Білет №1 істория соціологічної думки в україні як наукова дисципліна її обєкт і предмет

Соціологічна думка в Україні пов'язана з теоретичними узагальненнями та ідеями багатьох мислителів минулого, яких можна віднести до вітчизняної протосоціології. Це Михайло Драгоманов, Олександр Потебня, Іван Франко, Федір Вовк, Микита Шаповал та ін. У своїх соціально-філософських роздумах, культурологічних та історичних дослідженнях вони торували шлях соціології в Україні у контексті загальноєвропейського наукового і культурного руху. Розвиток соціологічної думки визначався двома головними тенденціями — універсальною і національною.

Універсальне, загальнонаукове в руслі спільної європейської традиції виявлялось у поширенні, аналізі й розвиткові передових на ті часи соціологічних теорій, методів дослідження, ідей, застосуванні їх на вітчизняному ґрунті, у власному внеску мислителів у вирішення кардинальних проблем наукової дисципліни, що постали перед нею на початку XX ст.

Національною особливістю розвитку соціології на терені України було тісне переплетення її із соціально-політичним життям, національно-визвольним рухом, їй приділяли увагу видатні представники наукової і громадської діяльності. Це визначило не лише загальнонаукове, наднаціональне значення доробку українських мислителів, а й певну специфічність їхнього підходу до вивчення соціальної реальності та використання соціологічних знань.

Незалежно від національної належності (серед перших соціологів України ми знайдемо росіян, поляків, євреїв, німців) та країн, де вони навчались і працювали (Німеччина, Австро-Угорщина, Росія, а в діаспорі переважно розвивалася українська соціологія пожовтневого періоду), усі вони представляють нашу вітчизняну історію соціології, її досягнення, особливості, історично зумовлені риси й тенденції розвитку, що є складовою світової соціологічної думки.

Білет №2

Білет №3

Білет №4

Білет №5

Білет №6

Білет №7. Вплив християнства на розвиток духовного життя в Київській Русі

Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, яке стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ “чудотворних” ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

У процесі поширенню та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала, церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії. Коли християнство стало державною релігією. Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалися на досвіді усної дохристиянської культури

Білет №8. Суспільно-політичні ідеї “Слова про закон і благодать” Іларіона та “Повчання дітям” Володимира Мономаха.

"Слово про закон і благодать" було написано Іларіоном між 1037 і 1043 р. Формально виступивши з проповіддю на релігійну тему про перевагу "благодаті та істини" (Новий Завіт) над "законом" (Старий Завіт), переваги та істинності християнства, Іларіон надав їй широкого соціального і філософського звучання.

Своєю метою Іларіон ставить не просто подання загальної історії, картини її розвитку відповідно до канонів християнського світогляду, вписання в контекст історії Русі, похвалити Володимира Святославича, а схвалити велич свого часу, подивитись на нього з точки зору "нових людей", якими виступають ідеологи політики Ярослава Мудрого, спробувати теоретично обгрунтувати завдання і послугувати успіху їх розв'язання. Кінцева мета — хвала Ярославу, який приніс велич і славу Києву, своїй землі і народу, що в ній проживає. Якщо епоха Старого Завіту, що грунтується на законі, будувала відносини між народами за принципом рабства, то епоха Нового Завіту дає свободу, істину і благодать. Закон розділяв народи, звеличуючи одні і принижуючи інші. Новий Завіт, "благодать" вводить усіх людей у вічність, де всі народи рівні перед Богом. Благодать дарується усьому світові і не існує окремих боговибраних народів. Захищаючи це положення, Іларіон вводить ідею рівності народів як запоруку вільного, а не рабського існування. При характеристиці поглядів Іларіона слід підкреслити й те, що як прибічник монархічного принципу правління у єдинодержавності він вбачав запоруку єдності і сили держави, її територіальної цілісності, прославляв тих князів, які принесли славу руським землям, закликав до єдності Русі, зміцнення держави для збереження і примноження її багатств, незалежності всієї Русі, розвитку освіти. Ці вимоги в цілому властиві "книжникам" Ярослава Мудрого, чільне місце серед яких належить і Луці Жидяті.

Повча́ння ді́тям» Володимира Мономаха — визначна пам'ятка літератури Київської Русі. З літературного погляду — це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді.

«Повчання» — оригінальний твір, у якому Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів. Жінку, як радить Мономах, потрібно любити, але не давати їй влади над собою. ”Що вмієте, - закінчує автор свої вказівки, - того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...”

Білет №9 Літописи та “Руська правда” як джерела вивчення духовної культури Київської Русі. Руська Правда є важливим історичним джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, господарським знаряддям та врожаєм. Руська Правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і судових вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам'ятки литовсько-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і Литовський Статут (1529, 1566, 1588). За посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди вміщені також у найвизначнішій пам'ятці українського права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди Руської Правди помітні також у працях та правничих збірниках інших слов'янських народів, зокрема польських статутах короля Казіміра В. 14 ст. та інших. Проте, за твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв'язок з старовинно-руським правом».

Літописи — визначне явище духовного, суспільно-політичного і літературного життя народу. У них розповідається про походження східних слов'ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини їх між собою та з іншими народами тощо.Основне писемне джерело - літопис Нестора “Повість временних літ”. Спираючись на праці невідомих попередників, на свідчення своїх сучасників, легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів, знаменитий літописець розповів нам, “звідки почалась Руська земля”. Українські і зарубіжні вчені визнають вражаючу ерудицію і наукову сумлінність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність публіциста.

Білет №9

Білет №10

Білет №11

Білет №12

Білет №13

Білет №14. Особливості розвитку українського суспільства у XV–XVI ст. Козацтво як соціальна верства.

Важливу ланку еволюції українського суспільства пізнього середньовіччя та початку нової доби становила козацька верства, що позначилося на всіх сторонах його життя: економічному, політичному та соціальному розвитку, етнокультурних процесах. В умовах іноземного панування козацтво виступило захисником українського етносу перед загрозою фізичного знищення і духовної асиміляції. Сформувавшись із представників різних соціальних станів, воно стало виразником загальнонародних інтересів, мало визначальний вплив на становлення національної свідомості українців.

Незважаючи на відсутність державності, жорстку політику уряду Речі Посполитої, козацтво зуміло добитися визнання за собою окремого юридичного статусу, який визначав місце козаків у системі соціально-економічних та політичних відносин. Одночасно утвердилися морально-етичні цінності "людей лицарських", що позначилося на їхньому світобаченні та нормах поведінки. Все це дає підставу констатувати, що на середину XVII ст. козацтво остаточно сформувалося як соціальний стан українського суспільства.

Еволюція козацтва в Україні сприяла утворенню вищої форми суспільної організації — держави, в формуванні якої воно відіграло провідну роль. Джерела дають підставу стверджувати, що лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикордоння й ухідники-промисловці дістали назву козаків. При цьому вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися від обумовлених нею обов’язків. Вже в середині XVI ст. на Подніпров’ї та Поділлі козацтво переросло в окрему групу населення з певним видом занять і специфічним способом життя.

Різноманітні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії в кінці XV — на початку XVI ст. зумовило створення литовським урядом контингенту військовослужбової людності на південному прикордонні. Таким чином, до козакування прилучалися старостинські й магнатські служебники і самі представники місцевої адміністрації.

Польська експансія і посилення соціального та національно-релігійного гноблення наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. привели до покозачення широких верств селянства та міщанства, частина яких здобула козацькі права. Ряди козацтва поповнювалися також представниками шляхти як українського, так і польського походження. Генезис козацьких прав зумовлювався історичним досвідом, спиралася на певні традиції суспільного життя. Звільнення від феодальних податків та повинностей і право на володіння маєтностями за відбування військової служби мало боярство. Козаки одержували за державну службу платню грошима і сукном. До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання землі реєстровим.

Право на політичну діяльність козацтво здобуло шаблею лише в середині XVII ст., створивши власну державу. Вагомим чинником зростання чисельності козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ як форпост боротьби проти татарської агресії, а згодом — центр визвольного руху в Україні. Переважну більшість козаків становили українці. Перед Національно-визвольною війною кожний четвертий мешканець Центральної України належав до козацтва. Козацька верхівка походила, як правило, з бояр та шляхти. До рядового козацтва входили не лише нереєстрові, але й городові, приватні козаки, більшість перебуваючих на королівській службі.

Польські власті вбачали в козаках реальну загрозу своєму пануванню в Україні через участь запорожців у повстаннях в кінці XVI — першій половині XVII ст. Звідси — поява кількох спеціальних постанов варшавського вального сейму, якими суттєво обмежувалися і навіть скасовувалися козацькі права. Повною мірою їх відновлення було зафіксоване у Зборівському договорі 1649 р. та "Березневих статтях" 1654 р.

Тісні контакти з письменниками-полемістами Г. Смотрицьким, З. Копистенським, Йовом Борецьким зумовили активізацію виступів запорожців проти засилля уніатства та католицизму на захист православ’я, сприяли розвитку освіти, науки й культури. Ідея відданості вірі та звичаям предків відіграла роль духовного опори, що протистояло асиміляторським інвективам Речі Посполитої. Цілком природно, що саме світоглядні засади козацтва стали одним із вагомих чинників національної свідомості українців, а серед тогочасної європейської спільноти останні дістали назву "козацького народу". Формування козацького стану нерозривно пов’язане з відродженням української державності. Демократичні засади суспільних відносин, вироблених в запорозькій громаді, активно поширювалися на волості під час козацьких повстань в кінці XVI — першій половині XVII ст. Таким чином, козацтво перехопило естафету державотворчої функції у представників князівських родин та шляхти. Очоливши національно-визвольний рух, воно зробило значний поступ в еволюції політичної думки українського етносу. Прагнення козацтва здобути автономію в межах Речі Посполитої трансформувалося в ідею створення власної держави, яка реалізувалася в ході Національно-визвольної війни.

Білет №15. Братства як соціальна верства.

Наприкінці XVI ст. в Україні та Білорусі виникали і набували дедалі більшого значення в суспільному, релігійному, культурному житті братства - релігійні і культурно-просвітницькі організації православного населення міст. Як правило, братські громади створювали при церквах. Насправді їх функції були набагато ширшими. Вони прагнули відмежуватися від світу соціальної несправедливості, морального занепаду.

Братства бралися за виконання певних політичних, юридичних та інших суспільних функцій. Вони здійснювали представництво на сеймах, вписували свої протести до міських книг, обстоювали майнові, політичні, духовні інтереси народу, захищали право українців обіймати державні посади, займатися ремеслом і торгівлею. Братства мали свої суди, спільну власність, братську скарбницю, створювали й утримували школи, друкарні, шпиталі, опікувалися бідними. Вони були доволі демократичними організаціями. Усі питання внутрішнього життя вирішували на загальних зборах. Між зборами керівництво ними здійснювали чотири обрані старші брати. За власним розсудом, не підкоряючись церковній владі, навіть єпископам, братства обирали також проповідників і священиків, наймали вчителів і друкарів. За структурою, функціями, ідеологією вони були громадами реформаційного типу.

Хоч до братства входили представники всіх станів, основу їх становили ремісники, купці, службовці магістрату, міські простолюди. У братствах навколо шкіл і друкарень гуртувалися вчені і письменники-полемісти, зароджувалася й формувалася ідеологія людей третього стану, який піднімався на боротьбу проти соціального, національного та релігійного гніту. Братства діяли у Львові, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Немирові, Острозі, Любліні, Рогатині, Галичі, Вінниці, Києві та в інших містах.

Найвпливовішим в Україні було Львівське Успенське братство, діяльність якого активізувалася у 80-ті роки XVI ст. Із 1585 р. покровителем Львівського Успенського братства був князь Костянтин-Василь Острозький. У Львівській братській школі навчалися або викладали Зизанії, Смотрицький, Борецький,. Петро Могила, зостався сиротою, був відданий родичем до цієї школи, звідти розпочав свій шлях до освіти. Першу братську школу заснувало Успенське братство у Львові (1586). У Львівській школі викладали читання, арифметику, грецьку і слов'янську мови, основи риторики, діалектики, астрономії, музику, вивчали Псалтир, Часослов, Катехізис, Євангеліє.

Братства намагалися вийти з-під опіки церковної ієрархії в організації шкільництва, утвердити своє право на заняття інтелектуальною працею, розв'язання віросповідних проблем, самі обирали священиків, не виключали права мирян здійснювати пастирські функції, чим істотно обмежували монополію церкви у питаннях віри.

Білет №16. Розвиток просвітництва в Україні. Острозька академія та її діячі.

За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління «філософа на троні» - Катерини II, коли роль Києво-Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми. Ідеологія дворянського Просвітництва, була зацікавлена у розвитку освіти і науки, техніки. Виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це — науково-освітній напрям. Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення.

Заснування Острозької Академії відносять до 1576 р. Вибір саме Острога пояснюється :а) зростанням економічного значення міста;б) центральним положенням його серед володінь князів Острозьких; в) розташуванням тут одного з центрів єпархії з кафедральним собором;г) існуванням культурних традицій, розвиток іконопису та музичного мистецтва та ін.

Острозьку академію відкрив волинський магнат князь Костянтин Острозький в Острозі, у своїй резиденції. Серед них Острозька слов’яно-греко-латинська академія займає особливе місце. Це була перша висока школа й перша наукова установа України. Щоб надати їй якнайвищого рівня, Острозький запросив до викладацької роботи найвизначніших українських та зарубіжних вчених, кваліфікованих фахівців з різних галузей знань.

В Острозькій академії, як і в інших тогочасних європейських закладах такого типу, викладали знамениті “сім вільних мистецтв”, тобто предмети “Тривіуму” (граматика, риторика, діалектика) та “квадривіуму” (арифметика, геометрів, музика, астрономія). Провідне місце в програмі займало вивчення трьох мов: слов’яно-руської, грецької й латинської.

Навколо Острозької академії згуртувалися кращі сили України, інтелектуали, її провідні наукові сили, що повели вперед українське шкільництво, педагогіку, рідну мову, літературу, мистецтво, науку, культуру, книгодрукування. Професорсько-викладацьку й наукову роботу тут вели українці: ієромонах з Острога Купріян, педагоги й письменники Йов Княгиницький (друг Івана Вишенського) Василь Суразький, Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко. Зарубіжні вчені світового рівня – Кирило Лукаріс, Діонісій Палеолог, Ян Лотос та ін. Острозька академія користувалася великою популярністю серед українського народу й набула широкого світового визначення. У ній училися не тільки шляхетські діти, а й селянські. Про педагогічні успіхи академії свідчать імена її славетних вихованців, таких як гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, учений та письменник Мелетій Смотрицький, українські культурно-освітні діячі Іван Борецький та Дмитро Самозванець. Острозька академія і заснована при ній у 1581 р. друкарня випустила понад 30 книг. Запрошений сюди князем К.Острозьким український першодрукар Іван Федоров надрукував першу в світовому друкарстві повну церквонослов’янську Біблію обсягом 1252 сторінки. Підготовка її до друку тривала 10 років. Над перекладом з єврейської та старогрецької мов наполегливо працювали 72 перекладачі. Було надруковано також першу граматику церковнослов’янської мови, три видання часослова та низку полемічної літератури на захист православної віри. Після смерті Костянтина Острозького (1608 р.) його син Януш полонізувався й не бажав продовжувати благородної справи свого батька. У 1624 р. академія занепала, бо в цей час внучка князя Анна-Алуїза Ходкевич на її місці заснувала езуїтську колегію.

Та все ж Острозька академія відіграла видатну роль у поширенні освіти серед українського народу, в розвитку педагогічної думки й організації національної школи в Україні, а також мала великий вплив на організацію й розгортання навчально-виховної роботи братських шкіл, активізацію діяльності шкіл дяків­ських, церковних, монастирських, народних мистецтв, ремесел і промислів.

Білет №17. Церква та її роль у національному відродженні. Рух за реформи

церкви і освіти.

Друга половина XVI — початок XVII ст. — період пробудження національної свідомості українського народу, його духовного відродження. Культурна відбудова України відбувалася в дуже складних умовах, коли більша її частина перебувала у складі інших держав, а соціальне пригноблення українського народу посилювалося національно-духовним — принижувались і викорінювалися культура, мова, звичаї, православ'я.

Віра тоді була не тільки основою світосприйняття, а й ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, складовою культури, ознакою певного народу. Не зумівши покатоличити українців, правлячі кола Речі Посполитої почали втілювати в життя ідеї єзуїтів — "церковної єдності", або унії, Православної та Католицької церков під верховенством Папи Римського. При цьому зберігалися православні обряди, служба правилася церковнослов'янською мовою, незмінним залишався й календар.

Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в Бересті (Бресті) Сигізмунд III за дорученням Папи Климента VIII скликав церковний собор для офіційного проголошення унії. Уніатське духівництво, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію, мала право одержувати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католиками. Унія вважалась обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Унаслідок виступів козацтва на початку 80-х років XVII ст. польський уряд видав "Статті для заспокоєння руського народу", якими узаконив існування Православної Церкви.

Експансія католицизму викликала широкий суспільно-політичний рух, опір православного населення. Культурне піднесення в Україні значно посилюється з появою братств — громадських православних організацій міського населення, які рішуче виступали за розвиток вітчизняної культури. Одним із перших у 1439 р. було створено Львівське братство, яке мало школу, шпиталь, бібліотеку, друкарню. На початку XVII ст. виникають Ро-гатинське, Острозьке, Галицьке, Кам'янець-Подільське, Самбірське, Київське, Вінницьке та інші братства. Навколо братств об'єднувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі. А власне першою на українських землях стала друкарня, яку заснував у Львові в 1573 р. I. Федоров. У цій друкарні в 1574 р. було видано "Апостол". "Острозька Біблія" (1581) — перше повне видання Біблії слов'янською мовою.

У 1620 р. гетьман Сагайдачний за підтримки козацтва та православних вірних і за участю єрусалимського патріарха Феофана відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку 25 років тому після Берестейської унії було ліквідовано і замінено на уніатську. Основними культурними центрами Києва були Київське братство і Києво-Печерська лавра на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким.

Таким чином, в умовах боротьби проти насильницької політики покатоличення і колонізації в Україні відбувалося культурно-національне відродження. Великого розвитку набули ідеї поширення освіти і знань серед народних мас, відродження національної мови і традицій, захисту православ'я як віри батьків, незалежного і вільного існування народу.

Білет №18. Полемічна література, основні культурно-політичні орієнтації.

Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки.

Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії .

У 80-ті роки XVI ст. почала видаватися полемічна література, що мало особливе значення в боротьбі з унією, проти соціальних та ідейних засад католицизму. У полеміці з церковними магнатами визрівали гуманістично-демократична ідея суспільної рівності, ідея свободи віросповідання. Полемісти розкрили причини, що сприяли переходу магнатів до уніатсько-католицького табору. В їхніх працях тема патріотизму посідала чільне місце.

Окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський. На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року; з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарзі, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання.

«Календар римский новый» Смотрицького критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.

У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.

Білет№19. суспільно-політична проблематика у працях письменників- полемістів

Розвиток української державності, вироблення політичних ідей нерозривно пов´язані з національно-культурним відродженням. Відмітною особливістю суспільного буття тогочасної Європи в цілому й України зокрема було формування націй, підготовка умов для створення національних держав. В історії нашої країни цей період пов´язаний з виробленням і зміцненням такої важливої суспільної сили, якою є національна ідея. Тогочасні українські мислителі обґрунтовують процес згуртування спільноти, члени якої усвідомлювали б свою ідентичність на основі таких ознак, як мова, культура, історія, походження, територія. Формування української нації було загальноісторичним, об´єктивним явищем. І національна ідея відіграла в цьому процесі надзвичайно важливу роль.

Актуальні політичні думки, що відповідали новим суспільним потребам українського народу, розвивали видатні українські філософи, богослови, політики. Це Павло Русин, Юрій Дрогобич, Іван Вишенський, Станіслав Оріховський, Юрій Немирич, Шимон Шимонович та ін. Спираючись на твори стародавніх мислителів, визначних європейських державних діячів, літераторів, істориків, вони висловили надзвичайно цінні ідеї з багатьох галузей духовної культури, зокрема політичної. Помітний вплив на стан політичної свідомості тогочасної України, що була в складі Литви, а потім Речі Посполитої, справила реформаторська течія антитринітаріїв, або соціанство.

Ранні гуманісти України були виразниками інтересів середнього стану, носіями ідей відродження й формування української нації, її мови, культури в умовах чужоземної залежності. Більшість із них мали вищу освіту, здобуту в європейських закладах, вони писали трактати, займалися книгодрукуванням, деякі обіймали високі посади в урядах Литви чи Польщі.

З точки зору соціально-політичних правових ідей особливий інтерес становить полемічна література. Багато уваги у творах полемістів приділено проблемі встановлення та захисту державності української нації, що народжувалась у муках внутрішніх і зовнішніх суперечностей.

З огляду на потребу розв´язання цих суперечностей важливе значення мало введення в багатьох містах магдебурзького права. Київ та Житомир, зокрема, одержали це право ще в 15 ст.

Полемісти пристрасно обстоювали право на існування українського народу, захищали його мову, культуру, релігію, рішуче боролися проти спольщення й покатоличення. їх постійно хвилювали питання формування національної свідомості, політичного самовизначення на основі відновлення традицій власної державності. У полемічній літературі, що мала загальнофілософське спрямування, висловлено багато актуальних ідей і теорій. Як зазначає історик А. Єфименко, релігійна унія (Брестська, 1596 р.) викликала в православному середовищі палку потребу відстоювати правоту своєї справи тими новими засобами, які були до того часу майже недосяжними, — шляхом гласності, звернення до громадської духу. Цілком природно, що актуальними й гострими в антифеодальній ідеології, в тому числі й у поглядах гуманістів-полемістів, були питання про державу та її основи, закон і право, форми й методи управління державою, суверенітет державної влади й межі її панування над особою, індивідом. Найповніше ці питання розкриті в творчості Станіслава Оріховського-Роксолана (1513—1566), який був найвизначнішою постаттю східнослов´янського Відродження

20. Критика соціальної несправедливості та соціальний ідеал Івана Вишенського. Одним із найвідоміших письменників-полемістів був Іван Вишенський (між 1545/1550—1620). Він народився в селі Судова Вишня в Галичині, з 70-х років став монахом Афонського монастиря в Греції. Іван Вишенський різко виступив проти Брестської унії, заявивши, що її організатори керувалися лише власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні православного селянства нарівні з панами-католиками. Іван Вишенський є автором багатьох трактатів, спрямованих проти унії. Найвідомішим серед них є «Писання до єпископів, які втекли від православної віри», написане у відповідь на книгу П. Скарги. Основна ідея полемічної творчості Івана Вишенського — ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть». У зв'язку з цим він різко осуджував різні форми феодального гніту, винуватцями соціального зла вважав світських і духовних панів. «Антихристовим законом» називав освячену церквою залежність селянина від пана. Однак Іван Вишенський не закликав до соціальної боротьби. Перемогти світ зла, на його думку, можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни тощо. Ідеалом суспільного устрою для нього є «царство Божеє», де всі люди рівні і не мають власності, або мають «малу» власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили у братерстві і рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ. Виокремлюючи рівність як основний принцип раннього християнства, відкидаючи єдиновладдя в політичному житті, Іван Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. В контексті ідеї соборності Іван Вишенський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля. Як прихильник соціальної рівності Іван Вишенський засуджував поділ суспільства на багатих і бідних. Як опонент Брестської унії він відкидав абсолютизм влади римського папи і захищав незалежність православної віри.

21. Позиція Христофора Філалета щодо демократизації церковного життя. Христофор Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу грунтуються на суспільному договорі, згідно з яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод підданих з боку як короля, так і шляхетного стану підриває державу, спричинюється до її занепаду. Христофор Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й папи римського, вважав незаконним його втручання у світські справи.

Рік народження невідомий. Автор одного з найзнач- ніших творів полемічної літератури кінця XVI ― початку XVII ст. «Апокрисис альбо Одповідь на книжки о соборі берестейськім іменем людій віри старожитно-гречеської через Христофора Філалета врихлі дана», який написано на замовлення князя К. Острозького.

«Апокрисис» став першим полемічним трактатом, спря­мованим проти Берестейської унії. 1597 р. Петро Скарга видав у Кракові книжку, що в українському перекладі Іпатія Потія дістала назву «Описанье и оборона собора руского Берестей­ського». Того ж року в Кракові вийшла анонімна брошу­ра «Ектезіс», що висвітлила хід і зміст православного Берестей­ського собору, звинувачуючи єпископів, які прийняли унію. Продовженням цієї полеміки і стала праця Христофора Філалета.

Піддавши критиці та детальному аналізу не тільки літературу, а й дух відповідних текстів Євангелія, автор «Апокрисису», ґрунтуючись на писемних джерелах та свідченнях діячів хри­стиянської церкви різних епох, дійшов висновку про суто земне походження папської влади, рішуче виступив за рівність світських людей усіх станів у розв'язанні питань церковно- суспільного життя; обстоював ідею соборного колективного правління церквою, адже всі люди однаковою мірою наділені розумом і здатні тлумачити Святе Письмо та церковні статути не гірше за церковнослужителів. Як передовий мислитель свого часу Христофор Філалет найважливішою з усіх свобод людини вважав свободу совісті.«Апокрисису» притаманні гостра публіцистична спрямо­ваність, органічний зв'язок з актуальними питаннями політичної боротьби свого часу, філософське осмислення нагальних суспільних проблем. Значення твору полягає в тому, що з ідеї демократизації церкви поступово почали викристалізовуватися ранньобуржуазні політичні принципи, зокрема з проголошення свободи совісті виникає принцип інтелектуальної та моральної автономії особистості, вродженої рівності, свободи вираження своєї волі, боротьби за власні переконання, обстоювання гідності, права, звичаїв, культури, віри і мови українського народу.Упродовж усього життя автор «Апокрисису» брав участь у політичному житті, виступав на сеймах. 1599 р. за його посередництвом відбувся з'їзд православних і протестантів. 1632 р. був обраний делегатом для ревізії «скарбу коронного».

22. Захарія Копистенський про православну церкву як соціальний інститут. Копистенський — автор богословських трактатів: «Книга про віру єдину…» (1619—1621), «Книга про правдиву єдність православних християн» (1623), передмови до «Бесіди Івана Золотоустого» (1623) та «Номоканона» (1624), проповідей («На погреб Є. Плетенецького») тощо.Захарія Копистенський, Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В Бібліотека українських підручників

Захарія КопистенськийОдним з безпосередніх помічників Є. Плетенецького став український письменник, культурний і церковний діяч 3. Копистенський. Виходець із Перемишля (дата народження невідома), освіту отримав у Львівській братській школі. В 1616 р. переїхав до Києва, вступив до Київського братства, де розгорнув видавничу і полемічно-літературну діяльність. З 1624 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври, керівник вченого гуртка її друкарні. З творів 3. Копистенського відомі "Часослов" (1617), "Книга о в?р? единой и святой соборной апостольськой церкви" (1619— 1621), "Палінодія, або Книга оборони" (1621—1622), "Книга про правдиву єдність православних християн" (1623). Помер у Києві в 1627 р."Книга о в?р? единой..." була видана під псевдонімом Азаріаса і являла собою найгрунтовніший полемічний твір того часу, який охоплював проблеми догматики, таїнств, обрядності, соціальної практики християнської церкви. Основний зміст твору — полеміка навколо основних догматів, передусім божественної трійці, при розгляді яких Копистенський виходив з визнання єдиної, непізнавальної і світоносно-еманаційної сутності божества та його іпостасей, що витлумачувалися з позицій неоплатонізму та апофатичної теології, при широкому використанні ареопагітики, праць пізніших візантійських неоплатоніків. Обґрунтовуючи положення про те, що святий дух походить також від сина, він постійно звертався і до філософських проблем, пов'язаних з розумінням сутності і явища, взаємозв'язку душі і тіла, особистості, свободи волі, демонструючи при цьому антиномічність метафізичного мислення, де Бог розглядався і як єдиний, духовний, трансцендентний і як множинність, втілення сутності.

Полемізуючи з католиками і протестантами, 3. Копистенський звертався до філософсько-категоріального апарату, логічних прийомів та операцій, які були розроблені європейською наукою, використовував філософію, хоча ще побічно, у функції, властивій схоластиці. В аргументації своїх поглядів спирався не тільки на Біблію, а й на твори католицьких письменників (Т. Бєди, Т. Аквінського, В. Платіни, П. Скарги), твори західних істориків (Ц. Баронія, Б. Кромера, М. Стрийковського), аналіз творів представників Реформації (М. Лютера, Т. Кальвіна, Я. Гуса, Л. Социна, С. Будного, М. Чеховця, У. Цвінглі, Бландрота), хоча орієнтувався на слов'янську історію, відбиту в літописах і хроніках. Як і Й. Борецький, звертався до історії українського народу, відтворюючи правдиву картину життя України, що знайшло своє відображення в його "Палінодії...".

"Палінодія, або Книга оборони" — найбільш популярний твір Копистенського, одна з перших спроб заглянути в далеке минуле рідного народу, щоб почерпнути в ньому силу для боротьби проти іноземного поневолення. Спрямована вона проти книги віленського уніатського архімандрита Лева Кревзи "Obrona jednosci cierkiewney". Основний зміст твору — спростування тверджень католицьких авторів, які обстоював і Кревза, про зверхність влади папи римського над усіма християнськими церквами, викриття спроб Ватикану будь-якими способами насадити католицизм серед народів православного сповідання. В полеміці із своїми противниками Копистенський звертався до громадянської і церковної історії, всієї попередньої культури, підкреслюючи, що його "Палінодія..." з великою працею написана, а матеріал він почерпнув не тільки із Св. Письма, а й з певних авторів, істориків. Полемізуючи з католицькими авторами, він проявив глибоку ерудицію в богословській і полемічній літературі, а створений ним звинувачувальний список джерел налічує більш як 100 назв.

Полеміка з католицизмом сприяла постановці і дослідженню 3. Копистенським цілого ряду соціально-політичних та історико-культурних проблем, зокрема загальнослов'янської єдності, розвитку письма, книжності слов'янських народів, взаємодії їх культур, внеску кожного з них у загальну скарбницю духовних багатств слов'янського світу. За глибиною і ґрунтовністю поставлених проблем, їх науковою аргументацією твір Копистенського не мав собі рівних у літературі того часу. Прославляючи "зацность" і "мужество" народу руського, він за літературною традицією виводить походження слов'ян від біблійного Яфета, наголошуючи, що цей народ славним був, від чого й пішла його назва "славенський". Звертаючись до історії свого народу, постійно вказував на абсолютний суверенітет русинів щодо Риму, чим відкидав його претензії на духовне підкорення слов'янських народів. З глибокою повагою і толерантністю він ставився і до інших народів — сербів, чехів, словаків, поляків, висловлюючи особливі симпатії до болгар. На думку Копистенського, це споріднені народи, які могли б жити у злагоді і мирі, якби унія не роз'єднала їх, завдавши великої шкоди слов'янству. Як ніхто з його попередників, він усвідомив антинародну, анти слов'янську суть унії, її денаціоналізаторський зміст, зазначав, що від унії найбільше страждає простий народ, здирства і насильства над яким католики й уніати чинять спільно з панами і шляхтою при потуранні, а то й при підтримці польського уряду. Проводячи ідею єдності східнослов'янських народів, прославляючи їх героїчне минуле, закликаючи до зближення і згуртування в боротьбі із зовнішніми ворогами, Копистенський захоплено говорив про козаків як захисників не лише слов'янських народів від постійного нападу татар і турків.У відповідь на твердження католицьких авторів про невченість, неосвіченість слов'янських народів, 3. Копистенський називав цілий ряд імен, які репрезентували візантійсько-слов'янську культуру, істинну мудрість і високу освіченість. Крім просвітницької діяльності Кирила і Мефодія, якій присвячується в "Палинодії..." кілька розділів, він називає відомих богословів і вчених XII—XVI ст. (Максима Грека, Артемія та ін., своїх сучасників — Ст. Зизанія, Л. Карповича, високо оцінюючи і свою власну працю). Більше того, Копистенський підкреслював, що вченість, якою вихваляються латиняни, має грецьке походження. Вона занесена на Захід греками після розгрому Константинополя турками. Як приклад називаються відомі візантійські гуманісти XIV—XV ст., які внаслідок турецького поневолення змушені були залишити батьківщину і поселитися в Падуї, Венеції, Флоренції, сприяючи розвитку італійського гуманізму: Емануїл Христолярол, Теофан Газ, Георгій Трапезондський, Карул Константинопольський, Дмитро Халкокондул. Саме останній з них, як відомо, в 1460 р. вперше видав "Іліаду" та "Одіссею" Гомера, твори Ісократа. Націй підставі Копистенський зазначав, що, беручи науку у латинян, ми по суті повертаємо своє власне.Підкреслюючи необхідність засвоєння західноєвропейської вченості, 3. Копистенський радив відмітати "сміття", підходити до творів іноземних авторів з позицій запитів вітчизняної традиції, що мало важливе значення для розвитку духовної культури українського народу. "И мы, Россове, — писав він, — коли для науки в края немецкие удаємося не по латинский, але по грецкій розум удаємося, где свое власнеє знаходим, от греков на час короткий поваренное отбираемо, а розтропностно еднак сметье отметаемо, а зерно беремо, уголие застивуємо, а золото вьіймуємо".

Певне місце у творчості Копистенського займала проблема співвідношення філософії і релігії, де він займав компромісну позицію, принципово допускаючи використання поряд з християнськими творами античних авторів, сам, як ми бачили, вводив у свої твори імена давньогрецьких і римських мислителів, істориків, державних діячів. Не заперечував і необхідності вивчення світських наук, хоча зверхність визнавав за вірною внутрішньою духовністю, а не за зовнішньою світською мудрістю. В першій, розробленій візантійсько-слов'янськими вчителями і проповідниками, вбачав основу православної віри, тоді як латиняни, змінивши догмати віри, залишили істинну мудрість, взялися за виставлення науки і впали в єресі. В той час, як вони припиралися в різних силогізмах та аргументаціях, русичі і греки міцно трималися заповідей апостольської церкви, навчаючи доброчесності і побожного життя, наслідуючи перших християн.

Подібно до інших братчиків Копистенський ідеалізував первіснохристиянські громади як взірець для всіх наступних поколінь, де його приваблювали рівність, єдність членів громади між собою, без чого, на його думку, не може існувати істинна віра. Спроби внести в неї щось нове, відійти від настанов апостольської, а отже, Христової церкви, означає відхід від істини, а отже, і від Бога. Однак це не перешкоджало йому стверджувати, що якщо божественна істина завжди залишається незмінною, то людство постійно змінюється, поповнюється, збагачується і це не повинно викликати осудження. Відповідно до викладеного Копистенський не тільки визнавав правомірність інокультурних впливів, розвитку світської науки та освіти, а й пропонував культурно-освітню і філософську програму, де визнавалася необхідність засвоєння здобутків західноєвропейської вченості, висування нових оригінальних обгрунтувань цієї необхідності, переломлення інтелектуальних здобутків з позиції власних вітчизняних традицій, слідування за видатними візантійськими гуманістами, на яких і орієнтував він свого читача.

23. Мелетій Смотрицький про проблему національної еліти та її значення в процесі розвитку українського етносу.

На відміну від відомого полеміста Івана Вишенського та його послідовників, які вважали, що латинські «школи і науки — прірва і вічна погибель», Мелетій Смотрицький виступав прихильником вивчення європейської культури, найширшого залучення молоді до всебічної освіти на основі європейських зразків. Проте він радив підходити до інокультурних досягнень з позицій вітчизняних традицій і потреб. Як уже зазначалося, в своїх творах Мелетій Смотрицький використовував напрацювання європейських гуманістів. Це мало велике педагогічне значення, бо таким чином у вітчизняну педагогіку проникали ідеї гуманістичного виховання, співзвучні принципам, що панували в братських школах. Як і інші українські просвітителі того часу, Мелетій Смотрицький звертав увагу на патріотичне виховання молоді. Він різко засуджував безбатченків, байдужих до рідного народу й Батьківщини, тих, хто зрікся народних звичаїв, традицій, мови і культури. Звинувачував також батьків, які не прищепили дітям патріотизму, підносячи цим самим роль сім’ї у вихованні : «Біда вам, батьки, які синами бути не навчившись, батьківським титулом діток моїх зводите! Біда вам, батьки, які своє домашнє потомство не виховали добре, і Божим синам із себе приклади злого життя подаєте!»

24. Петро Могила про демократизацію церкви і суспільного життя.

Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. В 1596 році була підписана Берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, а Київська православна митрополія віднововила свою єдність з Римо-Католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священники, які не визнали унії, фактично опинилися поза

законом. Вірні і більшість монастирів також виступили проти унії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, тому утиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичним явищем. Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних — тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однак його дії, спрямовані на це примирення, викликали неоднозначні оцінки сучасників. Одні вважали Могилу щирим поборником єдності

православ'я, інші — рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів і розірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою[

Білет №20

Білет №21

Білет №22

Білет №23

Білет №24

Білет №25 Значення просвітницької, наукової та громадсько-політичної діяльності Києво-Могилянської академії.

5. Іншими потужними інститутами, які стимулювали консолідацію української народності у націю були вищі навчальні заклади, серед яких особливо виділяється тогочасний Києво-Могилянський колегіум (з початку XVIII ст. – академія). Її засновником був православний митрополит Петро Симеонович Могила, який у 1631 році створив при Печерському монастиреві (Лаврі) колегію, незабаром об’єднавши її з школою Богоявленського братства.

Появу цього вищого навчального закладу і просвітницьку діяльність самого Петра Могили важко переоцінити. Вона була спрямована на освіту православних церковнослужителів, підйом престижності вітчизняної православної ідеології – потужного чинника ідентифікації українського народу. Митрополит також брав участь у згаданій вище полеміці, відстоюючи рівноправ’я католицизму і православ’я. Він широко впроваджував книгодру-карство, просвіту широкого люду, чим безумовно, прискорив національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом козацтва і, зокрема, Богдана Хмельницького. Слід відзначити, що Києво-Могилянський колегіум невдовзі став потужним національним і європейським інтелектуальним центром, у якому народжувалися і розвивалися наукові таланти Й.Кононовича-Горбацького, І.Ґізеля, Л.Барановича, Ф.Прокоповича, Г. Конинського. Охарактеризуймо їх гуманітарні і, зокрема, протосоціологічні погляди дещо докладніше.

Йосип Кононович-Горбацький (рік народження невідомий - помер близько 1653 року) загалом опікувався філософською проблематикою, питаннями логіки і риторики. Він провів глибокий аналіз технології ораторського мистецтва як одного з найважливіших засобів впливу на аудиторію.

Інокентій Ґізель (1600 – 1683 роки) – видатний філософ, богослов, народознавець, історик, людина енциклопедичних знань. Лазар Баранович називав його українським Аристотелем.

У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов’янських народів. Видатною його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є „Синопсис” (від грецького „огляд”), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. Будучи архімандритом Києво-Печерської Лаври І.Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська.

Лазар Баранович (1620 – 1693 роки) – вчений, поет, церковний і політичний діяч, був прихильником політики автономії України, твердив, що владарювання Москви призводить до “руїни”. Мислитель також активно пропагував злагоду серед різних верств населення України, її єдність,.

Феофан (Теофан) Прокопович (1681 – 1736 роки) - видатний український філософ і богослов, ректор Києво-Могилянської академії. У своїх наукових творах він, зокрема, досліджував сутність людини, етику, фізику, чим об’єктивно заклав передумови для подальшого розвитку гуманітарного знання і, згодом - появи соціології.

Загалом, як бачимо, в Україні часів козаччини розгляд соціальних питань в рамках філософії відбувається подібно до загальноєвропейських тогочасних напрямків. Однак, разом з продовженням і творчим розвитком ідей Відродження та Просвітництва, формування української протосоціології відзначалося яскравими специфічними рисами, обумовленими конкретним соціальним та історичним контекстом (кризовими явищами, змальованими вище і механізмами їх подолання).

Києво-Могилянська академія поступово стає одним із значних інтернаціональних наукових центрів Європи. Крім цього, величезну важливість має діяльність її вихідців у збереженні і популяризації народних звичаїв, обрядів, традицій, у плеканні, збереженні і розвитку національних духовних цінностей, у зміцненні братств, розвитку світської писемності (прози, віршування) тощо. Саме поєднання інтелектуальних сил православної церкви і феномену братств призвело до появи Києво-Могилянської колегії – високої школи українських патріотичних інтелектуалів, багато з яких науково, релігійно чи філософськи обґрунтовували самобутність українського народу, його церкви, права на владарювання на своїй землі.

Діяльність Острозької і Києво-Могилянської академій, а також поколінь вихідців братських шкіл згодом відбилися на розвиткові народознавства, історії, лінгвістики, що обумовило чітку специфіку тематики української прото-, а також класичної соціології. Загалом розглянута доба охоплює фундаментальні процеси релігійного, політичного, соціального й культурного характеру, які інтеґрально можна розглядати як перше потужне культурно-духовне пробудження народу після занепаду Київської держави.

У межах цієї теми також необхідно зазначити важливість врахування для соціолога знань про формальну приналежність вітчизняних територій декільком державам (після доби козаччини від чотирьох до двох - у різний час). Саме тривала відмінність історичного досвіду українців імовірно посилила закладений ще у києворуські часи певний регіоналізм мислення – явище, яке продовжує відігравати, хоч і не надто потужну, але негативну роль і у сучасному громадському, політичному, культурному житті України.

Білет №26. Проблеми соціального життя українського суспільства в полемічній літературі кінця ХVI — першої половини XVII ст. Христофор Філалет.

Наприкінці XVI ст. на Україні бурхливо розвивався новий тип письменства — полемічна література. Українські полемісти вступали в ідеологічний бій з католицькою церквою, наступ якої на український народ, його релігію, права й мову особливо посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і запровадження церковної Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Протягом останньої чверті XVI — першої половини XVII ст. було створено цілий ряд різних за жанрами літературних пам'яток антикатолицької спрямованості: відкритих листів, послань, памфлетів, богословських трактатів, підбірок документальних матеріалів.

Один з найбільш відомих письменників-полемістів останньої чверті XVI ст. Герасим Смотрицький у 1587 р. видав у Острозі книжку, що складається з двох публіцистично-полемічних статей: «Ключ царства небесного и нашеє християнское духовноє власти нерешимый узел» та «Каленъдар римски новый» у супроводі передмови «До народов руских» і присвяти.

На кінець XVI — початок XVII ст. припадає творчість видатних полемістів Івана Вишенського, Василя Суразького та ін.

Серед тих українських полемістів, які відзначалися релігійним і суспільно-політичним радикалізмом, виділяється постать Стефана 3изанія, учителя Львівської братської школи, а з 1593 р. — учителя і проповідника у Вільні, полум'яного борця проти унії. Написаний ним «Катехізис» (1595) знищили єзуїти, і до нас він не дійшов. У 1596 р.

Видатним твором полемічної літератури був «Автор приховав своє ім'я під псевдонімом Христофор Філалет.

Христофо́р Філале́т, (жив у 2-й пол. 16 ст. і, очевидно, на поч 17 ст.) — руський (український) письменник-полеміст з Волині, вихованець острозької школи, філософ. Відомий як автор полемічного твору «Апокрисис» (1597), спрямованого проти Берестейської церковної унії 1596 року, папства.

Вважають, що під цим псевдонімом писав Мартин Броневський, перекручено Христофор (Кшиштоф) Броньський,— королівський секретар, поляк-протестант під маскою православного русина).

Перші відомості про нього зустрічаються у матеріалах Торуньського синоду 1595 р. З 1595 Філалет діє як представник князя К. Острозького у відносинах з протестантами.

«Апокрисис» (вийшов у Кракові наприкінці 1597 р. польською, а в Острозі в 1598 p. — українською мовою).

Автор твору підкреслював, що унія призвела не до згоди, а до дальшого загострення суспільних суперечностей у Речі Посполитій, до гоніння проти руського (українського) і білоруського народів. Що ж до світських порядків Речі Посполитої, політики Сігізмунда ІІІ, магнатів і шляхти, Ф. був дуже обережний. Водночас він нагадував, що при дальших утисках може ще ширше, ніж за часів С.Наливайка, розлитися народне повстання.

Христофор Філалет який висуває ідею обмеженої монархії і вважає, що відносини між монархом і народом мають ґрунтуватися на законах і добровільній згоді. Рішуче виступаючи проти соціального і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, Христофор Філалет відстоює соціальні свободи і зокрема, свободу совісті. На його думку, влада монарха зовсім не стосується душі, влада монарха не абсолютна, і стосовно «тіла» людини, тобто в земних, світських суспільно-державних справах, монарх не має права вершити свавілля, беззаконня над народом, відносини між монархом і народом будуються на законах і добровільній згоді. Звичайно ж, соціально-політичні погляди Христофора Філалета містять ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом.

Білет №27. Просвітницькі ідеї та соціальні проблеми в творчості І. Гізеля, Л. Барановича, Й. Кононовича-Горбацького.

Йосип Кононович-Горбацький (рік народження невідомий - помер близько 1653 року) загалом опікувався філософською проблематикою, питаннями логіки і риторики. Він провів глибокий аналіз технології ораторського мистецтва як одного з найважливіших засобів впливу на аудиторію. У час становлення національно-консолідуючих сил його практичні поради мали неабияку практичну цінність.

Дотримувався номіналістичного тлумачення вчення Арістотеля. Його номіналізм виявлявся у питанні про універсалії, які він вважав вторинними щодо тілесних речей і розглядав як набутки розумової діяльності. Проблему універсалій пов'язував з необхідністю пізнання світу, а не з потребами доведення пізнання творця, як це робили послідовники Ф. Аквінського. Обґрунтував положення про дві істини — богословську та філософську, чітко розмежовуючи предмети теології (вчення про Бога) та філософії (реальні тілесні речі). Особливу увагу звертав на субстанційні начала цих речей — матерію і форму. Обстоював реальність простору і часу, в яких вбачав реальні акциденції та форми, що діють на речі. До структури людини включав матерію (тіло) і душу (форму), заперечуючи при цьому безсмертя душі. Природу розглядав незалежною від свідомості як окремої людини, так і людства, і від того, як вона сприймається. Розвивав гуманістичні ідеї.

Інокентій Ґізель (1600 – 1683 роки) – видатний філософ, богослов, народознавець, історик, людина енциклопедичних знань. Лазар Баранович називав його українським Аристотелем.

У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов’янських народів. Видатною його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є „Синопсис” (від грецького „огляд”), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. В іншій своїй праці „Про народ Роксоланський і його наріччя” цей філософ та історіограф характеризував українців як носіїв високої і оригінальної культури, які рано винайшли писемність і прийняли християнство.

Будучи архімандритом Києво-Печерської Лаври І.Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська.

Лазар Баранович (1620 – 1693 роки) – вчений, поет, церковний і політичний діяч, був прихильником політики автономії України, твердив, що владарювання Москви призводить до “руїни”. Мислитель також активно пропагував злагоду серед різних верств населення України, її єдність, обстоював незалежність українського духівництва від Московського патріархату.

Білет №28

Білет №29. Концепція суспільного договору та природного права Ф. Прокоповича.

Феофан (Теофан) Прокопович (1681 – 1736 роки) - видатний український філософ і богослов, ректор Києво-Могилянської академії. У своїх наукових творах він, зокрема, досліджував сутність людини, етику, фізику, чим об’єктивно заклав передумови для подальшого розвитку гуманітарного знання і, згодом - появи соціології.

Ф.Прокопович був прихильником гетьмана І.Мазепи, якому присвячував свої твори. Разом з тим, з 1716 р. він був радником Петра І, обстоював і розвивав на московському ґрунті ідею „просвітницького абсолютизму”.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них, на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада. Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру. Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Тим самим Ф. Прокопович виправдовував реформи Петра І, сприяв подоланню опору боярських і церковних кіл цим реформам. Щоправда, під «загальнонародною користю» він розумів інтереси дворянства, чиновників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих людей.

Білет №30. Проблема “суспільство і особа” у філософії Г. Сковороди.

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму.

У своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності Г. Сковорода приділяв головну увагу людині й її суті, суспільству та його поступу. В розумінні Сковороди людина («микрокозм») і природа («макрокозм») мали внутрішню й зовнішню сторони. Внутрішню сторону людини він називав «телом духовянм», а зовнішню — просто «телесность». Заперечуючи божественну силу і не обмежуючи суть людини лише «телесной стороной», філософ шукав внутрішню сторону в самій людині, в її справах і вчинках й у такий спосіб дійшов до розуміння соціальної нерівності й несправедливості.

Г. Сковорода відстоював рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи останню найвищим досягненням людини.

Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй за допомогою розуму і внутрішнього чуття. Керуючись власним розумом і спираючись на власне чуття, кожна людина, в розумінні Сковороди, здібна пізнати саму себе як особу, вірно визначити свій життєвий шлях, найти і зайняти в суспільстві гідне для себе місце.

Своє становище в суспільстві, на думку Сковороди, кожна людина зобов'язана визначити сама, відповідно «сродности», тобто природної схильності до праці. Невміння і небажання більшості осіб із панства керуватися своїми уродженими схильностями і здібностями, їх прагнення різними методами одержати незаслужені чини, звання, високі нагороди, матеріальні цінності та інші блага, тобто «несродньїй труд», як вважав Сковорода, були причинові соціальної нерівності і зла.

Ідея Г. Сковороди про забезпечення всіх і кожного «сродннм трудом» передбачала зміну соціального життя шляхом перетворення праці в найвищу насолоду людини. Праця мала бути її природною необхідністю, головним обов'язком і моральною потребою, а праця по «сродности» — джерелом і запорукою всенародного щастя, основою процвітання суспільства.

Та Сковорода шукав вихід із існуючого становища не в активній боротьбі, а уникаючи ненависного йому світу зла, розуміючи під ним прагнення до збагачення, паразитизм і хижацтво панівної верхівки суспільства. Найважливішим завданням для усунення зла він вважав необхідність поширення освіти серед народних мас.

Досягнення тогочасної науки, особливо природознавства, відбились на всіх суттєвих аспектах світогляду Сковороди. Він засуджував застій, вважаючи, що «пресильный и прехитрый есть неприятель застарелое мнение», віддавав перевагу практиці. Виступаючи прихильником найбільш сміливих наукових концепцій, великий просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не разум от книг, но книги от разума родились», — писав він.

Білет №31. Г. Сковорода про соціальні умови реалізації природних задатків людини.

Концепція людини в творчості Григорія Сковороди набула подальшого розвитку в ученні про "сродну" працю.

Сковорода, розглядаючи двоєдину природу людини, вважав, що вона народжується з певними, так би мовити, "запрограмо¬ваними" задатками (здібностями, нахилами) до того чи іншого виду діяльності. 

Вчення Сковороди про "сродну" (споріднену) працю розкри¬ває джерела "сродності" — призначення, покликання людини до конкретного виду діяльності, їх закладає природа-бог з мо¬менту народження людини. Тому все "сродне" є природним у людині. Люди не народжуються однаковими за своїми задатками: одні "сродні" до землеробства, другі — до військової справи, треті — до богослов'я і т.д. 

Нерівність між людьми — у відмінності їх природних задат¬ків, але це не підстави для соціальної нерівності. В суспільстві існує "сто спорідненностей, сто званнів", але всі вони почесні, однаково потрібні, тому пізнання власної сродності як реаліза¬ція здібностей у відповідній сфері діяльності робить людину щасливою і рівною серед інших людей, бо кожен вид праці заслуговує на повагу.

Сковорода зазначає, що пізнати свою "сродность" важко, але можливо, бо крім самопізнання кожна таємниця має власну "тінь", тобто є зовнішні ознаки, за якими можна розпізнати "сродность".

Невідповідність природних задатків посаді — джерело осо¬бистих невдач і суспільного зла. Людина не на своєму місці страждає сама і приносить негаразди оточуючим.

Якщо Бог створив людину "землеробом, чи гончаром, чи бандуристом", то їй потрібно слідувати За цим покликанням, а не намагатися займатись чимось вищим чи іншим, але "несродним".

В ідеалі така постановка питання Григорієм Сковоро¬дою дуже цікава й плідна, бо він порушує питання про соціальні умови реалізації природних задатків людини в суспільстві, які оптимально могли б здійснюватися на користь і людині й сус¬пільству одночасно, сприяти гармонії особистих і суспільних інтересів.

Звичайно, що за браком даних наукового характеру мисли¬тель не міг усебічно розкрити поставлену і ще й досі не вирішену проблему. Цим можна пояснити, що він констатує суспільний поділ праці як статичну даність і не розглядає її історичний генезис, що зумовлює появу нових професій, спеціалізацій, по¬сад і т. д. і т. п.

Білет №32. Козацькі літописи як ознака формування історичної самосвідомості.

Доба давньої української літератури позначилася підвищеним інтересом до історії, певною навіть її романтизацією. І це не дивно, оскільки доба козаччини була чи не найяскравішим періодом української історії, часом піднесення національного духу, історичного розквіту, часом мужніх та прекрасних людей.

Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів —книжна, близька до народнорозмовної.

 У літописах ми бачимо героїчну епоху визвольної боротьби XVII—XVIII ст., видатні успіхи козацьких походів, перемогу над ворогами. Тільки освічена частина суспільства — козацька старшина — заводить щоденники, в які записуються всі події. Так з'являються «козацькі літописи».

На початку XVIII ст з нав'язуванням до літописної традиції автори-інтелектуали з-поміж козацької старшини створили низку Історичних творів, що за тематичним спрямуванням (висвітлення головно Історії Козацької держави), а також обґрунтуванням автономістичної Ідеї були явищами одного порядку ЦІ твори прийнято називати Козацькими літописами Важливим зразком цього жанру був "Літопис Самовидця" Жоден Історик, який вивчав Історію України 1648-1734 рр , не минав цього джерела.

Найбільш відомими є три козацькі літописи: літопис Григорія Грабянки, літопис Самовидця (невідомого автора) і літопис Самійла Величка.Літопис Самовидця описує добу з 1648 до 1702 року і оглядово — 1703—1794 роки. Величезний проміжок часу завдяки майстерності невідомого автора показано настільки реально, що складається враження, ніби сам опиняєшся в самій гущині описуваних подій. Так, літопис оповідає про визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького.

Літопис Грабянки охоплює чи не всю історію українського козацтва — з самих часів його виникнення і аж до 1709 року. Цей твір цікавий нам і тим, що до нього включено велику кількість історичних документів. Літопис Самійла Величка описує 1648—1700 роки. Автор не тільки викладає факти, але й уводить до твору своє власне ставлення до зображуваного.

Автори літописів уводять до своїх творів перекази та легенди тих часів, народну творчість, думи та пісні. Це робить літописні твори цінними не тільки як історичні документи певної епохи, але і як справжні енциклопедії життя нашого народу тих часів. Мова літописів жива та барвиста, автори широко використовують приказки, народні фразеологізми, навіть художні прийоми, коли описують історичні події.

Білет №33

Білет №34. Переписи населення в Україні. “Рум’янцевський опис Малоросії” 1765–1768 рр.

За матеріалами Рум'янцевського опису Малоросії (1765—1769 pp.), старшинські, монастирські, казенні селяни поділялися на тих, хто мав землю, і безземельних. Власники наділів передавали землю у спадок, в оренду, купували та продавали, організовували хутори. Зросла чисельність заможних селян, які сконцентровували значну частину надільної землі та худоби. Деякі безземельні селяни тримали багато худоби, пасік, займалися ремеслами, промислами. Окремі з них мали до ЗО— 40 голів рогатої худоби, 20—30 свиней, ЗО—40 коней, до 300 овець. Деякі селяни, так звані служителі, не мали ніякого господарства і постійно жили в маєтках старшини.

 За Рум'янцевським описом Малоросії (1765—1769 pp.), визначалася належність населення до різних станів.

Указом від 26 жовтня 1781 p. на ім'я генерал-губернатора Лівобережної України П. Рум'янцева право участі в місцевій адміністрації та суді належало дворянам. Отже, старшина здобула всі права, що мало російське дворянство. У 1783 p. було видано указ про закріплення за старшиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків на регулярні.

Згідно з Рум'янцевським описом Малоросії (1765—1769 pp.) великі капітали були зареєстровані лише в іноземних (грецьких) купців.