77.Який зміст ми вкладаємо в поняття розвиток?з якими поняття він співвідноситься???

Розвиток — це такий рух (взаємодія), при якому відбувається не просто зміна вже існуючих якостей, станів якої-небудь системи, а виникають нові властивості, нова якість (сутність чого-небудь), що раніше не існувала. За своїм характером розвиток є закономірним та направленим процесом змін матеріальних та ідеальних об'єктів.

Традиційно виділяють два типи розвитку:

1. Розвиток в рамках однієї форми руху матерії (наприклад, поява нових ознак у тварин, рослин і т.п.).

2. Розвиток, за якого відбувається перехід від однієї форми руху матерії, від одного рівня її структурної організації, до іншої, більш високої (наприклад, виникнення органічної природи з неорганічної).

Процес розвитку, його характер та направленість розглядаються через категорії "прогрес" і "регрес", які є співвідносними поняттями, що представляють собою сукупність уявлень, оцінок. Вони є критеріями (мірилами) розвитку, показують його направленість.

В найбільш простій формі прогрес визначається як такий розвиток в наслідок якого виникає перехід від простого до складного, від нижчого до вищого. Однак, поняття "просте" і "складне", "вище" і "нижче" можуть бути пояснені лише одне через одне і, крім того, вони не мають строгого наукового змісту. В більшій мірі це терміни побутової мови, її смислів.

Необхідно прийняти до уваги й те, що складність і простота часто не можуть виступати критеріями для визначення прогресивності або регресивності в розвитку. Збільшення складності в організації системи часто веде до втрати ефективності її функціонування, а спрощення, навпаки — до підвищення надійності, посиленню потенціалу подальшого розвитку.

Прогрес, (і розвиток у вузькому значенні слова) це така зміна властивостей якої-небудь системи, за якої відбувається збільшення функціональних властивостей, підвищення ефективності функціонування, збільшується незалежність існування від впливу зовнішніх факторів. Прогресивний розвиток характеризує також і те, що при ньому відбувається збереження та накопичення потенціалу, можливостей подальшого розвитку.

Регресивні зміни — це зворотній процес. Регресивними явищами визнаються ті, при яких відбувається деградація, зниження рівня організованості та ефективності функціонування, втрачається здатність до здійснення того, що було можливим (наприклад, в результаті старіння організму людина втрачає можливості робити те, що вона могла робити в молодому віці).

Для регресу характерним є наростання залежності від впливу зовнішніх факторів довколишнього середовища. Регресивну направленість в розвитку відзначає втрата потенціалу, можливостей для подальших змін, (наприклад, еволюції). Так, наприклад, у світі живої природи, регрес нерідко проявляється у вузькоспеціалізованому пристосуванні до умов довколишнього середовища.

З якими поняттями співвідноситься Див. питання 76.

78.Як співвідносяться поняття підсвідоме над свідоме сублімаціяСвідомість як внутрішній світ людини має складну струк­туру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські шко­ли, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структу­ралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін. Враховую­чи результати останніх досягнень, слід зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає у необхідності розмежувати її функціональні та результативні властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, пам'ять — це і здатність актуалізувати минуле (функція свідомості), і, вод­ночас, наявність у свідомості певних образів, понять та пере­живань (структурні одиниці чи форми свідомості).

Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них (чи резуль­тативних) форм прояву.

Враховуючи це, структуру свідомості можна унаочнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого та підсвідомого, за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.

Розглядаючи структуру свідомості, ми повинні розуміти пев­ну умовність та відносність будь-яких її внутрішніх поділів: якщо свідомість передбачає ідеацію, то вона початкове (і принципо­во) постає у характеристиках цілісного явища. Звідси випливає, що в людській свідомості не існує чіткої та однозначної межі між мисленням та волею. Тому ми здатні радіти інтелектуальним винаходам, прозрінням відкривати нові горизонти для мислен­ня; волю, наприклад, можна вважати свідомістю в її дійовому спрямуванні, а сама воля неможлива без свідомого людського са­моконтролю. Через це в сучасній філософії інколи вживаються дещо несподівані характеристики свідомості: свідомість це є можливість більшої свідомості.

Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотож­на психіці. Поняття "психіка людини" ширше порівняно з понят­тям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і_т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. У свою чергу, знана кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазово­го повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує, несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість — це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Само­свідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдос­коналюватись. Іншими словами, самосвідомість — це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діа­лог "Я" з самим собою. В основі самосвідомості лежить рефлек­сія — специфічний спосіб мислення, що його можна назвати "подвійним баченням", тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.

Сублімація — це захист, який здійснюе переорентацію сексуального або агресивного потенціалу людини, реалізація яких зумовить конфлікт з особистими і соціальними нормами, у прийнятні і навіть заохочувані суспільством форми творчої активності.Сублімація — найбільш адаптивна з форм захисту, оскільки не тільки знижуе почуття тривоги, а і приводить до результату, що його схвалюе суспільство. Сублімація — це процес, у результаті якого здійснюеться переоріентація реагування з нижчих, рефлекторних, форм на вищі, керовані, тобто енергія інстинктів передаеться неінстинктивним фор­мам поведінки, енергія від об'екта інстинктивних прагнень переходить на інші об'екти, що трансформуе емоції.