10.4 Міжнаціональні конфлікти

— це конфлікти між державами, окремими етносами, етнічними групами з приводу захисту прав своїх співвітчизників, приєднання їх до "історичної території", здобуття етнічною групою адміністративно-територіальної автономії або незалежності, розподілу влади, престижу і матеріальних ресурсів.

Причини

• економічні ( Нерівномірність розвитку капіталізму породжує нерівномірний розподіл матеріальних ресурсів: більшість ресурсів привласнюється центральною етнічною групою, а периферійні етноси змушені задовольнятися тим, що їм залишили.) Концепція внутрішнього колоніалізму (Томас Нейрн)

• етнокультурні чинники(не готовність сприймати іншу культуру, традиції, міфи,) Етніцистська концепція (Ентоні Сміт, Бенедикт Андер-сен).

• поєднує риси перших двох з наголошенням зв'язку процесу політизації етнічності та появи міжнаціональних конфліктів із процесом модернізації.( Модернізація змушує етнос вступати у конкуренцію з сусідами з приводу обмежених ресурсів, стимулює почуття загрози і відносних втрат, які (почуття) посилено "обговорюються" в засобах масової інформації) Неоетніцистська концепція (Джордж Ротшильд, Ральф Премдас).

11.1 Зміст і фун.ції економічної політики,її основні тип

Економі́чна полі́тика — система заходів, здійснюваних державою та її владними структурами або іншими особами, спрямованих на регулювання економічних процесів. Економічна політика включає постановку тих або інших цілей і визначення шляхів та методів їх досягнення.

Економічна політика поділяється на дві галузі: конституючу економічну політику та регулюючу економічну політику.

Сутність конституючої економічної політики: становлення та закріплення на тривалий час типових умов господарювання.

Сутність регулюючої економічної політики: поточне регулювання господарських процесів в межах існуючих типових умов господарювання.

Велику роль у формуванні економічної політики відіграє економічна теорія.

Економічна політика повинна базуватися на певних принципах:

принцип науковості, який передбачає, що ця політика повинна враховувати вимоги об'єктивних економічних законів

принцип комплексності, який передбачає здійснення заходів у взаємозв'язку між собою

принцип збалансованості, який полягає в оптимізації співвідношення цілей та засобів їх досягнення

принцип конкретно-історичного підходу, адже економічна політика не може бути єдиною як для всіх народів, так і для окремих етапів розвитку суспільства принцип альтернативності, який передбачає врахування різних варіантів розвитку.

11.2 Механізм політичного регулювання економ.Процесів у сучасні укр.

Важливе значення для формування майбутньої моделі економіки України має активна та цілеспрямована структурна політика. Глибокі диспропорції народногосподарської структури, які склалися в СРСР протягом тривалого періоду, справили значний вплив на українську економіку. У міру зміцнення координуючих функцій ринкових механізмів, існуючі нині диспропорції галузевої та територіальної структури, не само ліквідовуються. Деякий час їх руйнівний характер може навіть посилюватися. Ця тенденція спричиняється такими чинниками:

> існуючою нині нерівномірністю технологічних рівнів виробництва:

> недостатньою готовністю української економіки до відкритості, що вимагає від кожного окремого підприємства повніше враховувати тенденції світового господарства як щодо рівня цін, так і щодо структури витрат;

Ці проблеми, які породжуються диспропорціями в економіці, висувають на передній план проведення державою активної структурної політики.

Основне завдання структурної перебудови економіки України полягає у формуванні сучасної, ефективної, раціональної, екологічно безпечної структури економіки та створенні конкурентноздатного вітчизняного виробництва на основі реалізації абсолютних та відносних переваг країни (рис. 7.6). Для цього необхідними є:

o модернізація виробництва, його технічне та технологічне оновлення;

o зниження ресурсомісткості (фондо-, матеріало-, енергомісткості) виробництва;

o зміна співвідношення між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання на користь останнього;

o створення умов для інвестування;

o посилення технологічної цілісності підприємств та галузей, забезпечення замкненого циклу виробництва.

Оптимальний розвиток структури економіки України потребує системного підходу, що включає певні напрями вдосконалення структурної перебудови.

1. Формування ефективної галузевої структури економіки передбачає:

o усунення гіпертрофованих диспропорцій між реальним та фінансовим секторами економіки, а також всередині кожного з них;

o переважний розвиток галузей, що задовольняють потреби людей;

o широкий розвиток сфери послуг;

o створення та розвиток наукомістких та високотехнологічних галузей і виробництв;

o розвиток переробних галузей економіки на новій технічній та технологічній базі;

o конверсія військового виробництва;

o розвиток експортних та імпортозамінних виробництв;

o розвиток пріоритетних (ключових) галузей національної економіки.

2. Оптимізація територіальної структури економіки передбачає:

o забезпечення комплексного і пропорційного розвитку всіх районів та регіонів країни на основі раціонального використання конкретних умов, наявних ресурсів (трудових, земельних, водних, енергетичних тощо);

o усунення диспропорцій у розвитку окремих територій, забезпечення вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку;

o гармонізація загальнодержавних та регіональних інтересів.

3. Зовнішньоекономічна структура економіки потребує:

o збільшення експортного потенціалу країни;

o зменшення в експорті частки сировини та матеріалів і збільшення частки продукції переробних галузей;

o збільшення в імпорті частки прогресивного обладнання та машин і зменшення продуктів харчування і продукції, що може вироблятися на вітчизняних підприємствах.

4. Соціальна структура економіки потребує:

o подальших змін у системі власності (роздержавлення, приватизація, вдосконалення функціонування державного сектора, розвиток малого і середнього бізнесу) та формування ефективного власника;

o регулювання доходів населення, створення ефективного мотиваційного механізму високопродуктивної праці, усунення великої диференціації доходів та соціальний захист вразливих верств населення.

Заходи держави щодо структурного реформування економіки передбачають:

o вдосконалення нормативно-правового забезпечення структурної перебудови;

o створення сприятливих умов для реалізації" конкурентних переваг, формування реального національного капіталу;

o виділення пріоритетних галузей і виробництв, їх державна підтримка;

o макроекономічна стабілізація, стимулювання прогресивних структурних зрушень в економіці;

o ефективна державна інвестиційна та інноваційна політика;

o розробка макроекономічних прогнозів щодо формування сучасної структури економіки;

o розробка загальнонаціональних та галузевих програм структурних перетворень;

o раціональне залучення іноземного капіталу, здатного забезпечити реформування структури економіки;

o інформатизація суспільства, оволодіння сучасними інформаційними технологіями.

Конкурентні переваги - наявність специфічних ресурсів, використання яких за відповідних умов забезпечує додатковий ефект завдяки нижчим витратам на одиницю продукції.

Конкурентні переваги України:

o кваліфіковані трудові ресурси;

o значні запаси чорнозему, вигідно розташовані сільськогосподарські угіддя та сприятливі природнокліматичні умови;

o значні вільні виробничі площі, використання яких дає можливість нарощувати виробництво з відносно невеликими витратами;

o вигідне географічне положення та транспортна інфраструктура;

o значний науково-технологічний потенціал (наукові школи, унікальні сучасні технології виробництва).

Метод ключових галузей - визначення галузей із сильними зворотними зв'язками, здатних викликати відповідну ланцюгову реакцію економічного розвитку, обумовити позитивні зрушення в економіці і забезпечити реалізацію цілей економічної політики держави.

Використовуючи конкурентні переваги України, можна виділити певні групи пріоритетів структурної політики.

І група - наукомісткі та технологічні галузі (ракетно-космічна техніка, літако- та моторобудування, електрозварювання, порошкова металургія, біотехнологія, мікроелектроніка, робототехніка, машинобудування, окремі виробництва ВПК);

ІІ група - галузі та підгалузі агропромислового комплексу (зокрема переробні), що мають унікальні природні основи, традиції виробництва та експорту різноманітних продуктів харчування (харчова, борошномельно-круп'яна, кондитерська, овочево-консервна, комбікормова, галузі легкої промисловості, які спеціалізуються на первинній переробці сільськогосподарської сировини тощо);

ІІІ група - транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання міжнародних послуг у галузі транспорту, зв'язку, телекомунікацій;

IV група - рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекси Карпат, Причорномор'я, Приазов'я, інших регіонів країни;

V група - види діяльності, пов'язані з забезпеченням здоров'я людини, охороною довкілля тощо.

Головна мета структурної політики - це формування збалансованого соціально-орієнтованого вітчизняного господарського комплексу на базі раціональної багатовекторної його структурної перебудови: галузевих, регіональних та інституціональних зрушень. Зміни ж, які вносились у цей час у зазначений процес, були частковими, некомплектними та не докорінними. Тому важливо серйозно переосмислити рівень і тенденції структурних зрушень в економіці через призму посилення конструктивності структурної політики в Україні.

11.3 Зміст і сутність соціальної політики

Суть соціальної політики — за-доволення потреб людини, поліпшення її добробуту. Соціальні інтереси класів, соціальних груп, їх урахування при здійсненні політики. Політика стосовно пенсіонерів, ветеранів війни й праці, жінок. Молодіжна політика. Соціальна політика і студентство. Проблеми соціальної рівності та соціальної справедливості у суспільстві.

Соціальна політика — це діяльність владних структур, інших суб’єктів соціально-політичного життя, що знаходить свій вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, у здійсненні заходів для задоволення матеріальних і духовних потреб його членів та в регулюванні процесів соціальної диференціації суспільства. Основною метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги, стабільності, цілісності й динамізму.

Соціальне життя — це насамперед діяльність людей, що входять у соціальні спільності (класи, соціальні верстви та групи тощо). Становище й роль соціальних спільностей суттєво різняться між собою, а їх сукупність становить соціальну структуру суспільства, тобто сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих соціальних спільностей і відносин між ними.

Об'єктом соціальної політики є суспільні, зокрема соціальні, відносини, процеси життєдіяльності соціуму, що безпосередньо чи опосередковано впливають на формування соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів, освоєння і творення соціальних цінностей.

Мета соціальної політики полягає у створенні умов для формування, розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття, самореалізації творчого соціального потенціалу людини, особистості, її сутнісних сил, а також для задоволення людиною соціальних потреб та інтересів, освоєння соціальних цінностей, підтримання в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності, самовідтворюваного, самодостатнього рівня соціодинаміки, соціального прогресу.

завдання соціальної політики — забезпечити чітке функціонування системи соціально-політичних інститутів, які є суб'єктами соціальної політики, здійснення координації, узгоджувальної діяльності елементів системи, усвідомленої спрямованості їх зусиль, формування оптимального співвідношення й підтримання необхідних пропорцій між цими елементами, приведення до стрункої системи різноманітних дій усіх її учасників, спрямування різних форм, методів і засобів соціальної політики на досягнення очікуваних результатів, насамперед на досягнення адекватності цілеспрямованої діяльності суб'єктів соціальної політики, пов'язаної з освоєнням і творенням соціального буття, розвитком соціальної сфери, вимогами об'єктивних закономірностей суспільного прогресу, сучасною логікою розвитку цивілізації.

12.1 поняття, сутність і тенденції роз.світового політичного процесу

світовий політичний процес” означає сукупність дій і взаємовідносин суб’єктів світового суспільства по реалізації своїх і загальних інтересів. В політичній практиці і публіцистиці це поняття звичайно є синонімом поняття “міжнародна політика”, “міжнародні відносини”, “світова політика”, бо міжнародна політика включає політичний процес, а останнє – втілення і вираження міжнародної /світової/ політики.

Специфіка міжнародної політики і політичного процесу розкривається через аналіз їх структурних елементів, в першу чергу, суб’єктів.

Основним суб’єктом світового суспільства, світового політичного процесу /і міжнародного права/ є держава. Його політика визначає характер міжнародних відносин, безпосередньо впливає на сутність свободи і рівнів добробуту громадян, на людське життя. Саме за допомогою держави народи і нації організовано представляють свої інтереси на світовій арені. При цьому структура світового політичного процесу скл з чотирьох основних типів суб”єктів міжнародного життя:

- національних держав.

- „супернаціональних організацій”, тобто організацій регіонального, міжрегіонального і міждержавного наднаціонального характеру (Ліга Арабських країн, Європейська економічна Співдружність).

- міжнародних урядових організацій та їх органів (ООН, Європарламент).

- недержавних суспільно-політичних і громадських організацій та об”єднань, тобто будь-яких міжнародних організацій, запроваджених не на основі міждержавних угод, а на суто громадських засадах.

Цілі світового політичного процесу:

1. участь у міжнародному поділі праці і пов”язаному з ним обміну товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними здобутками, духовними цінностями, взаємне культурне збагачення.

2. забезпечення міжнародного миру.

3. спільний захист прав людини.

4. спільне розв”язання глобальних проблем сучасного світу.

Визначальною метою світового політичного процесу є боротьба за збереження цивілізації, забезпечення головної людської потреби – права на життя, що стало загальнолюдським заданням.