4 Політична система і держава як її базовий інститут
4.1 Політична система: поняття, структура, функції
Політична система – одне з ключових понять у політології. Теорія політичної системи з’явилася у середині минулого століття. Її поява відобразила незадоволеність низки американських учених однобічним інституціональним підходом до дослідження політики, в межах якого політика переважно розглядалась крізь призму інститутів влади. Системний метод орієнтується не тільки на дослідження всього комплексу політико-владних інститутів, а й розглядає відносини між суб’єктами політики, політичні правові норми, що регулюють ці відносини. Системний метод також дозволяє дослідити взаємодію політичної системи і навколишнього середовища (суспільство в цілому). У свою чергу навколишнє середовище складається з безлічі інших систем (економічної, духовно-ідеологічної, екологічної тощо). Завданням політичної системи, як і будь-якої іншої, є збереження стабільності за наявності змін.
Політична система має певні межі, складається з багатьох частин (елементів, які взаємодіють між собою) і є єдиним цілим. Відмінною рисою політичної системи є легітимне право карати, примушувати, підпорядковувати.
Системний аналіз увійшов до політичної науки завдяки теорії соціальної системи американського соціолога Т. Парсонса, який представив суспільство як взаємодію чотирьох підсистем, що забезпечують його життєдіяльність: економічної, політичної, соціальної та духовної. У політології системний метод був уперше застосований у середині ХХ ст. американським ученим Д. Істоном. Разом з іншими американськими вченими Г. Алмондом, К. Дейчем, він вважається автором класичної теорії «політичної системи».
За Д. Істоном, політична система – це взаємодії, за допомогою яких у суспільстві авторитетно розподіляються цінності (матеріальні й духовні) і тим самим запобігаються конфлікти між членами суспільства. Від інших видів соціальних систем її відрізняють дві ключові функції: 1 – розподіл цінностей у суспільстві; 2 – здатність переконувати своїх громадян у необхідності прийняти такий розподіл як обов’язковий.
Механізм функціонування політичної системи. Механізм функціонування політичної системи включає три цикли: вхід (вплив на політичну систему навколишнього середовища у формі вимог і підтримки), перетворення (реакцію системи на вимоги навколишнього середовища, їх перетворення на певні рішення), вихід (здійснення ухвалених рішень у формі конкретних дій системи). Система є засобами, за допомогою яких імпульси входу трансформуються в імпульси виходу, тобто політична система за Д. Істоном є сукупністю динамічних перетворень, які сприяють формуванню стабільності суспільства (схема 4.1).
Схема 4.1 Модель функціонування політичної системи Д. Істона
Розглянемо головні компоненти моделі політичної системи за Істоном. «Вимоги» – це дії і думки з приводу розподілу цінностей у суспільстві, які впроваджуються суб’єктами влади. Вимоги стосуються розподілу благ і послуг, регулювання поведінки у суспільстві, забезпечення комунікації та інформації.
«Підтримка» – це позиції і поведінка груп та індивідів, які сприяють функціонуванню політичної системи. Форми підтримки можуть бути різними: сплата податків, дотримання законів, участь у політичному житті (наприклад, у голосуванні на виборах, поважне ставлення до влади). Підтримка спрямована на мінімальний консенсус у суспільстві, необхідний для збереження політичної єдності (тобто на політичне співтовариство). Вона поширюється на політичний режим, який розуміють як специфічну сукупність цінностей, норм і характеру розподілу владних ролей. Без підтримки неможливе й існування так званого «правління» (до якого відносяться політичні авторитети – органи влади і політичні лідери). «Вимоги» та «підтримку», що являють собою вхідні чинники, політична система трансформує у рішення і дії (тобто в економічну, соціальну, зовнішню політику тощо). Завдяки зворотному зв’язку як одному з елементів механізму функціонування політичної системи вона впливає на «вимоги» і «підтримку». Рішення та дії – це способи реагування системи на навколишнє середовище і побічно на саму себе. Зворотний зв’язок являє собою такі елементи: адаптацію влади до певних ситуацій (шляхом рішень і дій системи та їх наслідків); зворотну інформацію (потік зворотних відомостей про стан системи і наслідки реагуючої діяльності).
Зворотний зв’язок є механізмом усунення напруги у суспільстві. Ефективність цього механізму залежить від того, наскільки влада здатна адекватно впливати на імпульси, що надходять до системи. Модель Істона дозволяє оцінювати й аналізувати умови стабільності і нестабільності політичних систем.
До структури політичної системи входять три підсистеми: інституційна, інформаційно-комунікативна та нормативно-регулятивна.
Першу складають політичні інститути.
Політичний інститут ( від лат institutum – установлення) – елемент політичної системи, що існує у вигляді організацій, установ, об’єднань громадян і виконує спеціальні функції в політичному житті суспільства. Основними характеристиками політичного інституту є чітка внутрішня структура, визначене місце в політичній системі. До політичних інститутів відносять державу, політичні партії, суспільно-політичні організації, рухи.
Другу підсистему складають інститути та механізми, завдяки яким забезпечуються потоки інформації та зв’язки як між інститутами політичної системи, так і між системою і навколишнім середовищем. Наприклад, комісії з розслідування певних питань, слухання на відкритих засіданнях державних органів влади, консультації з різними зацікавленими групами, засоби масової інформації.
Третя підсистема складається з норм, які визначають поведінку людей у політичному житті, фіксовані у законах та нефіксовані, але наявні у суспільстві правила участі у всіх типах політичного процесу. Ці норми підрозділяються на норми-закони і норми-звички.
Отже, політична система – це сукупність взаємозалежних державних і недержавних соціально-політичних інститутів, цінностей і норм, а також принципів організації та здійснення політичної влади.
Визначимо загальні функції політичної системи суспільства:
визначення цілей і завдань розвитку суспільства, розробка програми його життєдіяльності;
мобілізація ресурсів суспільства для досягнення поставлених цілей;
інтеграція всіх елементів суспільства, підтримка його цілісності та стабільності;
обов’язковий для всіх громадян розподіл цінностей у суспільстві.
Можна також виділити специфічні функції входу та виходу щодо політичної системи.
На вході це політична соціалізація (залучення до участі у політиці, поширення у суспільстві думки стосовно можливості впливу на прийняття політичних рішень). Артикуляція інтересів (вираз інтересів, які мають розмиті форми, у конкретні пропозиції, програми та лозунги). Агрегація інтересів (перетворення різноманітних вимог в альтернативи державної політики шляхом їхньої систематизації, узгодження інтересів різних соціальних груп; зрештою, агрегація являє собою виділення найбільш важливих вимог, задоволення яких дасть змогу вирішити багато інших другорядних завдань). Політична комунікація – передача інформації та переконань як усередині влади, так і між владою і суспільством.
Специфічні функції виходу – розробка норм-законів, вживання норм-законів і контроль за їх застосуванням.
Отже для підтримки стабільності в суспільстві рішення та дії системи на «виході» повинні відповідати вимогам і підтримці на «вході». Саме на підтримку рівноваги системи спрямовані механізми зворотного зв’язку (цінності політичної культури, ідеологія, політична соціалізація, рекрутування політичної еліти та ін.).