1.Поняття правової держави.

Правова́ держа́ва – форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі державні органи й громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом; реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Специфічні ознаки правової держави:

1)верховенство і панування права в широкому розумінні і закону у вузькому розумінні (держава

має керуватися законом); 2)принцип розподілу влад (реалізується принцип верховенства закону, носить інструментальний характер); 3)пріоритет прав і свобод особистості. Права існують не лише у особистості, але і у колективу, у суспільства, держави (на першому місці в не правовій державі); 4)соціальна захищеність; 5)соціальна справедливість; 6)чітке розмежування функцій держави і суспільства; 7)створення антимонополістичного механізму, який унеможливлює зосередження владних повноважень в певній ланці або інституті; 8)встановлення в законі і здійснення в житті суверенності державної влади; 9)формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і втіленням законодавчої волі в законах; 10)відповідність внутрішнього законодавства загальноприйнятим нормам і принципам міжнародного права; 11)взаємна відповідальність держави і особи; 12)наявність громадянського суспільства. 13)Громадяни мають права та обов'язки.

2.Президентська республіка.Основні ознаки.

Президентська республіка характеризується значною роллю президента в системі державних органів, поєднанням в його руках повноважень глави держави і глави уряду. Її також називають дуалістичної республікою, підкреслюючи, тим самим, факт чіткого розподілу двох влад: зосередження сильної виконавчої влади в руках президента, а законодавчої — в руках парламенту.

Головні ознаки президентської республіки: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

3.Застосування норм права. це питання треба ще доробити

Застосування права — це правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб по реалізації приписів норм матеріального права відносно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.

4.Визначення поняття право.

Пра́во— система встановлених та охоронюваних державою загальнообов'язкових, формально визначених норм (правил), що врегульовують найважливіші суспільні відносини. Вони мають повноваження визнавати правомірними чи неправомірними певні діяння (дії або бездіяльність), дозволяють або забороняють певні відносини між людьми і об'єднаннями, забезпечують методи гарантування справедливих відносин, прав і свобод людей і їхніх об'єднань, і забезпечують відповідальність і покарання для тих, хто не дотримується встановлених правил поведінки.

6.структура норми права.

Но́рма пра́ва — формально визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини, закріплене в праві і забезпечене державою.

Класична, ідеальна структура норми права складається з трьох елементів — гіпотези, диспозиції та санкції.

1)Гіпотеза — елемент, який вказує на адресата норми (суб'єктів регульованих відносин) і умови,

при яких норма підлягає застосуванню.

2)Диспозиція — містить само правило поведінки і вказує на те, якою може бути і якою повинна

бути ця поведінка, якої повинні дотримуватися учасники правовідносин, встановлює суб'єктивні

права і обов'язки адресатів.

3)Санкція — вказує на правові наслідки недотримання встановлених вимог які, як правило,

несприятливі для правопорушника.

7.Представницькі органи влади в державі.

Відповідно до Конституції України, в Україні існує певна система представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування.

1) український парламент – Верховна Рада України, яка є єдиним законодавчим органом держави і складається із 450 народних депутатів України, що обираються один раз на чотири роки за змішаною виборчою системою. 225 депутатів обираються за пропорційною виборчою системою в єдиному одномандатному виборчому окрузі за списками політичних партій та виборчих блоків із встановленим бар’єром проходження 4%. 225 депутатів обираються в одномандатних округах виборчих округах за відносною більшістю голосів. 2) Верховна Рада Автономної республіки Крим, яка складається із 100 депутатів, що обираються у одномандатних виборчих округах за відносною більшістю голосів.

3) обласні ради, які не мають чітко встановленої кількості депутатів, це визначається радами самостійно. Мінімальна кількість депутатів у Херсонській обласній раді – 63, максимальна у Донецькій – 180. Причому українське законодавство визначає обласні ради, як представницькі органи, що представляють інтереси районів та міст обласного значення. Для цього від кожного суб’єкта адміністративно-територіального устрою цього рівня (район, місто обласного значення) обирається однакова кількість депутатів у багатомандатному виборчому окрузі за системою відносної більшості голосів.

4)ради громад – сільські, селищні та міські ради, а також районні у місті ради. Кількість депутатів у цих радах, відповідно до закону встановлюється самими радами. Вибори проходять в одномандатних виборчих округах за системою відносної більшості голосів.

Повноваження представницьких органів

1) Повноваження Верховної Ради України та Верховної Ради Автономної республіки Крим, визначаються Конституцією України та відповідно Конституцією АРК. Верховна Рада України, як парламент держави, має достатньо широке коло повноважень, проте серед установчих, нормотворчих та контрольних повноважень, достатньо повними можна назвати лише нормотворчі. Установчі та контрольні повноваження парламенту достатньо обмежені самою Конституцією і рішеннями Конституційного Суду України, який протлумачив окремі норми Конституції, щодо можливостей парламенту у сфері контролю за виконавчою владою на звуження можливостей парламенту. Те ж саме відбулось щодо контрольних можливостей народного депутата України, адже і тут Конституційний Суд України звузив можливості депутата щодо використання такого інструменту, як депутатський запит та депутатське звернення, особливо, якщо це стосується Президента України, прокуратури та судів.

2) Повноваження Верховної Ради Автономної республіки Крим суттєво відрізняються від повноважень будь-якої обласної ради, є значно ширшими як у сфері визначення місцевої політики, нормотворення, так і щодо виконавчого органу АРК – Ради Міністрів АРК.

3) Повноваження місцевих рад обласного та районного рівнів є досить обмеженими. За законом „Про місцеве самоврядування в Україні” ці ради не мають своїх виконавчих органів, а повноваження, які нібито у них є, апріорі, згідно закону, делегуються в обов’язковому порядку відповідним місцевим державним адміністраціям. Не маючи власних виконавчих органів, районні та обласні ради на практиці часто перетворюються в орган „при місцевій державній адміністрації”, а не представницький орган району чи області.

4) Ради територіальних громад – сільські, селищні, міські є реальними, повноважними органами місцевого самоврядування. Відповідно до закону, саме вони є виразником інтересів громади і можуть виступати від її імені. Ці ради формують виконавчі органи, ухвалюють місцеві нормативні акти, місцеві бюджети, здійснюють контрольні повноваження щодо сільського, селищного, міського голови та виконкому, аж до дострокового припинення повноважень голови та розпуску виконкому.

8.Основні ознаки норми права.

Правові норми мають наступні ознаки:

1)Регулювання поведінки. Норми права регулюють поведінку людей (як правило, у відносинах з

іншими людьми), діяльність організацій, являють собою правила поведінки.

2)Загальний характер. Неконкретність адресата, неперсоніфікований характер (на відміну від

правозастосовчих актів). Вони регулюють типові відносини і розраховані на багатократне

застосування.

3)Загальнообов'язковість. Норми права обов'язкові для всіх, кому вони адресовані.

4)Зв'язок з державою. Правові норми встановлюються або санкціонуються державою, при

необхідності забезпечуються державним примусом.

5)Формальна визначеність. Норми права, як правило, фіксуються в правових актах держави і чітко

закріплюють права, обов'язки і заборони

6)Системність. Норми права взаємозв'язані і не протирічать одна одній.

9.Об’єктивне та суб’єктивне право.

Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об'єктивність права визначається тим, що воно:

— не залежить від волі та свідомості суб'єкта права;

— не належить йому.

Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

— залежить від волі суб'єкта;

— реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки.

Спільні риси:

1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер.

2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.

3. Вони встановлюються державою.

4. Мають документальну форму закріплення.

5. Охороняються державою.

6. Мають визначений зміст та нормативний характер.

7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

Взаємодія об'єктивного та суб'єктивного права виявляється через два напрями:

— об'єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб'єктам;

— суб'єктивне право — це засіб (спосіб) реалізації об'єктивного права шляхом його конкретизації.

10.Ознаки держави.

Держава – це організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здіснює управління суспільними процесами за допомогою системи загальнообов`язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження у життя.

Основні ознаки:

1)наявність політичної публічної влади.

2)наявність території. Територія є необхідною умовою визнаття держави суб`єктом міжнародних відносин;

3)суверенітет.(верховенство влади, тобто можливість існування лише однієї державної влади та можливість визнати незаконними рішення будь-якої іншої соціальної влади;незалежність, тобто можливість вирішувати будь-яке питання зовнішнього чи внутрішнього характеру без втручання інших держав на основі принципів національної та міжнародної системи права;неподільність, тобто можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в роботі міжнародних асоціацій, а також визначати статус адміністративно-територіальних одиниць;єдність, тобто наявність єдиного змісту влади (державно-політична) та розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову в процесі реалізації владних повноважень;наявність системи органів та організацій, що створюються державою для виконання її функцій та завдань і охоплюється поняттям механізм держави. Частина органів держави, що створюється для реалізації владних повноважень охоплюється поняттям апарат держави;наявність можливості розробляти загальнообов`язкові правила поведінки, що визначаються як правові норми. За допомогою права держава визначає зміст прав та обов`язків суб`єктів суспільних відносин, а також забезпечує обов`язковість своїх рішень;можливість самостійно визначати види і розміри податків. Податки – це загальнообов`язкові платежі, що стягуються у населення у сумі чи процентному відношенні на загально-соціальні проблеми (освіта, охорона здоров`я, культура, соціальні виплати тощо).)

факультативні ознаки :

-наявність конституції; -наявність державних символів; -наявність громадянства;

-грошової одиниці; -збройних сил; -участь держави у міжнародних органах і організаціях тощо.

11.Форми правління.Монархічні і республіканські форми правління.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: - монархії; - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

1)В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають

парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха

обмежена парламентом або конституцією.

2)Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує

уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і

уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема

судові.

3)Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера

зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад,

Ватикан, Тибет.

4)Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою

держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього

населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).

1)Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так

як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і

формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.

2)Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави

обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається)

парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і

парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність.

Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

3)Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту

(законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони

підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр.

Наприклад, Італія, ФРН.

12.Поняття колізії правових норм і шляхи вирішення протиріч.потрібно дописати шляхи вирішення протиріч.

Юридичні колізії — це обумовлений системою об'єктивних та суб'єктивних причин різновид протиріч у сфері права, сутність якого виявляється у наявності розбіжностей між приписами нормативно-правових актів чи нормативних та інтерпретаційних актів, що спрямовані на регулювання однотипних суспільних відносин чи роз'яснення правових норм.

І. За характером причин, що породжують колізії, розрізняють:

а) правові колізії, що виникають внаслідок розвитку самих суспільних відносин (рівень економічного розвитку, розвинутість інститутів громадянського суспільства, наявність інститутів демократії);

б) правові колізії, що є наслідком дії суб'єктивних факторів (можливість знаходження соціального компромісу, боротьба за політичну владу, рівень правової культури населення, наукова обґрунтованість законодавства).