Література

1. Антонович Д. Триста років українському театру. – К., 2003.

2. Корнієнко Н. Лесь Курбас: репетиція майбутнього. – К., 1990.

3. Чечель Н. Українське театральне відродження. – К., 1993.

4. Хмурий В., Дивнич Ю., Блакитний Є. В масках епохи. – Мюнхен, 1948.

5. Шевченко Й. Сучасний український театр. – Харків, 1929.

Радянська тоталітарна система та українська інтелігенція

У праці Г.Касьянова «Українська інтелігенція 1920-х-30-х років...» докладно висвітлено позицію партійно-державних структур по відношенню до інтелігенції. Тоталітарна система, що остаточно сформувалася у 30^х роках, бере свій початок раніше, з 20^х – створення єдиної ідеологічної платформи та монополізація сфери духовного виробництва, цензура друку та видовищ ускладнювали взаємовідносини між партією та інтелігенцією. В Україні сприяло цьому процесові формування політики українізації – проголошений партією курс з одного боку, визначив певну свободу творчості, з іншого – дав можливість наприкінці 20^х років вищезгадану свободу творчості затаврувати як «націоналізм».

«…Якщо намагатися дати загальну оцінку терору 30-х років, навіть не беручи до уваги його антилюдяний ха­рактер, і спробувати знайти в ньому якісь раціональні зерна з погляду його організаторів, то і це зробити до­сить важко. Знищення інтелектуальної сили суспіль­ства — це є самогубство для суспільства. Традиційне по­яснення — терор був викликаний можливістю інтелекту­альної опозиції, необхідністю для тоталітарної бюрокра­тії знищити скептично мислячу частину інтелігенції, необхідністю знищення національної опозиції і т. п. До цьо­го слід додати масову звичку до насильства щодо інте­лігенції. Репресії проти неї відбувалися не у вакуумі, а в соціальному середовищі, для якого таке ставлення до інтелігенції було звичною справою. В атмосфері загаль­ної паранойї обвинувачень і взаємозвинувачень, пошуків «шкідників», «шпигунів», «диверсантів» і т. п., створеної Сталіним та його бюрократичною армадою, інтелігенція стала об’єктом так званого, «класового підходу» і понес­ла найтяжчі втрати.

Результати терору 30-х років для інтелігенції важко охопити арифметичними поняттями. Кількість репресо­ваних в ці роки представників інтелігентської праці не піддається обліку. Не піддається обліку кількість нена­писаних книжок, відомо тільки, що з літературної твор­чості було вилучено у ці роки 80% усіх українських пись­менників. Невідомо, скільки наукових ідей, винаходів, творчих думок було поховано в мерзлій землі ГУЛАГу»¹¹¹.

Так завершує своє дослідження Г.Касьянов, і ми радимо читачеві звернутися до цієї праці-факти та цифри, що їх наводить автор, ілюструючи нівеліровку старої та формування нової, так званої «пролетарської інтелігенції» (абсурдність цього словосполучення свідчить про неорганічність процесу) приголомшують.

Продовжити тему винищення української інтелігенції варто скориставшись брошурою В.Петрова (він же В.Домонтович та В.Бер; одна з найзагадковіших постатей в історії української культури ХХ сторіччя) «Діячі української культури (1920-1940 рр.) жертви більшовицького терору», яку було написано у 1944 р., а окремою книжечкою вперше надруковано у 1959 р.

«Процес ліквідації освітніх відмін між пролетаріятом та інтелігенцією, процес пролетаризації інтеліґенції почався вже з перших років існування совєтської влади. Першим кроком до цього стало видання 1919 року підписаного Леніним декрету, яким були скасовані всі дипломи, наукові ступені, зван­ня, посвідчення про освіту і т.д. Передбачалося, що пролетарське походження повинно заступити освіту, розум, досвід. Освіта губила свою вагу. Фахові знання не бралися до уваги.

Людина губила власне обличчя. Вона оберталася на безосо­бову знеособлену функцію всередині партійного апарату, ме­ханічно перекидувану з однієї клітини суспільного життя до іншої. Адже ж не існувало жодних об'єктивних даних, щоб даний пролетарій з партквитком робив саме це, а не щось інше.

Од людини вимагали, щоб вона була універсальною. Оскільки ж це було неможливо, то вона ставала нічим.

Отже, коли ми говоримо про руїнницьку суть боль­шевизму. ми маємо на оці зовсім не суму репресій, конфіскацій, заслань і розстрілів, застосовуваних до селянст­ва, навіть не голод 1933, як наслідок цієї політики, але істоту й цілескерованість большевизму, в основі якого лежало не ствердження, а негація, не творчий дух миру, а нищівна тен­денція заперечення, покликаного стати загальним.

В провідні свої настанови, в тези: «знищення кляс» і «побу­дови безклясового суспільства» большевизм вкладав не просвітницький абож економічний сенс, а, насамперед, бук­вальний і конкретний сенс фізичного знищення. До побудови безклясового суспільства большевизм простував через океани людської крови. Гасло знищення розумілося в усій не­щадній і лютій наготі цього слова. Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер.

Мільйони селян стали жертвою гасла «ліквідації куркуля як кляси», яке, за звуженим обсягом клясової формули, за згадкою куркуля, ховало всеохоплюючий і універсальний сенс. В наслідок цієї ліквідації по багатьох селах і навіть районах України не лишилося селян: одні були репресовані, інші були виселені, треті вимерли з го­лоду, четверті розбіглися. Картини “спустошення”, які ма­люють писцеві книги для Московської держави 17 ст., повторювалися знов на Україні в 20 ст. Селянська країна, що колись годувала цілу Європу, вмирала на вулицях міста біля дверей хлібних крамниць. Матері їли дітей. Хати стояли забиті дошками.

Але ніде і ні в чому знищувальні тенденції большевизму не виявилися так гостро, з такою, сказати, невідхильною остаточністю, як в ставленні до української інтелігенції. Почина­ючи з перших років захоплення влади, большевизм весь час протягом 25 років свого панування систематично і послідовно нищив українську інтеліґенцію, внісши в справу нищення розчленовану ступневість і передбачену невблаганність. З точністю вдосконаленого механізму гігантська кремлівська м'ясорубки перемелювала в криваве м'ясиво тисячі, десятки, сотні тисяч людей, що втілювали в собі дух, розум і сумління українського народу»¹¹².

Ми свідомо наводимо таку розлогу цитату, щоби читач зміг відчувати наскільки небайдужим є автор до тих подій, що їх він згадує. Варто зауважити, що сам В.Петров, попри археологічних та філологічних праць, залишив нащадкам кілька романів, серед яких «Доктор Серафікус», «Без грунту» та інші свідчать про його неабияке літературне обдарування. Пропонуємо ще кілька уривків з цієї праці.

«…Індивідуальне нищення окремих українських письменників оберталося на групове. Справа йшла про винищення не окремих письменників, а цілих груп, більше того: цілої української літератури в усьому її обсязі. Знищенню підлягала українська література, як така. Тим то про українську літературу 20-30-их років можна сказати, що це була література л і к в і д о в а н и х!.. «Трагедія української літератури, якій подібної не знайти ніде в світі, в тому, що знищено зовсім або зламано не одну генерацію творців тієї культури і потоптано великі духовні скарби» (С. Гординський. Те, що лишається. Студ. прапор, 1943, 2-3, стор. 41). При цьому не грало жодної ролі, чи була дана літературно-мистецька група «права» чи «ліва», «пролетарська» чи «непролетарська», чи складалася вона з партійних чи без­партійних, з підлабузників і алілуйників чи, навпаки шля­хетно стриманих, чи проклямувала вона деструктивізм, футуризм чи клясицизм, верлібр чи клясичні форми сонета. Усе це не мало жодного значення! Над усім панував один і той самий незмінний, але фатальний закон: закон насильства, якому большевизм надавав вагу соціяльної і політичної формули»¹¹³.

В.Петров згадує поетів та письменників, що їх творчість до сьогодні є не до кінця дослідженого та поцінованою – Г.Шкурупій, О.Влизько, М.Семенко, Д.Фальківський тощо. А ми вважаємо за потрібне навести частину розділу твору В.Петрова «Микола Хвильовий».

«Тієї ночі, коли він обмірковував усе, зважував і вирішував, він не лягав спати. До самого ранку просидів він за своїм робочим столом. Написав останнього листа. І коли під вікном задзвеніли перші трамваї, він підвівся і вийшов до загальної кімнати. Дружина ще спала, донька Люба збиралася до школи, а старенька мати лагодила снідати. Він привітався, як завжди, з поцілунком і жартами. Повідомив, .що сьогодні він запросить до себе друзів, отже треба приготувати чай. Потім підійшов до телефона і став дзвонити до своїх друзів письменників. Усіх просив прийти сьогодні до нього, послу­хати його новий твір, який він написав порядком соцзмагання з Епіком.

За годину у Хвильового вже був О.Досвітній і Мик.Куліш. Сходилися й інші запрошені письменники. Усім упав у вічі надзвичайно піднесений настрій Хвильового. Він був схожий на людину, яка трошки випила. За чаєм розійшовся ще більше. Узяв гітару і з почуттям проспівав кілька улюблених пісень. Усі були захоплені. Але всі з нетерпінням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це Хвильовому.

— Ах, так! — схопився Хвильовий, — сьогодні я вас справді здивую. Мені так важко було писати цей твір. Але я зрозумів, яким мусить бути письменник в сталінську епоху. І тому в мене з'явилось таке надхнення до цього твору. Може, сьогодні навчу я і вас, як треба й як не треба писати в наш час.

З цими словами він швидко зник за дверима свого-кабінету.

Кілька хвилин чекали друзі в повній тиші, поки вийде Хвильовий з новим твором.

Раптом в кабінеті письменника почувся короткий, як тріск. револьверний постріл. У ту ж мить кинулися друзі до кабінету. За столом, відкинувши голову на спинку крісла, сидів Хвильовий. В опущеній руці тримав він стиснений наган. Кругом крісла, як сніг, лежали білі клаптики подертого роману «Ком­сомольці». На них червоніли бризки крові.

На столі сліпою плямою білів прямокутник паперу, передсмертний лист, в якому Хвильовий писав:

«Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників.

Кров'ю моєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винен...».

На похоронах Хвильового ще були присутні всі ваплітяни.

13 травня 1933 року Хвильовий покінчив життя самогуб­ством, а тоді ж у травні був заарештований О.Слісаренко. Скоро після того — О.Досвітній і Остап Вишня, дещо згодом черга прийшла на інших!..»¹¹⁴.

Боротьба більшовизму з інтелігенцією (як українською, так і російською) розпочинається, як ми уже згадували, на початку 20^х років. Ініціатором депортації групи вчених та митців у 1922 році був В.І.Ленін, тоді ж ним було відкоректовано статтю кримінального кодексу РРФСР про контрреволюційній злочини таким чином, що терор фактично стає офіційно визнаним методом боротьби з контрреволюційними діями, серед яких визначаються антирадянська агітація та пропаганда. Це розв’язувало руки більшовикам і фактично уже з того, горезвісного 1922 року, поступово складаються списки інтелектуалів, яких пізніше, з кінця 20^х років уже не будуть депортувати, вирішуючи проблему радикальніше – відправляючи на Соловки або розстрілюючи. Хочемо зазначити, посилюючись на авторів надзвичайно цікавої та ґрунтовної монографії «Остання адреса», що опір більшовицькій владі в Україні мав зовсім не міфічний характер і це розв’язувало руки ЧК-ГПУ-НКВД, надаючи можливість фабрикувати справи та вигадувати терористичні організації. Ускладнювала ситуацію в Україні політика «українізації», що швидко перетворилася на «контрукраїнізацію». Ось що пишуть вищезгадані автори:

«А коли, власне, розпочалася контрукраїнізація? Довгий час дослідники вважали таким початком 1933-й рік, боротьбу з так званою скрипниківщиною, тобто з наслідками «національ­ного ухилу», лідером якого було оголошено колишнього наркома освіти УСРР Миколу Скрип­ника (під тиском брехливих обвинувачень він покінчив життя самогубством 7 липня 1933 року). Проте, документи засвідчують, що протидію політиці «українізації» було започатковано знач­но раніше. Причому до цього безпосередньо була причетна комуністична спецслужба.

4 вересня 1926 року заступник Голови ГПУ УСРР Карл Карлсон, помічник начальника Секретного відділу (СВ) Ошер Абугов і тимчасово виконуючий обов'язки начальника 1-го відділення СВ Борис Козельський підписали службовий обіжник під назвою «Про україн­ський сепаратизм». Стрижень цього важливого документу орієнтував на збір всебічної інформації про прихильників «українізації», насамперед з числа представників «правої» української інтелігенції, тобто середовища українських інтелектуалів, зокрема тих, хто повернувся (або ще хотів повернутися) в Україну під впливом декларованої «українізації». Автори цього закритого листа відверто пояснюють, чому це слід робити:

«Та обставина, що українські націоналісти припинили відкриту боротьбу з Радянсь­кою владою і формально визнали її. не означає, що вони остаточно примирилися з те­перішнім станом речей і щиро ВІДМОВИЛИСЬ від ворожих задумів.

Тут наявною є не зміна ідеології, а зміна тактики...

Термін «культурної роботи» заступив гасло збройної боротьби за незалежність, що провалилося.

«Культурна боротьба» набула величезної популярності і втягнула до лав своїх прибічників переважну більшість найвидніших представників укр[аїнської] контрреволюції».

У листі названо найбільш небезпечні, з точки зору ГПУ; осередки українства, які використовують умови «українізації» у своїх розрахунках. У першу чергу це — Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), “могутній оплот націоналізму і чудове агітаційне знаряддя”, Всеукраїнська академія наук (ВУАН), яка «зібрала навколо себе компакт­ну масу колишніх примітних діячів УНР»¹¹⁵.

Далі автори формулюють надзвичайно цікаве питання – чи дійсно такою небезпечною для комуністичного режиму була діяльність української інтелігенції та академіка М.Грушевського зокрема? І відповідають на нього позитивно. Тому серед традиційних заходів ГПУ-НКВД, таких як заведення справи-формуляру, перлюстрація переписки, арешт академіка, був іще один – роздмухування ворожнечі між ним та академіками С.Єфремовим, А.Кримським та їхніми однодумцями.

Ця стратегія ГПУ безвідмовно діяла до моменту остаточного реформування ВУАН у 1928 році та фабрикації справи Спілки визволення України («СВУ»), за якою був заарештований академік С.Єфремов. У листопаді 1929 року він скаже своєму співкамернику: «Я Грушевському казав, коли заварилася ця каша, що постраждаю не тільки я, але й Академія, і сам він, оскільки врешті-решт візьмуться і за нього. Він сам вже був вражений та безпорадно виправдовувався, що не чекав, що це може трапитись»¹¹⁶.

Фінал цього протистояння добре відомий – фізичне знищення його учасників.

А тепер пропонуємо читачеві уривки зі спогадів соловецьких в’язнів та деякі документи зі справ, що їх було відкрито проти українських письменників.