Тема: Правовідносини
«В борьбе за существование, за усовершенствование
личной и общей жизни люди постоянно вступают
друг с другом в различные отношения.
Каждое отношение людей есть правоотношение лишь
постольку, поскольку оно есть встреча
правовых полномочий, запретностей и обязанностей,
принадлежащих разным субъектам права»
И. А. Ильин
Поняття, ознаки та види правовідносин |
В юридичній літературі склалося декілька підходів до характеристики сутності та природи правовідносин:
1. Правові відносини визначаються як такі, що охоплюють увесь масив суспільних відносин, оскільки останні не можуть існувати без права і поза ним. Зазначене пояснюється тим, що будь-яка вольова взаємодія між людьми має бути нормованою за допомогою права, тобто вираженим через правове відношення. Таким чином, правовідносини являють собою вольові відношення, в яких люди взаємодіють відповідно до своєї волі і в яких вони втілюють свою волю. Проте, перебуваючи у добровільно встановлених суспільних відносинах, люди не можуть не бути учасниками правовідносин, оскільки кожне суспільне (вольове) відношення у тій чи іншій формі регулюється нормами права (С. А. Голунський, М. С. Строгович)1.
2. Переважна більшість вчених обґрунтовують ідею про те, що суспільні відносини є категорією більш широкою, ніж правові відносини, а відтак і первинною щодо них. В даному випадку правовідносини визначаються як один з різновидів суспільних відносин, що мають похідний характер від останніх. Реальне життєве відношення взагалі існує саме по собі, але потрапивши у сферу дії права, має здійснюватися у відповідності з приписами правової норми (Р. О. Халфіна, Л. С. Явич)2.
Варто зазначити, що вченими також стверджується, що правове відношення окрім того, що є особливим видом суспільних відносин, воно виникає у відповідності з вимогами норм права, а його учасники мають певні права та обов’язки, реалізація яких (забезпечення належної поведінки учасників правовідносин, характер котрої визначається в залежності від обставин) гарантується можливістю державного примусу3.
3. На думку В. М. Протасова, правове відношення як правова структура не є суспільним відношенням, регламентованим нормами права, а являє собою самостійне суспільне відношення, суб’єкти якого пов’язують або ставлять у правову залежність взаємні права та обов’язки і котре здійснює регулюючий вплив на поведінку людей окремо або у взаємозв’язку з іншою суспільною структурою4.
4. Деякі автори розглядають правове відношення передусім як правовий зв’язок між учасниками, в якому певне суспільне відношення включене до сфери нормативної регламентації законодавцем5.
Незважаючи на дискусійність розуміння поняття та сутності правовідносин, категоріальне розуміння правовідносин, насамперед, пов’язується із виокремленням та характеристикою його ознак, а саме:
мають соціальний характер та складаються між суб’єктами права з приводу певного соціального блага або забезпечення певних інтересів. Таким чином, правовідносини мають як об’єктивний характер виникнення, що пов’язаний із певними благами, так і суб’єктивний, що визначається волевиявленням певного суб’єкту правовідносин;
мають реальний характер та залежать від свідомості суб’єктів права. Вони можуть мати як активний, так і пасивний прояв ставлення суб’єкта до предмету або явища, з приводу якого виникають, змінюються або припиняються правовідносини;
виникають на основі правових норм, оскільки нормами права визначаються права і обов’язки суб’єктів права, які реалізуються (виконуються, використовуються, дотримуються та застосовуються) в реальній поведінці суб’єктів, яка має форму правовідносин;
змістом правовідносин є сукупність взаємозв’язків між суб’єктами правовідносин, що пов’язані між собою через систему прав та обов’язків;
зміст та результат правовідносини гарантуються засобами державного примусу, змістом якого є застосування примусових заходів у випадку порушення прав та законних інтересів суб’єктів правовідносин або невиконання чи неналежне виконання юридичних обов’язків;
мають дво- та багатосторонній характер, що забезпечується наявністю кореспондуючих прав та обов’язків суб’єктів правовідносин;
має внутрішню структуру, що складається з об’єкту, суб’єктів та змісту;
виникають, змінюються та припиняються у зв’язку із настанням певних юридичних фактів або фактичного складу, що передбачено нормами чинного законодавства.
це відносини, що мають динамічний характер розвитку, тобто виникають, змінюються чи припиняються під впливом права в залежності від зміни та вдосконалення правових норм.
Враховуючи вищевикладене можливо запропонувати наступне визначення поняттю «правовідносини», що являють собою особливі суспільні відносини між суб’єктами права, які регламентовані нормами права та гарантовані державним примусом, змістом яких є особливий правовий взаємозв’язок між елементами правовідносин, що виявляється у кореспондуючих правах та обов’язках.
Роль правовідносин у життєдіяльності суспільства, держави та громадян відзначається їх значенням. Значення правовідносин виявляється в наступному:
по-перше, правовідносини є засобом конкретизації загального змісту норм права відповідно до конкретного життєвого випадку чи суб'єктів. Ця конкретизація здійснюється в межах реалізації права та надає змогу вирішити конкретну справу шляхом встановлення, змини чи припинення суб’єктивних прав;
по-друге, правовідносини надають можливість визначити, яка сфера суспільних відносин регулюється за допомогою права, встановити межі правового регулювання, його способи і методи, а також інші особливості поширення права на відповідну сферу суспільних відносин;
по-третє, правовідносини надають змогу практично втілити права та обов’язки суб’єктів права в життя, а також конкретизують зміст цих прав та обов'язків суб'єктів;
по-четверте, правовідносини надають можливість визначити характер поведінки суб'єктів з точки зору її відповідності правовим вимогам або невідповідності;
по-п’яте, правовідносини визначають найбільш раціональний шлях досягнення мети правового регулювання;
по-шосте, правовідносини надають можливість уникати виникнення соціальних конфліктів та сприяти їх подоланню. Конфліктність між суб’єктами права обумовлена їх антагоністичними інтересами, що можуть бути узгоджені за допомогою норм права шляхом їх поширення на життєдіяльність суспільства через систему правовідносин;
по-сьоме, правовідносини є засобом конкретизації та реалізації права.
Складність та багатоаспектність права, з однієї сторони, та сфер життєдіяльності суспільства, з іншої сторони, зумовлюють появу та функціонування різноманітних правових відносин, що націлені на досягнення певного правового ефекту. Це надає змогу говорити про коло правовідносин, що складають певну взаємоузгоджену систему, які можливо поділити на окремі різновиди. Багатоаспектність правовідносин надає змогу проводити їх класифікацію на окремі різновиди за певними критеріями.
Відповідно, в залежності від галузей права правові відносини можливо поділити на наступні різновиди:
конституційно-правові, що регламентуються нормами конституційного права та пов’язані із питаннями державно-правового будівництва;
адміністративно-правові, що регламентуються нормами адміністративного права та обумовлені питаннями управлінської діяльності;
цивільно-правові, що регламентуються нормами цивільного права та пов’язані із питаннями власності, правочинів, цивільно-правової відповідальності тощо;
кримінально-правові, що регламентуються нормами кримінального права та визначають види суспільно-небезпечних діянь, що мають форму злочинів, та різновиди покарань, що застосовуються до суб'єктів, які скоїли злочин;
трудові, що регламентуються нормами трудового права та пов’язані із відносинами між працівником та роботодавцем;
сімейні, що регламентуються нормами сімейного права та торкаються питань, які виникають у відносинах між подружжям, дітьми та батьками, з приводу опіки та піклування тощо.
В залежності від функцій та завдань, які постають перед певною галуззю права, в межах якої виникають правовідносини, можливий також їхній поділ на два основні види:
регулятивні правовідносини, через які здійснюється безпосереднє регулювання суспільного життя – встановлення прав та обов’язків суб’єктів. Вони виникають з правомірних діянь суб’єктів (правовідносини з приводу реалізації прав і свобод особи без громадянства);
охоронні правовідносини, тобто такі, які націлені на недопущення порушень норм права та притягнення до юридичної відповідальності суб’єктів, які скоїли правопорушення. Вони виникають з протиправних діянь суб’єктів і пов’язані із застосуванням державного примусу. Охоронні правовідносини можуть поділятися на види, а саме:
а) правовідновлюючі, що націлені на поновлення порушених прав суб’єкта або його законних інтересів (відносини з приводу повернення майна власнику із незаконного володіння);
б) компенсаційні, що націлені на повернення суб’єкту втрачених ним благ через протиправну поведінку іншого суб’єкта (відносини з приводу відшкодування заподіяної шкоди);
в) каральні, що націлені на покарання порушника та його виправлення і перевиховання в процесі притягнення до юридичної відповідальності (відносини з приводу притягнення до кримінальної відповідальності).
За характером дії зобов'язаної сторони, правовідносини поділяються на:
активні, що передбачають обов'язок вчинити дії на користь уповноваженої сторони (правовідносини з приводу повернення боргу);
пасивні, що передбачають обов'язок утриматися від вчинення небажаних для іншої сторони дій (правовідносини в сфері власності щодо непорушності прав власника).
За ступенем визначеності суб'єктів, правовідносини поділяються на:
абсолютні, в яких визначена лише одна сторона, як правило, уповноважена (правовідносини в сфері власності та авторства);
офіційні, в яких чітко визначаються права та обов'язки всіх учасників (правовідносини в сфері купівлі-продажу майна).
За характером, правовідносини поділяються на:
матеріальні правові відносини, що виникають на основі норм матеріального права та передбачають відносини суб'єктів як на основі встановлення, зміни та припинення прав та обов’язків (правовідносини з приводу володіння, користування та розпорядження майном);
процесуальні правові відносини, що виникають на основі норм процесуального права та слугують реалізації норм матеріального права (правовідносини з приводу судового захисту права та свобод особи).
За суб'єктами, правовідносини поділяються на: правовідносини між громадянами; правовідносини між громадянами та державою; правовідносини між державою та юридичними особами; правовідносини між юридичними особами; правовідносини між юридичними та фізичними особами; правовідносини між органами держави; правовідносини між органами держави та посадовими особами; правовідносини між органами держави та іноземцями, особами без громадянства.
За кількістю суб'єктів, правовідносини поділяються на:
прості, що виникають між двома суб'єктами (правовідносини в сфері оренди – між орендодавцем та орендарем);
складні, що виникають між невизначеною кількістю суб'єктів (правовідносини в сфері суборенди).
В залежності від характеру розподілу прав та обов'язків суб'єктів, правовідносини поділяються на:
односторонні, в яких кожна із сторін має або права, або обов'язки (правовідносини в сфері дарування або позики);
двосторонні, в яких кожна із сторін має як права, так і обов'язки (правовідносини в сфері купівлі-продажу).
В залежності від характеру волевиявлення суб'єктів, правовідносини поділяються на:
договірні, що виникають на основі узгодження інтересів обох сторін (правовідносини в сфері комісії майна);
управлінські, що виникають на основі волевиявлення уповноваженої сторони та підкорення підвладної (правовідносини в сфері притягнення особи до адміністративної відповідальності).
В залежності від часу дії, правовідносини поділяють на:
короткочасні, що націлені на однократний ефект (правовідносини в сфері спадкування);
довго часові, що виникають з приводу реалізації прав, які передбачають досягнення якихось проміжних результатів (шлюбно-сімейні правовідносини).
Підсумовуючи викладене, можливо зазначити, що класифікація правовідносин має невичерпний характер та залежить від різноманітних критеріїв класифікації, які надають можливість виявити та узагальнити ті або інші характерні закономірності виникнення, зміни або припинення правовідносин.
Структура (склад) правовідносин |
Структура правовідносин – це внутрішня будова правовідносин, що зумовлена особливістю взаємозв’язку між її елементами, які виникають, змінюються та припиняються на підставі правової норми, а також пов’язані із певними суб’єктивними інтересами й благами.
Слід зазначити, що в юридичній науці в цілому питання структури правовідносин має досить дискусійний характер. Це пояснюється тим, що проблема правових відносин взагалі є принциповою для теорії права. Саме у структурі й змісті правових відносин найбільш яскраво відображаються специфічні особливості механізму правового впливу на суспільні відносини.
Значення структури правовідносин визначається наступними положеннями:
по-перше, структура правовідносин характеризує особливість взаємодії між її внутрішніми елементами;
по-друге, структура правовідносин в залежності від взаємодії її внутрішніх елементів надає змогу реалізовувати суб’єктивні права та законні інтереси, а також виконувати юридичні обов’язки;
по-третє, структура правовідносин визначає ефективність правового регулювання та рівень досконалості норм чинного законодавства;
по-четверте, структура правовідносин характеризує зміст прав та обов’язків суб’єктів правовідносин;
по-п’яте, структура правовідносин характеризує наявність елементів правовідносин та забезпечує можливість визначення суспільних відносин саме як правовідносини;
по-шосте, структура правовідносин характеризує сферу та особливості суб'єктів і цим самим визначає особливості правовідносин;
по-сьоме, структура правовідносин визначає характер правовідносин з точки зору їх можливості забезпечення інтересів суб'єктів чи забезпечення негативної реакції держави на їх протиправну поведінку.
В юридичній літературі елементний склад структури правовідносин розкривається як:
сукупність чотирьох елементів правовідносин: суб’єкти, об’єкт, право та обов’язок6;
сукупність чотирьох елементів правовідносин, до яких належать: юридичний факт; суб’єкти правовідносин (суб’єктний склад); юридичний зміст правовідносин та його структура (суб’єктивне право, законний інтерес, юридичний обов’язок, повноваження посадових осіб, юридична відповідальність); об’єкт правовідносин7;
сукупність трьох елементів правовідносин, а саме: об’єкт правовідносин; суб’єкти правовідносин; зміст правовідносин8.
Традиційним підходом до розуміння структури правовідносин є їх порівняння із структурою всіх суспільних відносин. Таким чином, можливо узагальнити, що як і будь-які інші суспільні відносини, правовідносини пов’язані із наявністю таких елементів як:
суб’єкти правовідносин, що відносяться до категорії учасників правовідносин, від волі і свідомості яких правовідносини виникають, змінюються та припиняються, а також визначається їх зміст;
об’єкт правовідносин, що становить певний предмет чи явище, який викликає відповідний інтерес у суб’єкта, котрий реалізується шляхом виникнення, зміни чи припинення правовідносин;
зміст правовідносин, що являє собою міру можливої та необхідної поведінки суб’єктів правовідносин щодо об’єкту правовідносин.
Загальна характеристика суб’єктів правовідносин |
із можливістю брати участь у правовідносинах, відповідно до якої суб’єктами права визнаються особи чи організації, за якими законом визнана особлива юридична властивість правосуб’єктності, яка дає їм можливість брати участь у правових відносинах9;
із безпосередньою участю у правовідносинах, відповідно до якої суб’єктами права визнаються особи, які беруть участь у правовідносинах шляхом взаємозв’язку між правомочною особою та зобов’язаною10.
Суб'єкт правовідносин - це особа, яка є учасником правовідносин, має визначені права та обв'язки, а також несе юридичну відповідальність у випадку вчинення протиправних діянь. Суб'єкт правовідносин характеризується певними властивостями, що визначають його правосуб'єктність.
Серед ознак суб’єкта правовідносин можливо виокремити наступні:
це фізична або юридична особа чи держава в особі її органів;
характеризується наявністю правосуб’єктності;
визначає вольовий характер правовідносин;
забезпечує активність та пасивність прояву правовідносин;
здійснює реалізацію наданих прав та законних інтересів, а також виконання покладених юридичних обов’язків;
може бути притягнутий до юридичної відповідальності у випадку порушення прав інших суб’єктів або невиконання чи неналежне виконання покладених обов’язків;
має відповідний рівень правової свідомості та правової культури.
Основною вимогою визнання особи суб'єктом правовідносин є її правосуб'єктність. Правосуб'єктність - це передбачена нормами права здатність особи бути суб'єктом суспільних відносин, що регулюються правовими нормами. Правосуб’єктність - це властивість, що характеризує суб’єкта правовідносин.
Правосуб'єктність фізичних осіб передбачає відповідність особи трьом характеристикам, які є елементами правосуб'єктності:
Правоздатність. Правоздатність у загальному вигляді визначається як здатність особи мати права та обов’язки11. Правоздатність мають всі фізичні особи без винятку, вона виникає в момент народження і припиняється смертю. Вона – не природна, а суспільно-правова властивість суб’єктів, що виникає з міжнародно-правових пактів про права людини, засад гуманізму, свободи, справедливості. Головним у правоздатності є не наявність конкретного права, а принципова можливість мати суб’єктивне право12. Однак сама по собі правоздатність жодних конкретних (суб’єктивних) прав не створює. Це своєрідне “право на право”, тобто можливість мати суб’єктивні права. З точки зору оцінки значення правоздатності для виникнення правовідносин її можна охарактеризувати як встановлену (закріплену або визнану) нормою об’єктивного права можливість для особи бути учасником (суб’єктом) правовідносин. Таким чином, правоздатність - це передбачена нормами права здатність суб'єкта мати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження фізичної особи та припиняється з моменту її смерті. Вона є рівною для всіх суб'єктів і не залежить від ніяких умов (ст. ст. 25, 26 Цивільного кодексу України)13.
Дієздатність. Дієздатність є здатністю особи самостійно, своїми діями набувати і здійснювати права, створювати для себе обов’язки та виконувати їх14. Дієздатність не може бути загальною, оскільки обсяг її залежить від того, про суб’єкта якої галузі права йдеться, а також від віку та психічного стану особи. Таким чином, дієздатність - це передбачена нормами права здатність фізичної особи самостійно власними діями здійснювати суб'єктивні права, виконувати обов'язки та нести відповідальність. На відміну від правоздатності, дієздатність залежить від: віку; стану здоров'я.
Розрізняють такі види дієздатності фізичної особи (на прикладі цивільної дієздатності):
а) повна дієздатність, яка пов’язується із досягненням особою 18 річного віку або реєстрацією шлюбу. Окрім того, повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням органу опіки і піклування або суду у випадках, коли особа записана батьком або матір’ю дитини; коли особа досягла 16 років і працює за трудовим договором; коли особа бажає займатися підприємницькою діяльністю (ст.ст. 34, 35 ЦК України);
б) неповна дієздатність, якою наділені фізичні особи віком від 14 до 18 років. Відповідно до ст. 32 ЦК України фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків(усиновлювачів) або піклувальників;
в) часткова дієздатність фізичної особи віком до 14 років. Відповідно до ст. 31 ЦК України фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право: самостійно вчиняти дрібні побутові правочини; здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;
г) повна недієздатність фізичної особи. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України);
д) обмежена дієздатність фізичної особи. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36 ЦК України)15.
3. Деліктоздатність - це передбачена нормами права здатність нести відповідальність за скоєне правопорушення. В деяких випадках деліктоздатність може передувати настанню повної дієздатності (наприклад, ст. 22 КК України)16. Так само встановлено особливості відповідальності окремих категорій фізичних осіб у цивільному праві (наприклад, ст. 33 ЦК України)17.
Юридична особа - це суб'єкт правовідносин колективного характеру, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та немайнових прав і нести обов'язки, а також бути позивачем і відповідачем у суді. Юридична особа як суб'єкт правовідносин характеризується ознаками:
організаційна єдність, тобто чітка структура та наявність реквізитів;
наявність відокремленого майна, що знаходиться у юридичної особи (банківський рахунок, статутний фонд та кошторис);
чітке визначення цільового призначення;
можливість реалізувати надані права та виконувати обов'язки від свого імені;
можливість бути позивачем і відповідачем у суді
можливість нести відповідальність за порушення зобов'язань чи невиконання обов'язків.
Правосуб’єктність юридичних осіб характеризується особливістю настання правоздатності і дієздатності, оскільки всі ці елементи правосуб'єктності настають одночасно з моменту реєстрації особи та закінчуються з моменту реорганізації чи ліквідації.
Держава як суб’єкт правовідносин має особливий правовий статус, що пояснюється її публічною природою та наявністю державно-владних повноважень. Держава як суб’єкт правотворчості здійснює встановлення, зміну та припинення дії тих правових норм, на підставі яких правовідносини виникають, змінюються та припиняються. Маючи особливий правовий статус, держава в особі її органів та посадових осіб, виступає як суб’єкт правовідносин, має права та обов’язки, може бути вчиняти правочини, бути позивачем та відповідачем у суді. Зміст прав та обов’язків держави щодо суспільства та громадян зумовлюється її сутністю та рівнем розбудови державно-правових інституцій, внутрішньою політикою держави тощо.
Як суб’єкт міжнародних правовідносин, держава набуває самостійного статусу у випадку визнання цієї держави іноземними державами та налагодження міжнародних зносин із іншими державами та міжнародними організаціями.
Співвідношення між правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю характеризується наявністю спільних та відмінних ознак. Спільними ознаками цих категорій є наступні:
вони пов’язані із суб’єктами правовідносин та зумовлюють їх правовий статус;
встановлені нормами права;
є елементами одного правового інституту – правосуб’єктності;
є властивістю суб’єктів правовідносин;
визначають можливість бути учасниками правовідносин.
Відмінні ознаки правоздатності, дієздатності та деліктоздатності можливо уявити у вигляді наступної таблиці:
Правоздатність |
Дієздатність |
Деліктоздатність |
не залежить від віку та стану здоров’я фізичної особи |
залежить від віку та стану здоров’я фізичної особи |
залежить від віку та стану здоров’я фізичної особи |
являє собою властивість людини, що виникає з моменту народження та припиняється моментом смерті |
являє собою набуту властивість, що залежить від волі суб’єкта |
являє собою властивість суб’єкта бути суб’єктом юридичної відповідальності, тобто відчути на собі влив її негативних факторів |
має стабільний характер та не залежить від волі суб’єкта |
має динамічний характер, оскільки залежить від волевиявлення суб’єкта |
має відносно стабільний характер, оскільки встановлена законом та залежить від протиправної поведінки суб’єкта |
має цілісний характер і не має різновидів |
має структурований характер та поділена на види |
має відносно цілісний характер та визначає статус особи як деліктоздатної або неделіктоздатної |
встановлена законом |
встановлена законом, проте її обсяг може змінюватися в залежності від волі та стану здоров’я суб’єкта права |
встановлена законом |
В юридичній літературі виокремлюють чотири основні різновиди суб'єктів правовідносин:
індивідуальні, тобто фізичні особи. До них належать громадяни певної держави, іноземці, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством
колективні, що характеризуються як юридичні особи. Серед них: державні органи, установи, організації та підприємства, органи місцевого самоврядування, суб'єкти підприємницької діяльності, громадські об'єднання та релігійні організації
держава як суб'єкт внутрішньодержавних, так і міжнародних правовідносин (державні утворення, адміністративні одиниці)
соціальні групи, що є суб'єктом загальносоціальних відносин (народ, нація, етичні групи).
Таким чином, суб’єкт правовідносин є центральним елементом правовідносин, що є носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків та впливаю на встановлення, зміну або припинення правовідносин.
Об’єкт як структурний елемент правовідносин |
Об'єкт правовідносин - це предмет чи явище, на використання чи охорону якого націлені права та обов'язки суб'єктів. Саме об'єкт правовідносин характеризує той інтерес, на реалізацію якого націлені правовідносини. В юридичній літературі склалося два підходи до визначення об'єкту правовідносин:
моністичний, відповідно до якого об'єктом правовідносин є лише дії та вчинки суб'єктів;
плюралістичний, що визначає можливість існування різноманітних об'єктів правовідносин, що класифікуються на п'ять основних груп:
а) матеріальні блага (майно, речі, цінності), що мають певний грошовий еквівалент;
б) нематеріальні блага, що відображають природні можливості суб'єктів і не мають грошового еквіваленту (життя, здоров'я, гідність);
в) результати духовної творчості, що можуть бути об'єктом як матеріальних (грошова винагорода), так і не матеріальних (авторство) відносин (комп'ютерні програми, результати наукової діяльності, твори мистецтва, літератури, музики);
г) результати дій учасників правовідносин, що визначають результат діяльності суб'єктів та суб'єктивні інтереси (результати відносин в сфері будівництва, перевезення);
д) цінні папери та документи, що є об'єктами галузевих правовідносин (акції, гроші, атестати, дипломи).
Таким чином, об'єкт правовідносин є необхідним елементом структури, що надає можливість:
чітко визначити характер явища чи предмету (особистий, матеріальний);
визначити характер дій суб'єктів правовідносин (використання чи охорона об'єкту);
визначити зміст прав та обов'язків, що характеризують поведінку суб'єктів (регулятивний чи охоронний).
Отже, об’єкт правовідносин характеризує зміст зацікавленості суб’єкта правовідносин відносно предмету або явища, а також визначає коло суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.
Поняття та особливості юридичного і фактичного змісту правовідносин |
юридичний зміст правовідносин, що являє собою можливість певних дій уповноваженого суб'єкта, а також необхідність здійснення чи утримання від здійснення певних дій зобов'язаного суб'єкта, що передбачаються правовою нормою;
фактичний зміст правовідносин (матеріальний зміст правовідносин), що характеризується як дії визначених суб'єктів, в яких реалізуються передбачені правовою нормою права та обов'язки суб'єктів у конкретних правовідносинах.
Юридичний зміст правовідносин є більш широкою категорією, оскільки фактична діяльність суб'єктів правовідносин може бути націлена на реалізацію значно меншого кола прав та обов'язків, що можуть передбачатися юридичним змістом.
Таким чином, зміст правовідносин складають суб'єктивні права і юридичні обов'язки, а також реальна діяльність по їх реалізації.
В юридичній літературі суб’єктивне право характеризується як:
1) вид та міра можливої (дозволеної) поведінки суб’єкта права, що встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правомочного суб’єкта, яке забезпечене державою (Скакун О. Ф.)18;
2) вид і міра можливої поведінки суб’єкта, що забезпечується (охороняється, захищається) з боку держави (Кельман М. С., Мурашин О. Г.)19;
3) міра (межа) можливої (дозволеної) поведінки особи із задоволення своїх законних інтересів, передбачених об’єктивним правом (Оніщенко Н. М.)20;
4) конкретно дозволена міра поведінки щодо задоволення своїх законних інтересів, яка передбачена об’єктивним правом (Тузов Н. А.)21.
Поняття “право” визначається в тлумачному словнику української мови як здійснювана державою форма законодавства, що залежить від соціального устрою країни; система встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил (норм) поведінки, які виражають волю панівного класу або всього народу74. Тлумачення слова “право” вкладає у зміст цього явища соціальну природу загальнообов’язкових норм (правил), що є похідними від соціального устрою країни. В Юридичній енциклопедії надається визначення поняттю «права людини», що являють собою визначальні засади правового статусу особи, які належать людині від народження та є природними і невідчужуваними22.
Таким чином, суб'єктивне право являє собою передбачену нормами права міру можливої поведінки, що належить уповноваженій особі, сприяє задоволенню її інтересів та забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони, а також захистом держави. Серед ознак суб'єктивного права можливо виокремити наступні:
це міра можливої поведінки;
це поведінка, що передбачає вибір суб'єкта, чи реалізувати право, чи утриматись від його реалізації;
реалізація суб'єктивного права залежить від настання юридичних фактів;
зміст суб’єктивного права визначається юридичними нормами;
гарантування суб'єктивного права зумовлюється обов'язком зобов'язаної сторони чи забезпечується державою;
метою суб'єктивного права є забезпечення інтересів уповноваженої сторони.
Суб'єктивне право є складною категорією, що характеризується певною структурою. Структуру права складають чотири основні правомочності:
право на власні дії суб'єкта, що націлені на використання чи захист об'єкта правовідносин у відповідності до власних інтересів. Цей елемент структури характеризується як право використання;
право на чужі дії, змістом якого є можливість вимагати виконання обов'язку зобов'язаною стороною. Цей елемент характеризується як право виконання.
право на захист, змістом якого є можливість звертатися за захистом, змістом якого є можливість звертатися за захистом до держави у випадку порушення суб'єктивних прав (правозахист).
право на юридичні дії, змістом яких є можливість прийняття юридичного рішення стосовно об'єкту правовідносин (право використання, дарування чи передача у спадок певної речі власником).
Юридичний обов’язок визначається як встановлена законодавством та забезпечена державою міра необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта. Реалізується у формі як добровільного, так і примусового виконання і дотримання приписів правових норм23. У тлумачному словнику російської мови обов’язок визначається як те, що підлягає безумовному виконанню, те, що необхідно для виконання за громадськими (суспільними) вимогами чи внутрішнім спонуканням24. Вченими поняття обов’язку визначається як міра належної поведінки25 або як встановлена законом точна міра суспільно необхідної, найбільш розумної і доцільної поведінки, спрямованої на задоволення інтересів суспільства і особи26. В свою чергу, Л. Д. Воєводін визначав обов’язок як закріплену в законі потребу (необхідність), що приписує кожному громадянину певний вид і міру поведінки і відповідальність за неналежну реалізацію цього припису27. С. Ф. Кечек’ян дає визначення поняттю «правовий обов’язок», що являє собою обумовлену вимогою норми права і забезпечену державним примусом необхідність встановленої поведінки”28. М. В. Вітрук поняття та зміст конституційних обов’язків визначає як матеріально обумовлену і гарантовану необхідність в поведінці особи, межі якої визначені нормами об’єктивного права (Конституцією, законом, іншими правовими нормативними актами) в цілях користування певними благами та цінностями для задоволення суспільних і особистих інтересів на основі їх єдності і поєднання”29.
З метою встановлення категоріального значення юридичних обов’язків до їх ознак можливо віднести наступні:
це міра необхідної поведінки, що має чітко визначений зміст;
це поведінка, що характеризує зобов'язану сторону правовідносин;
зміст обов'язку визначається правовою нормою;
є засобом забезпечення суб'єктивних прав;
може мати як активний (обов'язок), так і пасивний (заборона) характер;
виконується як добровільно, так і примусово;
має обов'язковий характер, оскільки невиконання обов'язку визнається правопорушенням.
Підсумовуючи вищевикладене, можливо надати визначення поняттю юридичний обов'язок, що являє собою передбачену правовою нормою для зобов'язаної сторони та забезпечувана державним примусом міра необхідної поведінки, що забезпечує суб'єктивне право.
Юридичний обов'язок складається з наступних елементів, що характеризують його структуру:
необхідність утриматися від вчинення протиправних дій, що порушують інтереси уповноваженої сторони;
необхідність вчиняти активні дії з метою забезпечення права, що належить уповноваженій стороні;
необхідність добровільного виконання правомірних дій, що забезпечують суб'єктивне право;
необхідність нести відповідальність у випадку невиконання обов'язку чи порушення заборон.
Оскільки суб’єктивні права та юридичні обов’язки є складними та багатоаспектними, проте взаємопов’язаними категоріями, вони можуть бути класифіковані на наступні різновиди:
За галузевою приналежністю суб’єктивні права та юридичні обов’язки поділяються на: конституційні; цивільно-правові; земельні; шлюбно-сімейні; трудові тощо.
2. За походженням та закріпленням суб’єктивні права та юридичні обов’язки поділяються на: міжнародні; законодавчі; договірні.
За приналежністю до суб’єктів суб’єктивні права та юридичні обов’язки поділяються на: ті, що належать або покладаються на громадян; ті, що належать або покладаються на осіб без громадянства; ті, що належать або покладаються на резидентів; ті, що належать або покладаються на посадових осіб тощо.
За характером суб’єктивні права та юридичні обов’язки поділяються на: особисті; політичні; економічні; соціальні.
Центральне місце в системі юридичних обов’язків займають конституційні. Конституцією України закріплено чотири обов’язки: захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону; не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки; сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом; неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей30.
Суб’єктивне право та юридичний обов’язок є юридичними категоріями та мають компенсаторний (взаємний) характер. Це пояснюється наявністю спільних та відмінних ознак. Серед спільних ознак можливо виокремити наступні:
встановлюються на закріплюються нормами права;
охороняються та забезпечуються державою;
пов’язані із суб’єктами правовідносин;
мають взаємний характер;
забезпечують взаємодію між суб’єктами;
мають як активну, так і пасивну форми прояву;
виявляються у поведінці суб’єктів.
Відмінні ознаки суб’єктивного права та юридичного обов’язку можливо охарактеризувати у вигляді таблиці:
Суб’єктивне право |
Юридичний обов’язок |
Є мірою можливої поведінки суб’єктів |
Є мірою необхідної поведінки суб’єктів |
Забезпечують потреби та інтереси суб’єкта |
Забезпечують потреби та інтереси держави та суспільства |
Можуть мати невичерпний характер |
Є чітко визначеними |
Забезпечуються можливістю охорони та захисту з боку держави |
Виконання забезпечується державним примусом |
Встановлюються нормами міжнародного та національного права |
Встановлюються нормами національного права |
Передумови виникнення, зміни та припинення правовідносин |
1. До матеріальних відносять соціальні потреби та інтереси осіб, під впливом яких вони вступають у певні правовідносини.
2. До юридичних - норми права, правосуб’єктність суб’єктів та юридичні факти.
Поєднання зазначених передумов надає змогу впливати на динаміку правовідносин, а саме, при наявності:
норми права, як моделі поведінки суб’єктів;
правосуб’єктності суб’єктів, що передбачають здатність мати права, виконувати обов’язки та нести відповідальність;
юридичного факту, тобто конкретного життєвого випадку, що є підставою для виникнення правовідносин;
певної соціальної потреби у ініціації правовідносин.
В даному випадку поєднуються як юридичні, так і матеріальні передумови виникнення, зміни або припинення правовідносин, що впливає на розуміння сутності змісту правовідносин (фактичний і юридичний).
В юридичній літературі висловлюється думка, що «у процесі реалізації правових відносин юридичний факт з передумови переходить як би в інший стан – отримує якості елемента правовідносин»31. Таким чином, у загальному вигляді роль юридичного факту при русі правовідносин полягає в тому, що він поширює дію норми на конкретні обставини, пов’язує ці обставини і норму.
С. Ф. Кечек’ян вважав, що “необхідною передумовою виникнення, зміни або припинення правовідносин є норми права…Однак, безпосередньою причиною виникнення та припинення правовідносин все ж є юридичні факти”. Хоча одночасно у нього є і такий вислів: “Звести повністю причинні зв’язки до залежності правовідносин від юридичних фактів… означало б віддати данину “юридичному світогляду32”. На думку З. Д. Іванової, причиною виникнення правовідносин є матеріальні умови життя індивіда, а юридичні факти відіграють роль передумов правовідносин33.
Вплив юридичних фактів на правовідносини не можна розглядати як заздалегідь заданий, вважаючи, що правовідносини виникають у завершеному вигляді. У юридичній літературі неодноразово зверталась увага на те, що правовідносини знаходяться у постійному русі, динаміці розвитку. Ця динаміка обумовлюється різними причинами. Головною з них є об’єктивне виникнення протиріч між правовою формою (нормою права) та соціальним змістом правовідносин (фактичними суспільними відносинами), що вирішуються шляхом удосконалення законодавства. Саме цю причину має на увазі В. Ф. Попондопуло, коли говорить, що необхідно завжди мати на увазі дане протиріччя між динамікою суспільних відносин, що вимагає правового регулювання (виникнення нових, зміна існуючих, відмирання деяких застарілих відносин), і стабільністю правової системи суспільства34.
Поняття, ознаки та види юридичних фактів |
Поняття юридичного факту є фундаментальною основою теорії права, і дослідження його змісту актуальне для вироблення загальної теорії юридичних понять та відповідає потребам юридичної практики.
Для цього визначимо головні ознаки, які характеризують юридичний факт. Він:
вміщається в правових приписах;
спричиняє настання встановлених нормою правових наслідків;
спричиняє виникнення, зміну чи припинення правовідносин;
визначає конкретний зміст прав та обов'язків суб'єктів;
передбачається гіпотезою правової норми.
Говорячи про юридичні факти з точки зору їх матеріальної основи, перш за все, необхідно відзначити, що це факти реальної дійсності, які мали місце в минулому або існують у момент розгляду. Ця властивість юридичних фактів визначає їх наступну ознаку: юридичними фактами визнаються такі фактичні обставини, які зачіпають суспільні відносини, впливають на їх розвиток.
У науковій правовій літературі пропонується декілька основних варіантів визначення юридичного факту. Відмінності між ними пов’язані, перш за все з тим, що науковці вкладають різний зміст в одні й ті ж поняття. На думку С. Ф. Кечек’яна, юридичними фактами є “факти чи події, з наявністю яких норми права пов’язують настання певних юридичних наслідків, тобто виникнення, зміну чи припинення правовідносин, прав та обов’язків тих чи інших осіб35”. С. Ф. Кечек’ян конкретизує поняття правових наслідків, до настання яких мають відношення юридичні факти, таким чином: “Не є юридичними фактами такі правомірні дії, які не тягнуть за собою виникнення (зміну чи припинення) правовідносин, хоча б ці дії і обумовлювали інші юридичні наслідки36”. С. С. Алексєєв відносить до юридичних фактів “конкретні життєві обставини, з якими юридична норма пов’язує виникнення, зміну чи припинення правових наслідків (правовідносин)37”.
В свою чергу С. І. Реутов вважає, що під правовими наслідками, які виникають на підставі юридичних фактів, маються на увазі не лише правовідносини (їх рух), але і правоздатність38.
Життєві обставини стають юридичними фактами у результаті їх нормативного опосередкування. При цьому юридичні факти можуть бути описані вичерпно, або у загальному вигляді. Відмінності у нормативному зображенні юридичних фактів дають змогу по-різному такі факти використовувати, і у виваженій системі законодавства таке використання не повинно бути випадковим.
Таким чином, можливо підсумувати, що юридичні факти являють собою конкретні життєві обставини, з настанням яких норма права пов'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти визначають взаємодію правової норми та правовідносин.
Класифікація будь-яких предметів та явищ в юридичній науці є ефективним засобом наукового аналізу фактів, оскільки дозволяє вивчати юридичні факти у статичному вигляді. Класифікація юридичних фактів має принципове значення, що надає змогу уявити юридичні факти як цілісну, узгоджену систему. На думку С. С. Алексєєва всі юридичні факти можливо поділити на юридичні дії та юридичні події в залежності від зв’язку фактів з індивідуальною волею правомірні дії на три основні групи: а) індивідуальні акти; б) юридичні вчинки; в) результативні дії. При цьому під юридичними вчинками він розуміє дії, з якими норми права пов’язують юридичні наслідки через сам факт вольової дії, а під результативними діями – дії, з якими норми права пов’язують правові наслідки через досягнення ними практичного результату, вираженого в об’єктивованій формі. Серед вказаних груп правомірних дій вирішальне значення С.С.Алексєєв безперечно визнає за індивідуальними актами, які він поділяє на державно-правові, адміністративні, процесуальні акти, угоди, акти трудового, сімейного права та інші39.
С.Ф.Кечек’ян при виокремленні відповідних груп юридичних фактів вважає за необхідне встановити, залежать чи не залежать юридичні факти від волі людей, чи представляють вони результат їх свідомої діяльності40.
В юридичній літературі обґрунтовується можливість класифікації юридичних фактів за різноманітними критеріями, що мають комплексний характер та повинні бути враховані при вивчені юридичних фактів як системного цілісного явища:
За правовими наслідками юридичні факти поділяють на:
ті, що визначають виникнення правовідносин (прийняття на роботу);
ті, що змінюють правовідносини (переведення на іншу посаду);