1.

Людське суспільство у своєму розвитку завжди застосовувало різні економічні системи, які відрізняються між собою в основному за ознаками, а також у підходах до вирішення ключових проблем економіки.

Загальна характеристика поняття «економічна система»

Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя. В основі економічної системи лежить чітко виражена системоутворююча якість — органічна цілісність. Сутність її полягає в наявності відповідної міри якісної однорідності, взаємозв’язку елементів, що робить можливим її функціонування. Наприклад, виробничі відносини повинні відповідати рівню розвитку продуктивних сил, загальноприйняті норми моралі та права — економічним відносинам. З даної точки зору всі елементи економічної системи суспільства якісно однорідні та утворюють систему.

Економічна система має такі властивості. Це — багатогранна система, всі елементи якої перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза межами такої єдності. Функціональна подібність з живим організмом надає елементам економічної системи органічну цілісність. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, які складаються з об’єктів, кожний з яких більшою чи меншою мірою автономний і може існувати поза даною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і економічних відносин.

Економічна система включає: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) систему економічних законів. У літературі така структура економічної системи аналізується, як правило, крізь призму взаємозв’язку продуктивних сил, економічних (соціально-економічних, організаційно-економічних) відносин і надбудовних відносин у тій їх частині, яка «обслуговує» економіку через формування стереотипів господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем ґрунтується на такому критерії, як характер (форма) власності.

Типологія економічних систем може будуватись на основі загальної теорії систем і використання її принципів у господарських процесах. Наприклад, Я. Корнаї розглядає економічну систему як загальну систему функцій.

Організаційні форми складаються з відповідних базисних елементів, які представлені підприємствами різних сфер діяльності, домашнім господарством тощо. Функціонування кожного з елементів характеризується залежністю «витрати — випуск». Існування економічної системи можливо лише за умови наявності зв’язку між її базисними елементами і потоками продуктообміну.

Якщо підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє пояснити суттєві відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, то зазначений підхід абстрагується від реальних товарно-грошових відносин і ввести в цю систему монетарний сектор досить важко.

Можна виокремити ще один підхід до системотеоретичних уявлень про правила прийняття рішень (наприклад, В. Ойкен), що розрізняє поняття господарської організації чи господарського порядку відповідної економічної системи. Господарський порядок включає всі правила, норми та інституціональні форми, які обслуговують господарську діяльність. Критеріями класифіка-ції різних типів господарського порядку є форми планування й управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів. Кожна з цих організаційних форм, що у сукупності складають господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, а ресурси — перебувати в будь-якій формі власності; обмін товарами може здійснюватись на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому тощо. Конкретизована в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в юридичних законах і державних нормативних актах. Сюди ж входять норми, які регулюють підприємницьку діяльність. В цілому все згадане у західній літературі дістало назву господарської конституції.

Економічна система розглядається як сукупність трьох складових: відносини між господарюючими суб’єктами, що забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); системи координації; системи мотивації і контролю. Порівняльний аналіз названих варіантів дає можливість доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, які характерні даній системі.

Матеріальною основою економічних систем виступають продуктивні сили. Вони є органічним поєднанням особистого та речового факторів. З даної точки зору продуктивні сили достатньо повно розглянуті в попередніх темах. Тут відзначимо тільки їх форму спрямування — науково-технічний прогрес. Останній — найглобальніша закономірність становлення людської цивілізації.

В історії розвитку техніки розрізняють три основні етапи: індустріалізація виробництва, механізація виробництва та його автоматизація. Тип єднання людини з технікою на різних етапах НТП характеризується таким поняттям, як технологічний спосіб виробництва, зміст якого становлять знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва. Відповідно до трьох історичних етапів у розвитку техніки виокремлюють три технологічні способи виробництва: ручне, машинне та автоматизоване, що базується на основі новітніх досягнень науки і техніки.

Науково-технічний прогрес може відбуватися еволюційним та революційним шляхами. Останній набуває форми науково-технічної революції як стрибкоподібного розвитку науки і техніки на основі перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, що спричиняє до перевороту в структурі й динаміці продуктивних сил, формування нового технічного базису людського суспільства та якісного вдосконалення матеріальних умов життя людини. Водночас НТР має і свої негативні наслідки: можливість технологічної колонізації менш розвинут их країн високорозвинутими; шкідливий важко контрольований вплив на життєве середовище людини; технологічне безробіття; загострення руйнівної конкурентної боротьби у сфері технологій, що призводить до невиправданих витрат через дублювання досліджень і засекречування їх результатів.

У процесі суспільного виробництва людина є головною продуктивною силою, бо саме вона створює знаряддя праці, відчужує від природи предмети праці і визначає способи їх використання. За умов розвитку та вдосконалення засобів виробництва вдосконалюються і розкриваються найістотніші риси людини, формується певний тип працівника.

Розвиток автоматизації і комп’ютеризації змінює роль і функції людини: підвищується роль людського фактора і змінюється психологічний стан кожної особистості. Нехтування цього фактора може призвести навіть до масштабних катастроф. Сучасна НТР виводить людину з процесу безпосереднього виробництва, ставить її поряд з ним і над ним. Будучи головним фактором продуктивних сил, людина водночас є суб’єктом (носієм) економічних (виробничих) і всіх суспільних відносин. Рабовласник і раб, феодал і кріпак, капіталіст і найманий пролетар чи працівник сучасного акціонерного підприємства — ось конкретно-історичні соціально-економічні типи людини як головної продуктивної сили. Панівна форма власності на засоби виробництва визначає місце людини в суспільному виробництві, її частку в суспільному продукті, інтереси та мотивацію діяльності.

Складові економічної системи

Матеріальною основою економічної системи є продуктивні сили. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними економічними законами. Проте важливо зосередитися саме на тих законах, які з найбільшою вірогідністю відображають відповідні закономірності розвитку продуктивних сил. Зокрема, це закони неухильного зростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх елементів; випереджаючого підвищення ролі речового фактора продуктивних сил; різнобічного гармонійного розвитку людини і т. ін.

Ці закони, в свою чергу, базуються на основному законі продуктивних сил, який в узагальненому вигляді ілюструє ступінь їх розподілу і представляє його як співіснування різних видів трудової діяльності. Чим більше видів економічної діяльності праці існує в суспільстві, тим глибший поділ праці.

Важливим елементом економічної системи є виробничі відносини*1 — об’єктивні і матеріальні. По-перше, вони формуються незалежно від волі і свідомості людей. По-друге, вони невіддільні від буття продуктивних сил, виявляючи їх суспільну форму. Усі зміни в економічній системі, включаючи її матеріальну основу — продуктивні сили, реалізуються через виробничі відносини. Але при цьому важливо зазначити, що виробничі відносини є не лише формою прояву, а й необхідною умовою розвитку продуктивних сил.

*1: {У даному контексті ми [О. Б.] розмежовуємо поняття «виробничі відносини» та «економічні відносини».}

Виробничі відносини завжди виступають у конкретно-історичній формі, критерієм якої є спосіб включення в суспільне виробництво безпосередніх виробників та визначення їх місця у цьому виробництві. Виходячи з даної ознаки, можна виокремити такі форми виробничих відносин: кровне споріднення; персональна залежність економічного суб’єкта; його адміністративна залежність; економічні відносини.

Безумовно, ці форми виробничих відносин не відбуваються суворо за цим переліком. Вони можуть співіснувати одна з одною, хоча завжди переважає та чи інша форма цих відносин. Так, кровне споріднення, особиста та адміністративна залежність можуть бути виокремлені в одну групу «позаекономічних» відносин. Об’єднує їх те, що стосунки між людьми не випливають із праці і є позатрудовими, а сама праця виявляється так чи інакше примусовою.

Навпаки, джерелом економічних відносин виступає праця, котра має дві складові — витрати і результати. Перші складаються з витрат живої праці (живої сили) і витрат минулої праці (засобів виробництва). Результатом праці є економічне благо.

Економічними називають відносини між людьми, які забезпечують зіставлення витрат і результатів праці в умовах, коли вона поділена між членами суспільства. Зі змінами матеріальних умов безпосередньо економічні відносини переростають у соціально-економічні.

Виробничі відносини можна класифікувати і за такими основними ознаками: за характером і формами привласнення благ; за фазами відтворення (відносинами безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання); за рівнем залягання (охоплення блоку) виробничих відносин (техніко-економічні, організаційно-економічні, соціально-економічні); за рівнем господарювання (відносини мікро- і макроекономічні). Організаційно-економічні відносини формуються і розвиваються у процесі взаємодії відносин спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації виробництва, обміну діяльності між людьми та ін.

Найскладнішою підсистемою економічної системи є соціально-економічні відносини, в які люди неминуче вступають між собою в процесі виробництва. Вони надають суспільству і всім суспільним явищам певної історичної визначеності і соціальної якості. Виробничі відносини є соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил. Це означає, що продуктивні сили не існують окремо від виробничих відносин, так само, як і останні не можна відокремити від продуктивних сил. Тому суспільне виробництво потрібно розглядати як органічну єдність двох його сторін: продуктивних сил і виробничих відносин.

Система виробничих відносин не є однорідною, а охоплює різні за економічним змістом (через відмінність факторів їх формування) відносини між людьми, що зумовлюються певними технологічними, організаційними та управлінськими зв’язками і найяскравіше виражені в будь-якому виробництві. Їх структура та особливості виявлення залежать від рівня розвитку продуктивних сил і культури виробництва взагалі. Розвиток і вдосконалення виробничих відносин завжди має бути адекватним розвитку продуктивних сил.

Поряд з такими відносинами існують ті, що безпосередньо відображають інтереси працюючих щодо відшкодування трудовитрат і пов’язані з розподілом, перерозподілом і споживанням створеного суспільного продукту. Якщо перша група відносин виявляється значною мірою індиферентною до форм власності, то дана група відносин безпосередньо залежить від форм власності, і насамперед на засоби виробництва. Останні ж визначають певний економічний устрій суспільства, певну суспільну форму виробництва.

Відмінності між зазначеними групами відносин полягають у тому, що за різних систем, форм власності і суспільних форм виробництва можуть існувати ідентичні або більш-менш подібні технологічні, організаційні й управлінські відносини. Адже згадані відносини зумовлюються лише ступенем розвитку і структурою технічного базису виробництва. В економічній літературі першу групу відносин умовно називають організаційно-економічними, другу — соціально-економічними відносинами.

У реальній дійсності виробничі відносини мають свій економічний зміст та юридичну форму виявлення. Економічний зміст таких відносин полягає в тому, що в них відображається зв’язок між становищем працівника в суспільному виробництві та рівнем і формою задоволення його життєвих потреб. Виробничі відносини визначають, в який спосіб індивід бере участь у суспільному виробництві, який метод застосовується для задоволення його потреб відповідним розподілом, обміном і споживанням сукупного продукту.

Між економічним змістом виробничих відносин та їх юридичною формою існують суперечності, зумовлені тим, що розвиток продуктивних сил спричиняє адекватні зміни в економічному змісті виробничих відносин, проте економічне право не може постійно модифікуватися відповідно до того. Держава не в змозі щоденно змінювати своє законодавство, адже його нестабільність, як і відсутність, призводить до хаосу в економічному житті. У реальній дійсності це виявляється як суперечність між чинним меха нізмом господарювання і вимогами розвитку продуктивних сил.

Виробничі відносини як вияв економічних інтересів, що виникають з приводу виробництва і привласнення продукту, безпосередньо пов’язані з власністю як на засоби виробництва, так і на виготовлений продукт. Історія доводить, що той, хто володіє засобами виробництва, володіє і виробленим продуктом. Отже, власність є головним економічним стрижнем, навколо якого розвивається вся сукупність виробничих відносин, узагальнюючою економічною категорією, яка визначає специфічний економічний зміст виробничих відносин, надаючи їх структурним елементам певної якісної характеристики.

Панівна в суспільстві форма власності відіграє, таким чином, роль конституюючого принципу конкретно-історичного типу виробничих відносин. Тому власність може розглядатися як специфічні виробничі відносини, що формують економічний зміст даного типу виробничих відносин. Пронизуючи всі елементи економічної структури суспільства, панівна власність може також бути економічним еквівалентом певної системи виробничих відносин.

Співвідношення між типом і системою виробничих відносин досить складне. Система виробничих відносин відрізняється від їх типу глибшою і конкретнішою історичною визначеністю. Тип відносин є родовим поняттям і поєднує в собі різні системи як різновиди.

Форми власності на засоби виробництва, робочу силу і виготовлений продукт у різних системах зазнають певних трансформацій. Саме різниця в кількісних і якісних співвідношеннях таких трансформацій виражає певну конкретну систему виробничих відносин, що адекватно відображає даний спосіб суспільного виробництва. Так, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні відносини були однотипними — експлуататорськими. Проте у кожному з цих типів ступінь експлуатації і форми розподілу мали свою конкретно-історичну визначеність.

Виокремити поняття виробничих відносин у категорію політичної економії означає дати критерій для відмежування одно-го ступеня суспільного розвитку від іншого. Це дає змогу від-різнити послідовно змінювані історичні типи суспільства: пер-вісно-общинний, феодальний, капіталістичний, посткапіталістичний. Панівні відносини власності як економічна основа системи виробничих відносин визначають історичну форму суспільного виробництва: привласнення матеріальних благ, спосіб поєднання безпосереднього виробника і засобів виробництва, соціально-економічну природу даного способу виробництва та його соціальну структуру.

Нові засоби виробництва породжують нові технології та організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче призводить до виникнення нових виробничих відносин. Проте ця залежність не є прямо пропорційною. Виробничі відносини мають специфічну властивість з року в рік відставати від рівня розвитку продуктивних сил. Причина цього — у двоїстому характері виробничих відносин: в їх економічному змісті та юридичній формі. Існування юридичної форми виробничих відносин зумовлює накопичення суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами. Оскільки держава як виразник інтересів суспільства не завжди оперативно реагує на такі суперечності, це призводить до поступового відставання виробничих відносин від потреб розвитку продуктивних сил і, зрештою, перетворює їх на гальмо розвитку останніх. Тобто виробничі відносини із форм розвитку продуктивних сил перетворюються на їх «кайдани». Тоді настає епоха «соціальної революції», що виявляється як в еволюційній формі розвитку, так і безпосередньо революційній. За такої ситуації виробничі відносини підлягають докорінному реформуванню з метою утворення умов для подальшого прогресивного розвитку продуктивних сил. Цей процес може відбуватися в межах даного способу виробництва, і він набирає форми вдосконалення механізму господарювання, проведення так званих соціальних «структурних реформ» у межах існуючої економічної системи.

Отже, діалектика взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин регулюється загальним економічним законом розвитку суспільства в різних суспільно-економічних формаціях чи системах. Цей закон називають законом відповідності. Він впорядковує процес розвитку способів виробництва, економічних систем, усуваючи суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами і приводячи останні у відповідність з характером і рівнем розвитку матеріальних продуктивних сил. Кожному новому ступеню технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій ступінь модифікації даних виробничих відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, новий суспільний спосіб виробництва.

Коли йдеться про зміни у виробничих відносинах, теоретично і практично постає проблема їх вдосконалення. Розв’язати її можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих відносин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до їх об’єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність виробничих відносин потребам розвитку продуктивних сил. Тому держава, щоб виконувати активну економічну роль, має постійно розвивати господарське право, вдосконалювати застарілі законодавчі акти та приймати нові, які регулювали б нові економічні відносини, не охоплені чинним законодавством, тобто постійно вдосконалювати механізм господарювання. Це й означає на практиці свідоме регулювання суспільного виробництва, про що останнім часом переконливо свідчить досвід західних країн.

2.

Сучасні економісти у своїх поглядах на роль держави в ринковій економіці в основному виходять з концепції А. Сміта, який розглядав державу насамперед як захисника і гаранта прав власності й цілісності національного суверенітету, законності, правопорядку, стабільності національної валюти. Однак реалізація цих функцій не може забезпечити ефективного функціонування ринку, безпосередньо не впливає на економічні результати.

Гаранти прав суб'єктів підприємницької діяльності поділяються на загальні та майнові. Загальні гарантії полягають у тому, що держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Забезпечення матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцем робіт і поставок для державних потреб.

У передбачених законом випадках підприємець або громадянин, який працює у підприємця за наймом, може бути залучений до виконання в робочий час державних обов'язків. Орган, що приймає таке рішення, відшкодовує підприємцю відповідні збитки.

Гарантії майнових прав підприємця полягають у тому, що держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист права власності підприємця. Вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.

Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що охороняються законом, відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.

Державна підтримка підприємництва є важливим чинником його активізації в умовах побудови ринкової економіки. З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава надає земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі та нежитлові приміщення, законсервовані й недобудовані об'єкти та споруди, невикористовуване устаткування), необхідні для здійснення підприємницької діяльності. За допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) держава стимулює модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг. Вона надає підприємцям цільові кредити та подає їм інші види допомоги.<P

>Важливе значення для розуміння взаємовідносин між підприємцем і державою мають норми Закону «Про підприємництво» щодо державного регулювання підприємництва. Як зазначається в ст. 42 Конституції України, держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.

В умовах побудови ринкової економіки докорінно змінюється характер організаційно-правових відносин державних та інших органів із суб'єктами підприємництва. Сьогодні ці відносини будуються з використанням:

• податкової та фінансово-кредитної політики, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій;

• державного майна і системи резервів, ліцензій, концесій, лізингу, соціальних, екологічних та інших норм та нормативів;

• науково-технічних, економічних та соціальних республіканських і регіональних програм;

• договорів на виконання робіт і поставок для державних потреб.

Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо воно не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів контролю за діяльністю підприємців.

З метою зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних і організаційних перешкод у розвитку підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання підприємництва, Указом Президента України від 3 лютого 1998 р. «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» (Урядовий кур'єр.- 1998.- 1 лютого) визнано за необхідне здійснити заходи щодо усунення обмежень, які стримують розвиток підприємницької діяльності, та щодо зменшення

надмірного державного регулювання підприємницької діяльності (дерегулювання).

Зазначені заходи, частина яких вже реалізована в чинному законодавстві, зокрема, включають:

• спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності;

• скорочення переліку видів підприємницької діяльності,

що підлягають ліцензуванню та патентуванню, вимагають одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності;

• лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва;

• спрощення процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експортно-імпортних операцій;

• забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності.

Відповідно до чинного законодавства державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі видання державним чи ішішм~органом акта, який не відповідає його компетенції або вимогам зако-$ нодавства, підприємець має право звернутися до суду чи Х арбітражного суду із заявою про визнання такого акта не-Ч дійсним. Збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їхніх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їхніми службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами. Спори про відшкодування збитків вирішуються арбітражним судом.

Проблема забезпечення захисту прав і законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності нині набула особливої значимості у зв’язку з тим, що у статті 42 Конституції України вперше закріплено право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. На конституційному рівні закріплено зобов’язання держави щодо захисту конкуренції в підприємницькій діяльності і неприпустимість підприємницької діяльності, спрямованої на монополізацію і недобросовісну конкуренцію.

Проблема "беззахисності" підприємств та інших господарських організацій неодноразово порушувалася в юридичній літературі, і багато її аспектів висвітлювалося як у період планового народного господарства, так і під час переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки на початку 90-х років. Сьогодні на сторінках періодичних видань серед фахівців права ведуться гострі дискусії щодо перегляду судових рішень; терміну набрання законної сили рішень господарського суду; строку апеляційного оскарження; строків подання заяв про поворот виконання рішень, ухвал, постанов; про можливість вирішення в судовому процесі мирової угоди третіми особами, що не заявляють самостійних вимог відносно спору; питання про підписання мирової угоди при наявності в справі декількох позивачів і відповідачів; досудове врегулювання господарських спорів; відшкодування немайнової (моральної) шкоди в господарському суді та ін.

На сучасному етапі розвитку української державності законодавство, яке регулює підприємницьку діяльність, ще недостатньо забезпечує поєднання свободи підприємництва і конкуренції з належним захистом прав суб’єктів підприємницької діяльності, що, в свою чергу, зумовлює необхідність звернення останніх до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, тому питання захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності в господарському суді на сучасному етапі є особливо актуальним і практично значимим. Крім того, у більшості угод, що укладаються організаціями України з організаціями інших країн, передбачається арбітражний порядок вирішення спору.

Захист прав суб’єктів підприємницької діяльності регулюється і гарантується нормами цивільного і господарського права. Однак законодавча база в окремих спірних питаннях не дає повних відповідей для винесення обгрунтованих законних рішень. Слабкість і недосконалість правового захисту підприємництва, неврегульованість багатьох його аспектів, неузгодженість нормативних актів негативно впливають на ефективність підприємництва в Україні. Крім того, низький рівень правосвідомості підприємців призводить до виникнення "тіньового" підприємництва, а також до появи квазі-правових (по суті кримінальних) інституцій владнання конфліктів та забезпечення виконання зобов’язань.

Господарське законодавство України відзначається крайньою непослідовністю, суперечливістю, неузгодженістю і містить істотні прогалини. Не витримує ніякої критики якість законодавчого процесу. В жодній із сфер економічної діяльності поки що не маємо логічно завершеного системного законодавчого забезпечення. Одним із дестабілізуючих факторів для сфери господарських правовідносин стає прийняття законів, що не враховують реальної соціально-економічної ситуації, вступають у конфлікт з Основним законом держави – Конституцією України та іншими, раніше прийнятими нормативно-правовими актами. Належне нормативне забезпечення охорони і захисту господарських прав можливе лише за допомогою застосування комплексного нормативно-правового регулювання – у Конституції, законах, підзаконних, локальних правових актах.

3.

Здійснюючи господарську діяльність, і монополісти, і конкуренти прагнуть до одного - забезпечити собі найвигідніші умови виробництва та продажу товарів на тому чи іншому рийку, використовуючи при цьому насамперед позитивні риси конкуренції та монополізму. Однак деякі з учасників економічної конкуренції зловживають своїми можливостями, ігноруючи публічні інтереси та приватні інтереси окремих учасників ринкових відносин. Меті забезпечення збалансованого врахування цих інтересів у сфері економічної конкуренції відповідає державне її регулювання.

Державне регулювання конкуренції та монополізму здійснюється на таких засадах (принципах);

з метою задоволення потреб населення як кінцевих споживачів, що досягається шляхом захисту прав споживачів як економічно слабшої сторони у відносинах з товаровиробниками;

забезпечення свободи конкуренції, що стимулює розвиток суперництва між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва та продажу товарів з метою розширення їх асортименту, покращення якості тощо;

сприяння підприємництву, що забезпечує безперешкодний вибір та втілення заохочуваної законодавством господарської діяльності.

Разом з тим держава з метою захисту національних чи інших категорій публічних інтересів може вживати заходи, що певною мірою обмежують свободу конкуренції. Це стосується випадків захисту національного товаровиробника від недобросовісних дій зарубіжних виробників на ринках України (демпінговий або субсидований імпорт).

Державне регулювання економічної конкуренції забезпечується за допомогою системи заходів, що здійснюються уповноваженими органами і спрямовані на попередження недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань, їх усунення та застосування заходів відповідальності до порушників встановлених державою правил у сфері економічної конкуренції. Система цих заходів складається з:

нормативно-правового регулювання;

надання в передбачених законом випадках дозволів на економічну концентрацію та/або узгоджені дії (у разі якщо позитивний ефект від цього є більшим, ніж негативні наслідки), погодження установчих документів та угод, що опосередковують ці процеси;

контролю за станом ринку й дотриманням її учасниками встановлених державою правил щодо забезпечення економічної конкуренції з метою попередження порушень, відновлення стану ринку в разі порушення зазначених правил і вжиття відповідних заходів;

• застосування до порушників передбачених законом санкцій. Нормативне регулювання здійснюються насамперед Верховною Радою України шляхом прийняття відповідних законів:

Конституції України (ч. 4 ст. 13 передбачає забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України, відповідно до п. 8 ст. 92 виключно законами України визначаються правила конкуренції та антимонопольного регулювання, згідно з п. 24 ст. 85 і п. 14 ст. 106, голова Антимонопольного комітету призначається та звільняється Президентом за згодою Верховної Ради України);

Господарського кодексу України - глава 2 (ст. 18 "Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання"), глава 3 "Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції" (статті 25-41), глава 28 "Відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства" (статті 251-257). Проте слід зазначити, що ГК містить менш ґрунтовні положення щодо антимонопольного регулювання, ніж спеціальний Закон - "Про захист економічної конкуренції";

Цивільного кодексу України - ст. 13, відповідно до якої межі здійснення цивільних прав включають і необхідність дотримання вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;

"Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. і встановлює основні засади регулювання економічної конкуренції з метою її захисту від недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань; передбачає відповідальність за певні види таких порушень та засоби попередження монополізації товарних ринків;

"Про захист від недобросовісної конкуренції" від 07.06.1996 р. встановлює відповідальність за певні види та прояви недобросовісної конкуренції;

"Про Антимонопольний комітет" від 26 листопада 1993 р. визначає правове становище антимонопольних органів на чолі з Антимонопольним комітетом України, його склад, порядок призначення керівних працівників комітету, його основні функції, компетенцію;

"Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 p., закріплюючи рівність правового становища вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання на ринках України, з метою захисту інтересів вітчизняних товаровиробників передбачає можливість застосування заходів дискримінаційного характеру щодо нерезидентів у відповідь та аналогічні дії урядів їх країн щодо українських виробників (ст. 29);

"Про природні монополії" від 20.04.2000 p., який (1) визначає поняття природної монополії (стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари/послуги), суб'єкта природної монополії/монопольного утворення (суб'єкт господарювання зі статусом юридичної особи будь-якої форми власності, який виробляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії); (2) визначає сфери діяльності природних монополій (ст. 5) та суміжні ринки (ст. 6); (3) встановлює основні засади державного регулювання діяльності природних монополій (уповноважені органи, що здійснюють таке регулювання; ліцензування діяльності у сферах природних монополій та на суміжних ринках; предмет регулювання діяльності природних монополій; принципи регулювання діяльності суб'єктів природних монополій та обов'язки останніх; відповідальність суб'єктів природних монополій, їх посадових осіб та органів, які регулюють їх діяльність);

блок законів, спрямованих на захист національного товаровиробника від зловживань іноземних виробників на ринках України (від 17.07.1997 р. "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції", а також три закони від 22.12.1998 р.: "Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту", "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту", "Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну");

"Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування" від 17.01.2002 p.;

іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цих законів, у тому мислі указами Президента (від 19.11.2001 р. № 1097/2001 "Про Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки та ін.), постановами Уряду (в тому мислі від 28.02.2002 р. № 219 "Про затвердження Порядку надання Кабінету Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання");

міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (норми таких договорів мають пріоритет перед тюрмами національного законодавства, якщо останнє встановлює інші, ніж міжнародні договори, правила).

Спеціальним відомством, на яке покладається здійснення державної політики у сфері економічної конкуренції, є Антимонопольний комітет, що викопує складні функції, в тому числі регулятивну, яка полягає у прийнятті та підставі названих законів і в межах наданих повноважень відомчих нормативно-правових актів з певних питань у сфері конкуренції, контрольну, спрямовану на забезпечення та здійснення контролю за станом товарних ринків і дотриманням її учасниками встановлених державою в цій сфері правил, розслідувально-юрисдикційну, що проявляється через процедуру виявлення порушень, встановлення їх складу, особи порушника та застосування до нього тих форм господарсько-правової відповідальності, що віднесення до компетенції антимонопольних органів.

На виконання регулятивних функцій Антимонопольним комітетом України прийнята низка нормативно-правових актів;

Про затвердження Тимчасових правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України: розпорядження АМК України від 19.04.1994 р. № 5-р, з наступними змінами;

Про Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції: розпорядження АМК України від 25.12.2001 р. №182-р;

Про затвердження Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію): розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. №33-р;

Про затвердження Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на узгоджені дії суб'єктів господарювання (Положення про узгоджені дії); розпорядження АМК України від 19.02.2002 р,№2б-р;

Про затвердження Типових вимог до узгоджених дій суб'єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб'єктів господарювання: розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 27-р;

Про Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України: розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 23-р;

Про затвердження Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку: розпорядження АМК України від 05.03.2002 р.№49-р; та ін.

Правовий статус антимонопольних органів визначається вищезгаданими законами, насамперед Законом України "Про Антимонопольний комітет України" та Положенням про територіальне відділення Антимонопольного комітету України, затвердженим розпорядженням АМК України від 19.02.2002 р, № 23-р.

До системи антимонопольних органів входять:

Антимонопольний комітет України, що утворюється у складі Голови, призначеного на строк до семи років Президентом за погодженням а Верховною Радою України, та десяти державних уповноважених, з числа яких призначається перший заступник та три заступники Голови. Формами роботи AM К є засідання як вищий колегіальний орган і постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії АМК, що створюють для розгляду окремих справ про порушення конкурентного (антимонопольного) законодавства з державних уповноважених та голів територіальних відділень;

створені АМК територіальні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (у разі необхідності можуть створюватися і в інших адміністративно-територіальних одиницях); забезпечують реалізацію завдань АМК на відповідних територіях та підставі затверджених АМК положень.

Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення є юридичними особами, мають рахунки в установах банку, печатки із зображенням Державного Гербу та свого найменування.

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині:

здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення

порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

методичного забезпечення застосування антимонопольно-конкурентного законодавства;

здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель.

4. Антимонопольна діяльність та забезпечення цивілізованих засад конкуренції.

Що ж до самого визначення антимонопольної діяльності, то за результатами наукових досліджень виявлено такі:

– антимонопольна діяльність як практична управлінська діяльність – це конкретні заходи держави щодо регулювання конкурентних відносин;

– антимонопольна діяльність – це діяльність окремих суб’єктів господарювання (юридичних та фізичних осіб), спрямована на створення та підтримку конкурентного середовища, зокрема конкурентних відносин, на певному товарному ринку через протидію неконкурентній діяльності монопольних утворень. Запропоновані трактування поняття „антимонопольна діяльність” містять спільну мету здійснення такої діяльності – існування конкурентних відносин на товарних ринках. Досягнення такої мети пропонується або за допомогою державних регуляторних заходів, або за допомогою саморегулівних ринкових механізмів за участю суб’єктів господарювання. Економічний розвиток національної економіки можливо забезпечити тільки за умови поєднання різних заходів та меха- нізмів, ступінь використання яких більшою мірою залежить від структури товарних ринків.

Відповідно до ст. 27 ГК України монопольним визнається домінуюче становище суб’єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг). Монопольним є становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом. Згідно з ч. 3 цієї статті монопольне становище може бути визнано також і за наявності інших умов, визначених законом.

Монополізація - досягнення суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтримання або посилення цього становища; Так, згідно з ч. 1 ст. 12 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» (далі – Закон) суб’єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: 1) на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; 2) не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35%, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб’єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема, внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, що належать конкурентам.

Поряд із зазначеними нормами є спеціальні умови щодо встановлення монопольного (домінуючого) становища кожного з кількох суб’єктів господарювання.

Згідно з ч. 4 цієї статті вважається, що кожен із двох чи більше суб’єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених ч. 1 цієї статті.

Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб’єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови: 1) сукупна частка не більше ніж трьох суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50%; 2) сукупна частка не більше ніж п’яти суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70%; і якщо при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови ч. 4 ст. 12 Закону.

Загалом же встановлення монопольного (домінуючого) становища суб’єкта (суб’єктів) господарювання включає застосування як структурних, так і поведінкових показників, що характеризують стан конкуренції на ринку. До речі, застосування структурних показників зумовлюється встановленням об’єкта аналізу, визначенням товарних, територіальних (географічних), часових меж ринку на підставі інформації, яка може бути використана для визначення монопольного (домінуючого) становища. При цьому ВГСУ обов’язок з доведення в суді факту зайняття суб’єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку покладає на Антимонопольний комітет України або його територіальне відділення, яке є стороною у справі. 

Зловживання монопольним становищем

Підприємницька діяльність передбачає вивчення ринку певного товару (і надання певних послуг), а тому, як визначено пп. 10.2 Інформаційного листа ВГСУ «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства» від 13 квітня 2007 р. № 01-8/229 (далі – Лист), суб’єкти господарювання мають усвідомлювати можливість настання певного обмеження їх діяльності та відповідальності за порушення конкурентного законодавства.

Згідно зі ст. 29 ГК України зловживанням монопольним становищем вважаються: нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав’язування товару, не потрібного контрагенту; обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін; інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб’єктів господарювання; встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів; встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.

Однак наведений перелік дій, що визнаються таким зловживанням, не можна вважати вичерпним. ВГСУ цю тезу неодноразово підтверджував. Зокрема, у Листі відзначено, що згідно з приписом ч. 1 ст. 41 ГК України законодавство, що регулює відносини, які виникають у зв’язку з недобросовісною конкуренцією, обмеженням та попередженням монополізму у господарській діяльності, складаються з цього Кодексу, Закону про Антимонопольний комітет України, інших законодавчих актів. До таких законодавчих актів належить і Закон, який безпосередньо містить як визначення поняття «зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку» (ч. 1 ст. 13 Закону), так і перелік відповідних дій чи бездіяльності (ч. 2 ст. 13 Закону), який також не має вичерпного характеру. Відповідно до ст. 13 Закону зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб’єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається: 1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; 2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб’єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об’єктивно виправданих на те причини; 3) обумовлення укладання угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору; 4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям; 5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання; 6) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин; 7) створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання. 

З А К О Н У К Р А Ї Н И Про Антимонопольний комітет України

Стаття 3. Завдання Антимонопольного комітету України

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині:

1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

2) контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

4) методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції;

5) здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель.

Стаття 7. Повноваження Антимонопольного комітету України

У сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має такі повноваження:

1) розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами;

2) приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами, перевіряти та переглядати рішення у справах, надавати висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції;

3) розглядати справи про адміністративні правопорушення, приймати постанови та перевіряти їх законність та обґрунтованість;

4) перевіряти суб'єкти господарювання, об'єднання, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю щодо дотримання ними вимог законодавства про захист економічної конкуренції та під час проведення розслідувань за заявами і справами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

5) при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом;

6) призначати експертизу та експерта з числа осіб, які володіють необхідними знаннями для надання експертного висновку;

7) у випадках та порядку, передбачених законом, проводити огляд службових приміщень та транспортних засобів суб'єктів господарювання - юридичних осіб, вилучати або накладати арешт на предмети, документи чи інші носії інформації, які можуть бути доказами або джерелом доказів у справі незалежно від їх місцезнаходження;

8) у разі перешкоджання працівникам Антимонопольного комітету України у виконанні ними повноважень, передбачених пунктами 4, 5 і 7 цієї частини, залучати працівників органів внутрішніх справ для застосування заходів, передбачених законом, для подолання перешкод;

9) залучати працівників органів внутрішніх справ, митних та інших правоохоронних органів для забезпечення проведення розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема в разі проведення розслідування;

10) залучати до проведення перевірок спеціалістів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій за погодженням з їх керівниками, депутатів місцевих рад за їх згодою;

11) проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб'єктів господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення (розпорядження);

12) визначати наявність або відсутність контролю між суб'єктами господарювання або їх частинами та склад групи суб'єктів господарювання, що є єдиним суб'єктом господарювання;

13) вносити до органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування обов'язкові для розгляду подання щодо анулювання ліцензій, припинення операцій, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання, у разі порушення ними законодавства про захист економічної конкуренції;

14) надавати обов'язкові для розгляду рекомендації органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктам господарювання, об'єднанням щодо припинення дій або бездіяльності, які містять ознаки порушень законодавства про захист економічної конкуренції, та усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють;

15) звертатися до суду з позовами, заявами і скаргами у зв'язку із застосуванням законодавства про захист економічної конкуренції, а також із запитами щодо надання інформації про судові справи, що розглядаються цими судами відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції;

16) звертатись та одержувати від компетентних органів інших держав необхідну інформацію для здійснення своїх повноважень;

17) надавати компетентним органам інших держав інформацію у випадках та порядку, передбачених законом;

17-1) здійснювати повноваження, передбачені Законом України "Про здійснення державних закупівель"

18) здійснювати інші повноваження, передбачені законодавством про захист економічної конкуренції та Законом України "Про здійснення державних закупівель"

У сфері здійснення контролю за узгодженими діями, концентрацією Антимонопольний комітет України має такі повноваження:

1) розглядати заяви і справи про надання дозволу, надання висновків, попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації, проводити дослідження за цими заявами і справами;

2) приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію, надавати висновки, попередні висновки стосовно узгоджених дій, концентрації, висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції;

3) переглядати, перевіряти рішення, прийняті органами Антимонопольного комітету України в межах компетенції;

4) дозволяти або забороняти узгоджені дії, концентрацію;

5) при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом;

6) здійснювати повноваження, передбачені пунктами 6, 11, 12, 15 і 16 частини першої цієї статті;

7) здійснювати інші повноваження, передбачені законодавством про захист економічної конкуренції.

В умовах трансформації ринкової економіки до найважливіших чинників стабільного економічного розвитку країни відносяться створення і розвиток системи вільної та добросовісної конкуренції.

Сорок друга стаття Конституції України [6] встановлює конституційний обов'язок держави бути гарантом захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та визначає принцип вільної конкуренції, при цьому наголошується на не припустимості недобросовісних конкурентних дій в економічній діяльності. Тобто йдеться про гарантійне стимулювання з боку держави розвитку саме правомірної, добросовісної конкуренції, метою якої є встановлення таких правил у конкуренції, які б відповідали правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Досягнення зазначеної мети на міжнародному та національному рівні можливо, перш за все, при правовому забезпеченні захисту від недобросовісної конкуренції.

Позитивна сутність принципу добросовісності у конкуренції виявляє себе у встановленні визначених стандартів належної поведінки суб'єктів господарювання в конкурентних відносинах, регульованих на основі правових норм, торгових і чесних звичаїв. Відповідно, наскільки та чи інша держава забезпечує і гарантує виконання суб'єктами господарювання юридично обов'язкових стандартів добросовісності, настільки можна говорити, що підприємницька діяльність у цій державі відповідає торговим і чесним звичаям.

Оскільки значення принципу добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання суб'єктами господарювання своїх зобов'язань, але і на сферу користування правами, то принцип добросовісності виступає своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правом (як формою недозволеного використання права).

З проходженням етапів становлення принципу добросовісності в конкуренції та встановленням правопорядку винятково на основі верховенства і примата права, торгових і чесних звичаїв, принцип добросовісності, на наш погляд, повинен перерости в нову якість у добросовісній конкуренції - високий ступінь довіри.

З утверджуванням принципу добросовісності у своїй новій якості підприємці будуть керуватися у своїх конкурентних відносинах один з одним усвідомленням абсолютного пріоритету права, торгових і інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності, в основі чого лежатиме установлюваний між ними високий ступінь довіри. Рух до добросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності суб'єктів господарювання і до її нової якості - "високого ступеня довіри" настільки ж природно, наскільки природне прагнення міжнародного співтовариства до досконалості, законності та справедливості в їх вищому прояві.

Право на участь у добросовісній конкуренції є похідним від права на підприємницьку діяльність як суб'єктивного юридичного права. Звідси - право на участь у добросовісній конкуренції є природним та невід'ємним правом людини (підприємця). Крім того, оскільки держава відповідає перед підприємцями за свою діяльність, змістом її обов'язку бути гарантом підтримки добросовісної конкуренції є запровадження системи організаційно-правових заходів протидії, обмеження чи усунення негативних економічних наслідків, які можуть виникнути за відсутності конкуренції [5, 8].

У "Тлумачному словнику" В. Даля і "Словнику російської мови" С. Ожегова поняття "доб-росовісна конкуренція" асоціюється, з однієї сторони, з такими поняттями як правдивість, гідність, шляхетність дій, надійність, дотримання довіри, а з іншо - з чесним виконанням своїх зобов'язань, обов'язків.

Визначення поняття "добросовісна конкуренція" на законодавчому рівні, на жаль, в Україні ще немає, але як представляється в статті 42 Конституції України, мова йде саме про підтримку добросовісної конкуренції. Адже з погляду відповідності закону, торговим та іншим чесним звичаям, приватним і суспільним інтересам, соціальним функціям підприємництва можна оцінювати конкуренцію як добросовісну (підприємницька діяльність, що заохочується державою) і недобросовісну (підприємницька діяльність, що не заохочується державою). У зв'язку з цим виникає питання: що в українському законодавстві вкладається в поняття "добросовісна конкуренція"?