3.2. Антична культура східного і західного регіонів

Смислове значення терміну “античний” слід тлумачити як “древній”. Часові координати цього періоду: ІХ ст. до н.е. – У ст. н.е. Оскільки в цей період великі здобутки в галузі культури здійснили народи Східного регіону, ми маємо всі підстави вважати, що поняття “античний” поширюється на них так само, як і на народи Середземноморського регіону.

Культура Древнього Сходу репрезентується здобутками Месопотамії, Єгипту, Індії та Китаю. Особливості цієї культури в узагальненому вигляді можна визначити такими здобутками:

• формування ранньокласових цивілізацій та їх перші держави;

• опанування культури землеробства, широке використання металів, розвиток ремесла і торгівлі;

• еволюція первісних родоплемінних форм духовного життя у офіційну релігійну ідеологію, в якій обожнювалася державна влада та особи самих деспотів;

• розвиток ремесла і торгівлі, сільського господарства та державності сприяли виникненню наукових знань, поширенню освіти (створена писемність, зародилися знання з астрономії, медицини, математики, хімії, фізики, історії, географії, правознавства);

• прогрес духовного життя стимулював розвиток художньої творчості (література, архітектура, живопис, музика).

Особливо сильним був культурний вплив Древнього Сходу на античну цивілізацію

Греції та Риму (ІІІ тис. до н.е. – У ст. н.е.). Характерною рисою культур Сходу був теоцентризм, обожнення царської влади, безумовність авторитету, підкореність особистості державі, монументальність, символічність, декоративність. Антична еллінська культура звернена до людини, оскільки породило її інше суспільство.

Основа суспільного життя еллінів – поліс (об”єднання вільних громадян, місто-держава, самостійна політична, господарська, культурна одиниця). Провідна форма правління – демократія, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним учасником політичного життя. Поліс – це єдність незалежних людей в ім”я спільного існування, безпеки, свободи. Ці обставини виховували в еллінів і римлян патріотизм, власну гідність, волелюбність, мужність, допитливість, раціональне осмислення світу. На цій основі розвинувся антропоморфізм – перенесення людських якостей на природу, богів, які уявлялися безсмертними, прекрасними, вічно молодими. Єдність краси духовної і фізичної – це провідна цінність еллінської філософії, мистецтва, міфології.

Головною проблемою греко-римської культури, до якої зверталися філософи, митці, науковці, була людина в усій складності її матеріального і духовного буття. В художні форми і образи були втілені високий гуманізм, гармонія між природою, вільною людиною та державою.

3.3. Культура Візантії і Середніх віків

За свою тисячолітню історію (ІУ ст. – ХІУ ст.) Візантія була центром своєрідної культури, що поєднала в собі римські, грецькі та елліністичні традиції Культура Візантії – це проміжна ланка між античністю і середньовіччям, Сходом і Заходом і цей взаємозв”язок позначився на суспільному житті, релігійних та філософських ідеях, на мистецтві.

Візантія – це мовна та релігійна спільність поліетнічного населення. Культура Візантії спиралася як на християнство, так і на античну спадщину. Тому разом із сакральним мистецтвом тут завжди процвітала світська художня творчість. Основою освіти було в рівній мірі і Святе Письмо, і античні твори.

Візантія зберегла культ імператора та централізованого управління. Це була самодержавна монархія з безмежною владою імператора. На відміну від католицької церкви, яка панувала на Латинському Заході Європи, православна церква Візантії мала характер складового елементу держави, підпорядкованого самодержавній владі імператора, який визнавався “помазаником божим”.

Центри візантійської культури – Константинополь, Нікея, Містра.

Візантійське суспільство було правовим, де законом виступали не примхи правителя, а існуюча система права.

В основі розвитку візантійського мистецтва лежить не лише глибина християнської духовності, але й світське розуміння духовних цінностей.

Під середньовічною культурою розуміють культуру доби феодалізму (У – ХУ ст.). Феодальні відносини складаються у Західній Європі з У по ХІ ст. і характеризуються поєднанням верховної влади із землеволодінням, васальною ієрархією тощо.

Відносини особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сеньйорів) становили систему васалітету. Васал отримував землю на правах феода від сеньйора. Феод – це одержання в спадщину земельного володіння васала, надане сеньйором. За це васал приймав на себе певні зобов”язання.

У ХІ – ХІІІ ст. міста Західної Європи виборюють право на самоуправління, що звільняє їх від влади феодалів. Міська культура створила мережу світських освітніх закладів (школи, гімназії, університети).

Проте найважливішим фактором розвитку середньовічної культури стала релігія та її суспільний інститут – церква. Християнство було ідеологічною основою суспільного ладу, його політичною доктриною, системою права і морального вчення.

Під впливом християнства розвинулася теологія (Августіна, Аврелія, Боеція, Орігена), широкий рух хрестоносців, романський і готичний художній стиль в архітектурі, діяльність чернецтва.

Релігія не вичерпувала всю духовну сферу західного середньовічного суспільства. Поряд з церковними обрядами збереглися народні звичаї. Народна світська культура репрезентована карнавальними дійствами, балаганними розвагами на ярмарках, лицарськими турнірами та ін. Наявність позацерковного та позадержавного аспекту світосприймання – характерна ознака середньовічної свідомості. Про це свідчить поширення придворно-лицарської (куртуазної) літератури, спрямованої своїм змістом

проти аскетизму церковної літератури.

У цілому для середньовічної культури характерне прагнення до універсальності, вона синтезує культурну спадщину попередніх цивілізацій з досвідом власної історії, залишає наступ епохам ідеологічні системи й величну художню архітектуру.