Запитання і завдання

1. Обґрунтуйте важливість і значення логічних наголосів для вираження змісту фрази.

2. На нижче поданих прикладах продемонструйте зміни змісту фрази зі зміною місця логічного наголосу, розкрийте його функціональні особливості.

1. Жив собі, був собі майстер Золоті Руки. Узяв він якось сніпок соломи, виплів солом'яну ляльку.

2. Ніби притомилось сонечко привітне,

у траві шовковій молочай не квітне...

Облетіло літо листячком із клена,

лиш ялинка в лісі сонячно-зелена.

Журавлі курличуть: — Летимо у вирій! —

Пропливає осінь на хмарині сірій... (Б. Чалий).

3. Заглядає в шибку казка

з сивими очима,

материнська добра ласка

в неї за плечима (В. Скуратівський).

3. Поясніть вимову наголошених слів.

4. Обґрунтуйте емоційну функцію наголошених слів як одного з важливих компонентів засобу розкриття і відтворення емоційного заряду тексту.

5. Дайте перелік найменувань позитивного, негативного і нейтрального стану почуттів, що можуть бути змістом емоційного забарвлення тексту.

6. Що треба знати і вміти читцю для того, щоб досконалої оперувати емоційною функцією наголошених слів у процесі читання, мовлення?

7. Розкрийте і поясніть емоційний заряд текстів. Як виявляються почуття за бажанням автора і за відсутності його посилань на них? Передайте ці почуття.

1. Я присідаю навпочіпки і тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз і радісно завмерло: невдалі од отруйного стебла воронячого ока красно вито стоять два близнюки-красноголовці. Вони такі молоденькі, що їхні зрошені туманом картузики не встигли відліпитись од міцних товстеньких ніжок.

— Добрий день, хлопці-красноголовці! — кажу я до них, а вони мовчать.

Еге, а що тільки робиться за ними! На зарослій зозулиним льоном купинці стоїть отакенне красноголовище. Шапка на ньому перебакирилась. Завбільшки вона буде не менше полумиска. А ніжка завтовшки з мою руку. Такого ще ніколи не бачив! Я підбігаю до нього, приміряюся з усіх боків, милуюся, далі бережно зрізаю і кладу на бриль, бо в бриль його шапка не влазить. Буде тепер чим похвалитися дома! (М. Стельмах).

2. Другого дня знов іграшки, сміх, ласощі. Але надвечір Дмитрик помічає, що йому чогось мулько на серці. Так чогось кортить додому, до матері... Та чи дома тепер матінка, чи ще носять воду? Он іде назустріч та жінка, що вони наймають у неї хату, вона, мабуть, знає...

— Тітко, чи мамка вже дома, чи ще воду носять? — підбігає до неї Дмитрик.

Жінка стає і сумно хитає головою.

— Відносила вона вже своє, дитино!.. Вже більше не понесе! — з слізьми в очах каже жінка.

Дмитрик не розуміє гаразд цих слів, але його щось стискає коло серця. Він бачить сльози на очах у жінки, і неспокій охоплює його.

— Сирітка ти нещасний!..— ридає раптом жінка і хоче приголубити Дмитрика.

Але Дмитрик випручується з обіймів і кидається далі. Все він зрозумів, і страшна безнадійність обняла йому серце... (М.Коцюбинський).

3. Дівчина й хлопець ішли швидко. Вже верстов п'ять одійшли від дому. Коли це Михайлик скрикнув:

— Глянь, Олесю, що то таке?

Олеся оглянула. Серед степу їхали люди. Всі були верхи. То були не наші люди. Гостроверхі шапки маячіли здалека. Таких шапок наші не носять. Олеся багато чула дечого від діда. Вона пізнала цих людей — це були татари.

Татари! Вони приїхали на Вкраїну палити села, убивати або в неволю забирати людей. Ось-ось вони побачать їх і заберуть. Олеся вхопила Михайлика за руку і мовчки потягла в кущі.

• Що то? Що то? — питався Михайлик.

• Цить! Татари!

Михайлик так і занімів. Острах обняв його такий, що він і слова не міг вимовити. Олеся з-за кущів бачила, як татари їхали просто на ліс, як поводили сюди й туди головами. Це вони шукають, де село. Ще кілька часу, і вони знайдуть його. Що тоді буде? Село запалять, людей повбивають. І дідуся вб'ють!.. Боже мій!.. Треба бігти, треба сказати!..

Бідне серденько в Олесі мучилось. А татари під'їздили все ближче та ближче. Уже видко їхні обличчя. І відразу Олеся надумала... Вона вхопила Михайлика за плече:

— Братику, біжи лісом додому, скажи дідусеві, що їдуть татари. Чуєш?..

І вона потрусила хлопця за плече. Він немов прокинувся з того і глянув на дівчину.

— Біжи, а то дідуся вб'ють. (Б. Грінченко)

4. Навесні, напровесні в нашому садку

ми посадили яблуньку, гарну та струнку.

Ми маленьку яблуньку поливаємо,

ще й веселу пісеньку заспіваємо.

Рости, рости яблунько, підростай.

Квітни, квітни, яблунько, розцвітай!

Облітайте, квітоньки запашні.

Поспівайте, яблучка наливні!

А вітри-розбійники грізно заревуть,

поламають гіллячко, білий цвіт зірвуть.

Нічого від яблуньки не зостанеться,

і нікому яблучок не дістанеться!..

Рятувати яблуньку біжимо,

ми її пошкодити не дамо!

Геть, зайці-розбійники, не скачіть,

нашу любу яблуньку не гризіть!..

Росла, росла яблунька, підросла.

Квітла, квітла яблунька, відцвіла.

Де біліли квітоньки навесні —

вже поспіли яблучка наливні! (Н. Забіла).

8. Нафантазуйте такі обставини, в яких нижче подані речення набрали б певного емоційного забарвлення. Розкрийте викликані почуття. Прочитайте речення.

1. На початку жовтня ледве помітною лісовою стежкою, яка звивалась між старезних дубів, ішла дівчинка років тринадцяти. 2. От по снігу рипить прудкая непевная ступа. 3. Відчинились двері. 4. Настала зима. 5. Здоровенькі були! 6. Білі мухи налетіли, – все подвір'я стало біле.