- •1 Ленін в. І. Повне зібрання творів,— т. 22.— с. 50.
- •4 Грабовський п. Зібрання творів : — т. 3.— с. 56. Далі посилання на це видання подаються в тексті.
- •31 Зоря.—1892.—№ 10.—с. 193. И Там же.— 1889.— № 24.— с. 406.
- •34 Зоря.—1887.—№ 11.—с. 194—195. 36 Там же.— 1892.— № 2.— с. Зо. 38 Там же.— 1887.— № 18,— с. 307. А' Там же.— 1892.— № 4.— с. 73.
- •55 Правда.—1891.—№ 10.—с. 205. 66 Там же.— с. 206.
- •0. Пишна та в. Спасовича.
- •Білецький л Основи української літературно-наукової критики. – с. 274 – 283.
- •9. Для ілюстрації методів наукової праці вченого наводимо
Семінарське заняття № 7
питання 1
Історія української літературної критики. – С. 150 – 184.
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА 70—90-х рр.
Остання третина XIX ст.— один з найбільш бурхливих і яскравих періодів у розвитку дожовтневої української літературної критики, час досить масштабного розгортання її творчих сил, всезростаючої ефективності її взаємодії з літературно-художньою практикою, впливу на літературний процес в цілому.
Ніколи раніше українська літературно-критична думка не засвідчувала такої залежності (безпосередньої чи опосередкованої) від дійсності, мінливої й суперечливої, безперервно збагачуваної реальностями нового змісту — соціального і національного. Щодо цього критика ставала дедалі більш чутливою і, можна сказати, вразливою в плані своєї соціологічної й естетичної реакції на явища і процеси життя.
Українська критика повинна була фрон-тальніше, ніж будь-коли, порушувати злободенні питання і відповідати на них. Національна культура, література цієї доби розвивалися в умовах, що виникли внаслідок скасування панщини 1848 р. на західноукраїнських землях та кріпосного права 1861 р. у Росії і на Східній Україні. Хоча пережитки кріпосництва ще давали себе знати, капіталізм владно завойовував усе нові позиції. Становище народних мас не поліпшувалося. На зміну пану-поміщику прийшов пан-капіталіст. Трудящі маси села й міста зазнавали не менш жорстокої експлуатації, змінилися форми і засоби визиску, лишились його суть, класова природа. Реформою 1861 р. у Росії, писав В. І. Ленін, «селянська маса була приречена на півстоліття (1861 + 50 = = 1911) мук безправ'я, приниження, повільної голодної смерті, здирання податей та ін.» '. Це постійно спричинювалося до дальшого загострення класових суперечностей, зростання визвольної боротьби.
1 Ленін в. І. Повне зібрання творів,— т. 22.— с. 50.
Розвиток робітничого руху, поширення ідей наукового соціалізму справляють все більший вплив на суспільну дійсність, формування політичної свідомості народних мас. Примітним є піднесення загальнодемократичного й революційно-демократичного руху як у Східній, так і на Західній Україні. Ще в 60-х рр. у Східній Україні виникають і діють протягом наступних десятиліть так звані громади — організації головним чином ліберально-буржуазної інтелігенції, ліве крило яких часто примикало до загальнодемократичного руху.
В Галичині і на Буковині, що разом із Закарпаттям входили в той час до складу Австро-Угорщини, сформувалися дві буржуазні партії — «народовці» і «москвофіли». «Народовці» проголосили обмежену національно-культурницьку програму, проводячи її у відповідності з офіційною політикою панівних класів цісарської Австро-Угорщини. Підтримуючи ідеологів «народовців» в їх запобіганні перед цісарським урядом, «москвофіли» разом з тим орієнтувалися на російський царизм, нехтували національними інтересами українського народу. В окремі періоди деяка частина української інтелігенції, що брала участь у «народовському» і «москвофільському» русі, посідала демократичні позиції в питанні розвитку національної культури.
Передові сили українського суспільства рішуче викривали антинародну політику реакційних кіл, вели боротьбу проти соціального і національного гноблення народу. Виняткову роль у цій боротьбі серед інших факторів відіграла прогресивна журналістика. В середині 70-х рр. у Галичині виникли перші українські періодичні видання демократичного (наприклад, журнал «Друг», 1876), а далі і революційно-демократичного спрямування — журнали «Друг» (1877) та «Громадський друг»,
150
збірники «Дзвін» і «Молот», що вийшли наступного року. «Громадський друг» і збірники, що були продовженням журналу, активно сприяли пропаганді серед інтелігенції соціалістичних ідей, формуванню матеріалістичних поглядів в естетиці. У 1881—1882 рр. у Львові виходив журнал «Світ» — досить впливовий революційно-демократичний орган. Названі видання зазнавали переслідувань і заборон з боку цісарської влади, але їх суспільний резонанс був великим.
У ці роки здійснюються заходи щодо організації української революційної періодики за межами Росії й Австро-Угорщини. До спроб такого роду належить видання в 1878—1882 рр. у Женеві п'яти збірників «Громада», об'єднаних спільною платформою, а також двох номерів журналу під тією ж назвою. Це перші зразки вільної української безцензурної революційної преси, визначні явища у вітчизняній політичній літературі другої половини 70^-80-х рр. Час від часу у цих виданнях друкувалися художні твори, літературознавчі матеріали.
1888 р. у Львові вийшов цікавий прогресивний журнал «Товариш», видання якого, на жаль, припинилось на першому номері. Зміст «Товариша» (особливо його публіцистика) відзначався соціальною бо-йовитістю, демократизмом, протистояв політичним і естетичним канонам «народов-ської» преси.
У 90-х рр. роль революційно-демократичної журналістики в громадському і літературному житті помітно зростає. В 1890—1895 рр. виходить журнал «Народ» — орган радикальної партії. Соціально-політичні й економічні настанови «Народу» позначилися на його виступах з питань літератури і критики. У тих же роках видавалася газета «Хлібороб», яка трималася тієї ж політичної лінії, що й «Народ», тільки на базі безпосередньої практичної праці серед «робітних» людей. На сторінках «Хлібороба» систематично друкувалися у популярному викладі матеріали про життя селянства, раз у раз — художні твори (серед них переклади з російської літератури), а також статті та рецензії на літературні теми.
Трибуною передової наукової суспільної й філологічної думки на Західній і в Східній Україні середини 90-х рр. був
журнал «Житє і слово» (1894—1897) — багатоаспектний орган революційно-демократичного напряму з широкими просвітительськими завданнями. В коло його інтересів входили питання розвитку української і світової науки, соціологічних вчень, фольклористики, історії українського письменства, сучасного літературного процесу.
В 1898 р. розпочав свою досить тривалу історію журнал «Літературно-науковий вісник», який до 1907 р. посідав послідовно демократичні позиції в суспільному житті, художньому письменстві, критиці й естетиці.
У сприятливих умовах розвивалася в Галичині ліберально-буржуазна, особливо реакційна, журналістика. Слід звернути увагу насамперед на основні періодичні «народовські» видання.
В 1867—1897 рр. з перервами виходив журнал «Правда» — спочатку помірковано ліберальний орган, а пізніше буржуазно-націоналістичний. Такого ж характеру була газета «Діло» (1880—1939). У 1880— 1897 рр. «народовці» видавали журнал «Зоря», багато публікацій якого мало загальноукраїнське значення. З точки зору національно-культурних, мистецьких інтересів цей журнал протягом тривалого часу, незважаючи на обмеженість його суспільної програми, був певним центром, де зосереджувалися творчі сили художнього письменства, почасти в галузі критики, публіцистики.
Важливе місце в суспільному й літературному житті Буковини належить часопису «Буковина», що виходив протягом двадцяти п'яти років у Чернівцях (1885— 1910). Найбільш плідною була діяльність «Буковини» у 90-х рр., коли часопис набув ваги загальноукраїнського періодичного видання й у ньому брали участь відомі письменники, публіцисти, критики не тільки Буковини, а й Галичини та Східної України.
Жорстокі цензурні утиски українського слова з боку царизму спричинилися до того, що в Східній Україні в цей період не було, власне, жодного періодичного видання рідною мовою. У 70—90-ті рр. тут виходив ряд періодичних російських видань, на сторінках яких друкувалися матеріали з питань розвитку української літератури, культури, зрідка — художні
151 збірники «Дзвін» і «Молот», що вийшли наступного року. «Громадський друг» і збірники, що були продовженням журналу, активно сприяли пропаганді серед інтелігенції соціалістичних ідей, формуванню матеріалістичних поглядів в естетиці. У 1881—1882 рр. у Львові виходив журнал «Світ» — досить впливовий революційно-демократичний орган. Названі видання зазнавали переслідувань і заборон з боку цісарської влади, але їх суспільний резонанс був великим.
У ці роки здійснюються заходи щодо організації української революційної періодики за межами Росії й Австро-Угорщини. До спроб такого роду належить видання в 1878—1882 рр. у Женеві п'яти збірників «Громада», об'єднаних спільною платформою, а також двох номерів журналу під тією ж назвою. Це перші зразки вільної української безцензурної революційної преси, визначні явища у вітчизняній політичній літературі другої половини 70^-80-х рр. Час від часу у цих виданнях друкувалися художні твори, літературознавчі матеріали.
1888 р. у Львові вийшов цікавий прогресивний журнал «Товариш», видання якого, на жаль, припинилось на першому номері. Зміст «Товариша» (особливо його публіцистика) відзначався соціальною бо-йовитістю, демократизмом, протистояв політичним і естетичним канонам «народов-ської» преси.
У 90-х рр. роль революційно-демократичної журналістики в громадському і літературному житті помітно зростає. В 1890—1895 рр. виходить журнал «Народ» — орган радикальної партії. Соціально-політичні й економічні настанови «Народу» позначилися на його виступах з питань літератури і критики. У тих же роках видавалася газета «Хлібороб», яка трималася тієї ж політичної лінії, що й «Народ», тільки на базі безпосередньої практичної праці серед «робітних» людей. На сторінках «Хлібороба» систематично друкувалися у популярному викладі матеріали про життя селянства, раз у раз — художні твори (серед них переклади з російської літератури), а також статті та рецензії на літературні теми.
Трибуною передової наукової суспільної й філологічної думки на Західній і в Східній Україні середини 90-х рр. був
журнал «Житє і слово» (1894—1897) — багатоаспектний орган революційно-демократичного напряму з широкими просвітительськими завданнями. В коло його інтересів входили питання розвитку української і світової науки, соціологічних вчень, фольклористики, історії українського письменства, сучасного літературного процесу.
В 1898 р. розпочав свою досить тривалу історію журнал «Літературно-науковий вісник», який до 1907 р. посідав послідовно демократичні позиції в суспільному житті, художньому письменстві, критиці й естетиці.
У сприятливих умовах розвивалася в Галичині ліберально-буржуазна, особливо реакційна, журналістика. Слід звернути увагу насамперед на основні періодичні «народовські» видання.
В 1867—1897 рр. з перервами виходив журнал «Правда» — спочатку помірковано ліберальний орган, а пізніше буржуазно-націоналістичний. Такого ж характеру була газета «Діло» (1880—1939). У 1880— 1897 рр. «народовці» видавали журнал «Зоря», багато публікацій якого мало загальноукраїнське значення. З точки зору національно-культурних, мистецьких інтересів цей журнал протягом тривалого часу, незважаючи на обмеженість його суспільної програми, був певним центром, де зосереджувалися творчі сили художнього письменства, почасти в галузі критики, публіцистики.
Важливе місце в суспільному й літературному житті Буковини належить часопису «Буковина», що виходив протягом двадцяти п'яти років у Чернівцях (1885— 1910). Найбільш плідною була діяльність «Буковини» у 90-х рр., коли часопис набув ваги загальноукраїнського періодичного видання й у ньому брали участь відомі письменники, публіцисти, критики не тільки Буковини, а й Галичини та Східної України.
Жорстокі цензурні утиски українського слова з боку царизму спричинилися до того, що в Східній Україні в цей період не було, власне, жодного періодичного видання рідною мовою. У 70—90-ті рр. тут виходив ряд періодичних російських видань, на сторінках яких друкувалися матеріали з питань розвитку української літератури, культури, зрідка — художні
151
твори. Це передусім газети «Киевский телеграф» того часу, коли в ній співробітничав М. Драгоманов (1874—1875), «Заря» (1880—1886), «Днепр» і «Степь» (виходили в Катеринославі), де в другій половині 80-х рр. друкувалися статті й поезії І. Манжури, «Одесский вестник» (особливо 1877—1880 рр.), «По морю й суше» (Одесса, 1896—1897), що видавав М. Ко-маров.
У 1882—1906 рр. виходив журнал «Ки-евская старина» — науково-історичний, етнографічний і літературний орган, в якому брали участь вчені, публіцисти з усієї України. В останній період діяльності «Киевской Старини» посилилася увага до питань розвитку української літератури, критичної думки, виникли певні умови для публікації творів українською мовою.
Важливі матеріали про українську культуру, літературу друкувалися на сторінках відомих російських періодичних видань — «Вестник Европн», «Отечественнне записки», «Русское богатство» та ін.
У деяких виданнях Петербурга час від часу виступали М. Драгоманов, М. Костомаров, І. Франко, О. Маковей. Крім того, ряд важливих питань українські діячі, передусім І. Франко і М. Павлик, порушували у польській пресі («Ргаса», «Киг|ег ілуочузкі» тощо).
Значного поширення в 70—90-ті рр. набули альманахи й збірники. Кращі з них, видані з ініціативи і при безпосередній участі відомих письменників, прогресивних громадських діячів, залишили помітний слід у розвитку національної культури, літератури. Це насамперед такі альманахи й збірники, як «Дністрянка» (1877), «Луна» (1881), «Рада» (1883, 1884), «Нива» (1885), «Степ» (1886), «Ватра» (1887), «Перший вінок» (1887), «Складка» (чотири частини— 1887, 1893, 1896, 1897) та ін.
Окремі збірники й альманахи стали місцем цінних публікацій з історії літератури, критики, фольклористики. Так, наприклад, у «Молоті» надруковано знамениту критико-естетичну працю «Література, її завдання і найважніші ціхи» І. Франка, у збірниках «Громада» — «Шевченко, українофіли і соціалізм» М. Драгоманова, «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя» Ф. Вовка, в альманасі «Степ» — «Украинская деревня по произ-ведениям г.г. Старицкого й Кропивницко-
го» К. ІІІрама, у «Ватрі» — «Із історії вірші на Україні» М. Драгоманова та ін. Кращі періодичні й альманахові видання сприяли піднесенню літератури, розвитку критики, публіцистики.
Українська дожовтнева класична література захоплює своїм розмахом, гуманістичним змістом, безупинним новаторським ствердженням ідеалів добра і справедливості, безперервністю процесу збагачення й оновлення. Зростаючи на народному грунті, вона своїм священним обов'язком вважала активну участь у боротьбі за соціальне і національне визволення народу, відображення його сподівань і прагнень.
Українська література 70—90-х рр. розвивалась під знаком дальшого ідейного й художнього піднесення, розширення сфер-і засобів зображення дійсності, збагачення жанрів і стилів. Свій ідейно-мистецький рівень вона демонструє в романах і повістях, оповіданнях і новелах, драмах г комедіях, поезії і поемах. Створюються визначні явища національного письменства, що стають надбанням світової літературної класики. І це відбувалося за умов, коли передова українська література зазнавала переслідувань, нападок реакції, протидії деяких діячів, що проголошували безплідну теорію літератури «для хатнього вжитку». Але непохитна віра в народ, підтримка прогресивних кіл російської суспільності множили сили, сприяли розкриттю творчих можливостей української літератури. У літературу приходили нові покоління талановитих митців, пройнятих почуттям високого громадянського обов'язку, прагненням зберегти і розвинути революційні традиції своїх попередників. В українському літературному процесі того часу виразно спостерігалися явища взаємодії художньої практики письменників з розвитком літературно-теоретичної, критичної думки. ' Виникнення й утвердження в цей період української революційно-демократичної критики, заснованої на принципах матеріалістичної естетики, стало діяльним фактором національного художнього прогресу. Послідовна боротьба передової української критики проти консервативних ідей у літературі, проповіді національної замкненості, нівелювання соціальних проблем, обстоювання програми літературного роз-
152
витку на засадах високої суспільної визначеності мистецтва художнього слова — все це справляло великий вплив на письменників, на активізацію їх плідної творчої діяльності.
Становлення передової літературної теорії було процесом тривалим, складним, який ознаменувався здобутками світового значення. Передова літературна критика, естетика — це та сфера, в якій духовна діяльність українського народу знайшла яскравий вияв.
Кожна нова епоха висувала перед естетичною думкою нові вимоги. Але при тому вона завжди лишалась одним із виявів суспільної боротьби, гострою ідейною зброєю. В головних тенденціях свого поступу літературна критика, зокрема в умовах України, була пов'язана з розвитком публіцистики, журналістики, з розвитком політичних і соціологічних учень.
Питання про стан української критики, про розвиток естетичної думки, порушене ще в 40—60-х рр., набуває актуальності в наступні десятиліття. Майже всі письменники сходилися на тому, що слабкість критики, недостатня її професійна зрілість негативно відбиваються на розвитку літератури. Думка про необхідність посилення літературно-аналітичної роботи проходить червоною ниткою в багатьох виступах на сторінках періодичних видань 70—90-х рр. як ліберального, так і демократичного напряму. Але в самому тлумаченні змісту, завдань критики погляди нерідко принципово й рішуче розходилися.
На початку 80-х рр. «народовська» газета «Діло» (1882, № 11) писала: «Хоч і досить багато у нас літературних і літературно-наукових часописей, а все-таки ще чути одну важну недостачу: брак повної руської бібліографії сучасної і в значній часті також брак літературної критики». Подібно до того як свого часу в «Основі» П. Куліш вимагав «строго розборчивой критики», «народовці» через два десятиліття по тому відзначали: «Недостача поважної, совісної критики шкодить і пи-сателям, і читателям» (там же).
Дискусія про критику не притупилася й пізніше, але набула більш теоретичного змісту, громадської значущості. У 1895 р. на сторінках «Зорі» Т. Галіп писав: «До недостатків нинішньої українсько-руської літератури треба зачислити брак зоргані-
зованої літературної критики. Фактом є, що на Україні-Русі нема осібного органу, присвяченого сій галузі письменства»2. Йшлося навіть про спеціальне періодичне видання для літературної критики.
У 1896 р. у «Зорі» про становище в критиці писав В. Щурат, якого особливо бентежило те, що критика була надто квола і непринципова, нездатна бачити головне в рідній літературі. «Скромність редакцій ще більша,— писав В. Щурат,— вона обмежиться на занотуванні заголовка, коли автор їй сподобається; коли ні, то й не буде. А критика? Критика збереться від часу до часу на відвагу, щоб книжку «збештати». Добра книжка критиків не знайде, бо її треба би хвалити... Ще коли б автор був критикові брат, або сват, або бодай знайомий, то може б, там... Але чужого чоловіка хвалити не йде, панцю» 3. В. Щурат доречно говорив про необхідність посилити роботу в галузі конкретної критики. Однак його загальній методологічній позиції бракувало достатньої послідовності.
Назрілу потребу в літературній критиці відчувала вся передова українська громадськість. І. Франко, для якого критика завжди була полем гострої ідейної і літературної боротьби, одним із чинників піднесення літератури, впродовж усієї своєї діяльності активно виступав з критикою критики, порушуючи питання про її стан, необхідність піднесення її відповідно до вимог часу. Чи то були виступи в журналі «Друг» і збірнику «Молот», чи на сторінках журналів «Житє і слово» і «Літературно-науковий вісник» — в усіх випадках йшлося не про будь-яку літературну критику, а про критику, засновану на засадах матеріалістичної естетики. Саме це мав на увазі Франко, коли в кінці 80-х рр. писав: «...властивої критики з ясними принципами літературними й суспільними у нас (в Галичині) досі не було» (27, 149).
Характерно, що коли на початку 90-х рр. виникла радикальна партія і став виходити її орган — журнал «Народ», питання про літературну критику, її суспільну значущість набуло ще більшої гостроти. В «Народі» раз у раз висловлювалося не-
' Зоря.-1895.-№ 13.-С. 258. 5 Там же.—1896.—№ 5.—С. 99.
153
вдоволення становищем у критиці. Цю думку найбільш категорично висловив тоді П. Грабовський. «Не зайвим було б звернути більшу увагу,— писав він,— на критику літературну, котра все ще не вийшла у нас якось за межі бібліографії...» 4
Власне, про це писала і Леся Українка в листі до О. Маковея від 28 травня
1893 р.: «...критика, може, більш потрібна для читаючих людей, ніж для самих пи-сателів... Нашій літературі багато чого бракує, але найбільш бракує доброї і талановитої критики» 5.
Ясна річ, на той час українська літературна критика уже вийшла за межі бібліографії. Грабовський був свідомий цього, але з погляду тих суспільних завдань, які перед критикою ставила передова громадськість, зокрема в галузі ідеологічно-просвітительської діяльності, та критика видавалася ще не на висоті. На її адресу висловлювалося чимало докорів.
Гаряче вітаючи видання журналу «Жи-тє і слово», Грабовський знову-таки особливу увагу звернув на стан критики. «Вельми порадувала мене,— писав він у
1894 р.,— чутка про ваше видання, бо «Зоря», кажучи нишком, вже дуже якась безкритична та вбога» (3, 205).
Коли невдовзі з'ясувалося, що «Житє і слово» з ряду причин не зовсім успішно виконувало суспільно-просвітительські завдання, то це було віднесено передусім на рахунок відсутності в журналі бойової і професійно зрілої літературної критики. Певна активність її в подальших числах журналу, між іншим, стала однією з ознак безумовного піднесення суспільно-культурного значення цього органу. В «Оповістці» до поновлюваного на новій основі журналу з цього приводу зазначалося: «Бажаючи надто своїм виданням доповнити ті наші видання, які виходять в Галичині, а також, наскільки можна, журнали російські, ми думаємо се зробити, обертаючи особливу увагу на критику літературну і знайомлячи читачів з новими напрямами і важнішими появами літерату-