Лекція 2. Джерела аграрного права

1. Загальна характеристика джерел аграрного права

Філологічне тлумачення поняття «джерело» розкриває його сутність як те, що дає початок чомусь, з чого випливає, черпається пев­ний процес або явище. У царині права — це вихідне начало, з якого по­чинається, випливає як право в цілому, так і окремі його галузі. Загалом право випливає з об'єктивної потреби встановлення певних правил по­ведінки, необхідних для нормального функціонування суспільства, за­кріплених у відповідній доступній і зрозумілій формі. У межах галузі права ці правила поведінки спрямовуються на врегулювання якісно однорідних суспільних відносин. Таким чином, джерела аграрного права — це форми зовнішнього виразу і закріплення правових норм, що врегульовують аграрні відносини. Тому в навчальній літературі по­няття «джерела» і «форми» права зазвичай ототожнюються. Водночас у сучасній теорії права ці поняття розрізняються за формальною озна­кою. До форм права відносять джерела, які формально визначені, тоб­то мають відповідну структуру і викладені переважно на паперових або інших матеріальних носіях. За цією ознакою до форм права не нале­жать усні джерела, наприклад норми звичаєвого та природного права.

У теорії права виділяють такі джерела права: правовий звичай; нор­мативно-правовий акт; правовий прецедент; нормативний договір; міжнародні договори; принципи права; релігійні пам'ятки; природне право.

Визнання правового звичаю, зокрема звичаю ділового обороту джерелом приватного права, одержало нині нормативне закріплення у чинному ЦК України. За аналогією до ст. 7 ЦК України аграрно-пра­вовий звичай можна визначити як правило поведінки, яке не встанов­лене актами законодавства, але є усталеним у певній сфері аграрних відносин. Усталеним певне правило звичаєвої поведінки стає у разі його відповідності таким ознакам: 1) визнання усім або більшістю населення сільського населеного пункту або регіону, на території яких розпо­всюджено такий звичай; 2) існування звичаю протягом значного про­міжку часу, який може нараховувати декілька століть; 3) наслідком порушення звичаю, крім морального суспільного осуду, є настання пев­ної матеріальної відповідальності. Наприклад, у селі зазвичай спільна череда випасається почергово кожним із власників тварин замість най­му професійних пастухів. Договір про таке випасання не укладається навіть в усній формі, але у разі нанесення шкоди худобі під час випасан­ня кожен із пастухів несе матеріальну відповідальність у вигляді від­шкодування завданої шкоди. Для звичаю існує єдине обмеження, щоб він не суперечив актам чинного законодавства.

Правовий звичай як джерело аграрного права має нині досить локальне застосування. Звичаї у сільській місцевості є залишковим явищем, яке дісталося у спадщину від общинної організації ведення сільського господарства. Застосовуються правові звичаї переважно у аграрних відносинах, що виникають між особистими селянськими гос­подарствами у процесі здійснення сільськогосподарської діяльності. Наприклад, межі між земельними ділянками окремих селянських гос­подарств встановлювалися споконвіку і призначалися для забезпечен­ня вільного доступу до сусідніх земельних ділянок. Таке розмежуван­ня здійснювалося завжди і фактично здійснюється й зараз на підставі норм саме звичаєвого права. Зазначені аграрні відносини, будучи за своєю сутністю сервітутними, лише нещодавно одержали нормативне закріплення у чинних Цивільному та Земельному кодексах України. Подібні відносини існують і щодо відведення земель для прогону, годів­лі, напування худоби тощо.

Нормами звичаєвого права досі врегульовуються і деякі аграрно-трудові відносини між членами особистих селянських господарств. Так, серед селян дотепер розповсюджені відносини щодо взаємної до­помоги у «пікові» періоди посівних і збиральних робіт, кормозаготівлі та обслуговування худоби. Така допомога є безоплатною і здійснюєть­ся переважно на зворотній відробітковій основі. Звичаєвим правом та­кож встановлюються розмір і види оплати праці за виконання робіт і надання сільськогосподарських послуг. Як правило — це натуральні та відробіткові види оплати. Поряд із цим необхідно відзначити існуван­ня значних відмінностей у правових звичаях, які врегульовують відпо­відні аграрні відносини, залежно від регіональних традицій сільських громад: соціально-економічних, культурно-побутових, суспільно-мо-Ральних особливостей та ін.

Правовий прецедент як джерело аграрного права не має такого значення і поширення, як у країнах з прецедентною (англосаксонською) системою права, де судочинство здійснюється на основі вже існуючих подібних рішень, які відбулися у судовій практиці. У вітчизняній систе­мі права правові прецеденти набувають обмеженої форми тлумачень (роз'яснень), здійснюваних відповідними вищими судовими органами в межах своєї компетенції. До судових роз'яснень як джерел аграрного права можна віднести постанову Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 р. за № 7 у частині, що стосується земель сільськогосподарського призначення. Важливе зна­чення також має постанова Судової палати у цивільних справах Верхов­ного Суду України «Практика розгляду судами земельних спорів» від 1 вересня 2003 p., де узагальнюється практика вирішення земельних спорів, що виникли внаслідок реформування колективних сільськогос­подарських підприємств, та ін.

Аграрний нормативний договір — це домовленість двох або біль­ше суб'єктів аграрних відносин, яка базується на нормах аграрного пра­ва. Аграрний нормативний договір є формою аграрних правовідносин. Переоцінити значення аграрних договорів досить тяжко, адже вони пронизують всі види аграрних правовідносин, які опосередковують ви­робничо-господарську діяльність сільськогосподарських підприємств: земельні, майнові, членські трудові та організаційно-управлінські від­носини. Насамперед, це договори у сфері опосередкування аграрно­го майнового обороту, трудових договорів. Різновидом нормативного договору є засновницький договір, договори про спільну діяльність. Можливе також застосування ліцензійного договору, за яким надаєть­ся дозвіл на використання об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема у сфері використання селекційних досягнень.

Міжнародний договір України — це укладений у письмовій фор­мі договір з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародно­го права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою доку­ментах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, уго­да, конвенція, пакт, протокол тощо). Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори Украї­ни» від 29 червня 2004 р. за № 1906-IV чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є час­тиною національного законодавства України і застосовуються у по­рядку, передбаченому для норм національного законодавства. При цьому міжнародні договори мають пріоритет над нормами вітчизняно­го законодавства у разі розбіжності їх змісту. Так, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного до­говору.

Принципи аграрного права, їх класифікацію і особливості роз­глянуто вище. Існування принципів аграрного права дає змогу досягти: 1) уніфікації механізму правового регулювання аграрних відносин за рахунок уникнення колізійності норм аграрного законодавства; 2) вре­гулювання нововиниклих аграрних відносин при існуванні певних прогалин у законодавстві на основі відповідних принципів аграрного права.

Релігійні пам'ятки як джерела права притаманні сучасній мусуль­манській правовій системі. У європейському (континентальному) пра­ві, представником якого є вітчизняна система права, основним джере­лом виступає нормативно-правовий акт, який складається з норм пра­ва. Релігійні норми у нашій країні визнаються нормами моралі. Вони не мають правового впливу і не створюють юридичних наслідків, тому не є джерелами права в цілому та аграрного права зокрема. Релігійні пам'ятки становлять відповідний інтерес у історико-правових дослі­дженнях як одні з досить ефективних чинників суспільного регулюван­ня у період, коли церква не була відділена від держави, а також у той час, коли була ще не сформована нормативна база правового регулю­вання аграрних відносин. Водночас не можна відкидати і взаємний вплив релігійних норм і норм звичаєвого права.

Природне право кожної людини (серед джерел аграрного права) розкривається, насамперед, як право на одержання якісних і безпечних продуктів харчування і предметів побуту, які виробляються з сільсько­господарської сировини. Забезпечується воно дотриманням медико-біологічно обґрунтованих вимог до безпечності продукції сільського господарства, а також стандартів її якості. Іншим природним правом людини є право на екологічно чисте навколишнє середовище. Інтен­сифікація сучасного сільськогосподарського виробництва безумовно є техногенним фактором, який сприяє засміченню природних ресурсів шкідливими хімічними речовинами, хвороботворними мікроорганіз­мами і відходами. Тому кожний житель нашої країни вправі вимага­ти від сільськогосподарських товаровиробників дотримання своїх при­родних прав. Задовольнити зазначені потреби можна за рахунок роз­витку органічного виробництва. Слід зазначити, що перелічені природні права людини-громадянина України закріплені на конституційному рівні.

Попри існування досить широкого переліку джерел права, все ж слід визнати, що найбільшою і найструктурованішою їх складовою є аграрні нормативно-правові акти. Особливо визначальним перева­жання цих джерел є саме для аграрного права, яке виникло і розвивало­ся, виходячи з нормативно-правових актів колгоспного законодавства. Тому найпоширенішою класифікацією нормативно-правових актів як джерел права загалом та аграрного права зокрема є їхня ієрархічна по­будова за юридичною силою у межах структури відповідної галузі зако­нодавства.

Існує також поділ аграрних нормативно-правових актів на уніфі­ковані та диференційовані. При цьому уніфікація здійснюється за пред­метом правового регулювання, а диференціація — за суб'єктами аграр­них правовідносин. Уніфіковані акти приймаються з метою приведен­ня аграрно-правового регулювання до єдиної основи. Уніфіковані акти врегульовують широке коло аграрних відносин, як правило, в межах одного або декількох інститутів. Наприклад, уніфікований акт, яким є Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» визначає основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управлін­ня щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої без­пеки населення. У цьому Законі зібрано правові норми, які містилися раніше у різних нормативно-правових актах і були спрямовані на вре-гулюваня державної підтримки сільського господарства. Як наслідок, всі інші нормативно-правові акти цієї сфери, що приймаються пізніше, повинні відповідати положенням цього Закону.

Диференційований аграрний нормативно-правовий акт є наслід­ком розподілу правового впливу залежно від особливостей правового становища суб'єктів аграрного права. До таких актів належать Закони України «Про фермерське господарство», «Про особисте селянське гос­подарство» та ін.

Знаходячи свій зовнішній вираз, свою формальну визначеність у статтях кодексів, законів, постанов Верховної Ради України, указів Президента України, декретів і постанов Кабінету Міністрів України, актів галузевих міністерств і відомств, органів місцевого самовряду­вання і місцевих органів державної влади, локальних правових актів, норми аграрного права формують загальну систему аграрного законо­давства України. Іншими словами аграрні нормативно-правові акти у своїй сукупності формують систему аграрного законодавства. Норма­тивно-правові акти, які складають систему чинного законодавства, по­діляються за юридичною силою у нижченаведеному порядку.