Основні питання філософії.

Людина, гостро усвідомлюючи власну смертність, опановує у принципі нескінчений досвід людства й усвідомлює нескінченість світу крізь ідеї прогресу, вічного існування матерії, Бога, безсмертя душі тощо.

«Клітинка» філософського знання описує фундаментальні суперечності, без аналізу яких не можна зрозуміти те чи інше вирішення питання про місце людини у світі за допомогою згаданих вище філософських понять: об'єкт, суб'єкт, скінченне, нескінченне, їх співвідношення можна уявити у вигляді такої схеми:

С — суб'єкт; О — об'єкт; С<=>О — суб'єктно-об'єктні відносини; С<=>С — суб'єктно-суб'єктні відносини; ∞ — знак нескінченності, що лежить за площиною С<=>О та С<=>С відносин («Криниця вічності» — за образним висловом Ф. Ніцше). Ця «клітинка» дає змогу порівняти різні типи світогляду з гранично-загальної точки зору. Отже, існують позиції, які взагалі заперечують нескінченість світу, зводячи все до наявної суми суб'єктивних даних (скептицизм, позитивізм); інші визнають нескінченність об'єктивної реальності, матерії (матеріалізм), або реальність лише суб'єкта (суб'єктивний ідеалізм); треті розглядають світ як функцію С<=>О аспекту людської діяльності (прагматизм). Але одне питання пронизує всю історію існування філософії — це питання про відношення мислення до буття, Духа до природи. Дехто з філософів його називає основним, головним питанням філософії. Це важливе методологічне питання для визначення філософської позиції філософів. Це питання-проблема має дві сторони.

Перша — «Що первинне?». Ті філософи, які пояснювали світ, виходячи з матеріальних основ природи та об'єктивної реальності, склали матеріалістичний напрямок (лінія Демокріта), а ті, які за основу світорозуміння приймали ідеальне начало (дух, свідомість, воля, відчуття і т. п.) склали ідеалістичний напрямок (лінія Платона). Ідеалісти поділяються на суб'єктивних (як у Берклі — «речі — це комбінації відчуттів людини»), та об'єктивних — для яких первинним виступає об'єктивне надлюдське начало (світ абсолютних ідей Платона, світовий розум).

Друга сторона цього питання — «Чи можливо пізнавати світ?». Філософи, які заперечували пізнання світу, отримали назву «агностики» (від грецького «недосяжний до пізнання»).

Таким чином, філософію можна визначити як науку, яка вивчає людину й світ, що її оточує, взаємозв'язок і місце людини в його перетворенні на основі пізнання загальних форм буття та найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства й мислення. Ми вивчаємо філософію для того, щоб осмислювати своє життя, спираючись на багатовіковий досвід духовних пошуків людства — це необхідна умова на шляху реалізації в собі людини.

Якщо розглянути структуру філософії, то, на наш погляд, легше її уявити у вигляді таблиці:

Структура філософії

Галузь філософії	Основні проблеми, що вирішуються
Онтологія - вчення про буття.	Як улаштований світ?Що первинне – матерія чи свідомість?
Гносеологія – теорія пізнання.	Що означає «пізнати»? Чи можливе адекватне пізнання?
Феноменологія – вчення про свідомість.	Що таке свідомість і як вона співвідноситься зі Світовим Духом?
Соціальна філософія – вчення про суспільство.	Що таке соціум? Яке співвідношення в суспільстві суб’єктивного і об’єктивного?
Аксіологія – філософська теорія цінностей.	Які ключові цінності в людському житті? В чому сенс життя людини?
Філософська антропологія – вчення про людину.	Що таке людина і яке місце вона займає в світі?
Філософія історії – теорія історичного часу.	Що таке історичний час і чи може він бути зворотнім?
Етика – вчення про мораль. Естетика вчення про красу.	У чому полягає сутність добра, краси і гармонії?
Філософська теорія війни, миру та армії.	У чому полягають сутність війни, миру та армії?
Філософія релігії – вчення про релігію та її ставлення до світу.	Що таке священне і чи можливе воно в нашому світі?
Праксеологія – вчення про перетворення світу.	Які існують шляхи ефективного перетворення дійсності?

Щоб зрозуміти місце людини в світі, треба по-філософськи осмислити сам світ. Ця галузь філософської діяльності, як зазначено в таблиці, має назву онтології (вчення про буття).

У різні епохи світ не лише пізнається окремими науками, а й формується певна категоріальна картина світу.

Відтак, XX ст. вводить у науковий обіг такі категорії, як розвиток, еволюція, прогрес. У минулі століття ці категорії не відігравали політичної ролі, оскільки світ уявлявся у вигляді величезного механізму (механіка була «королевою» наук), що функціонує, але не розвивається. У XX ст. категоріальна картина світу істотно змінюється за рахунок введення таких категорій, як система, самоорганізація, вірогідність та ін. Звісна річ, ці терміни вживалися і раніше, але не набули універсального і світоглядного статусу, тобто не стали категоріями. Та чи можна сьогодні осмислити світ і місце людини в ньому без прагнення зрозуміти природу, суспільство та їх взаємодію як систему, не враховуючи нерівнозначності (вірогідного характеру) природних та соціальних процесів, не сподіваючись на ефект самоорганізації більше, ніж на утопічне загальне регулювання «зверху»?

В осмисленні людини філософія створює соціальну філософію (філософію історії) і філософську автологію. У різноманітності С (суб'єкт) — О (об'єкт) і С<=>С відносин філософія виділяє моменти:

• універсальні (можуть бути присутніми в будь-яких конкретних відносинах);

• відбивають специфічну сутність людини, відрізняють її від усіх інших

систем та явищ, роблять людину особистістю і визначають її місце в світі. Такими суттєвими моментами вселюдських відносин є, насамперед, перетворення (будь-якого об'єкта) і спілкування (будь-яка взаємодія будь-яких суб'єктів). Філософська рефлексія їх здійснюється у праксеології (праксис — дія) та в етиці (етос — вдача, звичай), де з'ясовується, як саме вони можливі на ґрунті напрацьованих самою людиною програм, які діятимуть тільки тоді, коли вони правильно відбивають світ, висловлюючи життєвий сенс і ключові ціннісні орієнтації людини. Цьому відповідають такі сутнісні моменти, як пізнання та ціннісно-орієнтована діяльність, що осмислюються у феноменології, гносеології (гнозіс — знання) або в теорії пізнання і аксіології (аксіос — цінність). Естетичне освоєння, в якому людина гармонізує власний зовнішній та внутрішній світ відповідно до ідеалів краси, і релігійне ставлення до світу, що порушує питання про наявність у світі засад, більш високих, ніж усе те, що пов'язане зі скороминучим задоволенням людських потреб. Ці моменти осмислюються в естетиці і філософії релігії, в яких з'ясовується, яким чином можлива діяльність за законами краси, чи можливе в цьому світі існування того, що можна визнати священним (тобто не скороминучим у своїй значущості, що не зведене до суто функціональних оцінок). І, нарешті, філософія потребує самоосмислення власного шляху, мети, перспектив. Це завдання вирішується в історії філософії.