ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА.предмет, об*єкт

Політологія - наука про політику, закономірності виникнення політичних явищ (інститутів, відносин, процесів), про способи і форми їх функціонування, про методи управління політичними процесами, про державу, політичну свідомість і т.д.

2.1. Виникнення і предмет політології. Історично першою формою осмислення політики було її релігійно-міфологічне трактування.

З середини 1 тисячоліття до н.е. до світу політичного глибоку цікавість виявляли видатні мислителі минулого. В первинній філософсько-етичній формі фрагменти знань про політику зустрічаються в працях мислителів старовини: Заратустри, Конфуція, Платона, Арістотеля, Цицерона і їх сучасників.

В Середньовіччі, в епоху Відродження політичні знання розвиваються головним чином в рамках філософських знань. І лише в Новий час відбувається становлення політології як самостійної суспільної науки. В ХVI в. Н.Макіавеллі виділив політичні дослідження як самостійний науковий напрям, поставив в центр аналізу проблеми держави і влади. Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.Монтеськ’є, Ж.Ж.Руссо, Гегель звільнили політичну науку від релігійно-етичної форми, озброїли її такими концептуальними установками, як теорії природного права., суспільного договору, народного суверенітету, розподілу влади, громадянського суспільства і правової держави.

Проте власний предмет політичної науки виділився тільки після того, як під впливом французької і американської революцій змінився вигляд західного суспільства. Як самостійна дисципліна вона сформувалася завдяки роботам Конта і Сен-Симона (Франція). Інший француз Алексис де Токвіль опублікував книгу «Демократія в Америці» в 1835-1840 рр. Вона вважається класикою політичної думки. В 1871 р. в Парижі був заснований Інститут політичних досліджень. Школа політичної науки заснована в 1880 р. при Колумбійському університеті в Нью-Йорку, в 1903 р. була заснована Американська асоціація політичних наук.

В 1948 р. під егідою ЮНЕСКО в Парижі був проведений міжнародний колоквіум, який прийняв документ про зміст політичної науки. Вирішено термін «політична наука» вживати в однині, складовими частинами якої визнати: 1) політичну теорію; 2) політичні інститути;

3) партії, групи, громадську думку; 4) міжнародні відносини. В 1949 р. під егідою ЮНЕСКО була створена Міжнародна асоціація політичної науки, яка продовжує свою плідну діяльність і сьогодні.

В Україні в 80-е роки ХУП в. в Академії єзуїтів читався курс «Політичні і комерційні знання». Лекційні курси «Політичне право і право націй», «Політичні знання і австрійське законодавство» в різний час читалися у Львівському університеті.

В радянський період розвитку України політичні проблеми розглядалися такими науковими дисциплінами як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави і права та ін., але вивчення їх мало догматичний, однобокий характер. Політологія, як новий учбовий курс почнуть викладати у вузах України тільки після розпаду СРСР.

Політологія - спеціальна суспільна наука про політику, про закономірності, шляхи, форми і методи виникнення, організації, функціонування і розвитку політичних відносин і процесів, здійснення політичної влади.

Об'єкт політології - політична сфера суспільства, процеси та явища, що відбуваються в ній.

Предмет політичної науки, на думку більшості дослідників - закономірності формування політичної влади.

Отже, політичну науку можна визначити, як науку про устрій, розподіл і здійснення влади в політичному співтоваристві, здійснюваних в процесі взаємодії інститутів публічної влади, суспільства і індивіда.

Політологію можна умовно розмежувати на теоретичну (фундаментальну) і прикладну (практичну). Теоретичне дослідження ставить основною задачею пізнання і осмислення політичного життя. Прикладна політологія може бути представлена як сукупність теоретичних моделей, методів і процедур дослідження, а також політологічних технологій і програм, орієнтованих на практичне застосування, досягнення реального політичного ефекту.

2. закономірності базові поняття та категорії політології

Політологія як самостійна сфера політичних знань має систему наукових понять та категорій. Своєрідність політології як науки полягає в тому, що ключовим питанням та основною її категорією є політична влада. Всі соціальні явища та процеси політологія розглядає крізь призму політичної влади. Політика існує там, де існує боротьба за владу, за її досягнення, застосування та утримання. Без влади не може бути політики, бо саме влада виступає засобом її реалізації.

Отже, до понять та категорій загальної теорії політики та політичних систем належать: політика, політична влада(здатність однієї люд. або групи осіб контролювати поведінку громадян і суспільства, виходячи із загальнонаціональних чи загальнодержавних завдань.), суб'єкти політики(соціумів та їх організацій, здатних до політичної діял-ті і створених з цією метою), політичні відносини(практичні відносини, взаємозв'язки соціальних суб'єктів , у яких виражаються їхні інтереси та здійснюється політична діяльність), політична система суспільства(це система політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному суспільстві.), політичні норми(це правила поведінки, що регулюють відносини між соц-ми групами, націями), політичні інститути, держава(), політична партія, суспільне об'єднання, суспільний рух, політична ідеологія, політична культура.

Основними поняттями, що розкривають динамічний аспект політичної дійсності, є: політична діяльність, політична дія, політичне рішення, політичний процес, політичний конфлікт, політична соціалізація, політична поведінка, політична участь. Крім того, в політології широко використовуються поняття та категорії суміжних з нею наукових дисциплін.

Політологія як наука має систему закономірностей, які характеризують найбільш істотні та сталі тенденції розвитку та використання політичної влади. У політологічній літературі виділяють три групи закономірностей, в залежності від сфери їх прояву:

Політико-економічні закономірності, які відбивають співвідношення між економічним базисом суспільства та політичною владою як елементом надбудови. Найважливіші закономірності цієї групи були сформульовані К. Марксом та Ф. Енгельсом. З погляду марксизму, політична влада є лише породженням економічної влади. І політика, і вся система політичної, державної влади зумовлені об'єктивною закономірністю, розвитком економічних процесів. Економічні інтереси є соціальною причиною політичних дій. Разом з тим політична влада має відносну самостійність, яка відкриває чималі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не повинна породжувати культ політичної влади, ілюзій стосовно її реальних можливостей, бо намагання за допомогою адміністративного примусу "обійти" економічні закони не сприяють досягненню поставленої мети.

Політико-соціальні закономірності, які характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи, з власною внутрішньою логікою та структурою. Тут основною закономірністю є зміцнення стабільності політичної влади, причому в різних системах ця закономірність реалізується по-різному. Так, авторитарна система для зміцнення стабільності об'єктивно потребує максимальної концентрації влади, застосування насильства в усіх сферах суспільного життя. Демократична система передбачає розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, опору на принципи зацікавленості, згоди та консенсусу.

Політико-психологічні закономірності, що відбивають комплекс існуючих зв'язків та відносин між особистістю та владою. Найбільший інтерес з даної групи становлять закономірності, пов'язані з досягненням влади політичним лідером, вперше сформульовані ще Н. Макіавеллі.

У політологічній літературі існують і інші підходи до визначення закономірностей політології як науки та навчальної дисципліни. Так, слід виділити закони структури, функціонування та розвитку.

Закони структури визначають способи організації політичних систем, їх внутрішню визначеність та взаємообумовленість.

Закони функціонування - це істотні, необхідні зв'язки між політичними суб'єктами в процесі їх часових змін.

Закони розвитку - це закони переходу від одного порядку взаємовідносин у системі до іншого, від одного стану структури до іншого.

Г. Т. Тавадов у систему законів (закономірностей) політології включає:

а) закономірності виникнення та розвитку політичних інтересів, їх взаємодію та взаємообумовленість з економічними та іншими сферами життєдіяльності суспільства;

б) закономірності становлення, функціонування та розвиток політичної влади;

в) закономірності виникнення, функціонування та розвитку політичних відносин, процесів, явищ, подій;

г) закономірності взаємовідносин особистості і влади.

7.1 Об’єктивні умови формування і функціонування політичних партій та громадсько-політичних об’єднань

Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

Організаційна оформленість: стійкі внутрішньопартійні відносини і наявність розгалуженої структури на загальнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних відділень).

Відкрита налаштованість на владу. Ця ознака відрізняє партії не тільки від суспільних рухів, але й від груп тиску. Останні часом володіють реальною владою, але не афішують цього, віддаючи перевагу озвученню своїх інтересів через партійних лідерів.

Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх доктрин.

Ідеологічність партійних доктрин. Правда, у сучасній практиці поширений феномен електоральних партій, в яких ідеологія виступає на задній план, а головними функціями стає висування кандидатів: мобілізація виборців на підтримку кандидата. На думку відомого французького політолога М.Дюверше, такими є демократична і республіканська партії.

Наявність програмної мети - певного проекту розвитку суспільства. Програма відображає інтереси окремої соціальної групи або претендує на вираження інтересів більш широких мас.

"одноденны" партій, характерні для країн, які здійснюють перехід до демократії.

Найбільш поширеними є такі підходи до сутності та розуміння партій:

Класовий. Становлення партій пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. Сьогодні класовий підхід зустрічає все більше критики, що пов'язано з розмиванням самих класів;

Ідеологічний. Становлення партій пов'язується з виділенням груп, основних не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Б.Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж політичну доктрину.

Інституціональний. Партія розуміється як організація, діюча в системі держави (М.Дюверже).

Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов'язується з метою завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує у сучасній політології.

Посиленню ролі партій у політичному процесі в XIX-XX ст. сприяло декілька причин:

формування елементів демократизму у сфері суспільного управління, тільки система, що допускає різні думки (ідеологічний плюралізм), могла стати основою для політичних партій;

усвідомлення великими соціальними групами (буржуазія, пролетаріат, селянство, інтелігенція, жителі колоній, нації тощо) спільності своїх внутрішніх інтересів і бажання їх реалізувати;

розширення виборчих прав громадян, оформлення політичного плюралізму, а також необхідність проведення виборчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів.

Взагалі фактори сприяли тому, що партії, набувши абсолютно нових рис (ввівши управлінський апарат, місцеві організації, інститут фіксованого членства, статут і програми), перетворилися з другорядних допоміжних організацій в один із значущих елементів політичних відносин. Вони займають центральне місце в організації виборчих кампаній, в мобілізації електорату на підтримку конкретних лідерів і програм.

Партії можуть виникнути:

з електоральних структур: асоціацій з реєстрації виборців (Ліберальна і Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку конкурентних кандидатів (Республіканська і Демократична партії США);

з парламентських фракцій;

з ініціативи суспільних організацій: профспілок, екологічних, молодіжних рухів тощо; У створенні власних партій бувають зацікавлені й інші організовані корпоративні групи інтересів - союзи підприємств, аграрні об'єднання, релігійні етнічні общини.

способи формування партій. Залежно від того, як ініціюється створення партії, виділяють:

шлях "зверху" - це коли члени партії рекрутуються з парламентських груп або партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії;

шлях "знизу" - суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи іншу доктрину або лідера;

комбінований шлях, який поєднує риси двох перших способів.

Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях:

• активізація і інтеграція великих суспільних верств;

• артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;

• політична соціалізація і формування суспільної думки;

• розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;

• рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних партій, а президенти і прем'єр міністри, як правило, очолюють правлячі партії;

• мобілізація виборців на виборах;

• участь у боротьбі за державну владу через вибори;

• здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади;

• рекрутування нових членів партії.

У найбільш загальному вигляді до прав партій відносять:

право висувати кандидатів на виборні посади;

право на критику уряду;

право вільно поширювати інформацію про свою діяльність;

право на свободу внутрішньопартійного життя;

право на державні дотації і компенсації у період виборчих кампаній;

право на володіння майном.

Найбільш загальними обов'язками партій є:

обов'язок визнавати легальність існуючого ладу;

обов'язок дотримуватись правил, що регламентують діяльність партій.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;

бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.

Причини активності зумовлені такими обставинами:

• наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя;

• загрозою війни з застосуванням зброї масового знищення;

• дедалі більшим руйнуванням життєвого середовища людини - виникненням екологічної катастрофи;

• реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий рівень людей;

• актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя;

• зростаючим культурним рівнем широких верств населення;

• стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування людей та сприяють їхньому об'єднанню.

Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об'єднання. Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Членам організації визначено різні ролі, що їх вони повинні виконувати, аби сприяти успішному виконанню цілей усієї організації. В такий спосіб обмежується довільний характер поведінки людини. Коли виникає потреба, організація може вимагати підпорядкування власних інтересів громадським; здійснення діяльності, в доцільності якої окремий член організації не зовсім упевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій, властивих організації (це, зокрема, можуть бути загальноприйняті зразки поведінки).

Відзначають, що громадські об'єднання виникають здебільшого знизу, але іноді й за ініціативою згори, створюються для реалізації різних потреб і суспільних інтересів та діють в інтересах своїх членів. Громадські організації та рухи - це спільна життєдіяльність людей, що передбачає їхню взаємну залежність і потребу одне в одному та забезпечує збереження й розвиток соціального організму. Це перебування людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де здійснюються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами й цінностями.

Громадські об'єднання найчастіше реалізують себе у вигляді формальних і неформальних громадських організацій і громадських рухів. Формальні громадські організації відзначаються своєю масовістю. Вони створюються для реалізації довгострокових цілей як за ініціативою громадян, так і державних органів. Їм притаманні такі риси: чітка структура; свій статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний адміністративний апарат.

На базі формальних громадських організацій часто виникають неформальні. Неформальні громадські організації можуть бути як масовими, так і локальними. Іноді їх важко відрізнити від господарських об'єднань, кооперативів, хоча всім їм властиве соціальне спрямування, а також відсутність офіційної реєстрації та чіткої програми; незалежність від офіційних державних органів; діяльність на принципах самоврядування; нетипові програми й нетипова діяльність. До неформальних організацій можна віднести, наприклад, різні аматорські об'єднання, клуби авторської та аматорської пісні, молодіжні організації, групи оздоровчо-духовних систем.

Громадські організації та рухи мають різноманітні функції, їх можна поділити на дві групи: функції, що їх громадські організації та рухи виконують відносно системи влади в державі; функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів. У першій групі можна виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно взаємопов'язані. Діяльність громадських організацій та рухів утримує сучасні демократичні держави від надмірної централізації, відіграє вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна організація життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур. Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний процес перебуває у стадії формування і коли існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого ставлення до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури можливостей своїм членам вирішувати особисті проблеми.

Топологія громадськіч організацій та рухів можна поділити на традиційні та нові. До традиційних громадських організацій і рухів відносять: профспілкові, жіночі, молодіжні, економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, творчі, оборонні, спортивні, туристські та ін. До нових соціальних організацій і рухів належать: екологічні; альтернативні; громадської ініціативи; національні.

Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи діяльністю:

за економічними інтересами, зокрема, можна вирізнити організації підприємців, що працюють за наймом, селян, представників вільних професій, кооперативи, споживчі спілки;

за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного, гуманітарного напрямів, релігійні;

за методами діяльності та правового-статусу: легальні та офіційні, напівлегальні та неформальні (наприклад, масонська ложа);

за місцем діяльності, за місцем докладання сил у структурі політичної влади: лобі, самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;

за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, опікунські, охорони здоров'я, природи, національні, конфесійні, оборонні, спортивні й туристські.

В Україні станом на 2003 р. було зареєстровано майже 600 громадських організацій. Беручи за основу дещо інші критерії, їх можна класифікувати так:

соціально усвідомлені - жіночі (Союз українок, Союз жінок України та ін.), молодіжні (Спілка українських студентів, Спілка незалежної української молоді та ін.), економічні (Український союз промисловців і підприємців, Загальноукраїнське об'єднання приватних підприємців та ін.);

ціннісно орієнтовані: Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, "Просвіта", "Знання" та ін.;

соціально ціннісні: Федерація профспілок України, Національна конференція профспілок, Всеукраїнське об'єднання солідарності трудящих, профспілка "Єднання", Спілка офіцерів України та ін.;

асоціальні - мафіозні організації та подібні до них;

політизовані організації: Конгрес національно-демократичних сил, Українська ліга християнської молоді, Молодіжний рух України та ін.;

політизовані опозиційні: Фронт трудящих України, Трудова Україна, Громадянський конгрес України, Всеукраїнський робітничий союз, Соціалістичний конгрес молоді України та ін.

Друга половина XX ст. ознаменувалася справжнім сплеском, потоком масових рухів. Від громадських організацій рухи відрізняються такими особливостями: відсутність чіткої організаційної структури; спільність інтересів громадян, що приєднуються до рухів; наявність у них груп і течій неоднакових політичних поглядів, світогляду, вірувань; відсутність індивідуального членства.

Громадсько-політичні рухи можна поділити на дві великі групи: з чітко вираженим політичним змістом і з переважно загальнодемократичним змістом. Для політичних громадських рухів характерні такі риси: вони користуються політичними засобами; беруть участь у боротьбі за владу; беруть участь або справляють вплив на засоби здійснення влади.

Політичні рухи можна поділити на такі типи:

рухи, які виникли на класовій основі, - робітничий, селянський, дрібнобуржуазний;

рухи, які виникли на класоподібній основі, - інтелігенції, військових, докласових елементів;

міжкласові рухи - національно-визвольні, антифашистські й т.ін.;

політичні рухи, які виражають ставлення до наявного політичного та економічного устрою, - консервативні, реформаторські, революційні, контрреволюційні й т.ін.;

політичні рухи, що відзначаються ступенем і формою їхньої організованості, - високоорганізовані, слабоорганізовані, стихійні.

Основними різновидами масових демократичних рухів є: антивоєнні - проти загрози руйнівної війни; екологічні - на захист навколишньої природи та умов існування людей; на захист демократії, прав і свобод особи; статево-вікові - жіночі, молодіжні, дитячі, ветеранські тощо; професійні - вчених, лікарів, інженерів, письменників і т.ін.; альтернативні.

Громадські організації та рухи виконують важливу роль у політичній системі, в суспільно-політичному житті в цілому. Вони є своєрідною з'єднувальною ланкою між функціонуванням державних органів і відповідними діями населення країни.

Громадські об'єднання надають велику допомогу владним структурам у виконанні функцій управління. Громадські організації та рухи привертають увагу широких мас населення до гострих проблем, пропонують способи вирішення проблем.

7. 2.Типологія та класифікація політичних партій

Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й більш суттєвими ознаками, що дозволяє виділити різні їх типи.

Залежно від соціальної бази розрізняють:

партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);

партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;

партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;

корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.

Відомі й інші типології політичних партій М.Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури партії і характер членства. виділяють такі їх типи:

Прямі і непрямі партії. Прямі (соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації. Непрямі (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).

Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку - структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури часто є причиною олігархізації партії, зміцнення панування вождів над рядовими членами партії.

Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.

"М'які" і "жорсткі" партії. Подібна типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції, ( демократи і республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд. Консервативна партія Великобританії "Єдність" і Народна партія Росії, навпаки, - приклад "жорстких" партій, які вимагають дотримання дисципліни голосування.

Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства партії можуть бути поділені на такі:

Кадрові партії, які є об'єднанням невеликої за кількістю групи значних людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство (немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і нестабільність складу. Кожна з цих партій нараховує дві-три тисячі професійних партійних функціонерів.

Масові партії більша кількість членів; більш високим ступенем організованості; наявністю певної партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Ці партії, що працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і численну мережу місцевих організацій, партія орієнтується на рекрутування нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою незалежність віл грошових мішків.

Відкриті і закриті партії. Відкриті парт. вступ до неї нічим не регламентується, Закриті - передбачається дотримання певних умов і формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого підрозділу партії. У минулому жорстка регламентація прийому була характерна для КПРС, а також інших комуністичних і соціалістичних партій, але сьогодні, більш стали відкритими.

За ступенем причетності індивіда до партії. М.Дюверже запропонував розрізняти тоталітарні і спеціалізовані партії. У Тоталітарні (фашистські партії, КПРС) партійність стає своєрідним способом життя, все життя людини ставиться на службу партії поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер, забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди, які оформлені у фракції і течії.

Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють:

Правлячі партії - партії, що отримали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань.

Опозиційні партії - партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі, які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм. Опозиційні партії, у свою чергу, можуть бути поділені на такі, що відіграють суттєву роль у суспільстві і не відіграють.

Нарешті, залежно від ставлення до ідеології і її спрямування виділяють такі типи партій:

ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;

проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або групи проблем (партії "зелених", жіночі партії);

електоральні партії: мегнідеологічні і навіть позаідеологічні організації, що висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.

За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії в Україні, такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: національно-радикальні, націонал-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Партії виступають носіями різних ідеологій.

Політична ідеологія - це система поглядів, теорій, доктрин, що виражають інтереси і владні прагнення певних соціальних груп.

Ідеологія містить у собі три компоненти:

пояснення існуючої дійсності (що слушно, а що ні);

система цінностей (того, до чого слід прагнути і чому надається особливе значення);

уявлення про мету і тактику їх досягнення.

Найбільш значущі ідеології, що поділяються сучасними партіями, такі: консервативна, ліберальна, соціал-демократична і комуністична.

В основі консерватизму лежить ідея недосконалості людської природи, що служить обгрунтуванням таких положень:

невідворотності соціальної нерівності і ієрархічності суспільних відносин;

потреби у підтримці моралі, релігії, традиції як регуляторів поведінки людини;

розуміння соціального порядку як наслідування моделям влади, що встановилися, і традиційним зразкам взаємовідносин;

потреба у сильній державі, функція якої - захист власності і життя громадян, традиційних соціокультурних норм, а в цілому - соціального порядку і законності;

пряма демократія недосконала; якостями лідера наділяються далеко не всі, тому тільки окремі можуть взяти на себе відповідальність щодо керівництва іншими.

У порівнянні з іншими ідеологіями консерватизм на перше місце ставить соціальний порядок, надаючи перевагу йому перед свободою і рівністю.

У лібералізмі на першому місці стоїть принцип індивідуалізму: автономність особистості, вільний прояв особистої ініціативи.

Як політична ідеологія, лібералізм включає в себе такі принципи:

індивідуальна свобода, коріння якої лежать поза політикою - в приватному житті, в підприємництві;

конституційний порядок, який закріплює і гарантує свободи особистості;

народний суверенітет: уряд формується зі згоди народу, а кожен громадянин має право впливати на прийняття політичних рішень.

У межах теорії лібералізму отримали розвиток ідеї правової держави і поділу влади.

Класичний лібералізм свободу особистості і рівність можливостей вважає більш пріоритетними, ніж соціальна рівність.

Одночасно є прибічники і більш радикальних варіантів лібералізму:

Лібертаріанство, яке включає в себе установку на "нульову державу" (обмеження дій держави, які можуть принести шкоду ринку) і виступає за розширення вільної конкуренції. Держава повинна охороняти лише фундаментальні права людини, віддавати перевагу рівності можливостей перед соціальною рівністю.

Лібертаризм, що виходить з ідеї терпимості і надання повної свободи індивідам у виборі стилів життя і моделей поведінки. З їх точки зору, будь-яка дія допустима, якщо вона не приносить шкоди іншим. У США ці ідеї відстоює Лібертаристська партія.

Соціал-демократична ідеологія стверджує цінності свободи, справедливості (рівності) і солідарності. Досягнення цих цінностей здійснюється через еволюційне перетворення капіталістичного суспільства у новий стан - демократичний соціалізм.

Шлях до останнього лежить через ствердження політичної, економічної і соціальної демократії. Політична демократія передбачає розвиток правової держави, інститутів громадянського суспільства, місцевого самоуправління. Під економічною демократією розуміється співучасть робітників в управлінні підприємствами, співіснування форм власності ("змішана економіка", обмеження стихії ринку і великого приватного капіталу державним регулюванням і антимонопольним законодавством. Соціальна демократія розглядається як тенденція вирівнювання добробуту і статусів людей через механізм перерозподілу доходів на користь малозабезпечених верств населення.

"ліві", "праві", "центристи". Приналежність партії до того чи іншого флангу визначається її ставленням до обсягу державного втручання в економічні процеси, до ринку і соціальних програм.

До «правих» відносять партії, які орієнтовані на досягнення економічної ефективності шляхом стимулювання "вільної гри" суб'єктів ринку при мінімальному втручанні держави в економіку, на більш економну державу, що може бути досягнуто методом упорядкування соціальних виплат і допомоги, обмеженням кількості отримувачів соціальної допомоги (тільки найбільш слабкі і знедолені групи населення).

Ліві партії, навпаки, роблять акцент на "соціальній" ефективності, шлях досягнення якої вони бачать в обмеженні стихійних проявів ринку, в активному державному регулюванні економічних процесів, в зменшенні соціальної нерівності через розширення соціальних програм. У сфері влади ліві притримуються моделей колективного самоуправління на виробництві і демократії участі. До лівого флангу традиційно відносять партії соціал-демократичні і помірних комуністів.

До «центру» належать партії, чиї переваги стосовно ринку і державного регулювання чітко не визначені або носять компромісний характер. У країнах Заходу цей спектр політичного простору частіше за все займають ліберали.

Поряд з подібним поділом у політології існує уявлення про крайньо лівий і крайньо правий фланги, до яких відносять партії, які мають особливі радикальні програми. Західноєвропейська традиція відносить до крайньо лівого флангу радикалів, комуністів і анархістів. Під крайньо правими, як правило, розуміють націоналістів і релігійних фундаменталістів.

7.3.Типи партійних систем, їх роль у політичному житті суспільства

Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система". партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями.

типи партійних систем.

• Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

• "Уявна" багатопартійність. Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Китай

• Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах, отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

• Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").

• Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій. багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

• помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючюс партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

• поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

• атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою.

Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

Залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи:

системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії, соціал-демократична у Швеції);

система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;

система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність.

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого - для неї притаманні суттєві мінуси:

призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного кабінету міністрів;

сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

7.4.Класифікація сучасних політичних партій України: за ідейним спрямуванням (національно-демократичні, ліберально-демократичні, соціалістичні, тощо), за типами політичної діяльності (праві, ліві, центристські).

Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні, консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним спрямуванням — ліві, центристські, праві.

Партії комуністично-соціалістичного спрямування. До них належать Партія комуністів (більшовиків) України (ІІК(б)У), Комуністична партія України (КПУ), Комуністична партія (трудящих) (КП(т), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Партія Всеукраїнське об'єднання лівих «Справедливість». Ці партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих, соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти співробітництва України з МВФ і МБРР, НАТО.

Партії соціал-демократичного спрямування. До них належать соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Партія праці (ПП), Всеукраїнська партія трудящих (ВПТ). Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної соціаль-но орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності, політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні, зміцнення і розвиток Української держави, відродження і розвиток української нації, її культури, мови, входження України в європейське і світове співтовариство.

Партії ліберально-демократичного спектру. Вони становлять більшість, серед них: Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія України (ДПУ), Народно-демократична партія (НДП), Демократичний Союз (ДС), Українська партія промисловців і підприємців (УПІШ), Партія регіонів України (ПРУ), Партія «Яблуко», Партія Зелених України (ПЗУ), Аграрна партія України (АПУ), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Партія «Реформи і порядок» (ПРП). Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів, вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів України, свободу особи, входження України в європейські і світові структури.

Консервативні партії України. До них належать Народний Рух України (НРУ), Український Народний Рух (УНР), Народний Рух України «За єдність», Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Українська національна консервативна партія (УНКП), Українська республіканська партія (УРП). їх об'єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій українського народу, його культури, мови; за дотримання національно-культурних прав усіх інших етнічних груп, що входять до складу українського народу, за зміцнення сім'ї, моральних норм. Вони є прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами.

Християнські партії. До них належать Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Християнсько-ліберальний союз (ХЛС), Партія «Християнсько-народний союз» (ПХНС), Республіканська християнська партія (РХП), Всеукраїнське об'єднання християн (BOX). Вони обстоюють цінності християнської моралі в суспільному й особистому житті людей, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної діяльності моральним нормам, повагу людської гідності, є прибічниками ринкової економіки, приватної власності, створення системи соціального захисту. Виступають за міжконфесійний мир, за створення в Україні єдиної православної помісної церкви. Розглядають релігійні організації як повноправні суб'єкти суспільного життя, виступають за участь церков у суспільне значущих акціях.

Партії національного спрямування. Це Конгрес Українських Націоналістів (КУН), Організація українських на-ціоналістів-державників (ОУН(д), Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), Українська національна асамблея (УНА), Соціал-націо-нальна партія України (СНПУ). Основним для них є втілення національної ідеї в усіх сферах життєдіяльності української нації. Виступають за розвиток національної свідомості українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню Українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації, утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя; за плідне її співжиття в колі волелюбних народів світу, за вирішення соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української держави були українці.

Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність деяких партій не цілком адекватна ідейно-політичній суті, зафіксованій у їхніх назвах і програмних документах. Трапляються розходження між проголошуваними суспільно-політичними цілями партії та конкретними поточними інтересами її лідерів.

Актуальною суспільно-державною проблемою в Україні є формування партійної системи. Важливим кроком щодо цього стали вибори до Верховної Ради України 1998 р. У результаті виборів 9 партій провели своїх представників до Верховної Ради України й утворили в ній свої фракції: КПУ, НРУ, СПУ, СелПУ, НДП, ПЗУ, «Громада», СДПУ(о), ПСПУ. Жодна з них не здобула такої кількості депутатських місць, щоб могла сформувати уряд. Не утворився для сформування уряду і блок партій, що не дає підстав стверджувати про утворення партійної системи.

В Україні спостерігаються ознаки атомізованої партійної системи та ознаки партійної системи поляризованого плюралізму. Але вірогідність того, що невдовзі в Україні сформується партійна система поляризованого плюралізму, достатньо очевидна.

Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукачи нових рішень і підтримки нових прихильників, розвиваються, в тому числі і шляхом об'єднання на основі кількох партійних структур («Партія Регіонів»). Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв'язків з масами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучасне плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось к багатопартійне, демонструє свою життєздатність. Очевидно, партії як невід'ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.

7.5 Громадсько - політичних обєднання та рухи в політичній системі суспільства

Невід´ємним елементом політичного життя будь-якого демократичного суспільства є різного роду громадсько-політичні об´єднання (громадські організації, рухи, органи, асоціації, політичні організації, громадсько-політичні організації, політичні партії і т. ін.).

Об´єктивною основою створення таких громадсько-політичних об´єднань виступає певний інтерес, який поділяє певна група людей. В американській політичній традиції такого роду об´єднання людей називають групами інтересу. Саме спільність інтересів і є підставою формування різного роду громадсько-політичних об´єднань, участь в яких є невід´ємним правом кожної людини. Таке право зафіксовано в Загальній Декларації прав людини (1948 р.) і законодавчо закріплено в конституціях більшості держав світу.

Рівень політизації кожного окремо взятого громадсько-політичного об´єднання неоднаковий. Усі вони являють собою форми соціального протесту і з цього погляду неминуче пов´язані з політичними інтересами. Останнє не виключає існування організацій, рухів та інших власне громадських об´єднань (різного роду клуби шанувальників газет, філателістів і т. ін.). Однак усі вони, як свідчить історичний досвід, з часом політизуються, поступово трансформуючись у різного роду громадсько-політичні об´єднання, а за наявності відповідних умов і можливостей на їхній основі формуються політичні партії. З цього приводу відомий французький політолог Ф. Бро слушно зауважив, що в суспільстві "... нема нічого іманентно, від народження політичного, усе таким стає з часом". Отже, громадсько-політичне об´єднання — добровільне формування, що виникло як результат вільного волевиявлення громадян, об´єднаних на основі спільності інтересів, у тому числі й політичних.

Соціально-політичне призначення і роль громадсько-політичних об´єднань полягає в тому, що вони як своєрідна форма вияву громадсько-політичної активності громадян відкривають широкі можливості для розгортання самоврядування і побудови громадянського суспільства.

Громадсько-політичні організації та рухи — своєрідні форми вияву політичної активності людей

Політичні партії як суб'єкти політичного процесу суспільства

Партійні системи та їх типологія

Політичні партії в умовах трансформації українського суспільства. Генеза багатопартійності в Україні

8.1 Форми і рівні політичної свідомості

Свідомість — це вища, властива лишелюдині, форма відображення об'єктивної дійсності. Таке відображення відбувається у формі поглядів, ідей, уявлень, переконань, вірувань тощо, які відображають об'єктивне становище індивіда, соціальних спільностей, суспільства в цілому. Політична свідомість є однією з найважливіших форм суспільної свідомості.

Вона відображає політичне буття людей і може бути визначена як сукупність знань, ідей, поглядів, орієнтацій та установок індивідів і соціальних спільностей стосовно політичної системи та їхнього місця в ній.

У політичній свідомості розрізняютьтакож два рівні — буденну й теоретичну свідомість.

Буденна політична свідомість — це несистематизовані масові уявлення про політику.

Вона виникає стихійно, безпосередньо з повсякденної практики й відображає політичні явища і процеси поверхово, не проникаючи у їх суть. Але й на цьому рівні свідомість має пізнавальну цінність, є одним із джерел теоретичної свідомості. Більшість людей сприймає політику саме на рівні буденної свідомості.

Буденна політична свідомість тісно пов'язана з політичною психологією. Вона має такі яскраво виражені соціально-психологічні риси, як почуття, настрої, емоції тощо.

Безпосередній зв'язок з практикою і соціально-психологічна оформленість надають політичній свідомості особливої гнучкості й динамізму. Саме на рівні буденної свідомості відбувається швидка реакція людей на політичні події, а їхнє ставлення до політичної влади формується насамперед через факти повсякденного життя.

Оскільки головним джерелом формування буденної політичної свідомості є повсякденна практична діяльність, то нерідко її називають ще емпіричною політичною свідомістю. Проте буденна свідомість не зводиться до емпіричної, бо, крім набутих у практичній діяльності знань, до її складу входять такорк елементи знань ідеологічних і теоретичних.

Теоретична політична свідомість — це сукупність ідей, поглядів, учень, які виникають на основі наукового дослідження політичних явищ і процесів.

Теоретична політична свідомість має багато спільного з політичною ідеологією, проте вони не є тотожними. Систематизовані, теоретичні знання складають основний зміст ідеології, але крім цих знань ідеологія містить ще й ціннісний аспект, пов'язаний з вираженням нею класових інтересів. Якщо теоретичне знання грунтується передусім на фактах, то ідеологія — на цінностях, що відбивають інтереси того чи іншого класу.

Цінності як один із найважливіших елементів політичної культури — це такі політичні знання та уявлення, що розглядаються суб'єктами політики як невід'ємні від їхнього існування, орієнтують їхні політичні дії. Цінності є мотиваційним базисом політичної культури, вони зумовлюють відповідні політичні орієнтації і поведінку, а їх втрата означає руйнування самої політичної культури.

Вираження ідеологією інтересів суспільних класів, її ціннісний аспект породжують критичне ставлення до неї як до неістинного, спотвореного знання. В ідеології вбачають опозицію раціональному, науковому осягненню соціальної дійсності. Ще К. Маркс називав її «спотвореною свідомістю». Подібні оцінки ідеології пізніше давали італійський соціолог В. Парето («кристалізація хибної свідомості»), німецький філософ К. Манхейм («добровільна містифікація»), американський соціолог Д. Белл («секуляризована релігія»), французький філософ Б.-А. Леві («невпізнана брехня») та ін.

Проте наявність в ідеології ціннісного аспекту не принижує, а, навпаки, підвищує її роль у житті суспільства.

Саме цей аспект робить ідеологію не лише прийнятною, а й необхідною для того чи іншого суспільного класу. Ідея «кінця ідеології», що стала основою впливової в 60-ті роки XX ст. концепції деідеологізації, себе не виправдала. Ідеологія виявилась необхідною. Зрештою, в будь-якому політичному документі наявні терміни ідеологічного порядку, які не є власне науковими поняттями, наприклад «свобода», «рівність», «справедливість», «братерство», «рівність можливостей», «загальний добробут» тощо.

Кожна з різних форм політичної ідеології претендує на істинне і найповніше відображення дійсності, хоча наближені вони до істинного, наукового знання неоднаковою мірою. З-поміж інших систематизованих поглядів та ідей — релігійних, філософських, естетичних тощо — політична ідеологія найбільшою мірою орієнтована на практику.

Основні відмінності між буденною і теоретичною свідомістю полягають у їхніх пізнавальних можливостях. За сприйняття політики на науковому рівні розширюється сфера достовірних політичних знань, науковий аналіз дає можливість з'ясувати глибинні причини політичних явищ і процесів, закономірностей їхнього розвитку. Буденна ж свідомість сприймає політику поверхово, набуті нею знання мають кон'юнктурне, особистісне забарвлення. Багато з орієнтацій, які складають політичну культуру, закладені в людях підсвідомо і часто виявляються в них мимоволі, без попередніх роздумів. Зберігаючись у підсвідомості, ці орієнтації істотно впливають на поведінку людей і зміст політичної діяльності. Поряд з неусвідомленими реакціями орієнтаційного порядку політична поведінка містить і суто імпульсивні дії.

Політична поведінка більшості громадян будь-якої країни визначається не стільки теоретичною, скільки буденною політичною свідомістю, а то й підсвідомими мотивами, що негативно відбивається як на політиці, так і на долі самих громадян і робить особливо важливими політичну освіту мас, формування високого рівня їхньої політичної культури.

2.Основні елементи індивідуальної та масової політичної свідомості

Залежно від суб'єкта політичної свідомості виокремлюються індивідуальна, групова й масова політична свідомість.

Індивідуальна політична свідомість — це свідомість кожного окремого індивіда як учасника політичного процесу. Групова політична свідомість — це свідомість різних соціальних спільностей людей (соціально-класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних).

Соціальну базу масової політичної свідомості складає маса як сукупність індивідів, котрі належать до різних соціальних спільностей і беруть участь у конкретних політичних процесах. За своїм змістом масова політична свідомість є сукупністю ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси. Масова політична свідомість формується під впливом не лише соціально-економічних і політичних чинників, а й за допомогою ідеологічних засобів. Однією з істотних рис масової політичної свідомості є ЇЇ динамізм — здатність до швидких змін залежно від дії різноманітних чинників, особливо агітації і пропаганди. Ця особливість слугує підставою для маніпулювання масовою політичною свідомістю, яке досить поширене в політиці.

Масова свідомість проявляється у громадській думці. Основними каналами з'ясування і вияву громадської думки є опитування населення, референдуми, збори, маніфестації, всенародні обговорення важливих суспільно-політичних проблем, звернення населення з листами, скаргами і пропозиціями до органів державної влади, громадських організацій, засобів масової інформації тощо.

Політична свідомість є найважливішою складовою політичної культури. Однак не всі її вияви належать до політичної культури. Політична свідомість відображає всю багатоманітність політичних відносин, до складу політичної культури входять лише домінуючі в суспільстві або найбільш характерні для тієї чи іншої соціальної спільності типові, укорінені ідеї, погляди, уявлення тощо про різні аспекти політичного життя. Насамперед це стосується ціннісних орієнтацій, які є визначальними щодо світоглядних позицій і політичної поведінки.

3.Ідеологія: її роль у політиці

Ідеологія - ( від греч. idea - ідея й logos - навчання: вчення про ідеї) - у просторі промислової культури осмислення політичної й іншої соціальної структури з позицій відособленого суб'єкта пізнання. Розвиток науки в Західній культурі привело до панування "об'єктного" усвідомлення предмета. Об'єкт і суб'єкт пізнання в цій парадигмі жорстко протипоставлені й розділені, завдання людини - осмислити предмет так, як він є в собі. У суспільстві таке пізнання утруднене й проблематично, оскільки люди осмислюють свій внутрішній досвід, а він завжди частичен. До частковості досвіду приєднуються ціннісні орієнтації й мети діяльності людей і їх різних корпорацій, які модифікують утримування знання про суспільства. Розвиток волі в Західній політиці привело до виникнення ліберальної свідомості, яка стає опозиційним стосовно пануючої державної ментальності, яка до цього моменту була домінуючою. Виникає дихотомія офіційної й опозиційної ідеології, які взаємодіють складним образом, залежно від відповідності суспільства й держави. Особливо жорстко ця диференціація ідеологій проявляється з появою радикалізму, особливо, пролетарського, зокрема, марксизму. Ідеологія одержує розвиток у трьох основних формах, які виражали аспекти основи й тенденції еволюції промислової культури. До цих форм ідеології ставляться консерватизм, лібералізм і радикалізм. До консерватизму тяжіють традиційні політичні сили, що виражають інтереси наявної культури. Ліберальна ідеологія виразила втримування розвиненої промислової культури. Радикалізм, критично осмислюючи реальність, націлював опозиціонерів у відношенні до наявної культури на революційно-реформаційні дії по кардинальнім перетворенню суспільства. Політична й ідеологічна історія промислової Європи являє собою, по суті справи, історію взаємодії, боротьби політичних суб'єктів консервативної, ліберальної й радикальної орієнтації. Проблема ідеології тісно пов'язана з керуванням суспільством, із проблемою насильства й, відповідно, з долями практично всіх людей планети. Тому в сучаснім суспільстві робляться спроби розділити ідеологію й утопію (К.Ясперс, К.Мангейм і ін.). Ідеологія дозволяє обґрунтувати панування в політику й суспільстві історично актуалізованих суб'єктів, сприяти їхньому перетворенню в політичну еліту. Утопія орієнтована на псевдоисторию, дозволяє актуалізуватися уявним політичним і соціальним суб'єктам. У реальності соціалізація утопії як консервативної, так і радикальної, приводить до соціальних деструкцій і до росту насильства. У сучасному світі насильство придбало форму Апокаліпсиса, тому проблема утопічності політичної діяльності стає однієї із самих актуальних проблем. У той же час розділити ідеологію й утопію принципово неможливо, це протиріччя дозволяється в практичній сфері. Тому можна констатувати, що міць людства, яка створена в постіндустріальнім суспільстві, затребує нову ідеологію й нову організацію планетарного співтовариства. Негативні сторони ідеології привели до виникнення спроб відмовитися від цієї "нестрогої й суб'єктивованої" форми осмислення суспільства й обґрунтування форм діяльності в ньому. Ця "ідеологія" одержала назву "деідеологізації" (Д.Белл). Але практика показала утопічність цієї ідеї, оскільки принципово неможливо створити альтернативне "неидеологичное" усвідомлення суспільства. Очевидно, що зниження рівня корпоративності й спекулятивності ідеологічної свідомості пов'язане з розвитком політичної й загальнолюдської культури. У постмодерністському ментальному й плюралистичном політичному просторах ідеологічна актуалізація здійснюється за рахунок безцензурного відкритого взаємодії безлічі культурно-політичних суб'єктів. Одержує затребуваність інтегративна ідеологія, в основі якої зафіксована ідея співробітництва, а не протиборства різних ідеологічних і політичних суб'єктів. Для сучасної Росії характерна найвищою мірою невизначена й спекулятивна ідеологія.

4.Сутність, структура і функції політичної свідомості

Свідомість політична - усвідомлення соціокультурної цілісності частковим, ідеологічним образом, спрямоване на збереження й захист національно-державного утвору з урахуванням інтересів панівних соціальних класів або верств. Політична свідомість є моментом цілісної загальнокультурної свідомості, воно відображає всі практичні й духовні особливості наявної соціальності. Політична свідомість відрізняється від свідомості загального характеру тим, що воно прагне до осмислення цілого на основі системи цінностей, до яких ставляться інтереси держави, політичної еліти верств, що панують, населення і т.д. Залежно від специфіки культурно-технологічної й політичної організації суспільства, ці цінності можуть коливатися в границях пріоритетів політичного простору. У той же час політична свідомість не може не бути ідеологізованим, воно має акцентоване практичносвладне значення й виконує властиву їй функцію осмислення суспільства з позицій політичної організації й влади. Проблема істинності актуальна й для політичної свідомості, незважаючи на те, що воно завжди містить ідеологічно-спекулятивний момент. Момент істинності політичної свідомості перебуває в границях його адекватності усвідомлюваної соціально-політичної ситуації. Особливо актуальна адекватність даної форми свідомості в критичні, кризові моменти історії значною мірою залежить спрямованість і ступінь концентрації соціальної енергії, економічної, дипломатичної або військової чинності, а отже, доля держав і народів. Адекватність, відповідність свідомості соціально-політичної ситуації й здатність ця свідомість за рахунок організації перетворити в реальну соціальну чинність може подолати кризу в суспільстві. Неадекватність політичної свідомості, що виражається в ілюзорності, утопічності або суб'єктивності, що виходить за межі політичного простору руйнує суспільну міць, приводить до наростання криз і загибелі національно-державних утворів (країн). У той же час політична свідомість як таке може сприяти зм'якшенню кризових ситуацій. Безкризисний розвиток історії можна вважати критерієм істинності політичної свідомості й відповідності політичної структури й політичної еліти реальним суспільно-політичним відносинам. Подібне відношення до політичної свідомості пов'язане з тим, що всяка політика починається з усвідомлення існуючого суспільства, постановки тих або інших управлінських, політичних цілей. Політичні цілі є безпосередньою основою організації політичної діяльності. Тому від того, наскільки ясно й адекватно представники політичної еліти розуміють свої завдання й можливості їх рішення, залежить ефективність політичного керування, і, отже, стан реального життя держави й населення. У самому загальному плані політична свідомість складається в певній культурній ситуації й визначається нею. Так, у всіх культурах, крім західної, політична свідомість носить ірраціональний, «ненауковий» характер. Політична свідомість має форми традицій, релігійних принципів, священних і індивідуальних осяянь, гадань і пророкувань, тлумачення снів і бачень, одкровень мудрості, визначення долі людей і держав по священних книгах, гороскопах, спілкування з парфумами предків і великих попередників, і т.д. Історія розвитку політичної свідомості бере початок у міфології в країнах Сходу. Політична свідомість у Європі спочатку мало ті ж форми, що й на Сході. Вищою його формою була мудрість великих законодавців. Вони видавали закони, по яких люди повинні були жити століттями. З античної стародавності до нас дійшли міфи про сім мудреців. У їхнє число входили різні люди. У реальності їх було набагато більше. Їм вдавалося краще інших осмислити соціальну дійсність і виразити її в загальних формах законів, виконання яких у рамках політичної організації суспільства гарантувало максимальну успішність усього суспільного існування, відтворення. Сучасні психологи (К. Юнг) дійшли висновку, що в результаті соціального досвіду створюється поле несвідомого, у якім «витають» ідеї. Найбільш здатні до цього люди вловлюють, осмислюють ці «флюїди», образи й перетворюють їх в ідеї, політичні програми, закони і т.д. Значна частина усвідомлення здійснювалася в релігійній формі. У цій формі свідомість ішла від пророків, які мислили, як уважається в рамках релігійного світогляду, не самі, а виражали волю Бога. Крім цих ірраціональних моментів, починаючи із часів античної Греції, до масиву політичної свідомості приєднуються принципи, вироблені в руслі філософії, метафізичної свідомості. Великі філософи стародавності Геракліт, Пифагор, Сократ, Платон, Аристотель і інші намагалися створити універсальні політичні системи, які були б засновані на універсальних принципах добра, справедливості, гармонії, суспільного блага і т.д. Наприклад, Аристотель був духовним наставником Олександра Македонського, політична свідомість якого, у сукупності з організаторським генієм, виявив вирішальний вплив на політичну організацію еллінського миру. Епоха нового часу перетворюється в культуру науково-технічного прогресу, що народжується. Ця культура викликає до життя небувале в колишній історії розвиток раціональної свідомості, в основі якого лежить метод логіки. Логіка концентрує в собі весь минулий досвід людства, а він, у свою чергу, цілеспрямовано проектує на предмет наукового, раціонального знання. У результаті свідомість ухвалює форму закону. Предмет пізнається об'єктивно, однаково для всіх людей. Таке знання може технологічно відтворюватися в будь-яких умовах, що необхідно для промислового виробництва. Людство влаштоване так, що пануюча свідомість епохи здобуває загальний характер. Відбулося це й з політичною свідомістю. Емпірична спрямованість свідомості, сформульована Ф. Бэконом, змінює й эпистемологическую, пізнавальну спрямованість ідеології. Кращі розуми Європи намагаються політичну структуру осмислити раціонально, науково. Для цього, як видалося, досить пізнати закони розвитку суспільства, сутність політичної організації, об'єднати їх і показати людям, як потрібно жити в умовах оптимальної політико-соціальної системи. Вищою крапкою домагань раціональної ідеології можна вважати марксистську теорію. Маркс і Энгельс, виходячи із принципу матеріалістичного розуміння історії, покритикували суспільство буржуазних відносин. Вони дійшли висновку, що для створення суспільства справедливості необхідно подолати приватну власність на засоби виробництва й створити безкласове суспільство. У цьому суспільстві всі повинні трудитися в сфері проведення матеріальних благ, займатися всіма іншими соціальними функціями, включаючи й сферу політики. На думку Маркса, це створило б можливість гармонійно розвиватися всім людям, що у свою чергу розвило такий процес у суспільстві, який дозволив би обійтися без політики. У комуністичнім суспільстві, по цій теорії, керування речами перемінить керування людьми, а це допоможе подолати політичну організацію суспільства. Ця теорія була так приваблива, що мільйони людей стали її послідовниками. У Росії кінця ХIХ століття кризовий стан суспільства виступав спонукальним мотивом для ідеологічних пошуків шляхів реформування. Теорія Маркса, створена для розвиненого промислового суспільства, була сприйнята як наукова соціологія радикального характеру й була пристосована до російської дійсності Леніним. Після революції 1917 р. партія більшовиків здійснила зухвалу спробу створення суспільства на основі марксистсько-ленінської ідеології. У результаті в СРСР було за найкоротші строки створене промислове суспільство, країна була перетворена в наймогутнішу мілітаризовану наддержаву. У той же час ніякого комунізму не вийшло, а експлуатація, з якої повинні були боротися комуністи, перетворилася у сверхэксплуатацию. Політичний режим замість волі приніс терор тоталітаризму, а через сім десятиліть система звалилася. Можна констатувати, що з моменту появи політичної свідомості до самого останнього часу, політичні цілі, які ставляться у всеосяжних радикальних програмах, реалізуються не так, як вони замислювалися. З'являються такі обставини, які не дозволяють втілити в життя ідеальні моделі політичної свідомості. Це приводить багатьох мислителів до висновку, що ми ще дуже мало знаємо про самих собі, про те, що таке суспільство. Саме із цієї причини в східних деспотіях практично немає вільних людей. Гармонізація здійснюється в них за рахунок загального обмеження. В античності достатньою волею мали тільки вільні громадяни. Раби прирівнювалися до свійських тварина. В умовах феодалізму вільними були вищі стани. Тільки демократія робить людей формально рівними стосовно прав, до закону. Політична свідомість не в змозі створити гармонічних умов життя для всіх членів суспільства навіть у формі утопії - усі утопії містять внутрішні протиріччя, які неможливо дозволити в їхніх рамках. Політична свідомість виступає у формі ідеології, тому завжди идеологично. Идеологичность цієї форми свідомості укладається в тому, що воно усвідомлює суспільство в цілому з позицій якої-небудь його частини - класу, шаруючи, корпорації і т.д. Офіційна політична свідомість виражає інтереси пануючих соціальних чинностей і еліти, а опозиційне - інтереси який-небудь інш, що народжується або відмирає, частини соціальної структури. Політичні реалії стали основою для висновку, згідно з яким будь-яка політична свідомість идеологично, частково й утопічно (К. Мангейм). Це пов'язане з вічним обмеженням політики - виражати приватний інтерес у якості загального. Обмежувати практично всіх людей заради відтворення цілого - держави - як велич, так і проклін політики. У сучаснім суспільстві з яскраво вираженими приватними інтересами й засиллям бюрократії сформувати загальну політичну свідомість під чинність тільки «позакласовим», «безпартійним» інтелігентам. Проблема деідеологізації політичної свідомості, додання йому статусу загального, включення в нього інтересів усіх верств населення сучасного суспільства актуальна, але дотепер нереалізована. Її принципове рішення пов'язане з подальшою гуманізацією суспільства, його демілітаризацією, экологизацией, деэлитизацией і багатьма іншими процесами, що зачіпають інтереси практично всього населення Землі. Крім деідеологізації перед політичною свідомістю сучасності коштує завдання можливості втілення його висновків у реальну політичну практику. Дана проблема може бути вирішена, якщо політична свідомість крім адекватності ціннісної реальності придбає статус технологічності. Політична свідомість реалізується через діяльність держави й політичних партій, різні форми організаційної діяльності і т.д. Від зрілості й адекватності свідомості залежить багато в чому успішність усієї політики.

Визначальна функція політичної культури — вираження й реалізація соціальних інтересів. У політичній свідомості, передусім у її найважливішій складовій — політичній ідеології, відтворюються корінні інтереси соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві. Усвідомлення цих інтересів зумовлює відповідну політичну поведінку соціальних спільностей та окремих їх представників. Для завоювання й використання державної влади, здійснення впливу на неї вони створюють політичні партії, об'єднуються в громадські організації, тим чи іншим чином ведуть себе у виборчих кампаніях, інших політичних процесах.

Призначення політики в цілому, політичної культури зокрема, — узгодження багатоманітних соціальних інтересів, забезпечення єдності й цілісності суспільства. В узгодженні соціальних інтересів, забезпеченні стійкого, злагодженого і динамічного функціонування політичної системи знаходить свій вияв нормативно-регулююча функція політичної культури. Реалізується вона за допомогою формування і закріплення в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки. Як правило, вони втілюються в нормативних політичних рішеннях держави і надають можливість ефективно регулювати відносини в межах політичної системи з боку як держави, так і громадянського суспільства. Завдяки нормативно-регулюючій функції політичної культури досягається соціальний і в цілому — суспільний консенсус.

Виховна функція політичної культури, або функція політичної соціалізації, спрямована на формування й розвиток індивіда як суб'єкта політичних відносин. Відбувається це на основі тих політичних цінностей і норм поведінки, які переважають у суспільстві в цілому або відповідають інтересам і цілям тих чи інших соціальних спільностей. Засвоюючи політичну культуру, індивід набуває знань про політичну систему, свої права та обов'язки як громадянина, стає активним учасником політичного процесу. Виховна функція політичної культури, отже, спрямована на розвиток політичної активності людей.

Суть комунікативної функції виявляється в тому, що політична культура виступає засобом ідейно-політичного і правового зв'язку громадян з політичними інститутами та між собою. Ця функція забезпечує взаємодію всіх учасників політичного процесу на базі використання загальноприйнятих термінів, символів, стереотипів мислення й поведінки. Вона дає змогу встановити зв'язки між учасниками політичного процесу як у просторі, тобто в межах існуючої політичної системи, так і в часі — транслюючи надбання політичної культури від покоління до покоління і тим самим забезпечуючи спадковість політичного досвіду різних поколінь.

Прогностична функція політичної культури полягає в тому, що на основі знання особливостей і стану політичної культури різних соціальних спільностей, притаманних їм ціннісних орієнтацій та оцінок політичних явищ і процесів можна передбачити можливі варіанти їхньої поведінки в тих чи інших конкретних соціально-політичних ситуаціях. Реалізація цієї функції потребує постійного вивчення і врахування в діяльності всіх владних структур стану політичної свідомості різних соціальних спільностей, притаманних їм інтересів і прагнень. У західній політології цінність вивчення політичної культури вбачається саме у її здатності передбачати політичну поведінку людей.

Перелічені функції політичної культури в різних історичних умовах проявляються неоднаковою мірою. Так, у перехідних суспільствах, особливо в процесі здійснення соціально-економічних перетворень в інтересах лише окремих соціальних спільностей, значною мірою послаблюється комунікативна функція політичної культури. В результаті загострюються соціальні суперечності, втрачаються взаєморозуміння між окремими спільностями, довіра до політичних інститутів, насамперед органів державної влади. Особливо небезпечною для суспільної злагоди є однозначно негативна оцінка минулого суспільства, хоч би яким воно було. Така оцінка призводить, зокрема, до втрати порозуміння між старшим і молодшим поколіннями, породжує в середовищі останнього неповагу до старших, апатію і нігілізм. І навпаки, абсолютизація значення минулого, історичного досвіду робить провідним елементом політичної культури ритуал, коли політика перетворюється на систему суворо регламентованих дій із малозрозумілим для основної маси людей сенсом.

Одним із основних каналів впливу культури на політику є політична соціалізація особи, яка дає можливість участі в політичному житті. Політична соціалізація відіграє важливу роль у подоланні фрагментарності політичної культури, забезпеченні наступності політичної культури поколінь.

5. Динаміка політичної культури, її типи і особливості

У політології існують різні підходи до розуміння сутності політичної культури та її визначення. Ці відмінності пов'язані передусім з неоднозначністю самого поняття «культура». Як зазначається в енциклопедичному словнику, культура (від лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, шанування) — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях; поняття «культура» вживається для характеристики певних історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, побуту, художня культура); у більш вузькому розумінні — сфера духовного життя людей1.

Як видно з наведеного визначення, культуру можна розуміти як феномен матеріального й духовного життя суспільства і як вияв лише його духовного життя. Ця відмінність дається взнаки і в розумінні політичної культури. В одних випадках її трактують лише як феномен свідомості, духовного життя суспільства, соціальних спільностей, індивідів, в інших — розуміють ширше. Розглянемо ці відмінності детальніше.

Термін «політична культура» вперше увів до наукового вжитку німецький філософ-просвітитель Іоганн Готфрід Гердер (1744—1803). Концептуальне осмислення політичної культури як складової політичного життя та об'єкта вивчення політології було здійснено лише в 50—60-ті роки XX ст. Інтерес до політичної культури був зумовлений передусім усвідомленням західними дослідниками необхідності з'ясування впливу глибинних, емоційних і соціально-психологічних чинників на стабільність політичних систем. Значний внесок у становлення й розвиток теорії політичної культури зробили американські політологи Г. Алмонд і С. Верба. Вони ж започаткували підхід до розуміння політичної культури як сукупності орієнтацій індивідів стосовно політичних об'єктів. Такі орієнтації виявляються на трьох рівнях. Це, по-перше, пізнавальні орієнтації, які охоплюють знання про політичну систему та її функціонування. По-друге, емоційні орієнтації, які виражають почуття шодо політичної системи, учасників політичного процесу. По-третє, це — оціночні орієнтації, які виражають особисте ставлення до політичної системи, її учасників та їхніх дій. «Поняття «політична культура», — писали Г. Алмонд і С Верба у праці «Громадянська культура» (1965), — вказує на специфічні політичні орієнтації — установки стосовно політичної системи і її окремих частин та установки щодо власної ролі в системі. Це сукупність орієнтацій стосовно особливої сукупності об'єктів і процесів. Коли ми говоримо про політичну культуру суспільства, ми маємо на увазі політичну систему, інтеріоризовану в знаннях, почуттях та оцінках його членів»2.

Отже, автори обмежили політичну культуру лише сферою політичної свідомості. Поряд з цим, традиційним, підходом до розуміння політичної культури існує інший підхід, який розглядає політичну культуру як органічну єдність політичної свідомості й політичної поведінки. Так, на думку польського політолога Є. Вятра, «політична культура — це сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, які стосуються взаємовідносин влади і громадян»3. Такий підхід, шо грунтується на визнанні органічної єдності в політичній культурі двох сторін — духовної, ідеологічної і практичної, діяльної, досить поширений. Очевидно, він дещо повніше розкриває сутність політичної культури, ніж попередній, бо поведінка — це спосіб існування культури, без якого вона неможлива.

З наведеного вище визначення культури взагалі видно, що вона охоплює не всю багатоманітність виявів матеріального і духовного життя суспільства, а лише типи і форми організації життя й діяльності людей, створювані ними матеріальні й духовні цінності. Це саме стосується й політичної культури. Вона охоплює не всі вияви політичної свідомості й політичної поведінки, а лише те в НИХ, ЩО є найбільш поширеним, типовим для суспільства, соціальної спільності чи індивіда. Російський політолог М. X. Фарук-шин визначає політичну культуру як «сукупність стереотипів політичної свідомості й поведінки, властивих даній соціальній спільності»4.

Третій підхід до розуміння політичної культури близький до другого. Відповідно до цього підходу поряд з політичною свідомістю й поведінкою до політичної культури долучаються також способи функціонування політичних інститутів.

Отже, політична культура в широкому розумінні — це [b]сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

3 наведених визначень політичної культури видно, що основними елементами її структури є політична свідомість і політична поведінка (діяльність) у найбільш поширених, типових їх виявах. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Системоутворюючими в політичній культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні знання, політична ідеологія і переконання.

Винятково важливим є діяльнісний аспект політичної культури. Його складають визнані в суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння і досвід тощо. У реальній дійсності політична культура виявляється передусім у вигляді стереотипів політичної поведінки і способів функціонування політичних інститутів.

Залежно від суб'єкта політики розрізняють політичну культуру суспільства, соціальної спільності (суспільного класу, соціальної групи, нації, народності, територіальної, демографічної спільності тощо) та індивіда. Політична культура індивіда — це поєднання політичних знань, поглядів, уявлень, переконань, оцінок, орієнтацій і поведінки окремої людини. Вона формується під впливом як політичної культури суспільства в цілому, так і тієї соціальної спільності, до якої належить індивід. Політична культура суспільства є синтезом політичних культур усіх наявних у ньому соціальних спільностей за домінуючої ролі однієї з них — тієї, що посідає панівне місце в системі суспільних, насамперед економічних, відносин. Загальнолюдські політичні ідеї і цінності, такі, наприклад, як свобода, рівність, справедливість, демократія тощо, є елементами загальнолюдської політичної культури.

6.Суперечності становлення і формування сучасної політичної культури українського суспільства

Процес формування політичної свідомості завжди є складним і суперечливим, оскільки таким є політичне життя суспільства.

Значно зростає роль політичної свідомості в умовах трансформації суспільно-політичних відносин, коли відбуваються значні зміни всіх сфер суспільного життя, руйнуються попередні світоглядні стереотипи сприймання усталених соціальних норм і цінностей, які в нових умовах нездатні виконувати свої світоглядні функції. За таких обставин виникає потреба розробити адекватні новим умовам політико-ідеологічні концепції й теорії, які могли б сприяти формуванню у громадян відповідних моделей світосприймання й життєдіяльності.

Зміст процесу формування політичної свідомості в сучасному українському суспільстві пов'язаний із складними питаннями реформування і трансформації суспільного життя. Тут акумулювалися попередні уявлення і політичні цінності зі своїми орієнтаціями на етатизм, пасивність, індиферентність та інерційність із сучасними суперечливими уявленнями про демократію, ринкові відносини, соціальний захист. Серед найбільш загальних характеристик політичної свідомості громадян сучасного українського суспільства дослідники відзначають амбівалентність (двоїстість, протилежність політичних цінностей), збереження певних стереотипів тоталітарної свідомості, недостатнє розуміння і сприйняття основних принципів демократії, невизначеність з питань соціально-політичного розвитку суспільства значної частини громадян тощо. До того ж суперечливий процес реформ, кризові явища суспільно-економічного життя, вестернизація масової культури значно ускладнюють процеси політичної соціалізації.

9.1 поняття етносу його історичні типи та форми сучасного буття

Термін "етнос" взято із давньогрецької мови, і дослівний його переклад означає "негрек", "чужинець", "ідоловірець". Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід, іноземне плем'я і т.п. З V ст. до н.е. його використовували у значенні "плем'я негрецького походження", "народ негрецького походження". Себе греки позначали словом "демос" (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували "етносом". У такому значенні римляни ввели слово "етнос" у латинську мову. У зв'язку з його латинізацією з'явився прикметник "етнічний" (ethnicos), що вживався у значенні "нехристиянський", "язичницький". Нині термін "етнос" став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова "демос" (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні "етноси-народи". Нині поняття "етнос" вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй.

Уперше "етнос" як науковий термін у літературі з'явився наприкінці ХVIII початку XIX ст. разом з термінами "етнографія" і "етнологія". З середини XIX ст. поняття "етнос" почало використовуватися у значенні "народ". Цьому сприяв німецький етнолог А.Бастіан, який поняття "етнічний" і "народний" вважав синонімами, а поняття "етнічність" сприймав як культурно-побутову специфіку народу. Аж до початків XX ст. ним позначали: населення певних історико-культурних провінцій; мовно-культурні спільноти певних територій; людські міжпоколінні спільноти часів первісної епохи, об'єкти етнографічних досліджень і т.п. У 20–30-ті роки XX ст. в англомовній літературі поширився термін "етнік" (ethnic) у значенні "племінний" і "поганський" ("язичницький"), інколи термін "етнос" поширювався лише на ті історичні і територіальні частини етнічних спільнот чи малочисельні етнічні спільноти, які не самоідентифікували себе і т.п.

Ще на рубежі ХІХ-ХХ ст. французький антрополог Ж.Денікер спробував розкрити поняття "етнос" і дав близьке до сучасного його тлумачення. Він вважав, що терміном "етноси" слід позначати "народи", "нації", "племена", які відрізняються одне від одного мовою, способом життя, культурою, поведінкою. Спроба французького етнографа Ф.Рено в 1919 р. уточнити поняття не внесла ясності, а розмежування ним єдиного терміна на два – "етнос" і "великий етнос" не знайшло підтримки серед учених. Мала місце розробка поняття "етнос" і в дослідженнях німецького соціолога М.Вебера, який у праці "Господарство і суспільство" (1922) писав, що "етнічними групами" є всі групи людей, які поділяють суб'єктивну віру в спільне походження через схожість фізичного типу і звичаїв.

У російській історіографії розробкою поняття "етнос" і проблемами теорії етносу займався С.М.Широкогоров, який у виданій в Шанхаї (1923) праці писав, що етнос – це "група людей, котра розмовляє однією мовою, визнає своє єдине походження, характеризується комплексом звичаїв, устроєм життя, що збережені і освячені традиціями, котрі вирізняють її з-поміж інших".

В українській етнології термін "етнос" традиційно ототожнювався з терміном "народ", і лише з кінця XX ст. у суспільствознавчих дослідженнях він набув загального поширення.

В англомовній етнології термін "етнос" не використовувався. Його підміняли термінами "етнічність", "етнічна група", "етнічна ідентичність", але найчастіше замість терміна "етнос" вживається термін "етнічна група".

9.2 політична сутність нації. Історичні умови та шляхи формування національних спільнот.

Нація (від лат. natio — народ, плем'я) — історична спільність людей, що складається в процесі формування певних характерних її ознак.

Існує багато визначень цього поняття, що Грунтуються на певній більшій чи меншій сукупності його ознак. їх можна поділити на культурологічні, психологічні, етнологічні, історикоекономічні та політологічні.

- нація-держава, до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість).

-нація як народ, етнос, який переріс у націю.— до нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, німці, навіть якби вони були б громадянами України).

За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв´язки і культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку.

Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності є національною свідомістю. Нація — вічно живий суб´єкт історичного процесу. Державність, на думку М. Бердяева, не є ознакою нації. Але будь-яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.

Національна ідея — своєрідний дороговказ для нації. І. Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і змагань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід´ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності».

Будь-яка держава припускається помилки, заперечуючи національну ідею, власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних історчиних умов для України в соціально-національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:

— вироблення форм і засобів стимулювання політичної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;

— здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї;

— вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства.

Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого — залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справедливість.

Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.

Націоналізм —Він має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних належать національна самосвідомість, національна гордість, національний сором (що дає змогу самоочищатися), прагнення до національного саморозвитку, рівноправності. До негативних — визнання національної винятковості, протиставлення іншим націям, прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів, національний нігілізм, пошук винних у життєвих труднощах.

Формування націй, яке, починаючи з XVIII століття, відбувається повсюдно, проходить під вирішальним впливом процесів, які в західній науці отримали назву модернізації. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя - системі виробництва, соціальній структурі, системах комунікацій, освіти і культури, які супроводжують перехід від феодалізму до капіталізму і від деспотичних до демократичних форм правління. Модернізація була і є соціальним підставою націогенезу, її головним, найбільш загальне сформульованим чинником. Як зазначає один з відомих дослідників національних проблем Ернест Геллнер, функціонування модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності і у відповідь на це його запит формуються нові утворення - нації. Нація одночасно є продуктом і знаряддям модернізації, а також, як зазначає Г. Шпорлюк, спільнотою (етносом), яка пристосовується до виживання в умовах модернізму. З цієї точки зору, нація - це сучасна політична і соціальна спільність, яка базується на культурі, яка поділяється усіма, має етнічні витоки і сучасний зміст.

У феодальні часи становий поділ суспільства був настільки глибоким, що не дозволяв народу консолідуватися в цілісність, яка могла б усвідомлювати себе дійовою особою історії та політики. Мобільність всередині соціальних станів різної етнічної приналежності була, за загальним правилом, більшою, ніж між станами в рамках етносу. Держави створювалися за династичних принципом і саме династії мали право об'єднувати і роз'єднувати етноси, і це їх право вкрай рідко ставилася під сумнів суспільною свідомістю. Лише з настанням нових часів, зокрема в період Французької та Американської революцій кінця XVIII ст., Прийшло усвідомлення, що справжнім сувереном в державі не монарх, який належить до тієї чи іншої династії, а народ (нація): сукупність усіх станів, між якими усунені правові бар'єри, скасовано привілеї та обмеження прав. Всіх людей визнані вільними і рівними в правах, такими, що мають свої інтереси і здатні захищати їх незалежно від держави. Внаслідок цих змін народи стали інакше дивитися на самих себе. Якщо раніше їх самоідентифікація здійснювалась через відповідь на питання: чиї ми?, То тепер головними стали питання: хто ми? що нас об'єднує, чим ми відрізняємося від інших народів? де повинні пролягати кордони нашого суспільства? подібне.

Цікавий погляд О.-І. Бочковського на зміст етно-і націогенезу як на "поступове усуспільнення" всіх верств населення. Роль національно активного (і, додамо, політично задіяного) прошарку населення переходить від аристократії до буржуазії ("третього стану"), а потім - в робітників і селянства. "Сучасна нація займає всі суспільні шари, з яких складається народ. Зате в народі (тобто етносі - авт.) Нація була по черзі представлена ​​лише верхніми шарами її від корони і династії до панів і буржуазії. У цьому ж криється ключ до розуміння дуалізму в назвах народ - нація, як і до розуміння різниці між модерною нацією і народом "3. Отже, усвідомлення етносом своїх інтересів, прагнення захищати їх політичними методами і за допомогою такого політичного інституту, як держава, говорить про його перехід в нову стадію розвитку - національну.

Уже під час свого затвердження поняття нації мало два виміри: 1. внутрішній (соціально-політичний), що виник внаслідок усвідомлення антитези "народ - правителі" і втілився в ідеях народного суверенітету і рівноправності всіх людей, що складають громадянське суспільство і націю 2. зовнішній (етно-або культурно-політичний), пов'язаний з розумінням окремішності і культурної гомогенності даного народу і його права творити власну державу, визначати його кордони і налагоджувати відносини з іншими народами.

Структурно, з точки зору її складових, нація є громадянське суспільство плюс національна (тобто створена культурно спорідненим народом) держава. Функціонально, тобто з точки зору виконуваних спільнотою соціальних ролей, нація є форма і наслідок соціально-політичної мобілізації в нові часи, суб'єкт політичного процесу, захисник інтересів і архітектор майбутнього певного суспільства.

На початкових етапах існування нація може мати державність, а може і не мати. У політичному житті вона може бути представлена ​​політичними партіями, громадсько-політичними рухами та іншими недержавними інституції. Але на відміну від етносу - явища культурологічної, нація завжди спільнотою політичним, формування якої, як зазначає Богдан Кравченко, є одночасно процесом зростання її внутрішньої солідарності, встановлення все більш ефективного контролю суспільства за поведінкою її членів. І якщо члени спільноти пiдкоряються вимогам згуртованостi i поділяють прихильність групових символів, то група досягає статусу нації. Іншими словами, нація - це етно-політична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самосвідомості, включеність у політичне життя, творення або прагнення до створення власної держави.

9.3. Етнополітика: Субєкти, об’єкти принципи

Етнополітика - це політичній аспект етнічно-національних проблем, спосіб в який держава їх вирішує.

Етнополітика — це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об'єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Отже, головним суб'єктом етнополітики є держава. У ширшому розумінні об'єкт етнонаціональної політики складає уся сукупність етнополітичних явищ:

— політичне життя етнічних груп, до яких належать громадяни держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самоврядування тощо);

— розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;

— соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та з державою;

— стосунки етнічних груп, що проживають на території даної держави, з їхніми етнородичами в інших державах.

Однією з головних категорій етнонаціональної політики є етнічний інтерес. Етнічний інтерес — це інтерес етнічної спільноти чи групи, яка об'єднується специфічними зв'язками, це об'єктивно зумовлені мотиви діяльності етнічної спільноти, які складаються з усвідомлення ними власних потреб та з'ясування й пошуку засобів та умов їх задоволення. Цей інтерес пов'язують з пошуком і усвідомленням найбільшої вигоди для себе у співпраці з державою, іншими етнічними спільностями, націями, класами тощо. Етнічний інтерес виникає навколо різноманітних проблем суспільно-політичного життя: матеріальних (економічна діяльність, соціальна мобільність, проблеми демографічного розвитку тощо), політичних (участь у здійсненні владних рішень, правові гарантії від утисків), духовних (збереження ідентичності, розвиток мови та культури). Тому етнонаціональна політика тісно пов'язана із соціальною, демографічною, економічною, екологічною політикою. Такі інтереси можуть полягати як у врівноваженні прав усіх етносів, так і в прагненні забезпечити панівне становище певній етнічній групі.

Узгодження етнічних інтересів та досягнення міжетнічного й міжнаціонального порозуміння — одна з головних умов реалізації національних інтересів. Національний інтерес — це уявлення нації, національної держави про найоптимальніші умови свого самозабезпечення та розвитку. Політичними умовами забезпечення цього інтересу є суверенітет, територіальна цілісність, політична стабільність і т. ін. Зміст етнополітики — застосування системи державних засобів для створення оптимальної, з точки зору національних інтересів, системи етнонаціональних відносин. У цьому й полягає її основна мета.

Але неузгодженість, взаємосуперечливість інтересів різних етнонаціональних спільнот може спричинити етнонаціональний конфлікт — зіткнення між етнічними спільностями з протилежними інтересами та цінностями. Він пов'язаний з боротьбою за отримання і використання державної влади з метою реалізації етнічних інтересів, особливо коли останнє неможливе в умовах існуючої політичної системи. Врегулювання конфліктів теж є одним з провідних завдань етнополітики.

Для регулювання і локалізації міжнаціональних конфліктів можна застосувати такі механізм:

1) створення спільної децентралізована! економічної інфраструктури співробітництва;

2) створення культурної інфраструктури консенсусу (культурні товариства, фестивалі);

3) збільшення відкритості регіону, заохочення всебічних контактів;

4) залучення третьої сторони до розв'язання суперечностей (посередництво, арбітраж);

5) переведення конфлікту в мирне русло (створення механізму представництва інтересів різних етнонаціональних спільностей через виборчу систему);

6) політико-адміністративна реформа— утворення автономій в унітарній державі або введення федералізму. Це важливо тому, що унітарна держава має єдину територію, і управління її адміністративними одиницями здійснюється з центру, а федеративна складається з державних утворень, які делегують спільним органам влади деякі повноваження. Тому федеральна конституція має пріоритет перед конституціями суб'єктів федерації. Але федерації, утворені за національним принципом, мають тенденцію до розпаду (СРСР, Югославія);

7) надзвичайне регулювання (запровадження надзвичайного стану на території, де конфлікт набуває загрозливих форм).

Звичайно, етнополітика кожної держави має свої особливості — цілі, принципи, засоби тощо. Але, недивлячись на це, можна виділити деякі загальновизнані принципи етнополітики, яких дотримуються більшість країн сучасного світу. До цих принципів належать:

1) науковий аналіз і творче осмислення вітчизняного та світового досвіду в цій галузі;

2) рівноправність усіх національностей, взаємоповага до цінностей усіх народів, заперечення дискримінації;

3) непорушність державних кордонів, оскільки територіальні претензії є джерелом міжнаціональних і міжнародних конфліктів;

4) органічна єдність усіх сфер суспільного життя;

5) цілісність національної політики, врахування взаємозв'язку усіх її компонентів та факторів;

6) здійснення спеціальних програм щодо розвитку соціальних меншин;

7) формування етики міжнаціональних відносин на основі взаємної довіри. Етнополітика регулюється не лише нормативними актами окремих країн, а й

нормами міжнародного права. Відповідні положення закріплені в Статуті ООН (1945) та Гельсинських угодах (1975). Основоположним принципом цих актів є право націй на самовизначення, першість у теоретичному обґрунтуванні якого належить В. І. Леніну та В. Вільсону. Але на практиці самовизначення націй пов'язане з територіальним питанням і реалізується у двох формах: а) відокремлення, яке передбачає вихід нації із складу багатонаціонального утворення, під впливом волевиявлення більшості народу; б) возз'єднання, яке передбачає можливість об'єднання одного народу (нації) з іншим народом (нацією).

Отже, право нації на самовизначення має подвійну дію. Але постає питання, чи не суперечить це право принципу непорушності державних кордонів? Справді, ця суперечність надає можливість для правових маніпуляцій. Тому в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966) визначено умови, за яких може бути задоволене прагнення нації до створення національної держави і може бути підтримане світовим співтовариством:

1) наявність території компактного проживання;

2) здатність до економічного самозабезпечення;

3) відсутність територіальних та інших претензій до сусідніх народів;

4) гарантія прав національних меншин, що опинилися на території новоутвореної держави.

Таке право надається націям, що не мають власної національної державності. Таким чином, держава за допомогою етнополітики спрямовує розвиток етнонаціо-нальних відносин у потрібне їй русло. Але, безумовно, треба пам'ятати, що на зміст її також впливає позиція міжнародного співтовариства.

9.4 Етапи формування та сучасний стан Ук.нації

Нація — це велика, стала група людей, об'єднаних спільним походженням та історією, мовою, культурою, самосвідомістю та певними інтересами. Нація - це явище історичне, яке виникає на певному етапі розвитку людства. Швидке формування сучасних націй відбувається у період розвитку капіталістичних відносин. Важливою умовою формування нації є зростання національної самосвідомості: свідомого згуртування та об'єднання дій її різних представників не тільки на грунті усвідомлених ними спільних рис або спільного минулого, але й на грунті розуміння ними головних національних інтересів і вироблених спільних цілей (визвольної національної боротьби, національного відродження, розбудови національної державності тощо), досягнення яких сприяло б розквіту й зміцненню цієї нації.

Геніальними виразниками самосвідомості українського народу на різних етапах його історичного розвитку були Т. Шевченко, М. Драгоманов, М. Грушевський та інші.

На формування української нації справив вплив ряд чинників. Однобічне профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян активізували міграційні процеси, перемішування населення.

Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української нації, була відсутність власної держави, національної еліти, в руках якої були б економічні і політичні засоби консолідації українського народу. Україна була поділена між Російською і Австро-Угорською імперіями. її статус як внутрішньої колонії імперій суттєво обмежував розвиток соціальної структури українського суспільства та його національної культури. Переважання в колоніальній адміністрації вихідців з Росії (на сході) або з Польщі (на заході), заохочування переселення російського населення в регіони України з бурхливими темпами промислового розвитку, так само як і збільшення польського населення в західноукраїнських містах, призвели до русифікації або полонізації міст в Україні. Та оскільки з початком модернізації саме міста перетворюються на арену вирішальних політичних подій, дана обставина суттєво гальмувала розвиток української національної свідомості.

Панування в східноукраїнських містах російської колоніальної адміністрації, а в західноукраїнських — польської фактично позбавляло українських селян, які розорювались і переселялись у міста, ефективного соціального і правового захисту, руйнувало їхні надії на можливість утриматися в міському середовищі, витримати соціальну конкуренцію з неукраїнським населенням. Це великою мірою спричинило еміграцію українців-селян за межі України.

Суттєво гальмувала розвиток українців політика етноциду. У 1863 р. було заборонено друкувати українською мовою підручники, читанки і тексти до музичних творів (Валуєвський циркуляр), а в 1876 р. — ввозити в імперію видані за кордоном книжки і брошури українською мовою, а також нею користуватися на сцені (Емський указ). Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її серед українства. Незважаючи на все це, діячі української культури створили чудові зразки в галузі літератури (Т. Шевченко, І. Котляревський, Панас Мирний, І. Франко), драматургії і театру (І. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Заньковецька, М. Садовський та ін.), музики (М. Лисенко), образотворчого мистецтва (С. Васильківський, М. Мурашко та ін.). Видатну роль українська інтелігенція відіграла в утвердженні національної самосвідомості свого народу, допомагаючи йому зберегти історичну пам'ять, етнічну самоназву і назву своєї етнічної території, яку царизм намагався замінити принизливим терміном "Малоросія".

Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст. Визначальну роль у цьому процесі відігравала та частина українських земель, що відома в історії під назвою Наддніпрянщини. Загалом територія України XIX ст. охоплювала 850 тис. км2. З них 9/10 перебувало під владою Російської, а решта — під владою Австро-Угорської імперій. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття вбачало в Наддніпрянській Україні свій природний центр, а відтак — прагнуло до возз'єднання з ним, щоб створити єдину соборну (об'єднану) незалежну національну державу.

Українська нація формувалася переважно як селянська. За переписом 1897 р. на території Наддніпрянщини 84% населення становили селяни. Статистичні показники по західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії засвідчують, що на 1900 рік 95% населення тут займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятий у промисловості. Щоправда, протягом другої половини XIX ст. через індустріалізацію все більшої ваги набуває робітництво. За даними всеросійського перепису 1897 p., з 1,5 млн. робітників України понад 4/5 були місцевими уродженцями, більше половини з них визнавали своєю рідною мовою українську. За даними того ж таки перепису, понад 100 тис. осіб, які говорили українською мовою, жили на прибутки від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Насправді таких капіталістичних підприємців було ще більше, бо багато з них записували своєю рідною мовою російську. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст. стали родини Терещенків, Харитоненків, Римаренків, Демченків, Алчевських.

З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації.

Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого. Позитивно впливала на культурно-національне життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні — "Молот", "Друг", "Життя і слово". Широкі кола освіченої громадськості вивчали й популяризували усну народну творчість. Виходили у світ збірники записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.

Консолідуючим чинником становлення української нації виступала рідна мова. У цей період українська мова сформувалася як літературна, що мало ще тісніше згуртувати українців. Великого значення набули наукові праці з історії та граматики української мови Олександра Потебні, Павла Житецького, Агатангела Кримського. Розширювали сфери вживання української мови й двомовні словники. Уже на початку XX ст. у світ вийшов упорядкований Борисом Грінченком чотиритомний словник української мови. Та найбільше сприяла розвитку української літературної мови художня література. Панас Мирний та Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький та Леся Українка, Павло Грабовський та Іван Франко не тільки творили літературну мову, а й гуртували народ. Але на цьому шляху доводилось долати багато перешкод. На початку XX ст. 3/4 українського населення було неписьменним; українство перебувало під гнітом економічних, політичних, соціальних, національних та інших проблем.

Українська сучасна нація – це людність, що залишилася від геноциду, від голодоморів, від репресій, від колективізацій та депортацій. Це недостріляна, недобита, недопалена живцем, недомордована морально маса людей. Це народ, що 70 років безоплатно працював на Росію, народ, що 70 літ терпів національний гніт, наругу, злидні. Це залишки „українських буржуазних націоналістів”, незважаючи на те, що Україна не мала власної національної буржуазії і досі такої немає. Зрештою, це людність, яка нашпигована агентами іноземних держав: в армії, міліції, в державних органах, освітніх та медичних установах тощо...

З 1991 року і по сьогодні в Україні „законним способом” йде злодійська прихватизація всенародного майна, ожебрачення української нації при сприянні влади, антиукраїнської і антинародної влади. Українська влада, –депутати від села і до столиці держави, – безкарно грабують цю ж державу під прикриттям недоторканості, кишенькових суддів, такої ж міліції і прокуратури. Глибока аморальність сучасних інститутів влади обумовлена тим, що 1991-1992 років при владі в Україні залишилася колоніальна російська номенклатура. Влада оголошена демократичною, тобто народною, але народ до влади не допускається. Влада проголошує лібералізм, що виявляється на практиці вседозволеністю для представників усіх гілок влади.

Наша влада, яку багато хто вважає українською, і яка такою не є, не знає багатьох визначальних державотворчих категорій. Сучасна українська влада нелогічно перенасичена представниками національних меншин. Які використовують своє службове становище для власних корисливих цілей і нещадно руйнують українську державність. Особливу тривогу викликає низький рівень інтелектуально-патріотичного потенціалу держави. І це є однією з причин, що знущання над українською нацією продовжується в умовах незалежної української держави.

Сучасний занепад української національної держави визваний і досить об’єктивними причинами:

-слабкість, а то й відсутність національних лідерів, яких винищив російський комуно-нацизм;

- небажання вчитися майстерності державного управління, а звідси дилетантизм найвищих посадовців без виключення;

- ослаблення самоорганізації нації, що стає причиною занедбаної національної свідомості, відповідальності за своє майбутнє.

Саме тому нинішня Україна й близько не подібна до національної країни, української держави. Ми є космополітичною країною з ухилом до зникнення нації під руйнівним керівництвом нацменів.

Протягом століть відповіддю на питання – що таке нація? – формували свої думки найвидатніші люди планети. З усього сказаного, що нам відомо, найприйнятнішими є такі поняття. Нація – це етнічна спілка однодумців і одно- мовців. Які живуть на своїй території незалежно від того мають чи не мають свою державу. Якщо етнічна спільнота не є однодумцями, а мислить різновекторно, то ця спільнота хвора, розколота і її треба лікувати.

9.6 Політика національної згоди - гарантія державної самостійності

Національна згода - це наявність між різноманітними етносоціальними групами дружніх відносин, одностайності з основних питань спільної життєдіяльності, однодумності, спільності міркувань на шляху їх вирішення. Національна згода - це відображення повної гами національних почуттів, породжених історичними, економічними, політичними, етнопсихологічними, культурними, побутовими та іншими факторами. Природно, національна згода - надзвичайно тонка матерія, яку буває легко зруйнувати навіть не дією, а одним лише необережним словом, внаслідок чого визріває, якщо не спалахує миттєво, національний конфлікт. В сучасних умовах в Україні можна зустріти не тільки заяви, але й дії, які змушують гадати, що деякими силами випробовується крихке мирне становище України. Однією з особливостей перехідного періоду в Україні є відсутність консолідації нації. А як наслідок відсутня і загальнонаціональна еліта, що неминуче відбивається на політичній та економічній ситуації.

Суспільство розколене. Розколене з фундаментальних питань: незалежність, демократія, ринок, приватна власність, форми державного управління, устрою і територіальної організації, національної безпеки, мови. Існує і зростає політичне протистояння. В Україні йде холодна громадянська війна. Колір влади закріплюється за територіями, і це особливо небезпечно. Створення держави може бути успішним тільки на основі консолідації нації (нації не тільки у вузькому, етнічному, але й у державному змісті). Утворення держави і утворення нації - взаємозв' язані процеси. Без створення нації та її консолідації на території України може бути держава, навіть незалежна, але чужа. Викликає тривогу та обставина, що український електорат непатріотично ставиться до незалежності. З іншого боку, ультранаціоналісти об' є-ктивно шкодять, тому що, не враховуючи реалії, породжують і посилюють антиукраїнські настрої. Взагалі українізація, як основа утворення держави, - під загрозою.

Успішне будівництво держави можливе тільки на основі конверсії національної свідомості. Головне - зміна не зовнішніх обставин, а внутрішніх якостей українців. Інакше не будуть ефективними державні та недержавні владні та управлінські структури. Ті з політиків, що не розуміють кардинального значення змін у свідомості, психіці та світогляді українців, не можуть претендувати на роль керівників.

Конверсія національної свідомості пов' язана із утвердженням національної та людської гідності, твердості, стійкості та сили волі, почуття самобутності й неповторності українства, загальноукраїнської спільності. Це дасть можливість інтегрувати всіх етнічних українців і тих українців, що ідеологічно і духовно тяжіють до України, в єдиний народ, перетворивши його на могутню творчу, самодіяльну силу. Це дасть можливість об' єднати народ навколо свободи і величі нації. На основі конверсії свідомості багатонаціональний склад населення України перетвориться з фактора слабкості на фактор сили. Адже відомо, суспільство виховує в людях прагнення до широкого співробітництва з іншими народами, почуття спільності їх інтересів гармонійно поєднується з почуттям національної гідності, гордості за свій народ, прив' язаності до мови, культури.

Спільність національного характеру, що відображає своєрідність національної психології, - одна з важливих ознак нації.

В понятті "національний характер" знаходить відображення своєрідність історичного шляху нації, її господарської діяльності, особливості соціального та культурного розвитку і географічного середовища. Все це залишає згусток вражень у психіці її представників, що виражаються в особливостях культури поведінки, смаках, звичках, звичаях, особливостях складу розуму і сприйняття навколишнього світу. Риси національного характеру українця, його національної психології змінюються разом зі змінами умов існування нації. I все ж вони досить тривкі, щоб надати своєрідності культурі, духовній діяльності людей. Національний характер - це деяка незмінна суть, властива всім людям певної нації, що відрізняє їх від всіх інших етнічних (національних) груп і незримо визначає їх соціальну поведінку, відображає певну історичну реальність: спільність вироблених і засвоєних в ході спільного історичного розвитку психологічних рис і засобів дії, закріплених груповою самосвідомістю. Національний характер виражається в спільності національної культури, а національна своєрідність культури пояснюється характером нації.

Політичним і соціально-економічним механізмом конверсії національної свідомості виступає національна ідея як ідея національної свободи, воля нації до свободи, духовна першооснова і джерело особистого розвитку людини і державотворчої енергії етносу. Прагнення до свободи нація реалізує через створення суверенної держави. Саме тому національна ідея наділена сучасною державотворчою суттю. Утворення держави - прояв волі нації до життя. Незалежна держава - надійний гарант життя нації. Національна ідея - основа консолідації соціальних груп, політичних партій, етносів, релігійних конфесій - інтегрує і гармонізує життєдіяльність населення певного ландшафтно-кліматичного простору і дає загальну орієнтацію на майбутнє. Національна ідея відображає об'єктивну необхідність консолідації народу України. Якщо народ України консолідується, то збережуться державність, соборність і демократія. Демократія стає можливою там і тоді, коли прагнення до свободи стає всенародним. В процесі консолідації представники російської й інших національностей, які проживають серед українців, проникаються українським менталітетом і підкоряються українським національним інтересам. Всі, хто живе в Україні, - українці, також як всі, хто живуть в США, - американці. Слід тільки уточнити, що в Україні живуть етнічні і неетнічні українці. Ті, хто не ідентифікує (ототожнює) себе подібним чином, - чужі (і тут немає нічого образливого). Відносини чужих до української державності можуть бути доброзичливими, індиферентними і ворожими. Таке бачення державності України досить типове для багатьох сучасних теорій з проблем відродження українства, розповсюджених в Україні під прапором національного відродження та єдності, але практично йде протягування великодержавності і національного підпорядкування, формування психології "молодшого брата".

В суверенній Україні діяльність, спрямована на відродження національної свідомості українців, повинна морально і матеріально заохочуватися державою, але на таких же засадах, як і діяльність російських, грецьких або болгарських націоналістів. Було б небезпечним взяти український націоналізм за основу державного будівництва. Водночас державні інститути повинні чуйно реагувати на всі випадки злоякісного переродження націоналізму в шовінізм. Щоб забезпечити просування процесу створення держави, потрібна національна згода, згуртованість громадян всіх національностей. Той факт, що більшість російськомовного населення в Україні під час референдуму 1991 року висловилася за відділення від СРСР, - не тільки свідчення прагнення народу України до самостійної державності, але й реальний історичний шанс досягнення національної згоди в українському суспільстві, тому що позиція російських та інших неукраїнських народів на референдумі ясно свідчила, що вони не відчувають для себе небезпеки в існуванні незалежної української держави. Тепер дуже важливо не підірвати довіри населення безвідповідальними адміністративними рішеннями в сфері національної політики.