13. Форма держправління – порядок організації вищих державних органів, що визначає їхні структуру, компетенцію та взаємодію.

Основний Закон України у ст. 5 встановлює, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Таким чином, влада народу, як цілісна і єдина за своїм змістом влада, реалізується через її законодавчу, виконавчу і судову гілки (ст. 6). Формулювання ст. 6 Конституції, яке наголошує, що “державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”, по суті, встановлює баланс влад, який означає, що кожна з гілок влади має рівний щодо будь-якої іншої правовий статус і водночас є самостійною у процесі їх взаємодії.

Загальні засади поділу функцій влади, проголошені у ст. 6 Конституції України, реалізуються і конкретизуються в її нормах, які визначають статус і компетенцію Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та судів. Аналіз змісту конституційних норм свідчить, що вони лише в цілому створюють умови для конструктивної взаємодії різних гілок влади [17, 8]. Ст. 6 Конституції України також вказує, що “органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України”. Фактично дане конституційне положення закріплює дію системи стримувань і противаг, оскільки механізмом, який закріплює баланс влад, є комплекс відповідних функцій та повноважень. Це означає, що кожна з гілок влади не може виходити за межі своєї компетенції і втручатися у сферу діяльності іншої.

У відповідних статтях Конституції України органи державної влади визначаються як органи законодавчої, виконавчої чи судової влади. Так, відповідно до ст. 75 Конституції єдиним органом законодавчої влади в Україні є Парламент – Верховна Рада України; ст. 102 визначає Президента України главою держави; згідно ст. 113 Конституції Кабінет Міністрів України є найвищим органом у системі виконавчих органів влади і т. д.

14. Конституційний лад кожної країни належним чином функціо­нує і розвивається, зберігає непорушність, якщо він має надійні гарантії. Вони передбачаються і закріплюються, як правило, консти­туціями і законами.

Цілком закономірно, що нова Конституція передбачила і закріпила ряд гарантій функціонування конституційного ладу. Основними з них є:

український народ;

Конституція і закони;

Українська держава в цілому (в особі її спеціальних інститутіві безпосередньо);

— Верховна Рада;

Президент;

Кабінет Міністрів, міністерства та інші органи державноївиконавчої влади;

Конституційний Суд;

суди загальної юрисдикції і прокуратура України;

політичні партії і громадські організації;

засоби масової інформації;

міжнародні організації.

Пріоритетне місце в гарантуванні конституційного ладу відво­диться Конституцією — народу України. За Конституцією народ України є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні (ст. 5). Звичайно, визначення і зміна конституційного ладу здійснюються не довільно, а у визначених Конституцією і законами формах, зокрема шляхом виборів, референдумів тощо.

Виключно всеукраїнським референдумом, наприклад, вирішу­ється питання про зміну території України (ст. 73). Право народу визначати і змінювати конституційний лад не може бути узурповане державою, тобто самостійно привласнене нею, її органами або посадовими особами (ст. 5).

Крім того, справою всього українського народу є також захист суверенітету і територіальної цілісності України, її економічної та інформаційної безпеки (ст. 17).

Чільне місце серед гарантій конституційного ладу займають нормативно-правові гарантії і насамперед норми самої Конституції.

15. У визначенні правового статусу людини і громадянина важливе значення має не лише загальний обсяг прав та свобод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи в систему. Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є: 1. Закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права; 2. Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність її їй від народження (ст. 21 Конституції України). Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження; 3. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції України). Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод людини і громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб. 4. Принцип єдності прав та обов’язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції України) полягає у тому, що не повинно бути прав без обов’язків, як не повинно бути і обов’язків без прав. 5. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов’язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів. До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони складають його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи й обов’язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

16. Основна частина населення України — це особлива категорія фізичних осіб — громадян. Правовий статут їх істотно відрізняється від статусу інших осіб, які проживають в країні.

Громадянство — це такий правовий зв'язок особи з державою, який не обмежений у часі і просторі, ґрунтується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і, як наслідок, обумовлений взаємними правами та обов'язками громадян і держави у випадках, зазначених у законі.

Згаданий зв'язок полягає у поширенні на згадану особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання.

Проте, громадян не можна розглядати лише як сукупність осіб, які проживають на території держави, оскільки за цією ознакою утворюється населення країни — категорія демографічна, а не правова.

Не можна визнати громадянами і всіх осіб, на яких поширюється влада держави, оскільки вона є обов'язковою рівною мірою і для іноземних громадян, які проживають на її території.

Юридичні норми, за допомогою яких регулюються питання громадянства, поділяються на такі групи:

1. Провідне місце серед них посідають норми Конституції (статті 4, 25 та 26 Конституції).

2. Закони про громадянство України, які регулюють на основі Конституції всі питання, пов'язані з громадянством.

3. Підзаконні акти, які регулюють процесуальні та інші питання, що безпосередньо пов'язані з громадянством України.

4. Питання громадянства України регулюються також міжнародними договорами України.

Відповідно до ст. 2 Закону громадянство України ґрунтується на таких принципах:

— єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

— запобігання виникненню випадків без громадянства;

— неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

— визнання права громадянина України на зміну громадянства;

— неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем або особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу, або припинення громадянства України другим з подружжя;

— рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

— збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Законодавство України, як і законодавство інших держав, закріплює порядок набуття громадянства відповідними категоріями осіб за наявності певних підстав, проте основними з них є набуття громадянства окремо дітьми за народженням (філіація) і дорослими (в порядку натуралізації), тобто внаслідок прийняття громадянства.

17. Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов'язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії дер­жави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із централь­них її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і по­нятійну структуру правознавства. Воно виступає як найважливі­ша системотворча ідея не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод.

Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Вперше в українській юридичній науці проблематика прав лю­дини, їх характерні ознаки та класифікації були досліджені П. М. Рабіновичем.

Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина.

Права людини — це її правові можливості.

Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридич­ною частиною особистості як соціальної характеристики люди­ни, входять до її структури.

Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і свобод. Тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове, але невпинне розширення пра­вового надбання людини і громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей. Вони є правовим надбанням лю­дини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобува­ються — на противагу авторитарним чи патерналістським запи­там державної влади.

Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні як природні.

Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи лю­дини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із не­обхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб'єктів, які не повинні зале­жати від неправових факторів і тому пов'язуються лише з фактом народження та існування людини.

«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гу­маністичний смисл, а в практичному аспекті сприяє максималь­ному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх по­тенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумов­леність змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку. Права і свободи людини і громадянина є невід'ємними.

18. Конституційні норми різних країн щодо прав, свободи і обов’язків людини і громадянина можна поділити на 1) громадянські і політичні права й свободи, проголошені буржуазними революціями; 2) соціально-економічні права, які ґрунтуються на соціалістичному вченні; 3) колективні, або солідарні, права, проголошені головним чином країнами третього світу. Права й свободи, які стосуються перших двох позицій, це права й свободи, що належать кожному індивідові. Права третьої позиції можна назвати правами людини і народів (право на здорове навколишнє середовище, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції). За іншою класифікацією можливе виділення загальних і особливих прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших – тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, дітей). І насамкінець: права й свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод і обов’язків та однотипність норм, що її закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов’язків. 1. Громадські права і свободи людини. 2. Політичні права і свободи громадян України. 3. Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина. 4. Конституційні обов’язки людини і громадянина. Класифікація конституційних прав, свобод і обов’язків будується не довільно, а із врахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров’я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах. Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пактами й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України: 1) громадянські права й свободи; 2) політичні права і свободи; 3) економічні права і свободи; 4) соціальні права і свободи; 5) культурні права та свободи. 

19. Вибори - це демократичний спосіб формування, періодичної чи позачергової зміни персонального складу органів державної влади або підтвердження повноважень на новий строк, процедура призначення посадових осіб через волевиявлення дієздатних осіб шляхом голосування за кандидатів, висунутих відповідно до встановлених законом правил і процедур. Вибори є сучасною, цивілізованою правовою формою завоювання влади, зміни здійснюваного нею курсу.

Політичні вибори - це не лише безпосереднє голосування, а й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування керівних органів у державі, Головними серед них є:

- призначення виборів та визначення дати їх проведення;

- визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць;

- утворення виборчих комісій (Центральної, окружних, дільничних);

- складання списків виборців;

- висування та реєстрація кандидатів;

- проведення передвиборчої агітації;

- голосування; підрахунок голосів;

- оприлюднення результатів голосування;

- проведення в разі необхідності повторного голосування чи повторних виборів.

Вибори відповідають республіканському типові організації влади, коли вона є "res publika" - тобто, справа народу. Згідно з ідеєю республіканізму, народу належить реальний мандат влади, який громадяни періодично вручають, делегують обмеженому колу людей. Будь-який парламентаризм грунтується на ідеї володіння кожним дієздатним громадянином владними повноваженнями і їх передачі своїм повноважним представникам. Що стосується акту голосування, то його можна оцінити як процедуру передачі влади, а ухиляння від участі у виборах - як незгоду її передавати.

Вибори символізують не лише виявлення думки населення, але й залучають маси до процесу управління державою. Вони є засобом політичної соціалізації населення, забезпечують легітимність, законне обгрунтування (як тієї, що опирається на думку народу) політики, яку проводять представники влади, що перемогла на виборах. Вибори відіграють у суспільстві роль своєрідного регулятора, оскільки таким чином можна демократично змінювати владні структури.

Залежно від предмета обрання розрізняють вибори президентські, парламентські і муніципальні (вибори до місцевих органів влади). З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими (проводяться у зв'язку із закінченням строку повноважень виборного органу), позачерговими (їх проводять внаслідок дострокового припинення виборним органам своєї діяльності, наприклад, достроковий розпуск парламенту, смерть або відставка президента), додатковими (проводяться для поповнення представницького закладу, якщо з його складу вибув один або кілька членів).

20. Референдум – це голосування всього населення держави або певної частини її населення з метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя. Брати участь в референдумі можуть особи, які досягли 18 років. Залежно від певних ознак референдуми поділяються на ряд видів. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов’язковий і факультативний референдуми. Нормативний акт, ухвалений імперативним референдумом, набуває найвищої юридичної сили й не потребує затвердження ніякими іншими суб’єктами. Консультативний референдум ставить за мету виявлення точки зору населення з приводу якогось питання, яка не має обов’язкової юридичної сили для органів держави. Конституційний референдум вирішує питання щодо прийняття Конституції чи внесення до неї поправок. Обов’язковий референдум проводиться для вирішення питань, які, відповідно до Конституції, можуть бути розв’язані тільки шляхом референдуму. Відповідно до ст. 73 Конституції обов’язкові референдуми мають призначатися Верховною Радою для вирішення питань щодо зміни території України або Президентом – для затвердження змін до розділів І, ІІ, ХІІІ Основного Закону. Всеукраїнський референдум може призначатися Президентом України з народної ініціативи для вирішення якогось конкретного питання, якщо цього вимагають не менше як три мільйони громадян України, які мають право голосу. Предметом всеукраїнського референдуму може бути: – затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень; – прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих положень; – прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів. Предметом місцевого референдуму може бути: – прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування; – прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів. Даний закон визначає порядок призначення референдумів, їх підготовку, принципи участі громадян у референдумах, порядок голосування, визначення підсумків та інші питання. Як і в багатьох інших державах, в Україні для прийняття законопроектів, що стосуються податків, бюджету чи амністії, проведення референдуму не допускається.

21. Влада – це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, в яких ті, хто має владу, визначають поведінку підвладних осіб. Це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав’язування її іншим людям при використанні різних засобів і методів, включаючи примус. Звідси, влада – це завжди двобічні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладного. Владу можна класифікувати за різними підставами: а) за сферою реалізації розрізняють економічну і політичну владу; б) відповідно до суб’єктів, що беруть участь у владовідносинах – державну владу, владу формальних і неформальних об’єднань. Ми зупинимося на понятті політичної та державної влади. Політична влада – це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи1. Державна влада здійснюється за допомогою соціального управлінського апарату на визначеній території, на яку поширюється державний суверенітет, має можливість використовувати тут засоби організованого і законодавчо встановленого примусу і насильства.  Ідея поділу влади має далеку історію. У Біблії можна прочитати про владу Божу і владу кесареву. Монтеск’є, видатний філософ ХVІІІ століття, доводив, що поділ влади є найпершою умовою правової організації суспільства і держави, що рівновага влад покликана забезпечити існування політичних свобод. Єдина державна влада за принципом поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні згідно з Конституцією. Особливе місце в системі органів державної влади в Україні має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини та громадянина. Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на підставі державних програм. Законодавча влада – це влада, на яку покладена функція прийняття та видання законів – нормативних актів вищої юридичної сили, якщо інше не передбачено референдумом. Виконавча влада – це правозастосовна влада, на яку покладається функція виконання законів. Виконавча влада діє на підставі таких принципів: пріоритет прав і свобод громадян, законність, демократизм. Судова влада забезпечує належну дію механізму держави, шляхом здійснення правосуддя. Правосуддя здійснюється виключно судами. Завдання правосуддя – захист від будь-яких посягань на суспільний лад України, політичну систему, права і свободи громадян.

25. Сфера здійснення судової влади складається з двох головних елементів (форм здійснення):

відправлення правосуддя.

Правосуддя можна визначити як здійснювану від імені держави діяльність з розгляду і вирішення цивільних, кримінальних та інших юридичних справ у встановленому законом процесуальному порядку і підтверджена примусовою силою держави щодо захисту прав та інтересів громадян і охорони закону.  Правосуддя здійснюється за допомогою конституційного, цивільного, адміністративного, арбітражного та кримінального судочинства і базується на конституційних засадах, а також закріплених у законі «Про судову систему» ​​принципах. 

При здійсненні правосуддя суд, будучи органом судової влади, не створює загальнообов'язкових норм, а застосовує їх для вирішення виниклих правових спорів. Згідно інших функцій судові органи у встановлених законом випадках повноважні роз'яснювати, тлумачити норми права, визнавати їх недійсними, а також здійснювати ряд інших повноважень.

судовий контроль і судовий адміністративний контроль

Конституційні засади здійснення правосуддя - це закріплені в Конституції РФ керівні правові положення, які визначають найбільш суттєві сторони даного виду державної діяльності; які лежать в основі правосуддя. 

принцип законності

Законність - дотримання та виконання приписів Конституції РФ, законів і відповідних їм інших нормативно-правових актів громадянами, установами та організаціями, їх посадовими особами, включаючи суди і суддів. Суддя приймає рішення по суті справи, що розглядається лише на підставі закону (а не доцільності, особистих симпатій і антипатій, поглядів і т.д.)

рівність громадян перед законом і судом.

Рівноправність як найважливіший принцип правового статусу особистості проголошено в Конституції як рівність усіх перед законом і судом. Закони, адресовані всім суб'єктам права, поширюються на них в рівній мірі. Будь-яка людина незалежно від його положення, заслуг при порушенні закону має бути на загальних підставах відданий суду, його справа має бути розглянута, і по ньому має бути винесено справедливе рішення (вирок).

Обмеження в правах встановлюються Конституцією та федеральними законами (наприклад: норма ст. 32 Конституції передбачає обмеження виборчих прав громадян, які перебувають у місцях позбавлення волі за вироком суду і визнаних судом недієздатними). ^​​3 Оскільки судовий захист є найбільш ефективним способом охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина, велике значення має конституційне закріплення рівності усіх перед судом.

презумпція невинності

Сукупність трьох елементів, що містяться в цій статті, іменується презумпцією невинності.

У демократичній правовій державі лише суд, ретельно досліджуючи всі обставини справи із застосуванням процедур, встановлених кримінально-процесуальним законодавством, може зробити висновок про те, що людина винна у вчиненні злочину.Винність особи встановлюється не з моменту проголошення вироку, а з моменту вступу його в законну силу. Вирок набирає законної сили і підлягає виконанню, а особа визнається винним після закінчення строку касаційного оскарження (опротестування) вироку. Якщо ж вирок оскаржений чи опротестований в касаційному порядку, він вступає в законну силу після його перегляду вищестоящим судом.

Важливий елемент презумпції невинності - заборона покладати тягар доведення своєї невинності на обвинуваченого. Провина повинна бути доведена органами дізнання, попереднього слідства та суду. Закріплене в ст. 51 Конституції право не свідчити проти себе,  відсутність відповідальності обвинуваченого за дачу неправдивих свідчень і ухилення від дачі показань, що містяться в Кримінально-процесуальному кодексі інші положення, гарантують захист обвинуваченого від незаконного притягнення докримінальної відповідальності та засудження. 

Наступний невід'ємний елемент презумпції невинності - тлумачення непереборних сумнівів у винності особи на користь обвинуваченого. Якщо доказів у справі недостатньо для достовірного твердження про винність обвинуваченого, ступеня його участі у вчиненні злочину, про саму подію злочину, а сумніви і протиріччя, що виникли в ході слідства і суду, неможливо достовірно перевірити ще раз і усунути, всі сумніви тлумачаться тільки на користь обвинуваченого. В основі обвинувального вироку повинні лежати не припущення, а точно встановлені факти.

здійснення правосуддя тільки судом

Правосуддя це вид державної діяльності, що полягає у вирішенні соціальних конфліктів, пов'язаних з дійсним або уявним порушенням прав їх учасників. Ця діяльність здійснюється виключно судами і являє собою судову владу. Встановлене Конституцією здійснення правосуддя тільки судом означає, що в Росії немає і не може бути створено жодних інших державних органів, громадських організацій, які могли б приймати загальнообов'язкові рішення у цивільних, кримінальних, адміністративних справ і іншим спорів, підвідомчим судам.

забезпечення права громадян на судовий захист

Судовий захист прав і свобод людини і громадянина - найбільш ефективний засіб відновлення порушених прав. Встановлене Конституцією місце судової влади, що забезпечує її самостійність і незалежність, конституційні вимоги до суддів, демократичніпринципи судочинства, можливість отримання кваліфікованої юридичної допомоги роблять суд доступним для кожної людини органом правового захисту особистості, її прав і законних інтересів. Суди зобов'язані прийняти до розгляду будь-яку справу, що входить до їхньої компетенції, розглянути його по суті, винести рішення (вирок), тим самим, відновивши порушене право людини і захистивши їх законом.

забезпечення обвинуваченому права на захист

Право користування кваліфікованої юридичної допомоги гарантується кожному в разі звернення до суду у зв'язку з порушенням прав і охоронюваних законом інтересів, при залученні особи до кримінальної або адміністративної відповідальності. Юридичну допомогу громадянам і організаціям надають адвокати, діяльність яких регулюється Федеральним законом від 31. 05. 2002 № 63-ФЗ «Про адвокатську діяльність і адвокатуру в Україні». 

У якості однієї з гарантій недоторканості особи в Україні Конституція встановлює момент, в якому затриманий, укладений під варту, іобвинувачений вправі користуватися допомогою адвоката. Орган дізнання, попереднього слідства або суд зобов'язані забезпечити на прохання зазначених осіб участь захисника протягом 24 годин з моменту оголошення затриманому протоколу затримання, оголошення заарештованому постанови про взяття під варту, пред'явлення підозрюваному звинувачення.

Адвокати беруть участь у справі на основі угоди з довірителем або за призначенням органів дізнання, органів попереднього слідства, прокурора або суду.

забезпечення законності, компетентності, неупередженості суду

Компетентність суду забезпечується особливим порядком призначення суддів, високими вимогами до кандидата на посаду судді, при яких мала ймовірність призначення суддів некомпетентного претендента.

Неупередженість забезпечується ерами, що виключають зацікавленість судді в тому чи іншому результаті справи (наприклад, родинні зв'язки, майнові інтереси). При сумніві в неупередженості судді даний суддя може бути відведений відповідно до процесуального порядком.

змагальність і рівноправність сторін

Принцип змагальності - один з демократичних принципів судочинства, що забезпечують рівність сторін у судовому процесі.

Даний принцип передбачає:

рівність сторін у цивільній справі. Цивільно-процесуальний кодекс гарантує сторонам дотримання принципу змагальності і рівні права в цивільному процесі, 

рівність обвинувачених і потерпілого під час розгляду кримінальної справи в суді. Відповідно до Кримінально-процесуальним кодексом у судовому засіданні сторони звинувачення і захисту користуються рівним правами на заяву відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні, виступ у судових дебатах, на розгляд інших питань, що виникають у ході судового розгляду; 

рівність захисту й обвинувачення;

змагальний характер розгляду справи в суді - можливість всім сторонам доводити правоту і боротися за вирішення справи на їх користь.

відкритий розгляд справ у суду .

Відкритість, гласність судового розгляду є однією з гарантій незалежності суду, демократичного ведення судового процесу.Відкритий розгляд справ судом закріплено в кримінально-процесуальному, цивільному процесуальному, адміністративному і господарському процесуальному законодавстві. Громадяни, як мають відношення до справи, так і не мають, преса, представники державних органів тощо, мають право безперешкодно відвідувати судові засідання.

При наявності вагомих підстав (інтереси державної безпеки, збереження державної таємниці, таємниці усиновлення, інтимногожиття і ін) за рішенням суду проводиться закрите судове засідання.

незалежність суддів і підпорядкування їх лише закону .

Незалежність суддів, а значить і судової влади - одна з основних умов демократичної правової держави, оскільки без забезпечення такої незалежності стає неможливою ефективний захист прав і свобод людини і громадянина. Незалежність суддів проявляється в тому, що вони самостійні, але незалежно від чиєї б, то, не було волі, виносять судові рішення у кримінальних, цивільних та інших справах, керуючись лише Конституцією РФ і законом. Втручання в діяльність суддів тягне за собою кримінальну відповідальність.Незалежність суддів гарантується:

встановленої процедури здійснення правосуддя, що виключає під загрозою відповідальності чиє-яке втручання в діяльність суддів;

особи порядком зупинення та припинення повноважень судді;

недоторканністю судді;

правом судді піти у відставку;

надання судді за рахунок держави високого матеріального і соціального забезпечення.

національна мова судочинства

Кожна держава закріплює найбільш поширена мова спілкування народу в якості державної. На цій мові працюють органи державної влади, публікуються закони, ведеться судочинство, виходять державні засоби масової інформації. Відповідно до закону РРФСР від 25.10.1991 № 1807-1 «Про мови народів РФ» держава зобов'язана піклуватися про мови народів Росії, створювати умови для їх збереження та рівноправного самобутнього розвитку.  За загальним правилом, правосуддя в РФ здійснюється російською мовою. У випадку якщо справа розглядається у місцевості, де поширений іншу мову (наприклад, в республіці в складі РФ), правосуддя відбувається на національній мові. При неволодіння учасником процесу мовою, на якому слухається справа, йому повинен бути наданий перекладач.

участь громадян у здійсненні правосуддя .

Право громадян брати участь у відправленні правосуддя є однією з форм прямої демократії та передбачає безпосередню участь громадян у судочинстві як професійного судді, присяжного або арбітражного засідателя, статус яких визначено законодавством.

До відправлення правосуддя в РФ поряд з професійними суддями залучаються представники народу - народні, арбітражні засідателі (розглядають справи спільно з суддею) та в окремих випадках - присяжні засідателі (наявність громадян, що не мають відношення до даної справи і виносять вердикт про винуватість чи невинуватість підсудного) при розгляді справ, які мають велику суспільну небезпеку.

Громадянин РФ, що володіє встановленими законодавством вимогами і склав кваліфікаційний іспит, може стати професійним суддею. Основні положення про статус світових суддів міститися у Федеральному законі від 17.12.1998 № 188-ФЗ «Про мирових суддів у РФ». ¹ Статус арбітражних засідателів регулюється Федеральним законом від 30.05.2001 № 70-ФЗ «Про арбітражних засідателів арбітражних судів суб'єктів РФ» . 

недоторканність особистості .

Недоторканність особистості полягає в тому, що ніхто не має права насильно обмежити свободу людини, зазіхати на його життя, здоров'я, статеву свободу, честь, гідність, духовну, моральну свободу, проти волі впливати на психіку, здійснювати за ним спостереження, охорону.

недоторканність приватного життя .

Однією зі сторін особистої недоторканності виступає недоторканність приватного життя, особистої і сімейної таємниці.

В Конституції та законодавстві не міститься поняття приватного життя, що підлягає державній охороні. Під приватної (особистої) життям слід розуміти всі сфери життя людини: сімейну, побутову, сферу спілкування, ставлення до релігії, позаслужбові заняття, захоплення, відпочинок та інші, які сама людина не бажає розкривати. Законодавство РФ охороняє таємницю усиновлення, таємницю медичного діагнозу. На підставі окремих відомчих актів підлягають підвищеної охорони таємниця діагнозу СНІДу і таємниця психічного захворювання.

Відомості про приватне життя, особисті, сімейні таємниці можуть бути довірені священика, лікаря, адвокату, нотаріусу без побоювання їх розголошення, оскільки ці особи несуть юридичну (лікар, нотаріус,), корпоративну (адвокат) або релігійну (священик) відповідальність. Перераховані особи, а також депутати, звільняються від відповідальності за відмову давати свідчення за нерозголошення відомостей, які стали їм відомі в процесі професійної діяльності. Прокурори, слідчі, особи, що виробляють дізнання, не мають права розголошувати будь-які повідомлені їм відомості (наприклад, про обставини кримінальної справи).Обов'язок охорони отриманих від громадян відомостей про майно та доходи покладається на працівників податкових органів. За порушення недоторканності приватного життя передбачена кримінальна відповідальність.

недоторканність житла .

Гарантія недоторканності житла означає, що ніхто не має права без законної підстави будь-яким способом проникати в житло, а також залишатися в ньому проти волі проживаючих там осіб. Під забороною знаходяться і інші способи отримання відомостей про те, що відбувається в житло: установка відеокамер, звукозаписуючих пристроїв. Законодавство чітко регламентує випадки, коли проникнення до житла допустимо, і коло уповноважених на те органів.

Законним є проникнення в житло незалежно від волі що у ньому осіб у випадках, встановлених законодавством РФ, в тому числі при пожежах, землетрусах та інших стихійних лихах; за судовим рішенням, рішенням інших правоохоронних органів у випадках, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом.

Незаконне проникнення до житла всупереч волі проживаючих у ньому осіб тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 139 Кримінального кодексу. ¹ Якщо таке проникнення відбулося із застосуванням насильства чи загрози його застосування або вчинене особою з використанням свого службового становища, кримінальна відповідальність посилюється.

Проаналізувавши конституційні принципи правосуддя можна зробити висновок про те, що - принципи правосуддя визначають сенс і зміст всіх законодавчих норм, що регламентують порядок організації та діяльності судів, характеризують засоби і способи, за допомогою яких виконуються стоять перед судами завдання. У разі виникнення колізії правових норм, прогалин у законодавстві, що регламентує порядок судоустрою і судочинства, протиріччя окремих норм принципам здійснення правосуддя завжди слід застосовувати норми - принципи, оскільки саме вони мають керівне значення і визначають зміст будь-якого закону.

26. Поняття та обумовленість територіального устрою Украї­ни; система адміністративно-територіального устрою України та її становлення; засади територіального устрою України. Необхідним атрибутом будь-якої держави, її важливою озна­кою є наявність державної території - просторові межі здійснен­ня державної влади, тобто частини земної кулі, що перебуває в межах державних кордонів та на яку поширюється суверенітет відповідної держави. Сам термін «територіальний устрій», як уже зазначалося в розділі III посібника, вживається паралельно з терміном «держав­ний устрій» для позначення політико-територіальної організації держави, що характеризується внутрішнім поділом території дер­жави на окремі територіальні одиниці, статусом цих одиниць і формою їхніх правових відносин між собою та з державою в цілому. Проблема територіального устрою держави насамперед пов'я­зана з тим, що державна територія має складну структуру: по-перше, вона включає як суходільну територію, так і терито­ріальне море, внутрішні води, надра, повітряний простір; по-друге, державна територія має відповідну внутрішню орга­нізацію - вона поділяється на окремі територіальні (політико-територіальні, самоврядні чи адміністративно-територіальні) оди­ниці, система яких утворює територіальний поділ держави. При цьому до політико-територіальних можна віднести те­риторіальні одиниці, що характеризуються певною політичною самостійністю, мають окремі атрибути державності (конституцію, власне законодавство, систему органів державної влади, громадян­ство тощо), що дає підстави визначати їх статус як державоподіб-них утворень (наприклад, суб'єкти федерації, політичні автономії). Самоврядними є такі територіальні одиниці, що слугують просто­ровою (територіальною) основою місцевого (регіонального) само­врядування, а адміністративно-територіальними - одиниці, що штучно створені центральною владою з метою визначення прос­торових меж для діяльності місцевих органів державної влади1. З практики державного будівництва як України, так й інших держав відомо, що становлення організаційної будови державної території відбувалося двома способами - 1) шляхом районування -поділом території на адміністративно-територіальні одиниці, в межах яких здійснюється управління через представників цент­ральної влади (централізоване управління); 2) шляхом приєднання (анексії) інших держав, внаслідок чого в складі території держави виникли територіальні одиниці, що зберігають деякі атрибути державності. Ці процеси з часом трансформуються, зокрема адмі­ністративно-територіальні одиниці поступово починають набувати характеру політико-територіальних чи самоврядних, що пов'язано з децентралізацією управління, або ж, навпаки, політико-тери-торіальні одиниці втрачають самостійний статус і перетворюються на звичайні адміністративно-територіальні, що завжди відбувається за встановлення централізованих моделей управління. На терито­ріальний поділ держави також впливають географічні, національ­ні, економічні, історичні, культурні та інші чинники. Водночас територіальний устрій держави не можна зводити до її територіального (адміністративно-територіального) поділу, ці поняття співвідносяться як загальне і часткове, останній становить лише географічну основу територіального устрою2. У становленні територіального устрою держави чільного зна­чення набувають питання статусу територіальних одиниць -вони можуть слугувати територіальною основою для здійснення місцевого (регіонального) управління, і в цьому випадку їхня сукупність визначає адміністративно-територіальний поділ краї­ни, або ж територіальною основою для самостійного здійснення публічної влади - місцевого (регіонального) самоврядування чи територіальної автономії, і в цьому випадку доцільно говорити про політико-територіальний поділ країни або про політико-терито-ріальну організацію влади. Сучасна демократична держава незалежно від того, яка форма державного устрою в ній існує - унітарна, федеративна чи регіо­нальна, обов'язково характеризується певною самостійністю її те­риторіальних одиниць, децентралізацією управління по вертикалі, що знаходить свій вияв у розвитку місцевого самоврядування, територіальної автономії, деконцентрації виконавчої влади. Від­повідно, за своїм статусом територіальні одиниці демократичної держави мають в більшій мірі самоврядний (автономний), ніж адміністративний характер, вони виступають просторовою (тери­торіальною) основою для здійснення місцевого (регіонального) самоврядування та територіальної автономії. Водночас Конституція України (ст. 133) для характеристики територіального поділу України вживає термін «адміністративно-територіальний устрій». На думку автора, це відображає реальний статус територіальних одиниць України, переважна більшість яких має характер саме адміністративно-територіальних одиниць, у ме­жах яких здійснюється централізоване пряме державне управління через місцеві державні адміністрації. * * * Згідно зі ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республі­ка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Ці територіальні одиниці розрізняються за трьома підставами: 1) за географічними ознаками вони поділяються на регіони (АРК, області, райони, міста-регіони Київ і Севастополь) та насе­лені пункти1 (міста, селища, села); 2) за своїм' статусом - на: адміністративно-територіальні оди­ниці (області, райони), самоврядні територіальні одиниці (міста, селища, села). Крім того, АРК має особливий статус територіаль­ної автономії, а райони в містах характеризуються ознаками як ад­міністративно-територіальних, так і самоврядних одиниць); 3) за місцем у системі адміністративно-територіального устрою України - на територіальні одиниці первинного рівня (міста без районного поділу, райони у містах, селища, села), середнього рівня (райони, міста з районним поділом) і вищого рівня (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь). На момент проголошення незалежності Україна вже мала сформований територіальний устрій, який зазнав за останні десять років дуже мало змін. Територіальний устрій України і, зокрема, її адміністративно-територіальний устрій, формувався протягом майже тисячі років. Київська Русь, від якої беруть початок державотворчі процеси на українських землях, вже мала свій адміністративно-терито­ріальний поділ. Так, в ХІ-ХІІ ст. формувалися вищі територіальні одиниці Київської Русі - землі-княжіння, які згодом почали роз­дроблюватися на удільні князівства або волості («волость» -синонім староукраїнського «власть», тобто влада2). Найнижчим щаблем в ієрархії адміністративно-територіального поділу Київсь­кої Русі виступала верв, що відповідала пізнішому «громада» (кілька вервей складали волость). Сама верв територіально складалася з декількох поселень віль­них селян-спільнотників (весей) з усіма землями, що їм належали, та приватновласницьких поселень (сіл), а центром верви було най­більше сільське поселення - погост. Отже, можна говорити про триланкову систему адміністратив­но-територіального устрою Київської Русі: земля-княжіння, волость, верв. Після падіння Київської держави на українських землях запро­ваджувався адміністративно-територіальний поділ інших держав. На Галичині та Західному Поділлі, що потрапили під владу Польщі, князівства ліквідувалися і створювалися воєводства: Ру­ське (1434 p.), Подільське 1434 р.) та Белзьке (1462 p.). Воєводства, своєю чергою, складалися із земель і повітів. Литовська колонізація Волині, Київщини, Чернігівщини, Пере­яславщини, Поділля та інших українських земель не супроводжу­валась зламом тодішнього руського адміністративно-територіаль­ного поділу. Удільні князівства були збережені, проте на їх чолі стала литовська адміністрація. Так тривало до кінця XV ст., коли було скасовано удільний устрій українських земель та утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводства. Після об'єднання Польщі та Литви.у конфедеративну державу, який завершився укладенням Люблінської унії 1569 p., на україн­ських землях, що увійшли до утвореної Речі Посполитої, було за­проваджено польський адміністративно-територіальний поділ. У Закарпатті, яке перебувало під владою Угорщини, діяв угор­ський адміністративно-територіальний поділ на комітати (жупи), домінії та сільські громади. На Буковині, що потрапила під владу Молдавського князівства, а згодом під протекторат Туреччини, на початку XVI ст. було запроваджено турецький військово-адміні­стративний поділ. У Криму і на значних територіях Північного Причорномор'я, які потрапили під владу кримськотатарської держави, було введено адміністративно-територіальний поділ на основі бейліків, родових кримськотатарських князівств. Поява наприкінці XV - на початку XVI ст. на південному сході України вільного козацтва супроводжувалася народженням уні­кального в історії Європи військово-адміністративного територі­ального устрою. Зокрема, Запорізька Січ поділялася на курені, які були особливими військово-територіальними одиницями на чолі з курінними отаманами, обраними загальними курінними зборами. Військово-адміністративний центр Запорізької Січі не мав постій­ного місця і міняв своє розташування залежно від ситуації. Подальшого розвитку військово-адміністративний територі­альний устрій України набув після Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. На території Гетьманської України (військово-державного утворення, очолюваного Б. Хмельницьким) було ліквідовано польський поділ на воє­водства і повіти. Натомість вищою територіальною одиницею став полк, який поділяв на сотні. Кількість полків, на яких було поді­лено утворену державу, у різний час становила від 16 до 22. Після укладення Андрусівського (1667 р.) та «Вічного» (1686 р.) миру територію Гетьманської України фактично було поділено між Московською державою та Польщею. На тих землях, що ві­дійшли до Польщі, було відновлено польський воєводсько-пові­товий устрій (з 1714 p.). На землях, що відійшли до Московської держави, реформи ад­міністративно-територіального устрою почали з 1708 p., коли Пет­ро І запровадив поділ Росії на 8 губерній, 2 з яких (Київська та Азовська) частково охоплювали й українські землі. Остаточно полково-сотенний устрій українських земель у складі Російської імпе­рії було скасовано 1782 р. Після ліквідації Польської держави на українських землях за­проваджувався адміністративно-територіальний поділ Російської, Австрійської (згодом - Австро-Угорської монархії) імперій, які в черговий раз розділили Україну. Так, наприкінці XIX - на почат­ку XX ст. корінні українські землі поділялися на 9 губерній, які, своєю чергою, складалися з повітів і волостей. Галичина ввійшла до коронного краю - Королівства Галичини і Лодомерії; її було поділено на округи і дистрикти (відповідно 17 і 176 у 1867 p.), з 1867 р. вона дістала статус провінції та була поділена на 74 пові­ти, а Буковина в 1849 р. отримала адміністративну автономію (коронний край, з 1867 p.- статус провінції) та була поділена на 8 повітів. Розпад Російської імперії та Австро-Угорської монархії у 1917— 1918 pp. привів до нових змін в адміністративно-територіальному поділі українських земель. Так, згідно з прийнятим 6 березня 1918 р. Законом про поділ України на землі її територію було поділено на 32 землі, визначено їхні межі, адміністративні центри, назви. Цей поділ фактично не було запроваджено, оскільки 29 квітня 1918 р. влада перейшла до рук гетьмана П. Скоропадського, який повер­нув старий губернсько-повітовий устрій. Після захоплення влади в Україні більшовиками її адміністра­тивно-територіальний устрій було докорінно змінено з урахуван­ням потреб становлення і функціонування командно-адміністра­тивної системи управління. У першу чергу реформи стосувалися низової ланки системи адміністративно-територіального устрою. Так, уже 1919 р. розпочалось утворення сільських рад, чисельність яких 1920 р. досягла майже 15 000. Наприкінці 1922 р. ВУЦВК прийняв постанову щодо принци­пів нового адміністративно-територіального поділу Української СРР, а 12 квітня 1923 р. скасував повіти і волості, запровадивши чотирьохланкову систему адміністративно-територіального уст­рою: губернія - округа - район - сільрада. 19 лютого ВУЦВК постановив рішення про ліквідацію губерній і перехід до триланкової систему адміністративно-територіального устрою: округа -район - сільрада, яка проіснувала до 15 вересня 1930 p., коли було ліквідовано округи і, отже, встановлювалася дволанкова система адміністративно-територіального устрою: район - сільрада. Існуюча сьогодні триланкова система адміністративно-терито­ріального устрою почала формуватися з 1932 p., коли сесія ВУЦВК постановила утворити на території Української СРР 5 областей. На західних українських землях, які після 1920 р. в черговий раз потрапили до складу Польщі, було знову запроваджено старий польський територіальний устрій. Підкарпатська Русь у складі Чехо-Словаччини отримала новий автономний статус і новий тери­торіальний устрій. Румунський поділ був запроваджений на укра­їнських землях Бессарабії та Північної Буковини, захоплених цією державою. На момент проголошення незалежності України в 1991 р. до складу України входили Кримська АРСР, 24 області, 2 міста рес­публіканського підпорядкування (Київ і Севастополь), 605 районів (із них 485 сільських), 435 міст (із яких 151 - місто обласного під­порядкування), більше 9,5 тисяч сільських і понад 800 селищних рад, близько 29 тис. сіл та близько 1360 селищ міського типу. За станом на 31 травня 2004 р. систему адміністративно-територіального устрою України становили: - Автономна Республіка Крим; - 24 області; - 490 сільських районів; - 118 районів в містах; - 2 міста загальнодержавного значення; - 456 міст, із них міст загальнодержавного значення (зі спе­ціальним статусом) - 2, міст обласного значення (республікансь­кого в Автономній Республіці Крим) - 176, районного значення - 278); - 885 селищ міського типу; - 28 592 села. Конституція України не лише визначила систему адміністратив­но-територіального устрою України (ст. 133), в ній також закріп­лено засади територіального устрою України: - єдність і цілісність державної території; - поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади; - збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, гео­графічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій (ст. 132). Водночас у літературі слушно зазначається, що ряд положень територіального устрою України не отримав чіткого визначення в Конституції України1. Зокрема: 1. Залишилася невизначеність щодо питань установлення і зміни меж АРК, областей і районів у містах, утворення і ліквідації районів у містах, їх найменування і перейменування. 2. До системи адміністративно-територіального устрою Укра­їни не було долучено селищ міського типу (до 1925 p.- містечка), яких на Україні за станом на 31 травня 2004 р. нараховувалося 885. 3. Не вирішено питання щодо об'єднання в одну громаду жи­телів населених пунктів різних категорій (згідно зі ст. 140 Консти­туції України це право надано лише жителям сіл). 4. Не вирішено питання щодо статусу адміністративно-тери­торіальних одиниць (населених пунктів), що перебувають під юрисдикцією органів інших адміністративно-територіальних оди­ниць (населених пунктів). Проблема вдосконалення системи адміністративно-територі­ального устрою України ускладнюється також і тим, що до сьогодні ще немає Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій України», якого необхідно прийняти відповідно до п. 13 ст. 92 Конституції України. Отож, дотепер немає законодавчої основи для вирішення питань адміністративно-територіального устрою України. Конституція України обмежується лише закріпленням права Верховної Ради України утворювати і ліквідовувати райони, вста­новлювати і змінювати межі районів і міст, зараховувати населені   пункти до категорії міст, а також вирішувати питання про найме­нування і перейменування населених пунктів і районів (п. 29 ст. 85). Окремі повноваження щодо вирішення питань адміністра­тивно-територіального устрою мають й інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Наприклад, Кабінет Міністрів України вносить до Верховної Ради України подання про утворення, ліквідацію та найменування районів; надання населеним пунктам статусу гірських; створення Національної ради з найменування географічних об'єктів, затвер­дження положення про неї. Верховна Рада АРК, обласні ради: 1) вносять до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо утворення, ліквідації та найменування новоутворених районів; 2) порушують перед Верховною Радою України питання що­до встановлення і зміни меж АРК та області, перенесення адмініст­ративних центрів районів, перейменування районів тощо; 3) приймають рішення щодо зарахування населених пунктів до категорії селищ міського типу, сіл, селищ, встановлення та зміни їхніх меж, реєстрації сільських (сільських рад) і міських (міських рад) округів, взяття на облік і зняття з обліку населеного пункту; 4) ведуть Державний реєстр адміністративно-територіальних одиниць, видають Державний акт установлення і зміни меж сели­ща міського типу, селища, села, сільської ради.

27. Принципи місцевого самоврядування; завдання місцевого само­врядування; функції місцевого самоврядування. Принципи місцевого самоврядування - це вихідні начала, відповідно до яких здійснюються організація та функціонування місцевого самоврядування в нашій державі. Принципи місцевого самоврядування встановлені Конститу­цією України та Європейською хартією місцевого самворядуван-ня, а їхні деталізацію та конкретизацію здійснено в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» (зокрема ст. 4). Ці прин­ципи охоплюють усі аспекти організації та функціонування місце­вого самоврядування. За ступенем узагальнення їх можна поділити на дві групи - загальні (основні) та спеціальні принципи. Загальні принципи здійснюють визначальний вплив у всіх сферах місцевого самоврядування, спеціальні - притаманні лише окремо взятим сферам місцевого самоврядування. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» до за­гальних принципів місцевого самоврядування відносить: народовладдя; законність; гласність; колегіальність; поєднання місцевих і загальнодержавних інтересів; виборність; правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність територіальних громад та їхніх органів у межах повноважень, ви­значених законом; підзвітність і відповідальність перед територіальними грома­дами їхніх органів і посадових осіб; державну підтримку та гарантії місцевого самоврядування; судовий захист прав місцевого самоврядування. До цього переліку можна також додати загальні конституційні принципи дотримання прав і свобод людини і громадянина та са­мостійного вирішення територіальною громадою питань місцевого значення. Кожен із цих принципів, з одного боку, має самостійне значен­ня, з іншого - тісно взаємодіє з іншими принципами. Сукупно во­ни становлять єдину, цілісну систему принципів, які визначають організацію та функціонування місцевого самоврядування. У системі загальних принципів особливо слід підкреслити роль принципу законності та звернути увагу на специфіку його застосу­вання в системі місцевого самоврядування. Так, місцеве самовря­дування - це влада підзаконна, і всі елементи системи місцевого самоврядування зобов'язані точно й неухильно дотримуватися ви­мог закону, інших нормативно-правових актів державної влади. Відповідно до цього всі акти, що приймаються в системі місцевого самоврядування, мають відповідати вимогам закону. Водночас Конституція України передбачає, що місцеве само­врядування має власні повноваження і реалізує їх самостійно та незалежно від державної влади. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ст. 144). Тож ці акти можуть мати нормативно-правовий характер, і в прак­тичному плані важливого значення набуває питання щодо співвід­ношення їхньої юридичної сили з юридичною силою актів органів державної влади, зокрема органів виконавчої влади. Аналіз конс­титуційних положень щодо самостійності й незалежності місцево­го самоврядування дозволяє зробити висновок про пріоритет актів місцевого самоврядування, що видаються в межах компетенції відповідного органу місцевого самоврядування, над актами будь-якого органу виконавчої влади. Згідно з Конституцією України рішення органів місцевого самоврядування зупиняються в установ­леному законом порядку з одночасним зверненням до суду лише з мотивів їхньої невідповідності Конституції чи законам України (ст. 144). Спеціальні принципи місцевого самоврядування мають досить розгалужену систему. Так, наприклад, до спеціальних принципів у сфері місцевих фінансів можна віднести: збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів; фінансування державою витрат, пов'я­заних зі здійсненням органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень органів виконавчої влади; самостійність міс­цевих бюджетів; фінансову підтримку місцевого самоврядування державою тощо. * * * З принципами місцевого самоврядування тісно пов'язані його завдання та функції. До основних завдань місцевого самовряду­вання можна віднести: зміцнення засад конституційного ладу України; забезпечення реалізації конституційних прав людини і грома­дянина; створення умов для забезпечення життєво важливих потреб і законних інтересів населення; розвиток місцевої демократії. * * * Відповідно до цих завдань визначаються і функції місцевого самоврядування, під якими розуміють основні напрямки діяльності територіальних громад, органів місцевого самоврядування з вирі­шення завдань місцевого самоврядування (муніципальної діяльно­сті). Основними з них є: залучення населення до участі у вирішенні питань місцевого та загальнодержавного значення; володіння, використання та управління комунальною влас­ністю; забезпечення комплексного соціально-економічного та культу­рного розвитку відповідної території; надання соціальних послуг населенню; забезпечення законності, громадської безпеки, правопорядку, охорона прав, свобод і законних інтересів громадян; соціальний захист населення, сприяння працевлаштуванню громадян; захист прав місцевого самоврядування. Функції місцевого самоврядування отримали юридичне за­кріплення в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» у вигляді предметів відання органів місцевого самовря­дування.

29. Представни́цький о́рган місце́вого самоврядува́ння — виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. Наявність представницького органу, що обирається членами територіальної громади - необхідна ознака місцевого самоврядування.

Місце представницького органу в системі місцевого самоврядування досить чітко окреслено в Європейській Хартії місцевого самоврядування, яка віддає їм пріоритет відносно інших органів місцевого самоврядування:

місцеве самоврядування здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи (ст. 3)

Це положення Хартії отримало логічний розвиток в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», який закріплює пріоритетне значення представницьких органів шляхом встановлення їх виключної компетенції (ст. 26). До представницьких органів Конституція України та Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» відносятьсільські, селищні, міські ради - вони представляють сільські, селищні, міські громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України.

Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.