37. Формування інституційної інфраструктури….

Львівський ставропігійський ін.-т був утв на базі однойменного братсва 1788. Цей і-т належав до русофільського табору. Його компетенція:нагляд і матрер підтримування в належному стані храму СвУспені, вежі Крнякта, каплиці Трьох святих; участь у церковному житті греко-катол церкви; організація культурного життя; меценатська допомога малозабезпеченій молоді у здобутті освіти; наукове дослідження істор минулого, збарання памяток матер к-ри.Діячі: Дідицький, Площанський, Марков, Манголовський, Зубрицький та ін.. Проягом 1870-80 і-т проводив археологічні розкопки у Львові, Галичі, Звенигороді.

Політичні ідеали виражались через т-во Руська Рада.→мета:захист прв руського народу. Головна Руська Рада Заснов 2 травня 1848р (розпалась 1851р)у Львові під проводом єпископа Григорія Яхимовича. Видавала 1-ий укр. часопис народною мовою «Зоря Галицька», редактор Павенцький. Влітку 1848р ГЛР проголосила ств галицько-руської Матиці, яка мала проводити видавничу д-сть, друкуючи укр. підручники та ін. л-ру. 1848 у Львів універі заснов каф укр. мови та л-ри.

Просвіта: заснов 2 вересня 1868р. Пргорама т-ва була сформована у виступі Січинського. Головаю став Вахнянин.

За 2 р заснову 3 філії, друкований орган «Письмо з Просвіти», а з 1880 газета Діло.Мло 6 статутів: д-сть науково-освітня, увага освіті та видавничо діяльній роботі, розширення засади економ д-сті. Т-во засновуло власну наук бібілтеку з читальнею та видавло «Зоря».

Т-во ім. Качковського: заснов в Коломиї 8 серпня 1874р. 1875р його осередок перенесено до Львова. Мета: поширення науки, працьовитості, громадської свідомості.Принцип: заклик «Молися, учися, трудися, тре звися». Видавло книжки релігійного-звичаєвого, наукового, розважального змісту, занов чиьальні, позичкові каси. Вищим органом були заг збори. Символ- синьо-жовтий стяг з левом. З 1876 до 80 очолював Площанський, потім Павликів, до 1903 Дідицький, а з Свистун., за якого т-во втратило свою популярність. Основний напрямок: видання та розповсюдження дешевих книжок.Періодичне видання: «Календар общества им. Качковского». НТШ – заснов в грудні 1873р як Літературне т-во. Фкндатори: Кониський, Пильчиків, Жученко, Качала.Журнал «Правда», «Дослідження у галузі руської мови». 1892 пернейменоване в т-во НТШ. 3 секції: історико-філософська, математично-прородознавча-лікарська, філософська. З 1892 р ВИДАЄ Записки НТШ. Період найб р-ку з 1894 коли Грушевський переїхав до Львова.

38. Утворення українських політичних партій у Галичині та Наддніпрянщині – порівняльна характеристика.

Першою політичною партією на українських землях прийнято вважати Руську українську радикальну партію, яку наприкінці 1890 р. організували відомі українські письменники, вчені та громадські діячі М.Павлик, І.Франко, Є.Левицький, Т.Окуневський, В.Охримович. Соціальною опорою партії визнавали селянство. Її програма містила мінімальні та максимальні вимоги. У 1899 р. з неї виділилося дві партії - Українська соціал-демократична та Національно-демократична. Якщо перша ставила собі за мету боротьбу за втілення ідей соціалізму, то друга добивалася об'єднання всього українського народу в єдиний національний організм на засадах політичної та культурної самостійності.

На східноукраїнських землях про партійне життя можна говорити з часу створення Революційної української партії (РУП), установчий з'їзд якої відбувся 11 лютого 1900 р. у Харкові. В 1902 р. з неї вийшла група націонал-радикалів, які утворили Українську народну партію на чолі з М.Міхновським. Він розробив "Десять заповідей для УНП" (одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна Україна, Україна для українців, усюди і завжди вживай української мови та інші). Тоді ж від РУП відокремилися народники (М.Шаповал, М.Залізняк), які примкнули до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололася Українська соціалістична партія на чолі з Б.Ярошевським. У 1900 р. була створена Українська соціалістична партія, яка виступала за "Українську республіку". Після вступу до неї у 1903 р. частини РУП це була єдина з соціалістичних партій Росії, яка наголошувала на важливості національного питання й визнавала права українського народу. Восени 1904 р. була створена Українська Демократична партія. Її програма містила як політичні (парламентський лад, автономія), так і економічні вимоги (8-годинний робочий день, державна пенсія немічним тощо). Згодом з її лав вийшли представники радикального крила, які утворили Українську Радикальну партію, головою якої став Б.Грінченко.

Восени 1905 р. УДП та УРП провели об'єднавчий з'їзд і утворили Українську Демократичну Радикальну партію, яка згуртувала значну частину національно свідомих людей. У грудні 1904 р. утворилася Українська Соціал-Демократична Спілка. Вона вийшла з РУП під проводом М.Меленевського та Лесі Українки, а в 1905 р. ввійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту. Під час виборів до І Державної Думи (1906 р.) вона проявила себе як русифікаторська організація.

У 1906 р. зі складу УНП виходить група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, що проіснувала всього кілька місяців. У лютому 1907 р. свою програму прийняли українські соціал-революціонери. Вони вимагали скликання Українських Установчих Зборів.

На західноукраїнських землях напередодні проголошення ЗУНР найбільш впливовими були три партії - Українська національно-демократична партія, Українська соціал-національна партія і Українська радикальна партія.

Отже, вже на початку ХХ ст. в українському політичному русі намітилося дві тенденції - перша, спрямована на захист національних інтересів, друга – на захист соціальних. Перша розвивалась переважно у Галичині, друга у Наддніпрянській Україні.

39. «Українське питання» в політиці австрійської влади. Вплив зовнішніх чинників на формування політики Відня щодо України.

Після 1887 р., коли внаслідок “болгарської кризи” значно погіршилися російсько-австрійські стосунки, а загроза військового зіткнення стала реальною, на Галичину звернув увагу Відень. Особливо ж зацікавився можливістю використання “українського питання” у відносинах з Росією міністр закордонних справ Австро-Угорщини Ґ.Кальнокі. Бісмарк, який вважав русинів найпевнішою опорою Австрії на Сході. Він добре орієнтувався в укр питанні, оскільки в 1859–1862 рр. був послом Пруссії у Росії.З сер 1880-х Ґ.Кальнокі отримує численні меморіали й записки про симпатії українців до Австро-Угорщини і можливість використання їх у закордонній політиці. Про це мало не в кожному номері писало нардовецьке “Діло”.

Спробу налагодити контакт з українським рухом робили також австрійські військові кола та польські демократи, але в обох випадках усе закінчилося безрезультатно.Таким чином, можна безперечно стверджувати про значне зацікавлення українцями віденського уряду.

Інтерес Відня зосереджувався, головним чином, у сфері міжнародних, а поляків – крайових відносин. За допомогою сильної лояльної проукраїнської партії австрійський уряд міг успішно боротися з ворожою щодо нього русофільською агітацією, водночас сприяючи австрофільським настроям на українських землях Російської імперії. 25 березня 1890 р. у “Народному Домі” відбулася нарада провідних руських діячів зі Львова й провінції, скликаних сеймовим клубом для укладення єдиної політичної програми. Однак зібрані так і не змогли порозумітись,вирішили скликати в травні ширший з’їзд. При цьому вони висунули вимогу поділу Галичини на польську та українську частини, наголосили на необхідності консолідації старорусинів та народовців на парламентських виборах.

На других загальних зборах “Народної Ради” 26 грудня 1890 р. народовці,яких зібралося бл 1000, підтримали “нову еру”, хоч дехто й критикував провід за те, що він не уклав офіційного договору з намісником.

Програму, проголошену Ю.Романчуком, підтримав у своєму “Окружнику до духовенства” 29 січня1891 р. і митрополит С.Сембратович. Це означало остаточний відхід греко-католицької ієрархії від старорусинів та її перехід на українські національні позиції.

У атмосфері взаємної боротьби й з’явилися листи віденського чиновника міністерства внутрішніх справ барона Ерба до Т.Павликова. Контакти Ерба з галицькими діячами налагоджуються на початку 1860-х років, коли за підтримки уряду значна група руських діячів стала депутатами австрійського парламенту. Вони встановили дружні відносини з багатьма віденськими урядовцями, які тривали й у наступні десятиліття. У своїх листах барон Ерб висловлює значною мірою погляди уряду на українське питання, ставлення до старорусинів та народовців та їх еволюцію наприкінці 1880-х років.