ПРЕДМЕТ, ПРОБЛЕМИ І ФУНКЦІЇ ФІЛОСОФІЇ. ОСНОВНІ ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ
Поняття і предмет філософії.
Форми і методи філософії. Матеріалізм та ідеалізм в історії філософії.
Основні питання філософії.
Світогляд та його структура.
Філософія є епоха, охоплена думкою.
Г.Гегель.
Куда как чуден белый свет!
Пофилософствуй – ум вскружится!
Грибоедов.
Поняття і предмет філософії
Кожна людина від природи прагне до знань - так вважав мислитель Арістотель (384, 383 - 322 рр. до н.е.) і це відповідає дійсності. Знання, однак, буває різне так само, як і різними є способи його здобування. Одним із особливих типів знання є філософія.
Філософія відіграє і завжди відігравала важливу роль у житті людини і людства. Хоча вона, на думку відомого мислителя XX століття М. Шелера, завжди була "прерогативою еліти", проте тією чи іншою мірою зачіпала все людство. Філософія надихала політиків і царів змінювати життя окремих людей. Багатьом людям вона допомагала знайти смисл життя, пізнати світ і самого себе. Однак спроби послідовного застосування філософських ідей на практиці, намагання перетворити її на ідеологію чи політичну доктрину досить часто приводили до соціальних катаклізмів і трагедій, таких як війни, голокости, масові знищення. Важко відповісти чи є народження філософії історичною закономірністю чи випадковим фактом, однак можна точно сказати, що окрема людина, народ чи культура в принципі можуть обійтися без філософії. Однак вона - показник величності і високої розвиненості людини, народу чи культури. Філософія є найвеличнішим витвором людського духу і вершиною культури.
Буденне уявлення поняття «культура» включає літературу, мистецтво, театр, морально-естетичне виховання. Часто сюди додають процеси освіти і виховання підростаючого покоління. Суспільні науки (історія, археологія, етнографія) вкладають у поняття культури характеристики, які притаманні аналізованим ними предметам - соціуму, мові, етносу, а також те, що відрізняє їх рівнями розвитку або якісного стану.
Філософський підхід до дослідження культури враховує результати вивчення даного феномена конкретними науками. Вивчення культури опосередковане специфікою філософії як особливої форми суспільного пізнання і полягає в осмисленні дійсності через визначення узагальнених поглядів на світ, місця та ролі людини в ньому, через пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і людського мислення.
У такому вимірі феномен культури не може бути зведеним до одного чи декількох природних або соціальних утворень. Для філософії, яка охоплює світ в цілому, власне він і є світом людської культури. Крізь призму філософії вона постає в узагальнених характеристиках як форма, результат, спосіб зв'язку людини з дійсністю, утвердження людини, як прояв і утвердження сутнісних сил людства.
Філософія - це знання про першооснови буття, спосіб їх пізнання, смисл людського існування, мету цінності та ідеали суспільства.
Філософія майже завжди прагнула до того, щоб ця першооснова, яку вона шукає, спосіб її пізнання, система людських цінностей та суспільний ідеал були єдиними. Той, хто знайшов все це вважається таким, що пізнав істину. Філософія - слово грецьке, яке перекладається як «любов, дружба» до мудрості, знання.
Філософія це особливий на що інше не схожий спосіб освоєння дійсності. Вона є особливим способом мислення який протистоїть повсякденному мисленню. У філософії слово "повсякденність" асоціюється із словами "натовп", "пересічна людина", "масовість", Філософ М. Гайдегер втечею від істини вважав "суєтність, в якій людина віддаляється від таїни у напрямку до повсякденного, а потім від однієї буденної речі до другої мимо таїни". Таким чином, процес здобування філософського знання, який називається філософуванням не є процесом схожим із задоволенням матеріальних потреб, роботою, сном.
Різниця між філософією і філософуванням досить умовна. Царина істини є нескінченною, а навіть тоді коли людина її досягає, вона не може охопити всю її повноту. Тому філософія не є чимось сталим і незмінним і це дає підстави декому із філософів, як наприклад тому ж М. Гайдегеру, говорити про те, "філософія і є філософуванням". Філософування - це автентична, неповторна і не звідна ні до чого іншого активність в якій приймає участь все людське єство. Ця активність може виникати сама по собі або бути спричиненою (детонованою) різними чинниками, такими як прочитана філософська книга, життєва подія, щось побачене чи почуте, що може приводити свідомість (далеко не кожну) в специфічний філософський стан чи особливий настрій.
"Яка першооснова буття світу? Які відносини людини зі світом? Чи відповідає наше мислення реальній дійсності? Як людина пізнає себе та світ? Як слід правильно мислити? Як співвідносяться людська душа і людське тіло? Який сенс людського життя? Як людина має себе поводити? Що таке прекрасне?" — ці та інші питання непокоять філософів.
Філософія є найвеличнішим витвором людського розуму і вершиною культури. Як вершина культури філософія є індикатором її розвитку. Велична філософія — показник величної культури. У філософії в сконцентрованому вигляді акумулюються всі здобутки культури. Вона й є наднаціональною, однак часто філософія, яку породила та чи інша нація має свої особливості. Таким чином філософія може підкреслити особливості певної нації і виявляти її відмінність від інших націй.
Форми і методи філософії. Матеріалізм та ідеалізм в історії філософії.
Насамперед необхідно чітко визначитися зі змістом понять "форма" та "метод". "Философский знциклопедический словарь" пропонує їм таке тлумачення: "Форма (лат. forma) - передусім зовнішній обрис, зовнішній вигляд предмета, зовнішній вираз якогось змісту (...). А також і внутрішня будова, структура, визначений і такий, що визначає, порядок предмета або порядок перебігу процесу на відміну від його "аморфного" матеріалу (матерії), змісту або вмісту. З цієї відмінністю пов'язано філософське поняття форми, що відіграє важливу роль у логіці, теорії пізнання, онтології, етиці, естетиці, філософії природи і історії...".
"Метод (від грецьк. methodos - шлях, дослідження, простеження) - спосіб досягнення певної мети, сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності. В області науки метод є шлях пізнання, який дослідник прокладає до свого предмету, керуючись своєю гіпотезою".
Одним з перших в історії філософії поняття "форма" запровадив Платон. Він застосовував слово "форма" у значенні, близькому до поняття "ідея", тобто позначав ним загальне, незмінне і справді суще, що є прообразом мінливих і індивідуальних явищ.
У філософії Арістотеля "форма" є одним з двох найважливіших понять поряд з поняттям "матерія". На його думку, всяка конкретна річ складається з матерії та форми. Саме форма є як активним фактором, завдяки якому річ стає дійсною (causa formalis), так і метою процесу становлення (causa finalis).
Дане розуміння форми розвинув за часів середньовіччя Фома Аквінський. Він вважав, що сутність і існування речей виникають із форми, душа є формою тіла, чисті духовні субстанції - це відділені від матерії форми, а Бог - чиста форма (actus purus).
І.Кант виділяв форми споглядання (простір і час) та форми мислення (категорії). В нього ці поняття означали вже не об'єктивні умови буття, а необхідні умови досвіду і пізнання, що лежать у людському розумі.
Проте, коли йдеться про форми філософії, маються на увазі, ймовірно, такі умовно розокремлені історичні типи філософських знань, як матеріалізм та ідеалізм. Як відомо, впродовж семи (в Західній Україні - близько п'яти) десятиріч панування в нашому суспільстві комуністичної партії філософія була жорстко підпорядкована тоталітарній ідеології ленінізму - найбільш непримиренного відгалуження марксизму. За марксистською традицією, основне питання філософії формулювалося в такому вигляді: що первинне - матерія чи свідомість? За відповіддю на це питання всю світову філософію поділяли на дві форми: матеріалізм та ідеалізм.
Прибічники матеріалізму виходили з визнання первинності матерії, природи, об'єктивної реальності, вважаючи свідомість лише властивістю матерії. За версією, прийнятою в радянській філософії, "у своєму розвитку філософський матеріалізм пройшов ряд істотних етапів від наївного в давнину, через механістичний і метафізичний до вищої форми - діалектичного матеріалізму".
Ідеалістами прокомуністичні філософи називали тих, хто, на противагу матеріалістам, вважає первинним дух, свідомість і розглядали матерію, природу як дещо вторинне, похідне. Радянська філософія плямувала ідеалізм усіх часів як теоретичне збочення, перекручення, зіпсуту гілку на всесвітньо-історичному дереві філософської думки.
Ідеалістичну форму філософії поділяють на два розгалуження : об'єктивний та суб'єктивний ідеалізм, "...об'єктивні ідеалісти, починаючи від давніх і закінчуючи сучасними, визнають існування реального світу поза людиною, але вважають, що в підмурку його лежить розум (Платон, Гегель и др.)...З точки зору суб'єктивного ідеалізму об'єктивний світ, незалежний від людини, не існує, він є не що інше, як породження суб'єктивних пізнавальних властивостей людини, її відчуттів, сприйняття".
За сучасних умов доводиться визнати, що таке жорстке протиставлення двох форм філософії є, м'яко кажучи, перебільшенням. По-перше, в поглядах багатьох філософів минулого були так чи інакше присутні і матеріалістичні, і ідеалістичні тенденції. По-друге, в дійсності головною проблемою для більшості філософів було і є питання про відносини людини і світу, а не пошук «первинного» і «вторинного» у світі.
На окрему увагу заслуговує питання про методи філософії. Знову-таки, в комуністичній філософській традиції виділялися два протилежні загальні методи пізнання: діалектика і метафізика. В радянській літературі "...діалектику звичайно характеризували як вчення про становлення, рух і розвиток навколишнього світу, про взаємозв'язки предметів і процесів цього світу і відповідно метод, який, спираючись на це вчення, підходить до пізнання світу як плинної, мінливої, пластичної структури" .
І.В.Бичко заперечує таке розуміння діалектики, вважаючи його "...некритичним запозиченням гегелівської ідеї об'єктивності діалектики...". На його думку "діалектика (...) є суто духовним утворенням, коріниться в людському дусі й тому є суб'єктивний, а точніше екзистенціальний (приналежний "екзистенції" - людському існуванню) феномен".
Варто зауважити, що саме так сприймали діалектику Сократ і Платон, неоплатоніки, Псевдо-Діонісій Ареопагіт і німецькі містики XV-XVII ст. Першим почав тлумачити діалектику як об'єктивне, а не суб'єктивне явище Гегель, але й у нього вона залишилася духовним феноменом, бо об'єктивним він вважав і самий дух. Тільки Енгельс відніс поняття "діалектика" до матеріального буття.
Протилежним щодо діалектики методом філософії радянські філософи вважали метафізику. Радянський "Краткий словарь по философии» визначає її саме так, посилаючись на Гегеля, «...який вважав метафізичним мислення, що оперує однобічними, застиглими поняттями, визначеннями». Цей же словник стверджує, що метафізика "...або заперечує зміну, розвиток, або зводить їх до простого кількісного зменшення (збільшення), ігноруючи якісні перетворення речей».
Якщо антагоністичне протиставлення двох методів (як і двох форм) філософії залишити в минулому, то більш вдалою виглядає запропонована в курсі лекцій за ред. І.В.Бичка альтернатива двох способів філософствування: софійного та епістемного. "Перший підхід постає в прагненні до мудрості. Така "націленість" на постійний пошук (а не на якийсь певний, "завершений" у своїй принциповій "конечності" результат) ставить людину в ситуацію постійного перебування віч-на-віч із кількома варіантами відповіді (а не з однією, "єдино можливою"); в цьому — головна сутнісна риса зазначеного підходу, що виражає специфічно людську "відкритість" множинному світу можливостей... Другий (...) спосіб філософствування тлумачить філософію вже як науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання в осягненні істини. Отут і корениться догматичний, антидіалектичний спосіб філософствування".
Філософія не зводиться до науки. Філософія носить світоглядний характер, а світогляди здобувають різні ідеали, неоднакове ставлення до світу. Проте філософ стає не дослідником, а послідовником певного світогляду, він переходить до ненаукової галузі (що аж ніяк не означає антинауковість або ненауковість його теорії). Але філософи не гірше за представників конкретних наук спроможні обґрунтовувати й доводити власні переконання за допомогою власного методу. Сама природа філософії приводить до того, що філософський метод є об'єктом інтелектуальних пошуків. Тому у філософії склалася інтелектуальна традиція: в межах різних філософських шкіл використовуються два методи: один — загально філософський, другий — специфічний для цього вчення. Спосіб поєднання цих двох методів у творчості того чи іншого автора створює його особливий стиль.
Загально філософський метод — це аналіз різних типів суджень, критика інших філософських систем, пошук універсальних принципів.
Специфічний метод — це сукупність розумових засобів та способів організації філософської думки, способів дослідження та викладення предмета розглядання.
Уже в давній філософії ми знаходимо багатоманітність методів, які використовували античні класики. Насамперед це діалектика Платона та Сковороди, а також логічне вчення Арістотеля, яке стало початком самостійної науки — логіки. У філософії Середньовіччя широко використовується метод диспуту pro та contra («за» та «проти»). З ім'ям Декарта пов'язаний метод «радикального сумніву», Кант розвинув метод «критики». Неокантіанство далі розвиває кантівський критицизм. Віндельбанд ввів відмінність між критичним та генетичним методами, Кассирер говорить про «трансцендентальний метод», Гуссерль пропонує «феноменологічний метод». Пізніше розробляються методи структуралізму, системного підходу, герменевтики, аналітики, інтервального підходу та ін.
Більшість філософів схильні розглядати два основних методи філософії — діалектику та метафізику.
Роль філософії у сучасному суспільстві визначається через функції, які вона виконує:
світоглядна — засвоюючи філософію, людина виробляє певний погляд на світ, що сприяє постановці її цілей, з узагальнення яких формується загальний життєвий план, духовні ідеали, що є не просто сумою знань, а певним відношенням до світу;
методологічна — застосування у своїй діяльності найбільш загальних ідей та принципів при вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, а також наукове обґрунтування, розробка ідей і теорій, шляхів і засобів пізнання та практичної діяльності;
культурологічна, яка поділяється на три підфункції:
— експлікація — виявлення найбільш загальних ідей, уявлень та форм досвіду (онтологія — вчення про буття, гносеологія — пізнавальне відношення людини до світу та ін.);
раціоналізація — переведення в логічну, понятійну форму результатів людського досвіду;
систематизація — теоретичне вираження сумарних результатів людського досвіду.