Ґенеза української культури – процес етногенезу на теренах України

Лекція 2.1

Оглавление

КОНЦЕПЦІЇ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. 10

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 15

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ 27

ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ 60

РЕГІОНАЛЬНА ТИПОЛОГІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ 77

1. Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології світової культури 78

2. Основні культурні регіони світу (європейський; далекосхідний; індійський; арабо-мусульманський; тропічно африканський; латиноамериканський) та їх характерні риси. 78

Українська культура як складова та невід’ємна частина світової культури. Періодизація української культури.

Проблема етногенезу українців у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Аналіз міграційної та автохтонної теорій.

Історичні передумови формування українського етносу. Характеристика головних етапів етногенетичного процесу.?

1. Концепції походження української культури.

2. Проблема періодизації історії української культури.

3. Етногенез українського народу. Проблема етногенезу українців у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Міграційна та автохтонна концепції походження східних слов’ян. Етнічний розвиток як просторова експансія (Шахматов О.О.) Ареали прабатьківщини слов’ян (Рибаков Б.Є.). Роль писемних, лінгвістичних, антропологічних та археологічних джерел у формуванні концепцій походження слов’ян. Антропогенетичні аспекти процесу формування української нації. Самобутність соматологічно-психологічного українського етнічного типу.

. Проблема типології української національної культури

На межі XX —XXI ст. минуло 80 років від дати виходу у світ праці німецького культуролога Освальда Шпенглера "Присмерк Європи" (1918 p.). Роздуми вченого про долю людства, зокрема Європи, відразу привернули увагу всього світу, і думки його наприкінці століття виглядають не менш актуальними, ніж на початку. Стосуються вони і майбутнього української культури, незважаючи на те, що вже наприкінці XX ст. нав'язувалися спроби обговорювати тезу про відсутність української культури на основі російськомовної більшості населення на її теренах, зокрема у східних областях, і наявності у складі українського народу великих національних меншин.

Вчення О.Шпенглера про кілька рівноцінних за рівнем досягнутої зрілості культур дає змогу пильніше придивитися до української культури. Існування семи зрілих світових культур — єгипетської, індійської, вавилонської, китайської, греко-римської, західноєвропейської та культури майя — свідчення, за Шпенглером, не єдиного процесу світової історії, а єдності вияву життя у Всесвіті. Він відстоює циклічну теорію, яка повинна подолати механізм одномірних еволюційних схем розвитку. Ідея круговороту, що стверджує циклічність розвитку в розрізнених у просторі та в часі культурних світах, які навіть при одночасному існуванні не пов'язані між собою, зумовлює особливу увагу до їх індивідуальності, винятковості, внутрішньої єдності.

Культура, за Шпенглером, — це певна внутрішня єдність форм мислення, що виділяє епоху і навіть творить її як цілість; єдність стилістики, відображеної у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного і художнього життя. Аналіз цієї стилістичної єдності форм — основний спосіб розгляду Шпенглером історії. Всупереч догматичним, на його думку, принципам наукового пізнання, вчений обґрунтовує пріоритет "ліричного первня", "почуття життя" у підході до історичного цілого як живого організму, що розвивається. Для його характеристики важлива ідея "прасимволу" — ключа до розуміння культури.

Шпенглер виділяє в розвитку культурно-історичного індивіда такі фази: мікросимволічну, ранню культуру, метафізично-релігійну високу культуру іпізню, закостенілу культуру, яка переходить у цивілізацію. Весь цикл триває приблизно тисячоліття. Цивілізація всюди має однакові ознаки. Вона є симптом і вираз відмирання цілого культурного світу як організму, затухання культури, що його оживляла і надихала, повернення культури в "небуття", етнічний хаос, який не породжує більше культурної індивідуальності. Ознаки таких симптомів Шпенглер простежує у "фаустівській" культурі Заходу, виділяючи з-гюміж них передусім надлишок техніки, гіперурбанізацію, війни, підкорення людиною всієї природи. Все це руйнівні фактори цивілізації, що ведуть до загибелі культури.

Постає питання: чи вписується у концепцію О.Шпенглера українська культура? Якщо вона належить до "фаустівської", тобто західноєвропейського культурного світу, то до неї механічно застосовуються характеристики цього типу культури, і, на думку Шпенглера, давно вступила у фазу цивілізації, втрачаючи індивідуальність.

У сучасній науковій та навколонауковій (назвемо її так) літературі обговорюється декілька ідей України, тобто типів української культури, українського менталітету тощо. Зупинимось лише на основних. Так, ще з часів українського романтизму сформувалася ідея України як особливої слов'янської цивілізації (М.Костомаров "Книги буття українського народу'): "І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина... Україна буде неподлег-лою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім". Подібною до цієї є ідея української самобутності в межах християнського світу, культивована також ще в XIX ст. її прихильниками були члени Кирило-Мефодіївського товариства — українські романтики, зокрема, Тарас Шевченко, культивувалася вона й у XX ст. представниками української релігійної філософії — Іваном Огієнком, Василем Липківським, нинішніми прихильниками автокефалії української національної чи помісної церкви, а також дослідниками Берестейської унії.

Достатньо близька за змістом до названих ідея візантизму України, що покликана зберегти самобутність східного християнства перед загрозою латинізації. Ця ідея має глибоке історичне коріння, що сягає часів Київської Русі, періоду утвердження нової релігії. Апогею розвитку вона досягла в часи першого культурно-національного відродження (кінець XVI —перша половина XVII ст.), у період гострого протистояння православ'я і католицизму, підготовки й утвердження Берестейської унії 1596 p., виникнення уніатської церкви. Умови збереження візантійського обряду, зокрема стосовно догмату про походження Святого Духа та обряду Літургії рідною мовою вміщені першими в "Артикулах про з'единения з Римською церквою". Прихильником і палким захисником цієї ідеї були Петро Могила, Андрій Шептицький, а також Гавриїл Костельник. Митрополит Андрій Шептицький такими переконаннями заслужив немилість не лише католицької польської ієрархії, а й Святого Престолу. Прямо звинувачений прихильниками латинізації греко-католицької церкви у симпатіях до православ'я, обороняючи в дусі згаданих "Артикулів..." питомий для української церкви східний обряд і чистоту Літургії, Гавриїл Костельник стверджує, що "те, котре правдиво католицьке, повинно випливати не тільки з західної церковної традиції, але й зі східної". Уніатська церква, на його думку, покликана "заступати, продовжити й розвивати традицію", яку залишив давній християнський Схід, "ще той зщэред часів роздору". Нині подібну ідею відстоює православна ортодоксія, частково й представники української автокефальної церкви, Українська православна церква Київського патріархату.

Побутувала в українській культурі також оригінальна ідея України як необхідного елемента католицького світу — її активно проповідував Йосиф Сліпий. Нині ця ідея має прихильників серед дослідників, котрі шукають і знаходять коріння українського християнства не у Візантійській імперії, а в Римі, оскільки існують свідчення, що Володимир Великий хрестився у Корсуні й привіз до Києва мощі Папи Климента. Найвагомішим аргументом на користь такої ідеї слугує факт, що християнство прийшло і вкоренилося у Київській Русі в X ст., тобто ще до офіційного розколу і оформлення його двох центрів.

Не менш поширена серед дослідників ідея України як межі між Сходом і Заходом, між ірраціональним, емоційним, романтичним степом і раціональним, врівноваженим Заходом, тобто Європою. Цю думку особливо яскраво обґрунтовує в 50-х роках Микола Шлемкевич у праці "Галичанство", простежуючи історію України від найдавніших часів до середини XX ст. Зіставлення українського політичного ідеаліста зі Сходу з українцем — політичним реалістом Заходу — приводить автора "Галичанства" до висновку про неминучість формування нового психологічного типу справжнього українця-соборника. Ідею України — межі між Сходом і Заходом переконливо пропагує відомий історик Ярослав Дашкевич. Якщо у його працях ідея особливо виразна, то Микола Шлемкевич може бути віднесений одночасно до прихильників ідеї -української специфіки, вираженої в поєднанні східних і західних характеристик, або у коливанні між Сходом і Заходом. Ця ідея особливо яскраво обговорювалась в літературі з нагоди святкування 400-літнього ювілею Берестейської унії, а деякі дослідники піднесли її до ідеї месіанства України в поєднанні Сходу та Заходу, очевидно, не лише стосовно християнських церков, хоча насамперед у такому розумінні. Подібну ідею української специфіки, вираженої в поєднанні східних і західних характеристик, сповідував і Михайло Грушевський. Учений наголошував, що дві частини України у_ своєму житті йшли різними шляхами під натиском чужих політичних систем, економічних ситуацій, під впливами сусідніх культур. Проте у могутньому національному леті завжди співпрацювали два українські крила — східне і західне. Залежно від обставин, писав Михайло Грушевський, "то одне крило працювало сильніше, то друге, і відповідно змінявся курс то на Захід, то на Схід... Так було і так буде, бо мусить бути — бо того вимагає повнота і доцільність нашого національного життя".

Не менш популярною у XX ст. була і залишається донині ідея винятковості України у світовій історії та культурі. Започаткована українськими романтиками як ідея винятковості України в християнському і слов'янському світі, нині вона розробляється істориками давньої України, зокрема Оленою Апанович. Найвиразніше ця ідея оформилася в українському радикальному націоналізмі Дмитра Донцова й Миколи Міхновського, підтримували її Вячеслав Липинський, Юрій Липа та ін. Ідею винятковості України культивують їхні прихильники, а також своєрідні "фантасти", котрі виводять українців від біблійних оріїв, а Ісуса Христа — з Галичини, Христофора Колумба — з Коломиї тощо або шукають ще давніші, глибші корені (Юрій Канигін "Шлях аріїв").

Нарешті, ще одна ідея — ідея України як Заходу, тобто Украї-ни-Європи. Особливо полюбляють її сучасні політики й ідеологи, вишукуючи риси подібності українського та західного менталітету, спільності культур. Спрацьовує тут ще й образ Сходу як Росії, що уособлює все ненависне, темне, відстале, особливо протилежне Україні, що зазначав ще Микола Костомаров у відомій статті "Дві руські народності". Європа асоціюється у прихильників такої ідеї з прогресом, культурою, свободою, раціональністю, добробутом — усім світлим і добрим, чого нам так не вистачає. Освальд Шпенглер, як відомо, вважав навпаки: Європа доживає епоху занепаду, стадію цивілізації, котра означає відчуження людини, крах духовності, нівеляцію особистості, розрив людини з природою — своїм середовищем. Сучасні ясновидці пророкують майбутнє за Східною культурою, котра традиційно сповідує гармонію людини з навколишнім світом, плекає духовність, остерігаючись втручання цивілізації у культуру духу. Згідно з нинішніми культурологічними теоріями Захід асоціюється з раціоналізмом, ризиком, енергією, активністю, ініціативою та сміливістю. Чи превалюють у нашій ментальності такі риси? Відповідь пошукаємо у авторитетів.

Дмитро Чижевський, як відомо, приписував українцям "філософію серця", емоційність, чуйність, вразливість, сентименталізм. Наголосимо: українцям взагалі — безвідносно до сходу чи заходу. Традиційно західними орієнтаціями і впливами гордилися галичани у зв'язку з близьким сусідством із Європою. Так, Михайло Грушевський зазначав: "Мені здається, що історична доля Галичини віками впливала на пониження в тутешній українській людности елементів ініціативи, сміливости, активности і заступила їх прикметами пасивної відірваности, пасивного завзяття, упер-тости... Все енергійніше, сміливіше, багате ініціативою тягнуло з Галичини на полуднє і схід, між те довільніше, рухливіше, гарячіше життє. На місці лишилося пасивніше, важче, органічно не здатне до риску, боротьби". Подібно висловлювався і Микола Шлемкевич: "Усе відважніше, готове до ризика, більш фантазійне, легше до руху, більш емоціональне — кидає західні землі і продирається на схід, у степ, де небезпечно жити від татарських наскоків, зате вільніше жити здалека від польської панщини...Отже, все спокійніше, більш слухняне до закону, менш ризикантське, сказати б, — реалістичніше, — сиділо далі на своїй землі, хоч в чужій неволі".

Обидва авторитети схильні вбачати у галичанстві традиціоналізм і консерватизм, не відмовляючи, однак, у раціональності. Що ж переважає? Микола Шлемкевич ще додає: "Ми, галичани, це не плем'я геніїв і героїв, а плем'я організованої пересічі. І в цьому наша сила. Наша роль служебна, і наше завдання помагати при раціональногу оформленні ідей і починів багатої й обильнішої ними Східної України, Києва. І хочемо чи ні — так бувало досі". Додамо: так є і нині, мабуть, буде ще і в майбутньому. Ми приречені об'єднатися і творити самобутню українську культуру.

Такі численні думки стосовно типу української культури лише вирізняють її самобутність. У світлі новітніх досліджень головні галузі культури становлять наука, економіка і мистецтво. Держава та релігія внаслідок своїх претензій на владу й універсальність, а також юридичної оформленості їх статусу в законодавчих документах "не можуть вважатися спонтанними культурними утвореннями". Цитований автор Петер Козловскі свідомо звужує загальне поняття культури, що охоплює всі види ЛЮАСЬКО'І діяльності, до сфери науки, економіки й мистецтва, оскільки саме ці фактори тепер визначають і культуру епохи, і культуру суспільства.

На противагу концепції О.Шпенглера сьогодні активно обговорюється інша типологія культури — модерна та постмодерна. У всіх основних галузях культури — в науці, економіці й мистецтві — можна простежити співвідносність антропоморфізму і техноморфізму. Культура модерну в основоположних принципах техномофна. Це випливає навіть із концепції О.Шпенглера про цивілізацію як царство техніки. Моделі технічного і неорганічного світу така культура переносить на процес саморозуміння людини, на її стосунки зі світом та іншими людьми.

Потстмодерна культура антропоморфна. Визначення, які людина дає власному досвіду, і визначення органічного, живого світу використовуються у постмодерній культурі стосовно форм культури в науці, мцстецтві й економіці. Визнається перевага принципу антропоморфізму, самопізнання людини й пізнання духу над принципами і моделями технічного та неорганічного світу.

На наш погляд, саме з таких міркувань сучасні ясновидці й культурологи пророкують майбутнє за східною культурою,. адже її характеристики більше відповідають антропоморфності культури постмодерну.

Щодо української культури, то внаслідок традиційного переважання у ній антропоморфного елемента, а також елемента релігійного та метафізичного, вона має майбутнє. Нині мислення знову відновлює в своїх правах релігійну форму знання і метафізику (по-українськи — "філософію серця"), а різні форми духовного первня — церковні, гностичні й містичні — привертають особливий інтерес. У сучасній науці визнаються численні методи, і тлумачення законів доповнюється розумінням проявів духу.

За тендерними схемами українська культура становить феміністичний тип культури, що орієнтує її на зближення зі східним типом.

Українське суспільство і його культура переживають непрості часи, вимальовуючи у своїй історії чергову криву соціальних наслідків "ліберальної". революції 1991 р. Хаос і невизначеність, навіть криза є наслідком довголітнього ігнорування об'єктивних законів суспільного та культурного розвитку. Завдання духовного відродження України вбачається у подоланні тоталітарного мислення в суспільній свідомості, у граничній мобілізації всіх рятівних засобів і резервів всередині України та за її межами, необхідності захисту справжніх цінностей національної культури в опорі на багатовікові духовно-моральні принципи, зібрання і відновлення всіх істинних цінностей, створених українським народом за його багатовікову історію.

Однак відрадно констатувати, що більшість громадян України — мільйони людей, які вийшли на майдан міст і сіл, вистояли 17 довгих холодних днів та ночей на Майдані Незалежності в Києві у період "помаранчевої революції", добре розуміють значення матеріальних і духовних цінностей у формуванні людини та її суспільного середовища.

Уроки "помаранчевої революції" засвідчили, що наш народ не позбувся

http://readbookz.com/book/210/7998.html