2. Визнання держав
У МП виділяють конститутивну, декларативну та проміжну теорії визнання:
1. Конститутивна. Суть: тільки визнання надає адресату міжнародну правосуб’єктність. Так би мовити конституює, створює нову державу для світового співтовариства, а без нього нове політичне утворення не може бути рівноправним учасником міжнародних відносин. Тобто дана теорія ставить міжнародну правосуб’єктність в залежність від визнання іншими державами. Позиції конститутивної теорії домінували у західній науці міжнародного права (Г. Кельзен, Л. Оппенгейм, Д. Анцілотті).
Ця теорія часто піддається критиці, оскільки залишаються невирішеними ряд питань:
як бути, якщо нова держава визнана не більшістю, а лише декількома державами. Якщо вона є суб’єктом для цих держав. То який її правовий статус для інших суб’єктів МП?
Яка необхідна кількість визнань для надання державі такого міжнародно-правового статусу.
2 Декларативна. Виходить з того, що визнання є лише декларацією, що підтверджує факт виникнення нового суб’єкта МП і полегшує контакти з ним, але не створює його. Тобто держава набуває міжнародно-правової суб’єктності не на підставі схвалення чи згоди інших держав, а на підставі юридичного факту свого утворення.
На бік цієї теорії схиляють все більше вчених-практиків.
Ця теорія була підтверджена зокрема в резолюції 40-ї сесії Інституту міжнародного права (Бельгія) 1936 р. «Про визнання нових держав та урядів»: «На існування нової держави і всі правові наслідки, пов’язані з таким існуванням, не впливає відмова у визнанні з боку однієї або більше держав». У статуті Американських держав, схваленого у Боготі 1948 р. у ст..9 присвяченій фундаментальним правам та обов’язкам держав, записано, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності та незалежності». Югославська арбітражна комісія, створена Міжнародною конференцією 1991 р. у своєму висновку проголосила, що «що результати визнання іншими державами є суто декларативними».
2. Проміжна теорія визнання. Сформульована Хершом Лаутерпахтом, котрий доводив, що нове політичне утворення має визнаватися суб’єктами міжнародного права, якщо воно відповідає необхідним ознакам державності за міжнародним правом.
Характерними елементами державності, як відомо, є населення територія і політична організація влади.
Міжамериканська конвенція про права та обов'язки держав 1933 p.: держава як суб’єкт міжнародного права повинна мати такі ознаки: постійне населення, певну територію, уряд, здатність вступати у стосунки з іншими державами.
Статут ООН (ст..4 ) визначає вимоги до держав, які маю намір вступити до ООН: миролюбивість, прийняття зобов’язань за Статутом ООН, здатність виконувати ці зобов’язання.
Новітня практика свідчить, що в процесі визнання держав можуть висуватися й інші міжнародні вимоги:
У Декларації про «Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі та Радянському Союзі», прийнятій Європейським Співтовариством 16 грудня 1991 р., деталізовано умови, яким мають відповідати нові держави. Їх можна об’єднати у 3 групи:
внутрішній устрій нових держав має відповідати стандартам ЕС. Сюди можна віднести питання демократії, дотримання прав людини, гарантування прав етнічних і національних меншин;
зобов’язання нових держав щодо забезпечення регіональної безпеки. Це питання непорушності кордонів, котрі можуть бути змінені лише мирними засобами за угодою, зобов’язання вирішувати всі спори про правонаступництво та регіональні спори шляхом угоди, включаючи використання арбітражу;
нові держави мають взяти на себе зобов’язання щодо питань глобальної міжнародної безпеки, перш за все – про нерозповсюдження ядерної зброї.
Історії відомі і приклади і колективного визнання держав:
1. на Вестфальському конгресі у 1648 р. його учасники визнали Швейцарію й Нідерланди;
2. у 1878 р. Франція, Німеччина, Італія, Росія, Англія, Австро-Угорщина й Туреччина колективно визнали Румунію, Сербію, Чорногорію;
3. у 1919 р. на Паризькій мирній конференції Англія, Франція й інші держави колективно визнали Польщу й Чехословаччину.