36

60. 8.7. Опришківський рух в Україні в XVIII ст. О. Довбуш

1. Причини опришківського руху.

2. Опришківський рух. О. Довбуш.

3. Опришківський рух після смерті О.Довбуша.

Рух народних месників мав поширення і на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їх ватаги називалися опришками. Виступаючи проти всіляких утисків селянства, діючи невеликими загонами, вони нападали на шляхту, лихварів, євреїв-орендаторів, купців. А награбоване добро роздавали бідним. Маючи гарні схованки в горах і користуючись підтримкою населення, вони були невловимими.

Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Він народився у селі Печеніжині (тепер Коломийський район Івано-Франківської обл.) в сім'ї бідного селянина. З дитинства пізнав злидні, безправ'я, несправедливість. Разом з вірними побратимами Олекса стає на шлях боротьби проти панів. Очолюваний ним загін громив панські маєтки, розправлявся з сільськими глитаями. Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідти народні месники здійснили стрімкі рейди на Дрогобич, Солотвин, Рогатин, Надвірну й інші міста.

Про виняткову хоробрість народного героя, його винахідливість складалися легенди. Олекса Довбуш загинув у 1745 р. від кулі найманця, який спокусився грішми, що їх обіцяла шляхта. Незважаючи на смерть народного ватажка, рух опришків продовжувався. Загін вірного побратима О. Довбуша — Василя Баюрака, кілька років громив шляхту у Галичині, Північній Буковині й Закарпатті. Після смерті В. Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.

Значні виступи селян відбулися після захоплення краю Австрійською імперією. Це був протест проти запровадження нових податей і сплати оброку. Опір селян набув таких загрозливих розмірів, що місцева австрійська адміністрація змушена була направляти в села й містечка військові команди.

Ключові дати

1700-1745 pp. - роки життя О.Довбуша

59. Гайдамаччина

Сама назва «гайдамака» й «гайдамаччина», прикладена до правобічних повстанців, подібно, як слово «козак» — турського походження. «Гайде!» — значить стільки, що «тікай», татарське слово «гайда» перейшло теж у тому розумінню до української мови. «Гайдамаками» прозвали правобічних повстанців польські історики кінця XVIII в. й ця назва стала загальною в літературі й народній традиції. Народ звав гайдамаків ріжно — коліями, левенцями, а в Галичині — опришками. Почалася гайдамаччина з поодиничних виступів людей, що не видержавши насильства, почали мститися — убійствами й нищенням майна своїх особистих гнобителів. Алеж хто раз уже пішов у розріз зі законом, немав уже повороту до нормального життя. Таких людей ставало чимраз більше. Тікаючи на Гетьманщину, Запоріжжя, в Молдавію та Туреччину, вони там організувалися й уже цілими, озброєними гуртами вертали до краю — мститися за свої й несвої кривди. Народ бачив у них своїх месників, піддержували їх запоріжці, спочували гетьманці, як на борців за православну віру дивилося на них пригнічене та понижене православне духовенство. Серед таких умов перемінюється гайдамаччина в «безперестанну, організовану війну проти шляхти». (В. Антонович).

Польський уряд, що не розпоряжав майже ніяким регулярним військом, а на ціле Правоберіжжя не мав більше, як чотири тисячі постійного війська, пробував ріжними способами боротися з гайдамаччиною. Спроба зорганізувати наємну міліцію не вдалася. В спокійні часи «міліціонери» тільки те й робили, що грабили спокійне населення, а підчас зустріч з гайдамацькими відділами... переходили на їхній бік. Куди надійнішими виявилися т. зв. «надворні міліції», утримувані коштом поодиноких магнатів. Організовані на козацький лад з селян, звільнених від панщизняних обовязків, були вони ніби тіню скасованої козаччини. Правлючись по козацькому звичаю, обіраючи зпоміж себе отаманів, сотників та осаулів (тільки полковники були наставленими шляхтичами), вони доходять до великих, чотири-пятитисячних корпусів. Здебільша вірні своїм панам, вони всеж таки, в зустрічі з одновірними, гайдамацькими земляками, або бються з ними нещиро, або таки переходять на їхній бік. Герой Гайдамаччини — Гонта, був чейже одним і сотників такої, надворної міліції. Остаточно Польщі не довелося здушити гайдамаччини власними силами й засобами.

58.

Після довгих суперечок прихильники боротьби за самостійність України обрали 5 квітня 1710 р. гетьманом однодумця Мазепи, його надійного помічника у здійсненні вільнолюбних задумів - генерального писаря Пилипа Степановича Орлика.

Народився Пилип Орлик 11 жовтня 1672 р. під містом Вільно в емігрантській чеській шляхетській родині. Залишившись з дитинства без батька, всебічно обдарований юнак рано став пробивати шлях у життя. Він закінчив Києво-Могилянський колегіум і оволодів, крім рідної, українською, давньогрецькою, латинською, а потім шведською, німецькою, французькою та турецькою мовами. Освічений правознавець і політик, Орлик був не лише воїном, а й талановитим поетом і письменником. Ось чому він швидко пройшов шлях від кафедрального писаря Київської митрополії до генерального писаря Війська Запорозького й одержав від Івана Мазепи права на володіння значними маєтностями у Чернігівському, Ніжинському і Стародубському полках.

Зайнявши відповідальний і небезпечний гетьманський уряд, Пилип Орлик добре розумів, що його обрали гетьманом України на противагу поставленому по волі царя Петра Iгетьману Лівобережної України Івану Скоропадському. Він усвідомлював, що з самого початку діяльності залишається гетьманом у вигнанні, а тому, щоб стати справжнім гетьманом України, її треба звільнити від іноземного панування - польського, московського і турецького.

Для здійснення задумів Орлик підготував нові, більш досконалі й привабливі демократичні закони життя українського народу. Український гетьман випередив час: написав проект закону про республіканський, демократичний устрій України - «Конституцію прав і свобод Війська Запорозького».

Оригінальність і переваги Конституції П. Орлика полягають у поєднанні загальнодемократичних засад з козацькими традиціями Запорозької Січі. У шістнадцяти пунктах проекту в дуже стислій формі розкриті внутрішні й зовнішні питання життя України. У Конституції передбачалося, що країною править обраний гетьман, який опирається на раду старшин. Тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову - при гетьмані збирається велика рада, на яку запрошуються генеральні старшини, полковники, сотники, «розумні радники» з полків, представники Запорозької Січі. Ця рада - парламент - покликана вирішувати найважливіші державні справи. Державними фінансами мав розпоряджатися не сам гетьман, а підскарбій. Утримання гетьмана і його дому базувалося на використанні прибутків з його маєтностей. Всі органи влади підкорялися законам. Демократичною була й соціальна політика Конституції. Козацькій старшині заборонялося залучати вільних козаків і посполитих до різних робіт у своїх господарствах, забирати і силою скуповувати ґрунти. Порушувалося питання про рівномірний розподіл податків між посполитими, козаками і міщанами. Заборонялося «переїжджим слугам гетьманським» зловживати владою, вимагаючи підводи, корм, напої. Висловлювалися побажання оберігати пошану до старших, прихильність до молодших, а щодо злочинців - чинити згідно зі справедливістю і законом.

Подвійна назва проекту (угода-конституція) засвідчує, що в ньому трактуються і питання зносин України з сусідніми державами. Документ відкривається тезою про те, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Проектом передбачалося повернути всі віддані за різними угодами українські землі під владу гетьмана, закінчити війну з Москвою, повернувши в Україну всіх «невільників-українців» з Сибіру, а також вивести московські військові залоги з українських міст. Пропонувався широкий розвиток дружніх стосунків з Кримським ханством і Туреччиною.

Ці плани доповнювалися угодою П. Орлика з Карлом XIIпро протекцію Швеції над Україною в її боротьбі за незалежність, за звільнення з-під гноблення Москви і Варшави.

Пилип Орлик, зібравши козацькі полки мазепинців (ті, що пішли за Мазепою), котрі були під його гетьманською владою, а також запорозьких козаків Костя Гордієнка (всього 16 тисяч чоловік), ранньою весною 1711 р. вирушив у похід у Правобережну Україну. Його підтримали польські полки короля Станіслава Лещинського, що служили у шведській армії, та загони татар.

Поширювані по Україні універсали гетьмана закликали народ повстати проти московського панування. Окремими листами Орлик закликав I. Скоропадського до об'єднання України і визволення її спільними зусиллями як від панування Польщі, так і від гноблення Москви. Він запевняв, що після об'єднання сил і створення незалежної України поступиться булавою I. Скоропадському як старшому.

Спочатку П. Орлик мав успіх. Він звільнив ряд міст і під Лисянкою розбив висланий проти нього I. Скоропадським, за наказом Петра I, передовий козацький загін під командою генерального осавула Бутовича, який і сам перейшов на бік переможців. До Орлика перейшли жителі й козаки Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Чигиринського полків. Військами мазепинців була обложена Біла Церква, де засіли їхні противники.

Проте невдовзі польські війська залишили табір Орлика, а татари, зрадивши гетьмана, поїхали грабувати населення Слобожанщини. Це послабило сили повстанців, а цар Петро Iтим часом, зігнавши до Глухова родини генеральної старшини в заручники, примусив Скоропадського до рішучих дій проти мазепинців. Загроза життю дітей і дружин козацьких ватажків Лівобережжя змусила Орлика відступити і повернутись у Бендери. Зазнали поразки і спроби Орлика звільнити Правобережжя від польського панування.

Переконавшись, що наявних сил замало, щоб відвоювати Самостійність України, Орлик задумав організувати для цього сили великих європейських держав. У 1712 р. він пише «Маніфест до європейських урядів».

У цьому документі говорилося про те, що для всіх народів «природним правом є визволятися від гноблення» і що «безсмертної пам'яті» Б. Хмельницький «прихилив руський народ і козацьку націю», а цар обіцяв «вічно охороняти під протекцією козацьку націю». Але після смерті Б. Хмельницького Московська держава порушила договірні закони та вільності. Маніфест яскраво викриває політику Петра I, який «прагнув перетворити вільних козаків на регулярну армію і порушити їхні вільності і навіть вигубити назавжди Військо Запорозьке». У «Маніфесті» наголошується, що після Полтавської битви козацтво «стогне під тиранічним ярмом Москви і жадає одного - повернення волі». П. Орлик запевняв, що його влада спрямовується «за для громадських інтересів коханої Вітчизни», а також підкреслює, що всьому світові має стати відомою правота намірів і справедливість мотивів боротьби українського народу і що ця свята боротьба заслуговує підтримки. Але відгуку серед європейських монархів «Маніфест» Пилипа Орлика не знайшов. Гетьман П. Орлик поневірявся у вигнанні довгі роки, мешкав у Туреччині, Греції, Польщі, Німеччині. Помер 1742 p. yМолдові, в Яссах. Син гетьмана Григір Орлик після смерті батька переїхав жити до Франції. Він служив Людовику XV, був генерал-поручником кавалерії і загинув у Семилітній війні. 3 його іменем пов'язана назва паризького аеропорту Орлі.

57.

25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині.

І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича. Усе це було запорукою успішної діяльності на гетьманській посаді.

На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману.

Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи - друкарська справа. Видання Мазепинської доби були одними а кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-Могилянською академією. Дбає Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була Чернігівська академія. На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька діяльність Івана Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.

Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки метро І не почав ламати основи української автономії, Тоді Мазепа вирішив йти на союз зі Швецією. З 1700 р. Росія веде війну зі Швецією, що дістала назву Північної, за вихід до балтійського моря. Ця війна ніяким чином не перетиналася з Інтересами України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на територіях Московії, Прибалтики, Речі Посполитої не проти своїх ворогів, а обстоюючи Інтереси царя. ЦІ походи були важким тягарем для козацтва. Адже козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків 1 образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби викликали скарги й нарікання, а часом й самовільне повернення додому. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, нових доріг, фортець та інших укріплень. Справжнім лихом стала Північна війна й для Інших верств українського населення, бо саме його коштами споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ, гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб й інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя.

Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так, зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Прусії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни: усунення козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська в Московію тощо. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московією.

Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московії, І.Мазепа розпочинає таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією. України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. У першому пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й не укладати миру з царем, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви та не відновлять своїх давніх прав і привілеїв.

Та цим планам не судилося здійснитися. Після Полтавської катастрофи Мазепа опинився на чужині, де й помер 2 вересня 1709 р. Однак внесок І.Мазепи ^ зміцнення української державності за умов неухильного наступу на неї з боку російського царату величезний. І хоч ідею другої Хмельниччини за гетьманування Мазепи не було втілено в життя, проте вдалося піднести українське господарство й культуру, а відтак зберегти ці важливі чинники державної та національної самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити власну еліту, його політика в царині культури та освіти мали далекосяжну мету й забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на весь подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури.

Доба Мазепи — це час відродження України, епоха політичного, економічного й культурного поступу.