Розділ III Людина, влада, держава (до питання становлення політичної антропології)

80

Звертаючись до історії світової думки в пошуках відповіді на питання про антропологічні основи політики і політичної доцільності, ми виявляємо глобальне протиріччя у вирішенні ці.ого питання між класичною філософією, зокрема філософією І'еґеля, і філософією життя, у тому вигляді, в якому вона податі у Ніцше.

Річ у тім, що, згідно з Геґелем, сфера політики починається икраз там, де закінчується сфера власне антропології. Справді, і іч'елівська наука про людину - «Філософія духу» - поділяється ті три частини: учення про «Суб'єктивний дух», учення про «Об'єктивний дух» і вчення про «Абсолютний дух». При цьому Суб'єктивний дух, по-перше, розглядається у своєму безпосередньому визначенні, як істотно залежний від природи в характері, темпераменті, відмінностях статі, віку, сну і безсоння тощо;

всім цим займається Антропологія»¹.

Ту ж сферу, яка є власне предметом філософії політики, Геґель визначив як Об'єктивний дух, досліджувати котрий має філософія Права. Відповідно до цього, до речі, Геґель розглядає державу крізь призму права, а не геополітично, як організацію, котра покликана виконувати зовнішні (експансіоністські, месіанські тощо) цілі.

Соловьев Вл. Статьи из энциклопедического словаря «Геґель» // Соловьев Вл. Сочинения: В 2-х т. - Т. 2. - М., 1990. - С. 433.

81

Інша річ Ніцше. Уся його творчість - це безперервний гімн експансії та месіанству. Усе, що розглядає Геґель у рамках вивчення Об'єктивного і Абсолютного духу - філософію і релігію, мистецтво і державу, громадянське суспільство, мораль і моральність, право і сім'ю, - а також усі ті поняття, які є змістом вище згаданих інститутів, Ніцше послідовно і нещадно критикує як цінності, або, за його уявленням, кайдани, якими суспільство сковує воістину самодіяльний і вільний характер людської природи.

Знявши всі ці «цінності» і теоретично очистивши людину від усього наносного, Ніцше приходить до висновку, що основним і домінуючим, чисто антропологічним поняттям є воля, а найвищим її проявом - «воля до влади».

Така постановка питання в Ніцше, порівняно з Гегелем, підводить нас до суперечностей самого поняття влади як однієї з найбільш фундаментальних категорій політики. Однак перш ніж перейти до цих суперечностей, хотілося б відзначити ту обставину, що сучасний розвиток політичного життя в Україні і Росії може слугувати підтвердженням ідеї Ніцше про волю до влади як найбільш глибинну основу людської діяльності.

Справді, цілий суспільний клас так званих «нових росіян» і «нових українців» (раніше їх просто називали нуворишами), пройшовши через заперечення будь-яких суспільних цінностей, крім грошей, наситившись всіма і всілякими матеріальними благами, - посунув у депутати, не зупиняючись перед будь-якими витратами. І тепер ті ж самі люди, які ще п'ять-сім років тому називали тих, хто займається політикою, дурнями і єдино гідною справою для розумних і енергійних людей вважали збивання супербагатства, тепер платять шалені гроші за надію обійняти посаду в державі або одержати депутатський мандат. Більшості з них це не вдається ні з першого, ні з другого разу, але це мало кого зупиняє і, виявляючи справді завидну волю до прилучення до державної влади, вони повторюють свої спроби знову й знову.

Здавалося б, володіння великими грошима вже само по собі дає немалу владу. Але влада грошей є владою, всього-на-всього опосередкованою грошима, тоді як влада державна виступає, так би мовити, рафінованою формою влади, коли можна на-

82

казувати і примушувати не в обмін на щось, а з огляду на сам факт того, що підвладна особа є громадянином цієї держави.

Але повернімося до суперечностей поняття влади. У геґелівській постановці питання влада - це насамперед влада держави «становленні і підтриманні правових норм.

У цьому значенні влада, за Гегелем, - щось інституціональне, і про її суб'єктивність і вольове начало можна говорити лише в точу випадку, коли держава розглядається як окремий суб'єкт, індивіда, Геґель і розглядає державу як окремий суб'єкт, що має тісну волю: «Держава є дійсність моральної ідеї - моральний дух й очевидна, сама собі ясна, субстанціональна воля»². Але саме дійсність загальної волі держави приводила Геґеля до недооцінювання волі окремої людини. Так, критикуючи Руссо, він пише:

"Однак з огляду на те, що він розумів волю лише у визначеній формі одиничної волі (як згодом і Фіхте), а загальну волю - не як собі і для себе розумне у волі, а лише як загальне, що виникає у цієї одиничної волі як свідомої, то об'єднання одиничних людей державі перетворюється у нього на договір, підставою якого служить, таким чином, їхня сваволя, думка і рішуче виражена за їх бажанням згода, а з цього випливають подальші чисто розсудкові і висновки, які знищують у собі і для себе суще божественне, його абсолютний авторитет і велич»³.

Інша річ Ніцше, для нього воля, а слідом за нею і влада є передусім волею окремої людини і владою окремої людини. Більше того, це бунтівна воля, що претендує на владу «божественного у всьому його абсолютному авторитеті і величі». Така відмінність у тлумаченні влади і волі в Геґеля і Ніцше має своє тісне підґрунтя в самому характері влади.

З одного боку, влада як така є умовою будь-якої спільної дії, .ні вимагає узгоджених зусиль. Звідси вона реально і випливає, чим більший масштаб цієї дії або справи, чим більше людей беруть у ній участь, тим більш очевидною стає необхідність влади . ні й виконання. З другого боку, влада практично завжди існує формі предиката при якомусь суб'єкті, так що існує якийсь

² Философия права. - С. 279.

³ Там само. - С. 280.

83

носій влади, і цей носій найчастіше є конкретною людиною, так що його влада виявляється його особистою властивістю. При цьому властивість ця часто виявляється хоча й набутою, але настільки сильною, що змінює звички, характер суб'єкта і врешті-решт просто створює його як суб'єкта тієї чи іншої справи і навіть як вільного, як людину.

Таким чином, ми бачимо, що Ніцше мав підстави розглядати владу чи принаймні волю до влади як людиноутворюючий, антропологічний принцип.

З іншого боку, джерелом влади є справа, причому така справа, яка потребує спільних зусиль та організації. Ніцше не вказує на таку справу, тому його пафос надлюдини не знаходить справжнього втілення в житті (хоча, звичайно, відлуння цього пафосу вгадується і в практиці нацизму, і в практиці більшовизму).

Така справа стала наріжним каменем ще одного видатного вчення ХІХ-ХХ століть - марксизму, який вказує на зовнішню по відношенню до людини мету - соціальне перевлаштування світу - й у своїй більшовицькій версії робить ставку на революційну практику робітничих організацій, а по суті - організацій професіональних революціонерів. І саме історія соціалістичного експерименту породжує надлюдей як носіїв абсолютної волі та абсолютної влади, правда, для цього більшу частину населення довелося перетворити практично в рабів. Взагалі, про те, яким чином стало можливим створення системи необмеженої влади в колишньому СРСР, та про причини його загалом несподіваного для всіх краху, буде ще багато сказано і написано, тим більше, що питання ці все ще носять ідеологічний характер, я ж зазначу лише таке: влада в колишньому СРСР була непохитною і могла дозволити собі практично все що завгодно чинити з народом або окремими його представниками лише до тих пір, доки її легітимність підтверджувалася наявністю зрозумілої й очевидної для більшості населення зовнішньої мети.

Спочатку такою метою була світова революція, потім підготовка і ведення війни із Заходом з метою поширити соціалізм на всю Європу. Від початку 50-х років ці цілі ставали все більш недійовими.

84

По-перше, після того як США виявилися неготовими до другої світової війни і відмовилися від політики ізоляціонізму, вони після війни залишили частину своєї армії в Європі і серйозно поставилися до того, щоб ніхто в світі не зміг їх обігнати в питаннях озброєнь и армії (з їхнім економічним потенціалом це стало можливим). По-друге, наявність у сторін, які протиборствували, ядерної зброї, здатної знищити світ, зробило ідеї про його перевлаштування шляхом застосування збройної сили безглуздими. І по-третє, до середини 70-х років стало очевидно, що НАТО саме нізащо не стане нападати на СРСР та країни Варшавського договору.

Таким чином, підготовка до неминучої війни, заради якої народи СРСР готові були витерпіти будь-які втрати і підкоритися будь-яким наказам, стала недійовою в очах більшої частини населення, а ідеологеми типу «доженемо і випередимо США» чи «побудуємо комунізм до 80-го року» через свою крайню утопічність взагалі не сприймалися серйозно. Люди, замість того, щоб думати про благо держави, стали турбуватися про власний добробут, і ніяка влада не могла їм у цьому принципово перешкодити. Кінець соціалістичного експерименту став неминучим.

З другого боку, вся наша історія знову ж вказує на нерозривність особистісного та інституціонального в характері влади. Справді, вся влада в колишньому СРСР ґрунтувалася на суто інституціональних підвалинах. По суті, вона була владою держави, від імені якої здійснювалося і насильство, і управління, і планування. Більше того, сама теорія марксизму заперечує будь-яку особисту владу і стверджує лише владу класу, а в більшовицькій версії - владу партії. І все-таки вся ця неосяжна влада партії, класу, держави в реальному житті дуже швидко набувала характеру особистої влади чиновників різного рангу, аж до глави цієї самої партії.

Причому перша особа партії комуністів при цьому була наділена такою владою, якій могли б позаздрити і російські царі, і римські імператори.

Цілком можна стверджувати, що інституціональний характер влади завжди знаходить своє персоналізоване вираження. Більше того, будучи функцією тієї чи іншої організації, влада можлива лише як властивість окремих представників цієї ор-

85

ганізації. Власне, основним змістом політичної діяльності як такої і є процес персоналізації влади, тобто боротьба за те, щоб зробити владу тієї чи іншої організації (аж до держорганізацій) своєю особистою владою або ж боротьба за утримання цієї влади як особистої.

Однак повернімося до організації як основної форми спільної діяльності людей, організації, котра, як уже зазначалося, є основним джерелом влади. За великим рахунком будь-яка організація носить інструментальний характер. І як деякий соціальний інструмент вона в ідеалі має відповідати двом вимогам. Перша вимога полягає в тому, що організація не є самоціллю, а створюється для здійснення якихось інших цілей, які носять більш істотний характер, ніж сама організація. Справді, як, наприклад, лопата безглузда без копання землі, так і армія є зовсім непотрібною без війни.

Друга вимога полягає в тому, що будь-який інструмент повинен бути підпорядкований своєму хазяїну, власнику і принципово не повинен бути самостійним. В античному суспільстві, де раби розглядалися як знаряддя, що вміє говорити, позов, у випадку порушення рабом закону, висувався проти його хазяїна, оскільки передбачалося, що раб узагалі не спроможний на жодну несанкціоновану хазяїном дію.

При цьому не можна забувати і таке: сенс будь-якого інструмента полягає в тому, щоб зробити людину, яка користується цим інструментом, більш вільною в оволодінні предметом своєї діяльності, тобто зробити її більш вільною у власному значенні цього слова.

З другого боку, організація - це особливий інструмент. Вона складається з людей. Кожний із цих людей сам намагається стати суб'єктом як власної діяльності, так і діяльності організації. Вона підтримує існування своїх членів (іноді безбідне існування). Вона, нарешті, просто є одним з найскладніших інструментів, якщо не найскладнішим з тих, які відомі людству. З огляду на перелічені якості організації, а також на ті вимоги, які ми висунули до інструментів, для того щоб вони були інструментами, будь-яка організація передбачає підпорядкування одних людей іншим, тобто владу. У найпростішому випадку - це підпорядкування членів організації її хазяїну. Однак бувають і складніші

86

випадки, коли виникає ціла система сходинок співпідпорядкування.

Можна стверджувати, що влада - це розвиток антропологічної властивості володіння знаряддям в умовах, коли знаряддям стає організація.

Уже тут ми стикаємося з певною колізією, яку я б назвав одним з основних суспільних протиріч. Використовуючи ту чи іншу організацію як інструмент, людина робить саму себе більш вільною. Але, підкоряючи організацію собі для досягнення тієї чи іншої мети, людина обмежує свободу членів цієї організації, використовує їх. При цьому виникає ще протиріччя між власником або власниками організації і тими, хто безпосередньо нею управляє, бо якщо влада над усією організацією цілком належить першим, то влада над членами організації належить другим.

Візьмемо, наприклад, найжорсткішу, а тому і найпростішу модель організації - армію, принаймні в тому вигляді, в якому вона існувала в СРСР. Сама армія належала державі, а юридичні) - так і взагалі всьому народу. Владу над нею здійснювали ЦК КПРС і Міністерство оборони, однак солдати знаходилися в по-іншому підпорядкуванні конкретним офіцерам і в їхніх руках були зведені до стану простого знаряддя, що вміє розмовляти.

Природно, в сучасному світі існують і набагато складніші, ніж армія, організації, у тому числі й добровільні, де члени організації і є її власниками. Однак проблема влади і підпорядкування існує в будь-якій з них. До того ж, яким чином вирішується ця проблема в сучасному світі, ми повернемося дещо пізніше. Зараз же зазначимо лише те, що поки влада виправдана, а організація справді виконує завдання, заради виконання яких і "на створювалася, особливо якщо ці завдання є значимими для самих членів організації, то ставлення влади всередині неї і приймається більш-менш природно.

Однак так буває далеко не завжди. Досить часто та чи інша організація (у тому числі іноді й цілі держави) набувають самостійності стосовно мети свого існування, причому до такої міри, що взагалі перестають її виконувати. Організація стає чимось самоцінним і самодостатнім, що існує заради себе самого. У такому випадку втрачається влада над організацією з боку її власників, зате зберігається влада всередині неї, теж набуваючи са-

87

модостатнього і навіть містичного характеру. Річ у тім, що такого роду організації, відірвані від реальних завдань, які вони покликані виконувати, у більшості своїй цементуються саме відносинами влади і підпорядкування. Вони продукують ці відносини як свою внутрішню абсолютну мету і принцип свого існування. Влада в результаті відривається від реальної дії, а разом з тим і від володіння і вміння, стає абсолютною самоцінністю і простою можливістю наказувати.

Люди, виховані системою таких відносин, надзвичайно швидко розбещуються і перетворюються на самодурів. Оскільки така влада виявляється відірваною навіть від елементарної відповідальності за справу (у зв'язку з відсутністю такої), вона перетворюється в чисту владу над людьми як чисту можливість робити з ними що завгодно на свою сваволю і розсуд. При цьому навіть самі носії такого роду влади упевнені в її містичному і надприродному характері і внутрішньо переконані в тому, що всі люди від народження розподілені на дві групи - начальників і тих, чия доля - бути підлеглими. Зараз визнають за краще не говорити цього вголос (непристойно), але одним із коренів станової нерівності в середньовіччі була саме ця впевненість.

Сучасна Україна, як взагалі-то і Росія, надзвичайно потерпає від людей, які виховалися на системі описаних відносин. Саме надзвичайно високий відсоток такого роду начальників на всіх рівнях державного управління заганяють країну в колапс. Не можна навіть сказати, що вони нерозумні люди, ні, просто вони до глибини душі впевнені, що вся держава і всі її інститути, а також усі інші організації існують виключно для обслуговування їхніх особистих інтересів та інтересів їм подібних. Причому обслуговування це має бути безпосереднім, не залежним ні від чого. Ніякі думки на зразок того, що виробництво повинно приносити прибуток, а з цього прибутку вже можна й собі щось мати, нікому з них і в голову не приходять. Вони звикли, що годує сама посада. Наведімо приклад: більшість інвестиційних проектів за участі іноземного капіталу в нас «луснули», стикнувшись із проблемою того, хто буде директором проектованого виробництва. Західні партнери наполягали на своїх людях, вважаючи, що наші не справляться з управлінням, яке вимагало досвіду сучасного менеджменту. Наші нізащо не хотіли звільняти дирек-

88

торські крісла, розглядаючи їх як смисл життя. Визнавали за краще спостерігати, як умирають заводи, але при цьому йменуватися їх директорами. І ось що цікаво: принадність влади виявлялася настільки істотною, що наші чиновники часто відмовлялися залишити свої місця і за такі гроші, яких би з лихвою вистачило для безбідного життя як їм самим, так і їхнім внукам.

Отже, ми бачимо, що влада, будучи необхідною умовою кожної спільної дії і кожної організації, несе в собі небезпеку відчуження від цілей і змісту цієї справи і персоніфікування в якості особистої влади. Відбувається це у випадку відчуження самої організації від своєї справи.

Однак існує й інша небезпека, пов'язана з владою і організацією, при якій сама влада сприймається як тиранія. Це небезпека того, що та чи інша організація з самого початку створюється для досягнення цілей, які не мають нічого спільного з { інтересами тих, хто є членами цієї організації.

У цьому випадку сама логіка існування подібних організацій вимагає насильства над їхніми членами, тобто їх поневолення. З другого боку, більшість існуючих нині організацій, зокрема виробництв, і створюються, і функціонують таким чином, що мета їхньої діяльності - одержання прибутку - аж ніяк не є метою для переважної більшості їхніх членів - службовців. А проте не спостерігається і насильства в їх функціонуванні. Річ у тім, що людство, не будучи в силах вирішити дилему між збільшенням ступеня свободи власників і керуючих тих чи інших організацій і а обмеженням свободи членів цих організацій, винайшло деякий сурогат свободи - гроші і заробітну плату. Таким чином передбачається, що людина цілком спроможна розірвати свій час і своє життя на дві частини; в одній вона свідомо обмежує свою свободу і підкоряється начальству на роботі, зате в другій ступінь її свободи збільшується за рахунок одержаних на роботі грошей.

Незадовільність такого стану справ, як з точки зору ефективності виробництва, так і з точки зору розірваності життя самої людини, стала цілком очевидною ще в середині минулого століття, коли явно визначилися два суспільних явища, націлених на боротьбу з цим станом. По-перше, робітничий рух, а по-друге - різні варіанти соціалістичних і комуністичних теорій. Не

89

можна сказати, що вихід був знайдений, але певна трансформація відносин влади всередині виробничих організацій, яка дозволяла службовцям відчути себе суб'єктами виробництва, явно відбулася в західній і японській економіках після другої світової війни. Необхідно зазначити, що вирішальну роль у цьому процесі відіграли два чинники: 1) профспілкові рухи;

2) дослідження в галузі соціології праці початку XX століття (Сорокін та інші).

Тут немає сенсу докладно зупинятися на всіх механізмах, які використовуються в сучасному виробництві для того, щоб зробити людину більш вільною по відношенню до нього, а тим самим і підняти її зацікавленість у кінцевому результаті праці. Однак зазначимо, що якщо людина починає робити кар'єру в тій чи іншій організації, то ця організація вже не виступає лише як джерело грошей, але цілі організації і її справи стають цілями і справою цієї людини.

З другого боку, якщо ми говоримо про владу, то нас традиційно цікавить передовсім такий особливий тип організації, як держава. Безперечно, держава є однією з найскладніших організацій, відомих людству, і суперечки про неї тривають уже не одне тисячоліття. Почнемо з того, що не існує єдиної точки зору навіть на те, які цілі має переслідувати держава у своєму функціонуванні. Крім того, як і в часи Геґеля, залишається спірним питання про те, чи є державна воля і державна влада функцією від волі громадян, чи вона носить самостійний характер, і держава є самостійним суб'єктом по відношенню до населення. І, нарешті, яким чином можливо говорити про свободу по відношенню до організації, членами якої стають в обов'язковому порядку з самого лише факту народження в тій чи іншій державі.

Якщо розглядати історію європейських держав з часів пізнього середньовіччя до наших днів (ми виділяємо цей період як період найбільш бурхливого розвитку державності в різних формах, при загальній неперервності традиції), то зовсім не важко помітити кардинальний переворот у реальному ставленні до держави і в характері більшості європейських держав. Переворот цей почався в континентальній Європі наприкінці XVIII століття під час Великої французької революції і тривав протягом усього

90

XIX і почасти XX століть. Хоча потрібно визнати, що в багатьох європейських країнах переворот цей не закінчився до цих пір. Зміст його найповніше виразився в тому, що до цього перевороту члени тієї чи іншої держави були об'єднані за принципом підданства, а після - за принципом громадянства.

Окрім усього іншого, це означає також і те, що піддані, принаймні ті, що визнають себе такими, визнають за державою право на певний інтерес і певні цілі, які не є інтересом і цілями самих підданих. Таким чином, визнається, що держава є окремим ' суб'єктом. Принцип громадянства передбачає дещо прямо протилежне, а саме: воля держави є лише сукупною волею громадян, | и сама держава не може мати ніяких інших інтересів, крім обслуговування інтересів громадян.

У цьому відношенні і точка зору Геґеля, і точка зору Руссо про природу держави мають під собою реальні підстави і відображають різні державні системи. (Хоча треба зазначити, що суспільний договір Руссо, котрий як принцип став одним зі знамен європейської революції, у його час мав більш-менш реальні підстави хіба що на батьківщині - у Швейцарії.)

Тут потрібно відзначити таке: оскільки досі не існує загальноприйнятої точки зору на питання про існування самостійних \ (підносне громадян) інтересів держави, то існують також і дві, піни в політичній ідеології щодо вирішення цього питання.

Одна лінія - власне демократична, основоположником якої і Руссо. І друга лінія - державницька, яка визнає за державою або ж самоцінність, або підпорядкованість її вищим (відносно окремих інтересів громадян) цілям.

Так званий континентальний лібералізм, яскравим представником якого був Геґель, є лише однією з гілок державницької ідеології і полягає в тому, що освічені верстви суспільства поїш пні впливати на державу і державну владу для того, щоб останні піклувалися про народ, а по можливості і прислуховувалися до нього. До речі, позиція більшої частини радянської інтелігенції 70-х - 80-х років нашого століття за великим рахунком зводилася до цього ж.

Іншу гілку державницьких ідеологій представляє Ніцше. Однак у світлі досліджуваного нами питання різниця між їхніми точками зору є принциповою. За Гегелем, носій влади –

91

держава, - будучи суб'єктом, є, проте, безособистісною і становить собою суспільний інститут. Згідно з його точкою зору, основним змістом державної влади є право. Влада, за цією точкою зору, - інституціональне явище, яке зрештою випливає з договору, у котрому кожний з учасників сам себе в чомусь обмежує.

У Ніцше поняття влади вже цілком відірване від усякого інституціалізму. Влада для нього виникає не з обмеження себе в договорі, а з безумовного підпорядкування інших людей і самої природи своїм цілям. Надлюдина - це людина панівна. Відбувається настільки радикальний відрив поняття влади від поняття організації, що сама держава відкидається як щось підпорядковане людині й часткове.

Безумовно, пафос Ніцше тут - це гімн людині як господарю світу або, вірніше, - гімн чистій можливості оволодіння світом. Але для реалізації цієї можливості потрібна мета, мета глобальна і загальнозначуща, яка досягається спільними зусиллями і потребує організації. Так що і в цьому випадку ми, хоча й опосередковано, але одержимо паралельно з абсолютизацією вождів - абсолютизацію держави, що з успіхом довели і більшовизм, і нацизм, доступні, як було сказано раніше, впливу ніцшеанського пафосу людини - деміурга.

Однак повернімося до аналізу держави з точки зору організації. Як організація держава є інструментом. Як інструмент вона повинна мати власника. Різні тлумачення того, які цілі стоять перед державою, прямо приводять до різного розуміння того, хто є її реальним господарем.

З демократичної точки зору все ясно - господарем держави є народ як сукупність правоздатних громадян.

Державницька позиція передбачає різні відповіді. Господарями держави можуть бути монархічні династії, партії, окремі лідери, осяяні великою ідеєю, церковні ієрархи, олігархічні співтовариства тощо. При цьому у всіх цих випадках яскравою понятійною ознакою такого роду концепцій держави і такого роду держав є дихотомія понять влада - народ. В умовах демократії як народовладдя ця дихотомія втрачає сенс.

Теоретичне вирішення питання про те, яка зі згаданих ліній правильна, надзвичайно складне. Тим більше, що питання про

92

форми існування держави є не тільки питанням про те, що є, але й про те, що повинно бути.

Зазначимо лише, що демократичні держави мають яскраво виражений інтровертний характер, цілі їх розвитку так чи інакше визначаються інтересами громадян, і тим самим вони виявляються більш-менш застрахованими від ідеологічних криз, при яких сам інститут держави в тій чи іншій країні стає ворожим її народу.

Тут ми повинні відзначити, що саме питання про цілі держави не стояло б, якби існувала загальновизнана і загальнообов'язкова відповідь на питання про сенс життя. Будь-яка більш-менш опрацьована політична ідеологія (а питання про цілі держави і є основним питанням будь-якої політичної ідеології) так чи інакше намагається відповісти на питання про сенс життя. Причому найчастіше відповідь ця подається у вигляді грандіозної суспільної мети, заради якої варто було б жити і, відповідно, реалізація якої є метою держави.

Однак оскільки питання про сенс життя не має відповіді і { будь-які цілі, що ставляться людиною, можуть бути лише частковими по відношенню до вирішення цього питання, то й будь-яка декларована мета держави є частковою і обмеженою. При виявленні обмеженості цілей виявляється також і обмеженість самої держави. При цьому і саме питання про сенс життя, і окремі цілі людської діяльності ніхто, окрім конкретної людини, вирішувати не може, якщо вже ми позитивно вирішуємо питання про свободу волі як центральне питання філософської антропології. Отже, і цілі держави можуть ґрунтуватися лише на окремих цілях громадян, причому лише в тій їх частині, у якій ці окремі цілі збігаються в більшості населення тієї чи іншої країни.

Тут важливо зробити наголос саме на частковому, обмеженому характері завдань, які може делегувати громадянин державі як такій. Усі вони, по суті, зводяться лише до спільного забезпечення умов для вирішення людиною насправді значимих для неї проблем. Від вирішення ж останніх сучасні демократичні держави рішуче відмежовуються, вважаючи їх приватною справою кожного громадянина. Тому, до всього іншого, у цих державах не існує ні державної релігії, ні державної філософії або мистецтва, ні навіть державної ідеології.

93

Однак і приватні людські завдання, вирішення яких є лише умовою для нормального життя людей, самі можуть мати досить загальний характер. Такі питання, як боротьба з голодом чи підтримання миру, проблема екологічної кризи, права людини, -є загальними для більшої частини населення Землі. Для їх вирішення необхідні міжнародні організації, саме існування яких уже передбачає деяке обмеження державного суверенітету. З другого боку, чим далі, тим більш очевидним стає той факт, що з розвитком потреб кількість завдань, актуальних для забезпечення сучасного існування людини, вирішення яких передбачає докладання спільних зусиль, невпинно зростає. І організації для їх вирішення також передбачають різний рівень спільності й управління. Таким чином, ми стаємо свідками складного, неоднозначного і суперечливого процесу розмивання державних функцій по різних інстанціях: від 00Н до квартальних комітетів самоуправління.

Суверенітет більшості європейських держав після об'єднання Європи стане досить примарним, а їх функції виявляться зведеними до мінімуму.

Але разом з обмеженням функцій держави втрачається і основа для використання державної влади як інструмента насильства. Сама сфера політики стає більш людяною і більш підпорядкованою суспільству. І хоча процес умирання державності лише тільки намітився наприкінці XX століття, але сам по собі він є цілком закономірним наслідком розвитку, з одного боку - демократичної системи правління, а з другого - самої людини, її духовного і матеріального багатства.

94