10. Процес виховання, його специфіка, компоненти і рушійні сили

Завдання виховання в школі реалізують у процесі навчання і в спеціальній виховній роботі з учнями в позаурочний час у школі та за її межами.

Процес виховання — система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Він має свою специфіку, передусім цілеспрямований характер. Наявність конкретної цілі робить його систематичним і послідовним, не допускає випадковості, епізодичності та хаотичності у проведенні виховних заходів. Особлива роль у формуванні людської особистості належить шкільному вихованню, оскільки цілеспрямований виховний вплив на неї передбачає не лише виховання позитивних якостей, а й подолання наслідків впливу негативних об'єктивних чинників.

Процес виховання залежить від об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Об'єктивними чинниками є: особливості розбудови України взагалі та системи закладів освіти зокрема; перебудова економіки на ринкових засадах; особливості розвитку соціальної сфери; відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки; розширення сфери спілкування з іноземними громадянами; вплив природного середовища.

До суб'єктивних чинників відносять: соціально-педагогічну діяльність сім'ї та громадських організацій; навчально-виховну діяльність закладів освіти в особі їх працівників; цілеспрямовану діяльність засобів масової інформації; діяльність закладів культури; виховну діяльність позашкільних установ та діяльність церкви.

«Виховує, — писав А. Макаренко, — все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше — люди. З них на першому місці — батьки і педагоги. З усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у незліченні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини.

Увесь цей «хаос» не піддається начебто жодному облікові, проте він створює в кожен даний момент зміни в особистості дитини. Спрямувати цей розвиток і керувати ним — завдання вихователя»1.

Ефективність процесу виховання значною мірою залежить від того, наскільки збігаються впливи організованої виховної діяльності та об'єктивних умов. Результати цього процесу не настають одразу після застосування виховного впливу, вони дещо віддалені в часі. Виховний процес є двостороннім, тобто у ньому обов'язкова участь і взаємодія учителя-вихователя та вихованця.

Перебудова навчально-виховного процесу на демократичних засадах передбачає створення умов для співпраці педагогів і учнів, за яких останні діяли б як суб'єкти власного виховання.

У процесі виховання формується внутрішній світ дитини, проникнути в який дуже важко. Потрібні методики, які давали б змогу виявляти погляди, переконання і почуття кожного вихованця, щоб збагачувати внутрішній світ кожної особистості й вносити в нього певні корективи.

Процес виховання характеризується розмаїттям завдань і напрямів, систематично поповнюється новими, що випливають з динаміки суспільно-економічного життя. Його ефективність значною мірою залежить від того, наскільки виховання здатне передбачити необхідність розв'язання конкретних виховних завдань. Цей процес є неперервним, у ньому канікул бути не може. Вільний від навчання час має бути заповнений корисними справами, які сприяють формуванню позитивних рис особистості. Це особливо стосується виховної роботи з педагогічне занедбаними учнями, неповнолітніми правопорушниками. Виховання — тривалий процес. Людина виховується з дитинства до зрілості. «Я продовжую ще вчитися, — писав К.-А. Гельвецій, — моє виховання ще не завершене. Коли ж воно закінчиться? Коли я не буду більше здатним до нього: після моєї смерті. Все моє життя і є, власне, тривалим вихованням»1.

Процес виховання складається з мети і завдання, змісту й методики організації виховного впливу, а також його результату та корекції. Щодо формування особистості структура процесу виховання має такі компоненти: свідомість особистості, емоційно-почуттєва сфера, навички та звички поведінки. Провідну роль відіграє розвиток її свідомості.

Свідомість — властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мисленному накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні відносин людини з людиною і соціальною дійсністю.

Структурними елементами свідомості є відчуття, мислення, емоції, воля, самосвідомість. Свідомість відіграє провідну роль у діяльності й поведінці людини. Через свідомість учні в процесі навчання і виховання набувають знань, умінь та навичок, засвоюють досвід поведінки, їх свідомість виявляється у ставленні до навчання та інших видів діяльності, до людей і суспільства загалом, до самих себе, навчальних та інших обов'язків.

Не менш важливі у формуванні особистості й почуття, в яких виявляється ставлення людини до навколишньої дійсності й до самої себе.

Почуття — психічні стани і процеси, в яких відображено емоційний бік духовного світу людини, її суб'єктивне переживання подій та емоційне ставлення до навколишнього світу.

Виховання свідомості та емоційно-почуттєвої сфери має поєднуватися з формуванням навичок і звичок поведінки.

Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію, раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.

Звичка — схильність людини до відносно усталених способів дій.

«Гарна звичка — це моральний капітал, — писав К. Ушинський. — Капітал звички від уживання зростає і дає людині можливість, як капітал матеріальний в економічному світі, дедалі плідніше використовувати свою найдорогоціннішу силу — силу свідомої волі і зводити моральну будову свого життя дедалі вище, не починаючи щоразу своєї будівлі з фундаменту і не витрачаючи своєї свідомості і своєї волі на боротьбу з труднощами, які були вже раз переможені»1.

Навички і звички поведінки формуються у процесі цілеспрямованої, систематичної діяльності учнів, у якій вони набувають необхідного досвіду поведінки. Тому важливо враховувати наявний у школярів досвід попередньої поведінки, збагачуючи позитивне надбання й долаючи негативні звички. Формування навичок і звичок поведінки потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, відповідності їх рівневі розвитку учнів і є успішним лише за дотримання педагогами і батьками єдиних вимог до учнів.

У процесі виховання можуть формуватися й негативні звички через засвоєння дитиною хибного досвіду поведінки в ненормальному середовищі, в якому вона в силу життєвих умов перебувала чи перебуває. Подолання таких звичок потребує спеціальної виховної роботи, а їх викорінення передусім пов'язане із з'ясуванням причин появи, їх усуненням.

Процес виховання — динамічний, неперервний, безупинний. Його рушійними силами є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. Розрізняють внутрішні й зовнішні суперечності.

Внутрішні суперечності:

а) суперечність між зростаючими соціальне значущими завданнями, які потрібно розв'язати вихованцю, і можливостями, що обмежують його вчинки та дії, спрямовані на їх розв'язання. Ця суперечність супроводжує виховання особистості, тому її розвиток може призупинитися, якщо не ставити перед нею нових ускладнених завдань;

б) суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця. Виховний процес повинен будуватися таким чином, щоб його зміст або форми реалізації цього змісту не викликали спротиву вихованця. Зовнішні суперечності:

а) невідповідність між виховними впливами школи і сім'ї. Нерідко батьки не дотримуються вимог, які висуває до їх дітей школа, внаслідок чого порушується єдність вимог, що негативно позначається на вихованні школярів;

б) зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на школярів навколишнього світу. Серед таких негативних чинників, — вуличні підліткові групи, зарубіжні телефільми-бойовики та ін. Вирішення цієї суперечності можливе лише за умови формування у школярів внутрішньої стійкості й уміння протистояти негативним явищам;

в) неоднакове ставлення до учнів учителів, які не завжди дотримуються принципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується ситуативна поведінка, пристосовництво, безпринципність, що негативно позначаються на виховному процесі взагалі;

г) суперечність, породжена тим, що окремі учні, які мають досвід негативної поведінки, постійно конфліктують з педагогами, однокласниками, батьками. Йдеться про сформований динамічний стереотип, який характеризується наявністю постійних, стабільних, стійких негативних нервових зв'язків, що створює особливі труднощі у перевихованні. Ця категорія школярів потребує спеціальної виховної роботи.

Хоча зовнішні суперечності є тимчасовими, вони можуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому виявлення їх і усунення повинні перебувати завжди в центрі уваги педагогів. Але найважливіший чинник — профілактична робота щодо запобігання таким суперечностям.

16. До трактування понять "освіта", "навчання" і "виховання". Про­блема змісту освіти і навчання має свою давню історію. Не повною мірою вона вирішена і в наш час. У зв´язку з її винятковою важливістю і складністю виникає необхідність її розглянути якомога глибше і по­вніше, а тому спочатку виокремимо істотні відмінності між поняттями "освіта", "навчання", "виховання", оскільки їх трактування у сучасній педагогічній науці неоднозначне, і без чіткої позиції в їх розумінні не можна навіть підійти до вирішення даної проблеми.

Освіта і навчання у сьогоднішній педагогічній науці та практиці, як стверджують серйозні російські дослідники цього питання, просто ототожнюються, виховання стало родовим поняттям, тобто таким, яке охоплює навчання і виховання, а освіта як самостійне педагогічне по­няття просто виведене з наукового вжитку [12]. Такий самий стан і в українській педагогіці.

Вважається, що виховання - поняття, яке серед усіх названих вище має найбільший обсяг, тому воно включає і освіту, і навчання.

Ми виходимо з того, що виховання можна трактувати на різних рівнях. На соціальному рівні виховання — це форма передачі досвіду, накопиче­ного попередніми поколіннями, це і шлях його передачі. На цьому рівні освіта і навчання охоплюються поняттям виховання, оскільки воно є ро­довим. Але поняття виховання має й інші рівні трактування, зокрема пе­дагогічних рівнів можна виділити два: нижчий і вищий.

На вищому педагогічному рівні виховання — це і результат, і про­цес формування поглядів, переконань, звичок культури поведінки, позитивних людських якостей. На цьому рівні виховання є одним із шляхів освіти. Отже, освіта включає і навчання, і виховання, як два рівноправні шляхи, що доповнюють один одного. На нижчому педа­гогічному рівні поняття виховання означає вироблення у дітей конк­ретних людських якостей, звичок, поглядів, переконань.

У трійці цих понять загальне, всеосяжне значення належить саме освіті. Ще Я.Коменський писав, що людині, якщо вона хоче стати Людиною, необхідно здобути освіту. Російський термін "образование" означає утворення, створення образу. Той самий Я.Коменський вва­жав, що в людині домінує образ Божий. Наше поняття освіти адекватне німецькому "Ві1сшп§", а російському "образование", означає змісті процес формування особистості на основі певного зразка. Очевидно, таким зразком і є образ Божий [8].

Спробу наповнити поняття освіти певним змістом зробив видат­ний швейцарський педагог Й.Песталоцці, розуміючи її як усебічний розвиток людини. Він чітко розрізняв навчання і виховання, вважаю­чи їх шляхами здійснення освіти.

Сучасні психолого-педагогічні погляди на суть навчання і вихован­ня ґрунтуються на тому, що навчання є процесом формування свідо­мості, а виховання апелює головним чином до підсвідомості. Як відзначають відомі представники сучасної російської педагогічної думки, драматизм теперішньої педагогіки взагалі і виховання зокрема в тому, що вона фетишизувала свідомість і її силу. Один із авторів цієї думки пише: "Над нами тяжіє ілюзорне уявлення про те, що свідомість є дея­кий надрегулятор, який разом з волею визначає, які потреби потрібно задовольнити, а які ні" [12].

Ні навчання, ні виховання, будучи складовими діалектичної; єдності, не існують в абсолютно чистому вигляді. У навчанні завжди є якась частка виховання, а у вихованні — навчання. Суть навчання в передачі і засвоєнні певних знань, у тому числі світоглядних, мораль­но-правових, естетичних та ін. Суть виховання в іншому, а саме у фор­муванні ставлення, звичок соціально-ціннісної поведінки, у форму­ванні позитивних людських якостей. їх вироблення передбачає соціальний поведінковий тренінг, систему поведінкових вправ, що адек­ватна загальнолюдським моральним цінностям.

Як усяка діалектична єдність, єдність навчання і виховання — це єдність діаметрально протилежних сутностей, які в сукупності утворюють освіту. В єдиному процесі освіти навчання робить те, чого не може і робити виховання, а виховання - те, чого не зробить навчання. У процесі освіти вихованню потрібне навчання, а навчанню — виховання.

Отже, на педагогічному рівні трактування поняття освіти розумі­ється як педагогічний процес, що має за мету виявлення і максималь­ний розвиток у школярів індивідуально найбільш значущих позитив­них задатків. Освіта здійснюється через навчання і виховання, які фун­кціонують як рівноправні чинники, але мають виражену специфіку і тим доповнюють одне одного.

Виховання (частина освіти) — педагогічний процес формування у школярів навичок поведінки в дусі загальнолюдських цінностей, по­зитивних людських якостей, наукових поглядів і переконань. Навчан­ня (частина освіти) — педагогічний процес, в якому школярі оволоді­вають знаннями основ наук, отримують моральні, правові, естетичні, екологічні та інші уявлення, виробляють уміння і навички застосову­вати ці знання на практиці.

Доречно відзначити, що базові нормативні документи нашої дер­жави про навчання, виховання і розвиток іменуються з обов´язковим вживанням терміну "освіта".

У цьому параграфі нас цікавить проблема змісту освіти в контексті відповіді на запитання: " Що вивчати?", тобто проблема змісту навчан­ня. Мова йде, очевидно, про пошук того, чим наповнити процес не тільки передачі, а й розвитку того досвіду, який був накопичений ба­гатьма попередніми поколіннями людей.

Зміст освіти. На методологічному рівні зміст освіти можна визна­чити як педагогічну модель соціального замовлення, яке звернено до школи. Соціальна сутність змісту освіти визначається тим, що саме вона служить головним засобом передачі соціального досвіду підростаючим поколінням. Сьогодні освіта виділилась у число пріоритетних галузей розвитку. Причина цього — абсолютно новий характер виробництва, всього життя і діяльності людей.

Зміст освіти — це педагогічна категорія. Він не копіює соціальне замовлення, а інтерпретує його засобами педагогічної науки. Школа повинна дати дитині тільки те, що вона здатна взяти. Підготовка високопрофесійних спеціалістів завжди була, є і буде одним з головних зав­дань освіти.

У багатьох країнах давно переконалися, що тільки люди з високим рівнем освіти добре працюють і спроможні чогось досягти у житті. А з іншого боку, людина зможе щось досягти, якщо буде сповна викорис­товувати свої природжені таланти. Отже, освіта — це такий засіб роз­витку людських сутнісних сил, який дає можливість повністю розви­нути всі ті задатки і здібності, якими людину наділила природа. Конст­руювання змісту освіти передбачає момент перетворення соціального Досвіду на особистий досвід індивіда і дає засоби для такого перетво­рення. Цей момент є не що інше, як процес навчання. Зміст освіти є теоретичною основою для визначення змісту навчання. Хоча зрозумі­ло, що практичне визначення змісту навчання здійснюється на основі відповідних державних документів.

Теорії матеріальної і формальної освіти. У розв´язанні проблеми змісту освіти і зокрема змісту навчання ще на зорі становлення педагогіки як науки педагоги дотримувалися протилежних точок зору. Представники теорії формальної освіти вважали, що головна увага школі має бути спрямована на розвиток здібностей учнів, на розвиток їхні пам´яті, мислення, уяви. Вони недооцінювали сам факт накопичення фонду знань: не знання основ наук, а той розвивальний вплив, які справляє вивчення цих наук на розвиток розумових здібностей учнів що головне, на їхню думку.

Мова, як бачимо, йде про те, що розвиток розумових здібносте!! учнів не залежить від змісту навчання, а залежить від методів навчання. Не так важливо, що вивчати, а важливо, як вчити. Тренувати роз можна на будь-якому навчальному матеріалі будь-якого змісту.

На думку формальних теоретиків, з усіх відомих навчальних дисциплін найбільший вплив на розвиток пізнавальних сил учнів мало вивчення математики, рідної мови, латинської і грецької мов, тому вивченню цих предметів і повинна приділятися найбільша увага у школі.| Ще К. Ушинський піддав гострій критиці одну і другу теорії змісті освіти за їх однобічність. Його думка настільки зрозуміла і чітка, що мі приведемо її у тій формі, в якій це зробив сам Костянтин Дмитрович^

"Формальний розвиток розуму, у тому вигляді, як його раніше розуміли, є неіснуючий привид, розум розвивається тільки у дійсних реальних знаннях. Кожна наука розвиває людину, наскільки вистачає Г власного змісту, і розвиває саме цим змістом, а не чим-небудь іншиї Школа повинна озброїти учнів такими знаннями, які сприяючи їх розумовому розвитку, були б корисні..." [22,116].

Сьогоднішнє розв´язання питання про співвідношення формального і матеріального в змісті навчання виходить з того, що, по-перше навчання є необхідною умовою розвитку і що навчання йде попереду розвитку і веде його за собою (Л.Виготський). Це означає, що розвитку без накопичення знань немає і не може бути і що голий розвиток, як висловився К. Ушинський, неіснуючий привид.

Оскільки наявне лише таке розв´язання цієї суперечки , то виникає запитання, а що ж вивчати, щоб, з одного боку, забезпечити! максимально можливий розвиток розумових здібностей школярів, а, з іншого, - забезпечити їх такими знаннями, які потрібні будуть після! закінчення школи, щоб легко здобути професію, знайти своє місце в житті і бути повноправним членом суспільства. Тобто питання не в тому, щоб встановити, що вивчати взагалі, а саме, що вивчати, щоб зміст навчання сприяв найбільшою мірою розвитку розумових здібностей! учнів та накопиченню таких знань із різних предметів, які б дали змог" випускникові школи легко вибрати і освоїти професію, знайти своє місце в житті.

Деякі історичні аспекти розв´язання проблеми змісту освіти. Розгля­немо декілька історичних моментів у розв´язанні даного питання. Якщо відлік часу вести від XVII ст., то сьогодні можна тільки здогадуватися про тодішнє розв´язання цього питання, адже на той час не було у шко­лах звичних для нас програм і навчальних планів, збереглися лише опо­середковані дані.

В Острозькій академії працював Кирило Лукаріс, який прожив в Італії 11 років, де вивчав науку у Венеціанському і Падуанському універ­ситетах, а у 1594—1598 р. був ректором Острозької академії. Зрозуміло, що він міг ввести для вивчення науки квадрівіума (арифметика, гео­метрія, астрономія, музика) — як підвищений курс світської освіти у Західній Європі. Він вивчався після тривіума - граматики, риторики, діалектики. Квадрівіум і тривіум становили "сім вільних мистецтв" і разом із богослов´ям складали зміст середньої освіти.

Львівське братство, затверджуючи 1 січня 1586 р. "Порядок шко­ли", у своїй постанові спеціально відзначило, що у школі, крім гра­матики, діти повинні вивчати діалектику, риторику й "иньїе философские письма, школе надлежащие", приховавши під останніми словами науки квадрівіума, тобто арифметику, геометрію, астроно­мію, музику, вивчення яких польська влада забороняла в українсь­ких школах, вважаючи, що українці можуть обмежитись лише на­уками тривіума.

Варто зазначити, що юнаки з України, одержуючи освіту в захід­ноєвропейських університетах, мали глибокі і різнобічні знання. Се­ред їх вихованців можна назвати Мелетія Смотрицького та Феофана Прокоповича. Завершуючи свою освіту, вони не тільки були знайомі з "сімома вільними науками", а й викладали їх. Очевидно, питання змістового наповнення наук квадрівіума вирішувалося рівнем науко­вої підготовки того, хто навчав дітей і студентів.

У кінці XIX ст. у початковій школі переважала релігійна догматика. На такі предмети, як Закон Божий, церковнослов´янська граматика, Церковний спів виділялося 12 із 27 уроків на тиждень. Якщо врахувати релігійні елементи на заняттях з інших предметів, то з´ясовується, що релігійна догматика займала не менше половини навчального часу школярів. Ті, хто закінчував школу, дуже часто не отримували найпро­стіших навичок письма і лічби. Питання про склад предметів не стави­лось, набір навчальних предметів міг бути яким завгодно, адже в будь-якому випадку їх можна і потрібно було використати в якості засобу виховання релігійно-монархічних поглядів школярів: у школі на пер­шому місці повинні бути не знання, а виховання почуттів, настрою, вірувань.

Офіційна педагогіка того часу питання про зміст освіти вирішувала за "становим" принципом, згідно з яким дитині простолюдина достатньо елементарної грамоти і професійної підготовки.

Однак проблема змісту освіти, змісту навчання ставилася на вістку дня самим життям. Теоретики педагогіки та й просто освічені люди розуміли, що основою змісту шкільної освіти повинна бути наука, що в програмах і навчальних планах мають бути відображені повніші досягнення науки. Необхідно було відповісти і на запитання^ які ж галузі знань мають найбільше загальноосвітнє значення.

Практична значущість реальних знань призвела до того, що спеціалісти різних галузей знань наполягали на включенні у шкільні навчали плани та програми нових і нових предметів. Стало зрозуміло, що в теоретичному відношенні цей підхід не може бути надійним і вимагає обмеження. Потрібно було знайти нову основу для побудови змісту освіти.

У пошуках пріоритетних галузей наук загальноосвітнього значення педагогіка дедалі частіше зверталася до досвіду класифікації. Однак тодішні класифікації не залишили помітних слідів у практиці побудови змісту освіти.                                               

Концепція змісту освіти П.Ф.Каптерєва. Видатний російський педагог П. Каптерєв дотримувався погляду, що істотною ознакою , визначення загальноосвітньої цінності тої чи іншої науки є її метод Характер методу був одним із критеріїв при відборі наук і визначенні! місця у загальноосвітній школі [7].

П. Каптерєв також вважав, що при визначенні змісту освіти визнаначальним орієнтиром має бути "розум, що розвивається". Завдання педагога він бачив у тому, щоб визначити не те, що вивчати в тій чи іншій школі, а що необхідно вивчати для цілеспрямованого розвитку розуму. Зауважимо, що нині набули великого поширення розроблення та впровадження так званих особистісно-орієнтованих технологій навчання виховання. У цьому контексті погляди П. Каптерєва становлять основу такого підходу. Усі науки він розподілив на три групи: науки, в яких факти переважають над логікою, над раціональним боком (ботаніка, зоологія, мінералогія, громадянська історія) і науки, в яких дуже скла і різноманітні поєднання фактів, багато висновків і узагальнень, формул і законів при порівняно невеликій кількості фактичного матеріалу (математика, логіка, механіка...).

Потреби й прагнення поділяються на особисті і громадські., до інших належать фізичні, розумові, естетичні потреби і вольові прагнення. До других - бажання жити в оточенні інших людей, розуміти їх. У зв´язку з цим у навчальний процес необхідно включити ігр гімнастичні вправи, продуктивну працю. Розкриттю розумових повинні служити спостереження, індуктивне узагальнення та дедук­тивний розсуд.

Перше місце в переліку шкільних предметів учений відводив природознавству, одній чи декільком описовим і дослідним наукам. Педа­гогічна цінність їх визначається тим, що у них учень буде бачити, як зі спостереження і порівняння окремих фактів виникають загальні по­ложення. У той же час під час вивчення природознавства є можливість загальні висновки, положення, ідеї перевірити дослідним шляхом.

Для розвитку дедуктивного мислення найціннішим предметом є математика. Вважаючи, що індуктивний і дедуктивний методи при­таманні кожній науці, П. Каптерєв підкреслював, що у природознав­стві і математиці вони виявляються з найбільшою "силою і чистотою". Естетичному розвитку слугують спостереження природи, творів мисте­цтва і заняття малюванням, ліпленням, музикою, співом тощо.

Громадські риси людини можуть розкритися і розвинутися не тільки внаслідок практичного виховання, а й теоретичної освіти, до якої вхо­дять "соціальні предмети, мова, література, історія, географія, релігія".

П. Каптерєв вважав за необхідне включити у зміст шкільної освіти історію філософії. Без цього предмета, на його думку, неможливо по­будувати систему знань, яка є основою світогляду школярів.

Як бачимо, видатний педагог дотримувався предметної структури змісту освіти, яку він не ставив під сумнів.

Комплексна і предметна структура змісту навчання. Історія світо­вої педагогічної думки знає дві структури змісту навчання — предметну і комплексну. Російський педагог і психолог П. Блонський замість сум­нівної, на його погляд, предметної структури змісту навчання радив в основу навчання покласти метод пізнання і метод праці. Об´єктом пізнання дитини є навколишня дійсність як єдине ціле.

Характерною рисою розвитку теорії змісту освіти цього періоду було те, що під час її розроблення більше уваги приділялося гносеологічному, психофізіологічному та етичному розвитку особистості та абсолютно ігнорувався соціальний бік освіти [ 1 ].

У дореволюційний період домінувала предметна система змісту навчання, яку після революції піддали гострій критиці. Докорінні зміни У змісті освіти були здійснені в 1923 р., коли у практику школи були введені комплексні програми. У нормативних документах необхідність заміни предметної структури змісту освіти пояснювалася тим, що пред­метна система призводила школу до відірваності від життя. Стара школа тому і була школою учіння, що вона знайомила дітей не з життєвими речами і явищами, а саме з навчальними предметами. Звідси — у старій Школі переважання чисто словесних і книжних методів викладання і відсутність у ній методів дослідницьких; звідси — страшна відірваність школи від сучасності.

Головним принципом комплексного конструювання структури змісту навчання було узагальнення навчального матеріалу навколо трьох основних тем: природа, праця, суспільство. У центр програми ставилася трудова діяльність людей, яка повинна була вивчатися у зв´яз­ку з природою як об´єктом цієї діяльності і суспільним життям як наслідком трудової діяльності. У цих програмах зміст навчання визна­чався так. Нехай, наприклад, вибирається практична тема "Транспорт". Фізики визначають, що повинен знати учень із фізики, щоб мати доб­ре уявлення про транспорт. Аналогічним чином математики, хіміки, біологи і т.д. Отже, навколо конкретної, практично важливої теми ство­рюється змістовий блок, комплекс необхідних знань з усіх галузей знань. Далі, з усіх інших тем (практичних) проводиться така сама опе­рація, і, нарешті, компонується зміст навчання.

Очевидно, така структура змісту навчання має позитивний бік, а саме практичну спрямованість навчання. Учні знають, для чого вони вивчають той чи інший матеріал. Однак дана структура змісту навчан­ня має і не менш значний недолік: знання учнів дуже слабо систематизуються, про добре організовану систему знань говорити не доводиться.

Основою предметної структури змісту навчання є положення про те, що змістом навчання є сума змісту тих навчальних предметів, які вивчаються у школі. Отже, зміст навчання кожного конкретного учня визначається змістом тих навчальних предметів, які він вивчає у школі впродовж усього шкільного часу.

У наш час великого поширення набула педоцентрична теорія аме­риканського педагога Дж. Дьюї, яка в основу вирішення проблеми. змісту освіти і навчання ставить інтереси учня.

Підсумок. На соціальному рівні найвищий обсяг має поняття "ви­ховання". На цьому рівні воно розглядається як форма передачі соц­іального досвіду. На педагогічному рівні виховання, як і навчання, роз­глядається як шлях освіти. їх діалектична єдність і становить освіту. Освіта — це педагогічний процес, мета якого полягає у виявленні і максимальному розвиткові індивідуально найбільш значущих позитивних і задатків людини.

Зміст освіти — це педагогічна модель соціального замовлення, звер­нутого до школи. Зміст освіти — це педагогічна категорія, це теоретична основа для визначення змісту навчання. Зміст освіти пояснюють, декілька теорій; дві з них — формальної та матеріальної освіти, третя педоцентрична теорія Дж. Дьюї.

На різних історичних етапах розвитку суспільства основою змісту освіти і навчання була наука. Однією з найбільш ранніх концепцій змісту освіти була концепція видатного російського педагога П. Каптерєва. На його думку, при визначенні змісту освіти центральним орі­єнтиром має бути " розум, що розвивається".

Історія нашої школи знає два підходи до визначення структури змісту навчання: предметний та комплексний. У сьогоднішній школі прийнято тільки предметну структуру змісту навчання, проте можли­вості комплексної структури вивчені не повністю.

17. Для реалізації цих завдань у школі розроблений план виховної роботи навчального закладу та окремі плани класних керівників, які були затверджені на засіданні методичного об’єднання класних керівників. Ці плани охоплюють всі напрямки виховання: патріотичне, правове, моральне, художньо-естетичне, трудове, фізичне, екологічне, превентивне та включають у себе календарні, традиційні шкільні свята, заходи, конкурси, міські заходи щодо втілення національної програми «Діти України», «Комплексної програми профілактики злочинності і бездоглядності», «Програми профілактики ВІЛ-інфекції», «Національної програми виховання учнів 1-11 класів», заходи щодо зміцнення моральності та утвердження здорового способу життя та ін. Формами організації виховної діяльності в школі є:

 Екскурсії на підприємства міста, до місцевого краєзнавчого музею, містами України.

 Традиційні українські свята, уроки мужності, тематичні виставки, вахти пам’яті, допомога ветеранам ВВВ та їх вдовам.

 Бібліотечні дні, літературні конференції, інтелектуальні конкурси.

 Учнівське самоврядування, діяльність дитячої незалежної організації «МОС» (Ми Одна Сім’я).

 Бесіди, лекції, робота школи «Ввічливих малят»; корекційно-виховні заходи.

 Робота педагогічного консультпункту для батьків та учнів, корекційна робота психолога та соціального педагога з учнями.

 Співпраця із громадськими організаціями; правові лекторії і вікторини.

 Виставки робіт учнів, концерти художньої самодіяльності, художні конкурси, шкільні традиційні свята.

 Спортивні змагання, спартакіади з футболу та баскетболу, походи в довкілля, дні здоров’я, шкільні туристичні змагання

Позакласна та позашкільна виховні роботи. Позакласна робота — різноманітна освітня і виховна робота, спрямована на задоволення інтересів і запитів дітей, організована в позаурочний час педагогічним колективом школи. Позакласна робота проводиться в поза навчальний час у вигляді занять з гімнастики, легкої атлетики, лижної підготовки та туризму, в секціях, гуртках.

Позакласна робота є добровільною, тому не повинна включати в себе обов'язкових видів змагань, обов'язкових звітових показників і документів. Навчальні плани позакласних занять також мають не примусовий, а рекомендований характер. Позакласні заняття повинні розвивати навики самостійної роботи школярів.

Позашкільна робота – освітньо-виховна діяльність позашкільних закладів для дітей та юнацтва.

Завдання позакласної та позашкільної роботи:

• закріплення, збагачення та поглиблення знань, набутих у процесі навчання, застосування їх на практиці;

• розширення загальноосвітнього кругозору учнів, формування у них наукового світогляду, вироблення умінь і навичок самоосвіти;

• формування інтересів до різних галузей науки, техніки, мистецтва, спорту, виявлення і розвиток індивідуальних творчих здібностей та нахилів;

• організація дозвілля школярів, культурного відпочинку та розумних розваг;

• поширення виховного впливу на учнів у різних напрямах виховання.

Завдання основних напрямів всебічного розвитку особистості.

Всебічний розвиток людини, що є головною метою виховання, охоплює розумове, моральне, трудове, естетичне й фізичне виховання в їх нерозривному зв'язку, взаємозалежності та взаємозумовленості. Кожен з цих напрямів має свій зміст і конкретні завдання.

Завдання розумового виховання:

• Озброєння учнів знаннями основ наук.

• Формування наукового світогляду.

• Оволодіння основними розумовими операціями (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, систематизація).

• Вироблення вмінь і навичок культури розумової праці.

Завдання морального виховання:

• Формування в учнів моральних понять, поглядів і переконань.

• Виховання моральних почуттів.

• Вироблення навичок і звичок моральної поведінки.

Завдання трудового виховання:

• Психологічна підготовка особистості до праці.

• Практична підготовка до праці.

• Підготовка школярів до свідомого вибору професії.

Завдання естетичного виховання:

• Формування естетичних понять, поглядів і переконань.

• Виховання естетичних почуттів.

• Виховання потреби і здатності створювати прекрасне в житті та мистецтві.

Завдання фізичного виховання:

• Виховання здорової зміни, бажання спілкуватися про своє здоров”я, постійно займатися фізичною культурою і спортом.

• Підготовка до захисту Батьківщини, оволодіння для цього прикладними видами спорту.

• Підготовка до фізичної праці, виховання працездатності.

Позакласна і позашкільна робота будується на розглянутих раніше принципах виховання, проте вона має і свої специфічні принципи.

Добровільний характер участі в ній – учні можуть обирати профіль занять за інтересами.

Суспільна спрямованість діяльності учнів – зміст роботи гуртків, клубів та інших форм діяльності, відповідав потребам розбудови української держави, відображає досягнення сучасної науки, техніки, культури і мистецтва.

Розвиток ініціативи і самодіяльності учнів – ураховувати бажання школярів, їх пропозиції, щоб кожен із них виконував цікаву для себе роботу.

Розвиток винахідливості, дитячої технічної, юнацької та художньої творчості – ставити завдання пошукового характеру: створення нових приладів, удосконалення наявних; приділення особливої уваги творчому підходу до справи тощо.

Зв'язок з навчальною роботою – позакласна та позашкільна робота повинна бути логічним продовженням навчально-виховної роботи, яка здійснюється на уроках.

У позакласній та позашкільній роботі з фізичного виховання широко використовуються туризм і спорт.

Туризм – це різноманітні за формою, змістом і тривалістю походи та подорожі, спрямовані на активний відпочинок, фізичний розвиток, загартування, пізнання рідного краю. З учнями молодших класів проводяться переважно прості форми подорожей, передусім поширений туризм вихідного дня. Це невеликі одноденні походи за добре вибраним і перевіреним маршрутом. В такому поході слід поєднувати елементи ігрової, навчальної, трудової і пізнавальної діяльності дітей, проводити загартовуючі процеси. У міських школах проведення походів включає поїздку транспортом за міську зону і піший похід за обраним маршрутом.

Спорт – це специфічна діяльність, спрямована на досягнення високих показників у будь-якому виді фізичних вправ. До занять спортом молодші школярі залучаються в секції з таких видів спорту, як плавання, художня і спортивна гімнастика, настільний теніс, фігурне катання на ковзанах та інші.

Форми організації фізичного виховання школярів становлять певну систему, яка охоплює:

• уроки фізичної культури;

• фізкультурно оздоровчі заходи в режимі навчального дня (гімнастика перед початком занять, фізкультурні хвилини під час уроків, ігри та фізичні вправи на перервах і в режимі подовженого дня);

• позакласна фізкультурно-масова робота (заняття в гуртках фізичної культури і спортивних секціях, спортивні змагання);

• позашкільна спортивно-масова робота (за місцем проживання учнів, заняття в дитячо-юнацьких спортивних школах, дитячих туристських станціях, спортивних товариствах, самодіяльні заняття школярів фізичними вправами в сім'ї, на пришкільних і дворових майданчиках, стадіонах, у парках).

Масові, групові та індивідуальні форми виховної роботи

Форми організації виховання поділяють на масові, групові (гурткові), індивідуальні.

Масові форми виховної роботи.

До них відносять конференції, тематичні вечори, вечори запитань і відповідей, тижні з різних предметів, зустрічі з видатними людьми, огляди, конкурси, олімпіади, туризм, фестивалі, виставки стінної преси тощо.

Читацька конференція – важливий засіб пропаганди художньої та науково-популярної літератури серед учнів, який допомагає їм глибше зрозуміти зміст та поетику твору, прищеплює літературно-естетичні смаки. Полягає в обговоренні дітьми книг і творчості окремих письменників у школі, бібліотеці, клубі.

Тематичні вечори, вечори запитань і відповідей присвячують різноманітним аспектам внутрішнього і міжнародного політичного життя, науки, техніки, культури, спорту, явищ природи тощо.

Ранки-зустрічі, літературні вікторини. Практикують у роботі з молодшими школярами.

Зустрічі з відомими людьми краю влаштовують переважно для середнього та старшого шкільного віку.

Групові форми виховної роботи.

До цих форм належать політичні інформації, години класного керівника, гуртки художньої самодіяльності, робота з пресою, радіо - і телепередачами, екскурсії, походи та ін.

Політичні інформації поділяють на оглядові й тематичні. Оглядові політінформації – короткі популярні повідомлення про найважливіші події, які хвилюють світ. Тематичні політінформації присвячуються розкриттю одного або кількох питань, органічно пов'язаних між собою. У процесі політичного інформування учнів важливо забезпечити новизну, своєчасність, оптимальний для них обсяг, якість інформації (достовірність, надійність, повнота), а також селективність і засвоєння.

Година класного керівника – дієвий засіб формування у школярів наукового світогляду і моральної поведінки, їх проводять у формі етичної бесіди, лекції, диспуту, усного журналу, зустрічі з цікавими людьми, обговорення книг та ін.

Важлива роль у позакласній виховній роботі належить гурткам художньої самодіяльності. Виховна цінність участі учнів у їх роботі полягає в тому, що мистецтво естетично розвиває їх, пробуджує почуття відповідальності, колективне переживання успіхів і невдач. Учні мають змогу виявити свою творчість. Учасники художньої самодіяльності краще розуміють і відчувають красу мистецтва і природи, людських стосунків, більше тягнуться до книги.

Індивідуальні форми виховної роботи

Потреба індивідуального підходу зумовлена тим, що будь-який вплив на дитину переломлюється через її індивідуальні особливості, через “внутрішні умови”. Необхідною умовою успішної індивідуальної роботи є вивчення індивідуальних особливостей учнів. Щоб впливати на особистість, треба її знати. Передусім важливо встановити довірливі, доброзичливі стосунки між педагогами і вихованцями.

В індивідуальній виховній роботі використовують позакласне читання, колекціонування, гру на музичних інструментах, вишивання, малювання тощо.

Позакласне читання має на меті формування в учнів здорових читацьких інтересів, вироблення культури читання.

Колекціонування позитивно впливає на загальний розвиток учнів, навчальну діяльність і поведінку, розширює кругозір і пізнавальні інтереси, формує дослідницькі навички, виховує цілеспрямованість і наполегливість.

Самостійні заняття

Мета і завдання самостійних занять. Залучення школярів до фізичної культури — важливий доданок у формуванні здорового способу життя. Поряд із широким розвитком і подальшим удосконалюванням організованих форм занять фізичною культурою, що вирішує значення мають самостійні заняття фізичними вправами. Сучасні складні умови життя диктують більш високі вимоги до біологічних і соціальних можливостей людини. Всебічний розвиток фізичних здібностей людей за допомогою організованої рухової активності (фізичного тренування) допомагає зосередити усі внутрішні ресурси організму на досягненні поставленої мети, підвищує працездатність, зміцнює здоров'я.

Систематичне, відповідне статі, віку і стану здоров'я використання фізичних навантажень — один з обов'язкових факторів здорового режиму життя. Фізичні навантаження являють собою сполучення різноманітних рухових дій, виконуваних у повсякденному житті, а також організованих чи самостійних занять фізичною культурою і спортом, об'єднаних терміном “рухова активність”. У великої кількості людей, що займаються розумовою діяльністю, спостерігається обмеження рухової активності.

Численні дані науки і практики свідчать про те, що реальне впровадження серед школярів самостійних занять фізичними вправами недостатньо. Існують об'єктивні і суб'єктивні фактори, що визначають потреби, інтереси і мотиви включення школярів в активну фізкультурно-спортивну діяльність. До об'єктивних факторів відносяться: стан матеріальної спортивної бази, спрямованість навчального процесу по фізичній культурі і зміст занять, рівень вимог навчальної програми, особистість викладача, стан здоров'я дітей, що займаються, частота проведення занять, їхня тривалість.

Якщо мотиви, що спонукають до самостійних занять, сформувалися, то визначається мета занять, нею може бути: активний відпочинок, зміцнення здоров'я, підвищення рівня фізичного розвитку і фізичної підготовленості, виконання різних тестів, досягнення спортивних результатів.

Форми і зміст самостійних занять

Після визначення мети підбираються напрямок використання засобів фізичної культури, а також форми самостійних занять фізичними вправами.

Існує три форми самостійних занять: ранкова гігієнічна гімнастика, вправи протягом дня, самостійні тренувальні заняття.

Ранкова гігієнічна гімнастика включається в розпорядок дня в ранковий час після пробудження від сну.

Основні напрямки реформи школи передбачають підвищення уваги до питань гігієни, навчанню школярів слідкувати за станом свого здоров'я. Ранкова гімнастика повністю виховує навики гігієни і фізичної культури. Її виконують в спортивному костюмі, до сніданку, в теплу пору року по можливості на свіжому повітрі (на подвір'ї біля хати), в холодну – в провітреній кімнаті, завершують водними процедурами: душем, обливанням, або обтиранням.

Під час перерв між уроками треба надавати дітям можливість для активного відпочинку, щоб в теплий період року вони могли виходити в двір школи, а в холодний період року пограти в завчасно провітреному приміщенні. Грають діти самостійно, невеликими групами. Масові ігри і змагання проводити не слід.

Ніякими зусиллями неможливо досягнути стовідсоткового охоплення школярів заняттями в спортивних секціях і спортивних школах, адже багато хто з них бере участь в інших шкільних гуртках, навчаються в музичних школах, на курсах. І тільки, якщо кожний захоче знайти і знайде час, щоб самостійно займатися фізичними вправами, мета досягнення масовості у фізичній культурі школярів буде вирішена.

Вправи протягом дня виконуються в перервах між навчальними чи самостійними заняттями. Такі вправи попереджають наступаюче стомлення, сприяють підтримці високої працездатності протягом тривалого часу.

Фізичні вправи потрібно проводити в добре провітрених приміщеннях. Дуже корисно виконувати вправи на відкритому повітрі.

Самостійні тренувальні заняття можна проводити індивідуально, чи в групі з 3-5 чоловік і більше. Групове тренування більш ефективне, чим індивідуальне. Займатися рекомендується 2-7 разів у тиждень по 1-1,5 год. Займатися менше 2 разів у тиждень недоцільно, тому, що це не сприяє підвищенню рівня тренованості організму. Кращий час для тренувань — друга половина дня, через 2-3 год. після обіду.

Тренувальні заняття повинні носити комплексний характер, тобто сприяти розвитку всієї безлічі фізичних якостей, а також зміцнювати здоров'я і підвищувати загальну працездатність організму.

Ходьба і біг. Найбільш доступними і корисними засобами фізичного тренування є ходьба і біг на відкритому повітрі в умовах лісопарку.

Біг — найбільш ефективний засіб зміцнення здоров'я і підвищення рівня фізичної тренованості, а так само зміцнення серцево-судинної системи.

Ходьба і біг на лижах. Індивідуальні самостійні заняття можна проводити на стадіонах, чи у парках у зоні населених пунктів.

Атлетична гімнастика — це система фізичних вправ, що розвивають силу, у сполученні з різнобічною фізичною підготовкою. Заняття атлетичною гімнастикою сприяють розвитку сили, витривалості, спритності, формують гармонічну статуру.

Розвиток сили забезпечується виконанням наступних спеціальних силових вправ:

• вправи з гантелями: нахили, повороти, кругові рухи тулубом, віджимання, присідання і т. д.

• вправи з гирями: піднімання до плеча, на груди, однієї і двома руками, поштовх і жим однієї і двох гир, 1 ривок, кидання гирі на дальність;

• вправи з металевим ціпком: ривок різним хватом, жим коштуючи, сидячи, від грудей, через голову, згинання і розгинання рук у ліктьових суглобах;

• вправи зі штангою (маса підбирається індивідуально): підйом штанги до грудей, на груди, з підсіданням і без підсідання;

• різні вправи на тренажерах і блокових пристроях.

Заняття на тренажерах. Тренажери застосовуються як доповнення до традиційних занять фізичними вправами і спортом, роблять їх більш емоційними і різноманітними. Вони використовуються як засіб профілактики гіпокінезії і гіподинамії, вибірково впливають на різні частини тіла, м'язові групи, дихальну і серцево-судинну системи, зміцнюють і сприяють їх розвитку, є гарним засобом відновлення після стомлення.

Важливо привчати школярів до самостійних занять, починаючи з раннього віку, щоб вони вже вміли виконувати вправи не тільки повторюючи за викладачем, а й самостійно засвоювати різні рухові дії, самостійно тренуватися, загартовувати свій організм. Необхідні для цього знання і навики вчитель надає в процесі уроків фізичної культури. Займаючись самостійно фізичною культурою необхідно дотримуватись наступних правил:

• Заняття повинні носити оздоровчу, розвиваючу і виховну спрямованість.

• У процесі занять необхідно здійснювати самоконтроль і лікарський контроль над станом свого організму, своєї фізичної підготовленості і строго дотримуватись правил безпеки під час занять фізичною культурою і спортом. Самоконтроль під час самостійних занять фізичними вправами.

Самоконтроль – це систематичні самостійні спостереження школяра, який займається фізичними вправами і спортом, за змінами свого здоров'я, фізичного розвитку і фізичної підготовленості. При самостійних заняттях оздоровчим бігом, вправами з обтяженням, атлетичною гімнастикою, самоконтроль необхідний. Як показники самоконтролю використовуються суб'єктивні й об'єктивні ознаки функціонального стану організму під впливом фізичних навантажень.

Такі показники самоконтролю як самопочуття, настрій, неприємні відчуття, апетит, відносяться до суб'єктивних, а частота серцевих скорочень (ЧСС), маса тіла, довжина тіла, функція кишково-шлункового тракту, потовиділення, життєва ємність легень (Ж.Е.Л.), сила м'язів, динаміка розвитку рухових якостей, спортивні результати – до суб'єктивного. Контролювати стан свого організму можна по зовнішніх і внутрішніх ознаках.

До зовнішніх ознак відносяться виділення поту, зміна кольору шкіри, порушення координації і ритму подиху. Якщо навантаження дуже велике, то спостерігається рясне потовиділення, надмірне почервоніння тіла, посиніння шкіри навколо губ, з'являється віддишка, порушується координація рухів.

Крім самоконтролю передбачається і контроль з боку батьків, обов`язок яких активізувати спосіб життя своїх дітей, зробити його більш динамічним, використовуючи щоденні самостійні заняття фізичними вправами. Батьки повинні стежити за тим, щоб щодня виконували домашні завдання по фізичній культурі, у потрібному обсязі і з достатньою інтенсивністю.

Правила проведення самостійних занять фізичними вправами

• Перш ніж почати самостійні заняття фізичними вправами, з'ясуєте стан свого здоров'я, фізичного розвитку і визначите рівень фізичної підготовленості.

• Тренування обов'язково починайте з розминки, а по завершенні використовуйте процедури, що відновлюють (масаж, теплий душ, ванна, сауна).

• Пам’ятайте, що ефективність тренування буде найбільш високою, якщо ви будете використовувати фізичні вправи разом із процедурами, що гартують, дотримувати гігієнічні умови, режим для правильного харчування.

• Намагайтеся дотримувати фізіологічні принципи тренування: поступове збільшення навантаження вправ, обсягу й інтенсивності фізичних навантажень, правильне чергування навантажень і відпочинку між вправами, з урахуванням вашої тренованості і адекватності навантаження.

• Пам’ятайте, що результати тренувань залежать від їхньої регулярності, тому, що великі перерви (4 – 5 днів і більше) між заняттями знижують ефект попередніх занять.

• Не прагніть досягнути високих результатів за короткий термін. Поспіх може привести до перенавантаження організму і перевтоми.

• Фізичні навантаження повинні відповідати вашим можливостям, тому їхню складність підвищуйте поступово, контролюючи реакцію організму на них.

• Складаючи план тренування, включайте вправи для розвитку всіх рухових якостей (швидкості, сили, гнучкості, витривалості, швидкісно-силових і координаційних якостей). Це дозволяє вам досягти успіхів в обраному виді спорту.

• Якщо ви відчули втому, то на наступних тренуваннях навантаження потрібно зменшити.

• Якщо ви відчули нездужання, або якісь відхилення в стані здоров'я, перевтому припиніть тренування, порадьтеся з учителем фізичної культури або лікарем.

• Намагайтеся проводити тренування на свіжому повітрі, залучайте до тренувань своїх товаришів, членів родини, родичів, братів і сестер.

Щоденник самоконтролю служить для обліку самостійних занять фізкультурою і спортом, а також реєстрації антропометричних змін, показників, функціональних проб і контрольних іспитів фізичної підготовленості, контролю виконання тижневого рухового режиму.

Регулярне ведення щоденника дає можливість визначити ефективність занять, засоби і методи, оптимальне планування величини й інтенсивності фізичного навантаження і відпочинку в окремому занятті.

У щоденнику також варто відзначати випадки порушення режиму і те, як вони відбиваються на заняттях і загальній працездатності. До об'єктивних показників самоконтролю відносяться: спостереження за частотою серцевих скорочень (пульсом), артеріальним тиском, подихом, життєвою ємністю легень, вагою, м'язовою силою, спортивними результатами.

Ефективність масових, групових та індивідуальних форм виховання зростає за умови, що вони приведені у певну систему, пов'язані між собою і доповнюють одна одну.

Цікавий досвід організації позакласної виховної роботи з учнями склався у середній загальноосвітній школі № 1 м. Зимогір'я на Луганщині. Тут педагогічним колективом створено навчально-виховні центри. Основна мета їх роботи – забезпечення органічної єдності навчальної та позаурочної діяльності учнів, виховних центрів школи, сім'ї і громадськості, розвиток творчих здібності дітей, організація диференційованої роботи з ними, таких центрів у школі сім: “Дитинство”, “Здоров'я”, “Екологічний”, “Народознавство”, “Точні науки”, “Політехнічний ”, “ Література і мистецтво”. Кожний з них став об'єднанням школярів за інтересами, провідною формою організації їх позаурочної діяльності.

Рухливі ігри в педагогічній практиці

В педагогічній практиці, соціальному житті і буденності існують дві основні форми організації рухливих ігор: класна і позакласна.

Рухливі ігри, які відносяться до позакласної форми занять, залучають велику роль організаторів, вожаків із гурту самих дітей; вони організовуються, як правило, епізодично, склад учасників може змінюватися, а ігри варіюються по змісту і об'єму ігрового матеріалу. Діти із задоволенням беруть участь у хороводах, танцях. Вони проводяться на відкритих територіях, чи в закритому приміщенні в супроводі музики і співів.

Для того, щоб залучити до позакласної роботи велику кількість школярів, використовуються різноманітні форми організацій і проведень занять з дітьми з урахуванням їх віку, стану здоров'я та фізичної підготовки. Основними формами є такі як: “години ігор”, прогулянки пішки і на лижах, походи, катання на санчатах, заняття в групах загальної фізичної підготовки, спортивних змаганнях, фізкультурні свята, заняття у спортивних секціях. Використання ігрових форм, цікавість, емоційність –широке використання пізнавальних ігор, ігор з комп'ютерами, демонстрування цікавих дослідів та ін.

Метод пізнавальних ігор – спеціально створена захоплююча розважальна діяльність, яка має неабиякий вплив на засвоєння учнями знань, набуття умінь і навичок. Гра у навчальному процесі забезпечує емоційну обстановку відтворення знань, полегшує засвоєння навчального матеріалу, створює сприятливий для засвоєння знань настрій, заохочує до навчальної роботи, знімає втому, перенавантаження, що викликає інтерес до навчальних предметів.

Наприклад, навчальна гра на уроці - КВК, як правило, нагадує телевізійну гру і може бути проведена за схемою: розминка – домашнє завдання – індивідуальна робота – конкурс “Вгадай ” – конкурс майстрів мистецтва – конкурс оповідачів – конкурс капітанів. Завдання мають репродуктивний і продуктивний характер, але подаються в гумористичній формі. Для проведення такого уроку з учнів класу формують дві команди, а також обирають журі.

Розминка передбачає складання розповіді на вивчену тему. Форма розповіді може бути гумористичною й водночас такою, щоб у ній брали участь усі члени команди. Інсценізація домашнього завдання може охоплювати окремий параграф або весь матеріал теми. Для індивідуальної роботи пропонують двом-трьом членам з кожної команди цікаве завдання. Його виконання оцінюють за правильністю, повнотою та естетичністю пояснення.

Під час конкурсу майстрів мистецтва від кожної команди обирають по 3—4 учні, які виконують роль художника, поета, співака. Кожен з них має виконати свій номер, який за змістом розкриває тему КВК. У конкурсі оповідачів обом командам пропонують картинку, за якою потрібно скласти розповідь. Конкурс капітанів передбачає розв'язування задач і аналіз картини. Ігри та розваги.

Найбільш простими і масовими формами позакласної роботи являються ігри і розваги. По мірі створення дитячого колективу практичну роботу по підготовці і проведенню ігор ведуть самі учні, виконуючи задум і план вчителя або вожатого.

“Години ігор” проводяться в позакласний час, а також підчас канікул, причому збір дітей для участі в іграх назначається у визначений день і годину в школі чи на площадці. Ігри, які проводяться, завжди повинні відповідати віку і підготовці гравців, бути доступними для хлопців і дівчат, простими по складу, доступними, цікавими і захоплюючими.

В старших класах велике застосування мають командні ігри, близькі за своїм змістом до спортивних.

Рухливі ігри під час перерв

Позаурочні форми організації занять з застосуванням рухливих ігор досить різнобічні.

Правильне використання рухливих ігор під час перерв сприяє активному відпочинку школярів, допомагає їм краще оволодівати великим обсягом знань, покращує успішність.

На перервах неможна проводити сильно збуджуючі і стомлюючі для школяра ігри. Не бажані змагальні ігри з поділом на команди. Змагання можна проводити тільки парні в яких будь-який школяр виходить у накреслене коло помірятися силою, спритністю, кмітливістю з іншими бажаючими.

Із групових ігор бажані такі, в які в будь-який час можна вийти з гри і ввійти в гру, не порушуючи її ходу.

На перервах велике значення мають ігрові вправи та ігри типу атракціонів: завдання з метання мішечків, накидання кілець, дії з закритими очима виконання вправ на спритність, координацію і рівновагу.

Ігри в дитячих оздоровчих закладах

Діти, які проводять багато часу за партою, потребують фізичного навантаження, для того, щоб відпочити від занять. Таке необхідне навантаження діти отримують під час занять рухливими іграми.

Рухливі ігри взимку на снігу

Рухові здібності дітей в зимовий період значно зменшуються, скорочується і час їх перебування на свіжому повітрі, що негативно впливає на їх самопочуття і фізичний розвиток. Ігри взимку на вулиці сприятливо впливають на фізичний стан школярів.

Організація змагань з рухливих ігор

Змагання з рухливих ігор в першу чергу повинні сприяти укріпленню здоров’я школярів і загартування організму, вихованню звички до регулярних занять фізичними вправами і підвищенню фізичної підготовленості. В доступній формі школярі ознайомлюються з основами техніки різних видів спорту.

Для підвищення результативності занять фізичними вправами і іграми під час “спортивної години” вихователі наперед планують зміст занять і вмінь школярів, отриманих на уроках фізичної культури. В змісті занять “спортивної години”, наприклад, для учнів 1—3 –х класів входять такі фізичні вправи та ігри:

• Вправи з великими і малими м'ячами (підкидання і ловіння, кидки м'яча до підлоги і в стіну, перекидання м'яча один-одному, по колу, у парі, шеренгах тощо);

• Ходьба з різноманітними рухами рук, зі зміною довжини кроку (короткий, широкий) і темпу (швидкий, повільний);

• Біг з різною швидкістю, чергуючи з ходьбою, з подоланням нескладних перешкод, з зміною напрямку за сигналом;

• Стрибки на місці (на одній і двох ногах) зі скакалкою, в довжину з місця, з розбігу, у висоту через канат;

• Метання малого м'яча (сніжки) в ціль, на дальність. Іноді гравці доволі довго знаходяться в постійному русі, що сприяє розвитку витривалості;

• Дії дітей в рухливих іграх стають більш злагоднішими, точнішими, вдосконалюється їх ігрова тактика.

В кінці цього вікового періоду дітей особливо починають цікавити ігри, які дозволяють вдосконалювати особисті рухові дії. Їм цікавий не тільки результат, а й сам процес гри, коли вони можуть проявити свою кмітливість, влучність, витривалість, силу і свої розумові здібності. Хороводи, співи, речитативи, наслідування образам рідко використовуються в їх іграх.

Сюжетні ігри для підлітків вже не доречні, головне місце займають ігри з характерним змагальним початком.

Підлітки з цікавістю приймають участь в змаганнях з рухливих ігор. Їх можна проводити у вигляді естафет з подоланням перешкод, з боротьбою, метанням, стрибками, лазінням і перелазінням.

Рухливі ігри в старших класах в більшості використовуються для підвищення загальної фізичної підготовленості, а також для спеціальної підготовки підлітків.

В учнів старших класів значно збільшується здібність до абстрактного мислення і аналізу своїх дій і дій оточуючих. В багатьох юнаків та дівчат остаточно формується інтерес до занять тим чи іншим видом спорту, тому їх приваблюють рухливі ігри, які дозволяють вдосконалюватися в обраному виді спорту.

Систематично організовані рухливі ігри при правильному проведенні позитивно впливають на динаміку фізичного розвитку і вдосконалення рухових здібностей дітей, які ними займаються.

18. Стимулювання здорового способу життя педагога й вихованця як основа виховання — незмінний постулат автора. На думку вченої, починати роботу зі створення та стимулювання здорового способу життя свого та своїх вихованців педагог повинен з визначення кола принципів та методичних правил, до яких необхідно привчити учнів і неодмінно дотримуватись їх самому.

Кажуть, щоб виростити Людину, треба давати їй чотири уроки на день упрдовж десяти років. Ось ці уроки: Здоров’я, Мудрість та праця.

Ми проголошуємо: стимулювання здорового способу життя педагогів і вихованців- основний, стрижневий напрям виховного процесу. Звернімося до висловлювань: «Моя наука- жити і бути здоровим»(Лукрецій Тит Кар), «Усі здорові люди люблять життя» (Г,Гейне); «Хто міцний тілом, може терпіти і жару, і холод. Так і той, хто здоровий морально у змозі перенести ігнів і горе, і радість, й інші почуття» (Епіктет).

Стан оптимальної працездатностяк дорослої людинини, так і школяра нерозривно пов’язане з хорошим самопочуттям, з найкращим функціонуванням  усіх систем організму. Здорова дитина із задоволенням і радістю включається в усі види діяльності: інтелектуально- пізнавальну, трудову, громадську, фізкультурну, ігрову… Вона життєрадісна, оптимістична, відкрита у спілкуванні з однолітками і педагогами. А це запорука успішного розвитку всіх сфер особистості, усіх її задатків і цінностей. Це і можливість само актуалізації як мети виховання. Це, нарешті, щасливі діти і , як наслідок, і, як причина, щасливі, задоволені своєю діяльністю педагоги.

«Мати міцне здоров’я,- пише творець однієї з популярних сьогодні систем оздоровлення П.С.Брегг- це мати почуття найвищого блаженства, що дозволяє людині говорити із задоволенням: «Я почуваю себе чудово! Я живу- чудово!» Відомо, що основна мета життя- щастя. Але до нього веде одна дорога: міцне здоров’я. Без нього не може бути щастя.

Здорова людина любить життя. Здорова людина рідко буває нещасливою.

Важко уявити собі серед активних і повноцінних учасників у всіх справах дитину або старшокласника, у якого постійно болить голова( 9аслідок найрізноманітніших відхилень у здоров’ї: гіпертонії, гіпотонія, гайморит, тонзиліт, тощо), що у постійній нервовій напрузі боїться всього: «двійок», кривди однолітків, смерті близьких і своєї власної, грому й блискавки, темряви, хуліганів, тощо), що завжди в стані апатії, лінощів думки, емоційної загальмованості…Перелік таких дітей можна продовжити до нескінченості, тому що, на жаль, значна більшість дітей і підлітків шкільного віку має різні захворювання.

Є ще один аспект: необхідність виживання (матеріального і духовного), що виникла в наш нелегкий час. Потрапляючи на дорослих, він рикошетом б’є і по дітях.

З давніх – давен на Русі говорили : « Здоров’я , як честь, треба берегти змолоду». Додамо : « Не тільки берегти, але й зміцнювати.» Однією з найважливіших умов для цього, особливо в дитячому та юнацькому віці, є правильний режим дня.

Ще античні філософи розвинули ідею про ритмічність процесів, які відбуваються у природі і організмі. В наш час створена спеціальна наука – хронобіологія, яка вивчає біологічні ритми. Під ними вчені розуміють чергування різних станів організму і коливань інтенсивності фізіологічних процесів та реакцій. Наприклад, максимальної ваги тіло людини досягає о 18 – 19 годині, температура тіла – о 16-18 годині, частота серцевих скорочень – о 15- 16 годині, частота дихання – о 13 -16 годині, артеріальний тиск – о 15 -18 годині.

Коли одні органи та системи досягають максимуму своєї « працездатності», то інші «відпочивають».

До поняття «режим дня» належать: тривалість, організація і розподіл упродовж доби різних видів діяльності, відпочинку та харчування. Медики визначають такі основні компоненти режиму дня школяра: сон, перебування на відкритому повітрі, їжа, рухлива діяльність, особиста гігієна.  Будь- яке порушення негативно впливає на здоров’я дітей. А вони, на жаль, трапляються дуже часто. Ось результати опитування школярів 1 -3 класів. З’ясувалося, що майже дві третини з них лягають спати і прокидаються з порушенням біологічного ритму, простіше кажучи, недосипають. Норма для цього віку – 10-11 годин, але більшість дітей спить лише 7 -8 годин. У таких дітей вранці спостерігається знижений майже на третину рівень працездатності. Так що перші два уроки, як правило, для такої дитини марно втрачені.  До цього ж ( і це дуже важливо!) тільки гігієнічно повний нічний сон відновлює функціональну працездатність головного мозку, особливо нервових клітин його кори, а різноманітні відхилення спроможні порушувати вищу нервову діяльність. Інша проблема – тривалість виконання домашніх завдань. За санітарними вимогами для учнів початкової школи вони тривають 1,5 – 2 години, але за результатами дослідів вони  значно вищі цієї норми. Майже третина дітей додатково навчається у музичних школах, комп’ютерних курсах, курсах з вивчення англійської мови, в різноманітних гуртках, спортивних секціях, в результаті «робочий» день школяра початкових класів становить 10- 12 годин. Непомірне навчальне навантаження створює серйозні перешкоди для реалізації вікових біологічних потреб дитячого організму в руховій діяльності, сні, перебуванні на повітрі. Хоча більшість дітей і відвідують спортивні секції, але сумарне динамічне навантаження впродовж тижня не відповідає фізіологічним вимогам, тому більшість дітей відчувають гіподинамію.

Дитячий організм ще погано пристосований до несприятливих впливів навколишнього середовища. У відповідь на зовнішні подразники відбувається активізація найрізноманітніших систем організму, що призводить до швидкого вичерпування резервів, а це значить до швидкої втоми при фізичних та розумових навантаженнях. Не випадково діти скаржаться на втому на кінець робочого дня, на головний біль під час уроків.

У правильного режиму дня сьогодні з’явився серйозний ворог – телебачення, на яке, за даними соціологів та інших досліджень, діти відводять від трьох до шести годин щоденно. З фізіологічної точки зору читання та перегляд телепередач – процеси, які спонукають до роботи різні функції головного мозку. Візуальний матеріал обробляється, в основному в правій півкулі головного мозку, а складні мовні або математичні послідовності – у лівій. Психологи стурбовані, що телебачення формує стійку перевагу візуальній репрезентації. Як результат – діти будуть менш посидючі та витривалі, коли від них вимагатимуть прикладати зусилля для читання або сприйняття матеріалу на слух. Наступним і надзвичайно важливим елементом режиму дня є раціональне арчування. Це одна з основних умов нормального росту та розвитку організму, функціонування всіх його органів та систем.

За статистикою, тільки третина дітей споживає їжу 3 – 4 рази на день, решта – двічі і навіть один раз. Так, це є соціальною проблемою, але доки вона не буде розв’язана, ми не застраховані від збільшення кількості шлунково – кишкових захворювань. Проведений аналіз свідчить лише про деякі фактори, які негативно впливають на здоров’я школярів. На жаль, їх набагато більше

19. Останнім часом саме слово "колектив" і поняття, яке воно виражає, набуло дещо негативного відтінку. Окремі філософи, соціологи, педагоги, зокрема ті, що стоять на позиціях екзистенціалізму, піддають сумніву закономірність вирішального значення колективу в розвитку особистості, у вихованні молодого покоління. Причиною цьому є колектив, який знеособлює, нівелює, пригнічує особистість, робить її конформною, перетворює у стадну істоту. Для таких тверджень є об'єктивні підстави — практика функціонування колективу в умовах тоталітаризму. І справді, у тоталітарних державах авторитарні, тиранічні режими використовували колективізм як інструмент приручення, руйнування власного "Я" особистості, детермінації дій особистості волею колективу. Інтереси колективу непомірно вивищувалися над інтересами окремої людини, якій відводилася роль маленького "гвинтика", роботоподібного виконавця чужої волі. Роль колективу штучно гіпертрофувалася, оскільки це було вигідно правлячим режимам. Особливо помітно це виявилося у 20—ЗО роках минулого століття в колишньому Радянському Союзі. Чого варта тільки сумнозвісна колективізація.

Але ж повноцінне існування людини поза людським колективом, поза певною групою, спільнотою людей неможливе. За будь-яких умов народження, розвиток, становлення, соціалізація людини відбувається тільки в умовах функціонування середовища собі подібних істот. Отже, і виховання особистості в колективі є об'єктивною історичною закономірністю. Стадність у здоровому біологічному розумінні властива абсолютній більшості живих істот. їх групи, об'єднання нерідко відзначаються високою організацією, раціональністю, доцільністю. Навіть сучасну цивілізовану, високорозвинену людину дивує і захоплює раціональність організації життєдіяльності бджіл. Не менш загадковою е діяльність колоній мурашок, пінгвінів. За певними законами колективізму живе багато тварин: вовки, слони, олені, мавпи, бобри, пацюки та ін. Наведемо лише один приклад.

Діяльність колонії мурашок. Найбільше гніздо мурашок-листорізів, що належать до виду Аtta sexdens, було виявлено в Бразилії. Воно складалося з більш як 1000 великих камер, у яких жило приблизно від 5 до 8 мільйонів мурашок-робітників. У 390 камерах були розміщені "грибні сади". Щоб побудувати такий мурашник, робочим комахам довелось "викопати" близько 40 т землі. За співвідношенням розмірів мурашки і людини це прирівнюється до будівництва Великої Китайської стіни.

Люди з давніх-давен жили групами, об'єднаннями, племенами, кланами та ін. Це давало змогу створювати оптимальні умови для виживання, збереження і продовження роду, розвитку дітей — фізичного, психічного і соціального, добування їжі, будівництва житла, здійснювання обрядів, ритуалів, захисту від стихій, оборони від ворогів.

З упевненістю можна стверджувати, що величезні досягнення людства в освоєнні природних багатств, у розвитку науки й техніки — результат колективної діяльності. Колектив — це геніальний "формовитвір" соціальної діяльності людства, важлива передумова розвитку як окремої особистості, так і соціуму. Відмежовуючись від розуміння і трактування колективу в автократичному, тоталітарному сенсі (такий підхід неприйнятний для справді цивілізованого, культурного, демократичного суспільства), не можна відкидати реальну, позитивну, системотвірну роль колективу у вихованні, розвитку, формуванні людини. Саме колектив є важливим засобом, інструментом створення оптимальних психологічних і соціальних умов для всебічного гармонійного розвитку особистості, розкриття і розгортання її фізичних і психічних потенцій.

Колектив — це соціально значима група людей, які об'єднані спільною метою, узгоджено діють у напрямі досягнення означеної мети і мають органи самоврядування. Отже, для дієвого колективу характерні певні взаємозалежні ознаки: спільна мета, колективна діяльність, наявність органів самоврядування. А.С. Макаренко наголошував: "Колектив — це соціальний живий організм, який через те і організм, що він має органи, що там є повноваження, відповідальність, співвідношення частин, взаємозалежність, а якщо нічого цього немає, то немає і колективу, а є просто юрба або зборище"1.

Ми маємо усвідомлювати, що ідея виховання особистості в колективі за своєю суттю є природною необхідністю, породженням соціальної діяльності людства. Вона міцно за корі не-на в менталітеті українського народу. Українська народна педагогіка зосередила тисячолітній досвід щодо місця і ролі колективу у вихованні людини. У колективі вона вбачає живильне джерело всебічного розвитку особистості і передусім соціальну силу, що забезпечує формування її моральних цінностей. У народних прислів'ях знаходимо думки, які підтверджують колективістську психологію українців: "Громада великий чоловік", "Де дружно, там і хлібно", "Добре там живеться, де гуртом сіється і жнеться", "Громада — це рада, що рішила — так і буде", "У товаристві лад — усяк тому рад" та ін.

Погляньмо на українські обрядові дійства — хрещення дітей, весілля, храмові свята, свято Івана Купала, толока, свято врожаю — всі вони здійснюються колективно, є колективними за своєю психологічною сутністю.

Яскравим прикладом розвитку філософії колективізму є громадська діяльність людей за часів козацької доби в Україні. І лише значно пізніше, коли за імператриці Катерини П було зруйновано і поневолено козацьку державу, з'явилось прислів'я "Моя хата скраю — я нічого не знаю". Така тенденція була зумовлена очевидно тим, що у тоталітарній державі, де насаджувалися і заохочувалися доноси, підкупи, стеження за поведінкою людей, окремій особистості треба було шукати індивідуальні засоби самозбереження, самовиховання, самозахисту.

Нині в Україні, яка прагне побудувати відкрите, громадянське, демократичне суспільство, принцип колективізму має бути вирішальним чинником виховання вільної людини.

В.О. Сухомлинський у роботі "Методика виховання колективу" писав: "Найважливіший період становлення особистості майбутнього громадянина — шкільні роки. Тому виняткову роль у формуванні підростаючої людини відіграє шкільний колектив. Саме він є основним соціальним середовищем, в якому виховуються потреби, розкриваються задатки, формуються здібності особистості. У шкільному колективі, з його багатогранними відносинами, завдяки спільній діяльності його членів забезпечується всебічний розвиток особистості, належна підготовка дітей і молоді до виробничої практики, до активної участі в суспільному житті".

Поява тенденцій нехтування принципом виховання особистості в колективі є виявом нігілізму щодо закономірностей і досвіду українського народу в царині психологічного і соціального розвитку.

Колектив як соціально діюча система виконує такі функції:

• організаторську: спрямовану на об'єднання членів колективу з метою виконання певних завдань;

• виховну: спрямовану на створення оптимальних умов для морального, розумового, фізичного, трудового виховання, забезпечення умов для психічного і соціального розвитку особистості;

• стимулювальну: таку, що сприяє формуванню морально-ціннісних стимулів діяльності особистості у всіх сферах; регулює поведінку членів колективу, впливає на формування позитивних якостей особистості — сили волі, гуманізму, працьовитості, толерантності, совісності, чесності, цілеспрямованості, гідності, скромності, стриманості та ін.

У практиці функціонування загальноосвітніх навчальних закладів (шкіл, гімназій, ліцеїв, колегіумів) у підході до розуміння сутності поняття "колектив" нерідко окремо виділяють колектив вихованців і педагогічний колектив. А.С. Макаренко рішуче виступав проти такого розрізненого підходу: "...колектив учителів і колектив дітей — це не два колективи, а один колектив і, крім того, колектив педагогічний. Причому я не вважаю що треба виховувати окрему людину, я вважаю, що треба виховувати цілий колектив. Це єдиний шлях правильного виховання"2.

Цієї ж думки дотримувався й В.О. Сухомлинський. "Шкільний колектив, — писав він, — це не тільки учні школи. Він включає в себе також педагогічний персонал. Учнівський і педагогічний колектив — окремі об'єднання, які живуть своїм життям, кожний з них має свої закономірності становлення і розвитку. Між ними не можна провести якоїсь грані, вони не відокремлені один від одного якоюсь стіною, вони в своїй єдності становлять шкільний колектив, разом з тим вони й не зливаються в єдине ціле".

Для успішного формування шкільного колективу і керівництва ним, забезпечення оптимальних соціально-педагогічних і психологічних умов для його діяльності необхідно спиратися на конкретні наукові засади — принципи. В.О. Сухомлинський, виходячи із власного педагогічного досвіду, визначив вихідні принципи виховання шкільного колективу:

• багатство стосунків між учнями і педагогами;

• громадянська сфера духовного життя вихованців і вихователів;

• єдність ідейної та організаторської основ шкільного колективу;

• керівна роль педагога;

• самодіяльність, творчість, ініціативність;

• постійне примноження духовних багатств, особливо ідейних та інтелектуальних;

• гармонія високих, благородних інтересів, потреб і бажань;

• інтелектуальне, естетичне багатство взаємовідносин між шкільним колективом та іншими колективами нашого суспільства;

• емоційне багатство колективного життя;

• сувора дисципліна і відповідальність особистості за свою працю, поведінку2.

Названі принципи є важливою основою, вихідними положеннями функціонування не лише шкільного, а й інших видів колективу.

У загальному аспекті функціонування колективів слід виокремити такі види колективів: первинний, загальношкільний, виробничий (колектив заводу, фабрики, фірми, установи, сільськогосподарського підприємства та ін.), тимчасовий, сімейний.

Загальну модель колективу як соціального утворення можна подати схематично (рис. 3.5).

Первинний колектив об'єднує людей (школярів), згуртованих у порівняно невелику соціальну групу, члени якої перебувають у постійних ділових, дружніх, побутових стосунках. Це може бути колектив класу, студентської групи, виробничої бригади на підприємстві, професійної групи в установі, підрозділу у військових об'єднаннях та ін. Первинний колектив має налічувати 10—25 осіб. Якщо більше, то в такій групі створюються мікроколективи, формуються групові та міжособисті стосунки. Коли ж соціальна група налічує менше 5—6 осіб, вона не має статусу колективу в соціально-педагогічному сенсі. Це вже замкнена група друзів чи приятелів.

З погляду якісного складу колектив повинен мати пропорційне співвідношення осіб протилежної статі. Якщо ця педагогічна вимога певною мірою реалізується в загальноосвітніх навчальних закладах, то у виробничих колективах, колективах професійних навчальних закладів вона не витримується через об'єктивні та суб'єктивні причини. Це породжує значні труднощі у розвитку колективу, організації міжособистісних відносин. Наприклад, у професійно-технічному училищі, яке готує робітників за спеціальністю "швачка" або "кулінарія", переважають дівчата. У навчальному закладі, де готують слюсарів, зварювальників та ін., переважають учні чоловічої статі. Особливо гострою є проблема співвідношення кількості жінок і чоловіків серед учителів загальноосвітньої школи.

Загальноосвітні колективи та колективи професійних навчальних закладів об'єднують учнів (студентів) і педагогічних працівників. Щодо кількісного складу, такі колективи мають налічувати 500—800 осіб. Це забезпечує можливість членам колективу певною мірою знати один одного, збиратися спільно для розв'язання окремих завдань, а педагогам, і, зокрема, керівникам навчально-виховного закладу, знати вихованців, безпосередньо впливати на них. Коли ж у загальноосвітніх

школах, інших навчально-виховних закладах, на підприємствах, налічується понад тисяча осіб, то загального колективу, по суті і немає. Член такого штучного соціального об'єднання є анонімною особою, що негативно впливає на її виховання.

Варто зауважити, що в умовах урбанізації, коли населення сіл, селищ, невеликих районних населених пунктів масово переселяється в міста, проблема формування колективів помітно загострюється. Якщо особа мешкає у порівняно невеликому населеному пункті, де склався соціально-виробничий колектив і всі його члени знають один одного, людина відчував певну психологічну залежність від інших членів цього колективу, її всі знають, свої дії вона узгоджує з традиціями, поглядами, вимогами локального співтовариства, утримується від негативних вчинків, то потрапивши до великого міста, вона стає анонімною особою, яку ніхто не знає, не цікавиться, людське оточення є байдужим до неї та її способу життя.

У цьому контексті пригадується історія Оксани Т.

Дитинство її пройшло в мальовничому селі на Київщині. Росла у багатодітній родині. З дитинства знала всіх односельчан і її всі знали. Вчилась у школі, співала в шкільному хорі. Позитивні емоції переповнювали дівчину. Часто казала: "Мене не лише всі односельці знають, а навіть собаки не гавкають на мене". Успішно закінчила школу, вступила до технічного інституту, стала інженером-технологом з переробки сільськогосподарської продукції, інженерну діяльність розпочала на великому столичному підприємстві. Разом з чоловіком за допомогою батьків придбала двокімнатну кооперативну квартиру в багатоповерховому будинку. Здавалося б — жити та радіти. Але своїм знайомим Оксана казала: "Живемо у кролячій залізобетонній клітці на дванадцятому небі". Вранці — автобусом, метро, через усе місто; на роботі в конструкторському бюро весь день "спілкування" з кульманом. Після роботи — той же маршрут у "клітку". Чоловік — водій, тижнями в роз'їздах. Дітей немає. Єдина втіха для Оксани — у вихідний день з'їздити в село до батьків. "Яка благість — розповідала Оксана знайомим. — Зійдеш з автобуса, йдеш селом — усі до тебе вітаються, розкажуть про все, собаки доброзичливо вертять хвостами, сади, городи, знайома річка. Ось тітка Настя, яка няньчила в дитинстві. Теплі обійми: "Як ти там, Оксаночко? Щось змарніла? А діти де?" Ось і рідне обійстя. Мама і тато вже на воротах. Собачка Туя стрибає від радощів...

...Пройшло ще кілька років і вирішили з Андрієм розпрощатися з Києвом і повернутися в село. Поділилися планами зі знайомими, корінними киянами. "І що це ви надумали? — розраджували ті. — Яке село? Тут робота, добрі дороги, метро, ліфти, театри. Ну й що з того, що живете в Дарниці, а на роботу в Святошино. Та метро ж. А як же знайомі, колектив на заводі?" — "Який колектив, які зручності? — з болем у серці мовила Оксана. — Вранці похапцем зберешся, бігом до автобуса. Вже там намнуть добряче боки. В метро силоміць упхнуть у вагон, а там руки не можна підняти... А на роботі... Який колектив? Зберуться жінки, нашвидкуруч обміняються інформацією: хто що почув, скільки заплатив, хто з ким посварився, хто яку білизну носить та ін. Ото і весь колектив... А зворотна дорога така сама... Ти нікому не потрібна, якась піщинка в Сахарі..."

Тимчасовий колектив групує особистостей, які є членами постійних колективів і об'єднуються для виконання тимчасових завдань або задоволення своїх власних інтересів (танцювальний колектив, хор, туристична група, технічний гурток, музичний ансамбль, літературна студія та ін.). Як правило, тимчасові колективи невеликі за складом, згруповані на основі пізнавальних і соціальних інтересів їх членів. Ці колективи вирізняються ще й тим, що їх зміцнює творча діяльність.

Виробничі колективи об'єднують професіоналів для розв'язання різних завдань у галузі науково-дослідної роботи, виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, захисту держави, охорони правопорядку, лікування людей та ін. Такі колективи розвиваються за загальними законами педагогічної теорії. Формуючи виробничий колектив, треба враховувати вимоги щодо його кількісного складу і якісних чинників. Виробничі колективи успішно розвиваються і функціонують, коли є оптимальне пропорційне співвідношення осіб чоловічої та жіночої статі, молоді і людей старшого віку, досвідчених і менш досвідчених, різних за темпераментом і характером.

А.С. Макаренко приділяв особливу увагу психологічному мікроклімату у педагогічній частині шкільного колективу. "Колектив вихователів, — писав Антон Семенович, — об'єднаний спільною думкою, переконаннями, допомогою один одному, вільний від заздрощів один до одного, вільний від індивідуальної і особистої гонитви за любов'ю вихованців, — тільки такий колектив і може виховувати дітей"1.

І далі: "Успіх вихователя залежить від того, наскільки він старий член колективу, скільки ним покладено в минулому сил та енергії, щоб вести колектив, і коли колектив педагогів буде молодший за колектив вихованців, природно, що він буде слабкий. Але це не означає, що в колективі треба збирати тільки зі стажем — старих. Тут наші педагоги повинні зацікавитися питанням про особливості звучання старого педагога і педагога-початківця. Колектив педагогів повинен бути дібраний не випадково, а утворений розумно. Повинна бути певна кількість старих, досвідчених педагогів, і неодмінно повинна бути одна дівчина, яка тільки що закінчила педагогічний вуз, яка ще й ступити не може. Але вона повинна бути неодмінно, тому що тут відбувається містерія педагогіки, тому що коли така дівчина приходить і потрапляє в старий колектив і педагогів, і вихованців, то починається невловимо тонка містерія, яка визначає успіх педагогічний. Така дівчина буде вчитися і у старих педагогів, і у старих учнів, і те, що вона буде вчитись у старих педагогів, покладає й на них відповідальність за її нормальну роботу.

Треба розв'язати питання, скільки повинно бути жінок і скільки чоловіків у педагогічному колективі. Про це треба серйозно подумати, бо буває, що чоловіки переважають, і це створює негарний тон. Занадто багато жінок — так само якийсь однобічний розвиток.

Я б сказав, що дуже велике значення має ще й просто зовнішній вигляд педагога. Звичайно, бажано, щоб усі педагоги були гарні, але в усякому разі хоч один гарний молодий педагог, одна гарна молода жінка неодмінно повинна бути"1.

Можна лише шкодувати, що й донині процес формування педагогічних колективів відбувається спонтанно, на механічному рівні, без турботи про забезпечення соціально-психологічної сумісності осіб, з яких складається колектив. Це стосується формування не лише педагогічних, а й інших колективів.

Великого значення питанням формування вчительського колективу надавав В.О. Сухомлинський. Він писав: "Педагогічний колектив творить обличчя школи. Школа стає великою виховною силою, якщо педагогічний колектив зберігає неминущі духовні цінності — в переконаннях, в поглядах, традиціях, звичаях учителів, в особистій неповторності кожного педагога, в живих стосунках між учителями й учнями, у стосунках між дітьми.

...Щоб вплив особи вихователя став реальною силою, мало таланту, енергії, творчої праці педагога. Ця сила надихається цінностями, створеними педагогічним колективом, — його поглядами, переконаннями, традиціями, ідеями, що живуть у школі не одне десятиліття"1.

Окреме місце займає сімейний колектив, який об'єднує членів однієї родини. Він складався історично і виступає важливим соціальним утворенням у суспільстві. Американський педагог Дж. Сантаяна (1863—1953) проголошував, що сім'я — один із шедеврів природи. Та й справді: історичний досвід переконує, що соціальний інститут сім'ї — це геніальний витвір суспільства. За влучним висловом американського педагога Ф. Адлера(1851—1933): "Сім'я — це суспільство в мініатюрі, від її цілісності залежить безпека всього великого людського суспільства".

Оскільки українські сім'ї характеризувалися багатодітністю, спільним проживанням в одній родині 2—3 поколінь, то сім'я була досить міцним колективом, що забезпечував оптимальні умови для фізичного, психологічного і соціального розвитку особистості. Щоб у сім'ї складалися колективістські стосунки, в ній мають бути мати, батько, щонайменше 2—3 дітей і члени сім'ї старшого покоління. Якщо в сім'ї є лише батько, мати та одна дитина, складаються відносини на основі парної залежності: батько, мати — дитина, що переважно негативно впливає на виховання дитини. Нерідко можна спостерігати таку картину: в сім'ї народилася дівчинка; батьки радіють, пестять її; ось уже доньці 2 рочки і вона все запитує маму: "А коли ви мені купите братика?" "Єдина дитина, — писав А.С. Макаренко, — приводить до концентрації неспокою, сліпої любові, страху, паніки, і в той же час у такій сім'ї нема нічого, що мало б у такому ж природному порядку цьому протистояти. Нема братів і сестер — ні старших, ні молодших, — нема, отже, ні досвіду піклування, ні досвіду гри, любові й допомоги, ні наслідування, ні пошани, нема, нарешті, досвіду розподілу спільної радості і спільного напруження, — просто нічого нема, навіть сучасного сусідства... Небезпечний шлях виховання єдиної дитини в сім'ї кінець кінцем зводиться до того, що сім'я втрачає якості колективу".

У 1937 р. А.С. Макаренко виступив з публічною лекцією "Художня література про виховання дітей". Розмова велася про особливості підходу до виховання дітей, в яких немає батьків, і дітей, які стали безпритульними за живих батьків. Виходячи з власного досвіду, він зауважив, що "бездоглядні батьківські діти значно важчі", вони "розпущені, це майже єдині сини". І далі напівсерйозно, напівжартома говорив: "Я сподіваюсь, що колись буде видано такого декрета: у кого народився син, а через три роки не народився другий — штраф".

У соціально-психологічному і педагогічному плані колективи можуть бути одновікові та різновікові. Природний шлях, що випливає з досвіду народної педагогіки, — це виховання особистості в різновіковому колективі. Тут старші за віком і соціальним досвідом члени колективу передають свій досвід молодшим, турбуються про їх захист, допомагають долати труднощі. Молодші прагнуть здобути соціальний досвід старших, відчувають відповідальність перед ними та ін. Добрим взірцем у цьому плані була українська родина, яка об'єднувала, по-перше, представників 2—3 поколінь: батьки, діти, бабусі і дідусі, а, по-друге, в сім'ї росло троє і більше дітей. Коли ми подивимося на сучасну багатодітну сім'ю (такі ще трапляються в наш час), то переконаємося, що вона щаслива своїм колективістським духом. На цих засадах ґрунтується і діяльність будинків сімейного типу.

Зрозуміло, що в загальноосвітніх навчально-виховних закладах первинні дитячі колективи мають формуватися за принципом одновікових. Але в школах інтернатного типу чому б не вдатися до формування різновікових колективів? Це було б природно і виправдано із соціально-психологічного погляду. З цього приводу А.С. Макаренко писав: "У мене первинним колективом був загін. Спершу я організовував загони за таким принципом: хто з ким учиться, хто з ким працює, тих я об'єдную в один загін.

Потім я вирішив, що треба молодших відокремлювати від старших. Згодом прийшов до висновку, що це шкідливо, і потім уже в кожному загоні були і малі, і дорослі юнаки 17—18 років.

Я вирішив, що такий колектив, який найбільше нагадує сім'ю, буде найвигіднішим у виховному відношенні. Там створюється піклування про молодших, повага до старших, найніжніші нюанси товариських взаємин.

Там малюки не будуть замкнені в окрему групу, яка вариться у власному соку, а старші ніколи не розповідатимуть непристойних анекдотів, бо в них є піклування про молодших".

У контексті міркувань про первинний і загальношкільний колективи на нинішньому етапі розвитку українського суспільства окреслюється одна небезпечна тенденція соціального характеру. В умовах розвитку економіки на засадах ринкових відносин у суспільстві швидкими темпами відбувається збагачення однієї частини суспільства і зубожіння іншої. Багаті оточують себе, свої сім'ї будинками-палацами, дорогими автомобілями і віллами, відпочивають у далеких країнах, лікуються в закордонних клініках, мають приватних охоронців. І дітей з раннього віку призвичаюють до такого життя у "золотих клітках". До того ж хизуються своїм багатством. Дітей посилають на навчання в престижні зарубіжні школи і вищі навчальні заклади. А останніми роками у великих містах почали створювати престижні школи (ліцеї, гімназії), які працюють за авторськими навчальними планами і програмами. Плата за навчання досить висока. Але це не лякає товстосумів. По суті, це елітні навчальні заклади закритого типу. Така нерівність з дитячого віку аж ніяк не відповідає принципам демократизму і гуманізму, породжує соціальну несправедливість і напругу в суспільстві. Соціальні наслідки формування так званих елітних дитячих колективів навряд чи можуть бути втішними для дітей, які в них навчаються, і для суспільства.

А.С. Макаренко наголошував: "Немає більш діалектичної науки, ніж педагогіка...". Такий підхід дає змогу розглядати й аналізувати педагогічні явища і процеси з позицій діалектичного розвитку. Колектив як соціальне утворення постійно перебуває в русі.

У своєму розвитку колектив проходить кілька стадій. Стадійність розвитку колективу — це вираження внутрішньої діалектики його становлення, в основі якої лежить рівень взаємовідносин між вихователем і вихованцями, і членів колективу між собою.

Вихователь, керівник повинен систематично стимулювати розвиток колективу і водночас змінювати тактику, напрями і методи роботи з його членами, з колективом взагалі в залежності від рівня (стадії) його розвитку.

Розвиток колективу залежить від таких важливих чинників як актив, органи самоврядування, лідер. Нерідко на практиці поняття "актив" і "органи самоврядування" помилково ототожнюють.

Актив — це група членів колективу (учнівського, студентського, виробничого), які усвідомлюють вимоги керівника, допомагають йому в організації життєдіяльності членів колективу, проявляють ініціативу. Активістів не обирають і не призначають. Вони діють на рівні самоврядування, самоутвердження, самоініціативи залежно від особливостей соціального розвитку і моральної зрілості.

Органи самоврядування є уповноваженими колективу на основі демократичних виборів, які допомагають педагогові здійснювати керівні функції, підтримують зв'язки з уповноваженими інших колективів.

Лідер — це член колективу, який у важливих ситуаціях здатний помітно впливати на поведінку членів колективу, виявляти ініціативу в діях, брати на себе відповідальність за діяльність колективу.

У процесі формування колективу особливу роль відіграють актив і органи самоврядування. На початковій стадії розвитку колективу, коли на бік вихователя переходять найбільш свідомі вихованці, здатні підтримувати дисципліну, допомагати педагогові, треба залучати їх у свої союзники. І хоча у них ще мало досвіду, вмінь керувати, треба якомога сміливіше залучати таких дітей до активної роботи. В цей період розпочинається процес становлення первинного колективу. "Актив, — наголошував А.С. Макаренко, — є тим здоровим і необхідним у виховному дитячому закладі резервом, який забезпечує наступність поколінь у колективі, зберігає стиль, тон і традиції колективу... Надзвичайно важливим є процес утворення активу. Якщо цей процес пустити на самоплив, а з активом не працювати, ніколи не утвориться справжній робочий актив".

На цьому етапі треба зважати на кілька важливих речей. По-перше, вихователь має вберегти себе від хитрих підлабузників, які поспішають проінформувати педагога про різні "секретні справи" в колективі, очікуючи за це від вихователя подяки та вигоди. По-друге, наполегливо і систематично працювати з початковим активом: частіше зустрічатися, радитися стосовно питань життя колективу, давати окремі доручення, вчити їх методиці виконання цих доручень.

Якщо колектив ще не склався, вихователь має призначити з числа активістів-початківців тимчасових керівників окремих підрозділів (бригад, ланок, груп та ін.).

Коли актив розширився і зміцнів, набув деякого досвіду роботи, тоді з числа активістів необхідно сформувати органи самоврядування. Спочатку треба визначити структуру таких органів залежно від складу колективу, особливостей його діяльності з урахуванням умов функціонування в конкретному соціальному середовищі. По-друге, варто виписати основні функції та напрями діяльності органів самоврядування, їх права й обов'язки. Лише після цього можна приступати до обрання персонального складу керівних органів. Ця процедура має здійснюватися на демократичних засадах. Педагог-вихователь не повинен нав'язувати членам колективу свої кандидатури і скористатися під час голосування своїм голосом як член колективу. Треба уникати тієї помилки, якої припускаються окремі педагоги чи керівники виробничих колективів, коли наполегливо "рекомендують", нав'язують колективу слухняного, дисциплінованого учня, який до того ще й є підлабузником. Якщо педагог і "продавить" таку зручну для нього кандидатуру — вона виявиться провальною, недієздатною. Інші члени колективу можуть влаштувати обструкцію такому "ставленикові". При висуненні кандидатур для обрання в органи самоврядування варто враховувати, крім іншого, індивідуальні соціально-психічні якості особистості.

Класний керівник сьомого класу однієї зі шкіл організував вибори старости. На цю посаду педагог наполегливо рекомендував Ніну Д. — відмінницю, дисципліновану, відповідальну, організовану, толерантну в стосунках з однокласниками. Але у неї був флегматико-меланхолічний темперамент і слабка воля. Вона активно бралася за роботу як організатор класного колективу, але при перших невдачах втрачала рівновагу, нервувала, замикалась у собі. Приходила додому зі сльозами. Батькам довелося втрутитися і переконати класного керівника дати згоду на переобрання Ніни.

Стосовно функціонування органів самоврядування традиційно припускаються помилок у вищих навчальних закладах, коли деканат призначає старосту академічної групи. Зрозуміло, зразу після зарахування юнаків і дівчат до складу студентів, коли вони ще не знають один одного, декан своїм розпорядженням має призначити старост для тимчасового виконання обов'язків. Але з часом (через 1—2 місяці) треба на серйозному рівні провести демократичні вибори старост, інших членів органів самоврядування академічних груп.

Доцільно періодично проводити ротацію членів органів самоврядування, щоб уникнути культу таких собі маленьких начальників, любителів покерувати. Переважна більшість членів колективу за час перебування в освітньому закладі повинна пройти школу керівника. Адже загальноосвітні і професійні освітньо-виховні заклади — це перша і вельми важлива школа життя у демократичному суспільстві.

А.С. Макаренко, спираючись на багаторічний педагогічний досвід виховної роботи з безпритульними, педагогічно занедбаними дітьми, особливої ваги надавав роботі педагогів з органами самоврядування. Він визначив педагогічні умови, за яких органи самоврядування працюватимуть ефективно. Незважаючи на те, що Антон Семенович працював у 20—30-х роках минулого століття, його настановами можна скористатися і в наш час.

"Робота органів самоуправління тільки тоді буде актуальною і важливою, коли все життя виховного закладу так побудоване, що завмирання діяльності того або іншого органу одразу ж позначиться на роботі закладу і відчувається колективом як хиба. Для того щоб органи самоуправління мали якраз таке значення регулярно діючих інститутів,

а) адміністрація закладу, в тому числі і педагогічна, ні в якому разі пс повинна підміняти органи самоуправління і самостійно вирішувати питання, що підлягають віданню цих органів самоуправління, навіть якщо рішення керівництва і здається очевидно правильним або швидшим;

б) кожне рішення органів самоуправління повинно бути виконане і при цьому без зволікань і відкладань;

в) якщо адміністрація вважає неможливим виконання хибного рішення того чи іншого органу самоуправління, вона повинна апелювати до загальних зборів, а не просто касувати рішення;

г) основним методом роботи адміністрації повинен бути вплив у самих органах самоуправління, і той товариш, який таким впливом не користується і в якого завжди бувають конфлікти з органами самоуправління, цілком очевидно, для роботи в цьому закладі непридатний;

д) робота в органах самоуправління не повинна забирати у вихованців надто багато часу, щоб ці обов'язки не здавалися їм обтяжливими і не перетворювали їх па "чиновників";

е) не можна органи самоуправління завантажувати різними дрібницями, які можна розв'язати як звичайну адміністративну і поточну роботу;

є) облік роботи всіх органів самоуправління повинен бути поставлений дуже точно, і всі їх рішення повинні бути записані".

19-1. Колектив — соціально значима група людей, які об'єднані спільною метою, узгоджено діють для досягнення мети і мають органи самоврядування.

   Його характеризують єдність цілей, високий рівень міжособистісного спілкування, згуртованість, внутрішня дисципліна, специфічні норми співжиття. Він є ланкою, що з'єднує особистість із суспільством. Виховання особистості в колективі є втіленням закономірностей розвитку суспільства, адже в колективних взаєминах створюються умови для соціально-психічного її розвитку. Відокремившись від колективу, людина опиняється в соціально-психологічному вакуумі, що значно ускладнює її розвиток.    Колектив є соціальною системою, яка виконує такі функції: — організаторську (полягає в об'єднанні особистостей для виконання певних завдань); — виховну (спрямована на створення оптимальних умов для всебічного виховання, психічного й соціального розвитку особистості); — стимулюючу (сприяє формуванню морально-ціннісних стимулів діяльності особистості, регулює поведінку членів колективу, впливає на формування в особистості цілеспрямованості, волі, гуманності, працьовитості, совісності, чесності, гідності тощо).    Універсальне поняття “колектив” охоплює різні його види, до яких належать:    Первинний колектив. Об'єднує людей (школярів), згуртованих у порівняно невелику соціальну групу, учасники якої перебувають у постійних ділових, товариських, побутових стосунках. Ним може бути колектив класу, виробничої бригади на підприємстві, професійної групи в установі, підрозділу у військових частинах та ін. За кількісним складом нараховує 10—15 осіб. За більшої кількості в ньому відбувається розподіл на мікроколективи. Якщо в соціальній групі менше 7—8 осіб, вона не є колективом у соціально-педагогічному смислі. Це — замкнена група друзів, приятелів.    За якісним складом у колективі має бути приблизно однакова кількість осіб обох статей. Якщо ця вимога загалом витримується у колективах загальноосвітніх закладів, то на виробництві, в системі професійної освіти цього досягти значно складніше, що породжує значні труднощі у розвитку колективу, організації міжособистісних стосунків.    Загальношкільний колектив. Об'єднує усіх учнів і педагогічних працівників загальноосвітнього навчально-виховного закладу. Здебільшого у них перебуває 500— 600 осіб. У таких колективах усі знають один одного, час від часу збираються разом. У ньому теж бажано, щоб була однакова кількість осіб обох статей. Якщо в загальноосвітніх школах, інших навчально-виховних закладах нараховується 1500—2500 осіб, то колективу, по суті, немає. Особа в такому соціальному об'єднанні є анонімною, що вкрай негативно впливає на її виховання.    Тимчасовий колектив. Складається з осіб, які належать до постійних колективів для виконання тимчасових завдань, задоволення своїх пізнавальних і соціальних інтересів (танцювальний колектив, хор, туристська група та ін.). Чисельно вони невеликі, згруповані на основі соціальних інтересів.    Виробничий колектив. Це — група професіоналів, об'єднаних для науково-дослідної роботи, виробничої діяльності, охорони порядку, лікування людей тощо.    Сімейний колектив. Його складають члени однієї родини. Склався історично як важливе соціальне утворення суспільства.    Колективи можуть бути одновікові й різновікові. У традиціях народної педагогіки — виховання особистості в різновіковому колективі, де старші за віком і соціальним статусом передають свій досвід молодшим, турбуються про їх захист, допомагають долати труднощі. Молодші прагнуть оволодівати соціальним досвідом старших, відчувають відповідальність перед ними.

Сутність, зміст, функції виховного колективу

   Колектив як людська спільнота, що утворює систему колективістських стосунків, є основним чинником формування громадської сутності особистості, розвитку її індивідуальності.    Виховний колектив відзначається розмаїттям видів, форм суспільно корисної праці та спілкування. Його сутність реалізується в різних аспектах.    Економічний аспект передбачає залучення дитини в економічні відносини, активну участь в них, знання економічних проблем. Це забезпечує виховання колективізму, творчого ставлення до праці.    Політичний аспект означає залучення дітей до шкільного самоуправління, політичних кампаній (перепису населення, підготовки до свят, фестивалів), участі у громадському житті.    Соціальний аспект є виявом турботи про розвиток, побутові умови дитини. У її свідомість закладаються прагнення до соціальної справедливості, гуманізму, ініціативності, відповідальності, зближення колективних і власних інтересів.    Моральний аспект передбачає розуміння моралі як суспільного явища, усвідомлення суспільної моралі як відповідальності перед іншими людьми, самим собою, колективом. Аналіз стосунків у колективі переконує в необхідності чесної, добросовісної праці, формує основи моральності.    Громадсько-ціннісний аспект переконує, що колектив — це ідейна, ціннісно-орієнтована єдність людей, для яких організаційна структура є засобом досягнення спільних цілей.    Культурно-естетичний аспект виявляється у вільному спілкуванні дітей, що забезпечує їх новими враженнями, знаннями, сприяє підвищенню естетичного рівня їх повсякденних стосунків, естетичної організації всього життя. Художня творчість у колективі є засобом змістовного використання вільного часу, розвитку дітей.    Юридичний аспект свідчить, що взаємини в колективі торкаються і правового аспекту життя. Усвідомлення дитиною мотивів моральних та аморальних вчинків, правова освіта, поєднана з практичним засвоєнням дітьми прав та обов'язків — важливий чинник формування правосвідомості.    Психологічний аспект означає, що колектив — організоване соціальне середовище. Цілеспрямованість його діяльності породжує здоровий моральний клімат, мажорний тон у відносинах, добровільну участь у спільних справах, відчуття потреби у колективному спілкуванні, психологічній сумісності з товаришами.    Організаційний аспект свідчить про інтуїтивне прагнення дітей до об'єднання в певній організації. Педагогічно організована діяльність колективу ставить дітей у ділові стосунки керівництва й підлеглості, взаємовимогливості та взаємодопомоги.    Індивідуально-особистісний аспект враховує можливість тимчасового відокремлення дитини від колективу, можливість оглянутися навколо, зазирнути в себе, осмислити свої взаємини з оточуючими. Це сприяє самосвідомості, формуванню внутрішнього морального світу особистості.    Педагогічний аспект реалізується через врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей, формування суспільно-цінної сутності особистості й яскравої індивідуальності.    Виховний колектив — педагогічно організована система відносин. Він має органи самоврядування й координації, що уповноважені представляти інтереси дітей і суспільства, традиції, громадську думку, об'єднує учнів спільною метою та організацією праці. Він необхідний як середовище взаємодії й ефективного впливу на дітей, формування колективістських якостей, як форма організації життя, що виховуюче впливає на всіх членів колективу й кожного зокрема. Тому організація виховного колективу в школі й класах — першочергове завдання вихователів. Виховні колективи бувають загальношкільними (єдина організація навчально-виховного закладу, що має загальні органи управління життям школи) й первинними (формуються за віковою ознакою, діють як навчальні групи, бригади, загони, гуртки). Первинний колектив також має органи самоврядування, актив, своїх представників у за-гальношкільних органах. Така структура виховного колективу сприяє врахуванню вікових особливостей та інтересів дітей, налагодженню взаємозв'язків між первинними колективами старших і молодших учнів, різновіковими загонами й групами.    Виховний колектив виконує такі функції: — залучення дітей до системи суспільних відносин, набуття ними досвіду таких відносин. Колектив акумулює основні риси й вимоги суспільства, передає практичний досвід використання існуючих суспільних відносин; — організація самостійної діяльності дітей: навчаль ної, трудової, громадської, ігрової. Колективна діяльність сприяє формуванню ділових стосунків (взаємозалежності, відповідальності, контролю, взаємодопомоги, керівництва, підлеглості, вимогливості, дружби, товариськості, симпатії). Чим міцніша організаційно-ділова структура колективу, тим кращі умови для створення у ньому високоморальної атмосфери; — формування моральної сутності особистості, її морально-естетичного ставлення до світу й самої себе. Колективістські стосунки сприяють формуванню гуманістичних якостей особистості, колективістської свідомості; — ефективного педагогічного засобу впливу на особистість, групу дітей. Завдяки цьому відбувається коригування й регулювання їх поведінки та діяльності. Сформована в колективі громадська думка є дієвим інструментом педагогічного впливу, сила якого залежить від рівня розвитку колективу.

Діалектика розвитку колективу

   Виховне значення колективу, його впливу на особистість учня досить суттєве. Оскільки кожен учень щодня перебуває в класі, то й клас (свідомо чи несвідомо) впливає на нього.    Колектив — не застигла структура, він постійно розвивається, проходячи певні стадії. Стадійність розвитку колективу є вираженням внутрішньої діалектики його становлення, в основі якої — рівень взаємовідносин між вихователем і вихованцями, між членами колективу. Шкільний колектив у своєму розвитку проходить чотири стадії:    1. Створення колективу учнів. Спочатку колектив лише формується, члени його недостатньо знають один одного, не виявляють ініціативи в діяльності. Ще не сформований його актив.    Педагог повинен допомогти учням сформулювати систему єдиних вимог — рішучих за формою, зрозумілих за змістом, організувати його діяльність на засадах єдиноначальності керівництва, педагогічного авторитаризму. Він вивчає особисті якості членів колективу, знайомить їх, сприяє обиранню органів самоврядування, інструктує щодо їх функції, контролює їх роботу, а в разі необхідності — допомагає. Взаємини між педагогом і вихованцями будуються на засадах безпосереднього впливу на колектив та на кожного його учасника.    2. Поширення впливу активу на весь колектив. На цій стадії відбувається залучення активістів до керівництва колективом, акцентуючи їх увагу на відповідальності, ініціативі та самостійності. Водночас відбувається залучення пасивних учнів до громадського життя. За правильно організованої роботи актив швидко починає виявляти ініціативу у визначенні завдань та організації колективної діяльності.    Педагог окреслює подальші перспективи діяльності колективу (в навчанні, праці, спорті, іграх, позакласних заходах), дбає про посилення довіри до активістів, частково передає їм свої функції (контролю за чергуванням по школі або класу, прибирання класної кімнати, харчування в їдальні, підготовки до свят). Взаємини між ним та учнями розвиваються на засадах демократизму, паралельних впливів (поєднання безпосереднього й опосередкованого впливу).    Стадія триває один—півтора року, залежно від стосунків усередині колективу. На її початку колектив нібито поділений на три соціально-психологічні мікрогрупи: активістів (опору класного керівника), пасивних учнів (які поступово долають байдужість), “ядро опору” (педагогічно занедбані діти). Наприкінці її клас стає психологічно та педагогічно однорідним.    3. Вирішальний вплив громадської думки більшості. Більшість дітей з перших днів діє свідомо, активно, а колектив усвідомлює завдання, поставлені перед ним. Педагог допомагає активові здобути авторитет серед учнів, контролює його діяльність. Керівництво колективом відбувається на засадах демократизму, визнанні права колективу самостійно вирішувати питання про заохочення чи покарання своїх учасників, планування роботи, оцінювання поведінки учнів, запровадження системи доручень мікро-групам учнів, окремим членам колективу.    На цій стадії посилюється вплив громадської думки колективу, боротьба за його честь, орієнтація та самоконтроль поведінки і навчальної діяльності.    4. Самовиховання як вищий тип виховання в колективі. Кожен учень сприймає колективні, загальноприйняті вимоги як вимоги до себе. У них розвивається інтерес до самовиховання, що переходить у внутрішнє прагнення до вдосконалення особистих якостей, рис характеру.    Педагог інструктує, консультує, надає методичну допомогу щодо прийомів самовиховання (самоаналізу, самонавіювання, самонаказу, самовідмови від негативного), поступово привчаючи до нього весь колектив. Допомагає учням визначити потрібні для самовдосконалення якості, скласти індивідуальні плани самопізнання, саморозвитку. Беручи до уваги вимоги колективу до кожного його учасника, досягнутий рівень розвитку колективу, вікові та індивідуальні особливості дітей, педагог коригує самовиховання, створює загальну мажорну атмосферу.     На всіх стадіях розвитку учнівського колективу необхідна системність — послідовно сформульовані перед колективом завдання, виконання яких забезпечуватиме перехід від простого задоволення результатами до глибокого почуття обов'язку.

Чинники розвитку колективу

   На розвиток і становлення колективу впливають такі соціально-педагогічні чинники:    1. Глибоке знання вихователями наукових психолого-педагогічних основ теорії та практики формування і розвитку колективу. Формуючи і розвиваючи колектив на засадах відкритості щодо нового досвіду, ідей, мобільності (готовності до постійних змін), толерантності (сприйнятті різних поглядів, думок, терпимого до них ставлення), свободи (можливості обстоювати свою думку), вільної орієнтації (вибору перспективи власного розвитку), довіри до оточуючих, плановості (орієнтації на планування, здійснення наміченого), слід враховувати різноманітні теорії колективу, технології роботи з метою максимальної адаптації їх до особливостей конкретного колективу та обставин його функціонування.    2. Забезпечення наступності та єдності у роботі педагогів з колективом. Педагоги, які працюють з колективом, мають добре усвідомлювати особливості колективу, його мету, сповідувати єдині принципи виховання та управління. На етапах переходу колективу від однієї стадії розвитку до іншої важливо не пред'являти йому завищених або занижених завдань, маючи на увазі, що послідовність, наступність їх сприятиме подальшому гармонійному його функціонуванню.    3. Володіння технікою формування перспективних напрямів. Діяльність людини, певної спільноти ефективна за наявності та усвідомлення мети. А. Макаренко писав: “Справжнім стимулом людського життя є завтрашня радість. У педагогічній техніці ця завтрашня радість є одним з найважливіших об'єктів роботи. Спочатку треба організувати саму радість, викликати її до життя і поставити як реальність. По-друге, треба наполегливо перетворювати простіші види радості в складніші і значні для людини ... Виховати людину — значить виховати в неї перспективні шляхи. Методика цієї роботи полягає в організації нових перспектив, у використанні тих, що вже є, в поступовій підстановці цінніших”.     Виховна перспектива — це значущі завдання, цілі, що відповідають потребам розвитку особистості, колективу, стимулюють діяльність, відповідають віковим, індивідуальним особливостям. Перспективи характеризуються: захопленістю справами, що базуються на інтересі; суспільною цінністю завдань, цілей, конкретних справ, пов'язаних з працею та життям; чіткою організацією діяльності, спрямованої на досягнення мети; педагогічною доцільністю, вихованням в учнів моральних якостей.    Майстерність вихователя виявляється в організації системи перспективних напрямів з урахуванням можливостей колективу, реальних соціальних обставин. На практиці перспективами стають різні трудові справи, суперництво у змаганні, допомога підшефним організаціям, походи й екскурсії, спортивні змагання, творчі звіти. Такі перспективи мають бути зримими і реальними, доступними і посильними, стимулювати і заохочувати колектив на їх досягнення. Просування до перспективи передбачає обговорення планів, пропозицій і практичну діяльність щодо її реалізації, що безпосередньо впливає на процес згуртування колективу.    4. Забезпечення педагогічно доцільної роботи з активом та органами самоврядування. Актив та органи самоврядування сприяють розвитку колективу.

   Актив — ініціативна група вихованців, яка усвідомлює вимоги керівника колективу і допомагає в організації діяльності колективу.

   Актив залучають до конкретної діяльності, доручаючи деякі функції та обов'язки вихователів, вчать методам і засобам їх виконання, що прискорює соціальне становлення особистості. Кількість активістів повинна збільшуватися через залучення дітей до різних сфер діяльності. Актив є основою формування органів самоврядування.

   Органи самоврядування —демократично обрані уповноважені колективу, які допомагають педагогові здійснювати керівні функції.

   Вихователь спільно з активом визначає функції органів самоврядування, їх підрозділів, створює умови для самостійної діяльності, вчить ефективно працювати, вирішувати певні педагогічні завдання, здійснює контроль за роботою.    Але адміністрація школи не повинна підміняти органи самоврядування, вона зобов'язана виконувати прийняте ними рішення, а якщо таке рішення хибне, керівники мають апелювати до загальних зборів і домагатися його відміни, а не самовільно скасувати його. Вплив на органи самоврядування здійснюється на демократичних засадах через педагогів, які користуються особливою повагою в учнів.    5. Наявність соціально-педагогічних умов для ефективної діяльності колективу, формування традицій, вироблення належного стилю і тону. Атмосфера добра й радості, панування духу гуманізму притягує учнів до школи та її колективу. У такій атмосфері колектив швидко стає згуртованим, сповненим внутрішньою силою, збагаченим соціально значущими традиціями. Для колективу важливо мати морально-ціннісні традиції, зберігати їх і примножувати. Вони повинні бути тривалими, стійкими, наповненими моральним впливом на особистість.    Велике значення для психологічного клімату, самопочуття дітей в колективі має відповідний тон і стиль у стосунках. Оскільки суттєвою ознакою колективу є спільна діяльність для досягнення певної мети, то і стиль має характеризуватися діяльнісністю, діловитістю у різних сферах: навчанні, грі, дозвіллі тощо. Тому не можна допускати безпідставної галасливості, бездіяльності, невпорядкованості дій.    Діловий стиль характеризується певними відтінками тону, який у здоровому колективі відзначається: мажорністю (бадьорим, радісним настроєм, готовністю до раціональної дії, внутрішнім спокоєм, впевненістю у своїх силах, у майбутньому), гідністю за своє становище в колективі, відповідальністю за його справи, єдністю колективу, дружніми взаєминами, відчуттям захищеності від принижень, насильства, знущання, здатністю до гальмування своїх негативних дій.    Джерелом формування стилю і тону в колективі має бути передусім діяльність педагогів.