і формування феодальних відносин у Візантійській імперії. В 395 році н. е. Римська імперія розпалася на 2 частини – східну і західну. Західна Римська Імперія була більш розвиненою в господарському відношенні, але в кінці ІV ст. господарський і культурний центр став все більше переміщуватись на схід. В боротьбі з великими землевласниками вільні колони потрапляли в економічну залежність і перетворювались у приписних орендарів – енапографів. Вони орендували чужу землю і майно, але вільно нею розпоряджатись не могли. Вільне селянство було об’єднане в сусідську общину – митрокомію. Генезис феодалізму досяг найбільших успіхів у VІ с. Члени митрокомії мали право приватної власності на землю. В VІІ ст. відбувався процес розшарування селян. Їх можна було продавати (і не обов’язково з землею), дарувати. Власнику від їх експлуатації діставалось 30-45% прибутку. Селянське господарство було полікультурним. Будівництво зрошувальних споруд забезпечували спільними зусиллями. Якщо селянин не використовував частку общинних угідь, а їх використовував хтось інший, то общинник отримував відповідну винагороду. Селянин міг здати частину землі в оренду сусіду на умовах сплати морти, яка дорівнювала 1/10 урожаю. Охорону прав селян і господарське використання землі забезпечувала община. Великий вплив на формування феодальних відносин у Візантії справляла держава, вона не зазнала феодальної роздробленості. Податок – канон збирався з селян у великих розмірах. В ХШ – ХV ст. розвиваються в надрах феодалізму товарно-грошові відносини.

29. У Німеччині феодалізація села проходила значно пізніше - у VII - XI ст. На відміну від інших європейських держав, Німеччина була економічно відсталою країною. До того ж по­літична роздробленість гальмувала розвиток господарства і по­силювала закріпачення селянства в той період. Іншою причиною запізнілого розвитку феодальних відносин було те, що Німеччина не входила до складу Римської імперії.

Розвиток феодальних відносин в Німеччині відбувався нерівномірно і в цілому повільніше, ніж в романізованих країнах. Це бути обумовлено кліматичними умовами, рельєфом місцевості, низьким рівнем розвитку продуктивних сил, наявністю великої кількості вільних земель, високим ступенем стійкості і пристосовності общини. Позначилося і те, що тут не було рабства, рабовласницької формації, за винятком лише західної частини країни, яка на рубежі нашої ери потрапила під владу римлян. Тому для Німеччини характерний не синтезний шлях розвитку феодалізму, що поєднує античні і варварські елементи, а перехід до феодального способу виробництва безпосередньо від розкладання первіснообщинного устрою. Закріпачення вільних общинників було скрутнішим, ніж перетворення колишніх рабів в кріпосних, що спостерігалося в романізованих країнах. Введення німецькими завойовниками на цих територіях громадського ладу не тільки уповільнило закріпачення, але в деякій мірі і пом'якшило труднощі цього процесу.

30. Виникнення і розвиток феодалізму виявляються насамперед у формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. та археологічні пам'ятки. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Були центри, де цей процес відбувався швидше, але були й такі, де він тільки розпочинався. Первісною формою реалізації феодальної земельної власності було полюддя, в якому у відкритій формі виступають відносини панування та перехід землі у феодальну власність. Полюддя — процедура об'їзду князями підвладних земель з метою збирання данини; пізніше — подать, яку їм сплачували. За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти — грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

31. Фільваркова система господарювання почала складатися у XIV ст. у Галичині. Фільварок – панський маєток, що виробляв товарну продукцію, але використовував працю залежних селян-кріпаків (панщина). Широке розповсюдження фільваркової системи почалося із запровадженням волочної реформи 1557 р. короля польського і князя литовського Сигізмунда ІІ. Була переміряна і поділена на волоки вся земля, якою користувалися селяни. Фільваркове господарство мало комплексний характер. Поряд із землеробством у фільварках розвивалося скотарство, осново якого було розвинене зернове виробництво. Фільваркова система призводила до обезземелювання селян, посилювала владу феодала над селянином. Але впровадження фільварково-панщинної системи не сприяло консервації феодальних виробничих відносин. Навпаки, її повсюдне поширення в Україні означало початок руйнування феодального, натурального у своїй основі господарства, перехід до нових, більш прогресивних буржуазних відносин. У ХVI-XVII ст. в сільському господарстві дещо підвищився рівень агрикультури: на більшості українських земель міцно закріпилася передова для того часу трипільна система сівозміни. Майже всюди застосовували сортове насіння, добрива.

32. Як і в кожній країні за доби феодалізму, населення України поділялося на два основні класи-стани, що було закріплено юридично, в законах: панівний — клас феодалів і експлуатований клас — селянство. Обов'язком феодалів (князів, панів, бояр, шляхти та ін.), підданих великого князя литовського або короля польського, було відбувати на їхню користь військову службу і брати участь в управлінні державою. За цю службу феодали діставали землі в спадкове або тимчасове володіння. З розвитком феодальних відносин феодальне землеволодіння — основа феодального ладу — зростало. А це вело до посилення експлуатації і покріпачення селянства. Наприкінці XIV ст. на українських землях було лише кілька десятків великих феодальних володінь. А вже в першій половині XVI ст. налічувалося понад сто магнатських родин, які володіли тут великими маєтками, також тисячі панських і шляхетських господарств. Зростало й церковне землеволодіння.

33. До найбезправнішого стану суспільства — селян — належали слуги — особисто вільні селяни, які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи й звільнення від повинностей, данники — особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грішми, та тяглові — селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам. За користування землею вони відпрацьовували повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільні, так і прикріплені до своїх наділів тяглові селяни.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

— смерди — більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

— закупи — люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

— рядовичі — селяни, що уклали з феодалом (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

— челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

— холопи — населення, що перебувало у повній власності феодала.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).

3. Службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

34. Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. З У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації. «Гради» (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст — виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функціями — пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв'язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що в IX—X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «градів», з яких майже 100 були справжніми містами.

35. Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і промислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв'язків спочатку в межах невеликих районів, а потім у межах великих адміністративно-господарських земель. Внутрішня торгівля велася переважно на торгах. Починаючи з XII ст. поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. Зовнішня торгівля порівняно з внутрішньою була жвавішою. Через те що господарство мало натуральний характер, зовнішній ринок охоплював незнану частину господарської продукції. Торгували переважно з візантійськими центрами Північного Причорномор'я, Подунав’я. Користувалися попитом такі товари, як вино, фібули. В обмін за них вивозили хутро, мед, шкури, віск. Відомі торгові зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією і країнами Сходу. В IХ ст. головною торговою артерією для Києва став шлях "Із варягів у греки"; Купці з товарами прибували в Київ. Торговий шлях закінчувався в Константинополі. Вплив української торгівлі на Чорному морі був дуже великий. Торгівля з Візантією посідала перше місце в зовнішній торгівлі Київської держави. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був «грецький» шлях («із варяг в греки»), що через Дніпро зв'язував Прибалтику та Причорномор'я. «Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з'єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. «Соляний» та «залізний» були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню. Внутрішня торгівля здійснювалася на регуляр­них ярмарках. Розвиненою була й зовнішня торгівля, особливо в Західній Україні, де проходили основні торговельні шляхи між Євро­пою і Сходом.

Відокремлення ремесла від сільського господарства розвивало торгівлю як внутрішню, так і зовнішню. У внутрішній торгівлі значну роль відігравали ярмарки, що проходили у великих містах і селах. Інтенсивно розвивалася зовнішня торгівля з Англією, Францією, Голландією через Польщу. Розвиток ремесла і торгівлі сприяв укріпленню і розширенню міст, збільшенню в них населення. Міста поступово перетворювались із фортець в адміністративні, економічні і торгові центри.

36. Фінансова система Київської держачи базувалася на збиранні податків із населення, які називалися даниною. Вперше цей термін згадується у «Повісті временних літ». Тривалий час збирання данини мало хижацький, стихійний характер. Після вбивства князя Ігоря деревлянами княгиня Ольга ввела регламентацію у відносини щодо данини. Були встановлені норми “уроки”, назначався час і пункти збору «погости», в які звозилася данина.

Одиницею обкладання даниною (оподаткуванням) в деяких місцевостях був «дим» — сім'я, в інших — «плуг» чи «рало» — норма землі, якою користувалася сім'я. Поступово данина отримала форму державного, феодального податку чи ренти. Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, плати за судочинство і штрафів.

37. Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особливо жваво вона провадилася у міських республіках Північної Італії – Флоренції, Венеції, Генуї, де зростав торговий і позиковий капітал, зароджувалися капіталістичні мануфактури, розвивалася банківська справа. У Венеції зародилася сучасна бухгалтерія.

У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внутрішня сухопутна торгівля. Вже в XI - XII ст. визначилися її центри – Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці витіснили із середньоземноморських торгових шляхів візантійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці привозили товари Індії, Китаю,

Сирії та інших азіатських країн. Однією з найважливіших колоній Генуї була Кафа (Феодосія ) з її ринком рабів.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і Північним морями, річками: Ельбою, Шельмою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою, Німаном, Роною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках східних

товарів, то північна – виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства. Купці скуповували і з вигодою перепродували льон, худобу, шкури, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск, мед, металеві ремісничі вироби, олово, ліс.

Утворився Союз приморських міст під назвою Ганза. Свою діяльність вона розпочала в XII ст. і діяла до XVII ст. До Союзу входило 160 міст. У середні віки розвинулася й сухопутна торгівля. Шовковий шлях від Китаю до Європи простягнувся на довгі кілометри. Каравани верблюдів, навантажених товарами, перетинала вздовж і поперек азіатський і африканський континенти. У Європі сухопутна торгівля також набувала дедалі більшого значення.

Розвиток торгівлі обумовив розвиток грошово-банківської системи.

38. Цей період європейської історії також пов'язаний з процесом відродження старих і появою нових європейських міст. Мі­ста, що існували ще з античних часів, або перетворилися на того­часні села, або стали резиденціями церковних служителів — єпи­скопів, і практично не впливали на існуючу господарську си­стему. Починаючи з X—XI ст. відбувається процес відокремлення ре­месла від сільського господарства та зростання ролі міських поселень. Досить по­мітна вже в XI—XIV ст. інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, яка виявлялася у поширенні технічних культур, розвиткові городництва, садівництва і т д. Населення міст, що досягли певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади зе­мельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та стабілізацію ренти, але поступово перетворилася на боротьбу за свободу та самоуправління.У XIII—XV ст. відбувається розквіт міського життя, а еко­номіка середньовічного міста набуває регульованого характеру. Така врегульованість досягалася за рахунок об'єднання міщан, виходячи з їх спільних інтересів, фактично не існувало таких ви­дів діяльності у середньовічних містах, які б не регулювалися відповідними корпоративними об'єднаннями. Вже починаючи з XI ст., спочатку в окремих випадках, а згодом, як норма, утворю­ються самостійні професійні організації, з власним виборним управлінням (старшинами) та власними статутами.Ремісничого виробництва, що панувало в серед­ньовіччі, була неоднозначною. З одного боку, на базі вузького професіоналізму, технічних прийомів, що повторювалися з року в рік, ремісничі майстерні давали висококваліфікованих майст­рів, справжніх віртуозів своєї справи. Достатньо високий ступінь поділу праці, що зумовив появу сотень вузьких спеціальностей, безумовно, готував і майбутнього детального робітника мануфак­тури. З іншого ж боку, цехова організація ремесла з її суворою регламентацією гальмувала технічний прогрес, намагалася закон­сервувати рівень промислового виробництва на вже досягнутому, але не досить високому рівні.

Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширені галузі міського ремесла — текстильне виробництво (виготовлення вовняних, лляних і шовкових тканин), виплавка і обробка металів. Серед галузей текстильного виробництва домінувало виготовлення сукна і грубих вовняних тканин. Основними центрами вовняного виробництва в середньовічній Європі були район Фландрії і Флоренція. Шовковиробництво, запозичене в країнах Сходу, розвивалося в північно-італійських містах і деяких містах Франції (Ліон).

Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в XIII ст. У кожній країні поділ праці призводить до спеціалізації. Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприяли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Вони мали обмежений і місцевий характер. Як правило, на них продавались певні групи товарів – худоба, зерно, коні, вироби ремісників тощо. Багато з таких ярмарок переросли місцеві масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі.

У XIV - XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва – мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні. Тут у процесі виробництва було застосовано поділ праці. Це дало змогу значно збільшити випуск товарів, поліпшити їх якість. Головною фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні мануфактури відоі у містах Північної Італії і Нідерландів.

39. Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Таке об'єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально-економічних відносин, феодально-становою структурою суспільства. Серед основних причин їхнього виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування проти об'єднаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.

У першу чергу цехи були об'єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їхніми членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його округи, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ремісничі вироби.

Ремісничий цех як корпорація володів звичайно сумою прав і привілеїв, закріплених у відповідних документах: пожалуваннях, постановах міських властей, статутах. Внутрішні правила ремісничих об'єднань, у відповідності із загальними принципами корпоративності, були спрямовані на підтримання економічної рівності серед їхніх членів шляхом як і отримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів. Збагаченню майстрів перешкоджала регламентація виробництва (контроль за виконанням та обсягом робіт, кількістю підмайстрів та учнів тощо). На недопущення крайнього збідніння членів цеху був спрямований механізм взаємодопомоги.

Цех був військовою організацією, що брала участь в охороні й обороні міста і виступала окремою бойовою одиницею міського ополчення. Він мав свою церкву, каплицю чи ікону в церкві, будучи своєрідною релігійною організацією. Кожне ремісниче об'єднання мало свою атрибутику й символіку: емблеми із зображеннями знарядь праці, прапори, цехову печатку, скриньку, де зберігалися документи й гроші.

Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху характеризувалася феодальною ієрархічністю. Цех поділявся на соціально-вікові групи (учні — підмайстри — майстри — старші майстри). Кожна така група мала свої чітко визначені права і обов'язки, а також юридичний статус, зафіксовані в цеховому статуті. Членами цехів офіційно вважалися лише майстри, які також поділялися на дві групи — власне майстрів (молодших майстрів) і старших майстрів. Справами цехів керували виборні посадові особи. На чолі об'єднання цехів стояв цехмістер, посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною.

Цехова організація була економічно-раціональною в XIII — XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічнити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.

У XIV - XV ст. у Європі виникла нова, вища форма виробництва —.мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більше організовані великі робітничі майстерні.

40. Після падіння Римської імперії (V ст.) почалася так звана доба Середньовіччя, що тривала аж до XVII ст. Економіка цього періоду була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мислення середньовічної людини мало тео-логічний характер. Економічна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. В епоху середньовіччя християнство в Європі, й іслам на Сході стають ідео-логічним обгрунтуванням утвердження феодальних відносин. Особливістю прояву економічної думки стає її неодмінне релігійне оформлення. Середньовічні тракта-ти містять численні конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення економічних процесів та явищ.

Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юридичні кодекси й церковні пам'ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних "єресях" та економічних вимогах селянських повстань. В епоху феодалізму суспільство складалося передусім з класу феодалів і класу селян. Через це економічні вчення представників класу землевласників спрямовувалися на узурпацію селянських земель, виправдання феодальної організації господарства.

Дослідження являють собою митецькі компіляції традиційних істин, систематизацію накопиченогобагажу, коментарі. Усе це — характерні риси методу, який отримав назву «схоластика» (від лат. shola — школа), широко розповсюдженого в середньовічному інтелектуальному середовищі. Про економічні погляди схоластів можна судити з висловлювань одного з найвидатніших представників цього методу — Фоми Аквінського (1225-1274 рр.), великого богослова, який написав за завданням Римського Папи роботу «Сума теології», яка узагальнює принципи католицького віровчення.

Суспільний устрій, у тому числі його економічна складова є результатом божест-венного приречення, тому існуючі господарські форми — власність, організація праці, навіть торгівля — необхідні й морально виправдані. Він апологував приватну власність, вважав натуральне господарство основою добробуту людей, а його продукти - природним багатством. Золото і срібло, на його думку, - штучне багатство, яке не може бути метою діяльності людини. Феодальна форма власності, система поділу праці природні й виправдують ієрархічну структуру і станову організацію феодального суспільства, як і право кожного стану на свою частку винагороди.

Цьому ж завданню присвячене і вчення про «справедливу ціну». Така ціна повинна, по-перше, покривати витрати, а по-друге, забезпечувати продавцеві можливість жити відповідно до свого положення у суспільстві. Таким чином, у ціні повинен був знайти відображення соціальний статус учасників об-міну, що, зрозуміло, несумісне з поняттям ціни як чисто ринкової категорії. У період пізнього середньовіччя серед проблем, які обговорювалися схоластами, все більш помітне місце займають питання обміну, торгівлі, грошей. Активно дискутується ситуація, викликана «революцією цін» і її наслідками, що свідчило про перехід до нових форм економічних відносин.

У Київській Русі утвердження феодальних порядків знайшло вираження у зведенні законів "Правда Русская" (XI - XII ст.). У ньому обґрунтовувалося право власності князів на майно, рабів та напіврабів, регулювалися торговельні й кредитні відносини. У середні віки з'явилися "Домострой" Сильвестра та інші дослідження, в яких розглядалися проблеми організації феодального помістя, ре-гулювання відносин між паном і його кріпосним залежним, між господарством і зростаючим ринком.

41. Історія економічної думки України часів раннього та класичного Середньовіччя (5 – 15 ст.). Пов’язана з добою Київської Русі. Літературними джерелами, по яких можна судити про економічну думку того періоду є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси і записи норм світського і церковного права.

Визначною пам’яткою соціально-економічної та політичної літератури добу Київської Русі є “Руська правда”. Вона являє собою зведення законів давньоруського права 11-12ст. Статті “Руська правда” свідчать про соціальну структуру і відносини власності давньоруського суспільства, вони регулюють майнові відносини і захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків, розглядають питання оподаткування, отримання ренти, організації княжої та боярської вотчини в 11 столітті, заснованої на використанні кріпацької та рабської праці.

Терміни, що вживаються у тексті “Руська правда” дають уявлення про існуючі на той час у Давній Русі товарно-грошові економічні відносини.

У цілому у “Руській правді” тією чи іншою мірою відображені усі процеси економічного та суспільного життя давньоруської держави.

Одним з головних писемних джерел економічної думки Київської Русі є літописне зведення – “Повість временних літ” (12 ст.). Основною ідеєю повісті є відновлення цілісності колишньої єдності давньоруської держави перед загрозою навали кочовиків.

У літопису розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з господарства; данина і збори з населення; штрафи (судове мито); торгівельне мито і воєнна здобич. Данина збиралась у вигляді продуктів, хутра або грошей. Вона сприяла розвитку товарного виробництва і товарно-грошових відносин.

У повісті відображено розвиток суспільного поділу праці; повне відокремлення ремісництва від землеробства і розвиток ремесел.

Серед пам’яток давньоруської економічної думки можна виділяти “Повчання дітям” Мономаха (п. 12 ст.). У ньому міститься чимало господарських спостережень та узагальнень, показані відносини між землевласниками та заможними селянами з метою подолання існуючих соціальних протиріч; У Галицько-Волинському літописи (13 ст.) йдеться про економіку політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, що сприяло розвитку економіки цих земель.

З 14 ст. на українських землях починає діяти магдебурзьке право, за яким міста звільнялися від управління та суду, великих князів чи королів, одержували привілеї на самоврядування. Це право встановлювало порядок і функції органів міського самоврядування, суду, цехів, купецьких об’єднань.

43. У першій половині XVI ст. господарство Нідерландів досягле високого рівня розвитку. У північних провінціях населення займалося хліборобством, розведенням худоби. Більшість селян були вільними. Питома вага феодального землеволодіння становила лише 20-25%. Створювалися фермерські господарства, райони «торговельного землеробства», що спеціалізувалися на вирощуванні певних культур. Успішно розвивалося рибальство, а нідерландська риба мала великий попит і збут у багатьох країнах.

Південні провінції крім хліборобства мали розвинуту промисловість мануфактурного типу. Фландрійські ткацькі верстати були відомі ще з часів середньовіччя і відзначалися високою досконалістю. Виробляли тут сукно, полотно, шовкові тканини. Значного розвитку досягла залізорудна промисловість. Сформувався національний ринок. Національний ринок ставав частиною європейського та світового ринків. Відбувалися зміни в сфері земельних відносин.

Успішно розвивалася торгівля Нідерландів з Італією, Францією, Англією й балтійськими країнами. Найголовнішим портовим містом був Антверпен. Сюди причалювало по кілька тисяч кораблів, іноземні фірми мали тут своїх представників, антверпенська біржа займала одне з перших місць у Європі.

XVI—XVIII ст. — період завершення становлення національних ринків, їх розширення та зміцнення. Це було пов'язано з подальшим відокремленням сільського господарства від промисловості, розвитком територіального поділу праці, міст і міського населення, відміною внутрішніх мит, удосконаленням шляхів сполучення. Найбільшим за обсягом був національний ринок у Великобританії, хоча за кількістю населення вона поступалася Франції, Іспанії. Визначальну роль у XVIII ст. відігравало будівництво шосейних доріг і каналів. У 1657 p. було створено генеральний поштамт для всієї країни. У кінці XVIII ст. обсяг його становив приблизно 40—60 млн фунтів стерлінгів на рік, або 4—6 млн прибутку (обсяг зовнішньої торгівлі на рік — у середньому 20 млн фунтів стерлінгів). Зв'язок між різними регіонами країни забезпечувався завдяки періодичним ярмаркам, подорожуючим купцям.

44. Над­звичайно велику роль у цьому процесі відіграли Великі геогра­фічні відкриття, пов'язані з відкриттям європейцями нових зе­мель і континентів, активним освоєнням інших частин світу, встановленням економічних зв'язків між окремими регіонами Земної кулі. Великі географічні відкриття і період первісного нагрома­дження капіталу складають у часі цілу епоху — приблизно трьохсотрічний період від кінця XV ст. до кінця XVIII ст. Серед Великих географічних відкриттів найважливішими є: подорож португальця Васко да Гама до Індії, завдяки якій уперше прокладено шлях з Європи до Південної Азії; експедиції під керівництвом італійця Христофора Колумба, який у 1492 р. потрапив до Америки; експедиція Фернандо Магеллана у 1519;—1521 рр., що здій­снила першу кругосвітню подорож.

Взагалі епоху Великих відкриттів поділяють на два періоди: перший — іспано-португальський, який включав: відкриття Америки; португальські плавання до Індії та бере­гів Східної Азії, починаючи з експедиції Васко да Гама; іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст, від першого навколосвіт­нього плавання Магеллана до експедиції Вільяловоса

другий — період російських і голландських відкриттів - До них належать: відкриття росі­янами всієї Північної Азії ; англійські та французькі відкриття у Північній Америці; голландські тихоокеанські експедиції і від­криття Австралії.

Основними економічними передумовами Великих географіч­них відкриттів є зрушення у розвитку продуктивних сил Західної Європи, початок розкладу феодальної та зародження у її надрах нової, капіталістичної системи, які наприкінці XV ст. дістали прояв в уже констатованих нами істотних змінах у сфері матеріаль­ного виробництва, стані та характері продуктивних сил, зростан­ні сфери товарно-грошових відносин і розширенні ринку. Серед економічних передумов вирізнялися: бурхливий розвиток промисловості, потреби в нових рин­ках збуту; вимагало більшої кількості дорогоцінних металів як за­собів обігу; криза середземноморської торгівлі. До політичних передумов географічних відкриттів можна від­нести: розвиток абсолютизму в Західній Європі; завершення державного об'єднання низки країн Західної Євро­пи, що супроводжувалося закінченням тривалих виснажливих воєн. Науково-технічними передумовами великих географічних відкриттів були досягнення в науці та техніці європейців, які забезпечили саму можливість тривалих подорожей.

Роль Великих географічних відкриттів у становленні ринкового господарства суспільств

Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе значення не лише для європейської, а й для світової економіки: 1.розширилася територіальна сфера обігу. 2. розширився торговельний асортимент за рахунок нових товарів, 3. створення в ряді країн монопольних торговельних об'єднань 4. центр торгівлі переміщується із Середземного моря в Атлантичний 5. змінюється техніка торгівлі, яка зростає настільки, що поширюється торгівля за зразками. 6. Відбувається становлення світового ринку. Завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн Світу торговельні шляхи зв'язали між собою Європу, Африку, Америку та Австралію і почав складатися світовий ринок. Його виникнення стало ще одним потужним поштовхом до зароджен­ня і розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі. Новий Світ став ринком збуту для мануфактур Європи, і монопольне володіння ним забезпечило швидке нагромадження капіталу в країнах Західної Європи. Великі географічні відкриття створили основу для виникнення міжнародного поділу праці та світового господарства. 7. Наслідком Великих географічних відкриттів стало поси­лення нових тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму. Вона набула яскраво вираженого меркантилістського характеру.

У результаті Великих географічних відкриттів був прискоре­ний процес первісного нагромадження капіталу, окремі країни Західної Європи опинились у максимально сприятливих умовах для розвитку капіталістичного виробництва. Отже, з Великими географічними відкриттями темпи економіч­ного розвитку європейських країн ще більше зростають. З цими відкриттями виникають й активно розвиваються ринково-капі­талістичні відносини. Одним з найбільш значущих економічних результатів Вели­ких відкриттів стала так звана «революція цін» у Західній Євро­пі, яка відіграла дуже важливу роль у розкладі феодалізму і фор­муванні капіталістичного господарства. Для населення відкритих земель головним наслідком геогра­фічних відкриттів було формування колоніалізму як методу фун­кціонування світового господарства.

45. Революція цін» та її вплив на господарський розвиток Європи Попередні до географічних відкриттів п'ятсот років ціни на основні споживчі товари на довготермінових інтервалах залиша­лися практично стабільними. їх зростання становило 20—ЗО % за століття, що практично було непомітним для сучасників. Пояс­ненням цього феномену була обмежена й практично стабільна кіль­кість золота й срібла в Європі. Великі географічні відкриття мали важливі економічні наслід­ки не тільки для Європи, а й для населення земель, що були від­криті. Колоніалізм епохи первісного нагромадження капіталу Такі сприятливі для європейської цивілізації географічні відкриття для корінного населення відкритих європейцями зе­мель обернулися справжнім пеклом. Колоніалізм, відомий ще античній системі господарства, став методом функціонування світового господарства. З географічними відкриттями виникає світова колоніальна система. Створюються колоніальні імперії, спочатку — іспанська та португальська. Дещо пізніше у світо­вій колонізаційний рух вступили Англія, Франція й Нідерлан­ди, поступово перетворюючись у могутні імперії. У ці часи ще однією важливою статтею доходів стає пірат­ство, передусім англійське та французьке, в результаті якого гра­бувалися іспанські кораблі, що везли до Європи американське золото і срібло. Нещадне пограбування колоніальних народів привело до нагромадження величезних багатств у країнах Західної Європи.

46. Такі світові події як Великі географічні відкриття, утво­рення колоніальної системи, становлення світового ринку привели до того, що дрібне товарне виробництво вже не задо­вольняло дедалі більших потреб у різних промислових товарах. Постало питання щодо створення великого масового ви­робництва.

Для того, щоб здійснити перехід від переважно натурального, дрібнотоварного господарства до ринкового товарного виробни­цтва був потрібний збіг кількох умов: звільнення основної маси робітників від особистої, феодаль­ної залежності і станових, цехових обмежень; відокремлення ро­бітників від засобів виробництва, з метою створення для них не­обхідності пошуку роботи за грошову плату; концентрація капіталу, переважно в грошовій формі, у рука тих, хто спроможний організувати й управляти великомасштаб­ним товарним виробництвом (у підприємців); наявність ринків постійного збуту продукції. Зазначені умови забезпечив так званий процес первісного на­громадження.

Основними джерелами нагромадження капіталів стали: зовнішня торгівля, особливо колоніальними товарами. система протекціонізму, державні позики, податки; пряме пограбування колоніальних володінь і залежних зе­мель, колоніальні війни, торгівля рабами, піратство; організація в колоніях рабовласницького, план­таторського господарства; жорстокі методи поневолення та по­грабування корінного населення; нещадна експлуатація позбавлених засобів виробництва і за­собів існування пауперів у майстернях і робочих будинках, деробота виконувалася з перервами лише на сон і харчування.

Названі процеси зумовили соціальні зрушення, що виявилися у міжстановому й внутрішньостановому розшаруванні. Первісне нагромадження капіталу виявилося вихідною точкою в ста­новленні господарського устрою, що почав складатися з XVI ст. в Європі і отримав назву капіталізму. Отже, розвиток продуктивних сил у країнах Західної Європи свідчить, що в XVI ст. дрібне господарство ремісників та селян як основних суспільних виробників вичерпало свої можливості й стало неспроможним до подальшого самостійного розвитку. Дріб­не товарне виробництво починає поступатися місцем продуктив­нішим формам організації виробництва, посилюється його підлег­лість капіталу.

47. Подальша генеза ринкового господарства в країнах Європи та українських землях пов'язана з мануфактурним виробниц­твом як більш прогресивною й адекватною досягнутому рів­ню розвитку продуктивних сил формою організації вироб­ництва. Із сере­довища заможних майстрів, купців і дрібних фінансистів форму­ється прошарок мануфактурників — власників великих майсте­рень, не зайнятих фізичною працею, які є капіталістами. А дрібні ремісники поступово втрачають незалежність і право власності спочатку на вироби, а потім і на саме господарство та знаряддя виробництва. Паломництво, або «розсіяна» мануфактура, одер­жало особливо бурхливий розвиток там, де були слабкі цехові об­меження. А цехові майстри, збільшуючи масштаби свого вироб­ництва і ступінь поділу праці, створювали централізовані ману­фактури. Особливо ефективні мануфактури були в галузях із до­рогими, складними засобами виробництва і стійкого масового збу­ту: видобувній, збройній, суднобудівній, друкарській, ткацькій.

Взагалі, мануфактурне виробництво в Україні мало свої особливості. Основними видами мануфактур, що існували в українських землях, були кріпосна та капіталістична мануфактури.

До кріпосної мануфактури належать: вотчинна мануфактура (підприємство, базоване на примусовій праці, що в основному займається переробкою сировини, що виробляється в маєтку); посесійна мануфактура ( передбачає умовне володіння, використовує примусову працю приписних робітників)

До капіталістичної мануфактури належали: купецька мануфактура (виникає в України в XVII ст., базується на вільнонайманій праці, як правило, належить представникам III стану — купцям); селянська мануфактура (підприємство, засноване забагатілим селянством);

48. Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Таке об'єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально-економічних відносин, феодально-становою структурою суспільства. Серед основних причин їх виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування проти об'єднаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.

В першу чергу цехи були об'єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їх членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його округи, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ремісничі вироби.

Цехова організація була економічно-раціональною в ХІІІ-ХV ст і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічнити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.

У ХІV-ХV ст. у Європі виникла нова, вища форма виробництва мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більше організовані великі робітничі майстерні.

Цехове ремесло стало одним із головних перешкод на шляху капіталістичної промисловості, тому воно повинно було по­ступитися менш регламентованому мануфактурному виробни­цтву.

Мануфактура — підприємство, засноване на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Це стадія промисловості, що історично передувала великому машинному виробництву. Мануфакту́ра(латин.manufactura,manus-рука і factura-обробіток, виготовлення) — форма промислового виробництва, що характеризується поділом праці між найманими працівниками та використанням ручної праці. Мануфактура передувала заводам і фабрикам. Зародження мануфактур відбувалося у двох напрямах: 1) торговий капітал підпорядковував виробництво; 2) виробник ставав і підприємцем, і купцем. Одночасно в промисловості зберігалися ремесло і дрібне товарне виробництво.

50. Виникнення капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи датується XVI ст. Раніше в окремих містах узбе­режжя Середземного моря можна було спостерігати лише певні окремі прояви капіталістичних відносин. Велике значення для фор­мування капіталістичного способу виробництва мало первісне на­громадження капіталу, зв'язане з найбільш грубими формами наси­льства: розоренням дрібних виробників, колоніальними загарбан­нями, работоргівлею. Ці насильницькі заходи здійснювалися за ак' тивної підтримки держави через державні позики, податкову систе­му, протекціонізм.

Значно прискорило розвиток капіталістичного виробництва ви­никнення світового ринку. Початок формування такого почався зі здійсненням великих географічних відкриттів XV — XVI ст. Після відкриття Америки й морського шляху навколо Африки почалося небувале пожвавлення зовнішньої торгівлі країн Західної Європи. Дрібне товарне виробництво не могло задовольнити зростаючого попиту на промислові вироби. Наспіла необхідність створення вели­ких капіталістичних підприємств, які могли б поставляти значні партії товарів на експорт. З'явилися великі майстерні, що працюва­ли під контролем капіталістів (проста кооперація). Розвиток поділу праці зумовив перетворення капіталістичне організованих майсте­рень на мануфактури.

Велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був пере­важаючою формою капіталу. Світова торгівля привела до зосереджен­ня величезних багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монопо­льних торговельних компаній. Торговий капітал підпорядковував дрібних виробників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.

Розклад феодального устрою, розвиток товарно-грошових відносин, зародження капіталізму зачіпали інтереси всіх верств населення і нада­вали питанням економічного розвитку все більшого значення. Ліквіда­ція монополії церкви у царині ідеології, розвиток наукових знань ство­рили сприятливі умови для вивчення й узагальнення явищ еконо­мічного життя.

52. . Форми господарств на етапі утвердження мануфактурного виробництва в країнах Західної Європи.

Еволюція ринкового господарства в країнах Європи та українських землях пов'язана з мануфактурним виробниц­твом як більш прогресивною й адекватною досягнутому рів­ню розвитку продуктивних сил формою організації вироб­ництва. Із сере­довища заможних майстрів, купців і дрібних фінансистів форму­ється прошарок мануфактурників — власників великих майсте­рень, не зайнятих фізичною працею, які є капіталістами. А дрібні ремісники поступово втрачають незалежність і право власності спочатку на вироби, а потім і на саме господарство та знаряддя виробництва.

Паломництво, або «розсіяна» мануфактура, одер­жало особливо бурхливий розвиток там, де були слабкі цехові об­меження. У розсіяній мануфактурі підприємець скуповував і продавав продукт самостійних ремісників, постачав їх сировиною та знаряддями виробництва. Дрібний виробник фактично знаходився в положенні найманого працівника, що отримував заробітну плату, але продовжував трудитися в своїй домашній майстерні.

А цехові майстри, збільшуючи масштаби свого вироб­ництва і ступінь поділу праці, створювали централізовані ману­фактури. Це найбільш розвинена форма мануфактури, яка об'єднувала найманих робітників в одній майстерні. Вона вела до спеціалізації працівників і розділенню праці між ними, що підвищувало його продуктивність.

Змішана мануфактура поєднувала виконання окремих операцій в централізованої майстерні з роботою вдома. Подібна мануфактура виникала, як правило, на базі домашнього кустарного промислу. Особливо ефективні мануфактури були в галузях із до­рогими, складними засобами виробництва і стійкого масового збу­ту: видобувній, збройній, суднобудівній, друкарській, ткацькій.

Мануфактурне виробництво в Україні мало свої особ­ливості. Основними видами мануфактур, що існували в українсь­ких землях, були кріпосна та капіталістична мануфактури. До кріпосної мануфактури належать:

вотчинна мануфактура (підприємство, базоване на приму­совій праці, що виникає з XVII ст. у великих маєтках-вотчин Російської імперії; в основному займається переробкою сирови­ни, що виробляється в маєтку); в Україні до вотчинної мануфак­тури відносять суконну та цукрову мануфактури;

посесійна мануфактура (виникає у XVIII ст., в період прав­ління Петра І; передбачає умовне володіння, використовує при­мусову працю приписних робітників); найбільшого поширення набула в галузях важкої індустрії.

До капіталістичної мануфактури належали:

—купецька мануфактура (виникає в України в XVII ст., базу­ється на вільнонайманій праці, як правило, належить представни­кам III стану — купцям);

- селянська мануфактура (підприємство, засноване заможним селянством); виростає, як правило, із селянських кустарних промислів, використовує вільнонайману працю.Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява ману­фактур посилювали територіальний поділ праці, що в свою чергу стимулювало розширення внутрішнього ринку. Збільшилася кіль­кість торгів та ярмарків. Міцніли й економічні зв'язки України із зовнішнім світом: з Західною Європою, Росією, Сходом. Проте умови для торгівлі були дуже важкими. Економічна політика польського уряду захищала передусім інтереси шляхти і завдава­ла великої шкоди розвиткові української вітчизняної промисло­вості, затримувала загальний економічний розвиток.

56. · Огороджування – перехід від общинного чи церковного землеволодіння до приватного землеволодіння, пов’язане з позбавленням землі частини селян (в першу чергу – копігольдерів), в Англії ХІV-XVIII століть.

Огороджування — процес насильного вигнання селян з їхніх земель, у звязку з бажанням дворян-землевласників загарбати більше земель для ведення вівчарства, так як ціни на вовну підвищились

Огороджування — насильницький згін селян із землі (яку потім огороджували огорожами, канавами); класичне вираження знайшло в Англії кінця XVIII — початку XIX ст. Основними причинами згону селян із земель, які стали використовуватися під пасовища, були зростання цін на вовну і розвиток суконної промисловості. Селяни, позбавлені землі, перетворювалися переважно на бродяг і жебраків. Так звані парламентські (дозволені актами парламенту) огороджування XVIII — початку XIX ст. призвели у Великобританії до-зникнення селянства.

53. Розвиток ремесла в Україні сприяв зростанню старих і виникненню нових міст. У середині XVI ст. вони стали важливими господарськими, політичними та культурними центрами. У 40-х роках XVII ст. в Україні налічувалося 970 міст і містечок, в тому числі у Руському воєводстві — 177, Волзькому — 32, Холмській землі — 23, у Волинському воєводстві — 150, Подільському — 111, Брацлавському — 122, Київському — 385, Чернігівському — понад 40, на Слобожанщині — близько 20, Північній Буковині — 10, у Закарпатті — понад 20. Виникли такі міста й містечка: Конотоп, Фастів, Лисянка, Шаргород, Гадяч, Миргород, Базалія, Яготин, Костянтинів, Умань, Рокитне, Кролевець, Савиши, Бориспіль, Гайсин, Бердичів, Бобровиця та ін. Ініціатива у створенні міст належала польським магнатам, але будували їх та мешкали у них українці. Магнати або королівські старости шукали собі нові джерела доходів — податки з ремісників, плата за проїзд у місті, за місце на ринку. Люстрації XVI ст. свідчать, що містечко давало панові у 5—10 разів більший прибуток, ніж село, на грунті якого воно виникло. Крім того, міста створювали сприятливі умови для збуту сільськогосподарської продукції. Доходи від сіл, розташованих поблизу міст, завжди були більшими. Містечка були порівняно невеликими, половина з них налічувала до 100 подвір'їв. Існували й такі містечка, що мали до 20 "ринкових" будинків. У заснованих містечках зароджувалися ремесло і торгівля. Проте більшість населення становили землероби, від селян вони відрізнялися тим, що за статутами міст не відробляли панщини, а лише сплачували натурою чинші та данину. Містечка, залишившись аграрними, з десятками ланів землі, незначною кількістю ремісників і купців, відрізнялися від звичайних сіл тільки ярмарками й торгами. Більшість міст України протягом XVI — першої половини XVII ст. нараховувала по 100— 300 будинків. Однак в окремих містах кількість їх зростала до 1750 (у Києві). У більшості міст України було від 1 до 3 тис. мешканців, а у містечках — 700—800. У другій половині XVII—XVIII ст. продовжували створюватися міста. У XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст і містечок, у середині XVIII ст. — 200. З освоєнням південних земель були засновані міста Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одеса. Однак міста залишалися невеликими і малонаселеними. За переписними книгами 1666 p. міське населення Лівобережної України становило 46 %, а в 90-х роках XVIII ст. в містах жило лише 6,5 % населення. У Києві налічувалося 2454 будинки, в Полтаві — 1000, в Стародубі — 800, в Ніжині — 900. Міста Слобідської України виникли на основі поселень українських переселенців. У кінці XVIII ст. жителі міст становили 6,8 % населення, де більша частина їх були військові, селяни, в основному українського походження з колишніх козаків. Торгово-промислові люди, або міщани, становили 12,1 % міських жителів. Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора. Соціально-економічний розвиток міст і становище їх мешканців залежали від правового статусу. У складі Речі Посполитої міста поділялися на королівські (державні) та приватновласницькі (панські й церковні). Перші розташовувалися на державних землях, як правило, були адміністративними центрами королівської влади на місцях. В управлінні вони керувалися магдебурзьким правом, яке передбачало самоврядування, привілеї, ремесла тощо. Містечками з міщанським населенням керували ратуші. Більшість міст (80 % були приватною власністю магнатів і шляхтичів, а також католицької та православної церков.Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість ремісників, їх професій. Так, у кінці XVI — першій половині XVII ст. у Руському і Волинському воєводствах налічувалося понад 8000 ремісників. За даними перепису 1666 p., в 36 містах Лівобережної України 26 % жителів були ремісниками. Внаслідок політики московської влади, що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці XVIII ст. серед населення Гетьманщини ремісники становили незначну кількість: у Чернігові — 4,5 %, у Гадячі — 16 % всіх жителів. Значними ремісничими центрами були Ніжин — 42,3 % дворів ремісників, Стародуб — 48,5 %. У Києві працювало 4 тис. ремісників. У Харківському намісництві ремеслом займався 1 % населення, в Катеринославському намісництві — 4 %. За даними австрійського перепису 1773 p., у Галичині нараховувалося майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 p. було 119 ремісників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 p. тільки в Ужгороді їх налічувалося 226. Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдосконалювалося, появилися нові галузі виробництва. У першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей. У кінці XVIII ст. кількість ремісничих спеціальностей зросла до 300. Окремі міста стали центрами ремісничого навчання. Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовлення продуктів харчування і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплавщиків, які перевозили товари гужовим і водним транспортом. Посилилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спеціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисловості. Ремісники застосовували передові для того часу технології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд з кращими зразками західноєвропейського ремесла. У XVI — першій половині XVII ст. кількість цехових об'єднань збільшилася. Чисельність ремісників у цехах була різна: від 4 до 50 майстрів. Після Визвольної війни середини XVII ст. продовжувався процес створення цехів. Типовим явищем стало об'єднання в одному цеху ремісників різного фаху. За царською грамотою 1660 p. усі київські ремісники (понад 30 спеціальностей) належали до чотирьох цехів. У 1762 p. у Києві існувало 12 цехів. Діяльність цехів регламентувалася цеховими статутами, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сировини, що закуповувалась. Утруднювався вступ до цеху нових членів, для цього збільшувалися строки учнівства, а від членів вимагали "чистоти походження". Польсько-німецька міська верхівка не допускала українців до багатьох цехів, забороняла їм мати свої майстерні. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який насамперед задовольнявся партачами (позацеховими майстрами). У першій половині XVII ст. питома вага партачів у суспільному виробництві міст України була досить значною. У Львові вони становили понад 40 % усіх ремісників. На відміну від цехових ремісників, які були під юрисдикцією магістрату, партачі були під захистом шляхти, духовенства, замку й обслуговували їх потреби. Одночасно вони працювали на ринок, підриваючи своєю конкуренцією цехове ремесло.

54. У ХV ст. Нідерланди входили до складу Бургундського герцогства, а після його розпаду у 1477 р. перейшли до Габсбургів. З 1516 р. Нідерланди стали складовою частиною імперії Карла V.

У ХVІ ст. до складу Нідерландів входили, крім сучасної їх території, Бельгія, Люксембург, частково Франція. Було 17 провінцій. З них найбільшими були Ено (Гунгау), Артуа, Люксембург, Намюр, Фландрія, Брабант, Голандія, Зеландія. Уряди Карла V і Філіпа ІІ прагнули встановити в Нідерландах абсолютистські порядки, розгалужений чиновницький апарат. За Філіпа ІІ апарат очолювала Маргарита Пармська. При ній в Брюселі існував дорадчий орган – Державна Рада з представників нідерландської знаті. У провінціях були намісники. Скрізь по країні розміщувались військові гарнізони.

Однак орган самоуправління і станово-представницькі органи не були знищені. Існували Генеральні штати, що збирались за вказівкою намісниці. В них головну роль грали феодальна аристократія і вище духівництво, міський патриціат і багате купецтво. Вони вирішували питання про податки і приймали закони.

Провінційні штати відали розверсткою податків та ін. питаннями. Велику автономію мали ради міст. При цьому вся країна, кожна провінція і місто мали свої вольності і привілеї, які вони ревно оберігали. На цьому грунті були конфлікти з іспанськими властями.

У ХVІ ст. Нідерланди переживали піднесення. Феодальні відносини розкладались. Цехи приходили в упадок. Все більшу роль відігравали скупщики. Деякі цехи і торгові гільдії забороняли створювати мануфактури і затримували прогресивні форми торгівлі.

На селі з‘явились буржуазно-фермерські господарства. У Фландрії і Брабанті агротехніка зробила успіхи. Збільшились посіви технічних культур, стійлова відгодівля худоби. Особиста залежність селян тут зникла. З‘явилась аренда з використанням найманої праці. І в той же час дворянство і духівництво збереглись у Фландрії і Брабанті і мали земельні володіння

Наслідки революції:

Звільнення від національного гніту.

Церковна реформа.

Республіканський устрій.

Свобода економічного розвитку.

Розгром феодально-католицької реакції.

Все це було досягнуто в Північних Нідерландах. А Південні залишались під владою Габсбургів.

Англійська буржуазна революція вплинула на інші європейські країни. Вона розпочалася в умовах індустрі­ального розвитку країни. Зростав обсяг багатогалузевого мануфактурного виробництва, торгівлі. З'явилося економічно сильне середнє і дрібне дво­рянство — джентрі, яке господарювало па підприємницькій ослові. Аграр­ний переворот XVI ст. знищив старе феодальне землеволодіння, прискорив процес знеземелювашія селян, сприяв організації сільського господарства на фермерській основі.

Заходи, проведені в процесі й після буржуазної революції в Англії, зміцни­ли буржуазні відносини у сфері промисловості, торгівлі, кредиту. Були відмінені всі рицарські подарувапия, що перетворило лордів па єдиних влас­ників землі. Зберігався копігольд, усі феодальні платежі були па користь землевласника. Землі церкви, коропи, противників революції продавалися па комерційній основі. Поширився перехід копігольда па лізгольд — корот­кострокове користування землею. В 1651 р. було опубліковано Навігацій­ний акт, який заборонив каботажне плавання іноземних кораблів між анг­лійськими портами, дав змогу іноземцям постачати в Англію лише товари своєї країни і підтверджував монополію англійських комерсантів на торгівлю з колоніями Англії. Цей акт забезпечив напування Англії па світовому і ринку. Революція закінчилася компромісом між новим дворянством і буржуазією, проте вона створила умови, що забезпечили перемогу індустріального суспільства в Англії. З 1707 р., після укладення унії з Шотландією, Англія дістала офіційну назву Великобританія

57. У XVI ст. Англія перетворилась у колоніаль­ну імперію, передову державу світу, володіння якої були розки­дані по всіх континентах, а століттям раніше вона була в економічній ізоляції на окраїні Європи і вважалась її сировинним придатком.

Цьому сприяло переміщення світових торговельних шляхів у XVI ст. із Середземного моря до Атлантичного океану. Англія опинилась у центрі світових морських торговельних шляхів, чим було покладено край відносній ізоляції Англії від економічного життя Європи.

Господарському зростанню Англії сприяло і становище кон­тинентальної Європи, промисловість якої дедалі більше потребувала англійської овечої вовни. Англія вже не одне століття була постачальником цієї цінної сировини для європейського сукно виробництва.

Процес первісного нагромадження капіталу відбувався в Анг­лії інтенсивніше, ніж в інших європейських країнах. Відокрем­лення дрібного виробника від його засобів виробництва та перетворення його на бідного продавця своєї робочої сили як вихідний пункт становлення капіталізму відбувалось у різних західно­європейських країнах у неоднакових формах, а в класичній — лише в Англії. Цей процес розпочався в Англії у XV ст. і закін­чився у другій половині XVIII ст. зникненням селянства цієї країни взагалі.

XVI ст. виявилося періодом різких змін у становищі селян Англії. Зі збільшенням наприкінці XV ст, попиту па англійську вовну в Європі та цін на неї прибутковою справою стало не зем­леробство, а вівчарство. Тому більшість великих землевлас­ників почала перетворювати землі своїх володінь у пасовища та розводити овець. Вони захоплювали общинні землі, якими раніше користувалися разом із селянами, зганяли селян, в основ­ному копігольдерів, з їхніх наділів, руйнували не тільки окре­мі селянські будинки, а й цілі села, а захоплені таким чином землі огороджували тинами, канавами, живоплотом. Відво­йовані землі лендлорди здавали в оренду великим фермерам-тваринникам, за що отримували велику ренту, а іноді самі роз­водили великі отари овець. Приклад лордів наслідували замож­ні селяни. Цей період обезземелення англійського селянства увійшов в економічну історію Англії під назвою огоро­джування.

Реформа церкви, так звана Реформація, проведена у першій половині XVI ст., відіграла важливу роль у справі нагрома­дження капіталу в Англії. На противагу католицтву в християнстві стало поширюватися протестантсь­ке вчення. Результатом цього стала ліквідація понад півтисячі монасти­рів, що супроводжувалося вигнанням ченців і селян з монастир­ських земель та перетворенням їх на блукачів.

Примусове обезземелення селян стало передумовою аграрного перевороту, зміст якого полягав у переході від старого, феодаль­ного, землеволодіння до нового, буржуазного, від старої феодаль­ної до пової капіталістичної організації сільського господарства. Він тривав в Англії майже 300 років.

Одним із джерел нагромадження великих грошових коштів стала участь Англії у торгівлі рабами та піратстві

Всі ці фактори сприяли становленню в Англії ринкового господарства.

58. Підсумки революції. Корона передавалася на умовах, продиктованих парламентом, тобто встановлювався режим обмеженої (конституційної) монархії з сильним парламентом, що закріпило доступ буржуазії до державної влади. Таким чином головна мета революції була досягнута.

У числі найбільш важливих підсумків Англійської революції знищення абсолютизму, удар по феодальної власності, яка фактично перетворилася у буржуазну. Революція проголосила свободу торгівлі та підприємництва. Виняткове значення мало прийняття у 1651 р. Навігаційного акта, відповідно до якого зовнішньоторговельні перевезення могли відбуватися лише на англійських кораблях або на судах країни, яка виробляла цей товар. Закон підірвав посередницьку торгівлю і судноплавство самого сильного суперника Англії - Голландії. Політичним під Аналіз ідей, концепцій та досвіду Французької, а також Американської революцій дає можливість авторові висловити кілька думок, частина яких носить постановчий і дискусійний характер.

По-перше, Французька й Американська революції стали наслідком і свідченням переходу людства до етапу індустріального суспшьства, справили величезний епохальний вплив на розвиток світової політичної та етнополітичної думки і на тогочасні й сучасні політичні та етнополі-тичні процеси.

По-друге, вони, по суті справи, завершили донаціональну еру в історії людства і започаткували нову - еру заключного процесу формування націй, еру національного існування.

По-третє, в роки революцій на арену політичного життя вийшов новий суб'єкт або, за сучасною західною термінологією, актор - нація, яка у боротьбі за "місце під сонцем" взяла на озброєння національну ідею. Національна ідея з самого початку була втягнута у довгу і жорстоку боротьбу із старими ідеями - демократичною та релігійною, а також із новими - ліберальною та соціалістичною.

По-четверте, під час революцій досучасний тип націоналізму було перетворено на сучасний націоналізм. Спочатку він відігравав виключно позитивну роль, однак, невдовзі розколовся на кілька типів, різних за своїм характером, змістом, спрямованістю і роллю. Але вже тоді виявились величезні потенційні, практично незнищимі сили націоналізму. І вже тоді виникла небезпека зловживання націоналізмом, його перетворення на шовінізм.

По-п'яте, в революційні часи сформувався і почав втілюватись у життя принцип національності або ідея національної держави, під якою малось на увазі право і обов'язок кожного народу на створення власної держави. Відтоді у західній етнополітичній думці поняття "нація" і "держава" злились в одне. Тоді ж ідея національної держави зустріла жорстку конкуренцію з боку інших впливових ідей і моделей, зокрема теологічної та класової держави.

По-шосте, у ході революцій і в наступні роки були досить успішно апробовані унітарна та федеративна моделі держави, які стали й залишаються основними формами устрою сучасних держав.

По-сьоме, Американська і Французька революції вплинули на визрівання, характер і спрямованість демократичних революцій та національно-визвольних війн, як в Європі (повстання декабристів 1825р. в Росії і Україні, "весна народів" 1848р.), так і в Америці (визвольна боротьба іспанських колоній 1810-1826 pp.).

По-восьме, обидві революції започаткували своєрідну картографічну революцію, тобто швидкі й суттєві зміни політичної карти світу - зникнення наднаціональних імперій і карликових етнічних країн та народження нових національних держав, яке триває й досі.

Загалом Американська і Французька революції започаткували новий виток, відкрили нову епоху в розвитку цивілізації - епоху націоналізму та національних держав.сумком революції став початок складання в Англії правової держави, громадянського суспільства. Ідеї республіканського устрою, народоправія, рівності усіх перед законом, які несла революція, вплинули на історію інших держав Європи.

60 Особливості зародження капіталістичного ладу у Франції. Розклад феодального ладу в промисловості й сільському господарстві Франції почався наприкінці XV ст. Порівняно з Голландією і Англією зародження капіталістичного ладу в надрах феодального суспільства у Франції мало низку характерних рис.

По-перше, не було поміщицьких господарств, за винятком деяких районів. Феодальна власність на головний чинник виробництва — землю — залишалась у Франції протягом XVI—XVIII ст. Право володіти землею мали тільки дворяни, церква і корона. Феодал лишав собі меншу частину феоду, а більшу передавав селянам. Основною формою селянського землеволодіння у Франції була так звана цензива. На відміну від голландських, англійських і східноєвропейських феодальних землевласників французькі сеньйори на своїх безпосередніх володіннях (доменах) господарством не займалися. Вони здавали їх малими частинами в оренду селянам за плату грошима або частиною врожаю.

По-друге, цензиву, що закріплювалася договором про оренду на різні терміни (рік, життя орендатора або кількох поколінь), згідно з традиціями того часу сеньйор не міг приєднати до свого домену. За умови вчасного виконання своїх зобов'язань перед сеньйором і державою орендар міг бути впевненим у тому, що ділянка землі, якою він користується, залишиться в нього або в його спадкоємців. Отже, експлуатація дрібних самостійних виробників — селян-цензитаріїв і селян-орендарів — була головним джерелом існування дворян, духовенства і королівського двору Франції.

По-третє, селяни Франції були юридично вільними. Тільки в деяких східних і північних її районах залишилася невелика кількість кріпаків, які не мали права передавати свою власність нащадкам.

Процес первісного нагромадження капіталу, який почався у Франції в XVI ст., не супроводжувався такою масовою експропріацією сільського населення, як в Англії. Майнове розшарування й обезземелення французького селянства відбувалося під впливом зростання податків і посилення лихварства. Французьке дворянство, на відміну від англійської буржуазії, вважало, що займатися промисловістю, сільським господарством, торгівлею, піратством, пограбуванням колоній і вкладенням отриманих грошей у промисловість чи інші галузі народного господарства недостойно, соромно. Французького дворянина, який займався підприємницькою діяльністю в промисловості й сільському господарстві, уряд міг позбавити головного дворянського привілею — звільнення від податків, а також дворянського титулу. Дворяни Франції вважали за краще отримати церковні або командні посади в армії чи стати королівським придворним. Деякі привілейовані види військ, наприклад мушкетери, повністю становили дворяни, які отримували королівську платню.

Податки, сплачувані французькими селянами (22 млн осіб із 26 млн населення країни), спрямовувались на утримання духовенства, армії та королівського двору.

Основними з них були грошовий оброк (ценз), натуральний оброк хлібом (шампар), який становив 20—25 % урожаю зерна. Крім того, селян обкладали паромними, мостовими, нормовими податками, зборами за можливість рибної ловлі тощо. У 80-х роках XVII ст. більше ніж половина податкових надходжень припадала на акцизи (непрямий податок на предмети масового споживання). Зберігалась і панщина — від 5 до 15 днів на рік.

Крім королівського податку (тальї), у XVIII ст. селяни платили також подушний податок і двадцятину (1/20 свого прибутку). Невдоволення селян викликали введення податку на сіль (габель) і церковна десятина.

По-четверте, на відміну від Англії формування капіталістичного виробництва відбувалося не у формі перебудови феодального господарства на буржуазний лад, а шляхом розвитку капіталістичних відносин серед селян. Це проявилося такими початковими елементами капіталізму, як зростання оренди, використання найманої праці безземельних і малоземельних селян, розшарування селянства та виділення селянської буржуазії. Велика селянська ферма була досить нечастим явищем у Франції не тільки в XVII, а й у XVIII ст. Селянське господарство мало в основному натуральний, позаринковий характер. Селяни продавали свою продукцію тільки для того, щоб виплатити податки. Було заборонено або істотно обмежено вивіз хліба і навіть його перевезення по країні, а також внутрішній ринковий продаж.

Виявом поширення капіталістичних відносин на селі став розвиток селянських промислів і розсіяних мануфактур. Однак в умовах вузького внутрішнього ринку та низької купівельної спроможності більшості населення країни — селян — мануфактурне виробництво Франції мало свою специфіку.

По-перше, мануфактурна промисловість Франції працювала в основному на прошарки населення, які мали кошти, — на королівський двір, духовенство, буржуазію, виготовляючи передусім дорогі й рідкісні речі (оксамит, атлас, тонке скло).

По-друге, на відміну від Англії, де розвиток мануфактур був справою самих підприємців, у Франції, з урахуванням характеру продукції мануфактур держава підтримувала їх шляхом надання привілеїв, кредитів тощо.

Це було викликано жорстокою боротьбою з монополією цехів. Цехові привілеї дуже обмежували впровадження технічних новинок, появу нових виробів, технологій. Прикладом може служити жорстока й довготривала успішна боротьба, яку вели цехи Франції (було характерним і для цехів Англії, Нідерландів та німецьких міст) зі стрічковим ткацьким верстатом, що з'явився в XVI ст., і з винаходом XV ст. — панчішною в'язальною машиною. Боротьба виражалась у забороні використання винаходів і знищенні самих верстатів. Винахідника стрічкового верстата кинули в Данцизі в річку, а винахідник панчішно-в'язальної машини вимушений був тікати з Англії. У Франції ще в 70-х роках XVIII ст. цехи домагалися знищення стрічкових верстатів, і тільки ухвалений державними законодавчими зборами закон заборонив такі дії.

По-третє, буржуазне нагромадження весь час перебувало під загрозою конфіскації, оскільки на селі податки збирали не тільки пропорційно до власності, а й у порядку кругової поруки.

З метою уникнути конфіскації майна за відмову сплачувати податок за бідного французькі буржуа намагалися вкласти кошти в придбання дворянських маєтків, титулів, державних, церковних і військових посад. У таких випадках їх, як і дворян, звільняли від сплати податків і надавали феодальну ренту. Крім того, буржуазія займалася лихварством, даючи гроші в борг селянам, феодалам і державі.

Цілком очевидно, що феодальні порядки, які були у Франції в XVI—XVII ст., суперечили потребам капіталістичного виробництва. На відміну від Англії у Франції, з одного боку, не було ринку праці, а з другого — нагромаджений капітал, як правило, вкладався не в промисловість і сільське господарство, а в ті сфери, де йому найменше загрожувала конфіскація. Тільки з 30-х років XVIII ст. розвиток капіталістичних відносин у Франції відбувався швидше, ніж у XVI і XVII ст.

Значний вплив на прискорення розвитку капіталізму у Франції мав крах державного банку (1720). Кількість його паперових грошей, випущених за пропозицією директора банку Джона Ло для поповнення нестачі монет, визначалася не ступенем економічного розвитку країни, не кількістю її матеріальних цінностей, а чисельністю населення, що призвело до їх знецінення.

Тисячі людей розорилися, але держава за допомогою знецінених паперових грошей встигала виплатити значну частину державного боргу, істотно розширивши товарообіг внутрішнього ринку. Це спричинило великі зрушення в структурі народного господарства Франції. Почало розвиватися капіталістичне фермерство на селі, прискорилося захоплення общинних земель, особливо в північних районах Франції. Значно збільшилися прямі й непрямі державні податки.

Із середини XVIII ст. у країні поширювалися нові агрокультури. Французів стимулювало те, що англійці завдяки новій системі землеробства змогли покривати свої потреби в хлібі за рахунок внутрішнього виробництва, тоді як Франція в першій половині XVIII ст. ввозила значну кількість пшениці. З 1750 р. у Франції видають багато агрономічної літератури. Спочатку це були переклади англійських авторів. За урядовим розпорядженням чиновники безплатно роздавали їх місцевим землевласникам. У першому томі "Енциклопедії", виданому в 1751 p., Д. Дідро виділив сільське господарство як нову самостійну науку. Це вплинуло також на економічну науку: на зміну поглядам меркантилістів прийшла французька школа фізіократів (Ф. Кене, А.Ж.Р. Тюрго та ін.), які бачили джерело національного багатства виключно в землеробстві.

Пожвавився розвиток промислового виробництва. У національному доході Франції в 1789 р. сільське господарство давало 1,8 млн, а промисловість — 0,6 млн ліврів. Вищими темпами розвивалася текстильна промисловість, особливо бавовняна, виробництво інших тканин, скла, паперу, мила тощо. Світову славу здобули французькі мануфактури — виробники предметів розкоші. В основному це були малі централізовані мануфактури, на яких працювало від 10 до 15 найманих робітників, рідко — до 100.

Незадовільне становище шляхів сполучень, наявність внутрішнього мита, відсутність єдиної системи мір і ваги гальмували розвиток внутрішньої торгівлі. Проте з розвитком торгівлі, особливо зовнішньої, і промисловості зростає потреба в банках. У 1703 р. в Парижі налічувався 21 банк, у 1786 р. — вже 66, щоправда, в інших містах Франції банків майже не було.

У другій половині 70-х років XVIII ст. реформи французького контролера фінансів А.Ж.Р. Тюрго скасували обмеження хліботоргівлі, зменшували мита з продовольчих товарів, які ввозили в місто. До того ж у 1664 р. держава ліквідувала митні кордони між Північною та Центральною Францією. Скасовувалися державні селянські повинності. Сеньйори-винороби втрачали баналітетні права. Майже всі види торгово-промислової діяльності звільнялися від будь-яких обмежень. Проте негаразди в економіці наростали. Неврожай, торгово-промислова криза, державне банкрутство і неспроможність уряду налагодити господарське життя країни — все це свідчило про глибокий розклад феодально-абсолютистського режиму і потребувало радикальних рішень.

Значно більші успіхи Франція мала в розвитку торгівлі. Найбільше значення для торгівлі мали в той час такі міста: Париж — "загальна комора королівства, де здійснюється обмін витворів одних провінцій на продукти інших", Марсель — головний пункт французької торгівлі на Середземному морі, Гавр, зорієнтований на торгівлю з Америкою, і Бордо.

Крім того, у Франції в XVII—XVIII ст. виникли нові види торгових міст — порто-франко, тобто портові міста за митним кордоном держави. У Франції це були Марсель, Дюнкерк, Лоріан, Байонна. На зони порто-франко не поширювалася політика протекціонізму, яка охоплювала всю територію країни. Сюди безмитно доставляли іноземні товари, які тут же й перепродавали. Усе це підштовхувало промисловий розвиток. Так, у Марселі виникло виробництво мила, цукру-рафінаду, шовкових тканин, парчі, капелюхів та ін. Це було вигідно, оскільки для виробництва використовували дешевшу сировину, а при ввезенні в інші області Франції ці товари обкладали меншим митом, ніж іноземні товари.

Отже, на відміну від Голландії та Англії, які вже в XVII—XVIII ст. були передовими для свого часу капіталістичними країнами, Франція навіть наприкінці XVIII ст. залишалася феодально-абсолютистською монархією. Своєрідність французького феодалізму зумовила уповільнення процесу первісного нагромадження капіталу і проникнення капіталістичного виробництва в економіку Франції. Податкове пограбування так званого третього стану, який віддавав казні 2/3 своїх прибутків, консервація цехових обмежень і відносна нерозвиненість мануфактурного виробництва, різке посилення феодальної реакції, паразитизм дворянства, духовенства та придворної аристократії, їхні намагання зберегти недоторканність феодальних порядків і небажання проводити необхідні реформи — ці та багато інших причин економічного й політичного характеру зумовили глибоку кризу феодально-абсолютистського ладу Франції

61. Капіталі́зм — раціоналізоване, ефективне виробництво товарів, котре супроводжується гонитвою за прибутком і засноване на приватній власності та індивідуальних підприємницьких зусиллях[1].

В іншому визначенні під капіталізмом розуміється суспільство, в якому існують такі риси, що виступають всеохоплюючим принципом не тільки економічних, але і політичних та інших вимірів суспільних відносин: наявність приватної власності (включно на засоби виробництва); метою господарювання є максимізація доходів і користі; господарська діяльність здійснюється завдяки ринкам і системі цін. Мануфактури, поділ праці, машинне виробництво є похідними від капіталізму формами і не відображають його сутність[2].

Сутність капіталізму в економічному примусі до праці — кожна людина має право продавати роботодавцю свою робочу силу. В ідеалі основний принцип капіталізму — laissez-faire (дозвольте робити), хоча чистого капіталістичного суспільства ніколи не існувало — держава завжди накладала обмеження на ринок і зберігала за собою право як накладати обмеження на виробничі відносини, так і застосовувати неекономічний примус. В сучасних капіталістичних країнах держава бачить свою роль у встановленні законодавчої бази та юридичних рамок, в яких здійснюється виробництво і торгівля.

Капіталізм заснований на способі розподілу, при якому продукт виробництва належить капіталісту — власнику засобів виробництва.

Капіталізм протиставляється централізовано планованій економіці. Історично, капіталізм, як спосіб виробництва, прийшов на заміну феодалізму.

62.Протестантизм: особливості віровчення та культу Протестантизм — один з головних напрямів у християнстві, що відокремилися від католицтва в період Реформації у 16 столітті (лютеранство, кальвінізм та ін.) та у результаті подальшого внутрішнього поділу (баптисти, методисти та ін.). Церкви і спільноти протестантів національного чи локального характеру є в усьому світі. Історія протестантизму пов`язана з іменами велеких представників людства, його культури, як-то Ян Гус, Мартін Лютер, Жан Кальвін тощо. Поява протестантизму стала переломним моментом у всій європейській культурі. Протестантизм всіх напрямків стоїть на тій позиції, що знання релігійної істини дається людині божественним откровенням. Протестантизм позбавляв папство і церкву монопольного права тлумачення Біблії – протестанти проголошували право кожного віруючого не тільки самостійно читати, але й тлумачити Біблію. З огляду на соціальні та політичні умови виникли різні течії протестантизму: • англіканство • лютеранство • кальвінізм В більш пізні часи з`явилися нові течії в протестантизмі. Серед них можна відзначити баптизм, адвентизм (від “пришестя”), п'ятидесятництво тощо. Часто до протестантів відносять Свідків Єгови, проте багато представників інших християнських конфесій не вважають Свідків Єгови християнами, тому що вони не визнають Ісуса Христа Богом, заперечують Трійцю і духівництво. Однак, багато религіознавців не розділяють такої думки. Протестантизм виступає за спрощення та здешевлення культу, відкидає молитку за померлих, поклоніння Богородиці і святим, почитання мощів, ікон та інших реліквій. На перший план богослужіння висувається проповідь. Богослужіння ведеться на народних мовах, складається з проповіді, співання молитовних гімнів і читання Нового Заповіту. Протестантизм відкидає розподіл віруючих на духовенство і мирян – тобто кожен віруючий може звернутися до Бога без посередників. Основною ідеєю протестантизма, сформульованою Мартіном Лютером, є заперечення того, що спасіння можна досягти добрими вчинками чи будь-якими людськими зусиллями (на момент появи протестантизму суттєвим моментом була також боротьба з продажем індульгенцій, тобто ідеєю того, що гріхів можна позбавитися за гроші). Натомість спасіння досягається винятково вірою у викупну жертву Ісуса Христа, згідно з ключовим для протестантизму біблійним текстом - Послання до Єфесян 2:8,9: Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився. Протестантизм, що виріс із боротьби з церковними традиціями, які, на думку протестантів, часто-густо відходять від витоків християнства, характеризується особливим наголошенням на знанні Біблії та оцінці усіх аспектів життя саме відповідно до біблійних постулатів.