9. Для ілюстрації методів наукової праці вченого наводимо

ці останні по одній із ліпших його студій, ---- а власне

«Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях». Починає вчений свою статтю, так би мовити, вступом, в якому наводить літописні відомості під роком 1096 Іпатієвського

о Т> •• • . .

списку про половецький напад на Іхиїв І про похід половців у Галичину, де вони билися з уграми р. 1097. В останньому літописному повідомленні літописець згадує й про образ Бу-няки, який змальовується людиною, яка наділена неприродною силою і властивостями. А це сталося з тих причин, що напад половців з так зв. Бунякою на чолі зробив незвичайно велике враження на сучасників і залишив у народній пам'яті слід аж до теперішніх часів, внаслідок якого серед народу постало кілька оповідань, де героєм є шолудивий Буняка. «Те, що ім'я героя тих оповідань ідентичне з літописним, — пише напри­кінці свого вступу автор, — та й те, що вже в літописі Буняку представлено характерником, манить думати, що ті оповідання постали через самостійне народне твориво, котре, вийшовши від безпосередніх вражень історичної особи, потому розробило своїм внутрішнім процесом первісні образи в більше скомплі-ковані і більше фантастичні». Ми побачимо, що декотрі наші вчені, продовжує автор, котрі звернули увагу на розповсюд-

283

жені тепер у нашій країні оповідання про шолудивого Буняка, власне таким чином і пояснили їх походження.

Але спробуймо, — пише автор далі, — трохи уважніше вдивитися в ті оповідання, піддати їх критиці в порівнянні із історичними обставинами, серед яких зіткнулися наші предки з Буняком половецьким і з подібними оповіданнями інших народів. Ми думаємо, — кінчає автор, -— що лише після такого досліду можна буде покласти питання про процес постання в нашім народі тих оповідань. Ряд же відповідей на подібні питання буде навчаючий для розв'язання незвичайно цікавого для етнографії загального питання- про те, що таке так зв. «народне усне твориво та національні перекази».

Отже, перший методологічний принцип Драгоманова, — вихідна позиція від конкретного факту (літописні повідом­лення). Така методологічна позиція є характеристичною для всіх студій ученого. У другій частині вступу автор ставить до розв'язання два питання: 1) питання про те, чи такі народні оповідання про шолудивого Буняку розвинулися шляхом са­мостійної творчості від історичного факту чи за допомогою оповідань інших народів? і 2) питання про те, що таке взагалі народне усне твориво та національні перекази?

Дальші уступи є відповіддю на ці поставлені питання. Перший розділ студії присвячується звістці свяш. Гара­севича про те, що оповідається про Буняку коло Завалова, оповіданню Іоаннікія Галятовського в «Небі Новому» (чуд. 17) про Буняку та в Кгарфе] Саіісцзкіеі ТаЬиІі і, нарешті, при­свячується пісні того ж Гарасевича. Цих три оповідання: народне, Галятовського та Кгархте) ТаЬшІ, на думку Драгома­нова, є варіанти тої самої теми, але два останніх простіші, і вчений вважає їх старшими. Щодо пісні, то вона наближається до оповідання народного, хоч сама є походження не усного, а штучного на тему прозаїчного народного переказу, відгуком якого, правда, в старшім варіанті, і є оповідання Галятовського в Кгаіохге) ТаЬиІі. У всіх цих оповіданнях немає нічого істо­ричного: бо 1) шолудивий Ьуняк і Роман Мстиславич⁷⁰ зовсім не сучасники, 2) шолудивого Буняка зовсім ані вбито, ані побіджено в Галичині, 3) Роман Мстиславич сам нападав на половців у їхній землі, а не видержував їх облоги в Галичині.

Крім повної відсутності історичної правди, Драгоманов зазначає, що у Галятовського і в «ТаЬиІі» є загальне місце церковної легенди про чудо св. Миколи в перемозі Романа Мстиславича над половцями і Буняком. Це чудо є відгук легенди про нічну появу Христа Констянтину Великому⁷¹

284

перед його битвою з Максентієм на підставі оповідання Лактанція та Євсевія . Перенесення цієї легенди на образ св. Миколая могло відбутися лише на основі слів передсмертної молитви Миколая в його житті: «Коли хто поставить церкву в ім'я моє, то дай йому, Господи, поміч над ворогами видимими й невидимими». Цю легенду могли взяти складачі оповідання в Кгаіо\геі ТаЬиІі, як уступ до акту, що мав легалізувати монастирську маєтність. Це могло статися після заведення унії, але не пізніше початків другої половини XVII ст. «От у сім часі, — пише вчений, -— затемнення пам'яті про дійсну історію першого руського періоду життя в Галичині мусили постати оповідання про сутичку місцевого князя з татарами, початки, що їх потім обробили монастирські книжники та юристи більше ревно, ніж уміло». А усне оповідання Гара­севича лише повторило це монастирське оповідання. В оповіданні Гарасевича ще «подробиця» про втечу голови Бу-някової. На думку вченого, і ця подробиця є загальне місце церковних легенд про мучеників (про св. Дионісія в Парижі, про Урею, Віктора і 64 ін. муч. про св. Маврикія й ін.). Процес постання паризької легенди про св. Дионісія пояснює авторові й постання легенди про втечу голови Буняка, а ці обидві відбилися на легенді про Меркурія Смоленського.

Таким чином, М. Драгоманов у І розділі розібрав найс­тарші записи оповідання про шолудивого Буняка і з'ясував укупі з усним оповіданням Гарасевича та його піснею їх генеалогію, а ця генеалогія така: у XVII ст. складався акт, що мав на меті легалізувати ґрунтову маєтність Плісинсько-Під-горецького монастиря, заснованого у 1663 р. на місці старого монастиря, і в уступові до цього акту було подане оповідання про чудесну побіду, за допомогою св. Миколи, на тому місці, де стоїть монастир, благочестивого Романа над богатирем половців Буняком, не рахуючись із історичною правдою і засновуючись на церковній легенді про заступництво св. Ми­колая. Це оповідання було вже в ту пору традиційним, про що свідчить запис Іоаннікія Галятовського, і народним. Старший варіант його повторює пісня Гарасевича, а пізніший повторює того ж Гарасевича прозаїчний переказ. Народне оповідання розширилось новою подробицею про втечу голови Бунякової, і ця подробиця склалась на основі вже тоді традиційної легенди про мученика, якому відсікають голову, і та голова або сама припливає до певного місця (св. Маврикій), або підіймається св. мучеником і відноситься на певне місце (св. Дионісій, Урій, Віктор і 64 ін. мучеників, Меркурій Смоленський). Так постає не історичний переказ про Романа і шолудивого Буняка, а чиста легенда.

285

Другий уступ студії М. Драгоманова присвячується з'ясу­ванню короткої згадки в кінці народного оповідання, поданого Гарасевичем, про Буняка і княжну Олену. Вчений стверджує, що автор оповідання знав велику легенду про ці образи, аналогічну до легенди, що уміщена в книжці Садока Барон­ча⁷⁶*. Подавши цю легенду в цілому, а в примітці до неї деякі історичні відомості про княжну Ольгу, які не перечать фак­тичній боротьбі її з татарами та заснуванню нею у Підгірцях монастиря василіан, учений переходить до з'ясування другої частини легенди Баронча, — про замкнення королевича під 'землю. Ця частина дає вченому можливість говорити про давні зендські месіаністичні уявлення, які мали вплив на уявлення західних народів; ці уявлення у східнохристиянський світ пе­рейшли вже скомплікованими національним месіанізмом від жидів, де визначилось дві течії таких уявлень: 1) в ідею про месію ворожого, про антихриста, що раз появившись, сховався на якийсь час, щоби потім появитися знову, і 2) в ідею про національного месію, що теж завмирає, або ховається від світу, щоби потім пробудитися або повернутися і перед останнім при­ходом божественного месії, Христа, побідити ворогів невірних.

Образ національного месії ховається ще в частинах давніх іранських книг Зендавести⁷⁷, де оповідається про постать Сама; у персів образ такого Месії можна бачити в постаті Созіока, а також і Сама. Із книги Авести можна довідатися про такого месію Ііму (Ієм, Джем, Джемшід і т. ін.). Постать Іама у Ведах належить ще до спільних переказів східно-арійських народів. І вже в останній постаті Ііми та в легенді про нього автор бачить усі елементи європейських оповідань. І ці елементи спеціально розроблені в іранських віруваннях згідно з дуалістичними ідеями в епоху Сасанідів⁷⁹, в епоху найбільшого міжнародного й культурного обміну Ірану, поши­рились в Індію та Аравію, а також поширились між жидами та християнами і навіть серед сект магометанських (шіїтських) і дісталися в Європу.

Так само епоху розцвіту старої іранської релігії пережили й оповідання про лихі істоти, про месію ворожого. Знаходимо їх у книзі 1001 день, знаходимо серед жидів в епоху неволі вавилонської та старопе^рсидського царства, з пізнішої епохи маємо книгу про сина Иосифа, про Арміта (антихриста). Ці

Ва]Н (тазгіи, росіапіа, рггух^сжіа і ріезпі па Кші (2 \су<1.) Ь\со\у, 1886. С. 76—80.

286

всі образи мусили мати вплив на постання аналогічних образів Ґоґа й Маґоґа⁸⁰ та нечистих народів, замкнених Олександром Македонським⁸¹.

Ці всі іранські образи позитивні (месії) і негативні (ан­тихриста) мусили йти на захід і самі собою усною дорогою. І цей рух, між іншим, сприяв в усних європейських оповіданнях, що були запозичені із візантійського письменства (Откровеніе Методія Патарського Олександрія), переміні антипатичних образів, замкнених Олександром Македонським нечистих на­родів на симпатичний образ товаришів сплячого національного месії, прототипом яких треба вважати тих 99.999 духів, що оберігають тіло Сама. І сербська легенда про Марка короле­вича, а особливо болгарська про того ж самого героя ховають в собі явні сліди такої переміни. Те саме можна сказати і про моравські оповідання. Такий скомплікований образ героя (месії) з його товаришами поширився в легенді німецькій.

ІДДо ж торкається української легенди про Баронча, то виведення в ній на сцену не тільки національного героя, замкненого в горі царевича, але й ворога його — Буняка, є риса, яка відрізняє цю легенду від аналогічних західних. Ця риса, на думку вченого, розвинулася на українському ґрунті вже після того, як візантійська редакція легенди про нечисті народи, замкнені Олександром Македонським, була перенесе­на на половців; отже, ще у, так би мовити, половецьку епоху подібне оповідання серед народу вже існувало; правда, замк­нені до часу, а потім виходячі люди спочатку були військом ворога Буняка; лише пізніше це оповідання було перероблене на варіант, з якого постав варіант Баронча. Про давність цього останнього варіанту ще свідчить подробиця дуже давня і зв'язана з образом Ііми у Зенд-Авесті, що втратив свою царську величність, коли «почав любити брехливі розмови» і тоді на нього напав демон Аці-Дагака. Переходовою від цієї до української мусила існувати така, в якій Ііма чи мусуль­манський Джемшід сховався під землею перед Зогаком (Да-гаком).

А постання на Україні могил, по народній думці (Чу-бинський, т. І), є працею вояків Буняки, що пройшли через цілий світ, а в легенді про Буняку й княжну Олену гори постали, як наслідок утечі Олени, яка мишею заривалась у землю. Ці вірування вкупі відбивають походження гір у іран­ській книзі Бундагешу, де увесь світ постає через боротьбу межи добрим і злим богом, причому гори постають лише після того, як Аріман, розлючений успіхом творива Ормузда⁸², зарився під землю.

287

Таким чином, вірування про створення гір і могил Бунякою є частиною тих українських дуалістичних уявлень про створен­ня світу (Чуб., II, ст. 39—40), які зайшли до нас через впливи богумільської літератури (легенди, апокрифи). Буняка у такім віруванні ототожнюється з сатаною чи чортом. Отже, не Олена первісно мусила проривати землю, а Буняка, перекинувшись у миш. З іменем Буняки образи цього вірування перейшли і в казку про те, що він переслідує царицю Олену, де пере­робилося, що Олена копала вали й могили.

«Таким чином... легенди про Буняка, — пише М. Дра-гоманов, — видаються нам не чим іншим, як парослями іранських легенд про Джемшіда , Арімана та його плід Дага-ку, які перейшли до нас через посередництво племен, які заселяли наші степи». Таким племенем учений вважає іранське плем'я осетинців. Образи цих переказів відбилися на історичній постаті Довбуша, галицького опришка і ще пізніше на постаті Т. Шевченка.

У третім уступі студії М. Драгоманов з'ясовує початок української легенди про те, як Буняка відгадував, що звірятко, яке викопала княжна Олена, було звичайнісінькою блохою. На думку вченого, цей уступ легенди Баронча із самою легендою пов'язується цілком припадкове і не має нічого спільного з Бунякою історичним. Цей початок є казкового походження, і подібний мотив зустрічається в казках грецькій, італійській, ґасконській, румунській, хорватській і ін. Ці всі казки записані в місцевостях, що лежать досить правильно над берегами Середземного та Чорного моря; цей факт підказує світові, що ця подробиця постала й причепилася до різних варіантів групи казок про претенсіональну наречену де-небудь у басейні східної половини Середземного моря. Ключ до розв'язання цього питання дають ученому дві румунських казки про примхувату наречену, особливо друга, в якій батько дівчини своїми віями нагадує Буняку, в голову якого (батька) за третім разом ховається жених у формі воші. Таку подробицю автор вважає причиною до постання мотиву про дивовижну комаху, яку чи цар чи донька виставили на загадку женихам, а цей мотив зроблено початком декотрих парослів казки про претенсіо­нальну царівну. Початок легенди Баронча є відривок такого паросля, що лише механічно пов'язався з цілою легендою. Причиною до такого пов'язання могла бути яка-небудь риса у первіснім українськім варіанті на зразок подробиці грецького та албанського варіанту, де дивоглядного жениха названо дияволом, і він бере царівну під землю. А за образом диявола пішло ім'я Буняка, котрого, як вже бачили і як ще побачимо, наші народні перекази ідентифікують із чортом.

288

У четвертому розділі М. Драгоманов наводить ще дві легенди про Буняка, записані на Волинщині, потім наводить цю легенду у тому вигляді, як її виложили М. Костомаров у монографії про Богдана Хмельницького р. 1884, Енґель в праці про історію України та українських козаків, а також князівства Галицького та Володимирського і Юзефович у своїй хроніці XVII ст.**, з якої своє оповідання черпали і Енґель і Костомаров. Порівнявши оповідання Юзефовича з легендою «із уст народа» на Волині, вчений приходить до переконання, всупереч твердженню Голубовського , що «пе­реказ про Буняка не має нічого спільного з козацькою епо­хою», і що він існував серед народу ще перед цією епохою майже у тій самій формі, в якій він існує і тепер і в якій його розказували і в часи Юзефовича. Відкинувши історичний підклад цієї легенди, М. .Драгоманов, поставивши під сумнів твердження Халанського про вплив на цю легенду «ко­зацьких а, може, й черкеських оповідань і звичаїв», звер­тається до монгольської книжки Шідді-Кур, як переробки давнього індійського твору: 25 оповідань упиря і звідти наво­дить оповідання про царя з ослячими вухами і підкреслює схожість першої половини цього оповідання з українською легендою про Буняка. Далі автор наводить класичне опові­дання із XI книжки Метаморфоз Овідія про Мідаса , царя фрігійського з ослячими вухами. Потім вчений підкреслює, що оповідання про царя зі звірячими (козлячими, ослячими або конячими) вухами було досить поширене у стародавнім пись­менстві і навіть в усній поезії європейських народів і в під­твердження своєї думки посилається на варіанти новогрецький, сербський, ірландський, бретонський. Щодо генеалогії цих варіантів у відношенні до монгольського і грецького про царя Мідаса, то вчений схиляється до думки Ьенфея, що ця легенда всупереч теорії поширення легенд зі сходу на захід пішла навпаки — із заходу на схід, а власне із Греції в Азію і ін.

Щодо українського варіанту цієї легенди в частині про викриття тельбухів Буняка, то вона, на думку вченого, є

СезсЬісЬІе сіег ІЛоаіпе шкі сіег ІЛсгаіпізсНеп Кохаісеп миє аисЬ сіе5 КїпівгеісЬз НаІІІзсЬ ипо¹ тміітіг, Наїїе, 1796. С. 155—157.

Аппаї. геуоіиііопит Киззіае. Роїопіае еі гегит поІаЬШит сіуі(а(і$ ЬеоЬигдісае аЬап. 1614—1700 рр., а ЗоЬ. ТЬота іоаеіачгісг салопісо Ьеороі. е(. саеі. ГДрагоманов користувався польським перекладом: Кгопіїш тіазіа Ьотлра 1634—1690 парікапа врсіїсгеіпіе \с іегуки тсігміїіт рггег Н. І. То-та$га }б«е{очйаа, Іегаг рггеїоіопа рггег М. Ріхсоскіедо, ЬлуоЧІ', 1854).

10

107

289

ближча до варіанту монгольського в частині про викриття ослячих вух царя зі всіма подробицями, аніж до європейських навіть і сербських. Пояснює автор це тим, що ця легенда зайшла до нас не просто з Європи, а вже з Азії, через посередництво тої сумішки племен, котра йшла в середні віки нашими степами.

З'ясувавши джерело вищезазначеного мотиву в українській легенді про Буняка, вказавши шлях його мандрівки, М. Дра-гоманов переходить до з'ясування «ембріології» українських варіантів цієї легенди. Той факт, що варіант XVII ст. Юзефовича не знає людоїдства Буняка, ані • його вбивства сином удови, що є у варіанті волинськім, переконує автора, що ближчим до казки про Мідаса і до всіх її варіантів, особливо до монгольського варіанту, є український варіант Юзефовича. Але і в цьому варіанті дивовижні вуха царя Мідаса вже затемнені дивовижним туловищем Буняка і через те цирулик Мідаса став лазником Буняка, який у волинськім варіанті стерся, і через те чоловіковбивство Буняка, щоб заховати таємницю про своє туловище, як у Мідаса про його вуха, згіпертрофувалося і перейшло у людоїдство, на котре по черзі ставлялися молоді хлопці. Отже, людоїдство є найпізніший мотив у ембріогенії нашого оповідання, тоді як у теорії Голу-бовського він є найстарший.

Нарешті, автор переходить до з'ясування самого образу Буняка. Варіант Юзефовича уявляє його собі в такій подобі: «він, окрім лиця, рук, ніг і смердячих тельбухів, не мав на собі ні м'яса, ні тіла живих людей, а лише шкуру та кості, як бачимо на трупах або на образах, що представляють смерть». Щоби розуміти таке змалювання постаті Буняка, Драгоманов у при­мітці наводить на основі праць Ротрею'а Сепег а та Е. Н. Ьагщ-Іоів'а, що «коло XIII ст. та на початку XIV смерть представ­ляли в подобі мумії, в формі скелета, покритого шкірою; тоді ще не досить вистудіювали анатомію людського тіла, аби знати докладно форму костей». «У XIV ст. християнський світ б; переконаний, що смерть — це дійсна й реальна особа, представляли в формі скелета, з косою в одній руці та пісковим годинником у другій. Найшовся містичний письменник, який запевняв дуже поважно, що він бачив її в цім образі побіч ангела-нищителя над зачумленим містом». «У XV ст. кістяк (смерть) вже малюють дуже добре, як можна переконатися на гравюрах того часу» (Сепег). У своїй праці Ьап£ІоІ8 знаходить уявлення смерті в подобі сухореброго мерця з легкозазначеною діркою на животі; на однім же малюнку (нюренберзькім) дірки великі, і з них висять кишки. На малюнкові, що змальовує

290

боротьбу смерті з вояком, перша представлена в подобі узброєного трупа з відкритими ззаду ребрами. Польські і західноукраїнські уявлення мусили лишатися на два століття позаду західноєвропейських. У великоруському Синодику Бус-лаєва XVII—XVIII ст., пише вчений у примітці далі, смерть іще змальовується сухореброю фігурою без усякого знаку дірки на животі; в пізнішій інтермедії про Аніку-воїна смерть уже називається «мякіноє брюхо», — натяк на його гнилість.

Щодо волинського варіанту легенди, то в ньому образ Буняка змальовується, що він був «неабиякий, навіть і тілом не такий, як повинно бути людині, мало того: що страшенно, великий, ще, вибачайте, у його печінки й легке були на версі, отак от і стреміли за плечима, такий то неподобний був той Буняка».

На основі цього всього М. Драгоманов і вважає, що такий образ, який змальовується у варіанті Юзефовича, «образ кістяка, обтягненого шкірою, без відкритих іззаду тельбухів, але з відкритими хіба в частині спереду, і є старша прикмета уявлення про Буняку. Цей самий образ — це загальноєвро­пейське середньовікове уявлення демона смерті. Наша «на­родна фантазія» зразу попросту взяла цей образ і для свого упиря-чорта Буняки, а потому вже мусила, паралельно до розвитку цього образу в церковній штуці і під впливом інших подібних образів переробити його в фігуру чоловіка з відкри­тими ззаду тельбухами», як це ми знаходимо у волинському варіанті легенди.

Цей образ учений подибує і в повір'ях західносибірських козаків: «Чорт бере подобу якого-небудь звісного чоловіка і починає відвідувати його жінку; щоби відрізнити його, треба поглянути йому на плечі; плечей у нього немає, і тельбухи лежать зверху в грудній скриньці, як у кориті» . Такі віру­вання, — пише вчений далі, — зовсім переходять до загаль­ноєвропейських уявлень про дияволів, що входили в трупи мужчин та жінок. Таке уявлення про недостачу зверхнього прикриття на певній частині тіла приводить ученого до переко­нання, що воно мусило вирости в нашій легенді «на підставі вищезгаданого загальноєвропейського вірування, яке зробили релігійні книжники далеко більше, ніж властивий нарід, маси».

Образ Буняки-кістяка та ще вмираючого лише тоді, коли відкривають його секрет, нагадує вченому ще один образ казкової істоти, яка навіть зв'язується на Україні з полов­цями, — це образ Костія безсмертного української казки,

Потанин. «Юго-западная часть Томской губерній». Зтнограф. зб. Т. VI. С. 143.

291

Ко4се] — польської і Кощей, Кош, Кот — великоруської. Це образ хапуна красунь, безсмертного, бо смерть його захована далеко і в дуже скомплікованім апараті: в яйці, яйце в качці, качка в зайці, а заєць у скрині, скриня на дереві і т. д.; герой добуває це яйце, і Костій вмирає. Походження цих казок дуже давнє. Прототип Костія в індійських казках — це е ракшази, цебто демони-людоїди, які на основі індійських уявлень злива­ються з веталями, цебто упирями або демонами, що засідають у трупах. Отже, це дозволяє вченому ототожнити ці образи і з образом Буняка нашої легенди. Автор вважає, що з подіб­ними прикметами дивовижний герой індійських варіантів, із яких вийшов і слов'янський образ Костія, цебто Костяна.

З другого боку, автор підкреслює той факт, що слово кощій подивується в старих українських пам'ятках, як «Слово

0 полку Ігореві» (тричі), іпатієвський список літопису, де зв'язується це слово з половцями, як лайливе слово, чи стоїть з половцями поруч, як їх прихильники або якісь слуги взагалі неозначеної національності. Це слово кощій ще не означало кістяка і не зв'язувалось із словом костій і означало скупого.

1 лише пізніше стало асимілюватися із словом костій; наступив процес наївної етимологізації, коли зі слова виводили значення (росс'Ьяне, значить, розсіяні та ін.). Така етимологізація могла початися не в часи боротьби з половцями та їх васалами, до чого приводом могла бути якась фізична прикмета племені, як одкриті вилиці, худий стан — звичайна риса комонників. Вона спричинювалась до підсміхування або глуму над ворогами, називаючи їх кощіями (костіями). «Можливо, що прізвище Костій причепилося і до Буняка, про котрого наш народ пам'ятав, і що ім'я «Костій-Буняка» послужило немов за літературний кістяк, на який з часом настряв варіант казки про Мідаса, коли він дійшов до нашої країни і котрий змінив цю казку, заступивши секрет вух героя секретом його туловища». Такими словами кінчає вчений свою студію.

З цієї студії визначаються такі етапи методологічно-науко­вої праці Драгоманова: 1) коли матеріал української легенди про Буняку увесь був зібраний, коли автор з літературою предмета був ознайомлений, він приступає до класифікації матеріалу і визначає його чотири групи легенди: а) літописна, б) кгаіо^е] ТаЬиІі, Галятовського і Гарасевича, в) Баронча і г) варіанти Юзефовича та волинський. 2) Вихідною позицією є група літописна, в якій образ Буняки змальовується вже як характерник. У) Кожну слідуючу громаду варіантів автор досліджує, з'ясовуючи її ембріологію, цебто її зародження в

292

цілому та в її мотивах, еволюцію розвитку ембріона в його найрізнородніших напластуваннях. Цей процес еволюції до­сліджується а) через відкинення всякого історично-побутового підкладу, який би міг лежати в основі кожної громади варіантів;

б) через широке порівняння варіантів кожної громади в їх мотивах із аналогічними варіантами слов'янських, західноєвро­пейських і східних — індійських чи іранських та ін. народів; це приводило вченого до переконання, що оповідання кожної громади легенди «зовсім не продукт місцевого національного творива, котре би відбивало, бодай у фантастичних формах, місцеву історичну дійсність»; «в усіх оповіданнях нема нічого не лише історичного, але й місцевого, окрім імені Буняка, та епітета шолудивий, котрий дає половецькому ханові наша літопись. Усі ж подробиці цих оповідань належать до матеріалів казкових і заграничних, що вже довго стали міжна­родними та настряли на ім'я шолудивого Буняка, як на ві­шалку». А таке переконання підіймало вченого до ще загаль­нішої ідеї, що «народне усне твориво та національні перекази» «в нашій частині світу давно вже вийшли з національної окремішності». «Навіть коли не казати про найдавніші рухи народів і про розширення держав єгипетської та вавилоно-ассирійської, про колонізацію фінікійську, то в усякім разі дві такі історичні появи, як вплив буддизму з Індії на пропаганду межинародну та постання межинародної держави персидської, це є рішучі переходи історії культури з періоду національного в період космополітичний, вже за 500 років перед Різдвом Христовим». Це є загальні тези Драгоманова, які випливають зі всіх його студій. Щодо самої теми про шолудивого Буняка, то 4) дослідження майже кожної громади оповідань про нього органічно приводить вченого до ембріона цих оповідань, до постаті самого Буняка. В літописному оповіданні він змальо­вується рисами характерника. В легенді Баронча (громада)

в) відбиваються такі вірування, в яких Буняка ототожнюється з сатаною і чортом. В переказі легенди через Юзефовича і в переказі волинськім образ Буняки ототожнюється з уявленням демона смерті, упиря, чорта, а також з уявленням Костія безсмертного, який в собі носить ідею кістяка смерті, демона-людоїда чи упиря. Отже, такий кінцевий вислід кожного уступу студії вченого вказує на ще одну його наукову тенденцію, а власне, що кожна громада легенди про Буняку підіймає його до образу характерника чи упиря, до образу чорта, сатани, Костія безсмертного, цього демона смерті, чи навіть до образу самої смерті, як цей образ змальовувався в народнім уявленні. Цей образ і був тим ембріоном, що спо-

293

вивався в народній традиції різними листками нових напласту­вань. Доходив учений до цього ембріона легенди методологічно правильно. Він виходив від найпізніших варіантів легенди, від найпізніших варіантів кожного мотиву, дуже делікатно роз­бираючись у тій величезній кількості найрізноманітніших ва­ріацій легенди усіх народів, розграбуючи зверхні пласти й заглиблюючись до самого спідника, де ховався самий ембріон, з якого виросло ціле дерево легенди, й образ Буняки-Костія і є тим ембріоном, що причинився до постання цілої низки легенд про нього. Правда, не все Драгоманов докладно обґрунтовував свої припущення, не скрізь ці припущення випливали із конкретного матеріалу, ховалися вони часто і в тих широких аналогіях, від яких ані один дослідник порівняльної теорії не був застрахований. І Драгоманов часто таку нестійкість своїх широких аналогій відчував дуже доклад­но. І не один раз матеріал зраджував ученого, не вкладався в його таку непримириму теорію, що поетична творчість в нашій частині світу вже вийшла з національної окремішності. І пізніше вже сам Драгоманов під впливом теорії антропологічної шукав не тільки космополітичного у поетичній творчості, але й у цьому космополггичному — характеру національного в процесі перетворення... І в дальшій своїй науковій праці Драгоманов, як історик старовинних східніх і античних арійських народів, студіюючи українську поетичну творчість, мусив у своїх піз­ніших наукових студіях органічно виходити, з одного боку, із принципів соціологічної теорії, а з другого — із принципів теорії наслідування та теорії антропологічної. Ці основні прин­ципи дослідження він завжди заховував у парі, зливши їх у своїй науково-історичній еволюції у певну синтетичну по­рівняльно-соціологічну методу. У своїй об'єктивній душі вчений знайшов, нарешті, й примирення із порівняльно-міфологічною теорією, використовуючи її прин­ципи там, де в цьому була наукова необхідність. Найкращим дзеркалом цієї наукової еволюції М. Драгоманова є його студія про перерібки Едіпової історії, яка заховалася до нас у чотирьох редакціях: перша — 1874 р. розроблена в Києві, друга — 1876 р. опрацьована у Відні, третя — 1883 р. написана в Женеві і остання, четверта —1891 р. опрацьована в Софії і там надрукована болгарською мовою . Мандрівна тема сюжету про Едіпову історію була одною із найулюб­леніших тем в його науковій лабораторії, і вона собою визначає

Драгоманов М. «За народни умотворенія». Софія, 1892.

294

всі моменти й етапи науково-методолопчного порівняльного критерію нашого вченого.

Методологічний вплив М. Драгоманова на дальший роз­виток української лігературно-наукової критики був незвичай­но великий, бо з того моменту в ній визначається той істо­рично-порівняльний напрям, основоположником якого був наш учений. Власне, соціологічно-порівняльний, цебто скомпліко-ваний із двох теорій історичної школи: соціологічної і порів­няльної, бо М. Драгоманов ніколи не був чистим істориком літератури, розуміючи її як історичну поетику, а завжди був тим історично-літературним вченим, для якого літературно-на­укова праця була тією тяжкою неминучою дорогою, що, на його думку, безперечно вела до великого храму оригінальної української культури та великого історичного становища укра­їнського народу.

295

Драгоманов М. Література російська, великоруська, українська і галицька // Історія укр. літ. критики і літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 2. – С. 29 – 47.

Михайло Драгоманов

ЛІТЕРАТУРА РОСІЙСЬКА, ВЕЛИКОРУСЬКА, УКРАЇНСЬКА І ГАЛИЦЬКА

Шановна редакція «Правди» поставила недавно питання, чи може бути згода між «русинами» і «русскими», між «українофілами» і «панрусистами», або «москвофілами» у Галичині. Питання те дуже великої ваги, бо, справді, незгода між не дуже многочисленною інтелігенцією у Галичині і той фанатизм, з яким ведуться між її партіями свари, не може не шкодити поступу народу руського у Галичині./ Звісно, між людьми, з которих одніхотять волі і світла, а другі —неволі і тьми, згоди бути не може і не треба; але між людьми просвіщеними, чесними, которі бажають добра своєму наро­дові, мусить наступити згода по практичним питанням, хотя

*В автографі Білик увесь цей абзац перекреслив, а збоку дописав: «Зто написал, но й зачеркиваю, как могущее повредить цельности рассказа». — Ред.

29

ґ-*"*~-

би зосталась між ними різниця у деяких теоріях. Шановна редакція «Правди» сказала, що у практиці великої Ізізшщі між сторонництвами галицько-руськими немає. Хай мені дозво­лено буде узяти перо у цьому питанні і висковзати, що і теоретичний спор між партіями цими йде більш з недо-розуміння, ніж з сутності діла, що вже кілька років псується народне руське діло більш з-за яиі рго дио¹, ніж з-за діла справдешнього.

Незгода у Галичині пішла з-за питання про відносини літературної роботи до літератури у Росії. Одні заявили, що хотять мати одну літературу, одну літературну мову з Росією, а в ній з Великоруссю; другі хотять удержати свою літературу і єднатись у Росії тільки з українською літературоІоГ)Єсть ще третя партійка у Галичині: це ті, котрі не хотять знати ні Великої Русі, ні України, а хотять мати свою зовсілі окрімну, австро-рутенську літературу; но як ця партійка чудним обра­зом злучається з партією панруською — хоть здавалось би, вона тим більше повинна б хреститись од великорусів, коли боїться і українців, — то ми про неї говорити не будем, як про партію, котора сама ясно своїх ідей не розказала, хотя може й вона, як і другі, теж дещо у собі має правдивого.

Головний спор ведеться між панруською партією і га­лицько-українською. Отже, нам здається, що спор цей і почався, і йшов таким побитом, що діло, замість того, щоб вияснятись, тільки більше запутувалось. Зоставлю на боці причини меншої важності (личності і т. д.), а обернусь до причин головних, од чого таке сталось з цим спором. Перша причина: що спорить почали з-за Росії і російської літе­ратури, а ні того, ні другого ті, що споряться, не знали і мало знають і досі, бо, мабуть, і досі російська книжка або журнал у Галичині —рідкість. А який може бути серйозний спор без фактів?

[...] Обертаючись тепер до розбору питання про українську літературу у Росії, ми мусимо поперед усього заявити читателям, що де в яких пунктах ми будемо говорити зовсім догадочно із-за недостачі матеріалу історичного, по которому можна б було з вірністю судити про відносини українських писателів і літератури до громади; так, ми майже не маємо матеріалу для характеристшеи зачатків українського націоналізму у ХУПІ-му в., та й Івнутреннє життя українських кружків у Харкові, Києві і т. д. 1800— 1847 рр. досі звісно мало, бо переписка не тільки Квітки і товаришів, але й самого Шевченка досі не зібрана; мемуарів напечатано мало, біографій теж.

¹ Непорозуміння (лат.). — Ред

30

З цих причин ми наперед бачимо, що стаття наша буде неповною; те ж, що ми знаємо з фактів про наш сюжет, мусять знати і наліі читателі; для того стаття наша мусить бути більш теоретичною, ніж історичною.

Ми поставимо два питання: 1) Що таке була і єсть українська література щодо ідей, т. є. які потреби і які обставини сощально-політичні викликали до життя цю лі­тературу і давали їй той чи другий напрямок і характер? 2) Що таке була і єсть ця література по її матеріалу. Розібравши ці питання, ми дозволимо собі зачепити третє: які шанси може мати для будучого розвиття українська література і яка, при тих обставинах, у которих вона находиться, може бути дорога, которою мусить іти ця література, щоб розвинутись, одвічаючи тим потребам і цілям, що її викликали, і щоб послужити на користь нашому народові?

По первому питанню, ми думаємо, факти свідчать, що українська література зачалась, жила і росла під впливом тих самих ідей і потріб, котрі давали життя і російсько-європейській і великоруській літературі; другими словами, українська література є дитина Росії XІ Х-го в. і через те мусить жити і рос­ти, поки Росія є Росією. Ця теза наша не подобається щирим централістам, але ми знаємо, що проти цього стануть дехсго і з українських автономістів. Перший закид, которого к*и ждемо од своїх друзей автономістів, це такий: «але й сама російська література теж росла під вліян-ням ідей і потріб європейських, однако ж ви даєте більш широке поле літературі російській, ніж українській». На це одвічу, що справді ті самі напрямки, що збудили українську літературу, як-то: сентименталізм, романтизм, націоналізм (слов'янофільство), демократизм — це напрямки усеєвро-пейські, а не тіліьки російські, але українці добували ці європейські ідеї і напрямки не стільки прямо з європейських літератур, скільки через російську літературу. Так стоїть діло й досі, так стоятиліе воно й довше, коли не навіки. А через те не можна сказати, що українська література появилась серед європейських прямо, — ні! Вона появилась усередині російської.

Щоб вияснити те, що ми зараз сказали, ми мусимо коротко переглянгути, у які часи і при яких обставинах громадського життя у Росії піднімалась українська ідея і українська література. Сліди нового українофільства, звісно, можна находити у ХУІІ-ім і ХУІП-ім в., і од того дуже жалко, що література київського періоду ХУІІ-го в. мало висліджена щодо народних ідей...

31

[... ] Але як не мало ми ще знаємо вірного про дух громади і про стан національних і народних ідей на Україні XVII— ХУІП-го в., не думаю, щоб я помиливсь дуже, сказавши, що іменно тоді, як автономія козацької України усе більш під­давалась загальному строю Російської імперії, тоді на Україні складались основи для того, щоб виявивсь народний україно­фільський напрямок з його народною літературою. Як не багато мала у собі гарних зерен доброго громадського строю козацька Україна ХУІІ-го в., як не важка була московсько-остзейська централізація, під котору попала Україна у ХУШ-му в., а усе-таки треба признатись, що тільки у ХУІП-му в., під державою російською, на Україні зникли ті перепони, котрі не давали до тих часів розвиватися там освіті і літературі порядковим прогресом. Петербурзька література, Харківська колегія, потім перероблена в університет, ліцей у Ніжині, університет у Києві — ось де настоящі батьки україно­фільського народовства, которе через них годується тим духом, що панує у Європі з ХУПІ-го в. і которий упав на слабі прояви свідомого патріотизму і народовства, які держались у українській громаді у кінці ХУШ-го в. Реакція псевдо­класицизму, котра усиливалась на Україні реакцією провін-ціального духу, вкусам столичним, попхнула Котляревського на його знаменну пародію «Енеїда», котора пішла ще дальше од «Душеньки» Богдановича; сентименталізм, що дав росій­ській літературі «Бедную Лизу» Карамзіна, «Сбитенщика» Аблесимова, родив «Наталку-Полтавку»; пани і адміністра­тори, як Трощинський, Куракін, що заводили на Україні двірки на взгляд петербурзького двору, викликали потребу театру, для которого Гоголь-батько і Котляревський постав­ляли п'єси, мішаючи комічну манеру інтермедій ХУЩ-го в. з новомодним сентименталізмом а 1а Карамзін. І треба при­знатись, що, як побит сільської шляхти України не так відірвавсь тоді од народного, як це було з придворною шляхтою у Великорусі, а, з другого боку, як простонародний побит український більш був утончений, ніж великоруський, — то сентиментально-комічні оперетки українські усе-таки мали більш реальності, ніж сучасні їм аналогічні твори великоруські, а здоровий гумор український виносив на плечах і крайні карикатури «Енеїди», так що і досі з гріхом пополам, а читаються і дивляться на сцені п'єси Гоголя-бать-ка і Котляревського, тоді як Карамзіна «Бедная Лиза», Абле­симова «Сбитенщик», Жуковського «Марьину рощу» тепе­рішній читатель з пошаною одсува набік.

Скоро чисто дилетантське, белетристричне діло Котля­ревського і Гоголя-батька взмоглось ще одним елементом,

32

теж маючим тісний зв'язок з ідеями, ходившими по усій Росії у кінці ХУПІ-го в. і на початку ХІХ-го в. Масонський містицизм, у которому брали добру долю ті з української шляхти, що вертілись у столицях (як Гамалія і т. д.), на Україні прийняв більш народну форму у філософії Сково­роди, которий теж на свій лад клопотавсь об освіті і народі, як і Новиков і його приятелі. Коло Харкова і Полтави пішла охота заводити школи, і серед підготовлених Сковородою поміщиків харківськр-полтавських більш опетербуржений і об'європеєний Каразін і став пропагувати ідею про універси­тет, которий і був заведений у 1807 р. на гроші, наполовину державні — наполовину дворянські. Каразін пропагував і ідею про емансипацію крестян, а также і слов'янофільські ідеї, розвиваючи оригінальне і без обскурантної примішки ці ідеї, которі висказував на Великорусі защитник «старого слога» Шишков. Каразін думав і харківський університет зробити всеслов'янським. І справді, цей університет, которий завели українські дворяни і російський уряд по ініціативі сербо-українського «маркіза Пози», університет, у которому первим куратором був поляк Северин Потоцький, був первим у Росії розсадником ученого славізму: він дав з учеників своїх Волинського, Григоровича, Метлинського, Костомарова, він мав велике вліяння на Срезневського. Під цими вліяннями наївне, дилетантське українофільство Котляревського стало приймати більш серйозну форму, як бачимо у повістях Квіт­ки, у виданню журналів «Украинский вестник», «Славянин», пісень українських кн[язя] Цертелєва, граматики Павловсь-кого, історії Малоросії Б[антиша]-Каменського; українські традиції почали зв'язуватись з ліберальними ідеями «Соеди-ненного общества славян», «Союза благоденствия» і т. д. Свідоцтвом настрою визначающихся людей української гро­мади того часу може бути начавша тоді ходити частіше по руках «Історія русів» Псевдокониського. Провінціалізм, а потім реакція після 1825 р. придержали ширший прогрес українського слов'янофільства і народолюбія, одначе пере-числені нами твори літературні і прояви соціальні не остались без наслідків не тільки для української громади, але й для усієї Росії, як то можна бачити по Пушкіну, которий дуже любовавсь «Історією русів», по Рилєєву, по Наріжному, Го­голю, про которого зв'язь з харківсько-полтавським україно­фільством ми говорили доволі. Мусимо нагадати, що літе­ратура у Росії до самих «Записок охотника» Тургенєва не мала нічого, що б так реально і симпатично малювало простона­родний побит, як Квітчині повісті. Уп'ять бачимо, як при­родні обставини побуту і традицій України зробили те, що український сентименталізм і романтизм, як і українське

33

слов'янофільство, дали щось реальніше, научніше і симпа­тичніше, ніж «Світлана» Жуковського, «Размьпшіение о сга-ром слоге» Шишкова і т. д., хоть на Україні тільки розви­вались ті ж самі теми, що і у Великорусі.

у 30-ті —40-ві роки ми бачимо вп'ять, що рух моральний на Україні теж живе одними ідеями, що і на Великорусі, причому бачимо, що в силу процесу централізації де у чому Україна живе тільки одкликом руху великоруського, або російського, хоть усе-таки власні обставини і тут виводять багато оригінального, українського у варіації загальноро-сійських напрямків. У цю епоху ми бачимо, що поезія у Росії живе під вліянням дуже обнаціоналізованого Пушкіним і Гоголем романтизму, которий чим дальше, усе більш скло-няється до національного натуралізму; а обік з цим бачимо у найближчій до поезії сфері науковій охоту дослідження влас­ної старини, і побуту, і історії народів слов'янського щепу. Це епоха видачі літописів, актів, пісень народних, епоха закладу кафедр слов'янських мов через міністра Уварова, епоха зорганізування московського слов'янофільства з обривків шишковської реакції і лібералізму александровських часів (дивись про це подрібно у Питна — у «Очерках умственного движения от 30-х до пятидесятнх годов»). На Україні це епоха видання пісень Максимовичем, Лукаше-вичем, Срезневським, поезій Бодянського, Гребінки, Мет-линського, Костомарова, а наконець Шевченка, учених творів, як начатки слов'янської філології Максимовича, його ж «Старіший період історії літератури руської», про народну слов'янську поезію Бодянського, про руську —Костомарова, про слов'янську міфологію, що видав Костомаров церковно­слов'янськими буквами, — епоха, закінчившася київським братством Кирило-Мефодіївським. Характерний представи-тель цієї епохи — Шевченко, которий, одначе, прибавив багато свого оригінального до загального російського, що жило на Україні, і до сучасно-українофільського. По літе­ратурній школі Шевченко належить до романтиків не тільки таких, як Пушкін у ранніх поемах або Гоголь у «Тарасу Бульбі», але часом нагадує Жуковського і Козлова. Тільки українська родина, а особенно мужицька, давала окрему окраску Шевченковому романтизму. Український романтик, як і другі, обертавсь до старини, але та старина була не за горами (у цьому Шевченко, як і Гоголь, мають аналогію тільки з Вальтером Скоттом, которий теж виріс на свіжих ще традиціях феодальної Шотландії), як у других; цю старовину не треба було одшукувати по архівам і бібліотекам: могила, пісня, казка нагадували про неї. Од цього Шевченко у своїх козацьких поемах являється романтиком, хоть і не таким, і

34

по роду таланту, і по силі знання, як Вальтер Скотг — цей єдиний історичний романіст, — як Шекспір — єдиний історичний драматург. Та ще треба додати, що характер козацької старини і мужицька природа Шевченка зробили те, що романтизм і сентименталізм Шевченка зразу став на соціальну дорогу, у чому Шевченко не має собі аналогії ні у якій літературі європейській, теж оригінальний, як оригі­нальне українське слов'янофільство. Це слов'янофільство уже у одних його наукових представителів, у Максимовичу і Срезневському, а особенна у Бодянському, Григоровичу і Костомарову стоїть окремої студії, і ми дуже жаліємо, що п. Пипін у своїх статтях про московське слов'янофільство не зупинивсь кілька хвиль з своїм спокійним і острим аналізом на представителях українського славізму і панславізму у науці. Чисті ж українофіли новіших часів не дуже-го часто згадують наукові праці названих учених, одчисляючи їх, по язиковому доктринерству свому, до сусідньої словес­ності, та й не дуже-то прихильні до слов'янофільства і русо­фільства узагалі, не бачачи по доктринерському узькогляд-ству, яку міцну основу робить це слов'янофільство і русо­фільство і самому українофільству. Ми думаємо, що не дуже помилимось, коли скажемо, що перевага позитивно-науко­вих ідей над фантазіями і тенденційностю робить одну з характерних ознак українських славістів старого покоління; до цього треба додати, що у них немає клерикально-націо­нальної антипатії до Заходу, Польщі, ні такої ж тенденційної симпатії до Візантії. Надіємось, що колись-то, рівняючи Шевченкове слов'янофільство з Коларовим, Хом'яковським і т. д., і неукраїнці замітять, що Шевченко співав не про воїнів (хоть і він тішивсь, може, без міри славою козацькою) і царів, не страхав світа величезною силою слов'янства, котора колись у свій черед запанує на світі, кров'ю оддасть за пролиту кров свою ворогами, — а узяв своїм героєм на Слов'янщині єретика Гуса та бажав, «щоб усі слав'яне стали» такими єретиками «і синами сонця правди» і подару­вали «мир мирові». Так-то Шевченком романтизм і славізм український подав руку до того ліберального стану російського «западничества», которий пробивав собі дорогу у післягоголівському періоді літератури, періоді соціальному. Так-то до 1847-го р. йшла історія українських тенденцій, причому вони завсігди в'язались з ходом мислі і науки у Росії, но завсігди давали оригінальні варіанти, черпаючи їх з місцевого грунту, і часом опереджали аналогічні їм напрямки і прояви у Великорусі, іноді годуючи і саму Великорусь, хоть вона і держала у собі столиці — натуральні центри культури. Це єсть найлуччий доказ натуральності і законності зросту

35

'V-

українського напрямку і найлуччий показ ціни його не тільки для України, але й для усієї Росії, як то каже і біограф п. Куліша у «Правді» 1868 р.

Але після 1847 р. ми не бачимо такого прогресу в українізмі, якого б можна було ждати по таким початком, і бачимо, що він уже не тільки майже не має колишнього вліяння на Великорусь, але ледве плететься за прогресом науковим і літературним не тілько російським, але й почастно великоруським, — хоть, як то ми трохи зачепили, кажучи про Гоголя, великоруський народний напрямок у літературі і науці, мабуть, чи не треба признати одголоском українського 1820—30-х років, а в усякім разі він виявивсь пізніше україн­ського. Причиною такої переміни був, безспорно, той по­гром, який потерпів кружок Кирило-Мефодіївський у 1847— 48 рр., зсилка Костомарова, Куліша, Шевченка і ін. Зсилка ця прибила талант Шевченка і задержала його на однім ступені літературного розвиття; вона одірвала Костомарова од кафедри у Києві, де він, на місцевім грунті, міг би укоренити наукову працю над Україною у молодших поколінь і породити школу історико-етнографічну; погром 1847 р. перебив кар'єру Куліша як академіка слов'янських мов, до которої його виводив приятель Гоголя Плетньов. Через це усе случилось так, що з молодшого покоління на Україні, котора так славно і з такою пригодою для усієї Росії дебютувала на полі слов'яно-руської етнографії, філології і історії, з молодшого покоління після 1847 р. не появилось ні одного ученого з академічною підготовкою, окрім, і то вже в останні роки, Потебні і Антоновича.

Од цього виходить те, що дальніше українофільство зо­сталось майже зовсім без наукових підстав, окрім тілько робіт старшого покоління, особливо костомаровських.

[... ] Але, крім погрому 1847 р. і його послідків і одголосків і сили централізації, котора робила, що у Києві, Харкові не було до останнього часу таких інституцій, як географічне товариство, Московське] общество любителів літератури (що почало видавати пісні Кирєєвського, Рибникова, словар Даля і т. п.), централізації, котра робила, що кафедри у Києві і Харкові або пустували, або заміщались великорусами, часто такими, що не знаходили собі місця по столицям, що чим дальше усе більш одливали українські вроженці од столиць і од літератури, — у цій науковій і літературній одсталості України після 1847 р. почасти винні і деякі основні ознаки українофільства часів Шевченкових.

Можна сказати, що тільки за ці часи украшофільство перестало бути чисто інстинктовним, а стало самосвідомим.

36

Але зате зараз же воно стало схожим з західним слов'яно­фільством — чеським, польським, сербським, т. є. стало націоналізмом. Як ми вже казали, через це украшофільство стало зовсім на другу дорогу, ніж та, у основі космополітична дорога, по которій йде більшість освіченої громади у Росії. Націоналізм сам по собі не дуже-то має ресурсів для багатої літератури, а тут ще, на Україні, націоналізм не міг дати і того, що дав він у чехів, сербів, поляків, бо як не крути, а усе-таки Україна не у таких відносинах до Росії, як Чехія до Германії, Сербія до Турцїї і т. д. Українським націоналам через те не хватало сили не тільки на те, щоб одірвати хоть морально більшість своєї громади од Росії, але й щоб ясно формулювати свою програму — не у стихах, а у прозі. Як ми бачили з приміру епілогу до «Чорної Ради» Куліша, з «Двох русских народностей» Костомарова, з усієї «Основи», що печатала більшу часть статей своїх по-російському, — самі передові націоналісти українські не доводили до послідтх консеквенцій свого націоналізму, навіть і літературного. А між тим національна формула асі іпзіаг¹ чехів, поляків і т. д. усе-таки заявлялась на Україні, для неї усе-таки одшуку-вались «історичні права» у старій козаччині —і це усе тільки збивало молодіж українофільську з практичного погляду на роботу для народу і освіти, а поверхностний поділ літератури у Росії по мові тільки, поділ, которий усе, що не було писано українською або новоукраїнською мовою, записував у чужу, «сусідню» словесность, зробив те, що українофільська молодіж стала холодна до наукової літератури російської, хоть би в ній говорилось і про народ український. (Я минаю такі послідки, як реакція проти українофільства у великорусів через його претензійність і нетерпимість, мало одвічающу його силам і праці). Стала холодіти ця молодіж і до літератури російської і великоруської саме якраз тогді, як ця література пішла вгору, — і, покинувши навіки сентименталізм і романтизм Жуковського і ранніх Пушкіна і Гоголя з його легким народним колоритом, пройшовши об'єктивно-артистичну школу пізнього Пушкіна і особенно натуральну школу пізнього Гоголя і Лєрмонтова, а потім з широкими свободними європейськими ідеями соціальної школи Герцена, Тургенєва і др. прийнялась малювати побит народний так живо, як це бачимо у Некрасова, Островського і молодших белетристів. Українська ж література — або живуща без критики, інстинктивно, або тільки з критикою з погляду націоналізму, — не могла вслідити за цим прогресом російської і великоруської

^а зразок (лат.). — Ред.

37

літератури —то, плетучись за віком, більш інстинктивно, ніж свідомо, потрапляла в такт новішому соціальному реалізму, то знов закидала не тільки романтизмом, але й сентимен­талізмом а 1а Карамзін, то кидала грязюкою на Котляревсь­кого і самого Гоголя за їх «панський» погляд на народ (чим показувала брак історичного змісту), то знову зводила буцімто реалізм до арлекінад часів Котляревського.

Через це усе українофільство і після нового свого збуд­ження у 1859—63 рр. не викликало собі симпатії громадської навіть у самій Україні у такій силі, як мусило би і могло би, а потім не змогло з честю пережити і тих невеликих перепон, які йому зустрітились знов на дорозі після 1863 р. Добра доля української громади, навіть молодіжі, і часто ті, хто тягся до ширших політично-соціальних і наукових інтересів, люди енергічні, хто рвався зараз до соціальної праці, — ті сто­ронились од українофільства, не знаючи, як їм приладити до своїх тенденцій цей старомодний, слабосильний, але претен­зійний напрямок. Українофіли сердились на таких людей, звали їх космополітами, думаючи, що це не знать яка нечесть, і вважали цих космополітів за первих ворогів своїх, тоді як з ідеї політикування або з бажання завести «історичну шляхту», «національний клір» часом дуже кокетували з адміністра­торами, багатими панами, благочинними і архієреями, поки ці всі скоро не показали своїх зубів після двох-трьох статей Каткова, поки не сталось так, що в літературі за україно­фільство тільки чуть було голоси так званих космополітів, которим іноді приходилось терпіти більш, ніж чистим україн­ським націоналам.

[... ] Ця уся одсталість українофільства і всі ці послідки, ці усі недорозуміння пішли іменно з того, що в україно­фільстві дана була перевага формальному боку, націоналізму, партикуляризму, і за ними не замічена була та середина, котора давала йому силу од Котляревського до Шевченка включно. А ця середина у тому і залежить, що українська муза тогді тільки давала свіжі і дужі твори, коли завдавалась загальними європейсько-російськими ідеями і напрямками — сентименталізмом, романтизмом, охотою до простонарод­ності і т. д., — що українські національні ідеї і традиції тоді тільки користувались симпатією громади, коли вони під­ходили під ці загальні тенденції, що самого Шевченка силь­ніший бік не у тому, що він плаче за колишніми «бунчуками і булавами», а у тому, що він рветься до «волі і науки», не у тому, що він лає ляхів і москалів, а що кляне панів і своїх, которі гірше чужих розпинають меншого брата. Не у тому також саме перше діло науки на Україні, щоб конечно полуукраїнською мовою, хоть як-небудь скомпонованою,

38

писати розправи про що попало, а у тому, щоб знала публіка і на Україні, і поза нею хоть на готовій мові, що то за край, що за народ, що є чоловічого у його історії, побиту, мові, що треба з ними робити, щоб добрі елементи його пішли на користь йому і другим. І до такого погляду не трудно дійти було, переглянувши те, що зроблено для науки про Україну хоть і на російській мові писаними творами Максимовича, Бодянського, Костомарова, Куліша і т. д., которі, йдучи одною дорогою з великорусами, і про своє розказали, і других навчили, —творами, за которими не пішли праці молодших щирих націоналів українських, що, задумавши виробити окрімну од російської науки, не тілько других не навчили, але й самі не навчились тому, що вже було зроблено, і довели діло до того, що і другі забули про те, що було зроблено старшими, що було признано у часи, як ще не ставилась різко українська сепаратистично-національна програма.

Позаяк — між іншими причинами — націоналізм зузив і обезсилив українофільство і прогрес украшської літератури після 1847 р., то потім вона, коли піднімалась і посувалась хоть трохи уперед, то ще більше силою прогресу загально-російського, ніж місцевими, чисто українськими елементами. А цей факт, з одного боку, говорить против крайніх автоно­містів, а, з другого боку, ще більше мусить свідчити перед централістами про фатальну конечність українського на­прямку.

Всхідня війна 1854—56 рр. підняла у Росії попереду національно-державний патріотизм, которий після неудач перейшов у народно-реформаторський. Як той, так і другий зачепив і Україну. Після погрому 1847 р. кілька років не появлялось навіть ні стрічки по-українському, і збірник пісень Метлинського лежав у типографії у Києві, поки насилу його випустили у 1854 р. А тепер здавалось натуральним самій адміністрації збудження старих, козацьких традицій, тілько б вони направлялись против турків. Гулак-Артемовський і за ним інші пішли писати «Сидить Абдул, губи надув» і т. д. Невелику літературну, а ще менше моральну ціну мають ці вірші; але у свій час вони послужили збудженню украшської ідеї, як і формування «погонців» і «козаків малоросійських». Вони поміщались наївною провінціальною публікою і шко­лярами у тетрадках рукописних творів коло поем Шевчен-кових — і усе-таки подавали ображчик, що українським словом можна говорити і про сучасні діла, которі були в усіх тогді на гадці. Це був первий, хоть дуже недосконалий, ображчик практичної украшської літератури. Воєнні неудачі 1855 р. показали патріотам у Росії, не тільки западничого опозиційного стану, але й національного, слов'янофільського,

39

реформ, народної освіти, потребу знати народний побит. Слов'янофіли московські стали виступати як націо­нально-ліберальна партія. Під крилом і у згоді з московським слов'янофільством виступило у лиці п. Куліша і україно­фільство. Лід, которий прикривав українське слово і козацькі традиції, був проламаний: після «Абдула» виплинули «За­писки о Южной Руси», которі найбільш розкуповувались у Москві слов'янофільствуючою публікою, «Чорна рада», ко-торої перевод з пам'ятним епілогом поміщались у «Руській бесіді» рядом з «Письмами о древности й самобнтности малороссийского наречия» і «Временами года украинского простолюдина» Максимовича, а «Проповіді» Гречулевича викликали рецензію Хом'якова, которий бажав швидше по­бачити «слово боже» на простонародних мовах у Росії. Нове видання Гоголя працею п. Куліша за помоччю московських кружків знову збуджало інтерес до хуторів українських і козаччини. «Народнеє чтение» почало печатати малоруські стихи з переводами великоруськими. Російська громада ждала емансипації крестян і стрітила через те з ентузіазмом «Народні оповідання» М. Вовчка. Ні одна ще книга україн­ська до того не мала такого успіху, як ці оповідання. Тому причиною був час її появи, коли селяни були в усіх на думці, а окрім того, ще й те, що ні попереду, ні опісля не було української книжки —не виключаючи і Шевченкових творів, часом глибших по ідеях і дужчих талантом, — котора б так була спосібна видержати критику літературну в Росії після Гоголя і Бєлінського, як ці «Оповідання». Як не щиро україн­ським духом повні ці оповідання, але усе-таки ми мусимо признати, що на них видна школа «Записок охотника». Так як українська критика тогді ще менше існувала, ніж тепер, і так як писателі, пізніше М. Вовчка появившіся (та і сам М. Вовчок у дальших випусках оповідань), повертали не раз на стару дорогу романтичну, малюючи сільську ідилію («Три долі») або передаючи безцільно сільські легенди («Сім братів» і т. д.), то ми й не можемо у тому факті, що перший випуск «Народних оповідань» М. Вовчка доволі одвіча принципам натурально-соціальної школи російської літератури, не мо­жемо признати, буцімто література українська консеквентно і безповоротно усвоїла собі ці принципи. Ми мусимо бачити у «Народних оповіданнях» більш мимовольний рефлекс російської літератури школи Тургенєва, хоть і доволі ори­гінальний, як оригінальний грунт народного життя на Украї­ні, ніж чисто самостійну прояву прогресу українських ідей і літератури. В усякому разі поява і успіх оповідань М. Вовчка тісно в'яжеться з тим ентузіазмом до крестянства, з тим духом протесту проти кріпацтва, який опанував російську літературу

40

у часи перед 1861 р. Цей ентузіазм збудив загальну симпатію і до Шевченка, которого тепер кинулися переводити росій­ські поети і вивищувати критики, забувши на цей раз авто­ритет Бєлінського.

На цьому обнявшому усю Росію інтересі до народу, волі, освіти його, на симпатії до усього опозиційного старому порядкові і через те й до усього автономного і федеративного, на симпатії до староруського, києво-новгородського і земсь­ко-московського «народоправного і вєчевого» і піднялось українофільство часів «Основи». Але треба признатись, що українофільство показало себе нижче тії ролі, котору йому дав тодішній дух громади у Росії, а вже далеко нижче тієї, на котору воно заявило претензії. І нижче воно показалось іменно через те, що не зрозуміло, що йому дало силу, і виявило претензії зовсім не на те, у чому могло мати силу. Українофіли, за виємом хіба п. Костомарова, не поняли, що силу їм дає народовство, але не націоналізм, оригінальні варіації всеросійського демократизму і автономізму, а не сепаратизм, хоть би і літературний, — і пішли, або лучче, хотіли піти по дорозі поляків, чехів і т. д., заявляючи претензії «історичної національності». Одно з перших питань, которі вони підняли, було питання про розміри літератури україн­ської, причому замість того, щоб попереду виповнити ті узенькі з поверхностного погляду, а на ділі дуже широкі рамки «літератури народної», «літератури домашнього обхо­ду», котору признавали за ними і їх противники, українофіли ударились жалуватись «на ворогів», на «зажерность московсь­ку» та одмежовуватись од «сусідньої», «московської» літе­ратури; замість того, щоб дивитись більш під ноги і докладати працю для будущого, українофіли, як усі націоналісти, диви­лись більш у минувше, звертаючи на ворогів, на сусід усі біди сучасного. Таким жалкуванням, таким претензіям зовсім не одвічала фактична ціна творів нових українських писателів. Ми вже сказали, що по літературному характеру українські твори і Ігісляшевченкової епохи одміняються своєю некон-секвенцією і одсталостю у порівнянні з російськими і велико­руськими після 40-х років. Російська і великоруська бе­летристика і поезія сих часів не задавалась вже якими-небудь узькими, національними ідеалами: вона старається ви­сліджувати натуру, як вона є, виставля, як стрій і принципи такі або інші життя чоловічого вилилися у побиту чи то вищих клас, чи то великоруського народу, у сім'ї, у хазяйстві, громаді, — і виводить живі типи, найбільше борючись против деспотизму в усіх його формах і проявах, протестуючи не голими фразами, а картинами, типами. Сфера белетристики і поезії усе розширяється, багатство фактичне усе росте, а

41

А ^ .

національність сама собою йде за картинами і типами, узя­тими з національного джерела. Щоб зробити безспорним те, що ми пишемо про російську і великоруську літературу з 40-х років і виставити паралельно слабість українських творів новіших часів, коли українська література стала виходити з інстинктивного періоду, нам треба було б написати багато, особенно подрібно розібрати хоть важніших украшських пи-сателів.

На цей час ми не візьмемось за таку обширну працю, а скажемо кілька коротких заміток про деяких писателів для того, щоб наші слова не були вже зовсім безосновними. Думаємо, що мало хто стане боронити од нашого приговору українську поезію, віршовану після Шевченка. Мішанина напрямків — од сентименталізму (приторні любощі) і роман­тизму (балади на теми народних легенд або переводні) до сухої декламації або алегорії (цієї могили поезії) на ліберальні теми (вічне засівання ниви), водяниста довгота, переспів по кілька раз одних і тих же тем, мала оригінальність (так що усю нову українську лірику можна признати за макулатури Шевченка) — ось де літературні одміни нової української поезії. У ідеях видна бідність і неясність: родина, вороги, вороги, вороги, слава козацька, воля, а яка? і як?., засівання ниви, а як? угроза помстою, народним або божим судом якось а 1а псалми, плач на горе, которе привелось терпіть за родину, за Україну, горе, далеко не таке велике, як те, що терпить усякий простий чоловік од експлуататорів, а у кінці опротивілі до нудності жалоби на «долю» — ось що бачить у украшських ліриків читатель, привикший до реалізму і со­ціального аналізу нових європейських літератур. І це усе виходить не тільки од малого поетичного таланту украшських віршотворців, але й од того, що хотять національничати або народничати, підмазуючись під народні пісні.

Більш свіжого знайдемо у белетристів. Лишаючи М. Во­вчка, которий чим дальше усе слабішав як український писатель, найбільш повістей написали у останні 10—12 років п. Куліш (найбільш по-російському), п. Стрроженко, а у нові часи п. Нечуй. Літературний талант п. Куліша, здається нам, вірно оцінив Гоголь у письмі свому до Плетньова, ще як тільки був напечатаний «Михайло Чернишенко». Він признав п. Куліша більш етнографом і істориком, ніж поетом. Істо­ричні романи п. Куліша, особливо його«Чорна рада», вказу­ють велику начитаність, тонкий аналіз, уміння скомпонувати хід дії, але мало живого, дійсного поетичного таланту — уміння родити живі типи. Та таки про історичні романи, коли вони не беруть темою такі близькі епохи, як романи Еркма-на-Шатріана, треба тепер сказати, як каже Пушкін: «умчался

42

век эпических поэм!» Публіка, «почтительно поскучавши» над «Чорною радою», перейшла до дневного порядку. Більш живі повісті п. Куліша із сучасності, що печатались у «Рус-ском вестнике» і «Основі». Але з цих повістей «Потомки гайдамак» є мішанина заміток про старину, годних для «За­писок о Южной Руси», з сентиментальною любовною істо­рійкою з немотивованими перешкодами і сіеиз ех тасЬіпа. «Майор» є повість, когору автор обробив, як видно, з най­більшою любов'ю і у которій він почасти хотів виложити свої ідеали. Але тут у основі теж бачимо ідилію, сватання з перешкодою, без усяких нових оригінальних психологічних варіантів, тільки приправлену окремішним не стілько наро-долюбієм, скільки «народностелюбієм», которе вводиться в програму для української молодіжі. «Народностелюбіє», етнографічне дилетантство має свою ціну, як первий початок реакції нерівності соціальній, як романтична форма симпатій до народу, — але ставити ідеалом, щоб получивший євро­пейську освіту народолюбець бив поклони перед 10000 цере­моніями мужицького побиту так само ложно, як заковувати чоловіка і у «салонні приличія». Нехай народолюбці беруть собі розумних жінок між сільськими дівчатами (п. Куліш не рішився, однако, зробити милу Сагайдачною зовсім чорно-робочою мужичкою), але коли вони не постараються зразу підняти їх освіти на рівні з собою, то такі пари завсігди будуть фальшею, якою по більшій часті і бувають пари пансько-се­лянські, хоть би на самих романтичних основах зроблені. Основна ідея «Майора» — це етнографічний дилетантизм на жанжаковській темі — ще смішніша у наші часи, ніж ідея яких-небудь «Циган» Пушкіна. Націоналізм, або етногра­фічне доктринерство п. Куліша, навело його тільки на один сюжет повісті, справді зачіпаючий важний і соціальний інте­рес, — це «Совсем другой человек», у которому, хоть і не ярко, і не живо, більш аналітично, ніж колоритно, а все досить ясно представлено, як такі верстви народу, як солдати (додай: писарі, усякі полупанки) робляться ні цим, ні тим — тратять усяку душу і стають якимись автоматами, у суті діла нещасними, однімаючими «цвіт життя» і у близьких з ними. Цієї теми ніхто не міг би розвити так ясно перед публікою у Росії, як українські писателі, а ця тема має інтерес для усієї Росії, як для землі сільсько-крестянської. Але, щоб зачерп­нути усю глибину цього поважного морального питання, треба стати не тільки на національний погляд, що, мовляв, уся біда через те, що змосковивсь чоловік, а поставити перед собою цю тему ях загальну психологічну задачу про інтереси і цвіт життя сільського і міщанського, наївного і такого, що наївність стратило, а свідомості і широких ідей не набралось.

43

'НІ

Стороженко виявив талант поетичний більш яркий, ніж у п. Куліша. Це, може, самий дужий природний талант у українській літературі за останні 20 років. Але марно ми б стали шукати у нього яких би то не було руководних ідей його літературної праці. Там-сям проглядають у нього запорозькі симпатії, але що тепер зробиш на світі з запорозтвом? і п. Стороженко сходить на безцільне жартування, приправле­не хіба наївною опозицією народних анекдот, гідною для часів Котляревського, як «Вуси», або на пересказ старинних анекдот про чудасії і самодурів, як «Голка», або на перероб­лення старих легенд, ще чудніших, ніж «Страшная месть» Гоголя, забуваючи, що часи гофманівщини не вертаються («Убогий Марко»).

Щан] Нечуй, молодший з белетристів українських, пока­зав у первих своїх повістях («Дві московки», «Опанас Круть»), що його більш усіх, окрім М. Вовчка, торкнула, хоть може мимо волі, школа Тургенєва, і намітив три правдиві типи з українського народного побуту, але, як тільки захотів вийти з наївного натуралізму, у «Причет» зараз став не тільки тенденційним, але сів на дуже небезпечного коня тенден­ційності — націоналізм (ще й епіграф узяв з старозаконної літератури!), которий довів його до узькоглядства доволі крайнього, которий попсував йому вірно задумані характери у його повісті, однявши у них усякий індивідуалізм, а поро­бивши з них кукли з загальними етикетками — шляхтич, шляхтянка, поляк, полька, — і заставив безосновно зовсім вже ідеалізувати волинське попівство перед шляхтою та ще теж бити поклони перед 10000 етнографічних церемоній побуту Лемішок, а то й перед «самодурством» старого Леміш­ки (дивись, напр., сцену гашення свічок). У «Новому чоло­вікові», у которому автор зняв опалу з «московських універ­ситетів», признавши що й вони спосібні давати «нових людей», п. Нечуй попереду виявив було, правда, годів на 5-6 запізнившися, знакомство з «ОтцьІ й дети» Тургенєва, а особливо з романами Слепцова і Михайлова, которі не дуже-хо з великим талантом виводили «нових людей», — а попе­реду зробив свого героя трохи комічним, заставляючи його у дорозі носити у кишені цілу бібліотеку заборонених книг і у бесіді не давати нікому слова вимовити, а у дальших главах зійшов зовсім на старий шлях любощів, прибавивши до них хіба вп'ять етнографічний дилетантизм.

От і майже усе, що дала українська белетристика після М. Вовчка, іменно з того часу, як заявлена була ідея про широку національну літературу українську? Ніхто, я думаю, не скаже, щоб це було багато.

44

[ ... ] Українофільство в останні часи знов піднімається видамо, —чого ознакою стають не тільки статті про Україну в російських журналах, але й немало книжок на українській мові, появившихся у останні 2 роки. Правда, послідній зріст більш квантитативний, ніж квалітативний (бо цінних діл маємо тільки 3: «Повісті Нечуя», «Байки Глібова» та «Дещо про світ божий»); але він усе-таки свідчить, що є люди, которі мають потребу говорити по-українському печатне. Остається тілько, щоб розумна і холодна критика справила цю потребу на таку дорогу, щоб вона стала на користь народові і не розстріляла своєї праці на вітер. Ми думаємо, що історично-критичний погляд на минувші прояви українофільства і той спір, которий ми хочемо викликати нашими, хоть і не зовсім може вірними у кінці, але зложеними, як думаємо, у консек­вентну систему поглядами, поможе справити на міцну основу ту працю, котора знов піднімається над українською літе­ратурою і народностю.

Ми бачили, що у своєму прогресі українська література завсігди йшла одною дорогою з російською і великоруською, то забігаючи трохи вперед, то одстаючи, но завсігди варіюючи тілько по місцевим обставинам ті напрямки, которі у Росії звертали увагу на народ, на старовину, на слов'янство. Вся­кий раз, коли українофільство хотіло виділитись зовсім з цього процесу, воно давало мертві плоди, слабіло. Це є пересторога і на будуще, показуюча, що ціллю україно­фільства мусить бути не виділятись з Росії і навіть її загальної літератури, а старатись, розвивши свої народні елементи рядом з великоруськими, унести їх у загальну російську культуру і силою її, силою Росії піднімати свій народ і через Росію, через російську літературу і культуру подавати свій голос і у Слов'янстві і Європі.

І нам здається, що це надовго зостанеться, так, бо це одвічає усім обставинам, серед которих живе Україна і жи­тиме довго. Але нам ще здається, що держатись цієї дорога — є одно вірне, которе може зберегти за українською літе­ратурою живость, народність, дати їй практичну силу, а через те й забезпечити і саме її існування і прогрес. Я знаю, що багато з друзів наших крикне против моїх слов: це, скажуть, вп'ять та література для домашнього обходу, ко-тору нам з милості зоставляв слов'янофільський «День», ще вп'ять второстепенна роля простонародної літератури. Проти посліднього у принципі борртись не трудно: ми спитаємо, відколи це, панове, стало обидно для народолюбців працю­вати над простонародною літературою? Простий народ у нас — це 90 % народу, коли не більш. Опишіть його побит, навчіть його, це вам праця на 20—ЗО років. А там побачимо, що треба

45

робити далі. Як не здається узькою рамка простонародної або домової літератури, а хіба ми наповнили ці рамки? Хіба не діло першої практичності наповнити ці рамки і так повести діло прогресу української літератури знизу угору? А по мірі того, як ми будемо взнавати сам народ наш і його мову і розширяти з її поміччю ідеї нашого народу, ці рамки самі собою будуть розширятись природно.

Та й тепер рамки простонародної української літератури не дуже-то узькі, праця над нею потребує таланту і знання немалого, пожалуй, більшого, ніж як попало мішаною мовою написати публіцистичну статтю або й учену спеціальну монографію, які пишуться на других, старих мовах, або перевести яке попало діло з німецької і т. ін. мови на імпровізовану українську. Хіба мало треба талантів, щоб вичерпати усі типи народні у сучасності і у недавньому минувшому? Окрім того, писання по-українському просто­народної літератури, т. є. такого, що тепер можна без натяжки і живо розказати мовою, ко-торою говорить народ, співа пісні, ка­же приказки і казки, обніма собою досить ши­року систему ідей, которі роблять, мабуть, чи не основне і у літературі повитих клас. Народ наш не так-то бідний, коли не на ідеї, то на запрос на них, не так-то бідний психо­логічним аналізом, естетичним почуттям, — мабуть, чи не багатший деяких з тих українських літераторів, що у недавні часи посипали сіренькими книжечками віршей про кисленькі і солоденькі сюжети. І ми думаємо, не пошкодить, коли усякий прикликавший до себе музу українець представить собі, беручись за перо, публіку з 2—3 мужиків середнього розуму і подума: чи буде їм потрібно і інтересно те, що я збираюсь написати? Думаю, що у такім случаю ми менше будемо мати недозрілого, дилетантського, многословного, а зовсім не ужчого по ідеях. Так, ми думаємо, напр., що узявши за точку одходу для літератури української простонародні пісні і казки, можна буде перевести образці луччих епосів народних до самого Гомера; з Шекспіра можна буде пере­вести «Ліра», «Макбета», «Гамлета», «Річарда III», «Тімона Афінського», з Шіллера —«Орлеанську дівчину», «Дон Кар-лоса», «Вільгельма Телля», з нової літератури — романи Еркмана-Шатріана, деякі з різдвяних повістей («Коляди») Діккенса, з «Шварцвальдських повістей» Ауербаха. Добрий матеріал можуть доставити і провінціальні літератури других аналогічних нашому напрямків (Геббель, Клаус Грот, Конс-цієнс і т. д.), тільки треба з великим вибором зостерегатись дуже ідилічного, а то й ретроградного романтизму, которим часом одзначуються так звані народні поети і напрямки у

46

Європі ще більш од українофільських. Так ми здобудемо цілу немалу поетично-белетристичну бібліотеку на простонарод­ній, т. е. живій мові.

[ ... ] Такого роду література поетична, белетристична і наукова, в які-небудь 5—10 літ систематично розпускаючася, не може не ствердити симпатію до малоруського діла у громаді освіченій у Малорусі і у народі підніме повагу до мови малоруської і стане твердішою основою для малоруського напрямку, ніж усякі романтичні згадки про те, як «було колись», та «більше не буде», ніж плачі на «долю», ніж маніфестації прав малорусів на повну національну само­стійність, маніфестації, практичний запровід которих розви­вається обставинами, у которих живе край, а і сам край почасти до них холодний. Без голосних та безплодних фраз, без маніфестацій прав, которих немає сили запровадити, которих навіть не завсігди можна й боронити теоретично (бо партія централістів на Русі усе-таки не безсильна і на Україні, і у Галичині), без зачіпання тепер вже існуючих живих інтересів, которі в'яжуться з усім устроєм державним і куль­турним на Русі, зросте жива і міцна, народові потрібна література українська, котора проб'є собі дорогу й до шкіл офіціальних.

47

Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Історія укр. літ. критики і літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 2. – С. 73 – 77.

ЛИСТИ НА НАДДНІПРЯНСЬКУ УКРАЇНУ

[... Що словам д. Вартового, погляди Костомарова, Кулі-ша й мої «спантеличили» земляків, затемнили національну свідомість українців і задержали зріст українства, між іншим, і літератури. Чудна це скарга! Скрізь на світі дискусія живить думку людську, а в нас вона затемнює! Такі скарги тілько показують нетерпимість і значить необразованісгь певних наших патріотичних кругів. Вони нагадують мені одного белетриста нашого, котрий, прочитавши досить умірковану критику на свої твори, писав, що після таких критик ніхто не схоче писати! На заклик до чесної дискусії справи ми вміємо тілько мовчати або кричати: зрада!

Нарешті єретичні погляди Костомарова і т. ін. зовсім не спинили нікогісінько а нікогісінько. По моїм поглядам, вило­женим в статтях «Література російська, великоруська, україн­ська і галицька», українським писателям радилась певна система праці: «знизу вгору» (від літератури простої до високої), але зразу же відводилось досить широке поле навіть для простонародної літератури. І я можу сказати, що дехто й почав працювати по моїм планам: напр., Старицький почав перекладати сербські пісні, «Гамлета». Я сам передав у Га­личину переклади Руданського, радив перекласти всього Го-мера, «Антігону» Софокла, твори Данте, «Вільгельма Телля» й «Орлеанську діву» Шіллера і т. д. Почасти це й сповнилось. Проб зовсім не спиняли (я й не думав про яку регла­ментацію), і навіть костомаровських рад ніхто не слухавсь: «Ол. Пчілка перекладала високі твори, писала романи з життя вищих класів, котрі в Росії не говорять по-україн­ському; те ж робили Кониський, Нечуй, Чайченко іт. ін. Сам

73

Куліш переклав «Дон-Жуана» Байрона, звісно, більш дале­кого від нашого простого народу, ніж «Гамлет», «Отелло» і др. подібні твори Шекспіра... Словом, хто хотів працювати чи знизу вгору, чи згори вниз, той працював. Коли вийшла яка задержка в праці українолюбців, і певна темнота думок (зрештою, не так національних, а політичних, соціальних і культурних), і далі упадок української літератури в 80-ті роки, то зовсім не від тих думок, котрі, між іншим, викладав і я, а від чогось іншого: від необразованості, а далі реакційності, котра прикривалась націоналізмом на манір галицьких на­родовців і почасти під їх впливом.

[... ] По часті поезії 70-ті роки дали певне видання Шев­ченка. Про праці перекладу європейських поетів я вже сказав.

По часті белетристики в 70-ті роки явився роман Білика й Мирного «Хіба ревуть воли», котрий «аз худни» видав у Женеві. Це безспорно найліпше з того, що появила україн­ська белетристика. Роман узятий з життя простонародного — в ньому нема ні одної націоналістичної фрази, але увесь він своїм соціальнр-психологічним матеріалом національний і навіть автономічний. Роман той мало розширився через те, що глупі викрики галицьких народовців проти всього «же­невського» довели до того, що він заборонений в Австрії, хоч там нема й слова нецензурного і хоч він був навіть пропу­щений цензурою російською перед законом юзефовичів-ським. Відповідно соціальному напрямку українства під кі­нець 70-х років і Нечуй, після своєї проби написати «висо­кий» роман український («Хмари»), проби невдачної і з літературного, і з ідейного боку (Радюк просто смішний дурень!), написав соціальні романи з життя народного: «Кай-дашева сім'я», «Бурлачка», «Микола Джеря», — безспорно вкупі з «Двома московками», — найліпші його твори («Ми­кола Джеря» напечатаний в 1883 р., але цифр наших 70-ті і 80-ті роки нічого брати буквально, а приблизно).

Додати треба, що паралельно робляться проби внести в популярну літературу європейські поступові ідеї —збудити в народі розуміння політичних і соціальних справ, біжучої політики, котра доторка й народ (брошури «Про козаків, татар та турків», «Запорожці», віденські й женевські соціаліс­тичні брошури). Робляться також проби видавати утилітарні популярні брошури, наскілько пуска їх російська цензура.

В ті ж часи, переважно заходами явних соціалістів україн­ських, українці російські вступають у тісніші зв'язки з австрійськими, проходять в Буковину й Угорську Русь, де раніше не було ноги українолюбця, закладаються українські бібліотеки в Відні (при «Січі»), в Чернівцях (при «Союзі»), заносяться численні книги українські в Угорську Русь, де їх

74

доти ніхто не бачив. (В своїх «Австро-руських споминах» я розказав і такий кумедний факт, що я був перший, котрий привіз в Угорську Русь навіть видання галицької «Просвіти»! Потім ще кілько моїх молодих приятелів перевезли туди кілька з тих видань!).

Поряд з тим розмова про українську справу виноситься перед європейську публіку, де справа та ставиться в зв'язку з великими всесвітніми справами політичними:, соціальними й культурними. Появляються статті про Україну в журналах італьянських, французьких, англійських, іспанських, пере­клади на сербське, польське, статті українців (Драгоманова, Подолинського, Павлика), далі — чужинців по матеріалам, даним українцям (Рамбо, Ральстона, Морфілла, Ан. Леруа-Больє і др.), причому ці вчені чужинці замітили, напр., і те, як у київських виданнях збираються докупи «йізіесіа тетЬ-га»¹ української національності (вираз Рамбо).

[... ]В літературі на українській мові в 80-ті роки видно явний упадок ідейний і-навіть чисто літературний. Поезія майже не обновляється новими мотивами, а переспівує Шев­ченка, та й то переважно його козакофільство й формальний націоналізм. В белетристиці «простий народ» відходить на задній план, писателі беруть за романи з «вищого» життя, причому сам Мирний пада до «Перемудрив», а Нечуй до «Опеньків», написавши крім того, темноту «Над Чорним морем» і водевільну нісенітницю в «Навіженій». Про не­зручний самодонос «Горовенка», з дивним переплутанням дзвонів з усяких церков, котрі чув автор, та не розібрав, звідки вони, та про незлобінські проби «патріотичної белетристики» (читай: особистих пасквілів!) у «Правді» нічого й говорити. Один Чайченко, уже в 90-ті роки, коли напрямкові 80-х років уже почала зростати опозиція, почав рятувати славу україн­ської літератури, та й то своїми повістями з простонародного життя, а не своїми «високими» романами, а ще менше своїми популярними брошурами асі шшп ВеІрЬіпогшп² зо львівських народовців.

[ ... ] Єдиним значним здобутком для українства в 80-ті роки був театр, котрого зріст треба признати досить неза­лежним від звичайних тенденцій українських кружків.

По своєму матеріалу нова драматична література україн­ська майже виключно «простонародна». По своєму напрямку вона далеко ближча до соціальних тенденцій 70-х років, ніж до націоналістичних 80-х років. По літературній манері вона дуже нерівна й анахроністична: єсть там і сентиментальність,

Розрізнені члени (лат.). ²Для спадкоємця престолу.

75

і жарт Котляревського й Квітки, єсть і реалізм 70-х років. Видно, що тут не пройшла критика й не вирівняла літе­ратурної манери до сучасної європейської. Та і взагалі з чисто літературного боку наша нова драматургія не дуже то сильна; вона бере більше виконання на сцені пильними й тала­новитими акторами, для котрих дає все-таки ефектні рамки. Спасибі й за це!

[... ] Ми, як бачили читачі, не так по-вояцькому настроєні до ріжних українських напрямків, як д. Вартовий. А через те, сподіваємось, ніхто не здивується, коли ми, — не відрі­каючись ні від одної точки тої програми, котру ми не раз викладали, між іншим, і в «Народі», — в той же час оберне­мось до ріжних українських груп досить миролюбно.

З усього, сказаного вище, не трудно вивести ось яку мораль для української праці.

Праці тої видно тепер не так-то багато. Вона не систе­матична, часом несвідома, неорганізована. Більше праці, більше думки, більше організації! Але й менше сектярства! Говорячи на християнський лад, можна сказати словами проповіді Івана Золотоуста на паску: іди й постивший, і непостивший! Христос прийма й того, хто прийшов зарані, й того, що прийшов у ХП-ту годину!

Один працює для науки про Україну тільки по-московсь­кому (або по-польському), — будьмо йому вдячні і ті, що пишемо по-українському. Один вірує в українську літературу тілько простонародну, «для домашнього обиходу», — нехай виробля її, а хто вірує в ширшу, нехай собі працює по-своєму, не кидаючи анахтеми на невіруючих, але працюючих по-своєму все ж таки для української літератури. Один бере собі за виходні точки думки і інтереси всесвітні, другий націо­нально-українські, — вп'ять не будемо анахтемувати одні других, а поглянемо, які, власне, думки й інтереси хто хоче боронити.

В однім тілько миру між нами не може бути: в справі поступу чи реакції, в справі кастових чи всенародних інтересів, бо це справи основні, з-за котрих вже тисячі років іде між людьми боротьба невсипуща, без котрої життя людей перестало би бути людським. Цієї боротьби не можна зама­зати ніякими розмовами про національну солідарність, а надто в нашій нації, котра, власне, нація плебейська. А що одні з нас будуть поступовцями поміркованими, а другі радикальнішими, одні демократами індивідуальними, а другі соціальними, — те ми можемо одні в других потерпіти, а надто при теперішньому стані нашої країни, котру і в Росії, і в Австро-Венгрії давить дуже вже застаріла система реакції і кастівності [... ]

76