39. Суспільна свідомість

суспільна свідомість – це сукупність поглядів, уявлень, настроїв, почуттів, традицій, ідей, теорій, які відображають суспільне буття в цілому або його окремі сторони в свідомості людей.Суспільна свідомість досить різноманітна, вона складається з багатьох форм, існує, наприклад, політична форма свідомості, правова свідомість, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова форми свідомості.

Визначальним у виникненні і розвитку суспільної свідомості є матеріальні умови життя суспільства. Слідом за зміною суспільного буття людей змінюється суспільна свідомість. Але процес відображення суспільного буття в свідомості людей є досить складним і суперечливим. Не слід вважати, що суспільна свідомість автоматично змінюється слідом за зміною суспільного буття, що перша, ніби тінь, переслідує матеріальні умови життя людей. Як правило, економічні відносини відображаються в свідомості не безпосередньо, а опосередковано. Це можна пояснити тим, що різні форми суспільної свідомості знаходяться на різних ступенях наближення до економічного базису.На формування суспільної свідомості опосередкований вплив здійснюють держава, політичні, правові відносини тощо. Якщо не враховувати цей вплив на суспільну свідомість, а виводити її безпосередньо з виробництва і виробничих відносин, то це може призвести до спрощення і вульгаризації в соціології. В цьому випадку важко, а то й зовсім неможливо зрозуміти погляди, настрої, ідеї, теорії, що виникають на певному етапі розвитку суспільства. Суспільна свідомість досить неоднорідна. Вона має складну структуру. Це пояснюється глибиною проникнення свідомості людей в реальну дійсність. Суспільна свідомість складається з різних духовних явищ залежно від ступеня розуміння, відображення суспільного буття. Свідомість поєднує в собі такі елементи, як почуття, настрої, уявлення, ідеї, різні теорії тощо. В одних із них суспільне буття відбивається стихійно, в інших – свідомо, в одних – чітко, зрозуміло, в інших – завуальовано, невиразно.

За глибиною відображення суспільна свідомість поділяється на буденну і теоретичну (наукову). Буденна свідомість відображає зовнішній бік суспільного життя, тобто безпосередній життєвий досвід. Теоретична свідомість обґрунтовує сутність, закони предметів та процесів, хоча помилки та перекручування також не виключені. Вона базується на науковому знанні, його узагальненні у філософських концепціях. Суспільна свідомість відображає суспільне буття з позицій певних соціальних станів, груп, класів, що представляє її ідеологічний аспект. Цей рівень суспільної свідомості є ідеологією. Ідеологія – це сукупність суспільних ідей, теорій і поглядів, які відображають суспільне буття з позицій певної соціальної спільності. Вона виступає як теоретично систематизована свідомість окремої соціальної групи чи суспільства в цілому. Оскільки будь-яка людина завжди включена в певні соціальні спільності, має певні інтереси, вона завжди буде сприймати явища суспільного життя з певних ідеологічних позицій. Якщо останні відображають істинний стан справ, тоді знання буде об'єктивним. Крім буденної та теоретичної свідомості виділяють суспільну психологію. Суспільна психологія виникає безпосередньо з суспільного буття. Вона складається з таких основних елементів, як думки та уявлення, які виникають під впливом матеріальних умов життя людей. Ці думки можуть бути також перейняті від попередніх поколінь. Вони, як правило, не оформлені в струнку систему, не мають послідовності, виникають стихійно в повсякденному житті. До суспільної психології входять також і такі елементи, як почуття, настрої людей, що відображають їх ставлення до інших суспільних груп. До них належать ще звичаї, традиції, які передаються з покоління в покоління, а також нові звичаї, що з'являються в результаті економічного розвитку суспільства. Отже, суспільна психологія – це сукупність поглядів, звичок, думок, уявлень, почуттів, звичаїв, прагнень, які безпосередньо відображають повсякденні умови життя певної соціальної групи людей.

Суспільне буття – первинне, суспільна свідомість – вторинна. Але таке співвідношення спостерігається в певних межах. Суспільна свідомість має відносну самостійність і активність. Зміни в суспільному житті, тобто утвердження нових відносин, структурні перетворення тощо не виникають самі по собі. Для цього потрібні цілеспрямовані, усвідомлені дії людей. Свідомість сама по собі не може змінювати суспільне життя. Вона реалізується у діяльності людей відповідно до об'єктивних умов. Якщо умови визріли і дії людей сприяють вирішенню проблем, що виникли, то можна розраховувати на успіх. Але якщо таких умов немає, то реалізація найкращих побажань приречена на невдачу.

40. СУСПІЛЬСТВО ЯК система що Розвивається Очевидно, що суспільство, представляючи собою сукупність відносно стійких, стабільних структур, не стоїть тим не менш у стані нерухомості, спокою. Про нього, як і про природу, можна сказати, що воно постійно змінюється, тому розгляд суспільства в статиці, тобто з точки зору його організації, структури, обов'язково має бути доповнена аналізом його динаміки, зміни та розвитку.  При дослідженні проблем розвитку суспільства в сучасній філософії широко використовуються такі терміни, як функціонування, зміна, розвиток, прогрес, регрес, фактори розвитку, еволюція, революція і ін Розглянемо коротко зміст цих понять.  Почнемо з часто зустрічається поняття «зміна». Це саме широке поняття, що означає перехід в якийсь інший стан. Процес - це єдина серія змін у соціальних системах, тобто в групах, інститутах, інших елементах соціальної системи. Найпростішим процесом є функціонування суспільства, під яким розуміється сукупність відбуваються в ньому зворотних змін. Можна сказати, що функціонування суспільства-це його повсякденна життєдіяльність в рамках сформованих структур і стосунків.  Іншим типом соціальних процесів є розвиток. Спільним у функціонування і розвитку є те, що обидва ці процеси засновані на змінах, але особливістю розвитку є незворотній характер цих змін.  Саме ж розвиток може відбуватися у різних напрямках: прогресивному і регресивному. У самому загальному вигляді поняття «прогрес» означає перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. У ряді випадків прогрес виявляється у збільшенні ступеня пристосованості і життєздатності системи в мінливих умовах її існування і пов'язаний з процесом ускладнення системної організації. Протилежним прогресу є поняття «регрес» - процес звуження можливостей системи до саморозвитку, в окремих випадках він може проявлятися у спрощенні та руйнації системи.  Розгляд суспільства з точки зору його зміни і розвитку включає в себе такі основні проблеми:  • типи відбуваються в суспільстві змін;  • джерела або фактори розвитку;  • форми, в яких відбувається будь-який розвиток. 

41)Проблемасенсу, цінностілюдськогожиття в духовномудосвіділюдстваЗа невеликими виключеннями у всі часи і всі народи висловлювалися про життя досить негативно. Життя - страждання (Будда, Шопегауер і ін.). Життя - сон (Платон, Паскаль). Життя - безодня зла (Древній Єгипет). "Життя - боротьба і мандрівка по чужині" (Марко Аврелій). "Життя - це повість дурня, яку розповів ідіот, повна шуму і люті, але позбавлена змісту" (Шекспір). "Усе людське життя глибоко занурене в неправду" (Ніцше). Ставлячи перед собою певну мету, людина починає добиватися задоволення відповідної потреби. Тому діяльність людини (її спрямованість, характер, суспільна цінність і значущість) у кінцевому підсумку визначається складною системою потреб, що переплітаються, взаємовпливають одна на одну. Поряд з елементарними потребами, задоволення яких забезпечує саме фізичне існування людини (їжа, одяг, житло і т. п.), важливе місце в її житті займають духовні потреби, притаманні людині як родовій істоті. Сюди слід віднести передусім потреби людини в любові та спілкуванні, які, в свою чергу, пов'язані з потребами співчутливості, розуміння, захисту честі, поваги.На ранніх ступенях людської культури звернення до проблеми сенсу життя знайшло відображення в літературній пам'ятці «Про сенс життя» (давньовавілонському діалозі пана і раба). Однією з причин, що спонукали до пошуку сенсу життя, була невдоволеність людей існуючою дійсністю. Суперечливість соціального середовища живила філософсько-поетичну свідомість аргументами як «за», так і «проти» осмисленості земного буття, приводила нерідко до заперечення його смислу. Раб вважає, що намір господаря жити благодіянням позбавлений смислу. Розуміння неможливості вирішення проблеми сенсу життя, задоволення всіх потреб розкривається у висловлюванні Геракліта: «Не краще було б людям, якби збувалося все, чого вони жадають» 2. Далі, у софістів, ми знаходимо положення, що фіксує велику різноманітність, мінливість моральних поглядів, настановлень культури: «...якби всім людям було запропоновано зібрати воєдино те, що ті чи інші вважають ганебним, і потім із усієї цієї сукупності викинути знову-таки те, що ті чи інші вважають пристойним, то не зосталося б жодного (звичаю), але все було б поділене між усіма. Бо в усіх не одні й ті ж самі звичаї». Єдність істини, краси і міри – благо, що складає вершину цінностей, підкреслював філософ Платон.У давньогрецькій філософії поняття “благо” витлумачувалося, як межі людських спрямувань, водночас їхня причина й мета.Життя, визнаване за цінність, являє собою ствердження блага в його безпосередності. Життя – це безумовна ствердність блага. Ми не завжди замислюємось над тим, що цінність життя полягає саме в тому щоб бути можливістю можливостей.Свобода як цінність витлумачується найперше як благо, здійснюване через безпосередню самореалізацію людини.Кожна з основних цінностей виражає суттєве ставлення до світу, що робить людину людиною, системи цінностей дає ціліше уявлення про відносини “людина - світ”.Природно, основні цінності в житті людини і суспільства: істина, користь розуміння, красота, добро, творчість, мудрість, правда, святість, а також свобода, справедливість, причетність.Проблема сенсу життя виникає перед конкретною людиною або тоді, коли вона, відхиляючись від повсякденних справ, усвідомлює свою кінцевість, або тоді, коли за різними причинами вона втрачає віру у цілі та ідеали, якими жила. В підсумку, на перший план виходить фундаментальне питання: “Чи варто жити і навіщо жити?” Поняття сенсу життя відображує суттєві характеристики людського буття і тому пов’язано з такими поняттями як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям людини. Припиниться пошук — урветься людське життя.

42)Ідея цілісної людини як вираження сенсу людського життя.Розумна й ефективна діяльність людини залежить передовсім від рівня сформованості її свідомості, від знання основних закономірностей розвитку природи й суспільства. Аналізуючи результати тієї чи тієї діяльності людських спільнот, можна зробити висновок, що глобальні помилки є результатом дій усупереч вимогам об´єктивних законів і принципів чи то в природі, чи в суспільстві. І, навпаки, успіхи, ефективність діяльності досягаються тоді, коли вони ґрунтуються на істинній свідомості, на знанні законів. Звернемося до прикладів. Педагогічна теорія, яку свого часу виклав видатний чеський педагог Я.А. Коменський, залишається історично цінною більше 300 років, тому що ґрунтується на глибоких знаннях про природу людини, на усвідомленні необхідності виховання її в гармонії з довкіллям (природним і соціальним). Педагогічний доробок К.Д. Ушинського є актуальним і тепер, оскільки кожну педагогічну дію вчений моделює на знаннях закономірностей анатомо­фізіологічного і психічного розвитку людини. Люди можуть мати неоднаковий матеріальний стан, але не це головне. Основна відмінність полягає у різному розумінні мети та сенсу життя, духовно-моральних ідеалів, шляхетності, незаплямованості життя, людської гідності та громадянської позиції. Аби сприяти розвитку високих людських рис, необхідно допомогти людині визначити життєвий ідеал, виробити світоглядну позицію, завдяки якій соціальний ідеал став би особистісною потребою кожного.Цілісна людини — є синонімом ідеальної людини. Під ідеальною людиною необхідно розуміти ту, що максимально відповідає цільовій функції. Літак «ідеальний», щоб літати, а от землю «зорати» він може лише один раз, в той час, як трактор «ідеальний» орати, а полетіти може теж лише раз де-небудь з кручі. Тож говорити про цілісну (ідеальну) людину можна лише в контексті її цільового призначення. Цілісну людину характеризує її здатність звертати увагу на усе, з чим вона стикається у житті. Вона не займається лише однією сферою діяльності; така людина називається спеціалістом. З іншого боку, якщо людина займається усім дуже поверхово, то вона стає розсіяною, розгубленою. Приділяти увагу всьому не означає ганятися за усім.

43)Історична зміна предмету філософії.Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду - міфології та релігії. Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами: “До об'ективних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб'єктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією”.У Стародавній Індії "…коріння перших філософських узагальнень сягає найдавніших (111-11 тис. до н.е.) записів міфологічних текстів, до так званих "Вед" (…) і стародавнього епосу "Махабхарата" і "Рамаяна"…У давній Елладі філософське знання теж виростає на грунті міфологічних ("орфічних") гімнів 8 ст. до н.е. та героїчного епосу "Іліади" й "Одіссеї"[Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів середньовіччя. Перебуваючи під необмеженим впливом релігії, середньовічна культура тлумачить речовий світ як зовнішню видимість духовного світу. При цьому найдосконалішим втіленням духовності середньовічна думка одноголосно визнає Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії як така, що створена за його "образом і подобою". Формування індустріального суспільства, що розпочалося в Західній Європі наприкіні XIII - на початку ХIV ст., виявилося тісно пов'язаним з радикальними змінами в суспільній свідомості, переходом її на вищу сходинку культурно-історичного розвитку - добу Відродження з її новою гуманістичною культурою, орієнтованою на людини як вищу цінність. Якщо гуманізм був притаманний всій добі Відродження як цілісному явищу в духовній історії людства, то уявлення про предмет філософії впродовж цього періоду дещо змінюються. “На етапі раннього, або італійського Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль”.Поступова зміна світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття з природним буттям, виводить на перший план матеріалістичні тенденції у філософській думці. Заплямувавши середньовічну філософію як прислужницю богослов'я, філософія Просвітництва наближує свій предмет до предмету природничих наук. Водночас він стає ще більш людиномірним, зосереджуючись на найістотніших рисах специфічно людського буття - свободі, творчості і т.і. Значні зміни у визначенні предмета філософії почались наприкінці XVI - початку XVII століття, коли виникає експериментальне природознавство і починається процес розмежування філософії та конкретних наук - спочатку механіки, астрономії, математики, пізніше фізики, хімії, біології. “…Гегель вважав, що “філософія є квінтесенція культури”, “епоха, схоплена в думці”, а для Канта філософія виступала “завершенням культури “розуму”, була символом “культури рефлексії” тощо. Предмет філософії включає в себе і відповідь на питання про те, як світ улаштований, яка його загальна структура, які в ньому існуютьзв'язки і відношення, а також питання про стан, у якому людина і світ знаходяться, які закони існують у світі, у чому полягає джерело руху, розвитку.Подальше затвердження індустріальної цивілізації дедалі надає предмету філософії раціоналістичної спрямованості. Більш опукло це виявилося за т.зв. Нового часу (17-18 ст.). Поступова зміна світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття з природним буттям, виводить на перший план матеріалістичні тенденції у філософській думці.

44)Давня філософія як зародок і колиска всіх послідуючих типів філософії. Єдність і багатоманітність історико-філософського процесу.Виникнення філософії відноситься до тієї епохи всесвітньої історії, коли на зміну первісно-общинного ладу прийшов більш розвинений - рабовласницький.Середина І тис. до н.е. – та межа в історії розвитку людства, на якій у трьох осередках людської цивілізації – в Китаї, Індії та Греції – практично одночасно виникає філософія. Народження її було довгим процесом переходу від міфологічного світосприйняття до світогляду, який спирався на знання. Насамперед треба розглядати передумови економічного, соціального, політичного і духовного плану. Стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза, виникнення товарно-грошових відносин, послаблення родоплемінних структур, виникнення перших держав, зріст наукових знань – це лише деякі фактори, які сприяли народженню філософії.Вже в умовах родової громади, цілком залежною від природи, людина стала впливати на природний процес, набуваючи досвіду і знання, які впливатимуть на життя. Навколишній світ поступово стає предметом діяльності людини. Своє ставлення до світу він не усвідомлював і, природно, не міг виразити в теоретичних формах. Виділення людини з навколишнього світу супроводжувався різними магічними обрядами, що символізували його прагнення до злиття з природою.Філософські погляди стародавніх спочатку носили характер стихійно-матеріалістичних тенденцій, що ведуть свій початок від "наївного реалізму" первісних людей. В епоху рабовласницького ладу, в процесі подальшого розвитку суспільного життя, загострення боротьби класів і соціальних груп, поява паростків наукових знань, у країнах стародавнього Сходу відбувалося формування матеріалістичних філософських вчень і систем, що складаються в боротьбі з ідеалізмом.Так у давньоіндійській філософії вже було поставлено питання про загальний підставі світу. Такою підставою вважався безособистісних світовий дух "брахман".Перші античні філософи — Фалес, Анаксімандр, Анаксімен (мілетська школа), які деміфологізували картину світу, цікавилися насамперед натурфілософськими (лат. natura — природа і філософія) проблемами, однак деякі їх думки стосуються проблеми внутрішнього світу людини. Загалом у Давній Греції було багато етичних ідей, концепцій, учень. Найпомітнішими серед них є етика Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, а також етичні вчення стоїцизму та скептицизму.Аристотель виявляє типи буття відповідно до типів суджень: "воно є". Але буття їм розуміється як загальний предикат, який відноситься до всіх категорій, але не є родовим поняттям.Християнство проводить відмінність між божественним і був створений буттям, між Богом і світом, який створений ним з нічого і підтримується божественною волею.Епоха Відродження. Різкий відхід від цієї позиції починається в епоху Відродження, коли отримав загальне визнання культ матеріального буття, природи, тілесного. Ця зміна, яка виражає новий тип ставлення людини до природи, - відносини, обумовленого розвитком науки, техніки і матеріального виробництва, підготувала концепції буття XVII - XVIII століть.

Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер основоположного для філософського осягнення історії. Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов'язаних з діалектикою загального та особливого в історичному процесі співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи історично-соціального закону, форм, станів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філософії історії. Одним з перших дослідників, який чи не найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності й розмаїття в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко (1660-1744). В його трактаті “Засади нової науки про загальну природу нації”, який був опублікований 1725 р. проаналізовано життєдіяльність соціальних організмів у їхній еволюції від племінного побуту до Нового часу.Історичні типи філософії такі:1.Філософія Стародавнього Сходу. Філософія античності. 2.Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження.

3.Філософія Нового часу та Просвітництва.4.Класична німецька філософія.5.Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психо-аналіз,марксизм та ін.). 6.Філософська думка в Україні.

45)Людина - змістовне ядро всіх проблем стародавньої філософії. У філософії Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії, Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу. Стародавпьогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Філософи мілетької школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Рухливою бачиться межа між живими істотами в Упанішадах, що відбивається у вченні про переселення душ. Але вже тут здійснюються спроби з'ясувати особливості людини: тільки їй властиві прагнення та можливість звільнитися від кайданів емпіричного буття, поринути у нірвану. У стародавньоки-тайській філософії вже підкреслюється включення людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство). Розуміння людини як самостійного активного індивіда - здобуток значно пізніших часів (вчення ЯпЧжу, Мо-Цзи, легістів тощо).В Ки­таї та Індії в силу різних обставин особа не посідала того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. Тому в китайсь­кій та індійській філософії панують не особи (погляди окре­мих мислителів), а школи.Давньоіндійська філософія людини представлена у Ведах – найстарішій пам’ятці давньоіндійської літератури. Веди виражають міфологічний, релігійний і філософський типи світогляду водночас. Звертання до проблеми людини характерне і для Упанішад.Людина у філософії Стародавньої Індії є частиною світової душі.Упанішади мали значний вплив на розвиток усієї філософії в Індії.Одним із найбільш відомих її представників є Конфуцій (учитель Кун). Вихідною точкою для його філософії є концепція “неба”, яке означає не тільки частину природи, але й вищу духовну силу, що є визначальною для розвитку світу і людини. Проте, в центрі вчення Конфуція не небо, не природній світ загалом, а людина, її земне життя й існування, тобто воно має антропоцентричний характер.У Давньогрецкій філософії спочатку людина існує не сама по собі, а в системі певних відносин, під якими розуміють абсолютний порядок і космос. Людина з усім своїм природнім і соціальним оточенням живе у єдиному і неподільному світі. Навіть боги, які також знаходяться в межах космосу, сприймаються людьми як реальні дійові особи.

46. Перші філософські течії та школи виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «дашанах». Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») – це збірник текстів на честь богів. До складу дашан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. До складу даша­ни нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, бу­ддизму, джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з не­видимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід роз­різняти душу і тіло.

Буддизм – це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI – V ст. до н.е. і в ході істо­ричного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддиз­му був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, майбутній Будда. Шляхом внутрішнього споглядання він пізнав вічні істини:

1) Життя – це страждання.

2) Страждання має свою причину.

3) Корінь страждання – жадоба до життя.

4) Шляхів виходу із страждання — 8.

В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки – частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми – це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає поро­дження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька кла­сифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ бут­тя на виявлене – сансара, і буття невиявлене – нірвану. Буддизм утверджував єдність матеріально­го і психічного світів.

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії роз­вивалось і стихійно-матері-алістичне вчення – чарвака.

Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.

47. Даосизм (заснував Лао-Цзи - мудрець дитина), конфуціанство, моізм (Мо-цзи), школа законників (Шан-Ян, Хань-Фай-цзи), натурфілософія, школа виправлення імен (йде від Конфуція). Китайська філософія набагато менше цікавилася питанням будови світу. Тільки даосизм більш-менш вирішив це питання. Інші школи: як жити людині в цьому суспільстві? Даосизм. У центрі уваги стоять природа, космос і людина. Мир перебуває в постійному русі і зміні, розвивається, живе і діє спонтанно, без будь-яких причин. Космічний людина - Поньга. Мир з'явився з його частин. Філософія: безособистісні початку належать Всесвіту. Дао - шлях, дорога, причина, мета розвитку світу. Два Дао: непорушне, постійне початок, якась чорна діра, пустота. Воно не пізнаванності, ми тільки здогадуємося, що воно є. Втоpое: реальне Дао - спрямованість шляху людини її долею, природна природа речей. З'являються ще два першооснови - небо і земля. Поньга народжується, розсовуючи порожнечу, утворюючи небо і землю. Безособистісні початку: два Дао: Ян - деяке чоловіче начало (світле, активне), Інь - деяке жіноче начало (темне, пасивне). Ян спрямовується в небо, Інь в землю. Є ще один елемент - Цзи, що виконує роль склеюючу початку між Ян і Інь. Дао розлито всюди - ідея пантеїстичного початку (божественне начало - скрізь розлито, скрізь його можна знайти). Що треба, щоб пізнати? Пpинцип недіяння - Увей. У цьому світі нічого не можна міняти, до Дао треба долучатися. Той, хто мудрий, той не говорить. Уявлення про Дао є і у Конфуція і в інших школах. Моізм. Головна увага приділяється проблемам соціальної етики, що зв'язується за допомогою суворої організації з деспотичною владою глави. Весь сенс полягає в ідеях загальної любові і преуспеваемості, взаємної користі. Школа моізма (Мен-цзи). Долі як такої немає, всі люди рівні - утворювати потрібно всіх. Кожен сам керує своєю долею. Найбільші демократи в Дpевней Китаї. Повинні бути державні принципи освіти. Легізм. Шан Ян (природа людини - зло). Майже виключно вчення, сосредоточившее головну увагу на питаннях соціально-політичних змін. Його представники займалися проблемами соціальної теорії і проблемами, пов'язаними з державним управлінням. Законники - не слухняність і повагу, а закон, найжорстокіші юридичні регламентації. Ніхто не зобов'язаний любити, але кожен зобов'язаний виконувати закон. За порушення - покарання; чим менше проступок, тим більше покарання. Якщо припинити на самому початку, то не буде і далі злочинів. Як спостерігати за виконанням законів, як контролювати? Хань Фан-цзи: треба, щоб кожен стежив за кожним і доносив. Hаказаніе за неінформування. Система тотального стеження і доносів начальнику. конфуціанство.Еклектики. Прагнення поєднати в одну систему погляди та концепції різних шкіл. Вони стверджували, що кожна зі шкіл осягає дійсність своїм способом і необхідно ці способи об'єднати в таку цілісність, яка була б новою універсальною системою інтерпретації світу.

48. Сократ виступає проти детермінізму старогрецьких матеріалістів і намічає основи телеологічного світобачення, причому тут початковим пунктом для нього є суб'єкт, бо він вважає, що все в світі має на своїй меті користь людини.

Телеологія Сократа виступає в украй примітивній формі. Органи чуття людини, згідно цьому навчанню, на своїй меті мають виконання певних задач: мета очей - бачити, вух - слухати, носа - нюхати і т.п. Рівним чином боги посилають світло, необхідне людям для зору, ніч призначена богами для відпочинку людей, світло місяця і зірок має на своїй меті допомагати визначенню часу. Боги піклуються про те, щоб земля проводила їжу для людини, для чого введений відповідний розпорядок пір року; більш того, рух сонця відбувається на такій відстані від землі, щоб люди не страждали від зайвого тепла або надмірного холоду і т.п.

Свого філософського навчання Сократ в письмову форму не вдягався, але поширював його шляхом усної бесіди у формі своєрідної, методологічно направленої до певної мети суперечки. Не обмежуючись керівною роллю в межах свого філософського-політичного кружка, Сократ бродив по Афінах і усюди - на площах, на вулицях, в місцях суспільних зборів, на заміському лужку або під мармуровим портиком - вів "бесіди" з афінянами і заїжджими чужоземцями, ставив перед ними філософські, релігійно-етичні проблеми, вів з ними тривалі суперечки, прагнув показати, в чому полягає, на його переконання, дійсно моральне життя, виступав проти матеріалістів і софістів, вів невтомну усну пропаганду свого етичного ідеалізму.

Розробка ідеалістичної моралі складає основне ядро філософських інтересів і занять Сократа. Особливе значення Сократ надавав пізнанню єства чесноти. Етична людина повинна знати, що таке чеснота. Мораль і знання з цієї точки зору співпадають; для того, щоб бути добродійним, необхідно знати чесноту як таку, як "загальне", служить основною всіх приватних чеснот. Задачі знаходження "загального" винен, по думці Сократа, сприяти його особливий філософський метод. "Сократівський" метод, що мав своєю задачею виявлення "істини" шляхом бесіди, спора, полеміки, з'явився джерелом ідеалістичної "діалектики". Під діалектикою розуміли в старовині мистецтво добитися істини шляхом розкриття суперечностей в думці супротивника і подолання цих суперечностей. В старовині деякі філософи вважали, що розкриття суперечностей в мисленні і зіткнення протилежних думок є кращим засобом виявлення істини". Тоді як Геракліт учив про боротьбу протилежностей, як про рушійну силу розвитку природи, зосередивши свою увагу, головним чином, на об'єктивній діалектиці, Сократ, спираючись на елейську школу ( Зенон ) і софістів ( Протагор ), вперше виразно поставив питання про суб'єктивну діалектику, про діалектичний спосіб мислення. Основні складові частини "сократического" методу: "іронія" і "майєвтика" - формою, "індукція" і "визначення" - за змістом. "Сократівській" метод - це перш за все метод послідовно і систематично задаються питань, що мають на своїй меті приведення співбесідника до суперечності з самим собою, до визнання власного неуцтва. В цьому і полягає сократівська "іронія". Проте Сократ ставив своєю задачею не тільки "іронічне" розкриття суперечностей в затвердженнях співбесідника, але і подолання цих суперечностей з метою добитися "істини". Тому продовженням і доповненням "іронії" служила "майєвтика" - "повивальне мистецтво" Сократа ( натяк на професію його матері ). Сократ хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам народитися до нового життя, до пізнання "загального" як основи істинної моралі. Основна задача "сократического" методу - знайти "загальне" в моральності, встановити загальну етичну основу окремих, приватних чеснот. Ця задача повинна бути дозволена за допомогою своєрідної "індукції" і "визначення".

49. Перші грецькі філософи - мудреці займалися осмисленням природи, Космосу, з'я­совуючи причини й початок світу. Їх часто називають «фізиками», які інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомо­гою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті. Їх ме­тодологія має безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: у міфі людські властивості й стосунки перенесено на явища природи, на небо і Космос, а також і в ранній грецькій філософії властивості й закони Космосу перенесено на людину та її життя. Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як части­ну і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Таке уявлен­ня про світ у стародавньогрецькій філософії дістало назву космоцентризм. Та в поняття космоцентризму вкладається ще один зміст. Космос - протилежність Хаосу, відповідно - порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ - Космос, Макрокосм, а людина - його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в люди­ні є прихована подібна гармонія. Загальноприйняте значення космо­центризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що визначає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні. Така світоглядна спрямованість формує онтологізм, виражений у тому, що перші мудреці - фізики шукали причини початку буття.

Філософія Геракліта діалектична: світ, яким править логос, єди­ний і змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту - боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки бо­ротьбі й через необхідність. Отже, Геракліт один з перших поясню­вав суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють нап­ружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тетива стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапля­ється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та під­силювати безпосередній зв'язок із логосом.

Геракліт радив: по-перше, «свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу», по-друге, «необхідно дотримуватись всезагального», що є предметом не чуттєвого пізнання, а філософського міркування. «Мис­лення - це велика вартість, й мудрість - в тому, щоб говорити істинне й щоб, прислухаючись до природи, діяти згідно з нею». Піз­нання прихованої, таємної гармонії, що є кращою, аніж явна, - це є спосіб уникнення зарозумілості. Таке пізнання дозволяє подолати різноманіття поглядів, орієнтуватись на осягнення єдиної істини, що забезпечує взаєморозуміння та об'єднання людей.

Що ж таке буття? Для Парменіда найважливіше визначення бут­тя - осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям же буття недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслю­ється тотожність буття й мислення. Буття - це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Мислення ж - це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення - знання (episteme). Почуттєве сприй­няття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних пред­метів, що оточують людину. Людина може мати гадку, погляд (doxa) -звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існую­чого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі речі, в чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, все це - лише ім'я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення - так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприймані речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх скороминучу, підвладну змінам і перетво­ренням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається немину­щим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності бут­тя як множинного Парменід іде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу як єдиного не було б і його чуттє­вої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилася йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне й чуттєве - небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда.

50. Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів

Історія математики містифікується, теоретичні розділи різко протиставляються обчислювальному апарату, до межі звужується область додатку. В такому викривленому вигляді деякі реальні сторони математичного пізнання і стали одним з підстав для побудови системи об'єктивного ідеалізму Платона. Адже сама по собі математика до ідеалізму взагалі не веде, і зметою побудови ідеалістичних систем її потрібно істотно деформувати.

Питання про вплив, виявлений Платоном на розвиток математики, досить тяжке. Тривалий час панувало переконання, що вклад Платона в математику був значний. Однак більш глибокий аналіз призвів до зміни цієї оцінки. Так, О. Нейгебауер пише: 'Його власний прямий вклад в математичні знання, очевидно, був рівний нулю... Винятково елементарний характер прикладів математичних міркуваннь,що приводять Платон і Арістотель, не підтверджує гіпотези про те, що Евдокс або Теетет чомусь навчилися в Платона... Його порада астрономам замінити спостереження спекуляцією могла б зруйнувати один з найбільш значних вкладів греків в точні науки'. Така аргументація цілком переконлива; можна також погодитись і з тим, що ідеалістична філософія Платона в цілому зіграла негативну роль в розвитку математики. Однак не слід забувати про складний характер цього впливу.

66 Французький матеріалізм, його тлумачення людини та суспільства Людину – «усереднену особистість», представника сурогатної суспільності, машину з кісток і м’яса – і ставить на передній план Просвітництво. Просвітники заперечували реальність самого змісту свободи як філософської проблеми. Ламетрі див. що людина не більше ніж тварина або ж сукупність рушійних сил, що взаємно збуджують одна одну. Душа є тільки рушійним початком або ж матеріальною частиною мозку, яку можна вважати головним елементом всієї нашої машини. Якщо людина – це машина, то зрозуміло, вона абсолютно не здатна на творчі дії. Специфічність людини, її нібито принципова відмінність від інших частин природи, на переконання Гольбаха, є лише видимістю людини, на думку Гольбаха , вважає себе специфічною істотою лише завдяки недостатньому міркуванню над природою, звідси виникають поняття духовності. Насправді ж, будучи природною істотою, людина цілком підпорядкована природі. Волю порівнював з кулею, яка отримавши перший поштовх, що примусив її рухатися по прямій лінії, повинна однак, змінювати свій напрямок, оскільки на неї подіяла інша сила, більш ніж перша. Людина не буває вільною ні хвилини у своєму житті. Всі наші вчинки підпорядковані фатальності. Фатальність, твердить він, це вічний, неминучий, необхідний, встановлений у природі порядок діючих причин з похідними від них діями. Активне втручання людей у вхід подій, на думку Гольбаха, не є розумним. Дещо своєрідною виявляється позиція Дідро, одного з найсловетніших представників блискучої плеяди просвітників 18 ст. Різниця між людиною та статуєю мармуром і пилом, Дідро вважав дуже незначна. Між людиною і природою немає якісної відмінності, і вона не менш механічна ніж розум. Він вважає що якщо свобода й існує, то тільки внаслідок незнання. Тому говорити всерйоз про свободу людини, за Дідро, можна лише відносно абстрактної людини, людини яка не збуджується жодними мотивами, людини, яка існує лише уві сні або ж у думці. Об’єктивна реальність охоплює собою і те, що було, і те що буде, тобто охоплює можливості які є не менш реальними ніж дійсність з її вимірами, але спосіб їх існування істотно інших, ніж дійсності. Людина, суспільне буття взагалі характеризуються існуванням багатомірним, одночасно в усіх (і дійсному, і можливому) параметрах об’єктивної реальності. Висновок зроблений Гельвецієм трактують про свободу , це тракт про наслідки без причин.

67. етична концепція канта

В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмерття", "Бог", пояснюється вірою в уявніш світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.

68 діалектика і принцип історизму в філософії гегеля До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає "її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення — формальна логіка. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їх об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу і його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати усі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього існуючого.

Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.

Наука про буття, за Гегелем, розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається у діяннях, які перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цілісну дію щодо внесення змін у дійсність.

Наука про сутність доводить, що діяння можуть будуватися не тільки під час використання даних органів чуття. Свідомі зміни буття можуть здійснюватись у результаті використання понять про чуттєво недане — сутність. Кожний предмет складається із двох головних властивостей: бути внутрішньо диференційованим, складовим з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим — єдині, дає змогу використовувати їх, враховуючи чуттєво недані властивості для чуттєво даних змін і, навпаки, істина полягає у тому, щоб розуміти предмет як ціле.

Вчення Гегеля про поняття поглиблювало арістотелівську теорію про форму, яка формує інші форми. Усе, що існує, перебуває у процесі формування ще неіснуючого. Разом з цим неіснуюче перебуває у формі поняття в існуючому в зародковому стані. Тому володіння поняттям уможливлює розглядати існуюче як вже неіснуюче, недійсне, вмираюче буття. Дійсне буття, те, яке пробиває собі дорогу в існуючому (яке визначає суть того, що є, через те, що буде) межує із випадковістю, тими умовами, обставинами, які ніколи не відтворяться, зникнуть як риштування теля побудови храму.

Дійсне буття завжди є інтегруючий результат розмаїття минулого, тому поняття про нього дається у формі конкретної ідеї майбутнього.

Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке начало є нерозвинений результат, а результат є розвиненим началом. Мислення починається з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап власної діяльності. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі мислення, що само себе визначає.

Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається шляхом переходу від однобічностей, абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом.

Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Гегелю вдалося довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Гегелем рухом самої об'єктивності.

Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза — антитеза — синтез. Кожна логічна категорія, як і кожний розділ всього курсу логіки, як і кожна частина філософської системи, в цілому розвиваються тріадичним порядком: буття - сутність - поняття, чутливість - розсудок - розум, одиничне-особливе-всезагальне... Тріадичність самодіяльності поняття — це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина - дія - взаємодія), або встановленням субординації (співпорядаування).

Гегель відрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

69 антропологічний матеріалізм Фейєрбаха Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За Фейербахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фейєрбах, — то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе — у відповідній формі — те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії". Інакше кажучи, повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію — "релігію" антропологією, "філософією майбутнього". Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії сильний бік — її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини — адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з ії абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фейербахом, раціоналізованою формою теології. Філософія — це неначе "сенс" у релігії. Вона також виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі "філософія майбутнього", але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від "серця", манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для усього молодогегельянства).

Найсильнішою стороною християнства, яка уможливила цій релігії стати світовою, легко доходити до "серця" людини, Фейєрбах вважає мораль. Тому природно, що "нова філософія" повинна знайти якусь нову форму морально-етичної свідомості. Фейєрбах здійснив спробу її виробити. Замість християнства та філософії гегелівського типу він запропонував "філософію Людини". Згідно з його гуманістичною концепцією Людина — це найвище у ціннісному відношенні, абсолютна цінність. При цьому слід говорити не про окремих людей, а про їх сутність, тобто про родовий початок. Окрема людина зовсім не є вмістилищем усіх людських чеснот, але Людина як така е нескінченно мудрою, доброю, всемогутньою. Її властивості — це вона сама, а без них (тобто без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовем немає. В людині все є цінним: емоційне та психологічне життя е не менш важливим, аніж розум. Також вельми важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовнішня природа є близькою природі самої людини. За Фейєрбахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людському існуванні: життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності з людською сутністю.

Отже, людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, власними якостями ("предикатами"), зовнішньою та внутрішньою природою. Вища ж єдність проявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності, як до Бога. При цьому людина ставиться до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Фейєрбаха родовим смислом—це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в "серце" людей, змінюючи вплив релігії.

Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості ("предикати"), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог — це відчужена та об'єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, Бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії. Але недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Фейєрбах, — критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних прообразів. Перетлумачений таким чином зміст релігії саме й веде, за Фейєрбахом, до справжнього розуміння сутності людини.

Фейєрбахівська філософія виявила значний вплив на формування світової філософської думки, зокрема — на молодогегельянство та марксизм. Хоча майже відразу ж вона була піддана критиці сучасниками мислителя, але фундаментальність порушених Фейєрбахом питань та глибина його спроби відповісти на них дає підстави відвести йому належне місце серед гігантів світової філософської думки.