Черкаський кооперативний економіко-правовий коледж
Для самостійної роботи студентів
Інформаційні матеріали
з дисципліни «Основи філософських знань»
за темою «Володимир Винниченко та його наукова спадщина»
Підготувала доцент, кандидат політичних наук Деркач Ж.В.
Черкаси
Володимир Винниченко народився 7 серпня 1880 року в м. Єлізаветграді в родині чабана, закінчив місцеву школу, потім гімназію, де навчався за кошти старшого брата, робітника друкарні.
В 1909 році В.Винниченко вступив до Київського університету на юридичний факультет. Навчаючись в університеті активно включається в політичне життя місцевої організації РУП. Був виключений з університету, заарештований. Після чергового арешту від’їжджає за кордон. Політичну діяльність поєднує з працею письменника. В 1917 році повертається до Києва., організовує друкований орган УСДРП “Робочу газету”, входить до складу Центрально Ради, стає на чолі Генерального секретаріату, який здійснює функції уряду УНР, готує універсали. В 1919 році емігрував за кордон.
В 1920 році радянський уряд запропонував повернутися до України, обійняти посади народного комісара закордонних справ, заступника голови Рад наркому України. Але він поставив вимогу увійти до складу Політбюро ЦККП(б)У, вимогу було відхилено. В. Винниченко залишився за кордоном, присвятивши себе творчості. Помер 6 вересня 1951 року.
Політичні погляди
В.Винниченко відстоював національну незалежність України. Розв’язання національного питання пов‘язував з демократичним розвитком (національним і соціальним), що виключає будь-які форми насильницької централізації, панування одного народу над іншим. Національне він розумів у вимірах загальнолюдського. Загрозу демократичному та національному розвитку України вбачав у відсутності єдності та згуртованості українського народу. Майбутнє України пов‘язував з вільною рівноправною, справедливою федерацією, яка відповідає цілям соціального прогресу.
Будучи справжнім соціалістом В.Винниченко цілком відкидає більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання.. В.Винниченко пропонує свій варіант соціалізму, який назвав “колектократизацією”. Закликає до ідеї “інтенсивної корпорації господарства” і цей перехід пропонує здійснити мирним, законодавчим шляхом. Кожен працівник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе.
Володимир Винниченко пропонує ряд законів, які б сприяли цьому переходу “Закон про обкладання великих підприємств спеціальним податком на розвиток коопераційних майстерень і фабрик”, “Закон про передачу в колектократичну власність деяких націоналізованих підприємств”, “Закон про участь робітників у прибутках підприємств”.
Український мислитель і політичний діяч велику увагу приділяв політичному аналізу історії України епохи революцій ХХ століття. Боротьбу за незалежність в 1917 –1919 роках він поділив на чотири доби: Доба Центральної Ради, доба Гетьманщини, доба Директорії, доба Отаманщини. Шукаючи причину поразки національно-політичної боротьби українців він підкреслює слабкий зв‘язок керівників з широкими масами, нерозуміння основних потреб українського селянства, відсутність єдності усіх національних сил.
В кінці свого життя, роздумуючи над жорстокістю ХХ століття, давній соціал-демократ розчаровується в ідеях соціалізму. Бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля і принесли людям ще тяжчу неволю, аніж та, що була до революції. В. Винниченко схиляється до висновку, що причина жорстокості в суспільно-політичному розвитку лежить у самій людині.
Книга про щастя
Ще на початку 30-х років Винниченко розпочинає обдумувати новий кодекс життя, свою “нову заповідь”. Протягом довгих років тяжкої праці й глибоких роздумів він творив свою концептуальну філософсько-соціологічну працю “Конкордизм – система побудови щастя”. Конкордизм - (від фр. Concorde – погодження). Опрацювавши чималу кількість філософських творів, Винниченко задумав спершу написати “Книгу про щастя”. Наріжним каменем її методології мала бути, на думку письменника саме “ідея чесності з собою, гармонізація творення свого внутрішнього світу”. Його утопізм відбився у сподіваннях побудувати “рай земний”: мовляв, усі стануть щасливими й життя не буде трагічним. Хоча розумів, що універсального суспільного ладу, придатного для всіх країн і часів, немає, й, очевидно, не може бути. За задумом автора це мала бути перша програмова абетка оновленого суспільного життя. Це його утопічна теорія побудови нового, ідеального, погодженого гармонійного суспільного ладу і нових людей. Ця концепція в жодному разі не є догмою. Це лиш вказівки на шлях до виходу з “світової прокажельні”, шлях до оновлення, до оздоровлення й до розквіту нового конкордистського (узгодженого) щасливого людського співжиття – “шлях до щастя, до сонцеїзму”.
Уся духовна й матеріальна діяльність людства протягом тисячоліть була на думку митця, спрямована на здійснення універсальної ідеї щастя. Для досягнення щастя необхідно, як вважав митець, здолати війни, революції, законсервовані соціальні та морально-побутові традиції. Винниченко вважав, що оскільки все зло зумовлене сучасним станом суспільно-політичних і морально-етичних підвалин, то насамперед людині слід перебудувати себе, оновитися духовно і морально, відмовитися від негативного надбання віків. Тільки оновлена людина спроможна перестати бути руйнівником власного життя і щастя.
Стан щастя інтерпретується Винниченком як відчуття гармонійної співвіднесеності особистості з навколишнім світом. Поняття “щастя”, “гармонія”, “рівновага” тлумачаться ним як внутрішня цілісність людини. Саме прагнення такої внутрішньої рівноваги і виступає початком відліку у Винниченковій етичній системі, являючи собою певну форму трансцендентності без участі Бога.
Після глибоких філософських роздумів і переоцінок, обдумування і втілення нового способу життя на підставі нового ставлення до людини, природи і суспільства (т.зв. муженська доба), письменник приходить до нової світоглядної парадигми, значною мірою навіяної східною філософською традицією (буддизм), котра передбачає ставлення до природи не як до матеріалу, а як до складного організму, в якому перебуває і людина, що мусить взаємодіяти, не порушуючи його основних функціональних зв‘язків.