- •223 Над могилою Бориса Грінченка.— к., 1910.—с. 121.
- •228 Лист і. Франка до б. Грінченка / Подали в. Яременко та а. Погрібний // Літературна Україна.— 1970.— 1 вересня.
- •143 Земсйий 'сборник Черниговской губернии.— 1895,— № 4/5.—с. 32.
- •1 Єфремов с. Історія українського письменства. К-. Лейпціг, 1924. Т. 1. С. 16. (Далі при посиланні на це видання вказується в тексті тої* 1 сторінки).
Семінарське заняття № 8
питання 1
Горленко В. "Повія", роман Панаса Мирного // Історія укр. літ. критики та літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 2. – С. 197 – 201.
«ПОВ1Я», РОМАН П. МИРНОГО
Роман из крестьянского житья, картина жизни народа... вот задача, перед которой остановилась русская беллетристика. Попыток было много, но многое ли сохранило жизнь из всего этого? Кому удалось справиться с этой задачей? Тот, кому нет ничего недоступного: Лев Толстой в «Утре помещика», в «Казаках», «Поликушке», военных рассказах, —дал живые типы. В «Записках охотника» типы эти только угаданы, намечены силуэтами.. Знал и умел писать их Мельников, Глеб Успенский, кой-где Решетников ... Перечень невелик для такой литературы, как русская, хотя в ней произведений из крестьянской жизни появляется многое множество. Отличительная черта этих вещей — безграничность обобщений, трактованье народа, как какой-то однородной, собирательной единицы, воспроизведение его с исключительной точки зрения его сословного и имущественного положения. В лицах этих произведений нет правдивой внутренней жизни, нет индивидуальности, а то художествен-
197
ное произведение, где нет живого человека, — мертво и обречено заранее на равнодушие и забвение. Вот почему так слаб успех многочисленных повествований «из народного быта» и не только шаблонных, не знающих народной жизни, хотя и гуманно настроенных, но и даровитых, как напр., Златовратский, облекающий в простонародные формы свои идеалы и мечтания и тем лишающий свои произведения существеннейшего элемента в искусстве — правды... — Нет знания народной жизни и нет также в изображении этой жизни человека, верного чутья его внутреннего мира, его души, его характера.
Малорусская словесность всегда сохраняла преимущество в этом отношении. Будучи простонародною с самого возникновения, элементарным требованием ставила она знание народной жизни. Она не избегла влияний времени: сентиментализма и т. под., но в коренных своих представителях высоко держала знамя правды. Шевченко, дивный самородок, сочетавший «полет орла с сердцем голубицы», дар поэтического творчества с непосредственностью крестьянского миросозерцания, голосом самого народа пел о его доле, о его прошлом. Квитка в «Марусе» представил неувядаемое откровение сельского духа, начертал эпопею сельского трудового, житья. Кулиш, своим светлым умом, бросал лучи на настоящее и прошлое ... Произведения второстепенных, даже мелких, талантов держались требований правдивости. Установился известный уровень; всякая фальшь, без которой, конечно, не обходилось, скорее изобличалась, быстрее бросалась в глаза... В последние годы, не оскудевающая нива украинской поэзии вывела нового деятеля: автор «Двух московок», «Бурлачки» и других превосходных вещей г. Левицкий завоевал симпатии своим многосторонним поэтическим дарованием.
Пред нами первая часть обширного произведения нового писателя. Нельзя представить себе ничего проще этого начала романа, где нет ни тени рассчитанности, ни одной черты, бьющей на эффект. Отчего же нельзя оторваться от этих строгих, скромных страниц? Отчего история этой крестьянки, у которой в зимнюю вьюгу замерз муж, возвращавшийся с ярмарки, и которую преследует деревенский мироед за то, что сын его любит ее молодую дочь и может на ней жениться, отчего эта драма, простая как сама жизнь, так живо захватывает все существо? — Оттого что пред вами живут люди во всей реальности, оттого что страдание злополучной Приськи прочувствовано и передано с такою силой и правдой, которые говорят не только о большом таланте, но и о высокой душе. Пред вами все изгибы внутреннего мира
198
несчастной старухи, с ее мыслию, ее мировоззрением; здесь она сама, с ее исстрадавшимся, измученным лицом, ее больным духом, ее смертной тоской. Эта искренность, эта сила образа делает его близким и родным. В сценах самых простых, бесконечно простыми «приемами», обыденными, простыми словами, автор достигает высокого трагизма. Такова сила трезвого искусства и такова сила таланта, когда он направлен на добро! Когда народная жизнь рисуется с таким глубоким проникновением в душу выводимых людей, с таким неложным знанием, — тогда каким неожиданным светом озаряется она, насколько живее мы начинаем чувствовать и понимать ее!..
Г. Мирный — полный хозяин в изображаемой среде. Народная жизнь —это ясно —известна ему во всех подробностях, во всех изгибах. Он проникнут народным мировоззрением ... Писать по-малорусски возможно всякому, знающему язык, но стать правдивым изобразителем народной малорусской жизни может только писатель, дышавший за одно с той жизнью, живший ею, полный ее образами, думающий по-малорусски. Разверните любую страницу «Повии». Какое полное отсутствие малейшего усилия; как в речах, в описаниях, в обстановке все является само собою, на своем месте и в свое время. Писатель, видевший народную жизнь мельком, налетами, заботясь о верности обстановки, ударится в фотографию и потеряется в мелочах. Здесь нет ничего подобного. Язык живой и естественный, хранит целомудренность народной речи и брезгает «ковкой». Автор слишком хорошо знает его, чтоб прибегать к выдумке. Читая «Повию», чувствуешь красоту и образность этой речи и видишь воочию, какое значение имеет она, когда ею, этим народным словом, описывается жизнь народа. Этот язык слит со всем складом понятий, вырос со всею духовною природою украинца, и где найти лучших красок для изображения его жизни, как не в его родном слове?
Судьбу Приськи и ее дочери могут находить слишком исключительною, краски писателя слишком мрачными. Мы скажем на это, что нет в этой судьбе ни одной черты, ни одной подробности, которая не была бы вполне обыденна, вполне реальна и возможна. Автор не говорит и не хочет сказать, чтоб так жили все женщины в народе. Из массы типичных явлений он берет то, которое нужно для задуманной им романической коллизии. Это — его право. Наряду с жизнью этих двух женщин рисуются разнообразные фигуры крестьянства, от бездушного, злого стяжателя и воротилы Грицька Супруненка, злого гения Приськи, до прямодушного, доброго Карпа и его жены, этой честной пары, оставля-
199
ющей такое благое, умиротворяющее впечатление. Описывает ли он волостной суд или сельскую сходку, в крестьянской толпе вы узнаете знакомые, живые лица. Но центром действия, согласно жизни, остается все же та тесная, низенькая хата, с ее убогой обстановкой, длинными трудовыми буднями, ее вечной заботой...
Только раз, в одной главе, рассеивается немного этот мрак. На дворе рождественская ночь, колядки. Христя (очевидно главное лицо романа, находящееся еще на втором плане), урвавшись на минуту от матери, идет колядовать с дивчатами. Какой повод для шаблонного романиста уснастить всю эту сцену этнографическими подробностями и блеснуть легкой эрудицией, доставляемой с полок библиотеки! У г. Мирного на первом плане люди, а не обычаи, и все выступает вмеру, все рисуется естественнее и ярче. Эта пятая глава заключает в себе сцену любви и проникнута поэзией глубокой и непорочной, как лунный свет, озаряющий эту зимнюю ночь.
Говоря о первой части обширного целого, мы можем навлечь на себя упрек в поспешности заключений. Но к счастью г. Мирный далеко не новичок в литературе и дал блистательные свидетельства своего дарованья. Известен роман его, написанный в сотрудничестве с другим писателем, вышедший за границей. Это произведение рано или поздно должно быть возвращено родной литературе и занять в ней видное место. В львовской газете «Правда», в те годы, как она получалась в России, появились еще два рассказа автора «Повии». К несчастью они не вышли отдельно и теперь известны только небольшому числу завзятых книжников.
«Лихий попутав» — первое, молодое произведение писателя — история горя и радостей сельской дивчины, убогой наймички. Она служила в городе и там мелькнул ей заманчивый облик счастья. Неумирающая потребность этого счастья и жажда любви, присущая молодой поре, ослепили ее. Оказался обман. Наступили черные дни искупления, без -просвета, без надежды впереди. Этот расцвет безхитростной, простой души и постепенное, тяжелое ее увядание исполнены свежести и чувства.
«Пьяниця» — другой психологический этюд. Молоденький чиновник, существо робкое, тихое, «осмелился» полюбить дочь хозяйки — мещанки, у которой стоит на квартире. Первым поводом сближения была его скрипка, его музыка. Потом пошли уроки грамоты. Тихое счастье этой художественной нежной натуры было разбито вдруг, с неожиданной, дружеской стороны. Приехал брат чиновника и, с опытностью бравого, красивого молодца, посмеялся над мечтами
200
любви, одержав легкую победу. Маленький чиновник запил с горя и превратился скоро в забитое, вечно пьяное, несчастное создание, шута и посмешища веселых посетителей губернских кабаков. Личность этого чиновника отличается необыкновенным рельефом и весь рассказ дышет гуманным чувством.
Г. Мирный по преимуществу психолог. Приветствуя его с глубоким сочувствием, мы не можем не порадоваться той пользе, которую его замечательный талант душевного анализа, в соединении с его знанием быта народа, может при-
,| несть в изучении народной жизни и типов народной среды.
I Все любители малорусского слова ознакомятся конечно с его романом. В сборнике «Рада» они найдут, кроме того, новую повесть Левицкого, мастерский, грациозный «каприз» Мор-довцева и, с подписью «Ратай», несколько звуков той кобзы, к знакомому голосу которой нельзя никогда оставаться равнодушным.
201
Грабовський П. Дещо про творчість поетичну// Історія укр. літ. критики та літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 2. – С. 245 – 249.
ДЕЩО ПРО ТВОРЧІСТЬ ПОЕТИЧНУ
Довелось мені перечитати недавно в одеському журналі «По морю й суше» критичну замітку д. М. К. на збірник Грицька Кернеренка «В досужий час». Я не бачив того звірника, як і попередніх творів автора, то й не знаю, наскільки справді вони заслугують такої гострої критики. В даному разі се питання мене і не клопоче; я ладен здатись^ навіть щодо кебети та вартості творчої цілком на думку д. МГ К. Інший бік звернув на себе мою увагу і зацікавив: це саме
245
бік, з якого д. М. К. заходжується критикувати автора та підступається до його творів. — «Зальоти його, себто автора, — каже критик, —не завше, мабуть, були вдатними, а через се, незважаючи на чари «кругленьких личок і карих очей», до котрих у поета «великий смак», він малює жінок понайбільше холодними, бездушними, зрадливими кокетками». Може, воно й так справді, але такі здогадки цілком слабі, цілком зайві та не оправдані яко критична підстава, тим більше, що ніколи не здужають досягти цілі. Нам годі залазити в межі особистих поводин автора, а тим паче, коли його твори не дають до того безперечно слушної підстави; та се не може нас і цікавити серйозно. Чоловік може бути добрим сім'янином, скромною людиною, далекою від усяких зальотів та гороб-цювання, а проте писати такі самі речі, як Кернеренків збірник «В досужий час», що дає критикові нагоду до прикрих для особи автора здогадів. Тут можна — повторяю — і влучити в точку, але частіш доведеться попадати пальцем в небо з такими підставами критичними. Спіткавшись з тим або іншим поглядом автора, з тою або іншою хибою його творів, треба вишукувати причин не здогадкових, а твердо уґрунтованих, опертих на певні дані, що мали б загальну вагу чи вдачу; треба дивитись після творів, чи має автор хоч дещо з тих неодмінних ознаків, які саме виробляють поета в справжньому значенні слова, без яких навіть сильний природний талан може занапаститись та загинути; тим більше треба володіти такими ознаками людям пересічного хисту. Чи володіє ж ними д. Кернеренко? Що свідчать про се його твори? А свідчать вони, безперечно, про брак трьох основних речей у автора: (певної освіти загальнолюдської, тверезого цілокупного світогляду громадського і потрібного розуміння ваги та цілей діяльності поетичної. Без тих трьох речей не буде ніколи поета справдешнього; а якщо в його й талан при тому не яскравий, то годі й думати, щоб його праця мала яку вартість або справляла користь громаді. Брак тих речей —то суще безголов'я для поета чи письменника взагалі, і таку думку ми могли б ствердити відповідними прикладами з історії літературного руху світового. Відси ми розуміємо і слабі та хибні боки творів д. Кернеренка; таку мірку, не кажучи вже про талан, ми завважаємо потрібним прикладати і до всяких інших творів поетичних. Як би там не горобцював та не карався за невдатні зальоти автор, належний ступінь ревної освіти завжди вдержав би його на певній вишині сучасних поглядів на женщину; поступово вироблений світогляд дав би різнобарвний зміст його творам, а правдиве розуміння своєї ролі, своїх задач та мети направило б його на
246
добрий шлях працювання громадського, навернуло б його до вислідження явищ та обставин безпосередньо життєвих, замість цвірінькати, як та божа пташка серед гаю, верзякати всяку нісенітницю, що забрела зненацька в голову. Так верзякають тільки дикарі, у котрих немає ще поезії; гору побачив — про гору співає, ліс, — про ліс, дерево, — про дерево і т. д. Але сучасний співець не повинен вертатись до того стану первісного; бо який він після того співець, який навіть сучасник? А коли він стоїть понижче від загального рівня, то яким проводирем громадським може бути, або що зуміє цікавого, пожиточного сказати другим? До яких серйозних заказів чи просто думок наверне він читача? Яку струну в людському серці своїм співом порушить? Яке горе хоч на хвилинку розважить-осолодить? Який шлях та мету вкаже тому, хто опинився на розпутті, не знаючи, куди податись? Се думки, котрі повинен обміркувати кожен співець, виступаючи з своїми творами перед громадою, коли він єсть .свідомий своєї високої задачі; не триндикати без пуття — його діло, а робити гуртову суспільну роботу, вживаючи своєї кебети та знаття, бо в противнім разі на якого гаспида він потрібний? Цікавий, щиро людський зміст докупи з виробленою, художньо закінченою формою становлять головні прикмети всякої істинної поезії; отсих прикмет і повинен шукати в поетичних творах насамперед критик, їх дають поетові —талан з одного боку, а з другого —ті умови, котрих брак ми зазначили у д. Кернеренка. «Штуки для штуки» не було, немає і не може бути в дійсності; се —пустопорожня, пустодзвінна фраза, — не більш. Вона, навпаки, завсігди прикривала собою найтенденщйншіі замахи думки, проповідувала найгрубішу тенденційність в літературі. «Штука для штуки» — се в устах проповідників значило: затчи уші та затули очі на голосніші потреби життя, тікай від його прози, літай понад миром на крилах легесеньких, принадливих мрій, лоскочи потихесеньку нерви, з поезії зроби панську примху; —отакий їх закон і вимоги. Не треба, кажуть, тенденційності в штуці! А сі вимоги — не тенденційність, гидка, шкідлива, егоїстична? Дурниці минулися. Робить на пана перестали вже і в поезії, не тільки на полі. Поезія мусить бути одним з чинників поступу загальнолюдського, а в рідному краї зокрема — загальнонародного, средством боротьби з світовою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених та окривджених. Така її задача! От нащо вже не тенденційним, кажуть, поетом був Кольцов, виспівував без зайвої думки, як та пташина гайова; та чи можна ж його поезію назвати «штукою для штуки»? Нітрошечки. В свої твори Кольцов вкладав не
247
самі почування, але й глибоку думку, себто тенденцію, майже завше мав на оці певну мету, себто грішив против головних вимог панської теорії, та й не міг не грішити, родившись та зрісши серед простого народу. Він співав про людське горе, бо воно вражало його та обуряло; він співав про кращу долю, бо всею душею бажав, щоб вона запанувала замість горя; він добре розумів, про що співає, як і для чого. Еге ж! Про що, як і для чого! А се, на превеликий жаль, не завжди розуміють наші українські поети та письменники, а через те й появляються твори, як-от Кернеренкові. Не так робили справжні поети, не так виспівував Шевченко; про його й поготів не скажеш, щоб він був поетом «штуки для штуки», бо вся його діяльність творча стояла в повній суперечці до тої нісенітниці. Шевченко був поетом-борцем, найкращим діячем громадським; він завжди знав, куди йде і за чим. В своїй праці поетичній він мав на оці тільки людину та її щастя; з сього погляду він являється для всіх нас найкращим прикладом, дає найповніший провід не дріб'язками, які ми хапаємось переняти, а цілим напрямом своєї творчості поетичної, напрямом своїх думок та почувань громадських, на що у нас досі мало звертали уваги. Теми, що були колись на часі, одживають свій вік, але остається загальний дух та напрямок творів, остається тенденція; на неї переважно ми й повинні звертати увагу. А тенденція творів Шевченкових — повторяємо —зовсім не та, яку часом добачаємо у поетів нинішніх, у котрих ні змісту, ні форми, а якась порожнеча і думок, і вислову. Не переймеш талану, коли його немає, але все інше можна до певного ступеня перейняти, виробити; треба тільки справжньої освіти, щирої цікавості до життя та свідомого прадювання над повзятими задачами. От тоді поменше у нас буде і збірників —таких, як Кернеренків, а автори їх вживуть своєї кебети чи охоти письменницької з більшим успіхом для себе та більшою користю для громади. В противнім разі вся їх праця зведеться нінащо. Мотиви поезії повинні бути щиро жизненими; а ця жизнешсть придасть їм до якогось ступеня і живої, багатої та оригінальної форми, як те бачимо на чарівних піснях народних. Форма їх справді далеко багатша в порівнянні до творів поезії штучної; досить переглянути хоч не дуже давно виданий збірничок пісень — «Живі струни». Що за милозвучність та краса, не кажучи вже про класичну простоту та безпосередність натхнення! Се — джерело, з якого на здоров'я довго ще будуть пити нащадки! Влучність вислову надзвичайна, а стислість під час просто непередатна! Такої б форми нам було треба; форми — кажу, бо зміст та мотиви — це питання часу і одмінні, як сам час. Форма теж поступає наперед, але форма народної пісні нашої не стала
248
ще спогадом минувшини, а додала б і нині краси якому хоч творові поетичному. Треба лишень розуміти, що і до чого брати.
Думка про мотиви поезії української не раз займала мене. Справді, цікаво було б вислідити від Котляревського до наших часів: якими мотивами одушевлялася та жила наша поезія? Що в тих мотивах було свого, щиро народного, викликаного цшокуішістю життєвих обставин, властивих нашому краєві, а що позиченого в сусід? Якого характеру були ті позички? Наскільки вони відповідали тутешньому складові умовин, чи не мали жодних зв'язків з життям українським та його потребами? Бо можна позичити певний напрямок думки, а прикласти його по-своєму до грунту місцевого, керувати ним уповні самостійно; а можна позичити й такого, що ніяким робом не стосується до життя нашого, навіки останеться для нас чужим, мертвим. А бували і такі позички. Що в мотивах поезії української було безпосередньою, яскравою ознакою переживаного часу, а що являлось наслідком тої або іншої моди, держалося з традиції, коли вже усунувся з-перед очей навіть грунт, на якому та традиція виросла? А що деякі мотиви у нас держалися в поезії виключно з традиції, це річ безперечна. Досить спогадати тільки, як наші поети до останнього часу переспівували де в чому Котляревського та його наслідувачів; досить звернути увагу на те, що наші письменники й досі ще не визволились з відгуків солодушного, цілком неприродного сентименталізму, хоча життя наше не дає до того жодної підстави. Вислідити все те було б дуже цікавою та хосенною річчю, в кого єсть до того хист та спромога. Разом з тим навертається першорядне питання: яку роль грала поезія українська в нашому житті громадському? Еге, яку? 1896.
СЛІВЦЕ НА СЛІВЦЕ
Учітеся, брати мої, Думайте, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь!
Ті слова пригадав я собі, прочитавши розправу д. Вільхів-ського про Івана Левицького з поводу 25 років його діяльності письменської. З правдивим докором згадує д. Вільхівський нашу інтелігенцію, з болем зазначує в неї брак національної
249
питання 2
Історія української літератури ХІХ ст. / За ред. М. Яценка. – Кн. 3. – К., 1997. – С. 243 – 244, 246 – 247.
Рік 1881—літературний дебют Б, Грінченка: у львівському журналі «Світ» І. Франко друкує перші вірші молодого поета. Серед них — пізніше хрестоматійний заклик «До праці»— кредо поета й громадянина:
Праця єдина з неволі нас вярвеї Нумо до праці, братві Годі лякатись. За діло святеє Сміливо будем ітиі
Результатом більш як десятирічного досвіду освітньої діяльності (1881—1893), глибокого вивчення історії педагогіки стали дослідження Б. Грінченка «Яка тепер народні школа на Вкраїні» (1896), «На беспросветном пути. Об ук-раинской школе» (1905), «Народні вчителі і українська школа» (1906) та ін. Б. Грінченко — автор «Української граматики до науки читання й писання» (1907) зі статтею для вчителів і прописами, «Рідного слова» — першої книжки для читання в школі українською мовою, яку він написав разом із дружиною М. М. Грінченко (Марією Загірною). Ці підручники неодноразово перевидавалися й до сьогодні не втратили своєї цінності, як і взагалі педагогічні погляди Грінченка — палкого прихильника освіти, зв'язку навчання з життям, поборника викладання рідною мовою.
Роки вчителювання стали роками зростання Б. Грінченка як письменника, публіциста, критика. Він публікуа поетичні збірки — «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Пиг сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Ваоиля Чайченка» (1887), «Підхмарним небом» (1893), пише десятка оповідань — «Екзамен», «Без хліба» (1884), «Сама, зовсім сама», «Сестриця Галя», «Дядько Тимоха», «Ксеня» (1885), «Хата», «Непокірний» (1886), «Нелюб» (1887), «Зустріч», «Каторжна» (1888), «Серед чужих людей* (1889), «Байда» (1890), дві повісті «Сонячний промінь» (1890) і «На розпутті» (1891), розпочинає роботу над драмами. У творах художньо осмислювалися життєві враження письменника в їх тісному зв'язку з народницькими .поглядами: сподівання завдяки широкій освітній роботі піднести культуру народу, збудити його громадянську активність, прагнення більш цивілізованих форм життя, основою яких стала о висока освіченість, національна самосвідомість 1 здорове зерно моральності народу. І
Багато а цих переконань Грінченко^гевретично обгрунтував і виклав у публіцистично-критичних статтях. Актуальність, животрепетність порушених питань («Галицькі вірші», 1891 р., «Листи з України Наддніпрянської», 1892— 1893 рр.) спричинялися до широких дискусій. Так, відповіддю на «Листи...» Б. Грінченка був цикл «Листів на Над-
243
яніпоянську Україну» М. Драгоманова, у яких автор, по-ї"мізуючи з Грінченком, водночас багато в чому .солідари-й^єтьса й підтримує пафос пошуків оптимальних шляхів утвердження та самозбереження української літератури натури української нації в цілому. В ході полеміки й Гасники найчастіше доходили згоди у спірних питаннях, ;] ак Грінченко пристає до думки Драгоманова про те, що наріжним каменем вибудови української літератури є не чше національне самоспізнання. Не менш важливою е боротьба проти «клерикально-консервативного РУтенства, б^сацько'семінарської мертвоти»1. З іншого боку, Драго-^анов полишає обстоювану ним на початку дискусІГ Ідею чотирьох літератур, концепцію поступовості, роджуючися з Гтзінченком що «історія не знає ніяких «шдлітератур», ніяких літератур .«для домашнего рбихода», ніяких літера-";Р спеціально для пана або мужика»*. Розду_ми Гршчен-к:-І й Драгоманова, що випливали зі спільності їх уболівай, нч за долю української літератури, -прагнення пщнвсзд її до рівніг найбільш розвинених європейських літератур, мали позитивний вплив на історико-літературний процес. -Всебічна подвижницька діяльність Б. Гршченка дала поставу І Франку в статті «Нарис літературного життя в 1892 році» вітати Грінченка, який «засипає мало не всі на-ІІ-і видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями віршами, статтями критичними й популярно-науковими працює без «віддиху», а також відзначити, що Грінченко у своїх писаннях «проявляє, побіч знання мови укра,ш-ської, також гарячу любов до України, щирий Демокра-тизм^бистре око на хиби української суспільності» І^У, 14]. У 1893 р. Б. Грінченко переїздить до Чернігова й, працюючи тут на різних посадах у земстві, віддається культурно освітній діяльності. Разом із Марією Загірною він успішно реалізує свою педагогічну програму — видає власним коштом в умовах найжорстокішої цензури книжки для народу (45 назв). У видавництві Грінченка (засноване 1894 р'у Чернігові, відновлене в 900-х роках у Києві) побачили світ тиражем близько 200 тисяч примірників понад 50 книжок для народного читання.! І. Франко підкреслював, що такі популярні видання неслтГнародові не лише знання, а й «те розуміння, що українською мовою можна писати про всякі справи, що вона здатна й до книжки, й до нау--
ІДрагомапов М. Лиси на Наддніпрянську Україну. К, 1917. С.74. » Грінченко Б, Листа в України Наддніпрянської, К., 1917, С, 93-94,
244
ною роботою. Пише дилогію «Серед темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901), оповідання «Покупка», «Палії», «Як я вмер», «Болотяна квітка», ряд поетичних творів. І Позицію Грінченка — письменника й громадянина — ба,-' гато в чому пояснює розуміння ним ролі особистості в історії. У художніх творах, літературознавчих розвідках письменник підкреслював значущість і вагомість учинків кожного для загальної справи, самоусвідомлення особистості, важливість індивідуального в історичному контексті загального.' Віра в людину, духовні потенції індивіда — характерні риси світогляду Грінченка. Він обстоює суспільну значущість естетичного ідеалу; звідси прагнення всебічної розбудови образу позитивного героя (інтелігент-культур-ник), орієнтація на громадянську актуальність тематики й проблематики, підкреслення освітнього, виховного значе»-ня літератури.
Естетичний ідеал письменника формувався під впливом декількох факторів. Найперший — літературні вчителі — «великі серцем і розумом творці», які ввели його «в храм пишної краси». За словами Грінченка-поета, краса ця здатна піднести людський дух до «небесної утіхи» й надати людині, обтяженій земними клопотами, можливість «духом вільним до неба досягати» («Учителям»)^Не менш важливим було прагнення досконало знати життя.народу — його світогляд, історію, фольклор, мову. Письменник має перей-матис* народними інтересами*Обов'язковим для митця він (як і Шевченко) вважав любов до людини з позицій братерського співпереживання, а не месійної відстороненостг. За Грінченком, література, митець мають велике суспільне призначення. Література — «одбиток» життя1,' дзеркало реальної дійсності, а письменник — будитель духов-нрсті народу. Шляхом- впливу на найширші верстви українське письменство має дбати про піднесення самосвідомості народу. Метою піднесення культурно-освітнього рівня є національне самоусвідомлення та соціально-економічне звільнення, що збереже український народ як націю. На практиці це, однак, приводило нерідко до підпорядкування художньої ідеї суспільним завданням (цей висновок не слід беззастережно переносити на весь доробок письменника). Відомі й інші судження Грінченка, де ставилася вимога художньої майстерності, оригінальної поетики, стильової неповторності 3.
» Грінченко Б. Листи до І. Зозулі//Від. рук. ЦНБ ім. Вернадського НАН України. Ф. 3. Од. зб. 40848,
246
ГЛітературно-естетичні погляди Грїнченка змінювались у процесі його творчої діяльності. Так, у 900-х роках світоглядна настанова на копітке культурництво поступається місцем ідеям радикальних революційних змін. Визвольна ідея стає домінуючою в мистецькій практиці -(найчіткіше це зафіксувала поезія — «Стяг», «Приходитврчіс», «Співцеві»), Цим'письменник упритул наблизився до неонародни-ків, для яких історія письменства — це історія суспільних ідей (С. Єфремов). Внутрішнім сюжетом поетичних збірок відповідно до філософсько-естетичних цінностей доби стає також історія душі ліричного героя з усіма нюансами, напівтонами, переливами настрою, почувань особистості рубежу століть. Знімається властива першим збіркам лозунгова прямолінійність поетичних висловлювань.
Естетика Грінченжа загалом формується в руслі просвітительських ідей із фостерівським розумінням мистецтва як пропагандиста.передових ідей (хоча вона не позбавлена й поклоніння Красі, Любові у їх абсолютній сутності — «Моє кохання», «Христя», «Я ще живу?.. Чи се мій дух похмурий...»), прагненням створити високу національну культуру. В центр уваги ставиться піднесено-героїчне (найвиразніше це прозвучало в драматургії письменника— «Ясні зорі», «Серед бурі»). Наскрізною була оптимістична, жит-теетверджуюча спрямованість поглядів письменника. Цікавий у цьому плані, образ Сонця у творчості Грінченка — символу творчої енергії життя, любові до людини.
Письменник багато уваги приділяє морально-етичним стосункам, кантівському моральному імперативові, широко трактованим у його художній творчості. Однак прагнення до нормативності моральних уявлень героя, його ідейних настанов у ряді творів Грінченка приводить до дидактизму, спрощення проблеми (особливо в прозі, драматургії).
"• У 1902 р. Грінченко переїздить до Києва. Власне літературна праця письменника більш ніж на два роки переривається напруженою роботою над словником української мови.^ матеріалів, які були в розпорядженні журналу «Киев-скаїї старина», та зі своїх власних Грінченко уклав чотири-* томний «Словарь української мови», який, як і його мовознавчі студії «Огляд української лексикографії», «Три питання нашого правопису» та інші, не втратив своєї наукової цінності й йа сьогодні.
Широкою була популяризаторська, просвітницька діяльність письменника: десятки статей, брошур з історії літератури («Оповідання про Євгена Гребінку», «Оповідання про Івана Котляревського»), природничих наук («Про грім та блискавку», «Про пустині»), ряд історичних нарисів —
247
Історія Української літературної критики. – С. 270 – 281.
БОРИС ГР1НЧЕНКО (1863—1910)
Активний учасник літературно-суспільного руху на Україні останніх двох десятиліть XIX — початку XX ст., Борис Дмитрович Грінченко залишив велику прозову, поетичну, драматургічну, літературно-критичну та перекладацьку спадщину. Відомий він також як мовознавець (знаменитий «Словарь української мови»), фольклорист та етнограф («Зтнографиче-ские материальї, собраннне в Чернигов-ской й соседней с ней губерниях» у 3-х томах), педагог, публіцист, організатор видавничої справи, бібліограф. За невтомну
Л! Там же.— С. 103.
270
працьовитість, щиру відданість народові письменника шанували І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, М. Коцюбинський, інші видатні сучасники. «Великий хист, незвичайна витривалість у роботі, скрашені великою любов'ю до рідного краю» 223,— говорив над могилою письменника М. Лисенко.
Належачи до тих діячів загальнодемократичного спрямування, які, за словами В. І. Леніна, йшли «до своєї мети, постійно вагаючись і потрапляючи в залежність від лібералізму»224, Грінченко зазнавав в цілому висхідної ідейної еволюції.
Виходець зі збіднілої дворянської родини, Грінченко народився в 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. На час навчання у Харківській реальній школі (1874—1879) припадає його нетривале захоплення ідеями революційного народництва: юнак поширював нелегальні видання (зокрема, «Парову машину» С. Подо-линського, збірник «Из-за решетки»), мав зв'язки з підпільною групою, яка восени 1879 р. готувала замах на Олександра II. За цю діяльність майбутнього письменника було виключено з п'ятого класу реальної школи (на цьому його офіційна освіта закінчилася) й кинуто до харківської в'язниці, де в нелюдських умовах, що спричинили виникнення у нього сухот, він мужньо відбув два місяці, аж доки батькові не вдалося взяти його «на поруки».
Відтоді життя Грінченка було сповнене утисків і переслідувань. Якийсь час він працював дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті, а згодом, склавши іспит на народного вчителя, «якимсь чудом», як сам згадував, влаштувався вчителювати. За винятком 1886— 1887 рр., коли працював статистиком у губернському земстві на Херсонщині, освітній ниві Грінченко присвятив понад десять років (1881—1894), вчителюючи у віддалених селах Харківської та Катеринославської губерній. Як педагог Грінченко відзначався прогресивними переконаннями, критикував самодержавну систему освіти, обстоював зв'язок навчання з життям народу, створив ряд праць, які збагатили педагогічну думку на Україні.
223 Над могилою Бориса Грінченка.— к., 1910.—с. 121.
!И Ленін В. І. Повне зібрання творів.— Т. 20.— С. 160.
Водночас розгром революційного народництва, тривала відірваність від центрів ідейно-суспільного руху внесли у світоглядні переконання Грінченка істотні зміни. Зневірившись у ефективності революційних заходів, у 80-х — першій половині 90-х рр. письменник утверджується на засадах культурницько-просвітницької праці, що узгоджувалося із загальною еволюцією ідеології народництва як суспільної течії. У житті Грінченка (також в художній творчості) був період, коли ці риси його світогляду виявилися найвиразніше. Це кінець 80-х — початок 90-х рр., коли всупереч безсумнівним демократичним тенденціям у своїй діяльності письменник непомірне перебільшував роль освіти, віддавав данину вірі у реформістське «ходіння в народ».
На ширші шляхи Грінченко виходить із середини 90-х рр. Працюючи з 1894 р. у Чернігівському губернському земстві, він в умовах справжньої війни з цензурою організовує видання змістовної бібліотеки народнопросвітніх книжок, перетворює у напівлітературний орган офіційне видання — «Земский сборник Черниговской гу-бернии», стає одним з керівників нелегальної «Чернігівської громади», разом із дружиною — письменницею М. Загір-ньою — упорядковує музей української старовини В. Тарновського, укладає ряд збірників та альманахів. Українське письменство помітно збагачують його дилогія «Серед темної ночі. Під тихими вербами», поема «Матільда Аграманте» — перший у нашій літературі твір про волелюбний кубинський народ, ряд оповідань, поезій та перекладів. З'являється друком складена ним фундаментальна бібліографічна праця «Литература украинского фольклора (1777—1900)».
З 1902 р. Грінченко живе в Києві. З 1905 р. редагує першу українську щоденну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), а в 1906 р.— журнал «Нова громада»; того ж року стає керівником київського товариства «Просвіта». Діяльність товариства, як і згаданих видань, письменник прагнув спрямувати в демократичне русло, 3 цього приводу він полемізував з буржуазно-націоналістичними видавцями, виступав проти посилення правих тенденцій у газеті «Рада», з редакцією якої згодом порвав зв'язки. !
271
БОРИС ГРІНЧЕНКО
Взагалі ідейно-естетична еволюція Грін-ченка з другої половини 90-х рр. і до кінця життя мала виразний висхідний характер, чому сприяли його дедалі тісніші контакти з діячами революційно-демократичного табору. Самокритично відгукуючись про засади, які він обстоював раніше в ряді суспільно-політичних питань, Грін-ченко піддає осудові однобічне захоплення культурництвом, цікавиться робітничим рухом та намагається з класових позицій осмислити поняття «народ» («народня маса зовсім не е щось суцільне, одно», в ній «зостаються ще різнації інтересів класових та інших»225), заявляє про свої принципові ідейні розходження з діячами типу М. Грушевського та Є. Чикаленка, від закликів до мирної праці приходить до усвідомлення необхідності класових революційних битв. «Кращий громадський лад» можна здобути «не шаблею, не кулаком, а словом щирим, працею ідейною»,— твердив Грінченко у 1894 р., а вже через кілька років піддав критиці аналогічного
типу погляди П. Куліша, котрий у своїх сподіваннях на «филантропические уступ-ки со сторонн состоятельного командую-щего класса» «упускал из виду, что в исто-рии каждого народа бнвают моменти й целне зпохи, когда только путем крова-внх переворотов достигается лучшее бу-дущее»226.
Про неминучість і необхідність революції літератор писав у одному з листів у жовтні 1904 р.: «...всі ті промови, телеграми до Св[ятого] М[иколи] (мова про звернені до царя заклики ліберальної буржуазії дарувати країні «конституцію».— А. П.), «смілі» статті еіз., еіз.,— все це дуже непевне, дуже неміцне, на піску збудоване». Отже, «нам потрібні не реформи, а реформа» 227. Недарма у поетичній творчості Грінченка визначення художнього слова як плуга, що виконує мирну громадську працю, доповнюється у ці роки розумінням його ролі як меча:
Співай! До бою й праці клич! Огонь палкий і гострий меч Хай буде твій живущий спів, Щоб той огонь серця палив, Щоб пута меч рубав тяжкий
(«Співцеві>).
Не випадкове й те, що саме з наближенням першої російської революції та її розпалом пов'язані найвищі творчі злети письменника (вірші «Марусі Вітровій. Мучениці, що спалила сама себе у Петропавловській тюрмі у Петербурзі», «Приходить час», «Російським лібералам», «Маніфест» — перший в українській літературі вбивчий відгук на царський маніфест 17 жовтня 1905 р., переспів однієї з популярних «пісень волі» «Червоний прапор», нарис «9 січня» тощо).
В останні роки життя, з настанням реакції, посилюється переслідування Грінченка властями. Письменник зазнає арешту. Жандарми доводять до смерті його дочку — революціонерку Настю. Змучений
туберкульозом, Грінченко виїздить на лікування до Італії і там у 1910 р. на 47-му році життя помирає. Похорон письменника на Байковому кладовищі в Києві вилився в демонстрацію демократичних сил проти царизму, в якій взяли
218 Грінченко Б. Перед широким світом.— К., 1907.—С. 147.
а* Гринченко Б. П. А. Кулиш : Биографиче-ский очерк.—Чернигов, 1899.—С. 27, 33. 227 ЦНБ АН УРСР, ф. З, спр. 44296.
272
участь представники багатьох національностей.
Узагальнену оцінку найкращому, що привніс Б. Грінченко в українську культуру своєю літературною, науковою та організаторською працею, дав І. Франко, який у листі до нього від 31 грудня 1906 р. писав: «Слідячи від перших Ваших виступів на літературне поле в «Світі» 1881 р. за Вашою діяльністю, я мусив дивуватися Вашій енергії, витривалості в праці і широкому обсягові Ваших літературних та суспільних інтересів. Смілість, з якою Ви виступали не раз у справах, про які ніхто інший не важився заговорити, вказувала в Вас чоловіка, в якому крім літературного талану був також публічний діяч. Розширення ж Вашої діяльності на поле наукове, на поле фольклору, літературної критики та язикознавства збуджувало мою найповнішу симпатію до Вас»228.
У цій характеристиці свідомо акцентовано саме на позитивних, визначальних моментах у багатогранній діяльності письменника, вказано також на певні його заслуги в царині літературної критики. Як критик і літературознавець Грінченко активно виступав протягом усього творчого шляху. Під кінець життя він мав намір зібрати цю частину свого доробку у випусках під назвою «Книги та письменники». Однак цей задум не було здійснено, а відтак численні виступи критика залишилися розпорошеними в різних періодичних виданнях. З-поміж праць, які Грін-ченкові пощастило видати окремими книжками або відбитками, варто згадати «Йван Котляревский. Описание его жиз-ни» (1898), «П. А. Кулиш. Биографиче-ский очерк» (1899), «Л. Глебов. Био-графический очерк» (спільно з М. Загір-ньою, 1900), «А. Е. Крьімский как укра-инскнй писатель» (1903), «Петро Кузьмен-ко» (1908), «Перед широким світом» (1907) тощо. Розвідки про український літературний процес та статті майже про всіх українських письменників Б. Грінченко надрукував (у дуже скороченому вигляді, як засвідчують архівні матеріали) у 12-томній «Большой знциклопедии», що видавалася у 1900-х рр. С. Южаковим.