Чотири аспекти проблеми свідомості:

1) онтологічний,

2) природничонауковий,

3) гносеологічний,

4) соціально-історичний.

1) Свідомість пов'язана з матерією і не може існувати без неї. Матерія не залежить від свідомості оскільки матерія існувала до його виникнення.

2) Характеристика свідомості пов'язана з розкриттям його відношення до мозку. Мозок є лише передумовою виникнення свідомості. Свідомість розглядається як функція суспільної людини, а не функція мозку як органу, даного людині природою.

3) Третій аспект розкриває співвідношення свідомості із зовнішнім світом. Тварини відображають зовнішнє середовище у зв'язку з їх біологічними потребами. Це відображення не є усвідомленим, воно має конкретно-чуттєвий характер і пов'язане з першою сигнальною системою.

У людини є друга сигнальна система, яка характеризується понятійним, абстрактним мисленням. Людське відображення є усвідомленим і має активно-творчий характер відображення дійсності.

4) Суть аспекту лежить в суспільній основі формування свідомості, його виникнення пов'язане з розвитком трудової діяльності людини і членороздільною мовою.

Самосвідомість – це здатність людини робити об’єктом розгляду свою власну свідомість.

Самосвідомість – це виділення себе, відношення до себе, оцінка своїх здібностей, які є необхідними компонентами всякої свідомості і утворюють різні форми специфічної характеристики людини.

Функції самосвідомості:

1) самовідчуття – є елементарним усвідомленням свого тіла і його вписаності в світ оточуючих речей і людей.

2) усвідомлення себе як частини, яка належить до того або іншого суспільства, до тієї або іншої культури або соціальної групи.

3) виникнення свідомості «Я» як абсолютно особливого утворення схожого на «Я» інших людей, але разом з тим абсолютно особливого, своєрідного, неповторного, унікального, що має нагоду чинити різні вчинки і нести за них відповідальність, що з необхідністю припускає можливість контролю над своїми діями і їх оцінку.

5. Постановка і рішення питань про відношення свідомості і буття.

Ідеальність протиставляється реальному, речовому: речове має просторово-часові характеристики, а ідеальність виходить за межі простору й часу. Загальне розуміння свідомості значною мірою залежить від того, як ми трактуємо ідеальне, оскільки саме в ідеальному проявляється та виражається буттєвий статус свідомості.

Ідеальність свідомості розуміють у двох основних значеннях:

• відтворення у свідомості не наочного образу речі, а сукупності її суттєвих ознак, функцій, внутрішніх зв’язків; при тому вважається, що характеристики речей фіксуються в нервових процесах за допомогою систем сигналів,

• створення ідеальних предметних конструкцій через доведення параметрів речей або відношень між ними до еталонних, гранично можливих вимірів.

Вибудовувати світ у формі необхідного здатна лише свідомість людини, яка діє на основі «конструктивного принципу», тобто не задовольняється наявним, не ототожнюється із сприйняттям, а орієнтована на інтелектуальне творення, діяльну оцінку дійсності. Від часів Аристотеля існує традиція пояснення свідомості і мислення як оперування загальним. Насправді загальне існує як подібність, зв’язок, що відтворюється у безкінечному ланцюгу перетворень одиничних предметів. Проте загальне здатний фіксувати вже інтелект тварин, а ось конструювати дійсність в її ідеальних предметних визначеннях здатний лише інтелект людини.

Оперування завершеними еталонними утвореннями відразу ж вводить усю діяльність людського інтелекту в стан спрямованості до сенсів, оскільки сенс передбачає поєднання часткового із фундаментальним, тотальним, в даному випадку – із ідеальним. Свідомість подає дійсність як фрагмент цілісного тотального буття, а останнє ніколи не можна виразити фізично, у вигляді якогось окремого сущого.

Внутрішній світ людини не відокремлений від світу речей. Він постійно прагне знайти своє відповідне втілення, матеріалізуватися. На відміну від тварин, людина не пристосовується фізично до зміни середовища, а прагне своєю активністю змінити наявне.

Світ ідеальних думок фіксує внутрішні можливості природних речей змінюватись у потрібному для людини напрямі. Формою існування думки, що поєднує можливості речей і бажані для людини зміни, є мета. Діяльність людини визначають як цілеспрямовану, цілестверджувальну. Процес цілеспрямованого продукування нових речей є процесом опредметнення ідеальної думки у природному матеріалі.

Опредметнення свідомості в речах матеріальної культури має неадекватний їй (свідомості) чуттєво-предметний характер. В процесі опредметнення виникає нездоланна суперечність між намірами людини та результатами їх реалізації; усвідомлення цієї суперечності постає одним із мотивів прагнення людини до досконального. Найбільш адекватною формою опредметнення є мова. Тут доречно сказати, що мова є не лише однією з можливих форм опредметнення свідомості, а й способом організації та виразу думки. Свідомість і мова нерозривно пов’язані між собою. Думка людини завжди прагне вилитись у відповідний мовний еквівалент.

Мова є прямим та найгнучкішим способом прояву свідомості. Вона виконує багато функцій, а саме:

1. позначає, називає предмет, явище чи дію, виділені людиною із тотальності сущого,

2. є засобом мислення, засобом виразу предметного змісту знання,

3. об`єктивує ідеальну за своїм способом існування свідомість,

4. є засобом спілкування людей, обміну досвідом, переживаннями, почуттями;

5. зберігає та передає інформацію для прийдешніх поколінь, тим самим сприяючи соціально-історичному розвитку,

6. є засобом управління як поведінкою людини, так і колективними діями.

У той же час ми не повинні впасти в ототожнення думки, свідомості та мови; ясно, що мова не лише передає предметний зміст свідомості, а й впливає на свідомість та її зміст.

Мова, як реальне фізичне явище, будується та функціонує залежно від загальних законів матеріального буття. Її реальні можливості змушують людське мислення працювати у певному режимі, проте, напевне, кожна людина хоч колись відчувала неадекватність мови та думки, мови та того, що хочеться нею передати.