Поняття особи

Маленький принц

• Мені хочеться цієї води, - сказав маленький принц. – Дай напитись ...

І я зрозумів, чого він шукав!

Я підніс відро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на свято. Це була незвичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипіння корби, від зусилля моїх рук, приємна серцеві, як дарунок. Так у дитинстві, коли я був маленьким хлопчиком мені сяяли різдвяні подарунки – вогнями свічок на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.

• Люди на твоїй планеті, - сказав маленький принц, вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду ... і не знаходять того, чого шукають...

• Не знаходять... – погодився я.

• А те, чого вони шукають, можна було б знайти в одній-єдиній троянді, у ковтку води...

• Це правда, - відповів я.

І маленький принц додав:

• Але очі не бачать. Треба шукати серцем.

(Антуан де Сент-Екзюпері)

Стосунок до власної природи

«Люди ... існують, відрізняючи буття від свого специфічного способу буття, тобто від певної «природи». Вони не є просто своєю природою, їхня природа є чимось, що вони мають. І це посідання є їхнім буттям. Буття осіб є існуванням «розумних природ».[1]

[1] Шпеман Р. Спроба розрізнення поміж «щось» і «хтось», ст. 304.

Кому належить людина?

• Дам’ян Федорика формулює центральне питання західної цивілізації «Кому належить людина?».

• Два варіанти відповіді на це запитання:

  • Християнська

  • Відповідь світського гуманіста (Жан-Поль Сартр та Мартін Гайдегер, яка засадничо є ідентичною до ідеї Карла Маркса): людина належить собі.

Християнська відповідь

• людина не просто сотворена: її існування дається їй як дар

• кожна людина є також даром і для інших людей

• “взаємність дару засновує communio personarum (спільноту осіб), що латинською мовою оригінально означало місце, де особи поділяють дар. Поділяти себе означає створити союз осіб, де багато окремих людей можуть брати участь в одному акті.” (Федорика)

Позиція світського гуманіста

• людина є продуктом причин еволюційних, технологічних, соціальних...

• стосунок до світу, людей з перспективи привласнення, підпорядкування та використання; мова потреб та задоволення потреб

• формування соціальної свідомості (консенсусної) на противагу до формування спільноти осіб

Осмислення людини в термінах особовості

• Відмінність між особовоми та неособовмими буттями

• Раціональний, вольовий та афективний виміри особового існування

• Трансцендентність особи у пізнанні правди

• Свобода та гідність особи

• Особа у стосунку до Бога, людей та світу

• Особа та філософія дару

Роберт Шпеман про поняття особи

1. Феномен внутрішньої відмінності людини від себе самої (внутрішній простір)

2. Античний та християнський погляд на людину

3. Стосунок до власної природи

Феномен внутрішньої відмінності людини від себе самої

• Спосіб буття особою або особовий займенник «я»

• Ідея метаморфози

• «Стремління до ...»

Спосіб буття особою

• “Слово “особа” не є гатунковим поняттям, яким ми виражаємо, що дана річ є такою і такою, таким способом ідентифікуючи її. На запитання “Що це є?” не відповідаємо “Це – особа”, як відповіли б “Це – людина” або “Це – лампа”. Навпаки, ми мусимо вже наперед знати, чи це людина, чи лампа, щоби знати, чи це – особа. Поняття особи не служить для ідентифікації чогось як такого, але висловлює щось уже про так чи інакше визначене єство.”

Шпеман Р. Спроба розрізнення поміж «щось» і «хтось», ст. 278.

• «Особою був ти тоді хтось, хто тим, чим він є, є в інший спосіб, аніж речі чи живі істоти є тим чим вони є. Що значить: у інший спосіб? Нам могла би далі допомогти фраза з «Чарівної флейти.» Знаменита Зарастрова арія: «У залах цих святих ніхто не знає помсти» - філантропічна прокламація – закінчується реченням, яке, з одного боку, звучить дивно, а з іншого – є зрозумілим кожному: «Кого ці вчення не втішають, не заслужив людиною той бути». Бути людиною виглядає тут як привілей, як щось, що можна втратити. Ми, щоправда розуміємо, що це означає, що хтось не заслуговує, наприклад, бути принцом. Але ким є той, хто може заслуговувати чи не заслуговувати бути людиною?»[1]

[1] Шпеман Р. Спроба розрізнення поміж «щось» і «хтось», ст. 279.

• «Людина може заслужити або втратити достоїнство бути людиною. Але щоб це стало можливим, вона вже мусить бути людиною. Якщо ми все-таки якимось чином інтуїтивно розуміємо це речення, то це тому, що ми по-іншому мислимо стосунок людини до її людськості, аніж стосунок собаки до його собачості. Ми розуміємо, що тут є особливий стосунок, внутрішня відмінність, яка не спадає нам на думку в інших випадках, коли ідентифікуємо який індивідуум як екземпляр певного виду. Людина з усією очевидністю не є людиною у такий самий спосіб, як собака собакою, тобто, конкретним здійсненням її видового поняття.»[1]

[1] Шпеман Р. Спроба розрізнення поміж «щось» і «хтось», ст. 280.

• Як за допомогою особового займенника «я» ми ставимося до себе? Дві особливості цього особового займенника:

- хто каже «я», той існує реально

- чи ідентифікує себе той, хто говорить «я»; якого характеру ця ідентифікація, якщо у цьому випадку не йде мова про ідентифікацію чогось як буття певного типу (виду)?

• той, хто каже «я» швидше знає про своє існування, аніж те, ким він є і де він є.

• “Хворий на амнезію не випадково запитує: “Хто я?”, “Де я є?” Він передбачає, що він не є абстрактним “Я”, а є радше певним чином визначеним “кимось”, що має якесь місце у світі. Якщо він узагалі має свідомість, то знає, що він не є самою лише свідомістю. А те, що він існує, знає раніше, аніж те, ким і де він є. Свою самоідентифікацію він не завдячує якомусь якісному визначенню. Я знаю, що маю так чи інакше визначену, наділену певними властивостями суть. Але я не є безпосередньо цією суттю, і вираз “я є” не означає локалізації в часі і просторі, а навпаки, вимагає такої локалізації. Людина не є тим, чим вона є, у той самий спосіб, що й усе інше, що нас оточує. І мова про “осіб” має щось спільне з цим явищем.

[1] Шпеман Р. Спроба розрізнення поміж «щось» і «хтось», ст. 282.

Ідея метаморфози

• “... своєрідність метаморфоз полягає у тому, що те, що при перетворенні залишається незмінним, є не матеріальним субстратом, а самим суб’єктом, який спочатку існує як людина і каже “я”.

[1] Шпеман Р. Спроба розрізнення поміж «щось» і «хтось», ст. 283.

Поняття «стремління до ...»

• Поняття живої істоти та внутрішності

• Телеологія та можливість “схибити”

• Відмінність між “життям” і “добрим життям”

• Рефлесія та “вихід поза себе” як свідчення відмінності людини від її власного типу буття

• Мораль та мова як свідчення здатності до самооб’єктивації та саморелятивізації

Поняття «стремління до ...»: Відмінність між “життям” і “добрим життям”

• “До чогось стриміти, добре чи погано себе почувати – все це вирази, які означають оту внутрішню відмінність поміж тим, чим живі істоти є “по суті”, і тим, чим вони є фактично.”

• «... феномен «стремління до ...» з притаманною йому відмінністю, яка витворюється інстинктом, відкривається лише такому єству, яке стоїть понад цією відмінністю і може ще раз визначити своє ставлення до неї, тобто до форми свого власного життя.»[1]

[1] Шпеман Р. Спроба розрізнення поміж «щось» і «хтось», ст. 285.

• “Ах, ти такий!” – “Такий я вже є”

• Людина засуджується до свого актуального стану і її відмовляється у можливості проявити себе іншою. Ця можливість відкривається лише у прощенні

• “Ніхто не є просто тим, чим він є.”

• Процес привласнення та інтеграції

Поняття «стремління до ...»: Рефлесія та “вихід поза себе”

• «Говорячи про себе в третій особі, людина виходить із центрованої в собі позиції, яку кожна природна жива істота займає стосовно навколишнього світу і розглядає себе очима іншого як подію у світі.

• (...) Мораль є можливою тільки завдяки цій здатності до самооб’єктивації і разом з тим – саморелятивізації.

• (...) Для того, щоб повідомити про свій біль як про подію у світі та ще й таким чином, щоб інший міг зрозуміти це повідомлення, людина мусить спочатку подолати безпосередній вияв болю.»[1]

[1] Шпеман Р. Спроба розрізнення поміж «щось» і «хтось», ст. 287.

Особа та належність до виду

• “... коли ми називаємо певних індивідуумів “особами”, то якраз зовсім з іншої причини, аніж та, що вони, мовляв, належать до певного класу чи становлять собою конкретне здійснення загального поняття. Вживаючи це слово, ми скоріше маємо на думці, що їхнє відношення до того, чим вони є, тобто до класу чи роду, до якого вони належать, є інакшим, аніж відношення елементів якогось класу до цього класу. Відношення цих елементів до свого класу визначається тим, фактом, що вони підпадають під нього. Особи ж, завжди належачи до якогось природного виду, належать до нього інакше, аніж інші індивідууми належать до своїх видів.” (ст. 288-9)

Античний та християнський погляд на людину. Платон

• Правда робить людину вільною

• Платон: свобода як панування розуму

• Розум є спільним органом правди, спільної для всіх

• “Панування філософів є пануванням не людей, а ідеї”

• Протиставлення загальне-індивідуальне, ідея та її втілення

• “Розум є органом загального. Де він керує, там людина свобідна. Але чому він не керує у стількох людях? Він же у них є саме для того, щоб керувати. Відповідь “тому, що людина не хоче” є для Платона безглуздою. Кожна людина хоче того, що добре для неї. І добрим для людини є лише “саме Добро”. Якщо вона його не хоче, то лише тому, що не знає. Чому ж вона його не знає? Тут антична філософія потрапляє у замкнене коло”.

Шпеман Р. Спроба розрізнення поміж «щось» і «хтось», ст. 292.

Античний та християнський погляд на людину. Новий Завіт

• людина не хоче добра тому, що вона «більше полюбила темряву, ніж світло» (Ів. 3.19);

• гріх полягає у тому, що «не вірують у Мене» (Ів. 16.9);

• поняття серця: Серце, яке любить добро чи темряву; зло є підставою незнання

• Свята Трійця і Божі Особи

• дві природи Ісуса Христа: Божа і людська

• «... Ісус Христос має дві «природи» - Божу і людську. Індивідуальне поєднання цих двох природ полягає не у їхньому змішанні, а у тому, що їх «має» одна Особа. Ця Особа є божественною, тобто такою, яка вже і до божественної Сутності відноситься таким чином, що «має» її. І саме тому немає протиріччя у думці, що вона і до скінченної, сотвореної природи може перебувати у відношенні її «посідання». А оскільки власне ім’я Ісус не означає сутності, а «когось», тобто особу як її носія, то можна сказати, що Ісус є Богом, і, незважаючи на протести монофізитів, Марія є Theotokos (Богородиця).»[1]

[1] Шпеман Р. Спроба розрізнення поміж «щось» і «хтось», ст. 300.

Стосунок до власної природи

«Люди ... існують, відрізняючи буття від свого специфічного способу буття, тобто від певної «природи». Вони не є просто своєю природою, їхня природа є чимось, що вони мають. І це посідання є їхнім буттям. Буття осіб є існуванням «розумних природ».[1] [1] Шпеман Р. Спроба розрізнення поміж «щось» і «хтось», ст. 304.