УДК 336.7(477)(075.8)  ББК 65.9(4УКР)261я73 Х 69 ISBN 966-7257-39-8 Гриф надано Міністерством освіти і науки України. Лист від 13.06.2000 № 2/961 Рецензенти: П.П. Борщевський, доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, дійсний член (академік) Української Академії аграрних наук М.В. Грідчіна, кандидат економічних наук, професор, завідувач кафедри фінансів МАУП Ходаківська В.П., Данілов О.Д. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – 501 с. Посібник базується на дослідженнях у галузі ринкової економікита фінансової політики. Складається з 11 тем, в яких розглянуті теоретичні аспекти організації та функціонування фінансового ринку, операційний механізм та особливості організації ринку фінансових послуг в Україні. Видання розраховане на студентів економічних спеціальностей, аспірантів і викладачів вищої школи та фахівців фінансової і кредитно-банківської сфери для інформаційних і навчальних цілей у якості прямих вказівок до конкретних фінансових операцій. Зміст

Передмова

Розділ 1. ТЕОРЕТИКО МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ 1. Фінансовий ринок та його роль в економіці 1.1. Місце фінансового ринку в фінансовій системі 1.2. Рух фінансових ресурсів та капіталу в економіці 1.3. Передумови виникнення фінансового ринку 1.4. Проблеми щодо трактування економічної сутності поняття «фінансовий ринок» 1.5. Економічний зміст поняття «фінансовий ринок» 1.6. Функції фінансового ринку 1.7. Характеристика основних інструментів фінансового ринку 1.8. Регіоналізація фінансових відносин як передумова формування регіональних фінансових ринків 1.9. Теоретичні засади територіальної організації фінансового ринку Питання для контролю

2. Суб’єкти фінансового ринку 2.1. Суб’єкти фінансового ринку та їх класифікація 2.2. Характеристика суб’єктів фінансового ринку 2.2.1. Юридичні особи усіх форм власності як суб’єкти фінансового ринку 2.2.2. Домогосподарство як суб’єкт фінансового ринку 2.2.3. Держава як суб’єкт фінансового ринку 2.2.4. Місцеве та регіональне самоврядування як суб’єкт фінансового ринку 2.2.5. Інститути інфраструктури фінансового ринку як суб’єкти фінансового ринку 2.3. Функції суб’єктів (учасників) фінансового ринку 2.4. Система взаємодії суб’єктів ринку цінних паперів Питання для контролю

3. Структуризація та сегментація фінансового ринку 3.1. Методологічні підходи до вирішення проблеми структуризації фінансового ринку 3.2. Методи структуризації фінансового ринку 3.3. Поняття сегментації фінансового ринку 3.4. Характеристика структури фінансового ринку (за основною групою фінансових активів) 3.4.1. Грошовий ринок 3.4.2. Ринок капіталу (кредитний ринок) 3.4.3. Валютний ринок 3.4.4. Ринок цінних паперів 3.4.5. Страховий ринок 3.4.6. Ринок дорогоцінних металів і каменів та інших об’єктів реального інвестування 3.4.7. Ринок нерухомості Питання для контролю

4. Поняття і класифікація фінансового посередництва 4.1. Фінансовий ринок як ринок фінансових послуг 4.1.1. Сутність поняття «послуги» 4.1.2. Фінансові послуги в системі ринкових відносин 4.2. Фінансовий ринок як сфера надання фінансових послуг 4.3. Загальне поняття фінансового посередництва 4.4. Банківська діяльність у сфері надання фінансових послуг 4.4.1. Роль банківської системи в господарській структурі країни 4.4.2. Етапи становлення ринку банківських послуг 4.4.3. Особливості формування банківської системи у незалежній Україні 4.4.4. Комерційні банки: їх види та операції 4.5. Небанківські кредитні інститути 4.6. Контрактні фінансові інститути Питання для контролю

Розділ 2 ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ 5. Фінансові послуги на грошовому ринку 5.1. Організація та особливості функціонування депозитного ринку 5.2. Послуги для здійснення грошових платежів та розрахунків 5.3. Операції з інструментами грошового ринку 5.4. Державні фінансові інститути на грошовому ринку 5.5. Критерії вибору банку вкладниками 5.6. Математичне забезпечення операцій на грошовому ринку 5.6.1. Основні умовні позначення 5.6.2. Основні поняття та формули 5.6.3. Способи розв’язування фінансових задач Питання для контролю

6. Фінансові послуги на валютному ринку 6.1. Конверсійні операції на валютному ринку 6.1.1. Поняття конверсії валюти 6.1.2. Ринок операцій спот 6.1.3. Валютний курс і котировки 6.1.4. Основні види котирування валюти 6.1.5. Стратегія валютного арбітражу 6.1.6. Види валютних курсів 6.1.7. Визначення крос-курсу валют 6.2. Операції на форвардному ринку 6.2.1. Операції опціон і своп 6.2.2. Визначення ефективності операції, пов’язаних з конвертованістю валют 6.3. Міжнародні розрахунки 6.3.1. Міжнародний кредит. Місце валютного ринку у системі світової валютної системи 6.3.2. Особливості організації міжнародних розрахунків 6.3.3. Основні форми міжнародних розрахунків 6.3.4. Валютні клірингові розрахунки. Розрахунки за допомогою блок-рахунків Питання для контролю

7. Фінансові послуги на ринку капіталу (кредитному) 7.1. Види послуг комерційних банків 7.1.1. Поняття та економічна роль банківського кредиту 7.1.2. Методологічні підходи щодо класифікації форм та видів грошових позичок 7.1.3. Забезпечення кредитів 7.2. Методи і принципи фінансування та кредитування капітальних вкладень комерційними банками 7.2.1. Поняття та методи банківського фінансування і кредитування капітальних вкладень 7.2.2. Порядок відкриття фінансування капіталовкладень 7.3. Фінансові послуги на ринку позичкового капіталу 7.3.1. Факторингові операції 7.3.2. Лізингові операції 7.3.3. Селенг 7.4. Інші послуги комерційних банків на фінансовому ринку Питання для контролю

8. Фінансові послуги на ринку цінних паперів 8.1.1. Особливості формування ринку акцій 8.1.2. Корпоративні облігації 8.2. Фактори формування ринку державних цінних паперів 8.2.1. Емісійна діяльність держави на фондовому ринку 8.2.2. Характеристика державних облігацій 8.2.3. Роль казначейських цінних паперів в управлінні державним бюджетом 8.3. Інші види цінних паперів та похідні (спеціальні) інструменти ринку цінних паперів 8.4. Особливості становлення та функціонування ринку муніципальних цінних паперів 8.5. Формування курсової вартості цінних паперів 8.5.1. Формування курсової вартості акцій 8.5.2. Формування курсової вартості облігацій 8.6. Показники, що використовуються для оцінки акцій та облігацій 8.6.1. Показники, що характеризують якість акцій 8.6.2. Показники, що характеризують якість облігацій 8.7. Біржові операції з цінними паперами 8.7.1. Місце фондової біржі на ринку цінних паперів 8.7.2. Біржові операції 8.7.2.1. Механізм реалізації опціонних операцій 8.7.3. Біржові індекси 8.7.4. Індекси українського фондового ринку 8.8. Управління портфелем цінних паперів (зарубіжний досвід) Питання для контролю

9. Фінансові послуги з хеджування ризику 9.1. Поняття ризику та фінансового ризику 9.2. Валютні ризики та їх види 9.3. Методи та критерії вимірювання міри фінансового ризику 9.4. Способи зниження міри фінансового ризику 9.5. Стратегії керування ризиком. Поняття страхування та хеджування Питання для контролю

Розділ 3. ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ 10. Інфраструктура ринку фінансових послуг 10.1. Поняття та елементи ринкової інфраструктури 10.2. Стан розвитку ринкової інфраструктури фінансового ринку 10.3. Інституційний елемент інфраструктури фінансового ринку 10.3.1. Роль банків у інфраструктурному забезпеченні ринку 10.3.2. Банківські інформаційні технології 10.4. Особливості організації та функціонування інфраструктури ринку цінних паперів 10.5. Проблеми реєстраторського сегмента ринку цінних паперів 10.6. Інфраструктурна база біржової та позабіржової діяльності на ринку цінних паперів України 10.7. Інфраструктура ринку державних та муніципальних боргових зобов’язань 10.8. Проблеми та напрями вдосконалення інфраструктури ринку цінних паперів в Україні 10.9. Інфраструктура страхового ринку 10.10. Проблема створення інфраструктури ринку ануїтетів 10.11. Інфраструктура валютного ринку 10.12. Ринок дорогоцінних металів і каміння та інших об’єктів реального інвестування 10.13. Особливості організації інфраструктури ринку нерухомості Питання для контролю

11. Державне регулювання фінансового ринку 11.1. Необхідність фінансового регулювання фінансового ринку на етапі становлення його функціональної системи 11.2. Національний банк як орган державного регулювання фінансового ринку 11.3. Методи регулювання банківської діяльності 11.3.1. Регулювання кредитних відносин центрального банку з комерційними 11.3.2. Проведення операцій на відкритому ринку – традиційний метод емісійно-кредитного регулювання 11.3.3. Встановлення економічних показників регулювання діяльності комерційних банків 11.3.4. Правові основи регулювання банківського кредитування 11.3.5. Особливості процесу адаптації банківського законодавства України і Європейського Союзу 11.3.6. Проблема ліквідації проблемних позик 11.4. Державна політика на валютному ринку 11.5. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів 11.5.1. Модель ринку цінних паперів України 11.5.2. Правові аспекти регулювання ринку цінних паперів 11.5.3. Роль саморегулюючих організацій на ринку цінних паперів 11.6. Вплив податкової політики держави на розвиток та функціонування ринку нерухомості 11.7. Основні завдання державного регулювання інвестиційних процесів у економіці Україні Питання для контролю

Література

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ Тема 1. ФІНАНСОВИЙ РИНОК ТА ЙОГО РОЛЬ В ЕКОНОМІЦІ 1.1. Місце фінансового ринку в фінансовій системі Функціонування ринку неможливе без роботи фінансової системи, що забезпечує його нормальне існування і розвиток. Фінансовий ринок є важливим каналом фінансування економіки, фундаментом фінансової системи, що надає їй стабільності й усталеності. Таблиця 1.1 Структурні сфери фінансової системи Як показує світовий досвід, основними елементами ринкової економіки повинні бути тісно пов’язані між собою ринки: матеріально-сировинних та енергетичних ресурсів, основних фондів, предметів споживання, фінансовий та інші. Ринки, на яких обертаються досить однорідні матеріальні або фінансові активи, можуть входити до складу інших, більш об’ємних. До такої категорії складних ринків належить фінансовий ринок.  Фінансовий ринок є похідною трансформаційних процесів і повинен бути створений відповідно до таких критеріїв, як відкритість, справедливість і необоротність. Він повинен управляти потоками інформації, заохочувати тих, хто виконує правила, карати порушників і гарантувати кожному інвестору, що він може розбагатіти чи збанкрутувати на зовсім рівних умовах з усіма іншими.  Сучасний рівень розвитку фінансового ринку в розвинених країнах обумовлюється, головним чином, рівнем накопичення, господарськими традиціями, розмірами суспільного багатства та благополуччя нації. На фінансовому ринку формуються взаємовідношення заощаджень та інвестицій, де для залучання заощаджень вкладника необхідно запропонувати прибуток, що мінімально компенсуватиме втрати від інфляції. Інакше заощадження будуть переведені у товарну форму.  Розвинені фінансові ринки відображають стійке економічне зростання, відносно однорідний розвиток галузей та регіонів, низькі темпи інфляції, розумні режими оподаткування, стабільну законодавчу базу, сприятливий політичний клімат у країні та певний баланс фінансово-економічних інтересів у суспільстві.  Для нормального функціонування економіки постійно необхідна мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових ресурсів між її сферами і секторами. Мобілізація та розміщення цих ресурсів можуть бути виконані за допомогою бюджету, що мобілізує ресурси через податки і розміщує їх відповідно до потреб уряду; фінансового ринку, що мобілізує заощадження на добровільних засадах і надає позички чи інвестиції, реагуючи на ринкову ситуацію. Схема створення та використання валового національного продукту (ВНП) дозволяє виявити фактори, що обумовлюють розвиток ринкової фінансової системи, а отже, і можливості економічного зростання. ВНП = Споживання + Інвестиції + Держвитрати + Сальдо зовнішньої торгівлі: (Y)=(C) + (I) + (G) + (X-M). Споживання = ВНП – Податки – Заощадження: (C) = (Y) – (T) – (S). Баланс державного бюджету: G = T. Торговельний баланс: Х =М. Звідси: Y = (Y – T – S) + I + G + (X – M), S + T =I + G (X – M), S = I + (G – T) + (X – M), S = (X – M) = (G – T). Таким чином, можливості економічного зростання (інвестування) залежать від заощаджень, сальдо торговельного балансу, збалансованості державного бюджету.  Бюджет та фінансовий ринок не діють ізольовано, бо, з одного боку, уряд досить часто звертається до фінансових ринків за грошовими ресурсами, а з іншого – «доводить» ресурси до приватного сектора через фінансові інститути (державні позики, державні облігації). Але уряд несе головну відповідальність за створення середовища, яке буде сприяти ефективному розвитку фінансових систем. Це передбачає необхідність вирішення проблем, пов’язаних із: - економічними стимулами та макроекономічним середовищем; - політикою фінансового сектора; - юридичною і регулятивною інфраструктурою; - встановленням меж сфери послуг фінансового сектора; - надійністю та конкурентоспроможністю фінансових інститутів. 1.2. Рух фінансових ресурсів та капіталу в економіці Економічне буття влаштоване так, що завжди в кожний конкретний момент часу поряд знаходяться одні юридичні та фізичні особи, у яких є деякий надлишок грошових коштів, інші – у яких їх не вистачає. У ролі тих, хто потребує додаткового капіталу, головним чином, виступають держава та різні суб’єкти господарської діяльності. Інвестиційний капітал надходить до тих, хто його потребує, з двох джерел: власних і чужих коштів. Власними коштами для держави є надходження до державного бюджету, для підприємств – нерозподілений прибуток та амортизаційні відрахування. До категорії чужих коштів відносяться тимчасово вільні грошові кошти (заощадження) інших держав, суб’єктів господарської діяльності та населення. Якби в реальному житті товари та послуги, що надаються населенню, знаходились у повній відповідності з грошовими коштами, якими воно оперує, то всі одержані гроші витрачались би на придбання товарів і послуг. Така система взаємовідносин більш характерна для натурального господарства: коли все, що виробляється, споживається, а те, що залишається, обмінюється на необхідні товари або послуги. Проте в умовах ринкової економіки розмір щорічних прибутків населення, як правило, перевищує розмір його щорічних видатків, тобто залишається якась частина грошових коштів, яка не витрачається на придбання товарів і послуг, сплату податків. Вона називається заощадженнями. Тим часом підприємства та фірми у середньому щорічно витрачають більше, ніж одержують від продажу товарів: їм доводиться це робити, бо крім платежів за ресурси, фірми повинні інвестувати свою діяльність, спрямовуючи кошти або в основний капітал, або у товарно-матеріальні запаси. Зумовлено це, насамперед, неспівпаданням у часі витрат, пов’язаних з виробництвом, і прибутку, одержаного у результаті реалізації продукції. Витрати здійснюються раніше, ніж підприємство одержить прибуток, оскільки для виробництва продукції необхідно вкласти кошти у сировину, матеріали, обладнання, обробку сировини для одержання готової продукції та організувати її продаж. Саме тому підприємства потребують авансування грошових коштів, які після реалізації продукції повинні повернутись на підприємство вже у більшому обсязі, але через деякий час. Великих обсягів грошових коштів потребують підприємства при організації нової справи, а також при її істотному розширенні або переоснащенні вже існуючої. У цьому випадку підприємець найбільше потребує інвестицій. Оскільки більшість заощаджень припадає на населення, а більшість інвестицій здійснюється підприємствами і фірмами, то очевидно, що необхідний механізм, який буде переміщувати потоки грошових фондів від перших до других. Цей механізм створюється завдяки функціонуванню фінансових ринків (таблиця 1.2).  Таблиця 1.2 Передумови виникнення фінансового ринку 

1.3. Передумови виникнення фінансового ринку Мета утворення та функціонування фінансового ринку. Метою утворення та функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення заощаджень в економіці, стан якої, у свою чергу, значною мірою зумовлений ефективністю переливу інвестиційних коштів від тих, хто має заощадження, до тих, у кого на даний момент є потреба в капіталі. Чим різноманітніша, з точки зору суб’єктів і розмірів, структура заощаджень та можливостей інвестицій, тим більшою є необхідність в існуванні фінансового ринку. Дії на фінансових ринках визначаються основними функціями, що притаманні грошам, тому зупинимося на них більш докладно. Отже, існує три функції грошей. Гроші як засіб обігу. Ця функція грошей реалізується тоді, коли гроші використовуються як засіб оплати за товари і послуги. Вона стимулювала розвиток торгівлі та спеціалізації у виробництві. В умовах високого рівня інфляції використання грошей як засобу обігу знижується, і торгівля за допомогою бартеру за цих умов переважає. Пов’язано це, насамперед, з тим, що при високих темпах інфляції витрати, пов’язані зі зберіганням грошей для здійснення угод, багаторазово перевищують втрати і незручності бартеру. Гроші як міра вартості. Окрім функції обігу, гроші виконують ще і роль міри вартості. Але для виконання цієї функції вони повинні бути однорідні для зіставлення і порівняння вартості різних товарів швидко і без особливих зусиль. Не виконується ця функція грошей у період швидкої інфляції. Для визначення вартості товарів і послуг у цьому випадку розділяють функції грошей як міри вартості і як засобу обігу. Як правило, ціна на товар встановлюється у ВКВ, наприклад, у доларах США, а розрахунки здійснюються у національній валюті на основі обмінного курсу відповідно до ВКВ. Тобто ціна, виражена у національній валюті, росте, а ціни у ВКВ залишаються загалом на попередньому рівні. Таким чином, національна валюта виконує роль засобу обігу, а ВКВ є стандартною мірою вартості. Гроші як засіб накопичення. У цьому випадку вони є особливого роду активами, що зберігаються після продажу товарів та послуг і забезпечують власникові цього активу купівельну спроможність у майбутньому. Звичайно, люди можуть зберігати свою майбутню купівельну спроможність або багатство у вигляді дорогоцінностей, творів мистецтва, нерухомості тощо. Проте гроші понад усе підходять для виконання цієї функції, оскільки їм властива ліквідність, тобто здатність активу бути використаним у якості засобу платежу (або бути перетвореним у засіб платежу) і мати фіксовану номінальну вартість. Гроші володіють абсолютною ліквідністю, оскільки вони використовуються як засіб платежу і, виконуючи функцію міри вартості, не змінюють своєї власної номінальної вартості у термінах масштабу цін. Усім іншим видам активів ліквідність властива у більшому або меншому ступені. І хоч абсолютна ліквідність грошей повинна робити їх ідеальним засобом накопичення, це можливо тільки протягом коротких періодів часу. При тривалому зберіганні грошей їх власникові не доводиться одержувати той прибуток, який міг би бути при використанні менш ліквідних активів. Наприклад, розміщення вільних грошових коштів у певні види цінних паперів може забезпечити високий рівень прибутків. Тим часом зберігання грошей на окремих банківських рахунках практично може не приносити прибутку їх власникові. Особливо втрачається привабливість грошей як засобу накопичення у період швидкої інфляції, не дивлячись на високу ліквідність. Оскільки на грошову одиницю щоденно можна буде придбати все меншу кількість товарів, природним виглядає бажання людини зберігати вартість у вигляді грошей тільки протягом дуже коротких проміжків часу. Кажучи про гроші як засіб накопичення, не можна забувати про те, що навіть у країнах, які нормально розвиваються, присутня так звана повзуча інфляція, яка при незначних розмірах (1 – 3 % на рік) все ж призводить до знецінення грошей, тому що за одну і ту ж грошову масу можна придбати меншу товарну масу. Проаналізувавши функції грошей в умовах інфляції, можна зробити висновок, що інфляційні процеси призводять до їх зміни і порушення. В економічній літературі виділяється ще дві функції грошей: гроші як засіб платежу і світові гроші.  У випадку виконання грішми функції засобу платежу відбувається розрив між строками одержання товару і грошей за нього, тобто коли купівля товарів або основних фондів здійснюється у кредит. Але й тоді гроші виступають засобом обігу як у випадку авансованих платежів, так і у випадку кредитів.  Функція світових грошей реалізується при обслуговуванні світових ринків. Останнім часом світова торгівля набуває все більшого значення, тому дуже важко уявити собі наше життя без міжнародного товарообміну. І знову гроші виконують свої основні функції міри вартості і засобу обігу, оскільки вартість товару призводиться до еквівалентної вартості і після цього сплачується. Визначившись із основними функціями грошей і зрозумівши природу створення фінансових ринків, ми можемо відзначити, що, діючи на фінансовому ринку кожен з його учасників керується однією метою – примножити свій капітал, тобто одержати додатковий прибуток. Історичні та економічні особливості становлення окремих елементів фінансового ринку. Категорія фінансовий ринок з’явилася з появою фінансів і в умовах подальшого розвитку товарно-грошових відносин перетворилася в особливу сферу економічних відносин. Розвиток товарного виробництва на певному етапі призвів до появи у його учасників гострої потреби у додатковому капіталі, необхідного для подальшого розширення виробництва. Цей капітал називається інвестиційним капіталом, а в радянській літературі – капітальні вкладення. Використовується інвестиційний капітал на створення робочих місць, придбання знарядь праці, основних фондів, нових технологій та інших елементів виробництва.  Вільні грошові кошти (заощадження) перетворюються на інвестиційний капітал з моменту їх надходження до споживачів. Таке перетворення може бути прямим та опосередкованим. Заощадження прямо перетворюються на інвестиції, коли підприємство використовує свій нерозподілений прибуток для придбання нових технологій, основних фондів або коли уряд здійснює будівництво шляхів за рахунок відповідної статті державного бюджету. Прямо перетворюватись на інвестиції можуть лише власні кошти, а чужі повинні пройти певний опосередкований шлях, який лежить через фінансовий ринок. Розвинений національний (внутрішній) фінансовий ринок може суттєво полегшити інтеграцію в світовий фінансовий ринок і створити канал для інвестування іноземного капіталу у вітчизняну економіку через розміщення цінних паперів. Атрибутом світового фінансового ринку є направлення національного капіталу (певних фінансових активів) за кордон, у розпорядження іноземного банку або залучення іноземного капіталу. Історично світовий фінансовий ринок з’явився на базі міжнародних фінансових операцій національних фінансових ринків, потім сформувався на основі їх інтернаціоналізації. Спочатку він розвивався повільно і переважно як світовий грошовий ринок. Сучасний світовий фінансовий ринок відродився на початку 60-х років ХХ сторіччя. До цього, протягом 40 років, він був паралізований у результаті світової економічної кризи 1929 – 1933 рр., другої світової війни, валютних обмежень. Розглядаючи в історичному аспекті фінансовий ринок в Україні, слід зазначити, що він існував у дореволюційний період (до 1917 року), потім у період НЕПу в кінці 20-х рр., а також і в наступний період, але в досить звуженому й урізаному вигляді. Усі ці етапи суттєво розрізняються певною специфікою, диференціацією і глибиною категорії, що розглядається. Профанація фінансового ринку та його інфраструктури в радянський час була обумовлена розвитком командно-адміністративної системи управління, повним одержавленням засобів виробництва, що об’єктивно заважало існуванню альтернативних форм власності, які є основою формування фінансового ринку. Переведення мобілізації грошових ресурсів тільки на держпозики було досить обмеженим інструментом і реалізувалось виключно під впливом командно-адміністративної системи без відповідної ефективності та гнучкості. Це обумовило об’єктивне відставання нашої економіки у багатьох галузях. Через складність концентрації грошей з внутрішніх резервів на створення конкурентоспроможних виробництв у всіх секторах реальної економіки не використовувався могутній науково-технічний потенціал, що був створений у радянські часи. В інституційній структурі фінансового ринку в колишньому СРСР був лише один елемент – досить обмежена і неефективна банківська система. Реорганізація банківської системи 1987 року носила адміністративний характер і проводилась при відсутності концепції перебудови заради реорганізації, а не заради досягнення ефективного використання грошових ресурсів. До кінця 1990 року кредитна система залишалась примітивною. Страхові установи СРСР, що володіли довгостроковими резервами, продовжували знаходитись поза сферою кредитної системи і діяли відокремлено. Банківська реформа 1987 року і випуск цінних паперів в умовах відсутності приватизації (акціонування) підприємств не сприяли формуванню в той період таких структурних сегментів фінансового ринку, як ринок позичкових капіталів і ринок цінних паперів. У колишньому СРСР, у т. ч. в Україні, грошовий ринок був нерозвинений і зводився лише до короткострокового банківського кредитування. Сьогодні відбувається поступове формування позабанківської сфери грошового обігу: дозволений комерційний кредит і використання векселя, формуються фондові біржі із мережею брокерських контор, розгалужена система торгових посередників (торговців цінними паперами) тощо. Крім того, яскраво виражені інфляційні процеси в нашій країні зробили об’єктом інвестування на цьому ринку вільноконвертовану валюту ряду країн (у першу чергу країн з найменшими темпами інфляції). На нинішньому етапі розвитку у нас склалась дворівнева структура кредитної системи. Як показує світовий досвід, структура кредитної системи України повинна бути близькою до наведеної таблиці 1.1. Представлена структура може бути трансформована в трьох’ярусну шляхом інтегрування страхових компаній і пенсійних фондів у спеціалізовані інститути. Важливу роль відіграє те, яка форма власності закладена в різні кредитно-фінансові установи. В інтересах створення конкуренції на фінансовому ринку потрібна альтернативна власність (державна, акціонерна, кооперативна, індивідуальна). Без розгалуженої, гнучкої кредитної системи неможливий розвиток не тільки кредитного ринку в структурі фінансового, але й інших його структурних сегментів, особливо ринку цінних паперів. У колишньому СРСР були зроблені перші спроби створення окремих елементів такого сегмента фінансового ринку як ринок цінних паперів лише в кінці 1980-х років. До того часу в СРСР не було вільної торгівлі грошима і титулами власності. Створення фінансового ринку, що ототожнювався в колишньому СРСР з ринком цінних паперів, вимагало обговорення проблеми структури цього ринку. Або буде діяти один ринок – фондова біржа, де будуть одночасно котируватися нові і старі випуски цінних паперів, або буде два ринки – за зразком західних країн. Практика розвинених країн свідчить, що ринок цінних паперів – це не тільки фондова біржа. Він ділиться на: первинний, де вільно розміщуються нові випуски акцій і облігацій інвестиційними банками, банкірськими фірмами, брокерськими фірмами серед юридичних та індивідуальних осіб, та вторинний (фондова біржа), де здійснюється перепродаж раніше випущених цінних паперів. Таблиця 1.1 Можлива структура кредитної системи України в умовах ринкової економіки

Вид установи	Структура	Форма власності
І. Центральний банк	Перший рівень	Державна
ІІ. Банківська система: 1. Комерційні банки 2. Ощадні банки 3. Інвестиційні банки 4. Іпотечні банки	Другий рівень	Акціонерна, кооперативна
ІІІ. Страхові і пенсійні установи: 1. Страхові компанії 2. Пенсійні фонди	Третій рівень	Акціонерна, кооперативна
ІV. Спеціалізовані інститути: 1. Інвестиційні компанії 2. Фінансові компанії 3. Товариства з кредитування житлового будівництва 4. Ломбарди	Четвертий рівень	Акціонерна

У країнах колишнього СРСР протягом ряду десятиліть старанно «імплантувались» основні норми і принципи регулювання і функціонування ринку цінних паперів, еталоном яких є американська модель. Система державного моніторингу учасників ринку створюється за американським типом, але інфраструктурні інститути формуються в Україні за принципами, які близькі до директив Європейського Співтовариства. Це стосується біржової і депозитарної системи, засобів регулювання ринків похідних цінних паперів і фінансових продуктів. Ближче до європейських підходів вирішуються питання регулювання вексельного обігу, впровадження сучасних стандартів бухгалтерського обліку та облікової системи ринку в цілому.  Серед найбільш значимих передумов формування фінансового ринку в Україні слід виділити такі: розвиток альтернативного сектора економіки, формування ринкової інфраструктури, комерціалізація банківської сфери, відміна монополії зовнішньої торгівлі, пільговий порядок оподаткування доходів із цінних паперів, відсутність силового державного регулювання операцій із цінними паперами. Все це дозволяє посилити платоспроможний попит, який вже зараз формується на ринковій основі. Основним критерієм повинні стати вигідність вкладання капіталу в рамках ринкового механізму і конкурентоспроможність тих, хто хоче його залучити. 1.4. Проблеми щодо трактування економічної сутності поняття “фінансовий ринок” На сучасному етапі в фінансовій галузі здійснюється багато наукових досліджень, мета яких – розгляд та встановлення взаємозв’язків між тими процесами, що відбуваються на фінансовому ринку. Теоретико-методологічні проблеми вивчення фінансового ринку пов’язані з відсутністю єдиного трактування основоположних фінансових категорій, таких, як фінанси, фінансова система, фінансовий ринок, фінанси підприємств, державні фінанси, регіональні фінанси, місцеві фінанси тощо. В економічній літературі відсутня єдина концепція трактування економічної сутності цих понять. Так, у літературних джерелах визначення фінансам дається по-різному.  Фінанси – це гроші (гроші – основа і необхідна умова функціонування фінансів). Фінанси – це система грошових відносин із приводу руху фондів коштів. Фінанси є системою імперативних («наказових» – вимога, наказ, закон) грошових відносин. Фінанси – це планомірний рух фінансових фондів, які виражають відносини із приводу необхідного, обов’язкового (індиспенсабельного) вилучення вартості та їхнього використання в суспільних інтересах.  Фінанси (франц. finance, від латинського finantla – оплата) – система грошових відносин, що зумовлена характером економічного ладу суспільства і його політичної надбудови – держави. Фінанси – це застосування різноманітних економічних засобів для досягнення максимальної прибутковості фірми або загальної вартості капіталу, вкладеного у справу. Фінанси – система грошових відносин, що виражають формування і використання грошових фондів у процесі їх кругообігу. Фінанси – це система грошових відносин, що виникають у процесі розподілу і перерозподілу на макрорівні валового внутрішнього продукту і національного доходу (на мікрорівні – виручки і прибутку) із приводу утворення і розподілу, використання фінансових ресурсів (що найчастіше відбувається у фондовій формі) з метою задоволення суспільних інтересів і потреб. Характерні ознаки, які випливають з економічної суті фінансів: - фінанси – це категорія розподільна; - фінанси беруть участь у вартісній формі розподілу; у процесі вартісного розподілу ВВП беруть участь не тільки фінанси, а й ціни, кредит, доходи домогосподарств у різних формах (заробітна плата, премії, субсидії, пенсії, державні допомоги, стипендії, дивіденди, відсотки, орендна плата тощо); - фінанси завжди мають справу з рухом фінансових ресурсів. Фінанси – це категорія базису, а не надбудови. Надбудовною категорією є фінансова політика, зокрема, фінансова політика держави. Мета їх функціонування – задоволення суспільних інтересів та потреб, до складу яких входять: загальнодержавні, галузеві, відомчі, корпоративні, колективні, групові, регіональні, місцеві, особисті, а також міжнародні, міждержавні та глобальні інтереси.  Поняття «фінансовий ринок» є дуже широким, оскільки охоплює не тільки фінансові зв’язки, але і значну кількість форм відносин власності та їх перерозподілу (трансформації). Плутанину в об’єктивність оцінки фінансового ринку та його територіальної організації вносить той факт, що «фінансовий ринок» намагаються замінити в літературі поняттям «грошового» або «кредитного ринку», «інвестиційного ринку».  З огляду на викладене вище, досить важко досліджувати той сегмент загальноринкового простору, який, маючи історичне й економічне підґрунтя, не знайшов чіткого визначення в економічній літературі як самостійна категорія.  Л.М. Красавіна при розгляді міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин, використовує поняття «світового кредитного ринку» як специфічної сфери ринкових відносин, де здійснюється рух грошового капіталу між країнами на умовах повернення і сплати відсотків та формується попит і пропозиція. «Світовий фінансовий ринок» – це частина ринку позичкових капіталів, де переважно здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, у тому числі в євровалютах. Протиріччя полягає в наступному: у структурі світового ринку позичкових капіталів, яку пропонує Красавіна, такого поняття, як «світовий кредитний ринок», ми не знаходимо, а натомість розглядається світовий ринок позичкових капіталів. Він, згідно із запропонованою автором диверсифікацією, включає: світовий грошовий ринок, світовий ринок капіталів, світовий фінансовий ринок. Далі автор зазначає, що грошовий ринок – це ринок короткотермінових позичкових капіталів, а ринок капіталів – це ринок середньо- і довгострокових капіталів, що включає і фінансовий ринок. На нашу думку, даний підхід не дає можливості об’єктивно судити про економічну сутність таких понять, як «кредитний ринок», «фінансовий ринок», «ринок позичкових капіталів» та ін. Т. Райс і Б. Койлі відзначають, що для нормального розвитку економіки постійно потрібна мобілізація, розподіл і перерозподіл фінансових засобів між її сферами і секторами. В ефективно функціонуючих економіках цей процес здійснюється на ринку фінансових ресурсів. Ринок фінансових ресурсів, на їх думку, – це загальне визначення тих ринків, де проявляється попит і пропозиція на різні платіжні засоби, а структура цього ринку представлена кредитним ринком, ринком інструментів власності та валютним ринком. Ринок фінансових ресурсів може інтегрувати ринок інструментів власності та частину кредитного ринку (ринок інструментів позики), яка, на думку авторів, може бути позначена в літературі як ринок цінних паперів.  К. Редхед, С. Х’юс при розгляді проблем управління фінансовими ризиками прив’язують її до «валютного і фондового ринку, а також ринку позичкових капіталів», також мова йде і про фінансовий ринок, ринки акцій та облігацій, при цьому розкриття економічного змісту ключових понять відсутнє. А.А. Пересада, наводячи схему класифікації ринків, наголошує, що найбільш розроблені класифікації фінансових ринків, але єдиної принципової схеми не існує. У його «спрощеному розумінні» (дослівно) «фінансовий інвестиційний ринок капіталу – це місце, де громадяни й організації, які хочуть взяти гроші в борг, зустрічаються з тими, у кого є зайві гроші».  Н.С. Рязанова розкриває зміст фінансового ринку через наступне визначення: «Фінансовий ринок – це грошові відносини, що складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в цінних паперах». І.А. Бланк відзначає, що «у найбільш загальному вигляді фінансовий ринок є ринком, на якому об’єктом купівлі-продажу виступають різноманітні фінансові інструменти і фінансові послуги».  Методологічні підходи різних авторів можна звести до наступних положень. Фінансовий ринок – це складна економічна система, що є: - сферою прояву економічних відносин при розподілі доданої вартості та її реалізації шляхом обміну грошей на фінансові активи. Під фінансовими активами розуміють грошові зобов’язання та інвестиційні цінності. Інвестиційні цінності – це інструменти утворення фінансових ресурсів (цінні папери, валютні цінності, дорогоцінні метали, нерухомість та ін.); - сферою прояву економічних відносин між продавцями і покупцями фінансових активів. На фінансовому ринку взаємодіють попит в особі покупця фінансових активів і пропозиція в особі продавця цих активів. Кожний з них має свої інтереси, що можуть збігатися або не збігатися. При збігу інтересів відбувається акт купівлі-продажу, дарування, застави фінансових активів. А це означає реалізацію вартості і споживчої вартості, укладених у даних активах; - сферою прояву економічних відносин між вартістю і споживчою вартістю тих товарів, що обертаються на цьому ринку. Товари, що обертаються на фінансовому ринку, – це фінансові активи. До них відносяться гроші (як гривня, так і валюта), депозити, цінні папери різних видів, зобов’язання та борги (що навіть хочуть закласти в бюджет), позичковий капітал, дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, об’єкти нерухомості. Фінансовий ринок для конкретного підприємця – це сукупність споживачів (покупців, вкладників), які зацікавлені в активах (тобто в продукції) і послугах, запропонованих цим підприємцем, і мають засоби купити їх сьогодні або завтра. Підприємець залежить від свого ринку (від своєї «ніші» на ньому). Кожен підприємець багатий не тільки тим, що в нього є майно, фінансові активи, робітники, але й тим, що в нього є ринок, на якому реалізується його продукція, у т. ч. фінансові активи та послуги. Фінансовий ринок – це відношення між населенням, виробниками і державою щодо перерозподілу вільних грошових засобів на основі повної економічної самостійності, механізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньогалузевого і міжгалузевого переливу фінансових ресурсів. 1.5. Економічний зміст поняття «фінансовий ринок» Фінансовий ринок – це вся система економічних відносин, що виникають між його прямими учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні послуги – фінансові послуги, пов’язані з процесом купівлі-продажу, розподілу та перерозподілу фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб’єктів національної, регіональної та світової економіки.  Як економічна категорія фінансовий ринок виражає економічні відносини між суб’єктами економіки з приводу реалізації вартості та споживчої вартості, укладеної у фінансових активах. Ці економічні відносини визначаються об’єктивними економічними законами і фінансовою політикою держави, впливом політичних партій та кланів (особливо в сучасній Україні на стадії становлення цивілізованої державності), які формують в остаточному підсумку сутність фінансового ринку, тобто зв’язки і відносини як на самому ринку, так і у його взаємозв’язку з іншими економічними категоріями. Економічні відносини та взаємозв’язки, які виникають на фінансовому ринку, визначаються об’єктивними економічними законами, фінансовою політикою держави та реальною потребою суб’єктів економіки здійснювати заощадження та інвестиції, надавати та брати грошові кошти в борг. На фінансовому ринку діють закони попиту та пропозиції, граничної корисності, конкуренції, що зумовлюють реальні можливості функціонування всіх суб’єктів економіки відповідно до умов ринкової економіки. На фінансовому ринку відбувається суспільне визначення якості та ціни фінансів.  Інвестування, як було відзначено вище, забезпечується через якісно розвинений фінансовий ринок. Чим же цей ринок та його сегменти відрізняються від інших? Головна відмінність їх у тому, що товаром на цих ринках виступають фінансові активи.  Фінансові активи в системі національних рахунків класифікуються у семи основних категоріях. До них належать: золото і спеціальні права позики (СПЗ), готівка і депозити, цінні папери, крім акцій, позики, акції та інший акціонерний капітал, страхові технічні резерви, інші рахунки до одержання або до оплати.  Фінансові активи включають також монетарне золото і спеціальні права запозичення (СПЗ) міжнародного валютного фонду, утримувачі яких розглядають їх як фінансові вимоги. Монетарне золото і спеціальні права запозичення відносяться до активів, за якими не буває невиконаних зобов’язань. До монетарного золота відноситься золото у формі монет, злитків або брусків не менше ніж 995 проби. Право власності на монетарне золото належить центральному (Національному) банку і центральному уряду. Отже, фінансові активи складаються з фінансових вимог, що виставляються боржнику і надають право кредитору на одержання від нього платежу. В інтересах розуміння фінансових активів і зобов’язань доцільно виходити з їхнього загального визначення. У системі національних рахунків активи визначаються як об’єкти, що мають вартість і знаходяться у власності економічних суб’єктів, від яких слід очікувати в майбутньому одержання прибутку або інших доходів.  Фінансові активи відповідають цьому визначенню як засоби накопичення вартості. Володіння акціями та іншими цінними паперами приносять їхнім володарям прибуток від власності, а також холдинговий прибуток. Одержують прибуток від власності власники більшості акцій. Кредиторам виплачується відсоток за вкладами. Характерною ознакою фінансових активів є обов’язковість вимог до інших інституційних одиниць, які, будучи позичальниками, несуть зобов’язання перед своїми кредиторами. Фінансові зобов’язання – це зобов’язання боржника перед своїм кредитором на оплату вимог, що йому виставляються. У цілому, фінансовий ринок (ринок фінансових послуг) – це узагальнена назва тих ринків, де проявляється попит і пропозиція на різні фінансові активи (фінансові послуги), це сукупність усіх фінансових активів країни, що є сферою реалізації фінансових активів і фінансових відносин між продавцями та покупцями цих активів. Тобто поняття «фінансовий ринок» – це саморегулююча система ринків, де концентрується попит і пропозиція на різні фінансові активи та послуги, що пов’язані з придбанням активів; це сфера економічних відносин між суб’єктами ринку в процесі формування та реалізації попиту і пропозиції фінансових активів. З організаційної точки зору, фінансовий ринок є системою самостійних окремих ринків (сегментів), у кожному з яких виділяються ринки конкретних видів фінансових активів (сегменти). Відомо, що послуги створюються не тільки у виробництві, але й у сфері обміну. Обов’язковою умовою процесу обміну є еквівалентність, що передбачає безумовне отримання блага за певну грошову суму. Фінансовий актив, як і будь-який інший товар, має споживчу та мінову вартість. Згідно з дією законів ринку, ціна на товар формується під впливом попиту та пропозиції, порівняння показників конкуруючих виробників. За умов ринкової конкуренції ціна на фінансовому ринку утримується у певних межах. Мінова вартість проявляється через ціну, яка набуває форми страхового тарифу, відсотка за кредит, дивіденду за цінними паперами тощо. У певному розумінні віднесення фінансового ринку до сфери обміну є питанням досить проблемним. Це означає, що не на всіх сегментах фінансового ринку, наприклад, страховому, передбачається еквівалентність.  1.6. Функції фінансового ринку Сутність та роль фінансового ринку в економіці держави найбільш повно розкривається в його функціях, основними з яких є:  1) мотивована мобілізація заощаджень приватних осіб, приватного бізнесу, державних органів, зарубіжних інвесторів та трансформація акумульованих грошових коштів у позичковий та інвестиційний капітал; 2) реалізація вартості, втіленої у фінансових активах, та організація процесу доведення фінансових активів до споживачів (покупців, вкладників); 3) перерозподіл на взаємовигідних умовах грошових коштів підприємств із метою їх ефективнішого використання; 4) фінансове обслуговування учасників економічного кругообігу та фінансове забезпечення процесів інвестування у виробництво, розширення виробництва та дольової участі на основі визначення найбільш ефективних напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері; 5) вплив на грошовий обіг та прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів; 6) формування ринкових цін на окремі види фінансових активів; 7) страхова діяльність та формування умов для мінімізації фінансових та комерційних ризиків; 8) операції, пов’язані з експортом-імпортом фінансових активів; інші фінансові операції, пов’язані із зовнішньоекономічною діяльністю; 9) кредитування уряду, місцевих органів самоврядування шляхом розміщення урядових та муніципальних цінних паперів; 10) розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед учасників економічного кругообігу тощо. Тимчасово вільний капітал, який перебуває у формі суспільних заощаджень, тобто грошових та інших фінансових ресурсів населення, підприємств, державних органів, не витрачений на споживання і реальне інвестування, залучається через механізм фінансового ринку окремими його учасниками для наступного ефективного використання в економіці країни. Механізм функціонування фінансового ринку забезпечує виявлення обсягу і структури попиту на окремі фінансові активи та своєчасне його задоволення в межах всіх категорій споживачів, які тимчасово мають потребу в залученні капіталу із зовнішніх джерел.  Функція фінансового ринку, що полягає в організації процесу доведення фінансових активів до споживача, виявляється через створення мережі різноманітних інститутів з реалізації фінансових активів (банків, бірж, брокерських контор, інвестиційних фондів, фондових магазинів, страхових компаній і т.п.). Її завдання полягає в створенні нормальних умов для реалізації грошових ресурсів (заощаджень) споживачів (покупців, вкладників) в обмін на фінансові активи, що їх цікавлять.  Задовольняючи значний обсяг і широке коло інвестиційних потреб господарюючих суб’єктів, механізм фінансового ринку через систему ціноутворення на окремі інвестиційні інструменти виявляє найбільш ефективні сфери і напрями інвестиційних потоків з позицій забезпечення високого рівня дохідності капіталу, який використовується із цією метою. Зміст функції фінансового забезпечення процесів інвестування полягає в створенні фінансовим ринком умов для залучення (концентрації) підприємцем фінансових ресурсів, необхідних для розвитку виробничо-торгового процесу. Процес залучення фінансових ресурсів містить у собі як накопичення капіталу, так і взяття його в борг (позика), у найм (селенг).  Сутність функції впливу на грошовий обіг зводиться до створення фінансовим ринком умов для безупинного переміщення грошей у процесі здійснення різноманітних платежів і регулювання обсягу грошової маси в обігу. Через дану функцію здійснюється реалізація на фінансовому ринку грошової політики держави. Від усталеності грошового обігу залежить усталеність фінансового ринку. Ринковий механізм ціноутворення на фінансовому ринку протилежний державному, хоча і перебуває під певним впливом державного регулювання. Він дозволяє повністю врахувати поточне співвідношення попиту і пропозиції за різними фінансовими активами, яке формує відповідний рівень цін на них; максимальною мірою задовольнити економічні інтереси продавців і покупців фінансових активів. Робота з таким специфічним товаром, як фінансовий актив, передбачає наявність каналів, за якими грошові кошти (фінансові активи) переміщуються від власників заощаджень до користувачів коштів. Це переміщення може здійснюватись за двома напрямами: каналами прямого та непрямого інвестування. Можна виділити два види каналів прямого фінансування: дольова участь і фінансування шляхом одержання позик. У першому випадку власник заощаджень шляхом обміну одержує право на дольову участь у власності фірми або на умовах пайовика, або на умовах акціонера. А при позиках фірми одержують грошові кошти у вигляді інвестицій в обмін на зобов’язання виплатити ці гроші у майбутньому з обумовленим відсотком, при цьому правом власності власник грошового внеску не володіє. При непрямому фінансуванні заощадження населення, пересуваючись до фірм, проходять через так званих фінансових посередників, до числа яких можна віднести: банки, фінансові, страхові, інвестиційні компанії, позиково-ощадні асоціації, пенсійні фонди та фонди грошового ринку. У США, наприклад, близько 2/3 щорічного обсягу інвестицій проходить саме каналами непрямого фінансування. Фінансовий ринок пов’язаний із здійсненням кваліфікованого посередництва між продавцем і покупцем фінансових активів. Такі фінансові посередники добре обізнані зі станом поточної фінансової кон’юнктури, умовами здійснення угод з різними фінансовими інструментами та в найкоротші терміни можуть забезпечити зв’язок продавців і покупців. Фінансове посередництво сприяє прискоренню не тільки фінансових, але і товарних потоків, забезпечує мінімізацію пов’язаних з цим суспільних витрат. Наявність фінансового ринку та фінансових інститутів, що забезпечують його функціонування, допомагає мобілізувати великий обсяг заощаджень, ефективніше їх розмістити та знизити ризики, ніж це можуть зробити окремі вкладники, а також сприяє скороченню оперативних витрат; об’єднанню та диверсифікації ризиків; розвиткові спеціалізованих консультаційних послуг з управління ризику, перспектив інвестицій, оцінки платоспроможності тих, хто їх залучає; задоволенню потреб вкладників у ліквідності та безпечності; задоволенню потреб інвесторів у терміновому вкладенні вільних коштів. Фінансовий ринок виробив власний механізм страхування цінового ризику (і відповідно систему спеціальних фінансових інструментів), який в умовах нестабільності економічного розвитку країни та кон’юнктури фінансового і товарного ринків дозволяє знизити до мінімуму фінансовий та комерційний ризик продавців і покупців фінансових активів і реального товару, пов’язаний зі зміною цін на нього. Крім того, в системі фінансового ринку отримала широкого розвитку пропозиція різноманітних страхових послуг.  Вищеназвані функції фінансовий ринок здійснює переважно через: відкриття банківських рахунків і заснування спеціальних фондів (пенсійних, страхових тощо); надання банківських кредитів, комерційних та інших позичок; здійснення операцій із цінними паперами підприємств та держави (акціями, облігаціями) тощо.  Забезпечуючи мобілізацію, розподіл і ефективне використання вільного капіталу, забезпечення в найкоротші терміни потреби в ньому окремих господарюючих суб’єктів, фінансовий ринок сприяє прискоренню обороту використаного капіталу, кожний цикл якого генерує додатковий прибуток і приріст національного доходу в цілому. Ці функції і обумовлюють структуру фінансового ринку.  1.7. Характеристика основних інструментів фінансового ринку Здійснюючи операції на фінансовому ринку, його учасники вибирають відповідні фінансові інструменти їх проведення. Фінансові інструменти – це різноманітні фінансові документи, які обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку. Фінансові інструменти, які обертаються на окремих сегментах фінансового ринку, характеризуються на сучасному етапі великою різноманітністю. За окремими видами фінансових ринків розрізняють наступні інструменти, які їх обслуговують. Інструменти ринку позичкових капіталів. До них відносять гроші і розрахункові документи, які обертаються на грошовому ринку. Інструменти ринку цінних паперів – різноманітні цінні папери, що обертаються на цьому ринку (склад цінних паперів за їх видами, особливостями емісії та обігу затверджується відповідними нормативно-правовими актами). Інструменти валютного ринку. До них відносять іноземну валюту, розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок. Інструменти страхового ринку – страхові послуги, які пропонуються на продаж (страхові продукти), а також розрахункові документи та окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок. Ринок золота (срібла, платини) та дорогоцінного каміння. До них належать вказані види цінних металів та каменів, які купуються з метою формування фінансових резервів і тезаврації, а також розрахункові документи і цінні папери, що обслуговують цей ринок. До інструментів ринку нерухомості відносять цінні папери та документи, що засвідчують право власності на той чи інший вид нерухомості. За термінами обігу виділяють наступні види фінансових інструментів. Короткострокові фінансові інструменти (з періодом обігу до одного року). Цей вид фінансових інструментів є найбільш багаточисленним і покликаний обслуговувати операції на ринку грошей. Довгострокові фінансові інструменти (з періодом обігу більше одного року). До цього виду фінансових інструментів належать і так звані «безтермінові фінансові інструменти», кінцевий термін погашення яких не встановлено (наприклад, акції). Вони обслуговують операції на ринку капіталу. За характером фінансових зобов’язань фінансові інструменти поділяються на наступні види. Інструменти, наступні фінансові зобов’язання за якими не виникають (інструменти без наступних фінансових зобов’язань). Вони є, як правило, предметом самої фінансові операції, і при їх передачі покупцю не несуть додаткових фінансових зобов’язань з боку продавця (наприклад, валютні цінності, золото тощо). Боргові фінансові інструменти. Ці інструменти, характеризуючи кредитні відносини між їх покупцем і продавцем, зобов’язують боржника погасити в передбачені терміни їх номінальну вартість і заплатити додаткову винагороду у формі відсотка (якщо вона не входить до складу номінальної вартості боргового фінансового інструменту, який погашається). Прикладом боргових фінансових інструментів є облігації, векселя, чеки тощо. Дольові фінансові інструменти. Вони підтверджують право їх власника на частку (пай у статутному фонді їх емітента) і на отримання відповідного доходу (у формі дивіденду, відсотку і т.п.). Дольовими фінансовими інструментами є, як правило, цінні папери відповідних видів (акції, інвестиційні сертифікати тощо). Залежно від пріоритетної значимості розрізняють наступні види фінансових інструментів. Первинні фінансові інструменти (фінансові інструменти першого порядку). Такі фінансові інструменти (як правило, цінні папери) характеризуються їх випуском в обіг первинним емітентом і підтверджують прямі майнові права або відносини кредиту (акції, облігації, чеки, векселя і т.п.). Вторинні фінансові інструменти або деривативи (фінансові інструменти другого порядку) характеризують виключно цінні папери, що підтверджують право або зобов’язання їх власника купити або продати первинні цінні папери, які обертаються, валюту, товари або нематеріальні активи на попередньо визначених умовах у майбутньому періоді. Вони використовуються для проведення спекулятивних фінансових операцій та страхування цінового ризику («хеджування»). Залежно від складу первинних фінансових інструментів або активів, відповідно до яких вони випущені в обіг, деривативи поділяються на фондові, валютні, страхові, товарні і т. п. Основними видами деривативів є опціони, свопи, ф’ючерсні і форвардні контракти. За гарантованістю рівня дохідності фінансові інструменти бувають наступних видів. Фінансові інструменти з фіксованим доходом. Вони характеризують фінансові інструменти з гарантованим рівнем дохідності при їх погашенні (або протягом періоду їх обігу) незалежно від кон’юнктурних коливань ставки позикового відсотка (норми прибутку на капітал) на фінансовому ринку. Фінансові інструменти з невизначеним доходом. Вони характеризують фінансові інструменти, рівень дохідності яких може змінюватись залежно від фінансового стану емітента (прості акції, інвестиційні сертифікати) або у зв’язку зі зміною кон’юнктури фінансового ринку (боргові фінансові інструменти із плаваючою відсотковою ставкою, «прив’язаною» до встановленої облікової ставки, курсу певної «твердої» іноземної валюти і т.п.). За рівнем ризику виділяють наступні види фінансових інструментів. Безризикові фінансові інструменти. До них відносять державні короткострокові цінні папери, короткострокові депозитні сертифікати найбільш надійних банків, «тверду» іноземну валюту, золото та інші цінні метали та каміння, придбані на короткий період. Термін «безризикові» є певною мірою умовним, так як потенційний фінансовий ризик несе в собі будь-який із перерахованих видів фінансових інструментів; вони служать лише для формування точки відрахунку виміру рівня ризику за іншими фінансовими інструментами. Фінансові інструменти з низьким рівнем ризику. До них належать, як правило, короткострокові боргові фінансові інструменти, що обслуговують ринок грошей, виконання зобов’язань за якими гарантовано стійким фінансовим станом і надійною репутацією позичальника (характеризується терміном «першокласний позичальник»). Фінансові інструменти з помірним рівнем ризику. Вони характеризують групу фінансових інструментів, рівень ризику за якими приблизно рівний середньоринковому. Фінансові інструменти з високим рівнем ризику. До них відносяться фінансові інструменти, рівень ризику за якими суттєво перевищує середньоринковий. Фінансові інструменти з дуже високим рівнем ризику («спекулятивні»). Вони характеризуються найвищим рівнем ризику і використовуються для здійснення найбільш ризикованих спекулятивних операцій на фінансовому ринку. Прикладом таких високоризикованих фінансових інструментів є акції «венчурних» (ризикових) підприємств; облігації з високим рівнем відсотка, емітовані підприємством з кризовим фінансовим станом; опціонні та ф’ючерсні контракти тощо. Наведена класифікація відображає поділ фінансових інструментів лише за найбільш суттєвими загальними ознаками. Кожна з розглянутих груп фінансових інструментів, у свою чергу, класифікується за окремими специфічними ознаками, які відображають особливості їх випуску, обігу і погашення. 

1.8. Регіоналізація фінансових відносин як передумова формування регіональних фінансових ринків В умовах ринкової економіки фінансовий ринок є важливим каналом фінансуванням економіки. Реагуючи на її потреби, він виконує своєрідну роль «фундаменту» фінансової системи країни. Процеси регіоналізації фінансових відносин у країнах з перехідною економікою передбачають створення та розвиток у регіонах країни власних (локальних) фінансових систем та, відповідно, і регіональних фінансових ринків.  Для покращання регіонального менеджменту необхідно знати джерела і масштаби утворення фінансових ресурсів у регіоні; напрями їх використання; канали відпливу за межі регіону, розміри сальдо за зовнішніми потоками фінансових ресурсів тощо. Щоб вміло користуватися фінансовими важелями впливу на економічні процеси, місцеві, регіональні та державні органи економічного регулювання повинні чітко відслідковувати і контролювати фінансові потоки, зони нестачі та полюси концентрації фінансових ресурсів. Необхідно стимулювати внутрішній попит на фінансові ресурси, щоб вони не «витікали» з території регіону.  Поняття фінансових ресурсів території (регіону, муніципалітету). Фінансові ресурси території у самому вузькому їх розумінні включають прибуток, інші елементи чистого доходу юридичних осіб регіону та амортизацію основних фондів території без амортизації житлового фонду, будівель і споруд органів державної влади. Основними статтями дохідної частини фінансових балансів територій є прибуток, податок на додану вартість, акцизи, надходження позабюджетних фондів, прибутковий податок з громадян, доходи держбюджету від зовнішньоекономічної діяльності. У видатковій частині показуються бюджетні інвестиції, дотації та інші надходження з держбюджету (в т. ч. на соціально-культурні заходи), витрати на утримання державного апарату, витрати підприємств із прибутку. При більш широкому розумінні фінансових ресурсів регіонів у них включаються доходи домогосподарств. У такому випадку в дохідній частині фінансового балансу місце статті прибуткового податку з населення займають доходи населення, у видатковій частині з’являється стаття роздрібного товарообороту (еквівалент для населення статті витрат підприємств). У такій формі фінансовий баланс є більш наочним і очевидним. У найбільш широкому трактуванні фінансових ресурсів території їх об’єкт пов’язується з валовими доходами суб’єктів економіки регіону. Адекватною формою статистичного відображення фінансових взаємовідносин у цьому випадку виступає так званий матеріально-фінансовий баланс, до якого включені бюджети всіх основних суб’єктів економіки регіону в їх природній формі. Матеріально-фінансовий баланс розробляється в розрізі суб’єктів економіки регіону, серед яких, поряд з галузями матеріального виробництва і нематеріальних послуг, окремо виділяються банківсько-фінансова сфера, держава і населення. У широкому розумінні цей баланс включає таблиці двох типів: баланс капіталу і баланс потоків. Баланс капіталу дає повну і достовірну інформацію про стан економіки регіону (на конкретну дату), включаючи такі нетрадиційні для регіону узагальнюючі показники, як власний капітал, зовнішній борг, сумарні активи тощо. Баланс потоків, або безпосередньо матеріально-фінансовий баланс регіону (у вузькому розумінні), показує зміни економіки регіону за рік (з використанням фактичних цін). Особливості процесу регіоналізації фінансових відносин в Україні. Фінансові відносини між центром і регіонами здійснюються за двома основними напрямами: а) лінією розділу між ними державних податків та інших платежів; б) лінією додаткових надходжень у регіони засобів держбюджету у вигляді бюджетних трансфертів. На сучасному етапі при плануванні бюджетного процесу в Україні відсутній єдиний конструктивний методичний підхід до визначення регіональних квот на бюджетні трансферти. При розподілі останніх залишається сильним суб’єктивний фактор.  В економічній діяльності суб’єктів ринкової економіки все більшу роль починають відігравати її фінансові аспекти. Фінансові ресурси стають основними обмежувачами масштабів виробництва і споживання, різні фінансові інститути визначають положення суб’єктів економіки та ринку і напрями господарської діяльності. Процеси децентралізації фінансової системи, що здійснюються в країнах з перехідною економікою, передбачають поступове перенесення основного обсягу соціальних витрат на місцевий та регіональний рівні.  Фінансові ресурси регіонів в Україні визначаються виробленим у розрахунку на душу населення національним доходом, оскільки фінансові надходження забезпечуються, насамперед, з доходів економічних суб’єктів. Потребу у фінансових ресурсах регіонів розраховують на основі фактичного рівня витрат. У той же час існують суб’єктивні відмінності у розмірах території, географічному положенні, кліматі, економічній структурі регіонів. Фактичні витрати, з одного боку, можуть не охоплювати завдань, які не розв’язуються через відсутність коштів, а з іншого – вони можуть зростати при нецільових витратах. Крім того, за рівнем витрат не можна визначити, на скільки жителі регіону забезпечені суспільними благами.  1.9. Теоретичні засади територіальної організації фінансового ринку Виходячи з того, що система – це сукупність елементів, внутрішні зв’язки між якими більш сталі, ніж зв’язки з елементами іншої системи, та яка має характерну інтеграційну ознаку, то національний фінансовий ринок – це централізована, саморегулююча система регіональних та місцевих фінансових ринків, взаємопов’язаних між собою в рамках загальнонаціонального ринку. Розвиток національного фінансового ринку обумовлюють сформовані на базі фінансових ресурсів регіону регіональні фінансові ринки – відносно самостійні структурні елементи саморегулюючої системи національного фінансового ринку з чітко визначеною інтеграційною ознакою, що відіграють важливу роль у перетворенні заощаджень в інвестиції і переміщенні грошей та капіталу з метою більш ефективного їх використання та зміцнення фінансової бази регіонів. Формування регіональних фінансових ринків та створення умов для їх функціонування – проблема надзвичайно важлива. Її вирішення потребує як глибоких наукових розробок, так і практичних дій з боку держави, місцевих громадських організацій та суспільства в цілому щодо чіткого наукового обґрунтування методологічних основ організації фінансового ринку та його просторового збалансування.  Розвиток регіональних фінансових ринків у країнах з перехідною економікою є важливим елементом економічних реформ. У багатьох країнах на початкових етапах переходу до ринку регіональні фінансові ринки, й особливо ринки цінних паперів, побудовані на оформленні державного та муніципального боргу випуском облігацій, масовій приватизації і швидкому зростанні приватного сектора, створенні великої кількості нових компаній. Такі ринки відкривають доступ до міжнародних ринків грошей та капіталу, стимулюють розвиток системи фінансових установ і сприяють вдосконаленню ринкових відносин та інфраструктури. Однак ці ринки залишаються маленькими і відокремленими з точки зору інструментів, галузей та регіонів, не здатні належним чином відобразити та відреагувати на важливі економічні та соціальні події. Підтвердженням цього факту є нерозвиненість системи територіальної організації фінансового ринку в Україні. Раціональна територіальна організація – це науково обґрунтована, керована дією економічних законів, впорядкована, динамічна система оптимального просторового поєднання суб’єктів економіки, об’єднаних в єдине ціле комплексом різнопланових зв’язків, яка характеризується пропорційністю і комплексністю розвитку, раціональним використанням наявних умов та місцевих ресурсів і діяльність якої спрямована на вирішення соціально-економічних проблем та покращання життєвого середовища суспільства. Під територіальною організацією фінансового ринку ми розуміємо динамічний саморегулюючий процес поєднання у межах певної території економічно та фінансово взаємопов’язаних прямих учасників фінансового ринку і фінансових посередників різних форм власності, діяльність яких забезпечується функціонуванням ринкової інфраструктури фінансового ринку і спрямована на всебічне задоволення економічних, фінансових та соціальних потреб суб’єктів економіки у фінансових активах та фінансових послугах і оптимізацію процесу трансформації вільних грошових коштів в інвестиційний та фінансовий капітал з метою їх залучення у процеси економічного розвитку території та зміцнення її фінансово-економічної самостійності.  Стратегія територіальної організації фінансового ринку – створення фінансового фундаменту для розвитку продуктивних сил країни та її окремих територій; сприяння процесу перебудови, регіоналізації фінансових відносин та реалізації регіональних програм вирівнювання рівнів економічного, фінансового і соціального розвитку територій з метою удосконалення системи міжбюджетних відносин та зміцнення фінансової самостійності територій; сприяння зміцненню фінансової бази регіональних суб’єктів господарювання; забезпечення зовнішніх джерел фінансування усіх суб’єктів економіки; адаптація до міжнародного поділу праці, що передбачає зближення і взаємоіснування національних економік в процесі глобалізації фінансово-економічних відносин.  Завданням територіальної організації фінансового ринку є об’єднання дрібних, відокремлених заощаджень населення, державних органів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів, створення регіональних грошових фондів і трансформація цих коштів у позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування суб’єктів економіки, сприяє зміцненню фінансової бази регіональних суб’єктів господарювання. Щоб наблизити територіальну структуру національного фінансового ринку до моделі ринку фінансових ресурсів фінансово розвинених країн, необхідно задовольнити первісні умови формування регіонального фінансового ринку. Тобто це наявність у регіонах країни таких ринкових елементів, як матеріально-сировинних та енергетичних ресурсів, основних фондів, робочої сили та ін.  Тільки збалансована територіальна структура фінансового ринку країни здатна забезпечити повне використання фінансових ресурсів, прискорити розвиток галузей і регіонів, а ефективне управління процесами одночасної регіоналізації та інтернаціоналізації фінансів сприяє входженню системи регіональних фінансових ринків у світовий фінансовий простір і є запорукою зовнішньої економічної інтеграції економіки регіонів України. Нерівномірний розподіл фінансових ресурсів у країні, нестача професійних знань, недосконале законодавство та обмеження, що накладені органами державної влади на банки та інші фінансові установи, перешкоджають створенню єдиної збалансованої системи фінансових ринків, і останні залишаються роздробленими з точки зору регіонів і доступу до різних ринкових інструментів. Запорукою економічної інтеграції України повинен стати процес одночасної регіоналізації та інтернаціоналізації її фінансових ринків, які є необхідним середовищем для роботи компаній та фізичних осіб, бо, як показує світовий досвід, розвиток промисловості й інших сфер регіональної економіки відбувається, як правило, за рахунок самофінансування (прибуток та амортизація) та із залученням на фінансовому ринку позичкових та інвестиційних капіталів. У світовій економічній практиці склався певний баланс між внутрішніми і позичковими джерелами фінансування (відповідно 50 % і 50 %). Винятком була Японія, де частка позичкового капіталу становила 80 %. Для того, щоб Україна не потрапила у повну фінансову залежність від окремих чи їх груп, саме вдосконалення територіальної організації країн регіональних фінансових ринків та їх економічна інтеграція повинна покладатися в основу не тільки зовнішньоекономічної діяльності, а, перш за все, внутрішньої політики України. 

Питання для контролю 1. Місце фінансового ринку в фінансовій системі країни. 2. Передумови виникнення фінансового ринку. Фінансовий ринок як історична категорія. 3. Мета утворення та функціонування фінансового ринку.  4. Фактори, що визначають розвиток фінансового ринку на сучасному етапі. 5. Методологічні проблеми щодо трактування економічної сутності поняття «фінансовий ринок». 6. Економічний зміст поняття «фінансовий ринок» (3 – 4 тези, що визначають його сутність як економічної категорії). 7. Поняття фінансових активів та їх характерні ознаки. 8. Функції фінансового ринку. 9. Робота з таким специфічним товаром, як фінансовий актив, передбачає наявність каналів, за якими грошові кошти (фінансові активи) переміщаються від власників заощаджень до користувачів коштів. Це переміщення може здійснюватись за двома напрямами: каналами прямого та непрямого інвестування. Розкрийте механізм здійснення цього переміщення. 10. Рух фінансових потоків у економіці країни. 11. Наведіть приклади суб’єктів економіки, що мають надлишок заощаджень, і суб’єктів, що мають недостатні заощадження. 12. Чим розрізняються первинний і вторинний ринок цінних паперів? 13. Чим розрізняються грошовий ринок і ринок капіталів? 14. Яким чином розподіляються фінансові інструменти залежно від ризику? 15. Що таке «фінансовий актив»? Чим він відрізняється від «капітального активу»? 16. Які види фінансових активів ви знаєте? 17. Які види фінансових інструментів ви знаєте? 18. Мета та завдання територіальної організації фінансового ринку. 19. Розвиток регіональних фінансових ринків у країнах з перехідною економікою є важливим елементом економічних реформ. Назвіть суттєві проблеми територіальної організації фінансового ринку в Україні.

Тема 2. Суб'єкти фінансового ринку

2.1. Суб'єкти фінансового ринку та їх класифікація На ринках діють суб’єкти ринку (продавці – посередники – покупці), які беруть участь у торговельних операціях різних специфічних товарів – інструментів ринку. Характер (тактика) поведінки суб’єкта на ринку залежить від мети, яку він поставив перед собою (стратегія). Суб’єктами фінансового ринку є: - фізичні особи; - юридичні особи; - фінансові посередники, які отримують для управління гроші клієнтів і повинні, виконуючи правила й вимоги банківського та інвестиційного менеджменту, одержати дохід у розмірі, що дозволяє задовольнити вимоги клієнтів, та мати норму прибутку, середню для цього виду діяльності.  Суб’єктами фінансового ринку можуть бути: практично кожний індивідуум як фізична особа, що не обмежена законом у правосуб’єктності та дієздатності; групи громадян (партнерів); трудові колективи; юридичні особи усіх форм власності. Суб’єкти фінансового ринку класифікуються за формою та функціями. За формою: - господарчі суб’єкти; - домашні господарства; - держава; - місцеві органи влади. За функціями: - емітенти; - інвестори; - інституційні інвестори; - фінансові посередники; - інститути інфраструктури ринку тощо. 2.2. Характеристика суб'єктів фінансового ринку  2.2.1. Юридичні особи усіх форм власності як суб'єкти фінансового ринку Світова практика нагромадила значну кількість різних форм господарювання, які водночас є господарськими суб’єктами. Зокрема, йдеться про такі організаційно-господарські форми, як: - індивідуально-трудова діяльність;  - державні підприємства;  - кооперативи;  - орендні підприємства;  - фермерські господарства;  - колективні господарства;  - народні підприємства;  - акціонерні товариства; - малі підприємства;  - корпорації;  - об’єднання; - господарські товариства;  - асоціації;  - консорціуми;  - спільні (змішані) підприємства.  Найпоширенішими є три основні форми підприємництва (бізнесу): одноосібне володіння; товариства; корпорації.  Узагальнюючим для всіх цих форм є поняття фірми, тобто всі вони є юридичними особами, суб’єктами як ринкової економіки, так і учасниками ринку фінансових послуг. 2.2.2. Домогосподарство як суб'єкт фінансового ринку Домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з одного та більше чоловік, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх майбутніх потреб. Домогосподарству належить надзвичайно важлива роль у системі ринку фінансових послуг. Воно є одним із його суб’єктів, тому що частина доходу, що не використовується домогосподарством упродовж поточного періоду, перетворюється на заощадження і може, за наявності відповідного фінансового механізму, стати потужним джерелом економічного зростання країни. Сфера фінансів домашніх господарств є складовою частиною фінансової системи країни. Це грошові фонди, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих на основі трудової, господарської та інших видів діяльності. Основною метою фінансів цієї сфери є формування дохідної частини загальносімейних бюджетів (бюджетів окремих громадян) і використання цих доходів на цілі поточного споживання і накопичення. Заощадження населення – це та частина доходу сімейних господарств, що не йде на купівлю товарів і послуг, а також на сплату податків. При цьому кошти, призначені для накопичення, можуть бути інвестовані громадянами в різні види дохідних фінансових інструментів, об’єкти тезаврації тощо. Сфера фінансів домашніх господарств забезпечує надходження грошових коштів у загальнодержавний і регіональні (місцеві) бюджети у формі податків, зборів та інших обов’язкових платежів, а також інвестиції в різні цінні папери (інші фінансові активи), емітовані різними державними органами та окремими підприємствами. Можна констатувати, що домогосподарство виконує в економіці три основні функції:  – споживання; – постачання факторів виробництва; – заощадження.  Найбільш розповсюдженою формою заощаджень є використання частини доходу для створення накопичень у вигляді готівкових грошей чи вкладів в ощадних банках або для придбання цінних паперів.  У США економісти-професіонали вважають, що виплата сімейними господарствами боргів також належать до процесу накопичення, оскільки гроші, що виплачуються при погашенні боргу, не йдуть як на споживання, так і на сплату податків.  Слід відмітити, що не всі домашні господарства відносяться до категорії заощаджуючих. Наприклад, молоді сім’ї витрачають набагато більше, ніж заробляють, щоб придбати деякі дорогі товари і послуги, такі, наприклад, як житло і освіта. Ці покупки здійснюються за рахунок позик. Люди похилого віку, перебуваючи на пенсії, теж схильні витрачати більше коштів, але за рахунок вилучення засобів, накопичених у результаті здійснених у минулому заощаджень. Однак від’ємна величина заощаджень сімейних господарств такого типу перекривається позитивною величиною заощаджень сімейних господарств, що складаються із осіб з високими доходами і стабільною кар’єрою. Якщо домашні господарства в середньому витрачають протягом року менше, ніж заробляють, то підприємства і фірми в середньому щорічно витрачають трохи більше, ніж отримують від продажу своєї продукції. Вони так чинять, бо, крім плати за ресурси, підприємства повинні здійснювати й інвестиції (в основний капітал та у товарно-матеріальні запаси).  2.2.3. Держава як суб’скт фінансового ринку Державний сектор пов’язаний з усією економічною системою наступними трьома способами: через податки, державні закупки і, нарешті, через позики. Останній спосіб зв’язку держави в особі уряду з усією економічною системою – державні позики, що здійснюються на фінансових ринках.  Державні витрати не завжди співпадають (точніше – ніколи) із податковими надходженнями. Бюджетний дефіцит, що виникає, покривається за рахунок позик, які здійснюються на фінансових ринках. Ці позики здійснюються шляхом продажу урядових облігацій та інших цінних паперів як фінансовим посередникам, так і безпосередньо домашнім господарствам. Якщо у держави виникає надлишок фінансових ресурсів, то уряд стає «чистим» постачальником грошових коштів на фінансові ринки.  Вплив держави на процес кругообігу фінансових активів на фінансовому ринку позначається через таке джерело, як фіскальна політика. Від ступеня досконалості податкової системи великою мірою залежить ефективність заходів щодо виходу економіки із системної кризи. В Україні непродумана фіскальна політика призвела до посилення приховування національним виробником своїх доходів і перекачування грошей на зовнішні фінансові ринки. Коли економіка знаходиться в депресивному стані, фіскальна політика держави повинна бути спрямована на зниження податкового тиску.  Збільшуючи прямі податки, уряд може збільшити і об’єм грошових коштів, що вилучаються з домашніх господарств. Домашні господарства, в свою чергу, в цій ситуації змушені урізати або заощадження, або витрати на споживання. У будь-якому випадку результатом буде зменшення національного продукту. Це може статися як безпосередньо, тобто через скорочення доходів, що отримують фірми від продажу споживчих товарів, так і опосередковано, з огляду на зменшення об’ємів заощаджень, а це означає, і об’ємів інвестиційних засобів, які фірми можуть витратити на придбання капітальних благ. Зниження прямих податків стимулює як ріст заощаджень, так і ріст споживання, позитивно впливаючи на ріст національного продукту. Характерним прикладом недоліків системи оподаткування в Україні (яка за своєю суттю повинна бути провідною ланкою в процесі створення привабливого інвестиційного клімату) є діючий порядок оподаткування корпоративних боргових зобов’язань. Його побудовано таким чином, що з сум, залучених від первинного розміщення облігацій або ощадних сертифікатів, емітент зобов’язаний відразу сплатити 30 відсотків податку. Можна припустити, що такий підхід до оподаткування корпоративних облігацій виключить їх з обігу як конкурентів держоблігацій на ринку боргових цінних паперів. З іншого боку, підприємства не мають можливості залучати кошти на фондовому ринку за значно нижчою ставкою, ніж банківський кредит. Якщо кредити необхідно повертати, то облігації можна погашати майном (облігації, конвертовані в акції підприємств) або продукцією, що може бути більш прийнятним для підприємства-позичальника. Перераховані вище проблеми прямо або опосередковано впливають на розвиток фінансового ринку, запровадження нових фінансових інструментів, на обсяги операцій та ліквідність ринку цінних паперів. Згідно зі світовим досвідом, удосконалення податкової системи потребує дотримання таких принципових умов: незважаючи на переваги використання непрямих податків у перехідний період, у перспективі основу податкової системи повинні становити прямі податки, за яких об’єктом оподаткування є дохід юридичної та фізичної особи, земля, майно і капітал; непрямі податки слід використовувати лише у формі акцизів (з метою обмеження споживання окремих видів товарів, невиправдано високих доходів виробника-монополіста, а також для оподаткування предметів розкошу) та невеликого (за ставкою 10 – 12 %) податку на додану вартість; обґрунтовано диференціювати ставки податків, враховуючи об’єктивні особливості й умови надходження доходів; ліквідувати надмірну кількість податкових пільг, які сприяють перерозподілу доходів, деформують вартісні показники в економіці і знижують конкурентоспроможність товаровиробників (пільги можна надавати на певний строк із умовою, що кошти використовуватимуться на визначені державою цілі); система податків повинна бути прогнозованою і сталою; розрахунок податків – простим і зрозумілим, сума податків відносно доходів – поміркованою, що забезпечить певні стимули для розвитку підприємства та повноцінне включення його в механізм національного фінансового ринку; суворо додержуватися системи розмежування податків за бюджетами різних рівнів. Як показує світовий досвід, зниження ставок податків сприяє пожвавленню підприємницької активності на фінансовому ринку і в підсумку не зменшує, а, навпаки, збільшує податкові надходження до бюджету. Кроком у напрямі стимулювання розвитку фінансового ринку повинно стати звільнення від оподаткування (часткове або повне) доходів від інвестицій, зокрема, у цінні папери виробничих підприємств. Крім того, режим пільгового оподаткування і сприяння притоку іноземних інвестицій доцільно встановити і для самих підприємств, що стали точками зростання.  При стимулюванні розвитку інфраструктури ринку нерухомості центральні органи влади та органи місцевого самоврядування повинні керуватись наступними положеннями: податки на операції з нерухомістю поповнюють дохідну частину місцевих бюджетів; деякі фінансові установи страхують як саме нерухоме майно, так і операції з ним (тобто розвиток ринку нерухомості корелюється з розвитком страхового ринку); державні органи контролю матимуть можливість відслідковувати великі суми «тіньового» капіталу в регіонах, що активно «відмивається» на нині діючому (так званому) ринку нерухомості; під заставу нерухомого майна банки надають кредити (так звана іпотека, що широко розповсюджена в країнах з ринковою економікою); вкладення коштів у нерухоме майно є одним із фінансових інструментів, який має свою дохідність і може приваблювати (враховуючи недовіру до інших ринкових інститутів) як юридичних, так і фізичних осіб. Податок на нерухомість в умовах ринкової економіки забезпечує вирішення кількох завдань: забезпечення місцевих органів влади достатніми доходами для виконання ними своїх функцій; регулювання цін на ринку нерухомості; попередження спекулятивного зростання цін на нерухоме майно; регулювання відносин у сфері землекористування, будівництва та інвестиційної діяльності; виконання соціальної функції при оподаткуванні нерухомості як основного компонента багатства. Об’єкти нерухомості в системі оподаткування України повинні розрізнятися як нерухомість в якості житла, виробнича нерухомість, прибуткова нерухомість, спекулятивна нерухомість. Розглянемо ще декілька аспектів впливу регуляторної функції держави, що впливає на фінансовий ринок і діяльність суб’єктів економіки. При інфляційних тенденціях в економіці облікова ставка (рефінансування) збільшується. У такому випадку кредит, який отримують комерційні банки, стає дорогим. Це викликає збільшення вартості кредиту, який комерційні банки надають суб’єктам економічних відносин. У результаті відбувається зниження залучених інвестиційних ресурсів. Дані обставини гальмують збільшення об’ємів виробництва, зменшуючи, таким чином, інфляційні тенденції в економіці. У випадку економічного застою ставка рефінансування знижується. Кредит стає більш дешевим, що викликає збільшення попиту на нього. При цьому збільшується обсяг інвестиційних засобів, що забезпечує розширення виробництва. При інфляції НБУ збільшує норми резервування. У такому випадку зв’язуються грошові кошти комерційних банків. Обсяг грошової маси стає меншим, її інфляційний тиск знижується. Коли в економіці спостерігається зниження обсягів виробництва, НБУ зменшує норми резервування. Грошові засоби вивільняються, що призводить до росту інфляції, розвитку виробництва і збільшення зайнятості. 2.2.4. Місцеве та регіональне самоврядування як суб’скт фінансового ринку Фактори та умови формування ринку муніципальних (регіональних) цінних паперів як інструменту врегулювання міжбюджетних відносин у країні. Рефінансування бюджетів місцевих адміністрацій за допомогою випуску боргових зобов’язань вже близько ста років є нормою фіскальної політики будь-якої країни з розвиненою ринковою економікою. У деяких країнах за допомогою ринку цінних паперів вдається повністю обслуговувати бюджетний дефіцит. Сучасна Україна, в якій ринкові відносини тільки формуються, намагається відродити досить розвинений колись спосіб мобілізації фінансових ресурсів. Згідно з чинним законодавством України рішення про випуск облігацій приймається органами місцевого самоврядування.  Можливість одержати значні додаткові фінансові ресурси для розвитку інфраструктури регіонів через випуск облігацій обумовлює, згідно зі світовим досвідом, високі темпи розвитку ринку муніципальних (регіональних) цінних паперів, суб’єктами якого, перш за все, виступають місцеві (регіональні) органи влади.  Світова практика свідчить, що випуск цінних паперів, забезпечених доходами за інвестиційними проектами, – досить поширений механізм залучення необхідних грошових коштів у інфраструктуру регіонів: інституційну, інформаційну, законодавчу, соціальну, ділову, управлінську. Муніципальні позики є одним із важливих інструментів фінансування критичних суспільних потреб, таких, як розвиток систем електро-, водопостачання та каналізації, будівництва житла, розвиток транспортних мереж, будівництво об’єктів освіти, охорони здоров’я тощо. Перерозподіл боргових зобов’язань між різними рівнями управління дозволяє реалізувати регіональні програми, підвищує фінансові можливості місцевого самоврядування та знижує тиск на загальнодержавний бюджет.  Привабливі риси облігаційної форми муніципального запозичення: - зниження вартості запозичень (емісія облігацій дозволяє знижувати відсоткові ставки за запозиченими ресурсами, мобілізуючи на внутрішньому фінансовому ринку вільні кошти нерезидентів, фізичних осіб і небанківських установ для покриття дефіцитів і тимчасових касових розривів місцевих бюджетів, фінансування сезонних робіт. Широке коло інвесторів забезпечує можливість запозичення на більш привабливих умовах порівняно із залученням на ці цілі прямих кредитів комерційних банків); - відсутність негативних перерозподільчих ефектів (на відміну від використання для фінансування бюджетних розрахунків банківських векселів, випуск облігацій дає можливість уникнути негативного впливу ефекту перерозподілу, у результаті якого профінансовані за допомогою векселів за номіналом підприємства й організації бюджетної сфери з метою отримання «живих» грошей змушені продавати їх із 15 – 40 % дисконтом кінцевим інвесторам, що негайно погашають векселі за номіналом шляхом сплати податків або пред’являють їх до погашення за номіналом після закінчення строку обігу); - фінансування виробничих проектів (велика надійність і ліквідність муніципальних облігацій дозволяє зробити їх оптимальним інструментом залучення інвестицій у виробництво. Емісія конвертованих муніципальних облігацій, призначених для фінансування конкретних виробничих проектів, дозволяє забезпечити страхування прямих іноземних інвестицій); - удосконалення інфраструктури регіональних фінансових ринків (успішне проведення позик відіграє важливу роль у поліпшенні інвестиційного клімату в регіоні, створює потужний імпульс для розвитку інфраструктури регіональних фондових ринків); - сприяння міжрегіональному руху капіталів; - сприяння трансформації заощаджень населення в інвестиції (емісія муніципальних облігацій дозволяє вирішити проблему трансформації заощаджень населення в інвестиції).  Структура та обсяги випуску муніципальних позик залежать від грошової та фінансової ситуації, а також від загального соціально-економічного стану країни. Світовий досвід показує, що відсутність інформаційної відкритості ринку муніципальних облігацій суттєво стримує його якісний розвиток.  Серед вад формування вітчизняного ринку муніципальних облігацій: неможливість для учасників ринку централізованого доступу до проспектів емісії муніципальних облігацій; не доступність для учасників ринку інформації про кількісні результати проведення емісії муніципальних цінних паперів; нестача наукових досліджень, присвячених проблемам розвитку і функціонування ринку муніципальних цінних паперів в Україні і за кордоном. Спроба будь-що отримати кошти призводить часом до грубих порушень, ставить під загрозу фінансову безпеку окремих регіонів і держави в цілому. Так, розповсюдження муніципальних позик, побудованих за принципом ОВДП, веде, насамкінець, до будівництва фінансових пірамід з добре відомими наслідками. Світова практика показує, що єдино виправданим може бути використання засобів позики тільки у виробничих проектах, що матимуть конкретну економічну віддачу і відіграватимуть важливу роль у соціально-економічному розвитку регіону. 2.2.5. Інститути інфраструктури фінансового ринку як суб'єкти фінансового ринку Поняття ринкової інфраструктури та інфраструктури фінансового ринку. Фінансово-економічний механізм ринку фінансових послуг передбачає наявність об’єкта управління – інфраструктури фінансового ринку. Перехідний характер української економіки зумовлює необхідність формування розвиненої ринкової інфраструктури, яка забезпечуватиме нормальне функціонування економіки країни. Для чіткого розуміння поняття «інфраструктура фінансового ринку» проаналізуємо методологічні підходи щодо трактування економічної сутності базових понять: «інфраструктура», «ринкова інфраструктура». А.П. Голіков, Я.Б. Олійник, А.В. Степаненко розглядають інфраструктуру як сукупність галузей господарства, що обслуговують виробництво і населення. Особливістю інфраструктури, на їх думку, є «гнучкість», що дозволяє їй швидко реагувати на зміни умов виробництва й життя населення. До певного рівня вона сприяє розвиткові господарства, підвищенню його ефективності. Якщо цей рівень перевищує допустимий, то необхідно вдосконалювати інфраструктуру . Під ринковою інфраструктурою автори пропонують розуміти весь комплекс елементів і видів діяльності, які створюють організаційно–економічні умови для функціонування ринкового механізму. Об’єкти ринкової інфраструктури здійснюють правове та економічне консультування підприємців і захист їхніх інтересів у різних структурах, забезпечують фінансову підтримку, кредитування разом із лізингом, аудитом, страхуванням нових господарських формувань, сприяють матеріально-технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств, регулюють рух робочої сили тощо.  А.М. Мороз визначає ринкову інфраструктуру як сукупність (в ідеальному випадку – комплекс) установ, організацій та інших суб’єктів сфери обігу, що забезпечують необхідні умови функціонування ринкової економіки у даній країні чи регіоні. Залежно від видів ринку вона поділяється на інфраструктуру ринку капіталу , ринку засобів виробництва, ринку праці.  Ринкова інфраструктура, за Я. Комаринським, – це система установ і організацій (банків, бірж, страхових компаній, консультаційних та інформаційно-маркетингових фірм тощо), які забезпечують вільний рух товарів і послуг на ринку. І.А. Бланк використовує поняття інвестиційної інфраструктури, що включає найбільш важливі галузі економіки, установи і засоби, що безпосередньо забезпечують процес безперебійного здійснення інвестицій. Інфраструктура фінансового ринку, за І.А. Бланком, є комплексом установ і підприємств, що обслуговують безпосередньо його учасників з метою підвищення ефективності операцій, що виконуються ними. У складі цих суб’єктів інфраструктури фінансового ринку І.А. Бланк виділяє наступні основні установи: фондова біржа, валютна біржа, депозитарій цінних паперів, реєстратор цінних паперів, розрахунково-клірингові центри, інформаційно-консультаційні центри. Враховуючи вищевикладене, ми вважаємо, що вказані трактування «інфраструктури», «ринкової інфраструктури» та «інфраструктури фінансового ринку» не можуть використовуватися без попередніх серйозних обумовлень. По-перше, в сучасних умовах значення невиробничих галузей вже не можна зводити до виконання ними деяких допоміжних функцій типу «обслуговування». У розвинених країнах «третинний сектор» (сфера послуг у всій її різноманітності) перетворюється у провідну сферу зайнятості. Типовим прикладом можуть бути інформаційні системи, що пронизують усі сфери діяльності людства. По-друге, необхідно відійти від галузевого підходу, що зводиться до виділення «головних» і «другорядних» галузей. Ринкова інфраструктура може бути правильно визначена на основі макроекономічного підходу, згідно з яким інфраструктура в ринковій економіці – це підсистема ринкової економічної системи, сукупність елементів якої забезпечує функціонування взаємозв’язків між господарчими суб’єктами; оптимізує рух товарно-грошових потоків і носить не обслуговуючий, а забезпечуючий характер щодо економіки країни. По-третє, характеризуючи ринкову інфраструктуру, слід виходити із того, що на розвиток економіки впливають не тільки об’єктивні, але і суб’єктивні фактори, причому роль останніх в сучасних умовах зростає. Отже, до складу інфраструктури потрібно включати не тільки матеріальні елементи. Ринкова економіка – це товарно-грошова економіка. Забезпечення просування товарно-грошових потоків здійснюють відповідні інститути загального та спеціального призначення. Вони утворюють інституційний елемент ринкової інфраструктури.  Відомо, що фінансові ринки складаються з великої кількості різноманітних «каналів», за якими грошові кошти «перетікають» від власників заощаджень до позичальників. Ці канали можна поділити на дві основні групи. До першої належать так звані канали прямого фінансування, тобто канали, за якими грошові кошти переміщуються безпосередньо від власників заощаджень до позичальників. Друга група – це канали непрямого фінансування. При непрямому фінансуванні грошові кошти, що переміщуються від домашніх господарств у напрямі фірм, проходять через особливі інститути, до числа яких відносяться, наприклад, банки, взаємні фонди, а також страхові компанії; ці організації називаються фінансовими посередниками. Фінансові посередники є водночас інститутами інфраструктури фінансового ринку. Стан інститутів ринкової інфраструктури неоднорідний як з кількісної, так і з якісної точок зору. Зміст ринкової інфраструктури не може бути зведений до сукупності лише інституціональних елементів.  У сучасній ринковій інфраструктурі прийнято виділяти інформаційний елемент. Це інформаційні мережі та потоки, асоціації чи добровільні об’єднання, що представляють інтереси інших інститутів «знизу» (наприклад, Асоціація українських банків). А також інститути, що забезпечують зворотний зв’язок між суб’єктами ринкових відносин ( наприклад, засоби масової інформації).  Під законодавчим елементом інфраструктури розуміють відповідну частину господарського законодавства, що регламентує як діяльність інститутів ринкової інфраструктури, так і поведінку суб’єктів ринкових відносин. Власне, він задає «правила гри» в ринковій економіці.  Соціальний елемент відображає рівень ринкового мислення (менталітет) населення і його готовність дотримуватись правил і закономірностей функціонування ринку. Саме ці елементи визначають цілісність і завершеність як ринкової інфраструктури в цілому, так і окремих її елементів.  З огляду на викладене, механізм, що здійснює переміщення потоків грошових фондів від населення до виробництва створюється завдяки розвитку інфраструктури фінансового ринку. Автор розглядає інфраструктуру фінансового ринку в декількох контекстах. По-перше, фінансовий ринок та його інфраструктуру як певну автономну систему. Але з припущенням, що його автономність не абсолютна, тому що в реальному житті фінансовий ринок не існує ізольовано від всієї економіки. По-друге, розрізняє глобальну (на національному, світовому, міжнародному рівні) і локальну інфраструктуру фінансового ринку на рівні окремих регіонів (всередині країни або групи країн) та територіально-адміністративних утворень. Як суб’єкти фінансового ринку – інститути його інфраструктури, щоб в умовах ринкової економіки носять обслуговуючий характер щодо фінансового ринку і забезпечують його нормальне функціонування як на мікро-, так і на макроструктурних економічних рівнях, відображають внутрішній і зовнішній попит та пропозицію фінансових активів у рамках централізованої саморегулюючої системи глобальних та локальних фінансових ринків.  У сучасних умовах до інститутів інфраструктури фінансового ринку включають наступні структурні утворення: фондові та валютні біржі, комерційні банки, брокерські компанії, інвестиційних дилерів та андеррайтерів, системи міжбіржових і міжброкерських (міждилерських) зв’язків, інвестиційні компанії та фонди, трастові компанії та інвестиційні управляючі, фінансово-промислові групи або фінансові холдингові компанії, фінансові будинки або фінансові супермаркети, страхові компанії, пенсійні фонди, національну депозитарну систему, реєстраторів цінних паперів, інформаційно-консультативні центри, розрахунково-клірингові установи та інші кредитно-фінансові й інвестиційні інститути. 2.3. Функції суб'єктів (учасників) фінансового ринку З урахуванням принципових форм укладання угод на фінансовому ринку, його суб’єктів можна поділити на три групи:  1) продавці і покупці фінансових активів (інструментів, послуг); 2) фінансові посередники; 3) суб’єкти, що виконують допоміжні функції (функції обслуговування основних учасників фінансового ринку; функції обслуговування окремих операцій на фінансовому ринку тощо). Розглянемо конкретні види учасників фінансового ринку в розрізі основних їх груп.  Продавці і покупці фінансових активів (послуг) складають групу прямих учасників фінансового ринку, які здійснюють на ньому основні функції у проведенні фінансових операцій.  На ринку позичкових капіталів основними видами прямих учасників фінансових операцій є: – кредитори. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які надають позичку у тимчасове користування під певний відсоток. Основною функцією кредиторів є продаж грошових активів (як власних, так і залучених) для задоволення різноманітних потреб позикоотримувачів у фінансових ресурсах. Кредиторами на фінансовому ринку можуть виступати: держава (здійснюючи цільове кредитування підприємств за рахунок загальнодержавного та місцевих бюджетів, а також державних цільових позабюджетних фондів); комерційні банки, які здійснюють найбільший обсяг і широкий спектр кредитних операцій; небанківські кредитно-фінансові установи; – позичальники. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які отримують позики від кредиторів під певні гарантії їх повернення і за певну плату у формі відсотка. Основними позичальниками грошових активів на фінансовому ринку виступають держава (отримуючи кредити від міжнародних фінансових організацій і банків), комерційні банки (отримуючи кредити на міжбанківському кредитному ринку), підприємства (для задоволення потреб у грошових активах з метою поповнення оборотних коштів і формування інвестиційних ресурсів); населення (у формі споживчого фінансового кредиту, який використовується в інвестиційних цілях). На ринку цінних паперів основними видами прямих учасників фінансових операцій є: – емітенти. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які залучають необхідні фінансові ресурси за рахунок випуску (емісії) цінних паперів. На фінансовому ринку емітенти виступають виключно в ролі продавця цінних паперів із зобов’язанням виконувати всі вимоги, які випливають із умов їх випуску. Емітентами цінних паперів є держава (виконавчі органи державної влади та органи місцевого самоуправління), а також різноманітні юридичні особи, створені, як правило, у формі акціонерних товариств. Крім того, на національному фінансовому ринку можуть обертатись цінні папери, емітовані нерезидентами; – інвестори. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які вкладають свої грошові кошти в різноманітні види цінних паперів з метою отримання доходу. Цей дохід формується за рахунок отримання інвесторами відсотків, дивідендів і приросту курсової вартості цінних паперів. Інвестори, які здійснюють свою діяльність на фінансовому ринку, класифікуються за такими ознаками: за своїм статусом вони поділяються на індивідуальних (окремі підприємства, фізичні особи) й інституціональних інвесторів (представлені різними фінансово-інвестиційними інститутами); залежно від цілі інвестування виділяють стратегічних (купують контрольний пакет акцій для здійснення стратегічного управління підприємством) і портфельних інвесторів (купують окремі види цінних паперів виключно в цілях отримання доходу); за приналежністю до резидентів на національному фінансовому ринку розрізняють вітчизняних та іноземних інвесторів. На валютному ринку основними видами учасників валютних операцій є: – продавці валюти. Основними продавцями валюти виступають: держава (реалізує на ринку через уповноважені органи частину валютних резервів); комерційні банки (мають ліцензію на здійснення валютних операцій); підприємства, які ведуть зовнішньоекономічну діяльність (реалізують на ринку свою валютну виручку за експортовану продукцію); фізичні особи (які реалізують наявну у них валюту через мережу обмінних валютних пунктів); – покупці валюти. Основними покупцями валюти є ті ж суб’єкти, що й її продавці; На страховому ринку основними видами прямих учасників фінансових операцій виступають: – страховики. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які реалізують різні види страхових послуг (страхових продуктів). Основною функцією страховиків на фінансовому ринку є здійснення всіх видів і форм страхування шляхом прийняття на себе за певну плату різноманітних видів ризиків із зобов’язанням відшкодувати суб’єкту страхування збитки при настанні страхового випадку. Основними страховиками є: страхові фірми і компанії відкритого типу (надають страхові послуги всім категоріям суб’єктів страхування); кептивні страхові компанії і фірми – дочірня компанія у складі холдингової компанії (фінансово-промислової групи), створена з метою страхування переважно суб’єктів господарювання, які входять до її складу (співпадання стратегічних економічних інтересів страховика та його клієнтів у цьому випадку створює широкі фінансові можливості для ефективного використання страхових платежів); компанії перестрахування ризику (перестраховики), які беруть на себе частину (або всю суму) ризику від інших страхових компаній (основною метою операцій перестрахування є дроблення великих ризиків для зменшення сум збитку, який відшкодовується первинним страховиком при настанні страхового випадку; – страхувальники. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які купують страхові послуги у страхових компаній та фірм з метою мінімізації своїх фінансових втрат при настанні страхової події. Страхувальниками виступають як юридичні, так і фізичні особи. На ринку золота (та інших дорогоцінних металів) та дорогоцінного каміння основними видами прямих учасників фінансових операцій є: – продавці дорогоцінних металів та каміння, у якості яких можуть виступати: держава (реалізує частину свого золотого запасу); комерційні банки (реалізують частину своїх золотих авуарів); юридичні та фізичні особи (при необхідності реінвестування коштів, які раніше були вкладені в цей вид активів (засобів тезаврації). Склад продавців цього ринку вимагає в нашій країні відповідного нормативно-правового регулювання, пов’язаного з функціонуванням цього ринку; – покупцями дорогоцінних металів і каміння є ті ж суб’єкти, що і продавці (при відповідному нормативно-правовому регулюванні їх складу). На ринку нерухомості основні суб’єкти поділяються на учасників первинного і вторинного ринку нерухомості. Продавцями на первинному ринку нерухомості виступають поодинокі будівельні фірми та муніципальна влада. На вторинному продавцями є рієлторські фірми, приватні особи, що прагнуть покращити своє житлове або матеріальне становище, особи, що емігрують тощо. На вторинному ринку житла виділяється орендний сектор. Надання житла в оренду практикується як приватними власниками, так і муніципальною владою. Покупцями житла виступають рієлторські фірми, юридичні та фізичні особи. Окрім продавців і покупців, інфраструктуру ринку житла утворюють агентства з нерухомості (рієлторскі фірми), оцінники житла, банки, що займаються кредитуванням та фінансуванням житлового будівництва, кредитуванням купівлі житла та іпотечними операціями, юристи, що спеціалізуються на операціях з нерухомістю, страхові компанії, інформаційні (в тому числі рекламні) структури.  Більш детально склад суб’єктів ринку фінансових послуг, за ознакою функцій, що виконуються ними, розглянемо на прикладі ринку цінних паперів.  2.4. Система взаємодії суб'єктів ринку цінних паперів Суб’єкти операцій на ринку цінних паперів – це емітенти цінних паперів, інвестори (покупці) та посередники при укладанні угод. У ролі емітентів виступають компанії, товариства, підприємства та держава в особі національного уряду і місцевих органів управління.  Відповідно й ринок цінних паперів можна поділити на ринок корпоративних цінних паперів (що випускаються юридичними особами) та ринок державних цінних паперів.  Залежно від стадії обігу цінних паперів розрізняють первинний та вторинний ринок. Первинний – це ринок, на якому розміщуються вперше випущені (емітовані) цінні папери, відбувається мобілізація капіталів корпораціями, товариствами, підприємствами і запозичення коштів ними та державою. Покупцями цінних паперів є як індивідуальні, так й інституціональні інвестори (юридичні особи). Наприклад, у США близько 47 млн. американців є власниками акцій. На Нью-Йоркській фондовій біржі на індивідуальних інвесторів припадає 30 % усіх операцій. Найбільшими інституціональними інвесторами є пенсійні та ощадні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, банки, траст-компанії та інші фінансово-кредитні інститути. У цінні папери також вкладають кошти корпорації, холдинг-компанії, церкви, профспілки, університети тощо. Розміщення цінних паперів на ринку може здійснюватися:  1) безпосередньо їх емітентом;  2) через посередників; 3) на аукціонах. 1. Розміщення цінних паперів на ринку безпосередньо емітентом (прямий продаж) відбувається дуже рідко і, головним чином, тоді, коли емітент не тільки добре відомий, а й має зв’язки з можливими покупцями. Зокрема, прямий продаж набув поширення на ринку корпоративних облігацій у вигляді їх продажу безпосередньо інституціональним інвесторам без публічного оголошення та відкритої передплати, а також без попередньої купівлі облігацій інвестиційним дилером. Прямий продаж дає можливість корпораціям уникнути витрат, пов’язаних зі складною процедурою публічних випусків та оплатою послуг дилерів, і, крім того, уникнути гласності. 2. Посередники, які беруть участь в операціях з цінними паперами, поділяються на брокерів та дилерів. Брокер зводить продавця з покупцем, одержуючи за посередництво комісійні. Дилер купує цінні папери від свого імені та за свій рахунок з метою їх перепродажу.  У ролі посередників виступають як окремі особи, так і цілі фірми, інтегруючи у своїй роботі брокерські та дилерські операції, а також комерційні банки. Спеціалізовані посередницькі фірми не мають єдиної загальноприйнятої назви. Найчастіше їх називають інвестиційними дилерами (банками, домами), біржовими, дилерськими фірмами.  В економічно розвинених країнах найпоширеніший спосіб розміщення цінних паперів – через інвестиційних дилерів, що мають великий досвід проведення операцій на ринку. Емітент укладає угоду з інвестиційним дилером на розміщення цінних паперів нового випуску. Спочатку дилер здійснює старанний аналіз передбачуваного випуску з точки зору вигідності. Наприклад, якщо мова йде про випуск цінних паперів акціонерною компанією, він вивчає фінансовий стан компанії-емітента та перспективи її розвитку, аналізує стан галузі, в якій діє компанія, та економіки країни у цілому. Відносини між емітентом та дилером можуть будуватися по-різному. Дилер може виступити в ролі покупця цінних паперів з метою їх подальшого перепродажу. Така купівля цінних паперів називається передплатою (андерайтингом), а сам дилер – передплатником (андерайтагентом). Іноді дилер бере у емітента опціон, тобто право купити випуск. Таке право він реалізує, тільки якщо знайде покупців.  Дилер може виступати у ролі агента емітента – брокера. У цьому випадку він бере цінні папери на комісію та намагається їх продати. 3. Розміщення цінних паперів може здійснюватися за допомогою аукціонів. Так, у США федеральні резервні банки реалізують казначейські векселі, облігації на аукціонах. Інвестори подають заявки на купівлю векселів із зазначенням ціни. Спочатку виконуються заявки з найвищою ціною, потім наступні, з нижчою ціною і т. д., поки не буде продана необхідна кількість векселів. Інвестори можуть подавати заявки без зазначення ціни. У такому випадку вони повинні сплатити середню ціну, яка склалася на аукціоні. Процедура аукціону облігацій така ж, як і аукціону векселів, за винятком того, що у заявках зазначаються не ціни, а ставка доходу. При цьому покупець, який запропонував найнижчу ставку, одержує всю замовлену кількість цінних паперів, потім задовольняють заявку з більш високим доходом. Розміщення цінних паперів може відбуватися публічно чи приватно. При публічному розміщенні цінні папери за допомогою реклами пропонуються широкій публіці. Емітент публікує проспект, який повинен містити у собі повну, достовірну, недвозначну інформацію про новий випуск, відомості про передплатників та про їх зобов’язання щодо передплати. Цей проспект потрібно узгодити з компетентною урядовою установою. За погодженням з емітентом дилер може запросити й інших дилерів для участі у розміщенні цінних паперів. У цьому випадку він поділяє з ними власність на випуск, відповідальність за його збут та прибуток. Важливим питанням, що обумовлюється в угоді, є питання про ціни, за якими цінні папери продаються дилеру та населенню. Прибуток дилерів формується за рахунок різниці у цих цінах. Продаж цінних паперів може здійснюватися після пред’явлення попиту або ж у визначений строк після збору заявок на купівлю. У випадку приватного розміщення цінних паперів інвестицій дилер виступає агентом емітента і за комісійну винагороду знаходить покупців. Роль центрального банку та комерційних банків на ринку цінних паперів. Різноманітні операції з цінними паперами здійснюють комерційні банки. Вони виконують роль інвесторів і купують цінні папери для власного портфеля, беруть участь у первинному розповсюдженні нововипущених паперів серед покупців, виступають посередниками при перепродажу цінних паперів, виконують операції з цінними паперами за дорученням клієнтів, видають позички під цінні папери. У ряді країн – США, Англії, Франції та деяких інших – банківське законодавство обмежує інвестиційну діяльність комерційних банків і забороняє їм використовувати ресурси банку для інвестицій в акції та корпоративні облігації. У цих країнах портфель цінних паперів комерційних банків складається, головним чином, з державних цінних паперів. Проте банки намагаються обминати цю заборону: вони створюють холдинг-компанії, які вкладають капітал в акції та корпоративні облігації, надають кредити інвестиційним банкам та посередникам фондової біржі під заставу цінних паперів тощо. Важливу роль на ринку цінних паперів та, зокрема, на ринку державних цінних паперів відіграє центральний банк. Разом з Міністерством фінансів та Казначейством він вирішує питання про доцільність випуску нових боргових зобов’язань, визначає умови їх обігу, розробляє заходи щодо забезпечення сталого курсу державних цінних паперів. Крім того, центральний банк, здійснюючи операції з цінними паперами на відкритому ринку, впливає на розмір резервів комерційних банків і, таким чином, на стан їх кредитної діяльності та грошового обігу. Банк купує цінні папери, коли дотримується курсу на стимулювання кредитної діяльності комерційних банків та ринку в цілому, і продає цінні папери, коли має намір обмежити активність банків. Питання для контролю 1. Суб’єкти фінансового ринку та їх класифікація.  2. Господарюючі суб’єкти всіх форм власності як суб’єкти фінансового ринку. Найпоширеніші форми підприємництва (бізнесу).  3. Домогосподарство як суб’єкт фінансового ринку. 4. Фінанси домашніх господарств як складова частина фінансової системи країни.  5. Основні функції домогосподарств в економіці.  6. Чи всі домогосподарства відносяться до категорії заощаджуючих? 7. Держава як суб’єкт фінансового ринку. 8. Вплив держави на процес кругообігу фінансових активів на фінансовому ринку позначається через таке джерело, як фіскальна політика. Поясніть. 9. Місцеве самоврядування як суб’єкт фінансового ринку. 10. Муніципальні позики як інструмент фінансування критичних суспільних потреб. 11. Інститути інфраструктури фінансового ринку як суб’єкти фінансового ринку. 12. У сучасних умовах до інститутів інфраструктури фінансового ринку включають наступні структурні утворення: … 13. Кредитором останньої iнстанцiї є, як правило, …, до якого може звернутися банк або iнша кредитна установа для отримання кредитів для рефiнансування у разi вичерпання iнших можливостей. 14. Система взаємодії суб’єктів ринку цінних паперів. 15. Назвіть та коротко охарактеризуйте способи розміщення цінних паперів на ринку (тобто хто і як цей процес реалізує).  16. Як можуть будуватися на ринку цінних паперів відносини між емітентом та дилером? 17. Розміщення цінних паперів може здійснюватися за допомогою аукціонів. Опишіть механізм розміщення. 18. У чому різниця між публічним та приватним розміщенням цінних паперів?  19. Роль центрального та комерційних банків на ринку цінних паперів. 

ТЕМА 3. СТРУКТУРИЗАЦІЯ ТА СЕГМЕНТАЦІЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ 3.1. Методологічні підходи до вирішення проблеми структуризації фінансового ринку Хоча термін «фінансовий ринок» дуже широко використовується в економічній літературі, однозначне трактування цього поняття відсутнє (див. тему 1). Це ускладнює структуризацію фінансового ринку, яка дозволяє визначити місце кожного його структурного сегмента в загальній ринковій фінансовій системі, охарактеризувати основні етапи їх історичного розвитку, а також розглянути можливі напрями їх подальшої еволюції. І.А. Бланк у праці «Інвестиційний менеджмент» розглядає фінансовий ринок як ринок об’єктів реального і фінансового інвестування, у складі якого пропонується виділяти ринок прямих капітальних вкладень, ринок приватизованих об’єктів, ринок нерухомості, ринок інших об’єктів реального інвестування, фондовий ринок, грошовий ринок. Виділення інвестиційного ринку та запропонована класифікація на етапі становлення ринкових відносин дозволяє здійснювати аналіз і прогнозування його розвитку в розрізі окремих сегментів і визначати пріоритетні об’єкти інвестування. Ринок прямих капітальних вкладень продовжує залишатися одним із найбільш значимих сегментів вітчизняного фінансового ринку. Формою інвестування на цьому ринку виступають капітальні вкладення в усіх видах – нове будівництво; розширення; реконструкція; технічне переозброєння. Ринок приватизованих об’єктів одержує широкий розвиток у нашій країні у зв’язку із процесами приватизації державних підприємств. Проте предметом реального інвестування на цьому ринку виступають не всі об’єкти приватизації, а тільки ті з них, що цілком продаються на аукціонах, за конкурсом або цілком викуповуються трудовими колективами за грошові кошти тощо. Та ж частина приватизованих об’єктів, що спочатку акціонується (корпоратизується), а потім реалізується у вигляді пакетів акцій, є об’єктом інвестування через механізм ринку цінних паперів. Подальше вдосконалення ринкових відносин пов’язане з розвитком фінансового ринку. У праці «Основи фінансового менеджменту» більшість сегментів інвестиційного ринку, виділених І.А. Бланком у попередній праці, автор розглядає у складі фінансового ринку (за винятком ринку капіталовкладень, приватизованих об’єктів та ринку нерухомості). За основу виділення кредитного ринку (або ринку позичкового капіталу), ринку цінних паперів (або фондового ринку), валютного ринку, страхового ринку, ринку золота І.А Бланк пропонує окремі види фінансових активів (інструментів, послуг). Але, на нашу думку, означені І.А. Бланком види фінансового ринку в своїй основі містять окрему групу фінансових активів, а залежно від конкретного виду фінансового активу вони можуть бути сегментовані на окремі сектори у складі виділених ринків (наприклад, ринок цінних паперів може бути сегментований на ринок акцій, ринок облігацій, ринок векселів тощо).  Н.С. Кузнєцова, І.Р. Назарчук розглядають фінансовий ринок як частину загального ринкового простору, що охоплює фінансові зв’язки та значну кількість форм кредитних відносин. Відповідно до форм обертання грошових ресурсів на фінансовому ринку в його складі виділяють ринок банківських кредитів і ринок цінних паперів. Ринок банківських кредитів – це сукупність правових відносин, що виникають з приводу надання кредитними установами платних позик, які повинні повертатися. Платні позики надаються без оформлення спеціальних документів, вони можуть самостійно продаватися, купуватися чи погашатися. Ринок цінних паперів – це сукупність відносин цивільно-правового характеру, що опосередковують рух капіталів у формі цінних паперів. Він доповнює у структурі фінансового ринку ринок банківських кредитів і тісно взаємодіє з ним. Залежно від виду фінансових активів, які обертаються на певному сегменті фінансового ринку, Н.С. Рязанова пропонує наступну класифікацію: - ринки фінансових активів, які також називаються фінансовими ринками і на яких обертаються частки капіталу (акції), облігації, векселі та інші вимоги на реальні активи; - ринки грошей, тобто кредитних зобов’язань тривалістю до одного року; - ринки капіталів, які є ринками довгострокових (понад один рік) кредитних зобов’язань і часток капіталу акціонерних товариств; - ринки споживчого кредиту, де надаються позички на придбання споживчих товарів, навчання та відпочинок тощо.  Л. Павлова розглядає фінансовий ринок як ринок капіталів і визначає його як механізм управління потоками грошових ресурсів, платіжних засобів, що приносять прибуток і об’єднують емітентів та інвесторів. Я. Комаринський розглядає ринок позичкових капіталів як систему економічних відносин, що забезпечують акумуляцію вільних грошових коштів, перетворення їх в позичковий капітал і його перерозподіл між учасниками процесу відтворення.  О.І. Шнирков, розкриваючи зміст грошової та фінансово-кредитної політики у країнах Східної Європи, веде мову про створення в цих країнах, починаючи з другої половини 80-х років, таких ринків, як фінансовий, кредитний, цінних паперів, валютний. При цьому не вдається до розкриття змісту виділених ним ринків.  Є.Ф. Жуков при відображенні світового досвіду створення фінансових ринків наголошує, що поняття «ринок капіталів» і «ринок цінних паперів», прийняті в розвинених країнах, більше відповідають формуванню аналогічних понять для нашої економіки, ніж поняття «грошовий», «кредитний», «фінансовий» ринок, що отримали широке розповсюдження в наших засобах масової інформації та в ряді офіційних документів. 3.2. Методи структуризації фінансового ринку Єдиного методу структуризації фінансового ринку не існує. У практиці розвинених країн оптимальна структура фінансового ринку визначається двома основними ознаками – часовим та інституційним. Відповідно до часової ознаки ринок поділяється на два основних елементи: грошовий ринок (ринок короткострокових капіталів або грошових коштів, що виступають у платіжних засобах) і ринок середньострокових та довгострокових капіталів (або грошових коштів), що представляють інвестиційний фактор у розвитку економіки.  Структура фінансового ринку розвинених країн в інституційному розумінні складається, перш за все, із кредитно-фінансових інститутів (банків та інших установ) і ринку цінних паперів, який, у свою чергу, поділяється на позабіржовий оборот (нові емісії цінних паперів) і фондову біржу. При цьому в розвинених країнах існують деякі відмінності. У США переважають приватні кредитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи і в Японії більша частка припадає на напівдержавні, державні і кооперативні кредитно-фінансові установи. Для більш чіткого розуміння проблеми структуризації (сегментації) пропонується наступний підхід до змісту структури фінансового ринку та його просторової організації.  В основі первинного поділу фінансового ринку лежить певна група фінансових активів. Це пояснюється тим, що саме фінансовий актив визначає зміст поняття «фінансового ринку». Тоді структура фінансового ринку набуває наступного вигляду: ринок капіталів (кредитний ринок) та грошовий ринок, які можуть бути представлені як ринок позичкових капіталів, ринок цінних паперів, валютний ринок, ринок дорогоцінних металів і каміння, страховий ринок, ринок інструментів нерухомості. Кожен виділений структурний сегмент фінансового ринку можна розбити на окремі сектори (мікросегменти). В основу виділення того чи іншого сектора (мікросегмента) покладено конкретний вид фінансового активу: конкретна послуга (як товар); ф’ючерс; акція конкретного емітента; золото, діаманти тощо. Кожний із вказаних сегментів фінансового ринку є самостійною ланкою національного фінансового ринку. Існуючі методологічні підходи до сегментації фінансового ринку детально розглядатимуться окремо.  Для розвитку означених структурних сегментів фінансового ринку в регіонах країни (область, економічний район чи інше територіальне угруповання) повинна створюватись відповідна інфраструктура. В умовах розвиненої ринкової економіки це дає можливість вирішувати регіональні проблеми, що пов’язані з фінансовим забезпеченням повноцінного відтворення та можливості створення доданої вартості у реальному секторі економіки регіону. Для кожного сегмента фінансового ринку характерна своя специфіка та особливості функціонування, власні правила укладання угод із фінансовими активами тощо. Один і той самий фінансовий актив може бути товаром декількох ринків. Наприклад, кредит у гривнях – це об’єкт діяльності грошового, кредитного, а також валютного ринку.  Процес переливу фінансових ресурсів із одного виду фінансового ринку і сегмента на інші називається сек’юритизацією. В останні роки процес сек’юритизації характеризується переміщенням операцій з ринку позичкових капіталів на ринок цінних паперів (у першу чергу, ринок облігацій) і забезпечує зниження витрат у залученні кредитів.  Це робить виділені ринки (сегменти) тісно взаємозалежними між собою. 3.3. Поняття сегментації фінансового ринку Для підвищення якості клієнтської бази фінансові установи вдаються до наступних заходів: проведення сегментації ринку, визначення привабливих з ринкового погляду галузей та оцінювання потенціалу їх розвитку; визначення клієнтської бази щодо галузей, а також раціональності співвідношення діючої структури клієнтів у плані ринкової привабливості; визначення ключових цільових клієнтів у привабливих сегментах, аналіз їх потреб; розробка відповідних фінансових продуктів, послуг і стратегії ціноутворення. Важливим етапом розробки маркетингової стратегії фінансових інститутів, що діють на фінансовому ринку, є визначення характеристик споживачів і на основі цього – сегментація ринку.  Сегментація фінансового ринку – це класифікація потенційних споживачів фінансових послуг згідно з їхніми вимогами до розвитку фінансового ринку. Вона базується на застосуванні різних критеріїв поділу споживачів на групи, що представляють різний за якістю й обсягом попит на окремі види фінансових активів (послуг).  За І.А. Бланком, сегментація фінансового ринку – це процес цілеспрямованого поділу його видів на індивідуальні сегменти, які розрізняються залежно від характеру фінансових інструментів, що обертаються на ньому (таблиця 3.1).  Таблиця 3.1 Структуризація та сегментація фінансового ринку (за групою та видами фінансових активів) Кожен сегмент фінансового ринку залежно від того чи іншого критерію може бути поділений на більш вузькі мікросегменти. Сегментація передбачає визначення меж територіальних ділянок ринку. З цією метою він розбивається на географічні зони (країна, регіон, район, область, місто, населений пункт), характеристика яких дається за такими показниками: фінансова база, інвестиційні потреби, інвестиційна привабливість, галузеві ознаки тощо.  Критерії сегментації фінансового ринку: види фінансових активів (інструментів, послуг), галузева приналежність споживачів; місцезнаходження споживачів; оцінка й прогнозування фінансового стану та кредитоспроможності споживачів. При виборі оптимальних сегментів ринку перевага надається великим сегментам, сегментам з чітко окресленими межами, фінансовою стабільністю, сегментам з інтенсивним розвитком попиту на фінансові послуги. Попит на фінансові послуги знаходиться під впливом деяких основних факторів. Для визначення такого впливу у взаємозв’язку з обсягом та структурою потреб формується інформація, що характеризує показники, що розглядаються далі.  За юридичними особами: розміри (статутний фонд, активи, чисельність зайнятих, оборот, інші характеристики); галузь, вид діяльності; номенклатура продукції, основні постачальники і споживачі; термін перебування клієнтом фінансової установи. За підприємствами це сегментація за галузями економіки, розміром обороту, економічним становищем, місцезнаходженням тощо. На ринку фізичних осіб сегментація може бути проведена за географічною чи соціально-демографічною (вік, стать, рівень доходу, соціальне становище, регіон мешкання і роботи, склад сім’ї, рівень освіти) ознакою, за майновим станом. Способи класифікації фінансових ринків залежать від того, з яких позицій розглядаються фінансові угоди. За ступенем організованості кожен сегмент фінансового ринку можна поділити на організований і неорганізований. Певні сегменти фінансового ринку (наприклад, ринок цінних паперів та валютний) можуть поділятися на біржові та позабіржові.  Організований (біржовий) фінансовий ринок функціонує за визначеними правилами, встановленими спеціальними фінансовими установами: банками, ломбардами та фінансовими біржами (фондовою, валютною, дорогоцінних металів і каміння тощо). Біржовий ринок пов’язують з поняттям фондової (валютної) біржі як особливо організованого, як правило, вторинного ринку фінансових активів (цінних паперів, валюти), що сприяє підвищенню мобільності капіталу і виявленню реальних ринкових цін активів. У розвинених країнах на біржу можуть потрапити не всі емітовані акції, а тільки гарантовані, що відповідають вимогам не тільки лістингу, але і потребі суспільства у розвитку конкретної галузі національного господарства.  На організованому фінансовому ринку забезпечується висока концентрація попиту і пропозиції в одному місці; складається найбільш об’єктивна система цін на окремі фінансові інструменти та послуги (активи); проводиться перевірка фінансової спроможності емітентів основних видів цінних паперів, які допускаються до торгів; процедура торгів носить відкритий характер; гарантується виконання укладених угод. Але біржовий ринок має і окремі слабкі сторони – коло фінансових інструментів різних емітентів, які реалізуються на ньому, носить обмежений характер; цей ринок більш суворо регулюється державою, що знижує його гнучкість; виконання всіх нормативно-правових актів його функціонування збільшує витрати на здійснення операцій купівлі-продажу; великомасштабні угоди, які здійснюються окремими торговцями на біржі, практично неможливо зберегти у таємниці.  Неорганізований (позабіржовий або «вуличний») фінансовий ринок є сферою купівлі-продажу фінансових активів через інші різноманітні фінансові інститути, фізичні та юридичні особи. Цей ринок охоплює ринок операцій з фінансовими активами (цінними паперами, валютою) поза біржею: первинне розміщення, а також перепродаж, наприклад, цінних паперів тих емітентів, які не бажають потрапити на біржу. Неорганізований ринок характеризується більш високим рівнем фінансового ризику, більш низьким рівнем юридичної захищеності покупців, меншим рівнем їх поточної інформованості і т. п. Разом з тим, цей ринок забезпечує обіг більш широкої номенклатури фінансових інструментів і послуг; задовольняє потребу окремих інвесторів у фінансових інструментах з високим рівнем ризику і, відповідно, приносить більш високий дохід; більшою мірою забезпечує таємницю здійснення окремих угод. У режимі неорганізованого фінансового ринку здійснюється більша частина операцій з цінними паперами та основний обсяг кредитних, страхових і валютних операцій.  За характером руху фінансових інструментів фінансовий ринок поділяється на первинний і вторинний (тут мова йде виключно про фондові інструменти). Первинний ринок характеризує ринок цінних паперів, на якому здійснюється первинне розміщення їх емісії. Це розміщення, як правило, організовує андерайтер (інвестиційний дилер), який самостійно або з групою інших андерайтерів купує весь (або основний) обсяг емітованих акцій, облігацій і т. п. з метою їх наступного продажу інвесторам більш дрібними партіями. Вторинний ринок характеризує ринок, де постійно обертаються цінні папери, які раніше були продані на первинному ринку. Вторинний ринок охоплює переважну частину біржового і позабіржового обороту цінних паперів. Без розвиненого вторинного фондового ринку, який забезпечує постійну ліквідність і розподіл фінансових ризиків, не може ефективно існувати первинний ринок цінних паперів. Однією із основних функцій вторинного ринку є встановлення реальної ринкової ціни (курсової вартості) на окремі цінні папери, що відображає всю інформацію про фінансовий стан їх емітентів і умови емісії. У США групування фондових ринків за цією ознакою вже отримало подальший розвиток шляхом виділення «третього ринку» (позабіржової торгівлі великими пакетами цінних паперів, які одночасно котируються на центральних фондових біржах, з метою суттєвого зниження витрат за їх угодами), а також «четвертого ринку» (на якому здійснюються прямі угоди між великими інституціональними інвесторами і продавцями цінних паперів без участі фірм-посередників). За терміновістю реалізації угод, укладених на фінансовому ринку, виділяють наступні види ринків. Ринок з терміновою реалізацією умов угод (ринок «спот» або «кеш»). Він характеризує ринок фінансових інструментів, укладені угоди на якому здійснюються в суворо обумовлений короткий період часу. Ринок з реалізацією умов угод у майбутньому періоді (ринок «угод на термін» – ф’ючерсний, опціонний і т.п.). Предметом обігу на ньому є, як правило, фондові, валютні і товарні деривативи (похідні цінні папери). Розподіл і організаційне оформлення цих видів фінансових ринків у країнах з розвиненою ринковою економікою відбулося порівняно недавно. У нашій країні в силу невеликого обсягу операцій з деривативами ці ринки поки що організаційно не розмежовані. Загальна сегментація фінансового ринку виділяє такі ринки:  1) ризикові, безризикові; 2) місцеві, регіональні, національні, міжнародні, світові; 3) відповідно до трьох основних форм збереження заощаджень: вклади в банки; придбання цінних паперів; вкладання грошей у цільові фонди (страховий, пенсійний); 4) за принципом повернення фінансовий ринок поділяється на ринок боргових зобов’язань і ринок інструментів власності; 5) за формою організації фінансові ринки поділяються на організаційні та розподільні. На кожному із цих ринків здійснюється специфічна фінансово-економічна діяльність і проводяться операції та угоди, що підпадають під різні фінансові ризики. Їх відчувають суб’єкти діяльності. Ризики, виникаючи у зв’язку з рухом фінансових потоків, проявляються на ринках фінансових ресурсів в основному у вигляді процентного, валютного, кредитного, комерційного (бізнес-ризик), інвестиційного ризиків і обумовлені дією як макроекономічних (екзогенних), так і внутрішньофірмових (ендогенних) факторів та умов.  3.4. Характеристика структури фінансового ринку (за основною групою фінансових активів) 3.4.1. Грошовий ринок Грошовий ринок як сегмент фінансового ринку, на якому здійснюються короткострокові депозитно-позичкові операції (на термін до 1 року), обслуговує рух оборотних коштів підприємств та організацій, короткострокових коштів банків, установ, громадських організацій, держави та населення. Об’єктом купівлі-продажу на грошовому ринку є тимчасово вільні грошові кошти. Грошовий ринок включений до складу елементів фінансового ринку в зв’язку з тим, що пов’язаний з такими об’єктами фінансового інвестування, як депозитні внески – термінові і до запитання. Крім того, яскраво виражені інфляційні процеси в нашій країні зробили об’єктом інвестування на цьому ринку вільноконвертовану валюту ряду країн (у першу чергу, країн із найменшими темпами інфляції).  Функціонування цього короткострокового сектора фінансового ринку дозволяє підприємствам вирішувати проблеми як поповнення недостатності грошових активів для забезпечення поточної платоспроможності, так і ефективного використання їх тимчасово вільного залишку. Фінансові активи, що обертаються на ринку грошей, є найбільш ліквідними; для них характерний найменший рівень фінансового ризику, а система формування цін на цьому ринку є відносно простою. Ці властивості забезпечують підприємству більш простий та ефективний процес формування і управління портфелем короткострокових фінансових інструментів. Інструментами грошового ринку служать скарбницькі та комерційні векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти тощо. Ціною «товару», що продається і купується на ринку, є позичковий процент. Важливий елемент усієї грошово-кредитної політики держави – визначення та регулювання на грошовому ринку рівня процента, що є базовим для процента на фінансовому ринку. Як показує світовий досвід, основними (класичними) суб’єктами грошового ринку виступають комерційні банки, брокерські контори, дисконтні компанії та інші фінансово-кредитні інститути, які мобілізують і перерозподіляють грошові кошти підприємств, банків, населення, установ. Згідно з українським законодавством, банк – юридична особа, яка на пiдставi лiцензiї Нацiонального банку України здiйснює дiяльнiсть щодо залучення вкладiв вiд фiзичних та юридичних осiб, ведення рахункiв i надання кредитiв на власних умовах. Кредитор останньої iнстанцiї – це, як правило, Нацiональний банк України, до якого може звернутися банк або iнша кредитна установа для отримання кредитів для рефiнансування у випадку вичерпання iнших можливостей. Нацiональний банк України має право, але не зобов’язаний надавати кредити для рефiнансування банку, якщо це не тягне за собою ризикiв для банкiвської системи.  Діяльність комерційних банків багатогранна, їх функції постійно поширюються, охоплюють практично всі сфери життя суспільства. Вони відіграють вирішальну ролі у трансформаційній функції. Досить вагома їх роль і у функції створення нових грошей, у поповненні та регулюванні грошової маси. Менш вагома їх роль у функції забезпечення сталості банківської діяльності та грошовому ринку, оскільки гонитва за високими прибутками підштовхує їх до найбільш ризикованих операцій. Тому в цій функції визначальна роль належить центральному банку, проте не варто недооцінювати роль комерційних. Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. Залежно від економічного змісту всі види діяльності комерційних банків прийнято поділяти на три групи: - пасивні операції; - активні операції; - послуги. Пасивні операції забезпечують формування ресурсів банку, необхідних йому понад власний капітал для забезпечення нормальної діяльності, ліквідності та одержання запланованого доходу. Сформовані у результаті пасивних операцій кошти становлять переважну частину всіх ресурсів банків, що визначає важливу роль цих операцій в їх діяльності. Активні операції – це розміщення банками власних та залучених коштів з метою одержання доходу та забезпечення своєї ліквідності. До активних операцій належать: - операції з надання кредитів; - вкладення в цінні папери; - формування касових залишків та резервів; - формування інших активів (формування основних засобів – будівель, обладнання тощо). Кредитні операції здійснюються у формі надання позичок під зобов’язання позичальників повернути кошти та сплатити проценти у встановлені строки. Це основний вид активних операцій, вони забезпечують переважну частину доходів багатьох банків. Позички банків – важливе джерело грошових коштів для бізнесового і споживчого секторів економіки. Крім операцій, пов’язаних з формуванням банківських пасивів і розміщенням коштів у активи, банки займаються багатьма іншими видами діяльності, які об’єднують в окрему групу, що дістала назву банківських послуг. Характерною ознакою банківських послуг є те, що для їх надання банкам не потрібні додаткові ресурси. Свою діяльність з надання послуг банки здійснюють, як правило, в процесі виконання звичайних пасивних і активних операцій. Єдине, що для цього додатково потрібно, – це високий професійний потенціал працівників банків та високі банківські технології. Доходи від послуг банки одержують не у вигляді процентів, а у формі комісійних виплат. Банківські послуги – надзвичайно дохідний, майже безризиковий вид діяльності. Тому він швидко розвивається. Комерційні банки приймають і розміщують грошові вклади, здійснюють розрахунки за дорученням клієнтів та банків-кореспондентів і проводять їх касове обслуговування. Крім того, вони можуть виконувати всі або деякі з наступних операцій: - ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів; - фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестиційних коштів; - випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, облігацій тощо); - купівля, продаж і збереження державних платіжних документів, інших цінних паперів; - видача доручень, гарантій, інших зобов’язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі; - придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття на себе ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг); - купівля в організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти;  - купівля і продаж у держави та за кордоном дорогоцінних металів, природного дорогоцінного каміння, а також виробів з нього; - довірчі операції (залучення і розміщення коштів, управління цінними паперами та ін.) за дорученням клієнтів; - надання консультаційних послуг, пов’язаних з банківською діяльністю. Комерційні банки зобов’язані виконувати операції за касовим виконанням бюджету за дорученням центрального банку. Їм забороняється вести діяльність у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також проводити всі види страхування. 3.4.2. Ринок капіталу (кредитний ринок) Ринок капіталу – це частина фінансового ринку, де формується попит і пропозиція на середньостроковий та довгостроковий позичковий капітал виконує наступні функції. По-перше, об’єднує дрібні, розрізнені грошові заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди. По-друге, трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки. По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини житлового будівництва тощо. Кредитний ринок дозволяє здійснити накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між сферами економіки. Кредитний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються взаємозв’язки між підприємствами і громадянами, що потребують грошових коштів, та організаціями і громадянами, що можуть їх надати (позичити) на певних умовах. У той же час кредитний ринок – це синтез ринків різних платіжних засобів. У країнах з розвиненою ринковою економікою кредитні угоди опосередковуються, по-перше, кредитними інститутами (комерційними банками або іншими установами), які беруть у борг і надають позички, і, по-друге, інвестиційними або аналогічними організаціями, які забезпечують випуск і рух різних боргових зобов’язань, що реалізуються на особливому ринку цінних паперів. Функціонування ринку капіталу дозволяє підприємствам вирішувати проблеми як формування інвестиційних ресурсів для реалізації реальних інвестиційних проектів, так і ефективного фінансового інвестування (здійснення довгострокових фінансових вкладень). Фінансові активи, що обертаються на ринку капіталу, як правило, менш ліквідні; для них характерний найбільший рівень фінансового ризику і відповідно більш високий рівень дохідності.  Слід відмітити, що такий традиційний поділ фінансових ринків на ринок грошей і ринок капіталів у сучасних умовах їх функціонування носить дещо умовний характер. Ця умовність визначається тим, що сучасні ринкові фінансові технології та умови емітування багатьох фінансових інструментів передбачають відносно простий і швидкий спосіб трансформації окремих короткострокових фінансових активів у довгострокові та навпаки. Характеризуючи окремі види фінансових ринків за обома вищерозглянутими ознаками, слід відмітити, що ці види ринків тісно взаємопов’язані і функціонують в одному ринковому просторі. Так, всі види ринків, які обслуговують обіг різних за спрямованістю фінансових активів (інструментів, послуг), є одночасно складовою частиною як ринку грошей, так і ринку капіталів.  3.4.3. Валютний ринок Валютний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються правові та економічні взаємовідносини між споживачами і продавцями валют, система сталих і водночас різноманітних економічних та організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу валютних операцій, зовнішньої торгівлі, надання фінансових послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют. Стрижнем валютних операцій, що здійснюються на валютному ринку, є валютний курс, рівень якого постійно коливається під впливом попиту й пропозиції учасників цих операцій. Валютна біржа є організаційно оформленим регулярним валютним ринком, на якому відбувається торгівля валютою на основі попиту і пропозиції. Членами валютної біржі в Україні можуть бути комерційні банки, яким видані ліцензії на проведення валютних операцій, а також фінансові установи, яким чинним законодавством надане право на їх проведення. Як самостійна структура вона широко функціонувала ще в період домонополістичного капіталізму. У сучасний період у розвинених країнах операції з іноземною валютою зосереджені переважно у великих банках. Лише в деяких країнах збереглися валютні біржі як самостійні структури (наприклад, у Німеччині, Франції). Головними суб’єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні корпорації та банки (ТНК, ТНД). Залежно від обсягу, характеру операцій і кількості використаних валют розрізняють світові, національні та регіональні валютні ринки. Більша частина операцій припадає на долари США, а також німецькі марки, англійські фунти стерлінгів, японську єну, французький та швейцарський франки.  Попит на іноземну валюту пов’язаний із залежністю національної економіки від імпорту та обумовлений її конвертованістю. Конвертованість – це гарантована можливість грошової одиниці вільно обмінюватись на інші валюти. При повній конвертованості національної валюти кожна юридична і фізична особа може вільно брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, продавати, купувати та обмінювати національну валюту на іноземну за певними курсами без будь-яких обмежень або прямого втручання держави.  Чим нижче рівень конвертації національної валюти, тим більше валютний ринок підвласний державному регулюванню (перш за все, встановленню фіксованого курсу національної валюти щодо інших валют). Основними формами валютних операцій щодо забезпечення міжнародних розрахунків є негайна поставка – «спот», поставка через певний період – «форвард», обов’язкові поставки – «аутрайт» і з правом відмови – «опціон». Підтримуються ці стосунки через мережу супутникового моніторного, телетайпного та телефонного зв’язку, який об’єднує практично весь світ. Навіть строкові валютні угоди укладаються за допомогою телефону або телексу і лише пізніше підтверджуються письмово.  Валютний ринок України на всіх своїх організаційних сегментах (біржовому, позабіржовому та готівковому) має розвивати власну інфраструктуру шляхом «диверсифікованого» проникнення в усі регіони країни та створення реально функціонуючих регіональних валютних ринків з метою запобігання розвитку тіньового валютного ринку та зменшення числа жертв махінацій, що характерні для даного сегмента валютного ринку.  3.4.4. Ринок цінних паперів У сучасних умовах розвинений ринок цінних паперів є необхідним елементом ефективно функціонуючої національної економіки. Ринок цінних паперів – це специфічна сфера ринкових відносин, де об’єктом операцій є цінні папери. На ньому здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважуються попит і пропозиція.  Як і будь-який інший, ринок цінних паперів формується, виходячи з попиту і пропозиції, а також урівноважуючої ціни. Попит створюється державою та суб’єктами господарської діяльності, яким не вистачає власних доходів для фінансування інвестицій. Держава та бізнес виступають на ринку цінних паперів чистими позичальниками (змушені більше позичати в інших), а чистим кредитором є населення, в якого з різних причин доходи перевищують суму витрат. Завданням ринку цінних паперів є створення умов та забезпечення, якщо можливо, більш повного та швидкого переливу заощаджень в інвестиції за ціною, яка задовольняла б обидві сторони. Через ринок цінних паперів акумулюються грошові нагромадження кредитно-фінансових інститутів, корпорацій, підприємств, держав, приватних осіб і спрямовуються на виробниче та невиробниче вкладення капіталів. Ринок цінних паперів об’єднує частину кредитного ринку (ринок боргових інструментів позики або боргових зобов’язань) і ринок інструментів власності. Іншими словами, цей ринок охоплює операції з випуску і обертання інструментів позики, інструментів власності, а також їх гібридів і похідних. До інструментів позики відносять облігації, векселі, сертифікати; до інструментів власності – всі види акцій; до гібридних інструментів – цінні папери, що мають ознаки як облігацій, так і акцій; до похідних інструментів – варанти, опціони, ф’ючерси та інші аналогічні цінні папери.  Отже, ринок інструментів позики як елемент кредитного ринку має справу з позичковим капіталом, у той час як ринок інструментів власності – з власним капіталом, тобто з частками (паями) власників у власному капіталі компанії.  Ринок цінних паперів в Україні нині складається з ринків акцій, державних та муніципальних облігацій внутрішньої позики, облігацій підприємницьких структур, казначейських зобов’язань, векселів, інвестиційних, ощадних, майнових і компенсаційних сертифікатів, житлових чеків, облігацій зовнішньої позики.  Залежно від стадії обігу цінних паперів розрізняють первинний та вторинний ринок. На первинному ринку розміщуються вперше випущені (емітовані) цінні папери, відбувається мобілізація капіталів корпораціями, товариствами, підприємствами і запозичення коштів ними та державою.  На вторинному ринку обертаються цінні папери, які вже реалізовані на первинному, тобто тут продаються та купуються раніше випущені цінні папери, відбувається зміна їх власників. З точки зору організації, вторинний ринок поділяється на позабіржовий (вуличний) та біржовий. Термін «вуличний ринок» (торгівля з прилавку) зберігається з тих далеких часів, коли лондонські брокери укладали угоди просто на вулиці чи в кафе. Позабіржовий ринок ще називають децентралізованим, на відміну від біржового – централізованого. Біржовий ринок пов’язують з поняттям фондової біржі як особливо організованого, як правило, вторинного ринку цінних паперів, що сприяє підвищенню мобільності капіталу і виявленню реальних ринкових цін активів. Історично позабіржовий ринок передує біржовому. Позабіржовий ринок охоплює ринок операцій із цінними паперами поза біржею: первинне розміщення, а також перепродаж цінних паперів тих емітентів, що не бажають потрапити на біржу.  У країнах з ринковою економікою біржі природно виростали з вуличного ринку в міру того, як збільшувалися масштаби фондових операцій, множилися емітенти цінних паперів, удосконалювалася техніка брокерської справи. На позабіржовому ринку обертаються цінні папери молодих, маловідомих, невеликих компаній, які не одержали допуску до операцій на фондовій біржі. Проте на ньому можна зустріти й цінні папери відомих компаній, які з тієї чи іншої причини віддають перевагу позабіржовому ринку. Структура цінних паперів, що обертаються на позабіржовому ринку, розрізняється за країнами. Наприклад, у США, на відміну від Франції, Англії, державні цінні папери обертаються, головним чином, на позабіржовому ринку. На цей же ринок у США, як правило, потрапляють і корпоративні облігації, навіть якщо вони випущені великими корпораціями. Позабіржовий ринок є мережею брокерських та дилерських фірм, які часто є членами біржі і пов’язані між собою та з найбільшими інституціональними інвесторами телефоном, телетайпом та телексом. Існують автоматизовані системи позабіржової торгівлі. Наприклад, у США, де позабіржовий обіг цінних паперів значно перевищує біржовий, функціонує комп’ютеризована система NASDAQ, яка інформує брокерів та дилерів про котирування цін на цінні папери, що продаються поза біржею. Отримавши від свого клієнта замовлення на купівлю чи продаж цінних паперів, посередницька фірма шукає відповідного продавця чи покупця. Інформацію про заявки, ціни фірми одержують, головним чином, один у одного за допомогою телефону чи через комп’ютерну мережу. Здійснення операції на позабіржовому ринку коштує дешевше, ніж на фондовій біржі. Проте компанії, як правило, прагнуть того, щоб їх цінними паперами торгували на біржі. Обіг цінних паперів на біржі підвищує престиж компанії в інвесторів, покращує купівлю-продаж паперів на ринку, тобто підвищує їх ліквідність, поліпшує умови кредитування під заставу цінних паперів. Крім вказаної класифікації, ринок цінних паперів може поділятися на наступні сегменти:  - за категоріями емітентів (ринок цінних паперів підприємств, державних цінних паперів тощо);  - за термінами випуску (ринок безтермінових цінних паперів, термінових цінних паперів із встановленим терміном обертання та без встановленого терміну обертання тощо); - за територією розповсюдження (світовий, національний, регіональний); - за видами (категоріями) цінних паперів (ринок акцій, у тому числі за їх видами, облігацій тощо); - за формою організації (організаційні і розподільчі ринки); - за принципом повернення фінансових активів, що підлягають поверненню (ринок боргових зобов’язань і ринок інструментів власності). Необхідною умовою існування ринку цінних паперів є його інфраструктура та наявність державного органу, що регулює обіг цінних паперів і забезпечує необхідну нормативно-правову базу його функціонування. Для функціонування ринку цінних паперів необхідна наявність: емітентів, зацікавлених у мобілізації вільних коштів; інвесторів, що мають вільні кошти і шукають розміщення, яке їм вигідне; посередників, що забезпечують обмін зобов’язань (цінних паперів) емітентів на грошові кошти інвесторів. Саме емітенти цінних паперів, інвестори (покупці) та фінансові посередники при укладанні угод є основними суб’єктами операцій на ринку цінних паперів.  У ролі емітентів на ринку цінних паперів виступають компанії, товариства, підприємства та держава в особі національного уряду і місцевих органів управління. Відповідно й ринок цінних паперів можна поділити на ринок цінних паперів, що випускаються юридичними особами, та ринок державних цінних паперів. Суб’єктами ринку цінних паперів України є: - Державна комісія із цінних паперів та фондового ринку; - Національний банк України; - емітенти; - депозитарії; - реєстратори власників іменних цінних паперів; - зберігачі цінних паперів; - банки; - організатори торгівлі цінними паперами; - торговці цінними паперами. Важливу роль на ринку цінних паперів та, зокрема, на ринку державних цінних паперів відіграє центральний банк. Разом з Міністерством фінансів (Казначейством) він вирішує питання про доцільність випуску нових боргових зобов’язань, визначає умови їх обігу, розробляє заходи щодо забезпечення сталого курсу державних цінних паперів. Крім того, центральний банк, здійснюючи операції з цінними паперами на відкритому ринку, впливає на розмір резервів комерційних банків і, таким чином, на стан кредиту та грошового обігу. Банк купує цінні папери, коли дотримується курсу на стимулювання кредитної діяльності комерційних банків та ринку в цілому, і продає цінні папери, коли має намір обмежити активність банків. Різноманітні операції із цінними паперами здійснюють комерційні банки.  Особливості формування ринку цінних паперів в Україні. Формування цивілізованого ринку цінних паперів в Україні є центральною ланкою ринкових перетворень, що сприяє оздоровленню економіки України, інвестуванню її пріоритетних галузей та об’єктів, прискоренню процесу приватизації державного майна. Моделі ринків цінних паперів розвинених країн є результатом їх еволюції. Характер будь-якої моделі ринку цінних паперів визначається багатьма факторами. З одного боку, це конкретні історико-національні особливості певної країни, а також особливості ментальності її населення. З іншого – ринок цінних паперів є складною сукупністю правовідносин щодо цінних паперів, яка від них не залежить. На формування ринку цінних паперів в Україні значний вплив має той факт, що на відміну від «американської» моделі, де банк має значні обмеження на операції із цінними паперами, в українській практиці, по суті, склалась європейська модель універсального комерційного банку. Тому змішана, проміжна модель ринку цінних паперів, що стихійно обрана в Україні, призвела до того, що на ньому одночасно та з рівними правами присутні і комерційні банки, які мають усі права на операції із цінними паперами, і небанківські інститути.  Головними передумовами становлення ринку цінних паперів в Україні є: – масштабна приватизація і пов’язаний з нею масовий випуск цінних паперів; – створення і діяльність комерційних утворень, які залучають кошти на акціонерній основі; – розширення практики акумуляції коштів через боргові цінні папери загальнодержавними та муніципальними органами; – використання підприємствами і регіонами облігаційних позик, які є більш дешевим видом ресурсів порівняно з банківськими кредитами; – поява похідних цінних паперів у процесі розвитку національних ринків товарів, послуг, нерухомості; – використання цінних паперів у міжнародних взаєморозрахунках, доступ до міжнародних ринків капіталу; – швидке становлення інфраструктури фондового ринку, покращання його технологічної бази; – динамічний розвиток і усталена мотивація професійних учасників ринку цінних паперів. Процес розвитку ринку цінних паперів стимулюють наступні фактори: – активна приватизація; – діяльність державних інститутів, спрямована на збільшення обсягів ринку облігацій внутрішньої державної позики та вдосконалення його організаційно-економічного механізму; – створення позабіржової фондової торговельної системи; – поява інституту незалежних реєстраторів; – вихід України на міжнародний ринок капіталів. До основних тенденцій розвитку ринку цінних паперів в Україні можна віднести: – розширення спектра фондових інструментів, які знаходяться в обігу; – становлення інфраструктури його обслуговування; – цілеспрямоване формування адекватної сучасним потребам нормативно-правової бази функціонування фондового ринку. Основними факторами, які сьогодні стримують розвиток ринку цінних паперів, є: – недосконала податкова нормативна база; – звужений, непрозорий позабіржовий ринок; – інертний вторинний ринок; – нерозвинені похідні фінансові інструменти; – не вирішено проблеми надання гарантій щодо доставки корпоративних цінних паперів та їх перереєстрації в режимі, який не перевищує Т+3 (режим, за якого гроші в обмін на цінні папери реально повинні бути поставлені на третій день після укладення угоди); – відсутній механізм «поставки проти оплати», внаслідок чого левова частка угод здійснюється на умовах передоплати або передпоставки.  Пріоритетні напрями розвитку ринку цінних паперів України визначені Концепцією функціонування та розвитку фондового ринку України, схваленою Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1995 року № 342 / 95 (див: Голос України. – 1995. – № 06 – 207.) Відповідно до Концепції створення і функціонування ринку цінних паперів повинні будуватися на принципах соціальної справедливості, надійності захисту інвесторів, регульованості, контрольованості, ефективності, правової упорядкованості, прозорості, відкритості та конкурентності. Цілісність ринку забезпечується функціонуванням єдиної біржової системи, що діє під егідою Національної фондової біржі, систем Національного депозитарію та клірингу (розрахунків) за цінними паперами. Принцип цілісності потребує впровадження єдиних основних правил щодо ціноутворення на ринку цінних паперів на всій території України.  3.4.5. Страховий ринок Страховий ринок є сферою грошових відносин, де об’єктом купівлі-продажу виступає специфічний товар – страхова послуга (страховий захист), формується попит і пропозиція на неї. 

3.4.6. Ринок дорогоцінних металів і каменів та інших об'єктів реального інвестування Ринок дорогоцінних металів і каменів та інших об’єктів реального інвестування розглядається як сукупний для таких операцій, як інвестиції в предмети колекціонування (художні твори, антикваріат, нумізматичні цінності і т. п.), у дорогоцінні метали і камені та інші матеріальні цінності. У країнах з розвиненою ринковою економікою інвестиційна діяльність, що пов’язана із цими об’єктами реального інвестування, уже здійснюється на спеціалізованих ринках, які оформилися (ринку золота тощо). Проте в нашій країні обсяг такого інвестування не відіграє поки суттєвої ролі. 3.4.7. Ринок нерухомості Ринок нерухомості виділений у самостійний елемент фінансового ринку у зв’язку з його відчутним розвитком у найближчій перспективі. Уже нині на цьому ринку здійснюється суттєвий обсяг операцій з продажу квартир, офісів, дач і т. п. З подальшою приватизацією житлового фонду, а особливо із включенням до складу об’єктів цього ринку земельних ділянок, обсяг операцій значно розшириться. У праці І.Т. Балабанова «Операції з нерухомістю в Росії» подається наступне визначення ринку нерухомості: «Ринок нерухомості є сферою вкладення капіталу в об’єкти нерухомості і систему економічних відносин, що виникають при операціях з нерухомістю. Ці відносини виникають між інвесторами при купівлі-продажу нерухомості, іпотеці, наданні об’єктів нерухомості в довірче управління, найм тощо». На думку В. Павленка, ринок нерухомості не може бути зведений тільки до дохідного підходу при визначенні нерухомості. Нерухомість може купуватись не лише з метою отримання доходу, але й придбання нерухомості у власність без намагань отримати дохід від неї, наприклад, власний будинок для житла. Тобто ринок нерухомості – це область вкладення капіталу в об’єкти нерухомості з метою отримання прибутку або ж з метою придбання нерухомості в особисту власність. При операціях купівлі-продажу нерухомості інвестори розглядають нерухоме майно не лише як товар, а, насамперед, як фінансовий актив, що може принести дохід через певний проміжок часу. Під нерухомим майном слід розуміти нерухомі речі. Автор праці «Оцінка об’єктів нерухомості» В.В. Григор’єв так визначає об’єкт нерухомості: «Термін “об’єкт нерухомості” у нашому випадку відноситься до будь-якого товару, який жорстко прив’язаний до земельної ділянки, і його перенос неможливий без руйнування і втрати споживчої вартості об’єкта». У І.Т. Балабанова об’єкт нерухомості визначається наступним чином: «Нерухомість – це ділянка території з приналежними їй природними ресурсами (ґрунтом, водою та іншими мінеральними і рослинними ресурсами), а також будівлі та споруди». Таким чином, до нерухомого майна потрібно віднести землю, житлові будинки, інші споруди, а також ділянки, в надрах яких є природні ресурси, лісові насадження, водні об’єкти. Що стосується визначення об’єктів нерухомості у законодавстві різних країн, то, наприклад, у Цивільному кодексі Російської Федерації до нерухомості відносяться земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені водні об’єкти та все, що пов’язане із землею, тобто об’єкти, пересування яких без значної шкоди для їх призначення неможливе, у тому числі ліси, багаторічні насадження, будівлі, споруди. Також до нерухомості належать повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти. Згідно з відповідним законодавством до нерухомості можуть бути віднесені квартира, підприємство тощо. В українському законодавстві в цілому і Цивільному кодексі зокрема відсутнє визначення терміна «нерухомість», яке б відповідало існуючим ринковим умовам. У статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» до нерухомого майна віднесено лише будівлі, споруди, приміщення та інше, індивідуально визначене майно підприємств. У даному визначенні не враховані такі види нерухомого майна, як земля, ділянки лісового фонду тощо. Узагальнююче визначення нерухомості можна сформулювати наступним чином: нерухомість – це ділянка землі з природними ресурсами та побудованими на ній будинками та спорудами. У ринковій економіці нерухомість є об’єктом вкладання капіталу, тобто є фінансовим активом. У праці І.Т. Балабанова «Операції з нерухомістю в Росії» виділяються такі групи фінансових активів у складі нерухомості: – земля; – житло; – нежитлові приміщення; – підприємства; – будівлі та споруди; – ділянки лісового фонду; – повітряні та морські судна. Інший підхід до класифікації об’єктів нерухомості, викладений у праці В.В. Григор’єва «Оцінка об’єктів нерухомості», полягає у класифікації нерухомого майна за наступними ознаками.  1. За походженням: – природні об’єкти; – будівлі. 2. За призначенням: – вільні земельні ділянки під будівництво або для сільського господарства; – природні комплекси для експлуатації; – будівлі для житла; – будівлі під офіси; – інші будівлі. 3. За масштабом: – земельні масиви; – окремі земельні ділянки; – комплекси будівель та споруд; – багатоквартирний житловий будинок; – одноквартирний житловий будинок; – квартира; – кімната. 4. За готовністю до використання: – готові; – ті, що потребують реконструкції чи капітального ремонту; – незавершене будівництво. У країнах з розвиненою ринковою економікою застосовується інша класифікація. Так, об’єкти нерухомості поділяються за категоріями А, Б та В. До категорії А належить нерухомість, що використовується власником для ведення підприємницької діяльності. У свою чергу категорія А поділяється на декілька класів: – спеціалізована нерухомість – нафтопереробні та хімічні заводи; – неспеціалізована нерухомість – магазини, офіси, склади. До категорії Б належить нерухомість, яка використовується для інвестицій. Особливістю є вид доходу у вигляді орендної плати, іпотеки або процентних доходів на закладні. До категорії В належить нерухомість, що є надлишковою і не використовується для ведення бізнесу. Наведені вище підходи до класифікації нерухомого майна доповнюють один одного, бо побудовані за різними принципами. Класифікація, що застосовується у країнах з ринковою економікою, орієнтована на показники дохідності нерухомого майна, в той час як класифікація, запропонована у праці В.В. Григор’єва «Оцінка об’єктів нерухомості», побудована без урахування принципу дохідності та відображає зовнішні фактори, що відрізняють об’єкти нерухомості один від одного. Нерухомість як виробниче благо є формою існування капіталу, а нерухомість споживчого призначення виступає функцією доходу. У кожній країні існує своя особлива класифікація нерухомості з метою оподаткування. Так, наприклад, у США вся нерухомість поділяється на виробничу, інвестиційну, споживчу та спекулятивну. Щодо кожного з видів складається особлива система вилучення податків. У Німеччині в системі оподаткування майна спеціально виділяється податок на нерухоме майно юридичних і фізичних осіб. Наведені визначення та підходи до класифікації нерухомості дозволяють чітко визначити об’єкт дослідження або оцінки, спростити розробку методології оцінки різних об’єктів нерухомого майна та різних секторів ринку нерухомості. Для характеристики ринку нерухомості застосовують різні показники. Взагалі, у сучасній фінансовій науці не існує якоїсь загальновизначеної величини, яка б характеризувала вартість інвестиційних активів. Тому для оцінки використовуються різні економічні показники. Так, для оцінки величини ринку американської нерухомості у 70-их роках застосовувався спосіб порівняння невиплачених іпотечних боргових зобов’язань з іншими борговими зобов’язаннями (облігаціями тощо). Другим показником, що характеризує розміри вартості нерухомості, американські економісти вважають вартість нового будівництва. Активність пенсійного фонду США на ринку нерухомості призвела до зростання інтересу банківських установ до кредитування проектів, пов’язаних з новим будівництвом, бо в особі пенсійних фондів для комерційних банків з’явився платоспроможний інвестор. Діяльність пенсійного фонду на ринку нерухомості визначила новий напрям в інвестуванні вільного капіталу й іншим стратегічним інвесторам. При формуванні інвестиційних портфелів інвестори розглядають нерухомість як один із засобів диверсифікації інвестиційного ризику. Крім того, особливості інвестиційного ринку дозволяють таким інституціональним інвесторам, як пенсійні фонди, використовувати недоліки ринку нерухомості – низьку ліквідність. Така характеристика ліквідності цього ринку фактично позбавляє можливості участі у ньому інвесторів з короткотерміновими перспективами, які спрямовані на отримання спекулятивного доходу. У ринковій економіці нерухомість є досить привабливим фінансовим активом. Це підтверджують розміри ставок дохідності за різними видами активів.  Порівняно з рівнем дохідності облігацій та акцій, нерухомість не демонструє рекордних показників. Проте на відміну від акцій та облігацій, кожен рік протягом періоду, що досліджується, нерухомість давала позитивні реальні ставки дохідності, окрім одного року (1974). Точно оцінити інвестиційні активи, які існують в економіці, неможливо. Проте можна стверджувати, що нерухомість, тобто земля та все, що на ній знаходиться, займає найбільшу частину світового «портфеля» багатства та є одним з найпривабливіших фінансових активів, вартість якого постійно зростає. Особливо це характерно для вартості земельних ресурсів. Таблиця 3.2 Показники ставок дохідності за акціями, облігаціями, нерухомістю порівняно з рівнем інфляції у 1971 – 1989 роках (станом на 31.12.89)

Номінальні ставки дохідності, %				ІСЦ	Реальні ставки дохідності, %
Рік	Акції	Облігації	Нерухомість		Акції	Облігації	Нерухомість
1971	14,3	11,0	5,3	3,4	10,6	7,4	1,8
1972	19,0	7,3	7,2	3,4	15,0	3,7	3,7
1973	14,7	1,1	11,0	8,8	21,6	7,0	2,0
1974	26,5	3,1	9,6	12,2	34,5	13,6	2,3
1975	37,2	14,6	8,8	7,0	28,2	7,2	1,7
1976	23,8	18,7	10,3	4,8	18,1	13,2	5,3
1677	7,2	1,7	15,2	6,8	13,1	4,8	7,9
1978	6,6	0,1	16,0	9,0	2,3	8,4	6,4
1979	18,4	4,2	20,7	13,3	4,5	15,4	6,6
1980	32,4	2,8	18,1	12,4	17,8	13,5	5,0
1981	4,9	1,2	16,9	8,9	12,7	9,3	7,3
1982	21,6	42,5	9,4	3,9	17,1	37,2	5,4
1983	22,4	6,3	13,3	3,08	17,9	2,4	9,1
1984	6,1	19,9	13,0	4,0	2,1	12,4	8,8
1985	31,6	30,1	10,1	3,8	26,8	25,4	6,0
1986	18,2	19,8	6,5	1,1	16,9	18,5	5,3
1987	5,2	0,3	5,4	4,4	0,7	4,5	0,9
1988	16,5	10,7	7,0	4,4	11,6	6,0	2,6
1989	31,4	16,2	5,8	4,6	25,6	11,1	1,4

Наведені особливості нерухомості, а також те, що багатство найчастіше асоціюється саме з об’єктами нерухомого майна, створили необхідні умови для розвитку оподаткування операцій з нерухомим майном у ринковій економіці. Податок на нерухомість в умовах ринкової економіки забезпечує вирішення кількох завдань: 1) забезпечення місцевих органів влади достатніми доходами для виконання ними своїх функцій; 2) регулювання цін на ринку нерухомості; 3) попередження спекулятивного зростання цін на нерухоме майно; 4) регулювання відносин у сфері землекористування, будівництва та інвестиційної діяльності; 5) виконання соціальної функції при оподаткуванні нерухомості як основного компонента багатства. Об’єкти нерухомості в системі оподаткування України повинні розрізнятися як нерухомість в якості житла, виробнича нерухомість (із внутрішнім поділом на виробничі будинки і споруди) та прибуткова нерухомість (приміщення крамниць, ресторанів та інше). Важливим аспектом формування ефективної системи оподаткування нерухомості є врахування внутрішньої природи нерухомості як такої. У класичному варіанті під нерухомістю розуміється власне земля і те, що міцно пов’язано з нею природно-фізичним чином або діями людей (невіддільні від землі капітальні поліпшення). Запровадження такого податку повинно сприяти розвитку фінансового ринку шляхом обмежень можливостей здійснення значних спекулятивних операцій на ринку нерухомості, а також забезпечити виконання податком функції соціальної справедливості. Це дасть можливість основний тягар платежів перекласти на власників великої нерухомості. Крім того, даний податок може забезпечити дохідну частину місцевих бюджетів, на території яких знаходиться нерухомість. Досвід країн з ринковою економікою при управлінні нерухомістю має знайти відображення у вітчизняній економіці з урахуванням особливостей її розвитку.  Питання для контролю 1. Назвіть причини, що ускладнюють вирішення проблеми структуризації фінансового ринку. 2. Наведіть приклади оригінальних методологічних підходів щодо побудови структури фінансового ринку. 3. Поняття сегментації фінансового ринку. 4. Назвіть основні критерії та ознаки сегментації фінансового ринку. Наведіть приклади. 5. Попит на фінансові послуги перебуває під впливом деяких основних факторів. Для визначення такого впливу у взаємозв’язку з обсягом та структурою потреб за юридичними особами фінансові посередники, як правило, формують певну інформаційну базу, що характеризує такі показники: (назвіть основні).  6. Попит на фінансові послуги перебуває під впливом деяких основних факторів. Для визначення такого впливу у взаємозв’язку з обсягом та структурою потреб за фізичними особами фінансові посередники, як правило, формують певну інформаційну базу, що характеризує такі показники: (назвіть основні). 7. Методи структуризації фінансового ринку. 8. Структуризація фінансового ринку за основною групою фінансових активів.  9. Структуризація фінансового ринку за видами фінансових активів. Наведіть приклади. 10. Які види фінансових ринків можна виділити, керуючись основними принципами загальної сегментації ринку? 11. За ступенем організованості кожен сегмент фінансового ринку можна розділити на організований та неорганізований. Вкажіть особливості цих ринків.  12. Певні сегменти фінансового ринку (наприклад, ринок цінних паперів та валютний) можуть бути поділені на біржовий та позабіржовий. Назвіть особливості функціонування цих ринків. 13. Грошовий ринок як сегмент фінансового ринку.  14. Об’єкт купівлі-продажу на грошовому ринку.  15. Інструменти грошового ринку. 16. Ціною «товару», що продається і купується на грошовому ринку, є… 17. Згідно зі світовим досвідом, основними (класичними) суб’єктами грошового ринку виступають … 18. Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. У чому економічний зміст пасивних операцій банків? 19. Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. У чому полягає економічний зміст активних операцій банків? 20. Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. У чому полягає економічний зміст банківських послуг? Назвіть характерну(- і) ознаку (-и) банківських послуг? 21. Ринок капіталів (кредитний ринок) як частина фінансового ринку. Назвіть функції цього ринку. 22. Валютний ринок як сегмент фінансового ринку. Головні суб’єкти валютного ринку. 23. Значення ринку цінних паперів у процесі накопичення капіталу.  24. Ринок цінних паперів охоплює операції з випуску та обертання інструментів позики, інструментів власності, а також їх гібридів і похідних інструментів. Назвіть їх види. 25. Ринок цінних паперів в Україні нині складається з: ... 26. У чому особливості та переваги позабіржового ринку цінних паперів? 27. Методологічні підходи до класифікації (сегментації) ринку цінних паперів. Наведіть приклади.  28. Для функціонування ринку цінних паперів необхідна наявність: … 29. У ролі емітентів на ринку цінних паперів виступають … 30. Суб’єктами ринку цінних паперів України є:… 31. Покупцями цінних паперів є…  32. Головними передумовами становлення ринку цінних паперів в Україні є:… 33. Стимулюють процес розвитку ринку цінних паперів в Україні такі фактори:… 34. До основних тенденцій розвитку ринку цінних паперів в Україні на сучасному етапі можна віднести:… 35. Серед основних факторів, які сьогодні стримують розвиток ринку цінних паперів в Україні, можна виділити наступні:… 36. Пріоритетні напрями розвитку ринку цінних паперів України визначені Концепцією функціонування та розвитку фондового ринку України, схваленою Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1995 року № 342 / 95. Відповідно до Концепції, створення і функціонування ринку цінних паперів повинні будуватися на принципах:…  37. Місце страхового ринку на ринку фінансових послуг. 38. Чому ринок нерухомості виділений у самостійний елемент фінансового ринку? 39. Методологічні підходи щодо визначення економічної сутності ринку нерухомості. Наведіть приклади. 40. При операціях купівлі-продажу нерухомості інвестори розглядають нерухоме майно не лише як товар, а, насамперед, як фінансовий актив, що може принести дохід через певний проміжок часу. Що розуміють під нерухомим майном? 41. Чи існують методологічні проблеми визначення об’єктів нерухомості, що відповідало б існуючим ринковим умовам. Як визначається в українському законодавстві у цілому і Цивільному кодексі зокрема термін «нерухомість»?  42. У ринковій економіці нерухомість є об’єктом вкладання капіталу, тобто є фінансовим активом. Які групи фінансових активів у складі нерухомості прийнято виділяти? 43. Назвіть особливості нерухомості, що створили необхідні умови для розвитку оподаткування операцій з нерухомим майном у ринковій економіці. 44. Податок на нерухомість в умовах ринкової економіки забезпечує вирішення кількох завдань:…(назвіть основні). 45. Проблеми та підходи до визначення об’єктів нерухомості в системі оподаткування України.