15. Правда життя в поезіях в. Симоненка.

1.1 Коли читаєш поезії багатьох українських поетів, то треба іноді перегорнути чимало сторінок, доки знайдеш вірш, який би припав тобі до серця своєю майстерністю, правдивістю, мудрим змістом. Але цілком протилежне враження створюється, коли розкриваєш збірник поезій Василя Симоненка, що помер 18 років тому в Україні, на 29-му році життя. Справді, кожен його вірш, ніби виважений на терезах літературного мистецтва й часу, говорить читачеві щось таке, чого ми не чули досі, чого не осмілювався ще ніхто так сказати, а може й не мав тієї поетичної майстерности. Одночасно все в нього зрозуміле кожному, не загорнуте в папірці езопівщини.

А скільки він висловив у своїй творчості гіркої правди про дійсність за часів Сталіна, українську дійсність, яку він бачив на кожному кроці. У своїх поетичних рядках він висловив убивчий вирок різним підлабузникам, кар'єристам, партійним примітивам, московським зайдам, що у всьому Радянському Союзі хотіли б бачити єдиную неделимую Россию. Багато серця віддав Симоненко любові до своєї рідної української землі, свого народу, показуючи його злидні й безправ'я. Особливим теплом у його творчості овіяна постать матері та взагалі доля української жінки.

Недаром критики часто знаходять у нього багато спільного з творчістю Тараса Шевченка, підкреслюючи в творчості Симоненка таку безкомпромісовість, таку національну свідомість і пробоєвість, таку любов до всього рідного, які можна бачити тільки в того, хто пішов слідами великого Тараса. Недаром партійний критик з Інституту літератури, член ЦК, Шамота, кілька років тому остерігав на сторінках київської «Літературної України» українську молодь, щоб не дуже захоплювалась творчістю Василя Симоненка, бо вона, мовляв, та творчість, має теж багато ухилів і збочень.

І справді, після виходу з друку в Мюнхені вже нового видання найповнішої збірки поезій Симоненка, яку перепачкували до Мюнхену по смерті поета, де є ціла низка творів заборонених в Україні, представники партії не могли вже далі мовчати. Проте, поезії Василя Симоненка стали улюбленою творчістю серед української молоді й дорослих читачів; вони ходять там з рук до рук, їх переписують і вивчають, як колись читали невмирущі заборонені поезії Т. Шевченка.

1.2 Василь Симоненко — великий український поет. Незважаючи на те, що йому не було й двадцяти дев'яти років, коли він залишив нас, ми маємо повне право називати його так, бо він був майстром поетичного слова і вся його творчість пройнята любов'ю до Батьківщини і рідного народу, ненавистю до кривди й образ, до приниження гідності людини. Симоненко був чистою людиною, правдолюбцем, безкомпромісним до ліцемірів і убогих духом підлабузників. У своїх творах Симоненко не замовчував нічого, він завжди називав усе навколо власними іменами. Якщо бачив перед собою злодія, хабарника, бюрократа, називав його тим, ким він є. Він жив у нелегкі часи для України й знав, що чекає на того, хто не йде на компроміс із совістю. Та й не могла людина, що написала такі твори, як "Лебеді материнства", "Пророцтво 17-го року", не бути "правді вічним другом". Поет ставить за мету викриття джерел та носіїв зла. Головне зло — це черствість душі, у чому б вона не виявлялася: у ставленні до окремої людини, до народу, до України. На думку Симоненка, таких людей треба карати.

Симоненко однаково вболівав як за весь український народ, так і за окремих людей, шукав правду та викривав кривду. Правда — серед народу. Поетові близькі до болю доля і клопоти людини-трудівника, прибитого щоденною тяжкою селянською працею. Ось спрацьований, недужий, ні синові, ні невістці не потрібний дід ("Старість"); він "все стерпить — докори, сором, лихо — лиш би вмерти на землі батьків!; ось баба Онися, що втратила трьох синів ("Баба Онися"); ось доярка з її "важким щастям", у якої від роботи "руки й ноги вночі гудуть" ("Дума про щастя"). Вони, з позиції поета, поборники правди, живуть за її законами. І поет низько схиляє перед ними голову й возвеличує їх у своїй прекрасній поезії.  І зовсім по-іншому, твердо, безкомпромісно звучить його слово, коли говорить про тих, хто чинить зло. Василь Симоненко бачив, що гине народ, гине Україна, гине з плачем, гине на очах у бездушних бюрократів, які жорстоко розправлялися з усім і усіма, хто ставав на захист культурної скарбниці народу, його гідності, хто відстоював право України на самоствердження. Як же треба було любити Вітчизну, щоб в ті часи, звертаючись до України. Всі, хто чинить зло Україні, — особисті вороги Симоненка. За це його й боялися ті, хто мав владу й силу, але силу зла.  Василь Симоненко щиро вірив у те, що настане такий день, коли народ скине зі своїх плеч катів осатанілих з нагаями і палашами і "пощезнуть всі перевертні, й приблуди, і орди завойовників-заброд". Головна сила його творчості — у небуденно, у рідкісно ясній чистоті поетової душі. Все, що він написав, має на собі печать його відкритого, чесного, повного любові до людини серця. Симоненко жодного разу не поганьбив звання українця, не відступив від свого життєвого кредо: "Я хочу правді бути вічним другом і ворогом довічним злу". Своє коротке, але таке яскраве життя прожив гідно, з честю.