70 Марксистська філософія

Філософи лише різним чином пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.

К.Маркс Марксизм, котрий виник у 50-х роках ХІХ століття, є радикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, що увібрала в себе досягнення в розвитку економіки, політики, соціології, науки і філософії того часу. Її авторами сули німецькі філософи Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895).

Марксизм виник на певному суспільному ґрунті. Його викликали до життя відповідні історичні умови, теоретичні джерела і наукові відкриття.

Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.

Теоретичними джерелами марксизму стали: англійська політична економія (Д.Рікардо, Ад.Сміт); німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фей ер­бах); соціологічна концепція французьких і англійських соціалістів (А.Сен-Сімон, Ш.Фурьє, Р.Оуен).

Наукові передумови виникнення марксизму визначаються досягненнями в галузі природничих наук. Ф.Енгельс виділяв в цьому відношенні три найбільш видатні відкриття того часу. Це – відкриття у 50-х роках ХІХ століття законів збереження енергії і речовини (Майер, Гельмгольц, Джоуль); відкриття клітинної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянінов); відкриття Ч.Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів.

Після цих відкриттів стало ясно, що попередній метод усвідомлення дійсності – метафізика, стала поступатися новій концепції – діалектиці.

Оскільки суспільна свідомість завжди є відображенням суспільної дійсності, то джерела марксистської філософії як форми суспільної свідомості необхідно шукати у суспільному житті, точніше у суспільному бутті людей, їх матеріально-предметній діяльності.

Марксистська філософія є результатом усвідомлення непримиренних соціальних суперечностей, їх теоретичної інтерпретації, узагальнення революційної соціально-політичної практики. Мова йде про усвідомлення соціальних суперечностей не взагалі в історії суспільного розвитку, а в суспільстві конкретному – буржуазному. Чому?

Тому, що в буржуазному суспільстві соціальні суперечності найбільш розвинені, загострені. Їх легше усвідомлювати, вивчати, розкривати їхню сутність та причини виникнення.

Опоненти Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби, оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі.

Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита і описана ще до Маркса. Її творцями були французькі історики ХІХ століття – Франсуа Гізо (1787 – 1874), Огюст Міньє (1796 – 1884) і Огюстен Тьєрі (1795 – 1856). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба класів ведеться із-за економічної, майнової нерівності. Особливо це стало помітним, коли по Європі пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас (революційні виступи робітників в Манчестері (1819), повстання ліонських ткачів у Франції (1831), чартистський рух в Англії (1839) і т.д.).

Маркс дав свою, аргументовану концепцію класової боротьби. Свої думки він виклав у листі до свого друга Йосипа Вейдемейєра від 5 березня 1852 року. Ось її основні положення: 1) класи виникають на певному етапі розвитку суспільного виробництва; 2) класова боротьба неминуче веде до встановлення влади робітників – диктатури пролетаріату; 3) диктатура пролетаріату є лише етапом на шляху ліквідації класів взагалі.

Маркс виявив глибоку невідповідність між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичним способом присвоєння, між працею і капіталом. Саме це, на думку Маркса і лежить в основі класової боротьби.

Маркс показав, що лише робітничий клас, як самий революційний і організований, зацікавлений в поваленні буржуазного ладу, може стати могильником капіталізму. Шляхом встановлення своєї політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль пролетаріату саме полягає в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії революційного перетворення суспільства, його філософії.

Основні ідеї нового філософського світогляду Маркс виклав у своїй праці “Тези про Фейербаха”, про яку Енгельс говорив, що у ній, у зародку, є всі елементи нової філософії. У чому сутність цих елементів?

1. Центральною ідеєю тез Маркса є з’ясування змісту практики як предметної діяльності, котра повинна лежать в основі оцінки предметності як самого мислення, так і пізнання. Саму практику Маркс визначав як збіг зміни обставин і людської діяльності, такий збіг він розглядав як “революційну практику”.

Все суспільне життя, за Марксом, є, по суті, практичним. Всі таємниці, котрі заводять теорію, філософію в нетрі, містику, знаходять своє раціональне розв’язання лише у людській практичній діяльності. Маркс висуває ідею практики к критерію істини на відміну від попередньої філософії, котра вбачала цей критерій у теоретичній діяльності.

2. Люди суть продукти обставин і виховання. Це – теза попередньої філософії. У дійсності ж, за Марксом, сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин.

3. Коріння релігії слід шукати у земній основі. Це вірно. Але ця земна основа може бути зрозумілою лише з її самосуперечливості.

Земна основа роздвоюється, відокремлює себе від самої себе і це відокремлене видається за релігійне, “самостійне царство”. Отже, земна основа релігії може бути зрозумілою лише через свою суперечливість і її подолання. Уявлення про бога, саме “релігійне почуття” формується на земній основі і є “суспільним продуктом”.

4. Найбільше, що могла досягти попередня філософія – це спостереження діяльності окремих індивідів у громадянському буржуазному суспільстві. Для неї характерна споглядальність як спосіб діяння.

5. Точка зору попередньої філософії – буржуазне суспільство. Точка зору нової філософії – людське суспільство або усуспільнене людство.

6. Попередня філософія лише намагалася пояснити світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.

Далі. Говорячи про нові елементи марксистської філософії слід послатися на Енгельса, котрий в заслугу Марксу ставив дві речі: 1) відкриття матеріалістичного розуміння історії; 2) відкриття закону додаткової вартості.

Сутність матеріалістичного розуміння історії Маркс з’ясував у передмові до своєї праці “До критики політичної економії”. Ось його стислий виклад:

У суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини – виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складають економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова, якій відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, насамперед з відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих відносин, внутрі яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді наступає соціальна революція, яка приводить виробничі відносини, насамперед, відносини власності, у відповідність з розвитком продуктивних сил. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами. Як про окрему людину не можна судити на основі того, що вона сама про себе думає, так само не можна судити про певну епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити з суперечностей матеріального життя, із існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна формація не загине до тих пір, поки розвиваються її продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору і нові більш розвинені виробничі відносини ніколи не з’являться раніше до тих пір поки визріють матеріальні умови її існування в надрах старого суспільства (Див. К.Маркс и Ф. Енгельс. Соч. т.13, стор. 6–7).

Це коротке, стисле формулювання основних положень, законів і принципів марксистської соціальної філософії. Сутність матеріалістичного розуміння історії, отже, полягає в тому, що в основі життя суспільства лежать фундаментальні матеріальні чинники, а суспільна свідомість, її різноманітні форми в кінцевому рахунку визначаються цими матеріальними чинниками і залежать від них.

Що ж до відкриття Марксом закону додаткової вартості, про який говорив Енгельс, то тут необхідно зауважити наступне:

Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників зверх вартості його робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем (капіталістом). Тобто, закон додаткової вартості відображає необхідний, суттєвий зв’язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквіваленту. Іншими словами, закон додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним об’єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Додаткова вартість, яка створюється робітниками і привласнюється, – глибинна, критеріальна основа непримиренних соціально-класових суперечностей. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії є закономірною, необхідною і неминучою.

Маркс і його вчення мали і мають багато послідовників. Це такі відомі діячі, як Йосип Вейдемейер (1818 – 1866), Фрідріх Енгельс (1820 – 1895), Йосип Діцген (1828 – 1866), Поль Лафарг (1842 – 1911)

Основні риси марксистської філософії. Марксистська філософія є результатом теоретичного усвідомлення суперечливої капіталістичної дійсності, непримиренних суперечностей між робітниками, з одного боку, і роботодавцем (буржуазією), з іншого. Марксистська філософія є радикальним оновленням світової філософії. В чому цей радикалізм виявляється?

1. В тому, що марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату. Робітничий клас знайшов у марксистській філософії свою духовну зброю. Марксистська філософія знайшла в особі робітничого класу свого матеріального носія.

2. Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмету, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.

3. Радикалізм, далі, виявляється у розповсюдженні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але і на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну основу суспільства – спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості.

4. Радикалізм філософії К.Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії.

5. Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес.

6. В марксистській філософії, вперше, практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.

І, насамкінець, останнє міркування стосовно марксизму і марксистської філософії, їхньої трагедії.

Трагедія ця полягає в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії, які не витримали перевірки суспільною практикою.

Марксистська філософія, марксисти, виходячи із своїх основоположних постулатів, ідеальну, уявлювану модель соціалістичного суспільства видавали за емпіричну реальність. На практиці ж ці постулати не знайшли свого підтвердження.

71.

Проблему відчуження Карл Маркс розглядає у ранній своїй праці «Економічно-філософські рукописи» [вперше опубліковані 1932 року після смерті Маркса] (Ökonomisch-philosophische Manuskripte, 1844). Власне розуміння відчуження у Маркса формувалось під впливом таких відомих німецьких філософів, як Гегель, Гесс, Фейербах.

У розумінні Маркса, феномен відчуження позначає той стан, коли сили, витворені людиною, повертаються проти неї самої, тобто спостерігається явище ворожості рукотворного світу його творцям, втрати контролю людини над продуктами діяльності. Зі зростанням влади людини над природою зростає і її відчуження. Карл Маркс розрізняє чотири види відчуження:

від результатів своєї праці, бо продукти забирає капіталіст і вони надалі "живуть власним життям";

від процесу виробництва, адже слабко уявляє, що робить і для чого;

від себе, тому що йому протистоїть власне я, жорстко запрограмоване на виробництво, а не на творчість;

від суспільства, а точніше - від власної родової соціальної сутності;[2]

Карл Маркс наголошував, що відчуження — це продукт певного способу виробництва, а саме капіталістичного. Відчуження у нього виступає і причиною, і наслідком капіталізму. Шлях подолання відчуженння, за Марксом, - скасування приватної власності.

Ця концепція допомогла Марксу знайти підтримку серед багатьох західних інтелектуалів, вказавши нові недоліки капіталізму. Вплив марксистського розуміння відчуження можна прослідкувати у працях відомих соціологів ХХ століття.

72.

Матеріалістичне розуміння історії.

Матеріальне виробництво, тобто виробництво матеріальних цінностей – житла, продуктів харчування, одягу і т.д. – є основною умовою будь-якої історії, будь-якого суспільства і воно повинно виконуватися безупинно. Матеріальне життя, матеріальні суспільні відносини, що формуються в процесі виробництва матеріальних благ, детермінують всі інші форми діяльності людей – політичну, соціальну, духовну і т.д. Ідеї, навіть туманні утворення в мозку людей є результатом їхнього матеріального життя. Мораль, релігія, філософія й інші форми суспільної свідомості відображають матеріальне життя суспільства.

Виробництво матеріальних благ необхідно для задоволення потреб людей, але задоволені потреби ведуть до нових потреб, оскільки нове виробництво породжує нові потреби. А задоволення нових потреб вимагає нового виробництва споживання. Така діалектика виробництва і споживання. Так Маркс формулює закон зростання потреб.

Матеріалістичне розуміння історії Маркса можна резюмувати у такий спосіб: 1) дане розуміння історії виходить з вирішальної ролі матеріального виробництва безпосереднього життя. Необхідно вивчати реальний процес виробництва, відносини, що реально складаються між людьми. 2). Воно показує, як виникають різні форми суспільної свідомості – релігія, філософія, мораль, право і яким чином вони визначаються матеріальним виробництвом. 3). Воно завжди залишається на ґрунті дійсної історії, пояснює не практику з ідей, а ідейні утворення з матеріального життя. 4). Воно вважає, що кожна ступінь розвитку суспільства застає визначений рівень продуктивних сил, визначені виробничі відносини. Нові покоління використовують продуктивні сили, придбаний попередній капітал і в такий спосіб одночасно створюють нові цінності і нові продуктивні сили. 5). Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі.

Визначальна роль економічного фактора зовсім не означає, що генетично економічна сфера передує всім іншим. Зрозуміло, це було б абсурдним твердженням. Усі сфери громадського життя знаходяться в єдності і жодна з них не передує іншої.

Таким чином, виражаючись фігурально, можна сказати, що суспільство – це багатоповерховий будинок з одним фундаментом. Поверхи – неекономічні фактори. Вони різні і на деяких відрізках історії відіграють домінуючу роль. Фундамент – це економіка. Вона виступає як детермінанта. Іманентно вона варіантна, але для історії інваріантна. Домінанти і детермінанти знаходяться в діалектичній єдності.

73.

Філософські ідеї В.І.Леніна

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870-1924) – політик, філософ, що сприйняв марксизм у науково-раціональній, об’єктивній формі та поєднав його з російською месіанською ідеєю. Ленін є ідеологом та організатором соціалістичної революції та соціалістичної держави. Ленін виходить з того, що філософія (у її марксистському варіанті) являє собою методологічну та світоглядну основу революційної практики пригнічених класів (перед усім пролетаріату). Відношення до діяльності та творчості Леніна є не одностайним.

Основні філософські праці Леніна: “Матеріалізм та емпіриокритицизм” (1909), “Три джерела та три складові частини марксизму” (1913), “Філософські зошити” (1914-1915), “Про значення войовничого матеріалізму” (1922). В праці “Матеріалізм та емпіриокритицизм” Ленін, критикуючи фізичний ідеалізм (емпіриокритицизм), розглядає філософські проблеми діалектичного матеріалізму.

Ленін дає діалектико-матеріалістичне визначення матерії, основною властивістю якої є об’єктивність. Ленін також робить аналіз теорії пізнання, критикує раціоналізм та сенсуалізм за їх однобічність та розуміє процес пізнання як діалектичну єдність чуттєвого та раціонального, а також практики. Він розробляє діалектико-матеріалістичне вчення про істину, формулює поняття об’єктивної абсолютної, відносної, конкретної істини: пов’язує проблеми гносеології з новими відкриттями в області природознавства. Недоліком, обмеженістю філософських ідей Леніна є те, що навіть у цій віддаленій від політики та соціальних відносин сфері, він вбачає боротьбу класових, партійних інтересів, оцінюючи будь-які прояви ідеалістичної та релігійної думки як вираження ідеологічної, політичної реакції.

У “Філософських зошитах” центральне місце віддане матеріалістичній діалектиці, ядром якої Ленін вважає закон єдності та боротьби протилежностей, абсолютизуючи при цьому боротьбу. Підсумовуючи особливості діалектики як науки, Ленін доходить висновку, що діалектика є логіка та теорія пізнання.

У працях “Імперіалізм як вища стадія капіталізму” (1915-1916), “Держава та революція” (1917), спираючись на марксистські ідеї, Ленін розглядає проблеми соціального розвитку, сутності та практики звершення соціалістичної революції, створення держави, диктатури пролетаріату, будування соціалізму у Росії. Ленін створює теорію національних відносин, обґрунтовує сугубо класове, політичне розуміння природи моральності та моралі, послідовно з войовничих позицій критикує релігію як служницю пануючих класів. Політично жорстко орієнтовані філософські ідеї Леніна, дозволяли використовувати їх у якості практичного керівництва для виправдання будь-якого насильства як революційної необхідності. До того ж Сталін, що оголосив себе послідовником та продовжувачем ідей Леніна, практично сприяв перекрученню, абсолютизації, вихолощуванню комуністичних ідеалів та ленінських принципів будування соціалізму в одній окремо взятій країні. В СРСР того класичного соціалізму, який уявляли теоретики марксизму, реально не існувало. Мав місце державно-бюрократичний вульгарний соціалізм, в якому використались символіки та міфологеми комуністичної суспільно-економічної формації. Така перекручена модель соціалізму (з окремими нюансами) реалізувалась у Китаї, Монголії, Кореї, у В’єтнамі, країнах Східної Європи, звільнених від фашизму, на Кубі. До кінця 80 – початку 90 років ХХ століття країни “соціального табору” відмовились від моделі соціалізму і стали будувати буржуазні суспільства.

Ленінські принципи (класова боротьба, войовничий матеріалізм, пролетарський демократизм, войовничий атеїзм, іморалізм, партійність) при побудуванні соціалізму в СРСР виявились неспроможними і в інших “соцкраїнах”. Марксова ідея соціалізму знайшла більш адекватне втілення не у ленінському, а західному варіанті (“шведська модель соціалізму” та ін.).

74.

Сучасна західна філософія

Сучасна західна філософія відрізняється від “класичної” цілою низкою особливостей, зрозуміти які можна, тільки порівнявши їх. Класична західна філософія висунула вимогу пізнання природи і суспільства з метою їхнього розумного перетворення. При цьому більшість мислителів виходило з тези доступності пізнання, і відповідно, можливості досягнути істини будь–якій людині. Такий гносеологічний “демократизм” доповнювався “оптимізмом”.

Вважалося цілком можливим на основі опанування законів природи суспільства панувати над ними. Це означало, в першу чергу, досягнення матеріального благоденства людства за допомогою науки і найвищого розвитку людини, усіх його духовних і фізичних сил за допомогою встановлення оптимального суспільного устрою. Незламній вірі вчених в силу людського розуму та обов’язковість суспільного прогресу був нанесений перший удар французькою революцією 1879 р. Суспільство, що вважалося заснованим на “принципах розуму”, що проголосило “розум” божеством, в основу своєї політики офіційно поклало вчення “геніїв людства”, виявилося і нерозумним і нелюдяним.

Терор, громадянська війна з десятками тисяч безневинних жертв змусила багатьох філософів поміркувати над справжніми можливостями розуму і науки. На одній з шкіряних фабрик біля Ліона (за свідченням історика Т.Карлейла) за останнім словом тодішньої технології вироблялися рукавички з чоловічої шкіри контрреволюціонерів. Жіноча шкіра, як більш тонка, на ці вироби не годилася і йшла на обробку продукції. Наступні події в Європі та в Америці (наполеонівські війни, перевороти, революція 1848 р.) поставили під сумнів значення освіти для пом’якшення вад та встановлення соціальної гармонії. Наука ж показала свій “звіриний оскал” у першій світовій війні 1914 р., продемонструвавши здатність використовувати її для масового знищення людства, його культури, в газових атаках і бомбардуваннях мирних міст. Не дивно, що найбільш проникливі мислителі кінця XIX ст. в момент, здавалося б, найбільшого торжества ідей класичної філософії раптом заговорили про сумнівність історичного прогресу, релятивність істини, ірраціональність історії і самої душі європейської людини.

Надлам класичної філософії відбувся вже в вченнях Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше та їхніх послідовників. Ці видатні філософи показали, що і пізнання і процес добування істини доступні далеко не всім і кожному, світ зовсім не є раціональною єдиною системою, а прогрес наук привів до жахливого для людства наслідку. Історія, швидше, ірраціональна, а пізнання аристократичне і переповнене міфами. Спроба ж створити всеосяжний світогляд виглядає смішним на тілі крайньої індивідуалізації людського буття, його атомізації. Проблема людини поверталася досі небаченою площиною. З одного боку – нівелювання, “усереднення” людини, становлення і поширення у світі “людини юрби”, з іншого боку – самітність, розпач і безпорадність людини перед світом і суспільством як межа індивідуалізму. Вже в Шопенгауера, Ніцше, Керкегора ми знаходимо мотиви більш пізнього етапу західної філософії, що домінують у ній з 20-х р. XX ст. Якщо коротко визначити основні тенденції сучасного філософського мислення на Заході, то треба назвати сцієнтизм, антропологізм, повернення до основ містико-релігійної філософії.

У XX ст. висувається цілий ряд сміливих і нових ідей, що вдало конкурують зі старою “класичною” філософською системою. Це, по-перше, ідея вивчення життя окремої людини і важливість її аналізу, примата вивчення життя індивіду над дослідженням великих людських суспільств (класів, народів, націй, етносів і т.д.).

По-друге, цей рух від ідеї вільної і розумної людини, здатний кардинально переробити природу і суспільство і себе особисто, до людини, жорстко детермінованій економікою, політикою, релігією й ін. Виявилося, що в людини є не тільки розум і свідомість, але і підсвідомість, що разом з інтуїцією стає центром сучасної антропології.

По-третє, свідомість і розум окремої людини і (що найважливіше) суспільна свідомість не розуміються тепер як незалежна структура. Навпаки, оголошується, що вони виявляються об’єктом маніпуляції з боку різних сил держав, партій, авторитетів і навіть ірраціональних сил – масонів, магів, таємних орденів, партій і т.д.

По-четверте, активно проводиться ідея двох не пересічних ліній людського знання – наукового і філософського, що мають своїм кінцевим продуктом “наукову істину” і “філософську правду”. Відповідно, оптимістичні погляди “класичної” західної філософії продовжуються в ідеях “технотронного” “постіндустріального” суспільства. Але куди більшу вагу мають ідеї антигуманістичної сутності науки, що може привести до фізичної загибелі світу у вогні ядерного вибуху або до його деградації шляхом промивання мозків засобами сучасної електронної техніки і тотального контролю над величезними масами людей.

Виникають принципово нові філософські картини світу і стилі мислення; наприклад, соціально-екологічний тип мислення і картина світу, що визначають сучасну науку та культуру. З середини 50-х р. XX ст. проблеми розвитку людства в зв’язку з бурхливою науково-технічною революцією почали розроблятися у світовому масштабі. У джерел наукових дискусій стояли різні наукові об’єднання, з них найбільш помітним став так називаний “Римський клуб”, очолюваний Ауреліо Печчеї. Страх за майбутнє людства спонукав вчених виділити три головних питання: чи виникає між людиною і природою катастрофічне протиріччя? Якщо це так, то чи можна сказати, що дане протиріччя випливає з джерел науково-технічного прогресу? І нарешті, чи можна зупинити загибель природи і людства, яким шляхом?

Незважаючи на різні варіанти відповідей на поставлені запитання і різні аргументації, основні риси нової духовної позиції “нового гуманізму” і нової картини світу такі: мале проти великого, базис проти центра, самовизначення проти визначення ззовні, природне проти штучного, ремісниче проти промислового, село проти міста, біологічне проти хімічного, дерево, камінь проти бетону, пластику, хімічних матеріалів, обмеження споживання проти споживання, економія проти марнотратства, м’якість проти твердості. Як бачимо, нова картина світу поставила в центр історії людини, а не безликі сили. Культурний розвиток людини відстав від енергетичних і технічних можливостей суспільства. Вихід бачився в розвитку культури і формуванні нових якостей людини. У ці нові якості (основу нового гуманізму) входять глобальність мислення, любов до справедливості, відраза до насильства.

Звідси випливають і нові задачі людства. На думку теоретиків Римського клуба їх рівно шість: 1.Збереження культурної спадщини. 2.Створення світової зверхдержавної спільності. 3.Збереження природного середовища існування. 4.Збільшення ефективності виробництва. 5.Правильне використання ресурсів природи. 6.Розвиток внутрішніх (інтелектуальних, сенситивних. (почуттєвих), соматичних (тілесних) здібностей людини.

В той же час широко поширюються не нові, але модернізовані іраціонально-містичні уявлення про світ, пов’язані з відродженням астрології, магії, вивченням “паранормальних” явищ у психіці людини і в природі. Феномени магії дуже різні: це медична магія (знахарство, чаклунство, шаманство); чорна магія – засіб заподіяння зла та усунення з претензіями на альтернативну соціальну владу (наврочення, псування, заклинання та ін.); церемоніальна магія (вплив на природу з метою зміни – виклик дощу, моделювання успішної війни з ворогом, полювання і т.д.); релігійна магія (вигнання злих духів або злиття з божеством за допомогою обрядів “каббала”, “екзорцизм” і т.д.

Надзвичайно поширилася астрологія щодо “окультних наук”, тобто до форм знання, заснованим на магічних вченнях (гадання по руці, по рельєфі черепа, нутрощам і кістам тварин, по числах і ін.). Астрологія шукає одкровення, що пояснить будівлю всього космосу, шляху утворення світу і покаже долю окремої людини. Остання залежить від положення зірок, планет та особистих зусиль людини. До окультних наук відноситься алхімія, що робить трансмутацію речовини (якісний перехід свинцю в золото, вугілля в алмази і т.д.) і що займається збагненням таємниць природи через магічні дії і процедури типу “перегонка”, “сублімація”, дозрівання металів, росту душі металів і “вплив зеленої зірки” і т.д.

До паранормальних явища входять ясновидіння, духовидіння, телепатія, телекінез, полтергейст і проблеми НЛО. В основному перераховані явища пояснюються або видами природної енергії, про які ми поки нічого не знаємо, або властивостями свідомості окремих неординарних облич: екстрасенсів, білих і чорних чаклунів, шаманів і т.д., або наявністю “неземних” форм життя. Якщо характеризувати всі ці явища з нового погляду на світ (нова картина світу) і нового мислення XX ст., необхідно відзначити наступні основні положення. 1.Магія, астрологія, духовидіння і т.д. розглядаються як реалізація об’єктивних можливостей, закладених чи в природі чи в свідомості людини, ще невідомих науці, але в принципі пізнаваних. 2.Магічні і містичні явища не суперечать науці, а доповнюють її, пояснюючи духовну сутність людини і космосу переважно нераціональним шляхом (одкровенням, осяянням та ін.).

Нове бачення світу засноване на містичних переживаннях, особливих станах свідомості (поза щоденністю і раціональністю), особливій мові, що описує реальне “загробне” життя в спеціальних поняттях. Інший важливий момент нового погляду в принципової “нримежності” з наукою і практикою. Там, де практика не досягла впевненої регулярності, а наука не надає впевненого пояснення, завжди знаходиться місце для магії, паранормальних явищ і т.д. Оскільки природа невичерпна, то наука і практика завжди обмежені. І отже, ми завжди будемо зіштовхуватися з іраціонально-містичним, магічним уявленням про світ.

Відомий внесок в іраціонально-містичну картину світу вніс психоаналітичний напрямок у психології та культурології. Він виник як цілком раціональне вчення про особливості психіки людини, що пояснює глибини його підсвідомості, вплив емоцій, почуттів, вражень на поведінку людини й особливості культури людини. Але навчання засновників психоаналізу 3.Фрейда, К.Юнга, А.Арпера було витлумачено в іраціонально-містичній площині. Взявши за точку відліку ідеї психоаналітиків про уродженість і спадковість “первинних потягів” людини, сексуальних комплексів, природи несвідомого як внутрішнього і сутнісного ядра людини, ряд їхніх послідовників (В.Рейх, Карен Хорні та ін.) заговорили про принципову нез’ясовність людської діяльності, містичної сутності сексуальної свободи і негативному розумі людства, що виключає раціональність.

75.

Позитивізм та його історичні форми.

Одним з основних філософських напрямків, що виражають сцієнтистську тенденцію, є позитивізм, що проходить у своєму розвитку низку історичних етапів. Позитивізм зароджується у 30-40-і роки ХІХ ст. у Франції. Поступово позитивізм розповсюджується по Європі, знаходить прибічників у США та Канаді.

В історії філософської думки мають місце наступні історичні форми (етапи) позитивізму: власне “позитивізм” (або “перший позитивізм”); “емпіриокритицизм” або “махізм”; неопозитивізм (різновиди – “логічний позитивізм”, “сематичний позитивізм”); пост позитивізм (різновид “критичний раціоналізм”). Як правило, засновники і послідовники кожного нового етапу позитивізму, розвиваючи ідеї попередників, шляхом критичного відношення до існуючих ідей, все більш грунтовніше та багатосторонніше філософськи осмислювали таку специфічну область діяльності людей як наукове знання. Незаперечні завоювання позитивістів у тому, що вони повернули суспільства до нуки, як і науку до суспільства, коли вона (у ХХ ст.) стала безпосередньою виробничою силою суспільства.

Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт (1798-1857), який у роботі “Дух позитивної філософії” визначає поняття “позитивне” як реальне, фактичне, на відміну від химерного, сумнівного, негідного, негативного, тобто нереального. Формулюючи закон “трьох стадій розвитку духу”, О.Конт виділяє теологічну, метафізичну та позитивну (наукову) стадії розвитку духу. Таким чином, вся передуюча філософія є недосконалою, оскільки вона спочатку орієнтувалась на теологічні “абсолюти”, а потім метафізичні (“перші та кінцеві причини”), що не мають досвідного (наукового) обґрунтування. На третій позитивній стадії філософія формулює закони (“Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб уникати”). Ці вирази є девізом позитивізму. Завдання філософії – побудування всеохоплюючої системи наукового знання.

До першого позитивізму відносять також філософські ідеї англійців Джона Мілля (1806-1873) та Герберта Спенсера (1820-1903).

Виникнення другого етапу – “емпіриокритицизму” пов’язане з іменами Ернеста Маха (1838-1916) та Ріхарда Авенаріуса (1843-1896; а його становлення обумовлене “кризою природознавства” (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Представники емпіріокритицизму вважали, що основною установкою позитивізму є отримання чистого досвіду за допомогою критики. Завданням же філософії є створення теорії наукового знання.

Третій етап у розвитку позитивізму називається “логічним позитивізмом” (неопозитивізмом), починається у 20-і роки ХХ ст. Його представники Бертран Рассел (1872-1970), Людвіг Вінгенштейн (1889-1951), а також Моріц Шлик (1882-1936), Рудольф Карнап (1891-1970) та ін. Завданням філософії стає аналіз мови науки (логічний аналіз наукових висловів та узагальнень), усунення з неї псевдопроблем (попередньої метафізики). Був вироблений метод перевірки справжності суджень – принцип верифікації, коли справжність гіпотези доводиться або за допомогою досвіду, або за допомогою логічного доказу на основі досвіду.

До різновиду неопозитивізму відносять так званий “сематичний позитивізм” (Альфред Тарський (1902-1983), Р.Карнап та ін.). Представники цього напрямку відмовляються від розуміння “безпосередньо даної реальності” як сукупності чуттєвих даних та розуміють реальність як сукупність значень.

У 1960-1970-і роки починає формуватися четвертий етап позитивізму – пост позитивізм або “критичний раціоналізм”. Його основоположником стали Карл Поппер (1902-1994), Томас Кун (н. 1922 р.), Імре Лакатос (1922-1974), Пол Фейєрабенз (н. 1924 р.). Так К.Поппер виступив з критикою принципу верифікації, який був покладений в основу пізнання неопозитивістами. Він запропонував взамін принцип фальсифікації, згідно з яким необхідно не підтвердження фактів на істинність, а спростування їх неістинності. У світі науки, за К.Поппером, витримують найнепротирічніші концепції, пройшовши через випробування критикою. Неопозитивізмом був вироблений також принцип філлібілізму, згідно з яким будь-яка наукова теорія не може бути як кінцево спростована, так і раз і назавжди підтверджена. Іншими словами, всі наукові теорії, будучи гіпотетичними за характером, містять лише правдоподібні ствердження, а не незаперечні закони. Значить, будь-яка теорія (в силу її ненадійності, а то і помилковості) повинна постійно переглядатися. Ще один принцип позитивізму – принцип раціонально-критичної дискусії. Згідно з ним, як тільки в теорії виявляється протиріччя хоча б у одному факті, її необхідно переглянути, а нову теорію знову піддавати критичному аналізу. Нарешті, важливим у неопозитивістів вважається принцип інваріантності (сумірності), згідно з яким всі наукові теорії використовують нейтральну один від одного емпіричну мову. Т.Кун, зокрема, виходить з того, що наукове пізнання здійснюється спільнотою вчених-професіоналів і тому за результати наукових теорій несуть відповідальність компетентні професійні групи, а не влада або широкі маси (спільнота). Розвиток науки являє собою стрибкоподібний, революційний процес зміни парадигм. І.Лакатос виходить з того, що основною структурно-динамічною одиницею науки є науково-дослідницька програма, а історія розвитку науки – це зміна конкуруючих дослідницьких програм, що замінюють окремі допоміжні теорії. П.Фейєрабенд, піддаючи критиці принцип інваріантності неопозитивістів, висунув принцип поліферації (розмноження) теорій. Саме альтернативні теорії (несумісні з вже існуючими та визнаними) прискорюють розвиток науки. Вони ж, завдяки конкуренції та зростаючій кількості альтернатив, сприяють розвиткові потужності людського мислення. В силу того, що будь-яка теорія є самодостатньою (не схожа ні на які інші, має свою мову, несумірна з існуючими), то діяльність вченого, як і розвиток науки є ірраціональними. Звідси, за П.Фейєрабендом, наука є форма ідеології та нічим не відрізняється від міфу або релігії. Отже, необхідно звільнити суспільство від “диктату науки”, відділити науку від держави; нехай вона бореться за виживання сама. Для постпозитивістів є характерним також дослідження впливу політики, етики, філософії, як володарів позанаукових фактів, на розвиток наукової теорій.

76. Філософія життя Ніцше.Основа життя , за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Вчення Ніцше про надлюдинугрунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина,

природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль ра

77. Экзистенционализм:немец, франц, русск, яп, др, религ, секулярн формы экз.

междумир войнами, от Сократа и софистов. Хайдеггер, Ясперс, Сартр, Камю.

"ф-фия кризиса", разочаров в истории, кризис разума, неустойчивость чел бы-

тия, чтобы устоять в этом мире, индивид д разобраться со своим внутр миром.

Проблчел-ка: чел не инструмент, кот м управлять, он-S. "Чел, пробудись!",

противодейст миру. Жизн мир личности- мир дух-ти. Противопостсоц и индив

бытия. Чел не опред никакой сущностью, такой сущ-ти нет, имеет значение

только сущ-е: чел сначала сущ-ет, появл в мире, а потом опред-ся как личность.

Чел-исторсущ-во, пребывающ "здесь и теперь". Чел-временноесущ-во, предназ-

нач к смерти. "Пограничн ситуации"-предельн жизнен обст-ва, в кот пост попад

чел, глпогрсит-перед лицом смерти. Погр сит ставят чел перед выбором, гл

момент выбора-"за" Бога(путь веры), "против"(бож кара). Секулярнэкзистенц:

Заброшенность в мир:чел никем не созда, появл по воле случая, Бога нет, не на

сто опереться, Бог умер, в мире нет знамений, чел сам формир себя как личность,

выбир те или иные идеалы. Выбирая себя, выбирает всех людей, созд образ чел-

ватревога за чел-во. Спос-ть творить самого себя-свобода чел. Чел свободен

всегда, свобода сознания, выбора. Деят-ть людей направлвнутрпобужд-ми,

от чел зависит многое, выбор ср-в д/достиж целей(-чел рожд в конкр условиях).

Без свободы нет отв-ти, если чел не свободен-он не отв-ненза свои действи