3 Вопрос

Українсько-російські відносини другої половини XVII—XVIII ст.: від обмеження державного суверенітету до ліквідації української автономії

Фізична смерть гетьмана І. Мазепи не була смертю його справи. її продовжила козацька старшина, яка стала першим осередком української політичної еміграції. Саме вона в 1710 р. обрала гетьманом у вигнанні Пилипа Орлика, котрий при Мазепі був генеральним писарем. Це ще один вихованець Києво-Могилянської академії, відомий як письменник, автор твору "Щоденник", самовідданий український патріот. Вражав сучасників своїм знанням давнього римського права. Пилип Орлик — автор першої в Україні демократичної конституції "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького війська", текст якої вперше оголошено 5 квітня 1710 р. на урочистостях обрання його гетьманом. Основним положенням Конституції була незалежність України на обох берегах Дніпра. Створена модель держави забезпечувалася виборністю всіх державних посад знизу догори та їхньою підзвітністю. Проголошувалася нечувана і немислима у феодальному суспільстві політика соціального забезпечення убогих, удів, сиріт та інших знедолених.

Незважаючи на те, що конституцію П. Орлика не було втілено в життя, вона все-таки має велике значення, оскільки показує, в якому напрямі мали йти державні реформи. Проте, на жаль, не в такому, а цілком у протилежному напрямі здійснював в Україні свої реформи Петро І.

Радянські дослідники, як правило, писали лише про "значний позитивний вплив" царських реформ на подальший розвиток економіки, торгівлі, духовного життя в Україні, хоча при цьому і зазначали, що Петро І проводив феодально-кріпосницьку політику, спрямовану на обмеження автономії краю й самобутності українців. Але тривалий час замовчувалися суто варварські методи, за допомогою яких проводилися в життя царські нововведення.

Розглядаючи реформаторську діяльність Петра І, слід наголосити, що за роки свого правління він розгорнув особливо активну (то приховану, то явну) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Перехід І. Мазепи Петро І використав як привід до рішучих дій з ліквідації української автономії. Позбавляючи старшин "зрадників" їхніх маєтків, цар під приводом захисту народних інтересів втручався у внутрішні справи України. До обраного в 1708 р гетьмана І. Скоропадського було призначено наглядача в особі царського резидента, котрий мав контролювати дії гетьманського уряду, все політичне життя України. Гетьманську столицю перенесли до Глухова, на самий кордон з Московією. А в 1722 р Петро І видав спеціальний указ про створення в Україні Малоросійської колегії — урядового органу Москви, до якого входили шість російських урядовців, котрі постійно перебували в Україні й мали право ділити з гетьманом владу. Попри рішучі протести гетьмана, Колегія здійснювала всю судову, фінансову й адміністративну владу в Лівобережній Україні. Після смерті І. Скоропадського Петро І взагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним гетьманом призначили Павла Полуботка (1722—1724 pp.), який дуже швидко за свої незалежні погляди потрапив до Петропавловської в'язниці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер. Такий був трагічний кінець останнього безпосереднього спадкоємця І. Мазепи.

Після смерті Петра І в 1725 р. процес цілковитої ліквідації автономії України пригальмовано. У жовтні 1727 р. за згодою царя гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола (1727—1734). Він відновив право призначати старшину та полковників, значно зменшив число росіян в адміністрації, намагався підпорядкувати собі Київ, обмежив до шести число російських полків в Україні, реорганізував судову систему тощо. Тим самим було затримано процес інтеграції Гетьманщини в структуру російської імперії. 22 серпня 1728 р. російський цар ухвалив "Рішительні пункти", що стали конституцією України аж до кінця її автономії. Щоправда, вони вже значно звужували компетенцію місцевого самоврядування.

Із смертю Апостола в 1734 р. імператриця (Росія стала імперією 1721 р.) Анна Іванівна знову заборонила обрання нового гетьмана, а відання українськими справами передали "правлінню гетьманського уряду" на чолі з російським князем О. Шаховським, який став фактичним правителем України. У часи правління Єлизавети, дочки Петра І, дали дозвіл обрати нового гетьмана. Ним став Кирило Розумовський (1750—1764). Як добра й лагідна людина, патріот України, він чимало зробив для перебудови Гетьманщини на зразок держави європейського типу, здобув для неї право вести самостійну зовнішню політику, дбав про фінансову самостійність, провів судову реформу, ліквідував митну службу. З України вивели царські війська, відновили Київську митрополію. Багато було зроблено і для розвитку освіти та культури. За його гетьманування Гетьманщина пережила "золоту осінь" своєї автономії.

Реформаторську діяльність гетьмана призупинив вступ на царський престол Катерини II (1762—1796 pp.). У відповідь на прохання К. Розумовського встановити спадковість гетьманства для свого роду цариця одним ударом вирішила справу, примусивши його в 1764 р. зректися гетьманської булави. Так було остаточно скасовано гетьманство в Україні. "Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, — заявила цариця, — треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу". На місце гетьманату прийшла Малоросійська комісія на чолі з графом П. Рум'янцевим, який став справжнім правителем, генерал-губернатором України. А маніфестом від 28 липня 1765 р. Катерина II ліквідувала козацьке самоврядування на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їхніх прав і привілеїв. Як тільки закінчилася турецько-російська війна 1768—1774 pp. і татари перестали становити загрозу, Катерина II наказала зруйнувати Запорізьку Січ — останній оплот української вольниці. Землі ліквідованої в 1775 р. Січі, було передано російським вельможам, німецьким та сербським колоністам. Навіть вживання слів запорізький козак стало вважатися образою її імператорської величності.

У 1781 р. черга дійшла і до самої Гетьманщини, яку поділили на три намісництва (губернії) — Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, з яких разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Малоросійська колегія поступилася місцем звичайним російським адміністративним і судовим органам.

У 1783 р. було скасовано й славетні козацькі полки. їх замінили на регулярні уланські з шестирічним терміном служби. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. У 1783 р. українських селян позбавили права покидати своїх панів — саме так, як це колись робилося з російськими селянами. Інакше кажучи, відбулося юридичне оформлення кріпосного права на Лівобережжі й Слобожанщині. Було законодавчо затверджено поділ усього населення на стани. У 1785 р. за жалуваною грамотою дворянства, підписаною Катериною II, всі дворянські права та привілеї поширювалися і на українську старшину. Так Росія остаточно знищила автономію Гетьманщини, її права, вольності та привілеї, неодноразово гарантовані царським урядом й урочистими договорами. Україну було включено до складу Російської імперії і вона перестала існувати як окремий державний організм.

Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України, його остаточна ліквідація

Кирило Розумовський

Під час царювання Єлизавети Петрівни, таємно повінчаної з українським козаком Олексієм Розумовським, в Україні було відновлено гетьманство. Олексій переконав імператрицю розпустити «Правління Гетьманського Уряду» і відновити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кирилом Розумовським (1750—1764). Новообраному правителеві виповнилося всього 22 роки. У дитинстві він був звичайним сільським хлопцем, який разом із однолітками випасав худобу, але згодом, завдяки братові, отримав добру освіту, побував у Німеччині, Франції, Італії, де вивчав німецьку, французьку й латинську мови, географію, історію тощо. У 18 років став президентом Петербурзької академії наук.

Останньому українському гетьманові вдалося дещо розширити автономію України. Завідування її справами і зносини з нею на деякий час були передані із Сенату до Колегії закордонних справ. Запоріжжя і Київ знову підпорядковувалися гетьманові. Але одночасно законодавчо було ліквідовано кордон між Україною і Росією, припинено функціонування державних митниць у цьому районі, по всій Гетьманщині запроваджено загальноімперську митну систему. Царський уряд відмовив гетьманові у праві на власний розсуд призначати полковників та мати дипломатичні зносини з урядами зарубіжних держав, взяв під контроль фінансову політику.

За правління К.Розумовського у Гетьманщині було проведено деякі реформи. Зокрема, у війську було введено однакову уніформу та озброєння, запроваджено систематичне військове навчання для козацької молоді. В усіх полках функціонували школи для обов'язкового навчання дітей козаків. Вживалися активні заходи, щоправда невдалі, для заснування університету в Батурине У 1760 р. гетьманським універсалом запроваджено новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолили два генеральних судді, до його складу ввійшли вибрані від старшин десять представників, по одному від кожного з десяти полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана, став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією. Полкові суди перетворювалися в гродські, де розглядалися кримінальні справи. Крім того, запроваджувалися підкоморські суди (розглядали справи про землю та межування) і земські (розглядали цивільні справи старшини і шляхти на право власності). Розгляд дрібних суперечок рядових козаків і міського населення залишався в компетенції сотенних управлінь і магістратів. Справи селян знаходилися в юрисдикції козацької старшини і шляхти. Загалом судова реформа відповідала інтересам старшини та шляхти.

Дещо непослідовною була соціальна політика того часу. Зокрема, гетьман пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок і в той же час ініціював царський указ 1752 р. про заборону перетворювати українців на хлопів. У 1760 р. він же видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого.

Новий гетьман більшу частину часу проводив у Санкт-Петербурзі як президент Академії наук, займав значне місце при царському дворі. За його відсутності Україною управляла старшина, яка перетворилася, подібно до Польщі, у спадкову великоземельну шляхту.

Коли в 1762 р. у Росії до влади прийшла Катерина II, К.Розумовський повернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була ухвалена петиція до імператриці з проханням відновити права Гетьманщини, дозволити скликання українського шляхетського сейму на польський зразок. К.Розумовський також просив встановити спадковість гетьманства для свого роду. Однак Катерина II, за порадою наглядача в українських справах Г.Теплова, відхилила прохання гетьманського уряду. Натомість 10 листопада 1764 р. вийшов «Маніфест до малоросійського народу» про звільнення К.Розумовського від гетьманства. Про вибори нового гетьмана у маніфесті не згадувалося.

Остаточна ліквідація автономного устрою України

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію (1764— 1782) на чолі з генерал-губернатором графом П. Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він започаткував статистичний опис України, що," хоч і не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний.

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д.Апостола, як вже зазначалося, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повернення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використовував запорожців у війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768 — 1774 pp. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини. По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів українського селянства. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовувала форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, заснованого на демократичних республіканських традиціях, який явно суперечив загальноімперським нормам і порядкам.

4 червня 1775 p., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була безперечна и запорожцям довелося здатися без бою Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де створили Задунайську Січ.

За наказом Катерини II і генерала Текелі почалися руйнування Січі та арешти запорізької старшини. Останнього кошового 85-річного Петра Калнишевського заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем поховали в холодних мурах монастирської в'язниці. Кошового суддю А.Головатого і писаря 1.1 лобу вислали до Тобольська. Майно старшини та заможних козаків конфіскували. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування. Не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збиралися втікачі від поневолення, та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. Зі зруйнуванням Запорізької Січі впала остання твердиня українських традицій, української державності.

Ліквідувавши Січ, російський царат почав скасовувати рештки автономних прав України. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У 1782 р. ліквідовано Малоросійську колегію, яка за даних умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. Дошкульного удару зазнала українська церква, майно якої було секуляризоване, разом з нею постраждали ті культурні установи, що перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів.

Отже, до кін. XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорською «Жалуваною грамотою дворянству» (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни!) Спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Прусії у намаганнях відновити Гетьманщину. Але такі дії були поодинокі, істотно не впливали на загальну ситуацію.