Перелік питань для підсумкового контролю з навчальної дисципліни

«Історія України»

1. Наукова періодизація історії України. Значення вивчення курсу «Історія України» у вищому навчальному закладі.

2. Походження, розселення, заняття, устрій та вірування слов’ян. Анти.

3. Боротьба слов’ян з навалою готів, гуннів, аварів. Війни з Візантією.

4. Етногенетичний процес української спільноти. Праслов’яни і слов’яни. Зародження та еволюція праукраїнських племен.

5. Передумови утворення держави Київська Русь. Зростання ролі Києва.

6. Соціально-економічний та політичний розвиток Київської держави. Олег. Ігор. Ольга. Святослав.

7. Запровадження християнства на Русі. Володимир Великий.

8. Аналіз теорій виникнення Київської Русі: норманської і антинорманської.

9. Піднесення Київської держави за Ярослава Мудрого. Зовнішня і внутрішня політика.

10. Розпад держави Київська Русь після смерті Ярослава Мудрого. Міжусобиці.

11. Володимир Мономах: нове піднесення України-Руси.

12. Причини розпаду Київської держави та його наслідки.

13. Монголо-татарська навала та її наслідки для України-Руси.

14. Культура Київської Русі. Історичне значення держави Київська Русь.

15. Перехід українських земель під владу іноземних держав (Литви, Польщі, Угорщини, Молдавії).

16. Виникнення Галицько-Волинської держави, її соціально-економічний і політичний розвиток. Роман Мстиславович.

17. Піднесення Галицько-Волинської держави у першій половині ХІІІ ст. Данило Галицький.

18. Галицько-Волинська держава у другій половині XIII – початку XIV ст. Лев I Данилович.

19. Українські землі у складі Великого князівства Литовського у ХІV – ХVІ ст. Кревська унія 1385 р.

20. Початок українського козацтва. Заснування Запорізької Січі. Князь Д. Вишневецький.

21. Історичне значення Галицько-Волинської держави.

22. Люблінська унія та її історичне значення.

23. Політичний та соціально-економічний стан українських земель після Люблінської унії.

24. Становище православної церкви у другій половині ХVІ ст. Берестейська унія.

25. Запорізька Січ – “християнська республіка”: форма правління, форма устрою.

26. Селянсько-козацькі повстання 90-х років ХVІ ст.: причини, хід подій, результати і наслідки.

27. П. Конашевич-Сагайдачний. Хотинська війна.

28. Козацько-селянські повстання 20-х – 30-х рр. ХVІІ ст.: причини, хід подій, результати і наслідки.

29. Стан культури України у ХVІ – ХVІІ ст.

30. Національно-визвольна війна українського народу (1648-1657 рр.): причини, головні битви, результати.

31. Формування української державності в ході Національно-визвольної війни. Б. Хмельницький як полководець і політичний діяч.

32. Переяславська рада та її місце в історичній долі українського народу. «Березневі статті».

33. Суспільно-політичне становище Гетьманщини у кінці 50-х – початку 60-х рр. ХVІІ ст. Ю. Хмельницький. І. Виговський.

34. Поділ України на Правобережну і Лівобережну. П. Дорошенко.

35. І. Мазепа та його роль в історії української державності.

36. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція.

37. Політичне і соціально-економічне життя Гетьманщини у ХVІІІ ст. П. Полуботок. Д. Апостол.

38. Політичне і соціально-економічне становище Лівобережної України у середині-другій половині ХVІІІ ст. К. Розумовський.

39. Запорізька Січ у ХVІІІ ст. Історичне значення Запорізької Січі.

40. Народні рухи у ХVІІІ ст.: опришки та О. Довбуш; гайдамацький рух і Коліївщина (І. Гонта. М. Залізняк).

41. Входження Північного Причорномор’я і Правобережної України до складу Російської імперії.

42. Соціально-економічне становище на Правобережжі і західноукраїнських землях у ХVІІІ ст.

43. Культура України у ХVІІІ ст.

44. Селянські рухи 20-х – 30-х рр. ХІХ ст. в Україні. У. Кармелюк.

45. Україна у першій половині ХІХ ст.: Кирило-Мефодієвське товариство; Т. Шевченко.

46. Національне пробудження в Галичині: “Руська Трійця” (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький); “Просвіта”; НТШ ім. Т. Шевченка.

47. Революційні події 1848-1849 р. р. на західноукраїнських землях.

48. Наступ царизму на український рух у другій половині XIX ст.: заборона шкіл, валуєвський циркуляр, Емський указ імператора Олександра ІІ.

49. «Великі реформи» царського уряду та їх вплив на соціально-економічне становище в Україні (земельна реформа, реформа місцевого самоврядування, судова реформа, військова реформа).

50. Культура України у другій половині ХІХ ст.

51. Виникнення українських політичних партій (РУП, УНТ, УДП, УСДРП): їх програмні цілі та діяльність. М. Міхновський.

52. Створення ТУП, його діяльність і програмні цілі.

53. Українські землі в роки Першої світової війни. УСС.

54. УГКЦ і її місце в національному русі на західноукраїнських землях. Митрополит А. Шептицький.

55. Розвиток культури України на початку ХХ ст.

56. Утворення та діяльність Центральної Ради. Універсали ЦР: І-й, ІІ-й, ІІІ-й.

57. Політична ситуація в Україні в кінці 1917 – початку 1918 рр. Перша війна Радянської Росії проти УНР.

58. Переговори у Бресті 1918 р. та участь у них делегації УНР. ІV Універсал Центральної Ради. Результати Брестських переговорів.

59. Австро-німецький окупаційний режим в Україні. Розпуск Центральної Ради України.

60. Центральна Рада України: причини поразки, історичне значення та уроки.

61. Гетьманський режим П. Скоропадського: внутрішня і зовнішня політика.

62. Внутрішня і зовнішня політика Директорії і Радянської влади. Посилення громадянської війни в Україні.

63. Білогвардійські окупаційні режими в Україні: їх цілі і сутність.

64. Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях (листопад 1918 р.). Проголошення ЗУНР. Буковинське віче та його історичне значення.

65. Польсько-українська війна 1918-1919 рр.

66. Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР. Історичне значення Акту Злуки УНР і ЗУНР.

67. Соціально-економічна політика Радянської влади у 1919-1920 рр.

68. Причини та уроки української революції 1917-1921 рр.

69. Встановлення Радянської влади в Україні у 1919-1921 рр.

70. Політичне, соціальне та економічне становище України після завершення революції та громадянської війни.

71. НЕП: відбудова народного господарства. Голод 1921-1923 рр.

72. Україна у складі СРСР: історичне значення для українського народу.

73. Національна політика УСРР. Українізація: її суть і наслідки.

74. Політичне і соціально-економічне становище України у 1927-1939 рр.

75. Індустріалізація в Україні: хід і наслідки.

76. Запровадження колгоспної системи в Україні у кінці 1920-х – початку 1930-х рр.: хід і наслідки.

77. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні: причини і наслідки.

78. Політичні репресії в Україні у 30-х роках ХХ ст. “Розстріляне відродження”.

79. Політичне, соціальне та економічне становище українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини в 20-х – 30-х рр. ХХ ст.

80. Початок Другої світової війни. Україна в європейській політиці на початку Другої світової війни.

81. Соціально-економічний та культурний розвиток західноукраїнських земель у 1939-1941 рр.

82. Напад Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України влітку і восени 1941 р.

83. Сутність і цілі німецького окупаційного режиму в Україні.

84. Боротьба українського народу проти гітлерівських загарбників: партизанський рух, підпільні організації, ОУН-УПА.

85. Визволення українських земель: наступальні операції радянських військ. Відновлення Радянської влади в УРСР.

86. Наслідки і уроки Другої світової війни для України.

87. Відбудова і розвиток народного господарства України в післявоєнний період.

88. Військово-політична обстановка в Західній Україні у другій половині 40-х років. Завершення радянізації західноукраїнських земель.

89. Соціально-економічні і політичні процеси в Україні у 50-х – першій половині 60-х рр., їх характер.

90. Соціально-економічний розвиток України у середині 60-х – 80-х рр. Наростання кризових явищ.

91. Стан культури в Україні у 50-х – 80-х рр. Посилення русифікації. Рух дисидентів.

92. Особливості перебудовних процесів в Україні. Створення політичних партій і громадських організацій.

93. Відновлення державності України. Акт проголошення незалежності України.

94. Референдум і вибори Президента України. Створення СНД.

95. Шляхи розбудови Української держави: здобутки, проблеми, пошуки (1991-1998 рр.).

96. Політичне і соціально-економічне становище в Україні у 1999-2010 рр.

1

Наукова періодизація історії України. Значення вивчення курсу «Історія України» у вищому навчальному закладі.

Вивчення гуманітарних наук складає важливу частку загальноосвітньої та світоглядної підготовки сучасних спеціалістів і сприяє розвиткові особистості та виробленню нею творчого підходу до вирішення виробничих проблем. До найважливіших суспільних наук відноситься історія, зокрема, історія України.

У зв'язку з тим, що в процесі вивчення будь-якої науки неприпустима плутанина, необхідно з'ясувати суть самого поняття «історія». Воно давньогрецького походження і в перекладі на українську мову означає розповідь, оповідання. Цей термін згодом перейшов у латинську мову і разом із нею поширився в усіх країнах Європи.

Є безліч визначень поняття «історія» [4, с. 8]; [13, с. 4-5]; [5,

с. 5]. Усі вони зводяться до того, що, по-перше, у вузькому розумінні слова історія – це галузь знань, наука, що вивчає в хронологічній послідовності закономірності та конкретний розвиток людського суспільства на основі дослідження історичних фактів та явищ. Історична наука – це система об'єктивних, перевірених практикою знань про природу, суспільство та людину, що отримала своє визначення у формі понять, формул, законів, знань, які постійно збагачуються. По-друге, під історією в широкому значенні слова ми розуміємо життя й розвиток людського суспільства. Історія – це процес, рух у часі, результат діяльності людей.

Отже, історія – це наука про минуле людського суспільства та його сьогодення. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, у просторово-часових вимірах. Минуле є активним чинником змін у теперішньому. Змістом історії взагалі є історичний процес, що розкривається в явищах життя людини та в результатах її діяльності, які збереглися в історичних пам'ятках і джерелах. Історична діяльність людей надзвичайно різноманітна. Вона стосується розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики країни, міжнародних стосунків, діяльності історичних осіб. Тому історія – наука багатогалузева. Вона складається з цілого ряду самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, громадянської, воєнної, історії держави і права тощо [13, с. 5].

Історія України як складова загальнолюдської історії вивчає історичну діяльність українського народу, закономірності й особливості формування та розвитку суспільного життя на теренах України з найдавніших часів до наших днів. Вивчення цих закономірностей і особливостей на основі історичних джерел складає предмет курсу історії України [4, с. 8].

Предметом навчального курсу «Історія України» у технічному вищому навчальному закладі є вивчення проблем зародження та розвитку українського етносу, його стосунків з іншими народами, боротьби українців з польськими, литовськими, австро-угорськими, російськими, монголо-турецько-татарськими й іншими завойовниками за своє національне та соціальне визволення, здобуття незалежності та створення власної держави, діяльності українських громадських і політичних організацій.

Нерідко можна чути: «Для чого майбутньому інженеру, технологу-програмісту, архітектору чи економісту знання з історії України?» Не треба, мовляв, на це витрачати час. Краще більше уваги приділити спеціальним дисциплінам, щоб ліпше знати свою справу. Насправді ж, кожному фахівцеві історичні знання вкрай необхідні як у роки навчання, так і в період практичної державної чи підприємницької діяльності. Чому ж необхідне вивчення історії своєї країни всім без вийнятку майбутнім спеціалістам? Які основні функції історичного пізнання?

Перша функція – пізнавальна, інтелектуально розвиваюча. Це сам процес вивчення історії інших країн і народів, а особливо історії своєї Батьківщини. Вчити, щоб знати (тим паче, людині з вищою освітою потрібно бути всебічно розвиненою та ерудованою). Зміни, які відбулися в Україні за останні роки, дали можливість ознайомитись з правдивою історією нашого народу, по-новому осмислити його місце у світовому процесі розвитку цивілізації. Вивчення курсу історії України у вищих навчальних закладах допоможе студентам відкрити нові сторінки нашого народу, його героїчне минуле та повчальну історичну долю.

Друга функція – світоглядна. Історія створює документально точні повісті про видатні події минулого, про мислителів, яким суспільство завдячує своїм розвитком. Вивчаючи історію, студент оволодіває загальними науковими методами пізнання об'єктивного буття, які стануть йому у пригоді при вивченні всіх інших наук та у його діяльності після закінчення вищого навчального закладу.

Третя функція – прикладна. Суть її у тому, що історія як наука, виявляючи на основі теоретичного усвідомлення історичних фактів закономірності розвитку суспільства, допомагає виробити науково обґрунтований політичний курс, запобігати суб'єктивним рішенням. Фахівці з вищою освітою із самого початку чи з часом, будуть працювати з людьми, очолювати трудові колективи, проводитимуть у них виховну та мобілізуючу роботу і для переконання у правильності рішень чи намірів керівника вирішальним може стати звернення до фактів історичних подій, досвіду минулого, тобто безпосереднє використання історичних знань. Навіть для рядового фахівця, простого інженера, для ділової людини чи економіста достовірна історична інформація може стати корисною для його службового росту. Громадська активність, державницький підхід і політична зрілість зміцнять довіру до нього і забезпечать успіх у бізнесовій (чи професійній) діяльності. Усього цього не можна досягти без розуміння обставин соціально-політичного життя, знання минулого історичного досвіду України. Не дарма відомий вчений-енциклопедист, академік Російської академії наук Борис Болотов любить повторювати: «Розумний навчається всьому, а дурень – тільки спеціалізації».

Четверта функція – виховна. Специфіка історії така, що, крім наукового навантаження, вона несе в собі інформацію ментального змісту, є складовою частиною національної свідомості. Знання історії свого народу та світової історії формує кращі громадянські якості майбутніх спеціалістів і керівників виробництва: високу моральність, честь і обов'язок перед суспільством, почуття патріотизму, любов до рідної землі, до свого народу [13, с. 20-21].

Нарешті, варто звернути увагу також на ту обставину, що український народ переживає період національно-державного відродження, що теж викликає небувалий інтерес до історії рідного краю. На зламі епох, на якому перебуває Україна, інтерес до минулого країни обумовлений також надією знайти в ньому пояснення сучасному та засади для виходу з теперішнього складного становища.

Відомий український історик Д. І. Дорошенко зазначав: «Історія постійно підтверджує ту істину, що майбутнє можна будувати тільки на історичному ґрунті, що народ без історичної пам'яті не є народом, і коли ця пам'ять перестає бути святою, він негідний одержаного в спадок по батьках імені» [15, с. 7]. Тільки глибоке вивчення історії свого народу допомагає нам повернути почуття національної гідності, честі, поваги. Людина без особистої гідності, з рабською психологією, не може бути носієм національної ідеї, а народ, який втратив національну гідність і гордість, не зумів об'єднатись навколо національної ідеї, втрачає здатність до творчого саморозвитку, стає об'єктом інтелектуального й економічного пограбування з боку інших держав.

У сучасних умовах незалежної, суверенної Української держави важливо осмислити її історичний шлях на принципах правди, об'єктивності, без ідеологічних догм і фальсифікацій. Знання з історії України мають велике практичне значення, вони вчать студентів критично, самостійно мислити, вміло аналізувати минуле та сучасне, використовувати історичний досвід для розв'язання сучасних проблем.

Саме з таких позицій ми й будемо вивчати історію України.

2

Походження, розселення, заняття, устрій та вірування слов’ян. Анти.

Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.

Передслов’янський період пов’язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього сло-в’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами–державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадувалися. Починаючи з VII ст., у літературі трапляється назва „слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово склалися й великі спільноти. Існують згадки про три центри – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених – Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян варто виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов’яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди – патріархальні об’єднання за кровною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і культу пращурів. Систему вірувань ранніх слов’ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому; Сварог – бог неба; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів; Велес – бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.

Уже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається із 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні – тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов’ян й ужиткове мистецтво зі „звіриним” і „геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов’яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання.

На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.

Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали дорадчий орган при князеві – боярську раду.

Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю (вотчину) за службу в князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства – смерди – платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.

Формування державності у східних слов’ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилась необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням почалась класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники – на феодально залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв’язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стала органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні – насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст., перш за все – піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, розклад родовообщинного ладу і класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у привілейований стан, поява перших протодержав, сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла Древньоруська держава – Київська Русь.

Історичні джерела

„З Повісті минулих літ”

Походження і розселення слов’ян

...Слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем – [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов’янські письмена.

Коли ж поляни жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра – волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. ...

...Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати [один] Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на [ріці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом на Оці, од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки „Велика Скіфія”.

Звичаї слов’ян

[Усі племена] мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а на завтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону Божого, бо творили вони самі собі закон. Прикликання варягів. Княжіння Аскольда і Діра в Києві (IX ст.) Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були особиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: „Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”.

Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами, – отак і ці. Сказали русь, чудь, словени, кривичі і весь: „Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами”.

І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала свою назву Руська земля.

А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. І, прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелівши їм] городи ставити: тому – Полоцьк, тому – Ростов, другому – Білоозеро. А варяги по тих городах є приходні. Перші насельники в Новгороді – словени, а в Полоцьку – кривичі, в Ростові – меря, у Білоозері – весь, в Муромі – мурома. І тими всіма володів Рюрик.

І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи „Чий се город?”. А вони [тамтешні жителі] сказали: „Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город цей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хазарам”. Аскольд і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді.

3

Боротьба слов’ян з навалою готів, гуннів, аварів. Війни з Візантією.

Слов'яни та Римський світ

Перші згадки слов’ян написані античними авторами (під ім’ям "венеди", "венети") та датуються I-II ст. н.е. Про те, що це дійсно були слов’яни, досить певно свідчитиме згодом Йордан — автор "Гетики", написаної в середині VI ст. Він повідомляє, що венет — "багаточисленне плем’я", що розселилося "від витоків Вістули (Вісли) на величезних просторах", відоме переважно як слов’яни й анти.

Етнонім "венеди", потрібно гадати, сходить до давньоєвропейської спільности. З неї, як уже говорилося, вийшли венети Північної Адріатики, а також кельтське плем’я венетів у Бретані, підкорене Цезарем під час походів у Галлію в 50-х роках І ст. до н.е., і венеди (венети) — слов’яни. Уперше венеди (слов’яни) зустрічаються в енциклопедичній праці "Природна історія", написаній Плинієм Старшим (23/24-79 р. н.е.). У розділі, присвяченому географічному описові Європи, він повідомляє, що Енінгія (якась область Європи, відповідності якій немає на сучасних картах) "населена аж до ріки Вісули сарматами, венедами, скірами...". Скіри — плем’я ґерманців, що локализується десь північніше Карпат. Очевидно, їхніми сусідами (а також сарматів) і були венеди.

Дещо конкретніше місце проживання венедів зазначене у творі грецького географа й астронома Птолемея "Географічний порадник" (третя чверть II ст. н.е.). Учений називає венедів серед "великих народів" Сарматії і виразно зв’язує місця їхніх поселень з басейном Вісли. Східними сусідами венедів Птолемей називає ґалиндів та судинів — це досить добре відомі західно-балтські племена, що локалізуються в межиріччі Вісли й Німану. На римській географічній карті III ст. н.е., відомої в історичній літературі як "Певтинґерові таблиці", венеди-сармати позначені південніше Балтійського моря і північніше Карпат.

Невелика група дослідників (І. Вернер, К. Годловський, М.Б. Щукін та ін.) вважає, що римська цивілізація не торкнулася слов’янського світу, і в цьому зв’язку заперечує проживання слов’ян в ареалі провінціальноримських культур пшеворської та черняхівської. На думку К. Годловського, модель слов’янських культур початку середньовіччя за рівнем суспільно-економічного розвитку значно нижче тієї, що спостерігається в провінційних-римських культурах. вона близька культурам населення лісової частини верхньої Наддніпрянщини першої половини І тис. н.е., і тут варто локалізовувати слов’ян римського часу. Така думка явно суперечить даним археології та гідроніміки, що чітко демонструє приналежність цих земель балтській еттномовній спільноті.

До теперішнього часу наукою зібрано чимало фактів, що досить надійно свідчать, що на певному етапі слов’яни проживали в сусідстві з римським світом і освоїли цілу низку елементів його культури. Дослідники не раз звертали увагу на вплив римської цивілізації на деякі сторони слов’янського народного життя. Так, не підлягає сумніву, що найменування календарних циклів (коляда, русалії тощо.) було сприйнято слов’янами від римлян ще в спільнослов’янський період. Аналізи ранньосередньовічного керамічного матеріалу, виконані чеськими дослідниками Д. Бялековою та А. Тирпаковою, показали, що посудини виготовлялися відповідно до римських мір ще в той час, коли слов’яни мешкали но північ від Карпат.

Повідомляючи в І ст. н. е. про венедів, римський історик Тацит згадує також балтські племена естів та фенів. За його свідченнями, венеди в той час населяли сучасну Південно-Східну Польщу, Південно-Західну Білорусь та волинські й поліські землі України. Відомості Птолемея (II ст. н. е.) дають змогу розширити територію розселення праслов'ян, долучивши до неї північне Прикарпаття й частину Балтійського узбережжя (Венедська затока).

В цей час прослідковуються перші контакти з германськими племенами, зокрема готами.

Слов'яни та германські племена

Готи (Гутанс – самоназва) – східно-германські племена, ймовірно вихідці із Скандинавії.

На початку I столітті н. е. готи рушили на південь, в Померанію і зупинились у районі гирла Вісли. Їх прибуття ототожнюють із виникненням Вельбарської культури, котра змінила звичний хід розвитку місцевих археологічних культур. Протягом II століття вони мігрували на південний схід уздовж Вісли й оселились в Північному Причорномор'ї.

Готи надали руху слов'янським племенам, і поділили східне слов'янство на дві частини, власне, на дві історично-культурні області: верхньодніпровську і дністровську, поглибивши розмежування, що сталося ще в індоєвропейському світі,— між землеробами і скотарями. Тепер цей етнічний поділ пролягав у межах єдиної землеробської культури східного слов'янства.

У III сторіччі готи розділилися на дві гілки: остготи (остроготи, гревтунги – осіли у пониззі Дніпра) і вестготи (візіготи, тервінги - зосередилися між Дністром та

Дунаєм). Вестготи почали одне з перших великих "варварських" вторгнень до Римської Імперії у 263 р., пограбувавши Візантій 267 року. 268 року вони потерпіли нищівну поразку в битві при Найсусі (Naissus) і були витиснені за Дунай 271 року. Вони оселилисяся на північ від Дунаю, де створили незалежне королівство у покинутій римлянами провінції Дакія.

Ймовірно також, що впродовж II—III ст. н. е. давні слов'яни відтіснили й асимілювали певну частину германських та інших етносів, належність яких не встановлена.

Розширення місця проживання давніх слов'ян спостерігалося й у ІІІ—ІУ ст. н. е., але, на жаль, джерела цього часу майже відсутні. Так, згідно з Пейтингеровими таблицями, в Прикарпатті зафіксовано місцерозташування венедів та сарматів, яке, ймовірно, відповідає реаліям, до навали гунів IV ст. н.е.

Вважають, що готи також взяли участь у формуванні Черняхівської культури

Сама по собі Черняхівська культура сприймається неоднозначно. Черняхівська культура – це одна з перших культурних спільностей II—IV ст., що виникли на українському грунті, складалася з трьох основних локальних груп: Північно-Західне Причорномор'я, межиріччя Дністра і Дунаю та лісостепова зона України. Етногенетичним її ядром, довкола якого розміщувалися «інфільтраційні кола», вважається Середня Наддніпрянщина. І ядро культури, і периферійні її зони мали слов'янську етнічну основу з чималими субстратними етнічними домішками: скіфів і сарматів — здебільшого в Північно-Західному Причорномор'ї; гетів, даків і готів — у Дністро-Дунайському межиріччі; готів і вельбарців — у лісостеповій зоні. Іншоетнічні компоненти надавали їй етнічно-культурного розмаїття, що відбилося в багатстві архітектурних рішень, у побуті, у способі господарської діяльності, розвитку незвичних для слов'ян ремесел. Наукові данні засвідчують, що формування єдиної світоглядної системи, спільних традицій, як і схожих тенденцій розвитку матеріальної культури та соціального устрою, є свідченням того, що черняхівська культура набувала ознак етнокультурної та соціально-економічної спільності.

Вирішальними для подальшого розвитку східно-слов'янських племен у IV ст. н.е. стають такі події як утворенні держави Германаріха, та поява гунів.

Наприкінці ІІІ – поч. IV ст. н.е. Германаріх підкорив готські, частину германських и місцеві племена в Північному Причорноморрі і на північ від нижнього Дунаю. Хоч точні данні про розміри його держави відсутні, ім'я Германаріха збереглося в скандинавських епосах. Про нього згадує Йордан : «Після поразки герулів Германаріх пішов військом проти венетів, які, хоч і були погано озброєними, були могутніми завдяки своїй чисельності і пробували спочатку оборонятися. Однак нічого не варте велике число непридатних для войни, особливо в тому випадку, коли і бог відступає і множество озброєних підступають. Ці венети, походять від одного кореня і нині відомі під трьома іменами: венетів, антів , склавенів. Хоч і тепер, за гріхи наші, вони лютують повсюди, але тоді всі підкорилися владі Германаріха»

Прокопій Кесарійський так описує життя ранніх слов'ян : "Племена

ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна

живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи

завжди ведуться спільно... Вступаючи у битву, більшість йде на

ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж

ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні

(грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова,

повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим

не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та

волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до

чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім'я за старих

часів у склавинів і антів було одне".

Держава Германаріха як політично-військове утворення проіснувала недовго і в 370 – ті роки впала під натиском гунів. Під тиском гунів вестготи перейшли Дунай, та поселилися на територіях підвласних римлянам. Однак внаслідок голоду та невиконання римлянами взятих на себе зобов'язань, розпочалася війна, внаслідок якої, імператор Валент та більша частина військ були знищені готами при Андріанополі, чим відкрили шлях у внутрішні провінції «варварським» народам.

Гуни

На сьогодні є достатню підстав стверджувати, що саме гунське вторгнення значною мірою стимулювало давні слов'янські племена до розширення ареалу свого розселення. Основними ворогами гунів тривалий час залишалися германці (готи та ін.) й іраномовні племена (алани), котрих завойовники постійно переслідували, відтісняючи далі на захід та південь. За цих умов слов'яни або стали природними союзниками гунів, або вміло скористалися ситуацією, що склалася. За словами Йордана "Гуни, взяли Антів в оборону проти готів і при допомозі вірної їм частини готів знищили цього своєвільного Вінітара". В V ст. вони продовжували рух на захід, відтіснивши германців до Ельби, а згодом і за цю річку.

Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 451 p. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов'яни, починаючи з V ст., потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 p., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Прокопій пише що " Гуни, Болгари, Словяни і Анти, від коли настав імператором Юстініан, набігаючи що року на Ілїрію і Тракію, чинили страшні спустошення людям". В іншому місці згадується - "Гуни (Болгари), Анти і Словени переходили за Дунай та незвичайно непокоїли Римлян".

Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 p., слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов'янської експансії у цей період свідчить той факт, що тогочасні західні автори у своїх творах називають навіть Пелопонес Славонією. Для подальшого етногенезу слов'ян особливе значення мало не лише військові здобутки, а й налагодження співробітництва з Візантією у справі колонізації Балкан. Переконливою ілюстрацією цього є результати археологічних досліджень, унаслідок яких була відкрита "празька культура" (Прага — Корчак). Історичні події VI—VII ст. цілком збігаються з писемними відомостями того часу. "Празька культура" вважається загальновизнаною достовірно праслов'янською за своєю належністю.

Анти

Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI—VII ст. про антів — це перші незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики, (візантійський — Прокопій Кесарійський, готський — Йордан та ін.), анти являли собою частину слов'ян-венедів. Перша згадка про них у писемних джерелах датована 375, остання — 602 р. н. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення.Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від

нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635 pp.) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VII—IX ст. Саме тому, на думку фахівців, цілком закономірно, що етнонім "склавини", трансформувавшись з часом у "слов'яни", дожив до наших днів.

Карта розселення слов'ян на початку середньовіччя

Суспільний і політичний лад антів привертав до себе пильну увагу дослідників. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно (демократія). Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя («Rех»), авторитет якого визнавав увесь народ Такими вождями антів були Бож, Мезамир, Ардагаст, Мусокій,Доброгаст та ін. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопи- ченню багатств антських вождів, що, в свою чергу, посилювало їх військову і політичну владу. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин.

На думку вчених, у цей період виникає перехідна (між докласовою і класовою формаціями) форма управління суспільством, коли продовжували використовуватися деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що поступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідники називають військовою демократією, на стадії якої знаходилися й анти. Військова демократія містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас елементи державного ладу. В результаті посилення соціальної диференціації в союзах слов'янських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класовою поділу суспільства й утворення держави.

Варто зазначити, що оцінки істориками політичного об'єднання антів досить суперечливі. Дехто вважав його племінним союзом (В. Ключевський— «дулібський союз»), дехто — короткочасним військовим об'єднанням, що створювалося для боротьби з ворогом (готами, аварами й ін.). Але цьому висновку суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову царську владу (виходячи з цього, очевидно, й державу — Антське царство - Авт.). М. Брайчевський вважає, що політична організація антів нагадувала структуру державних об'єднань Західної Європи (Карла Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою.

Як бачимо, дослідники дотримуються різних поглядів на сутність «Антського царства». Але сам факт об'єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створиш власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (кінець IV — початок VII ст.). В 602 р. держава антів упала під тиском кочових племен аварів. Після цього анти в писемних джерелах уже не згадуються, а в літературі починає вживатися назва слов'яни.

Як писав Грушевський про подальший розвиток слов'ян крізь призму військово-політичної ситуації :"В другій чверти VII в. аварська держава вже упадає. В третїй чверти болгарські орди переходять з чорноморських степів за Дунай. Сильна хозарська держава боронить степи від находу нових орд зі сходу. Отже від другої половини VII в. і майже до середини IX — до міграції Угрів і приходу Печенїгів з-за Дону, був час, коли обставини найбільше сприяли розвою словянської кольонїзації, коли в степах не було тяжких ворогів оселої культури. Був се власне час, коли словянська кольонїзація могла прийти тут до найбільшого свого розвою."

4

Етногенетичний процес української спільноти. Праслов’яни і слов’яни. Зародження та еволюція праукраїнських племен.

Праслов'яни і слов'яни та походження України

ЦІопередня історія України була одночасно і фоном, і часткою нашої минувшини. Українці становлять етнічну гілку східного слов'янства і пройшли тривалий та складний шлях еволюції від найпростіших до висококультурних форм людської спільноти. Предками українців, як і білорусів та росіян, були Праслов'яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з'ясовано. Про них можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук -- історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Ця тема набуває актуальності, оскільки дуже важливим стає сучасний розвиток української державності та зміцнення української національної ідеї.

Дослідження лінгвістів довели, що праслов'янські мовні ознаки існували вже в II тис. до н. е. Приблизно з середини І тис. до н. е. старослов'янська мова виділилася з індоєвропейської мовної єдності й почала розвиватися самостійно. При цьому вона зазнавала впливу інших мов і, в свою чергу, впливала на них. Однак даних лише лінгвістики для вирішення проблеми походження слов'ян, у тому числі українців, недостатньо. Головною проблемою з'ясування етногенезу слов'янства є визначення часу появи й належності до праслов'янського світу найдавнішого населення Європи.

Частина вчених вважає, що Праслов'яни почали формуватись як окрема гілка індоєвропейської спільноти народів у II тис. до н. е. й відносить до них племена тшинецько-комарівської культури (XV--XI ст. до н.е.). Вони мешкали на території сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Придністров'я, Південної Білорусії та Північної України. Незважаючи на значний ареал розселення, ця людність мала багато спорідненого в суспільному устрої, заняттях, побуті та звичаях. Люди сіяли пшеницю принаймні двох сортів, ячмінь та інші культури. Існував землеробський культ. Важливу роль продовжувало відігравати тваринництво, насамперед розведення рогатої худоби, коней і свиней. Водночас тшинецько-комарівські племена відрізнялись від своїх ближніх і дальніх сусідів. Територію сучасних Закарпаття, Північно-Східної Угорщини, Трансільванії та Східної Словенії населяли племена становської культури (XIV--XII ст. до н.е.). Вони, напевне, започаткували відмінну від праслов'янської фракійську етнічну спільноту. На захід від Дністра мешкали племена культури Ноа (XIII--XI ст. до н.е.). Вони вже чіткіше представляли фракійський світ з його різноманітними особливостями. Лісостеп Лівобережної України протягом другої половини II тис. до н. е. займали племена бондарихинської культури. Дехто з вчених відносить їх до фінно-угорських чи балтських племен. Вважається, що під тиском південних народів вони відійшли на північ, і у зоні Полісся стали етнічним підґрунтям юхновської культури (VI--III ст. до н.е.). Юхновці належали до балтської групи племен, близьких за окремими ознаками до сучасних литовців і латвійців. (Подальша етнічна кристалізація праслов'янства продовжувалась на території сучасних Польщі та України. З плином часу тшинецько-комарівська спільнота розпалася на окремі племінні об'єднання. На основі тшинецької культури на терені Польщі з'явилися племена лужицької культури. Розвиваючись, вони поступово віддалялися від східних сусідів, племен комарівської культури. Східна їхня гілка заселила південну частину лісостепу Правобережної України від Середнього Дніпра до Збруча й утворила нову етнічну спільноту, відому під назвою племен білогрудівської культури (XI--IX ст. до н.е.). На думку багатьох учених, білогрудівці становили ту етнічну спільноту, на базі якої пізніше утворилися східні слов'яни. Найбільше вони концентрувалися в районі сучасної Умані, що є свідченням існування якогось племінного об'єднання. Білогрудівці займалися переважно землеробством із застосуванням тяглової сили, скотарством, а також конярством. Виготовляли тюльпаноподібні горщики, інший обідній і ритуальний посуд, займалися прядінням, ткацтвом, у глиняних формах виливали бронзові сокири, кельти, кинджали, браслети. У білогрудівців склався землеробський культ. Вони ліпили з глини моделі зерен, хлібців, коржів і поклонялись їм. Померлих спалювали або ховали в землю. Виробничі й духовні досягнення племен білогрудівської культури успадкувало населення чорноліської культури (X--VIII ст. до н.е.). Чорноліські племена займали лісостепові простори поміж Дніпром і Дністром, на півночі їхня територія доходила до Прип'яті. Найщільніше були заселені басейни Тясмину й Росі. Розвивалися традиційні види господарства. Ширше застосовуються дерев'яні плуги. Дерев'яні та крем'яні вкладні у серпах поступово замінюються залізними, збільшується кількість і асортимент бронзових та залізних речей. На місцевій традиційній основі підвищується рівень виробництва посуду. Померлих спалювали, а прах ховали в урнах разом з ритуальною їжею та прикрасами.

Наприкінці IX ст. до н.е. на чорноліські племена посилилась експансія кіммерійців. Місцеве населення мусило пристосовувати спосіб життя до нових умов. Воно переносило свої поселення на зручні для оборони місця, почало будувати городища й укріплювати їх ровами, валами та дерев'яними огорожами. Під загрозою збройного нападу вдосконалюється військова організація, політична й етнічна консолідація чорнолісців. Частина їх відходить на північ і Лівобережну Україну та щільно оселяється у басейнах Орелі, Самари та Ворскли. Внаслідок цього ареал праслов'янства у VI ст. до н. е. значно розширився. На заході він доходив до Дністра, на сході -- до Ворскли. На правобережних землях чорноліських племен безперервність культурного і етнічного розвитку місцевого населення простежується до початку нашої ери, коли починається слов'янський період історії.

Праслов'янська етнокультурна спадщина не зникає навіть під ударами скіфів і після підкорення ними місцевих племен. Завойовники нав'язують чорноліським та іншим племенам, а інколи вони й самі запозичують, іноземні досягнення у заняттях, побуті та віруваннях. Скіфські порядки, звичаї, культурні надбання чимдалі більше проникали в соціальну сферу, ідеологію, культуру та мистецтво підкорених народів. Зокрема, слов'янський обряд трупоспалення поступається місцем скіфському обряду трупопокладення. Праслов'янська мова, насамперед її фонетична основа, зазнає помітного впливу іраномовних кочівників. Проте автохтонне населення зберігало генетичну пам'ять про праслов'янське походження, і був потрібен лише поштовх, щоб вона реалізувалася на практиці.

Досі не вироблено єдиної точки зору на час, місце зародження й етногенез різних гілок слов'ян. З часів paбот літописця серед вчених точаться дискусії про прабатьківщину слов'янства.

Чеський славіст П. Шафарик у 30-х роках XIX ст. вважав прабатьківщиною слов'ян землі сучасних Волині, Поділля й Галичини, його співвітчизник Л. Нідерле -- територію від Ельби до Десни. Польські вчені Ю. Костшевський, Я. Чекановський і Т. Лер-Сплавінський розташовували її поміж Віслою та Одером. Російські вчені Б. Рибаков, П. Третяков та багато інших після другої світової війни локалізували цю територію між Ельбою і Дніпром.

Багато зробили для вирішення проблеми вчені-лінгвісти. Вони (доводили, що прабатьківщина слов'ян у І тис. до н.е., знаходилася в оточенні іраномовних племен. Дослідження деяких вчених довели, що найчастіше слов'янські гідроніми й топоніми зустрічаються на Правобережній Київщині та Південно-Східній Волині. Точніше -- це лісостепова зона поміж Дніпром і Дністром, де ще до нашої ери проживали племена скіфів-орачів. Саме цей регіон оточували іншомовні племена: зі сходу й півдня -- іраномовні скіфи-землероби, скіфи-кочівники, із заходу -- фракійці, з півночі -- балтомовні неври й меланхлени. Відчутним був слов'янський вплив і в лісостеповій зоні Лівобережної України. Проблема етногенезу слов'янства ускладнюється тим, що його племена повсякчас мандрували з місця на місце й мешкали серед іншомовних народів.

Київська школа археології останнім часом виробила власну концепцію слов'янського етногенезу. Вона зводиться до того, що на рубежі III-- II ст. до н. е. процес формування слов'янської спільноти відбувався передусім понад Віслою й частково на Волині. На цих землях у XV--XI ст. до н.е. проживали племена пшеворської культури з переважно східногерманськими елементами і поморсько-кльошової культури з превалюванням слов'янських компонентів. Просуваючись на схід, поморсько-кльошове населення асимілювало місцеву людність й утворило слов'янську зарубинецьку культуру. Центр слов'янського етногенезу перемістився в межиріччя Вісли й Дніпра. На базі цих етнічних масивів на рубежі II--III ст. н.е. утворюється київська культур. В етногенезі населення західної частини України київські вчені вбачають певні особливості. Вони стосуються переважно виникнення в другій половині І ст. н.е. племен зарубинців і нащадків поморсько-кльошових племен зубрицької групи з її слов'янськими рисами. Без сумніву слов'янськими вчені визнають більш пізні черняхівську та празько-корчацьку культури.

Зародження та еволюція праукраїнських племен

Де ж містилась прабатьківщина українців і коли їхні предки з'явилися на соціальній арені світу? Проблема вплітається в канву розгляду етногенезу праслов'ян, слов'ян, східних слов'ян та їхніх етнічних гілок, зокрема й української. Існує кілька теорій етногенезу українців. Ще в період середньовіччя під впливом політичних чинників зародилась ідея про спільність походження росіян, білорусів і українців з єдиної давньоруської народності, яку пізніше образно назвали «колискою братніх народів». Ця ідея відповідала великодержавницьким інтересам правлячих кіл і певних верств населення Російської імперії та Радянського Союзу і всіляко ними підтримувалася. За радянської доби власті перетворили цю концепцію на панівну, всіляко її популяризували й пропагували, її суть зводилася до того, що етнічна історія різних народів, зокрема українського, відповідала характерові соціально-економічних формацій. У період феодальної формації існувала народність, за капіталізму -- буржуазна українська нація, за соціалізму -- соціалістична. Час формування української народності визначався XIV--XVI ст., а основними ознаками вважалися: відносна спільність мови, спільність території, певна економічна спільність, спільність деяких рис культури й характеру людей, етнічне самоусвідомлення, самоназва. За певних позитивних рис ця теорія в своїй суті була досить недосконалою, а то й штучною. Це проявлялось у відмові етносові на автономне існування й жорстке прив'язування етногенетичних процесів до розвитку соціально-економічних формацій. Більше уваги зверталось на зовнішні чинники, а сам етногенез розглядався загалом досить однобічно, спрощено. Поряд із цією з'являлися й інші концепції етногенезу українського народу. Спочатку вони базувалися на народних знаннях, а пізніше й науково обґрунтовувалися. Ще Богдан Хмельницький заявляв, що народ «руський» (український) походив від скіфів. Першу серйозну наукову спробу обгрунтувати самобутній шлях українського народу зробив анонімний автор «Історії Русів». Він виводив українців від сарматських племен і показав, що Малоросія мала свою, відмінну від Росії, історію. Ця тема знайшла продовження в дослідженнях Миколи Костомарова. Зокрема, у статті «Дві руські народності» (1861) вчений-історик фактично відкидав офіційну тезу про давньоруську народність і стверджував, що існували південно-руська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська й новгородська народності. Костомаров наголошував па відмінностях у тенденціях державного устрою українців і росіян, доводив, що «малоросійське плем'я» йшло до федерації, а «великоруське» -- до самодержавства. Новий напрям у розробці проблеми етногенезу українського народу започаткував наприкінці XIX ст. київський археолог Вікентій Хвойка. Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, вчений дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я з давніх-давен. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців. Погляди Хвойки помітно вплинули на поглиблення інтересу вчених до етнічної історії українського народу. З певними уточненнями їх поділяв наприкінці XIX ст. канадський вчений українського походження Яків Пастернак. Автохтоністом у дослідженні проблеми виступав Михайло Грушевський. Він вбачав початки українства в літописних антських племенах і доводив відмінність історичного розвитку українців і росіян. Вченому належить заслуга наукового спростування теорії походження українців, росіян, білорусів з єдиної давньоруської народності.

Оригінальністю та ґрунтовністю вирізняється концепція походження українського народу археолога й мовознавця Віктора Петрова. У прочитаних українським студентам німецьких міст у 1947 р. лекціях (тільки недавно виданих в Україні) вчений розвивав ідею походження українського народу з часів трипільської культури. Основу для цього Петров вбачав у подібності матеріальної культури трипільців і українців XIV--XVI ст. як наслідку тривалих спадкових процесів, їхні спільні риси проявлялися в існуванні орного землеробства, наборі й конструкціях основних сільськогосподарських знарядь праці (соха, рало, серп), у тотожності зернових культур (пшениця, просо, ячмінь тощо), фруктів (абрикос, алича, слива та ін.). Як і трипільці, українці зводили житла в «сохи», або тиновокаркасної конструкції, обмазували й штукатурили глиною стіни, накладали глиняні підлоги. Тотожності є і в розписах трипільської кераміки й українських крашанок, а також в інших елементах матеріальної і духовної культури двох історичних спільнот. Разом з тим учений наголошував на тому, що за антропологічним типом і мовними ознаками трипільці відрізнялись від українців. Сучасна наука не встановила етногенетичного зв'язку трипільських племен з наступними племенами на терені України. Втім, це ще не означає, що його не існувало. Можливо, потрібні нові підходи до дослідження далекої, але такої важливої сторінки нашої минувшини. Існують й інші точки зору на проблему етногенезу українського народу. Серед них і запропонована читачеві. Першопочатки кожного народу пов'язуються з формуванням його антропологічного типу. Спершу формується антропологія окремої людини, потім антропологічний тип, своєрідності в заняттях, побуті, культурі і, нарешті, етнічна свідомість колективу осіб чи історичних спільнот. Частина сучасних антропологів вважає, що фізичне формування українців почалося в епоху бронзи. Але дальшу їхню фізичну еволюцію вони проводять в одному випадку через скіфів лісової смуги, маючи на увазі племена скіфської доби, населення черняхівської культури й нащадків літописних полян (Т. Алексеева), в іншому -- через скіфів лісостепової зони, носіїв черняхівської культури й давньоруське населення (С. Сегеда). Причому ці та й деякі інші вчені єдині в тому, що більш архаїчні першопочатки українства простежуються нині на Правобережному Поліссі. На їхній погляд, саме тут вони вбереглися від зовнішнього руйнівного впливу й немовби законсервувалися на тисячоліття, оскільки ці землі були менш доступними через несприятливі природно-кліматичні умови. Характерно, що за наявності певних відмінностей від «середнього» антропологічного типу, які спостерігаються й серед німців, італійців, іспанців та деяких інших народів, сучасні українці становлять досить монолітний антропологічний тип. Такий висновок основоположника української антропології Федора Вовка й на сьогодні залишається неспростовним. Отже, з точки зору ряду антропологів, український народ почав фізично формуватись на антропологічній базі якогось одного племені чи союзу племен епохи бронзи. Причому тих, котрі започаткували появу і південних слов'ян, оскільки ці вчені вважають, що українці тяжіють до південних, а росіяни і білоруси -- до північних расоводіагностичних груп слов 'ян. Такими спільнотами могли бути племена шнурової кераміки, тшинецько-комарівської, білогрудівської, ямної, катакомбної, багатоваликової кераміки, бондарихинської чи інших археологічних культур.

Однак вчені ще й сьогодні не встановили вірогідно спадковості цих культур. А без цього точно не можна простежити безперервного етногенезу предків українців. Можливо, якісь антропологічні елементи українства започатковуються в племенах шнурової кераміки (друга половина III -- перша половина II тис. до н. е.), оскільки вони споріднені з культурою східнословацьких курганів (межа III-- II тис. до н. е.). Ймовірно також, що нащадки шнурової кераміки на терені України розвивались далі і в результаті наступного переселення на Балкани привносили туди свої антропологічні особливості. Але це лише припущення. Чіткіше простежується етногенетичний зв'язок місцевої людності від останніх століть існування Скіфської держави. Із занепадом Скіфії у II ст. до н.е. слов'яни, у тому числі й предки нинішніх українців, почали звільнятися від невластивих їм рис у культурі, побуті, віруваннях. Поступово зникали скіфські види зброї, кінської збруї та упряжі, прикраси, «звіриний» стиль у мистецтві тощо. Тільки ті іно-етнічні елементи, що органічно вписались у духовність і побут місцевих племен, продовжували існувати. Почали повертатись скіфські традиції народного життя: відновився звичай трупоспалення, відродились доскіфські форми в гончарстві тощо. Пожвавилися зв'язки з кельтськими, гето-фракійськими племенами й античними центрами Північного Причорномор'я. Все це відповідно позначилося на етногенетичних процесах населення, що раніше входило до складу Великої Скіфії. На праслов 'янській основі почали формуватися нові етнокультурні спільноти, які суттєво відрізнялися від попередніх. Водночас важливих змін зазнавала мова. Деякі дослідники вважають, що наприкінці НІ ст. до н. е. з'явилися перші ознаки розмежування єдиної праслов'янської мови на мови майбутніх західних і східних слов'ян. Вони проявлялися у вимові голосних і сполучень приголосних, різному розвиткові останніх, а також у граматиці, лексиці та словотворенні. На кінець І ст. до н.е. вже визначилися західна і східна праслов'янські мовні території з притаманними їм діалектами. Ці території вчені умовно розмежовують по Західному Бугу, обабіч якого й сьогодні помітна мовна відмінність, зокрема й на прикладі української мови.

На останньому етапі існування Великої Скіфії на території сучасної Польщі, на землях поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу, утворилося племінне об'єднання пшеворської культури (II ст. до н.е. -- IV ст. н.е.). До його складу входили германські племена лугіїв і слов'янські -- венедів. Це -- перша відома нам назва слов'ян. Античні автори дізналися про них у той час, коли венеди вже стали стійким етнічним утворенням. Вперше про них згадує в «Природничій історії» Пліній Старший (23--79). Він писав, що сучасні йому племена венедів жили на північний схід від Карпат, поміж германцями й сарматами. Таціт (приблизно 55--120) розташовував їх між угро-фінськими племенами й Нижнім Дунаєм. Щоправда, археологічна наука не має підтверджених даних про поселення слов'ян-венедів у Нижньому Подунав'ї, а доводить їхнє перебування лише в межиріччі Дністра й Серету. Напевне, на початку нашої ери венеди жили поміж Одером і Середнім Дніпром, їхній південний кордон пролягав між лісостепом і степом, а північний -- уздовж лівого берега Прип'яті. У «Географії» Птоломея (II ст.) венеди розміщені далі на північ, до Балтійського моря, яке названо Венедською затокою. Однак археологічна наука знає тільки про короткочасне проживання слов'ян у цьому регіоні. Майже одночасно з пшеворським сформувалось племінне об'єднання зарубинецької культури (III ст. до н.е. -- II ст. н.е.). Спочатку воно займало територію Середнього Подніпров'я, південної частини правобережних Полісся та частково лісостепу. Його основний етнічний контингент становили місцеві праслов'янські племена, котрі зазнали культурних впливів як ірано-, так і балтомовного етнічних масивів. У складі зарубинецького племінного об'єднання поряд з іншими східнослов'янськими народами беруть свій початок і українці. Відтоді простежується безперервний поступальний етногенетичний процес аж до утворення української етнічної спільноти.

Протягом двох століть праукраїнські зарубинецькі племена бурхливо розвивалися. Значно зросла їхня кількість, почалося освоєння сусідніх земель. Зарубинці зробили невдалу спробу проникнути вглиб Лівобережжя й більш вдалу--в пониззя Дніпра. Опір, а пізніше й експансія сарматів змусили зарубинців з І ст. н.е. вдатись до колонізації басейнів Десни, Сейму, Сожу. Вони проникли у верхнє Подніпров'я й досягли р. Березини на території Смоленщини. Тут вони зустрілися з місцевими племенами, що поклало початок формуванню нової спільноти. Друга гілка зарубинців рухалась на південний захід, дісталася Південного Бугу й осіла на багатих побузьких землях. Відомі п'ять локальних варіантів зарубинецької культури -- середньодніпровський, поліський, деснянський, верхньодніпровський і південно-бузький. Заняття й побут зарубинців і пізніших українців багато в чому збігаються, але водночас відрізняються одне від одного. Ті й інші займалися в основному землеробством. Люди застосовували прогресивну перелогову систему хліборобства. Орали дерев'яними ралами, які були відомі на цій території ще з епохи бронзи. Взагалі, рала зберігалися в лісостепу й особливо на Поліссі аж до XX ст. Це пояснюється тим, що тут були легкі для обробітку грунти. Урожай збирали серпами, а трави косили косами. Зерно зберігали у великих корчагах. Найбільше висівали проса, пшениці та ячменю. Жита ці племена не знали. Принаймні, воно не виявлене археологами. Із зерна варили різні каші, а для ритуальних дійств випікали переважно коржі. Вирощували також коноплі й льон. На вільних землях випасалися корови, бики, свині, дрібна рогата худоба, коні. За допомогою прирученої собаки люди полювали на диких свиней, оленів, лосів, зубрів, ведмедів, бобрів, куниць. Високого рівня розвитку досягла обробка заліза. Майстри Середнього Подніпров'я навчилися надавати міцності сталі за допомогою цементації. Залізо виплавляли в основному з болотних руд у сиродутних горнах. У кожному з відомих нам поселень виявлені примітивні печі для виплавки заліза. Продовжувалося виготовлення бронзових виробів. Зарубинці уже мали ткацький верстат і виробляли тканину з шерсті, льону та конопель. Посуд робили на гончарному крузі з місцевих глин.

Наші предки жили в невеликих помешканнях розміром приблизно 3--4 на 4--5 м прямокутної або квадратної форми. У південнобузьких, середньопридніпровських і деснянських поселеннях праукраїнці будували житла каркасно-ти-нової конструкції, які обмазували глиною, а потім білили крейдою. Остання ознака для нас особливо важлива, оскільки вона передавалася з покоління в покоління і дійшла до наших днів.

Побут зарубинців Середнього Подніпров'я дещо відрізнявся від побуту північних сусідів. Починаючи з Лівобережжя Прип'яті стіни жител робилися з колод без глиняної обмазки. Ями для могил викопувалися паралельно до берега річки, тоді як у зарубинців -- перпендикулярно. Існували й інші відмінності, котрі лише додатково свідчать про певну спільність зарубинецьких племен. Праукраїнці активно торгували із зарубіжжям. З країн Південно-Західної Європи та античних міст-держав Північного Причорномор'я завозилися фібули, скляне намисто, різні вироби з бронзи й заліза. З країн Західної Європи -- кераміка й бронзові вироби. Безумовно, зарубинці мали й предмети сарматського походження. Натомість, у Північне Причорномор'я і Грецію вивозилися продукти тваринництва, мисливства і, можливо, частково рільництва. Приблизно на І ст. н. е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня розвитку й етнічної визначеності що почали виділятися із племінного об'єднання венедів. З часом це призвело до остаточного його розпаду й утворення інших племен, зокрема склавінів і антів. Склавши проживали в основному за межами України, в межиріччі Дністра й Дунаю. Анти займали землі на схід від них. Етимологія іранського етноніма «анти» пов'язана з поняттям «пограничні жителі», тобто близька до етноніма «поляни». У ГУ ст. анти вже мали велике державне об'єднання, яке в період найвищого його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії й далі на Балкани. Ми не знаємо точно загальної кількості племен, що входили до його складу. Але з повідомлення готського історика VI ст. Йордана про полонених антських старшин можемо припустити, що їх було не менше 70.

Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу й зародження складнішого суспільства. З'явилися приватна власність на землю, майнове розшарування. Очолював об'єднання цар, але його владу обмежувало всенародне віче. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу державності. Царі почали створювати військові дружини, з яких пізніше виділялися заможні люди. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність рабів була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловіків, жінок та дітей Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Не сприйнявши рабовласництва в чистому вигляді, анти тим самим уникли незавидної долі Римської імперії, яка внаслідок кризи рабовласницької системи господарювання розпалася.

На Півдні України виникає Готське королівство. З пониззя Вісли східногерманські племена готів просунулися на український південь і в II ст. осіли в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї. Відсутність помітних слідів готів у лісостеповій зоні свідчить про досить мирний характер утворення нового державного об'єднання. Тривалий час між обома державами були добрі відносини. Виступаючи разом, вони успішно протистояли найсильнішим країнам Європи. В III ст. готи й анти спільно воювали проти Римської імперії й захопили частину Дунайської рівнини, її негайно зайняли слов'янські племена й почали колонізувати.

Розвитку державних формувань в Україні перешкодила навала гунів. Вийшовши із Забайкалля, гуни в IV ст. посунули на Захід. При цьому вони втягували до орбіти свого руху й інші племена. В 375 р. гуни переправилися через Дон і вторглися у володіння Готського королівства. Нападники успішно просувалися уздовж Меотійського моря і Понту Евксінського. Гуни не загрожували існуванню антського об'єднання, й тому анти виступили на їхньому боці у війні з готами. В 385 р. вони знищили військо царя готів Вінітарія. Але наступного року готи завдали нищівної поразки антському царю Божу, полонили його й разом із синами та 70-ма вельможами розіп'яли на хрестах. У відповідь на це гунський цар Баламбер повів свою армію на готів і вщент розгромив їх. Частина готів відкотилася в Крим, друга почала відходити до Дунаю, їх переслідували гуни, знищуючи непокірних і слабких. Отаборившись у Придунайській рівнині, гуни тривалий час вели спустошливі війни із сусідніми державами. Тільки в 451 р. об'єднане військо римського полководця Аеція та готського короля Теодоріха Великого остаточно перемогло гунів. Після смерті царя Аттіли в 453 р. царство гунів розпалося, а його племена розпорошилися серед місцевих народів. Східна Європа полегшено зітхнула. Розгром гунів спричинив значні зміни в Європі й Малій Азії. З політичної карти зникли Західноримська імперія й Гунське царство. Зате вистояли й зміцніли Східноримська (Візантійська) імперія й державне об'єднання антів. Відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом другої половини V -- середини VI ст. Це період найвищої могутності праукраїнського державного утворення.

Племінне об'єднання антів після розгрому гунів почало самостійну боротьбу з Візантією за сфери впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. Зав'язалися так звані Балканські війни. З початку VI ст. анти чи не щороку нападали на придунайські візантійські провінції, захоплювали військову здобич і поверталися додому з багатими трофеями. Із часом праукраїнці дедалі впевненіше поводилися на окраїнах Візантійської імперії, відвоювали нижньодунайське лівобережжя і з середини VI ст. почали його колонізувати. Одночасно друга хвиля праукраїнських племен ринула на Балкани й далі. Поселення праукраїнців з'явилися навіть на Пелопоннесі та в Малій Азії.

Дальшому розширенню праукраїнської державності перешкодила навала уйгурських племен аварів. Розгромивши у 558 р. аланів Північного Кавказу, вони протягом десяти років завдали поразки племенам Північного Причорномор'я, прорвалися до Дунаю і в Трансільванії заснували Аварський каганат на чолі з царем Бояном. Підкоривши склавінів, авари почали боротьбу і з антами. Уклавши союз з Візантією, останні тривалий час успішно протистояли нападникам у Нижньому Дунаї. Вони не тільки захищалися від них лінією фортець, а й робили походи на кочовища аварів. Але без серйозної підтримки Візантії відірвана від свого етнічного масиву частина антів не могла встояти проти переважаючих сил кочівників. До того ж, нова територія не була ними достатньо освоєна й укріплена та, напевне, і місцева людність не завжди підтримувала пришельців. У 602 р. анти зазнали нищівної поразки від аварів під проводом царя Апсиха. Відтоді анти не згадуються давніми авторами. Праукраїнське антське об'єднання розпалося. Однак це не означало повного фізичного винищення праукраїнської людності. Частина праукраїнців справді загинула, інша -- підкорилася завойовникам і асимілювалася серед навколишніх народів, решта -- відійшла у віддалені від аварів регіони. Ними стали Балкани, Центральна Європа, Мала Азія й лісостепова зона України. Вже з того часу «нашого цвіту було по всьому світу».

Навіть сьогодні нас дивує разюча схожість топонімів і гідронімів Житомирщини, Київщини, а також Балкан, Подунав'я і межиріччя Ельби та Одеру. Антропологічне центральноукраїнський тип подібний до словаків, сербів, хорватів. Ще й досі зберігається спорідненість української мови з сербською та лужицькою. Однакове значення мають в українців і сербів слова важити, вилиця, газда, гай, гинути, голота, гуска, злочин, квочка, комин, лагодити, лаяти, люлька, гуня, ватра, плахта, сукня, торба та багато інших.

Таким чином, культура слов'ян зберігала спільні риси, але згодом почалось формування української нації, яка вбирала в себе ліпші риси багатьох племен що жили на теренах сучасної України.

5