Тема 4.Характеристика суб’єктів міжнародного приватного права

(4 лекцій, 2 семінари)

Серед суб`єктів МПрП значне місце посідають фізичні особи – громадяни та іноземці. У доктрині, законодавстві та практиці поняття «іноземець» об’єднує власне іноземних громадян (підданих), осіб без громадянства (апартридів), осіб з кількома громадянствами (біпатридів) таі н. У сучасних умовах до кола осіб, відносно яких діють норми МПрП, з урахуванням особливостей їх правового статусу належать також біженці, особи, яким надано політичний притулок, тощо. Норми МПрП, як відомо регулюють цивільні, сімейні, трудові, процесуальні права фізичних осіб, отож, ці особи наділяються певним правовим статусом у міжнародних приватноправових відносинах.

У загальному розумінні правовий статус суб’єкта – це система визнаних і закріплених державою у законодавчому порядку прав та обов’язків даного суб’єкта. Правовий статус фізичних осіб, як суб’єктів МПрП – це сукупність усіх прав, свобод та обов’язків, що їм належать. Особливість правового статусу фізичної особи в МПрП полягає у тому, що, перебуваючи в іншій державі, вона підпорядковується одночасно двом правопорядкам: своєму вітчизняному (закону громадянства (lex patriae) чи закону постійного місця проживання (lex domicilii), оскільки зберігає правовий зв'язок з державою свого громадянства чи постійного місця проживання, правовий статус громадянина своєї держави, користується її захистом, підкоряється її законам та правопорядку (тієї держави, на території якої фізична особа перебуває у конкретний момент).

Основоположне значення для визначення правового становища фізичних осіб мають загальновизнані принципи і норми міжнародного права стосовно прав та обов’язків людини, що містяться у Загальній декларації прав людини 1948р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966р. та інш. (наприклад, заборона дискримінації за ознаками раси, національності, статі тощо). Статус фізичних осіб у МПрП визначається також міжнародними угодами, наприклад, Конвенцією про правовий статус біженців від 28.07.1951р., Конвенцією про правовий статус осіб без громадянства від 28.09.1954р., іншими міжнародними угодами, що визначають права та обов’язки фізичних осіб у конкретних правовідносинах.¹

Особливості правосуб’єктності у мПрП

Відповідно до ст.17 З.У. «Про міжнародне приватне право» виникненні і припинення правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом. Іноземці та особи без громадянства мають цивільну правоздатність в Україні на рівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України.

З огляду на це стає очевидним, що правило викладене в ч.1 цієї статті у здатності мати цивільні права та обов’язки, людини як учасника цивільних (приватних) правовідносин, відсилає до її особистого закону. Таким законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. (ч.1 ст.16 Закону)..

Слід також зазначити, що Конституцією України закріплена норма, за якою питання громадянства, правосуб’єктності громадян, статус іноземців та осіб без громадянства в Україні визначається виключно законами України (ч.2 ст.92) або міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВРУ.

Особливістю ст.17 Закону у порівняні зі ст.ст.565, 566 ЦК України 1963 р. полягає у тому, що двостороння колізійна норма цивільної правоздатності фізичних осіб сформульована окремо від матеріальної норми, яка прирівнює іноземців та осіб без громадянства у питаннях цивільної правоздатності в Україні до громадян України. Проте слід мати на увазі, що хоч цивільна правоздатність іноземців, осіб без громадянства хоч і регулюється її особистим законом, але її обсяг на території України визначається правом України нарівні з її громадянами.

Відповідно до ст.25 ЦК України правоздатність фізичної особи в Україні виникає з моменту її народження.

Винятків із загального правила національного режиму для іноземців та осіб без громадянства існує небагато. Однак усі вони мають бути встановленні виключно законами або міжнародними договорами України.

Зазвичай такі обмеження встановлюються у сфері природокористування, національної безпеки та оборони, функціонування публічної влади, самоврядування, оіймання окремих посад, зайняття певною діяльністю., особистим ведення підприємництва у певних сферах та за колом суб’єктів цивільних прав, тощо.

Цивільна дієздатність фізичної особи визначається її особистим законом. Цивільна дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди, може також визначатись правом держави місця вчинення правочинів або виникнення зобов’язань у зв’язку із завданням шкоди, якщо інше не передбачене законом (ч.1 ст.18 З.У. «Про міжнародне приватне право»).

Проте, відзначимо, що застосування загального правила для визначення цивільної дієздатності не виключає застосування до окремих видів цивільних (приватних) відносин спеціальних колізійних прив’язок. Найбільш важливим із доктринальної та практичної точки зору є питання щодо можливості укладати правочинів та деліктоздатності (нести відповідальність). Такими спеціальними колізійними прив’язками є, відповідно: закон місця вчинення правочину, та, закон місця вчинення делікту, якщо інше не встановлено законом.²

Важливо відмітити, що іноземне право в Україні застосовується як власне право, а не як юридичний факт (ст.8), його знання для українських осіб за загальним правилом не є обов’язковим. Отже, іноземні особи,які уклали правочини в Україні, не можуть бути звільнені з відшкодування заподіяної шкоди в Україні, не можуть бути звільненні від виконання обов’язків на підставі особистого закону.

Щодо ч.2 ст.18 З.У. «Про міжнародне приватне право», яка вказує, що «підстави та правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи регулюються особистими законом цієї особи». Це насамперед означає, що законодавець дотримується концепції, притаманному праву Німеччини про те, що обмеження дієздатності чи визнання фізичної особи недієздатною при наявності відповідних підстав має проводитися виключно за її особистим законом.

Іноземне законодавство не завжди розповсюджує на випадки визнання осіб недієздатними загальну прив’язку до особистого закону. Законодавство окремих держав вважає визначальним для визнання особи недієздатною або обмеженою у дієздатності закон місця проживання, закон «зацікавленої» держави або закон держави суду (lex forі), що по суті призводить до одного результату.

У міжнародних договорах, зокрема Мінській конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р., питання про застосоване право щодо визнання особи недієздатною або обмеженою у дієздатності спеціально не розглядається. Отже, в даному випадку, застосуванню, відповідно до загальної норми про компетентне для встановлення дієздатності право, підлягає законодавство держави громадянства відповідної держави.³