Запитання для самоконтролю
1. В чому проявились особливості становлення православ’я на Русі?
2. Яка форма взаємодії між церквою та державою розвивалась на Русі?
3. Як змінилось становище Руської церкви під золотоординським пануванням?
4. В чому причини дроблення Київської митрополії, відокремлення з неї Московської?
5. Чим зумовлений занепад православної церкви в Україні у складі Речі Посполитої?
6. Чим викликана спроба унії та в чому полягають її наслідки?
7. До яких наслідків призвело підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату?
8. В чому полягають причини викорінення самобутніх особливостей українського православ’я з церковного життя в ХІХ ст.?
9. Чому на Вашу думку, при відносному віротерпінні щодо римо-католиків в Російській імперії було заборонено українську уніатську церкву?
10. Чому на Вашу думку Російський уряд перешкоджав появі українського перекладу Святого Письма?
4.2 Релігії в новітній історії Україні.
Відродження українського православ’я 1917-1920 рр.
Релігійне життя в умовах радянського тоталітаризму.
Релігійне відродження в незалежній Україні.
Відродження українського православ’я 1917-1920 рр.
Повалення самодержавства у лютому 1917 р. розчистило шлях до втілення прагнень до відновлення та здобуття автокефалії в різних національних краях колишньої Російської імперії. Першою це зробила Грузинська церква — в березні 1917 р. вона обрала католикоса і об'явила про відновлення автокефалії.
Формування української державності в роки визвольних змагань створило умови і для відродження українського православ’я, які по-різному проявились в релігійній політиці українських державних утворень: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та Західноукраїнської Народної Республіки.
На тлі загального революційного піднесення, що охопило майже всі верстви суспільства навесні та влітку, на єпархіальних з’їздах, що пройшли по всім українським губерніям, пролунали перші заклики до створення помісної церкви. Але деякі єпархії, зокрема Чернігівська, Харківська та Одеська відхили ідею автокефалії та використання української мови в церковному житті, однак не одноголосно. Відтак із самого початку справа українізації церкви та здобуття її автокефалії набула складного характеру. Потрібно було сприяння суспільства і держави.
Проте Центральна Рада, що утворилась внаслідок революційних подій 1917 року, проголошувала принцип національно-персональної автономії та свободу віросповідання, а її політичне ядро – Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) дотримувались характерного для соціалістів-марксистів погляду на релігію, як на річ, не обов’язкову для будівництва соціалізму, або навіть, шкідливу. Уряди Центральної Ради виходили з принципу відокремлення церкви, яку вони розглядали як приватну справу громадян, від держави.
Однак, загальне національне піднесення все більше захоплювало й церкву. Вона проявлялась як чинник і об’єкт процесів "українізації", що може мати вплив на характер і перебіг суспільних процесів, зокрема, формування національної свідомості. В листопаді 1917 р. після проголошення УНР було створено Департамент духовних справ.
У січні 1918 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який повинен був проголосити автокефалію. Але з обговорення справи на соборі стало зрозуміло, що автокефалії будуть чинити опір архієреї. До того ж наступ більшовиків на Київ відсунув справу автокефалії на периферію нагальних проблем. Владу в Києві захопили більшовики, які під час кількаденного терору розстріляли і Київського митрополита Володимира Богоявленського.
На відміну від Центральної Ради гетьманській режим Української держави одразу визначився щодо церковної політики. “Закони про тимчасовий державний устрій України”, прийняті 29 квітня 1918 р., проголошували свободу віровизнання на території Української держави й одночасно відзначали, що “передовою в Українській державі вірою є християнська, православна”. Гетьманські уряди мали більш визначену і послідовну позицію щодо церкви. В основу її було покладено принцип: в незалежній державі має бути незалежна церква. Значну роль у її розробці та втіленні зіграв Василь Зінківський – міністр віросповідань у першому гетьманському уряді. Але набуття автокефалії для української церкви, через спротив проросійського єпископату та новообраного митрополита Київського Антонія Храповицького, змушене було пройти спочатку етап створення Української Православної Церкви з українських єпархій Російської Церкви. Для УПЦ довелось добитись спочатку автономного статусу в складі Московського Патріархату. І хоч члени Всеукраїнського православного Собору звернулися до Московського Патріарха з проханням затвердити автокефалію, Московський помісний собор у вересні 1918 р. відхилив цю пропозицію і утвердив "Положення про тимчасове вище управління Православною церквою в Україні" за яким, УПЦ мала автономне управління на засадах автономії при збереженні канонічного зв’язку з Московським патріархатом. Про надзвичайно обмежений характер автономії свідчить те, що згідно з Положенням використання української мови в богослужінні заборонялось.
Разом з тим, відштовхуючись від автономного статусу, міністр віросповідань у другому гетьманському уряді Олександр Лотоцький, вже міг поставити питання про автокефалію Української Православної Церкви. Проте спроби українського духівництва і О. Лотоцького домогтись автокефалії наштовхнулись на протидію російського духовенства на чолі з Київським митрополитом Антонієм та Московським патріархом Тихоном. Подальші зусилля О. Лотоцького були припинені у зв’язку з падінням гетьманату.
Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), що була проголошена на уламках Австро-Угорської імперії в листопаді 1918 р. не мала необхідності визначатись зі статусом церкви. Греко-Католицька Церква функціонувала як національна, а з проголошенням ЗУНР – і як державна. А українсько-польській війні (кінця 1918 – середини 1919 рр.) були притаманні виразні конфесійні ознаки. Відповідно до загальнодемократичних засад розбудови української державності ЗУНР гарантувала усім громадянам республіки рівні права незалежно від їхнього віросповідання, національності тощо.
Директорія, що змінила гетьманський уряд наприкінці 1918 р., проголосила відновлення УНР, але займала більш свідому позицію щодо церкви, яку її керівництво розглядало як важливий чинник суспільного життя і певний атрибут незалежної держави. 1 січня 1919 року закон Директорії УНР проголосив утворення Української автокефальної церкви. Керівним органом Церкви був Український Церковний Синод, що утримувався за рахунок державного бюджету і в якому був представник уряду.
Проголошення 22 січня 1919 року акта злуки УНР і ЗУНР в одну державу створило ситуацію співіснування в ній двох українських традиційних церков: Православної та Греко-Католицької.
Події громадянської війни та інтервенції проти України позначились й на церковних процесах. Умови військового стану не дали Директорії можливості вповні здійснити проголошений законом проект автокефалії. А відправлена до Стамбула делегація на чолі з О. Лотоцьким, що повинна була домовитись про визнання автокефалії з Константинопольським патріархом, свого завдання не виконала через раптову смерть патріарха. А тим часом владу в Києві знову захопили більшовики, яких на деякий час змінили денікінці, що реалізовували політику "єдиної і неподільної Росії" і які, звісно, і чути не хотіли ні про ніяку українську церкву. Та незважаючи на це активну роботу з українізації церкви проводив новий міністр віросповідань Директорії Іван Огієнко. Проте політичне існування УНР на українських землях добігало кінця. Відтак після остаточного розгрому більшовиками національних сил та "білого руху", подальшу боротьбу за автокефалію української православної церкви довелось здійснювати за умов радянської влади.
Релігійне життя в умовах радянського тоталітаризму.
Уже за радянської влади збори Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) в травні 1920 р. проголошують автокефалію Української церкви і готують проведення собору. У жовтні 1921 р. І-й Всеукраїнський православний церковний собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Оскільки єпископат її не підтримав відмовився висвятити для неї єпископів, то архієреїв для цієї церкви було висвячено соборно —– з порушенням православних канонів. Згідно прийнятих собором "Канонів української Автокефальної Православної Церкви" ("Київських канонів") "єпископсько-самодержавний" устрій церкви було замінено на "церковно-народоправний". Очолив церкву священик Василь Липківський висвячений собором у єпископи і обраний митрополитом. Біля витоків українізації церковного життя, забезпечення українського православ’я богослужебними книгами, церковною музикою, стояли такі видатні постаті української культури як мовознавці академіки Агатангел Кримський, Сергій Єфремов, історик проф. Володимир Чеховський, композитори Микола Леонтович, Кирило Стеценко та інші.
Поява української церкви викликала протидію і з боку російського православ’я, і з боку більшовицької влади. Перемога більшовиків у громадянській війні й встановлення радянської влади в Україні створили нову ситуацію. З одного боку, серед перших декретів радянської влади прийнятих в грудні 1917 – січні 1918 були: "Декларація прав народів Росії", "До всіх трудящих мусульман Росії і Сходу", "Про відділення церкви від держави і школи від церкви", в яких більшовики проголосили відміну усіх обмежень реалізації свободи совісті. З іншого, розглядаючи релігію як пережиток експлуататорського суспільства і знаряддя гноблення трудового люду, протягом 1917–1918 років більшовики фактично розпочали "війну з релігією". VIII з'їзд РКП(б), що відбувся у березні 1919 року, започаткував планомірний наступ на релігію та церкву. У програму партії з'їзд включив тезу про необхідність боротьби з релігією.
Для координації та планування антирелігійної політики була утворена антирелігійна комісія при ЦК КП(б)У і ліквідаційний відділ при наркоматі юстиції. Аналогічні, так звані "ліквідаційні комісії", утворювались і на місцях.
Ідеологічні та організаційні засади антирелігійної політики радянської влади були викладені в статті В. Леніна “Про значення войовничого матеріалізму” у березні 1922 року. Саме в цей час по всіх радянських республіках починається кампанія з вилучення церковних цінностей на користь голодуючим у Поволжі (голод в Україні між тим штучно підтримувався як засіб боротьби проти повстанських селянських загонів півдня України). Під реквізицію потрапили перлини церковного мистецтва, не уникла цієї долі й Києво-Печерська Лавра. Реквізиції майна супроводжувались репресіями щодо священиків і церковнослужителів.
Проте в окремих випадках більшовики навіть сприяли виникненню нових конфесій, розраховуючи таким чином послабити Російську православну церкву, в якій вбачали антирадянську силу.
У 1922 році в Радянському Союзі виник інспірований більшовиками "обновленський рух" спрямований проти Російської православної церкви і її патріарха Тихона, якого влада розглядала як одного з лідерів контрреволюції. Влада масово застосовує насильну передачу "обновленцям" храмів, буз урахування настроїв віруючих. Державне політичне управління (ДПУ) контролює діяльність обновленців через підбір кадрів кліру, бере участь у підготовці різного роду звернень антитихонівського змісту, фінансує розкольників тощо. Проте надії покладені на обновленській рух не дали очікуваних результатів – інтерес до обновленського руху вщухає.
Обновленство поширилось і в УРСР. В середині 20-х років ЦК КП(б)У доручило органам ДПУ застосувати щодо сформованої у 1921 році Української Автокефальної Православної Церкви процес штучного розколу за допомогою обновленського руху.
Обновленське розкольництво та внутрішньоцерковні інтриги застосовувались проти УАПЦ та проти авторитету голови цієї церкви митрополита В. Липківського.
Улітку 1925 року за сприяння ДПУ, частина кліру і мирян, що не погоджувались з практикою і церковним життям УАПЦ, утворили Діяльно-Христову Церкву (ДХЦ). Але попри сприяння ДПУ, впливу на віруючих нова церковна організація не мали, і вже в листопаді 1927 року вана розпалась. Але зусилля ДПУ стосовно підтримки розкольницьких течій у РПЦ та УАПЦ не були марними. Подрібнювались не тільки громади, але розхитувався авторитет церкви, а в церковному середовищі з'являлись діячі пов'язані з каральними органами.
Але боротьба проти релігії не обмежувалась тільки організаційною боротьбою з церквою.
Для виховання нової людини радянській владі потрібно було забезпечити повне, абсолютне панування нової соціалістичної ідеології. Це можна було досягти боротьбою із старою "буржуазною ідеологією", виразником якої є непролетарська культура, та цілковитим ідеологічним контролем і регламентацією освіти, культури та мистецтва. Тому не випадково першими ідеологічними жертвами епохи "великого перелому" стали українська церква та діячі культури і мистецтва.
Українська автокефальна православна церква була церквою виразно українською національною. Її священиками і вірними були переважно люди національно свідомі, ті, що підтримували ідею національної державності та під час громадянської війни боролись проти більшовиків. Саме тому цю церкву партія розглядала як ворожу собі політичну організацію. Керівники УАПЦ були репресовані як політичні діячі і притягнуті до суду у справі СВУ (спілки визволення України). У 1930 р. УАПЦ була ліквідована. А з п’ятнадцяти її єпископів вижило тільки два.
Дещо пізніше перестала існувати створена у червні 1925 р. Українська православна автокефальна церква (УПАЦ), яка не визнавала рішення собору 1921 р. та зміни канонів і реформування православної церкви, хоч і була прихильницею ідеї автокефалії українського православ’я. УПАЦ мала значно менший вплив серед православних українців, ніж УАПЦ, але і вона зазнала переслідувань з боку влади.
Розпочавши з української церкви, влада знову повернулась до рішучого наступу на релігію і церкву як на осередок, що є джерелом немарксистської, непролетарської ідеології. Російську православну церкву переслідували як "монархістську контрреволюцію", а греко-католицьку — як прикриття "польських шпигунів". За першу половину 30-х років в УСРР було ліквідовано близько 80 % церков. А у вересні 1937 р. ЦК ВКП(б) було ухвалено рішення про "безбожну п’ятирічку", результатом якої повинно було стати цілковите знищення всіх релігійних конфесій та, навіть, зовнішніх проявів релігійності. Молодіжна організація "Союз войовничих безбожників" існувала з 1925 р., вона мала власне видавництво "Безбожник", що поширювало літературу у всіх республіках. В УРСР виходив журнал "Безвірник".
Всю свою каральну, адміністративну та пропагандистську машину влада кинула проти служителів церкви та віруючих. Та найактивніше влада використовувала у боротьбі проти релігії молодь. Виховані у ворожості та зневазі до релігії "войовничі безбожники", як називали себе комсомольці та піонери, влаштовували демонстрації, спалення опудал попів, ікон, трощили іконостаси, руйнували храми. Між молодшим і старшим поколінням було покладено світоглядну прірву. Традиція як передача духовних цінностей від покоління до покоління свідомо переривалась. Замість релігійних догм і священних текстів молоді безальтернативно нав’язувались марксистські догми та твори класиків і вождів комунізму, замість духовних пастирів — комісари і політкерівники. Недарма ж самі комуністи жартома називали комуністів-пропагандистів "попами марксистської парафії". Глибокі за змістом народні звичаї та обряди, що передавали багатопоколінний досвід народу, відкидались як "старорежимні"” пережитки і замінювались новою комуністично-революційною символікою колективних дій.
Війна із церквою протягом 20–30-х років велася в трьох основних напрямках: знищення матеріальної бази церкви, розкольницька діяльність серед духовенства та віруючих, постійні переслідування та репресії.
Відповідні зміни було внесено і у Конституцію УРСР 1937 року. Із статті про свободу совісті було вилучено право ведення релігійної пропаганди, натомість право антирелігійної пропаганди визнавалось за усіма громадянами.
Православна церква в складі ІІ-ї Речі Посполитої. Іншим осередком українського православного церковного життя була Західна Україна (Волинь, Холмщина, Підляшшя та Берестейщина). За умовами Ризького миру 1921 р. її було включено до ІІ Речі Посполитої Польської. Ці терени, на відміну від Галичини, де були сильні позиції греко-католицизму, були традиційно православними і підпорядковані Московському патріархату. В складі Польщі опинилось близько 2,7 млн. православних, чотири єпархії і більше тисячі парафій. Незважаючи на антиукраїнську політику Польщі на новоприєднаних теренах почався рух за автокефалію української православної церкви у Польщі. На певних умовах єпископату вдалось домовитись з урядом Польщі про автокефалію. У 1924 р. Константинопольський патріарх надав автокефалію Православній церкві в Польщі. В "Патріаршому і синодально-канонічному томосі", яким надавалась автокефалія, наголошувалось, що передача Київської митрополії Московському патріархату 1686 р. була неканонічною, і на цій підставі Вселенська церква надала автокефалію церкві, що була колись частиною Київської митрополії. У 1939 році, коли терени Західної України були включені до СРСР під тиском влади, православний єпископат змушений був визнати юрисдикцію Московського патріархату.
Під час Другої світової війни на окупованій німецькими військами території України православне духовенство зробило спробу відновити Українську автокефальну православну церкву. Але повернення радянської влади поклало край її існуванню на теренах України. Її духовенство змушено було продовжити свою діяльність в еміграції.
Після закінчення війни першою жертвою сталінської церковної політики стала Українська греко-католицька церква (УГКЦ). На інспірованому енкавеесівцями Львівському соборі у 1946 році УГКЦ було об'явлено розпущеною, культові споруди передано РПЦ. Справжньою причиною ліквідації УГКЦ було те, що вона мала виразно український характер, мала значний авторитет серед українців Галичини, підтримувала національно-визвольний рух.
У післявоєнний період посилюється адміністративний контроль держави над церквою і удосконалюються форми атеїстичної пропаганди (у 1965 році створено Раду у справах релігії при Раді Міністрів СРСР, в усіх вузах гуманітарного профілю вводиться обов'язковий курс "наукового атеїзму" тощо). Жорстоко переслідуються активісти правозахисного руху, що борються за реальну свободу совісті.
Комуністична партія, розробляючи стратегію і тактику антирелігійної роботи, передбачала участь у ній державних органів, школи, культосвітніх організацій, державної преси тощо. По суті атеїзм став загальнодержавною ідеологією. Партія через державні органи фактично домоглася заборони на професії (зокрема, вчителя) та отримання віруючими педагогічної освіти.
Протестантські течії в Україні
Перші протестантські громади виникли на теренах України в 30-х рр. XVI ст., переважно це були лютерани, а трошки згодом, кальвіністи, анабаптисти та антитринітарії (унітарії), Спочатку вони охоплювали вихідців з Німеччини, що тікали від релігійних переслідувань у Річ Посполиту, де зберігалась відносна конфесійна толерантність. Згодом протестантські ідеї стають впливовими серед заможної шляхти та маґнатерії Польщі та Литви, меншою мірою в Русі. Особливої популярності набуло вчення вихідця з Італії Фавста Социна, прихильників якого називали "социніянами" або "польськими братами". Вони здійснювали активну видавничу та освітню діяльність, перекладали Святе Письмо національними мовами. У ХVІІ ст. протестантизм із Волині, Підляшшя, Холмщини і Галичини поширюється на Поділля, Київщину, Закарпаття. Крім антитринітаріїв та кальвіністів з'являються менноніти, баптисти та методисти. Але подальшому поширенню протестантизму протистояла католицька церква, яка спиралась на повну підтримку короля Жиґимунта ІІІ Вази. А в середині XVII ст., у зв’язку з полько-шведською війною – шведи були протестантами – протестанти серед поляків стали підозрюватись у зраді. "Дисидентство", як називали прихильність до протестантизму, в Речі Посполитій було заборонено.
Нова хвиля проникнення протестантизму на українські землі припадає на другу половину XVIII ст., коли Катерина ІІ здійснювала політику сприяння іноземним переселенцям, переважно з Німеччини, на територію Причорномор’я. Німецькі колонії менонітів з'являються на колишніх землях Війська Запорозького та у Таврії. Сприяння переселенню німецьких колоністів тривало і в ХІХ ст. Колоністи-протестанти поширювали практику читання і тлумачення Святого Письма серед українських селян, що наймались до них. Такі читання називались "bibelstunden" (з нім. "біблійні години") – звідси назва першого масового протестантського руху на українських землях – штундизм. З півдня штундизм поширюється на Поділлі, Волині та Лівобережжі. Рух охоплює насамперед нижчі прошарки суспільства та має, значною мірою соціально-утопічний характер. Наприкінці ХІХ ст. російський уряд забороняє діяльність цих громад.
У ХХ ст. в Україні поширюються пізньопротестантські течії (євангелісти, адвентисти тощо).
На початку ХХ ст., революційні зміни призвели і до зміни становища різних релігійних громад, зокрема протестантські "євангельські християни", "баптисти", "адвентисти" та "п’ятидесятники" поширюються і організаційно укріплюються. Основним центром протестантизму стала Волинь, де поширенню протестантизму сприяли контакти з переселенцями в США та Канаду та заробітчанами, що повертались. В 20-30 х роках там з'явились п'ятидесятницькі громади "християн в дусі апостольському", які заснував М. Смородін, та українські, білоруські, польські п’ятидесятницькі громади, що об’єдналися у Всепольський союз християн віри євангельської-п’ятидесятників, громади "адвентистів" та прихильники Товариства "Вартової башти" які згодом прийняли назву "Свідків Єгови".
На території підконтрольній радянській владі, натомість, з кінця 20-х рр. євангельські християни і баптисти були заборонені. Але на Одещині діяла п'ятидесятницька організація Союз християн євангельської віри (Союз ХЄВ.), яку очолював її засновник І. Воронаєв. Проте, в 30-х роках вона була заборонена, а керівництво репресоване. Тоді ж було ліквідовано і громади Адвентистів Сьомого дня (АСД). та Реформованих адвентистів. Така ж доля спіткала протестантські громади і на Західній Україні, після її приєднання до УРСР у 1939 р.
Певне відродження новопротестанських громад розпочалося під час і після ІІ світової війни. У 1944 р. відбулось об'єднання баптистів та євангельських християн в Союз Євангельських християн баптистів (Союз ЄХБ). Пізніше до них приєднались інші баптистські та євангельські течії і утворили Всесоюзною Раду Союзу Євангельських християн баптистів (ВРСЄХБ). Під час війни на території України діяли Союз християн віри євангельської (СХВЄ) з центром на Берестейщині і Союз християн євангельської віри (СХЄВ) у Східній Україні. Наприкінці 50-х років 75% віруючих-протестантів проживало на території України.
Антирелігійна кампанія в СРСР, що розгорнулась наприкінці 50-х – початку 60-х рр. та суспільна "відлига", з іншого боку, спричинили розкол у ВРСЄХБ в результаті якого виникла паралельна структура – Всесоюзна Рада Церков ЄХБ, більш опозиційно налаштована до комуністичної влади. Що викликало нову хвилю переслідувань з боку радянської влади.
З 70-х рр., а особливо з початком "перебудови" і процесів "релігійного відродження" розпочалось чергове піднесення. Сьогодні євангельські християни баптисти та п’ятидесятники належать до найбільш активних християнських конфесій в Україні та світі.
Переслідуванням і ліквідації в УРСР в 30-х роках зазнало і лютеранство – одна з традиційних протестантських течій в Україні, існуюча тут від середини XVІ ст. – на Волині, Галичині, Київщині, Поділлі. Причому Українська лютеранська церква була організаційно знищена, і багато вірних і пастирів були репресовані, а прихильники Німецької євангелічно-лютеранської церкви в Україні – переважно етнічні німці – майже повністю були виселені до Казахстану і Сибіру.
Релігійне відродження в Україні.
Зміни у суспільному житті наприкінці 80-х – початку 90-х років призвели до зрушень у релігійній ситуації в Україні. Політика "перебудови", проголошення демократизації та гласності, привернули увагу суспільства до проблем релігії та церкви. В умовах деградації та руйнації комуністичної ідеологічної системи та атеїстичної пропаганди, зростало загальне зацікавлення релігійною тематикою – від інтересу до традиційних релігійних цінностей, до захоплення окультизмом та поширення первісних забобонів. Разом з тим ідеологічна лібералізація та суспільна потреба в духовному розвитку призвели до активізації різних конфесій. Цьому сприяло й урочисте святкування тисячоліття хрещення Русі, що відзначалось не у Києві – місті, де Володимир Великий "хрестив Русь", а в Москві. Така невідповідність привернула увагу до долі деяких національних церков.
На тлі зростання політичної активності різних неформальних і громадських організацій, розпочались активні дії греко-католиків України за відновлення Української греко-католицької церкви (УГКЦ). У 1988 р. греко-католики провели різноманітні акції з вимогами відновлення УГКЦ – від голодування у Москві, до багатотисячних мітингів у Львові та інших містах і селах Галичини. Доля греко-католиків обговорювалась під час зустрічі між М. Горбачовим та папою Іваном Павлом ІІ у грудні 1989 р. А в січні 1990 року греко-католицька єпархія на чолі з єпископом Володимиром Стернюком скликала Синод, який проголосив легалізацію українського греко-католицизму і висунув вимогу повернення майна УГКЦ передані російському православ’ю після фактичної заборони греко-католицизму у 1946 р. За короткий час близько 1500 українських парафій повернулись до греко-католицизму, але це часто супроводжувалось конфліктами з прихильниками православ'я за храми, на які обидві громади претендували як на свої. Відтоді майнові проблеми стали одними з найболючіших і найгостріших у міжконфесійних відносинах України. Один з найгостріших конфліктів розгорнувся навколо собору св. Юра у Львові. У квітні 1991 року новообрана демократична Львівська міська рада, незважаючи на протести православних, передала Святоюрську кафедру греко-католикам, куди було перенесено кафедру митрополита та верховного архієпископа УГКЦ Мирослава Івана, кардинала Любачівського, що повернувся в Україну.
Процеси національного відродження в українському суспільстві дедалі виразніше охоплювали церкву. З метою випередити їх і не допустити перетворення на справжній автокефальний рух, Московський патріархат, вирішив обмежитись перейменуванням українського і білоруського екзархатів, сподіваючись що це "виб’є зброю з рук" автокефалістів. У січні 1990 року Архієрейський собор РПЦ прийняв "Положення про екзархати Московського Патріархату", який проголосив Київський екзархат Українською православною церквою підпорядкованою Московському Патріархові. Але процес українського православного відродження це не зупинило.
Частина православних прихильників української автокефалії в червні 1990 р. ініціювала Всеукраїнський собор в Києві, який проголосив відродження УАПЦ і створення Київського патріархату. А в липні того ж року Верховною Радою УРСР було проголошено "Декларацію про державний суверенітет", що багатьма було сприйнято як перший серйозний крок до незалежності України. У жовтні 1990 р. було зареєстровано Статут УАПЦ. Першим патріархом Київським і всієї України було обрано Мстислава (Скрипника).
У жовтні 1990 року РПЦ, у відповідь на звернення українського єпископату до новообраного, після смерті патріарха Пімена (Ізвєкова), патріарха Московського Алексія II i всього єпископату РПЦ, Українській Православній Церкві надана "незалежність i самостійність в управлінні". Предстоятелем УПЦ було призначено митрополита Філарета (Денисенка).
Проте, ідея автокефалії українського православ’я ставала дедалі популярніша в різних колах українського суспільства. А після проголошення незалежності України, з'явилися і формальні підстави для реалізації автокефалії УПЦ, адже згідно з 34 апостольським правилом набуття політичної незалежності країни має супроводжуватись унезалежненням церкви. У листопаді 1991 р. Помісний собор Української православної церкви звернувся до Московського патріархату з проханням надати УПЦ повну автокефалію. Проте Московський патріархат позитивного рішення не прийняв. Натомість в засобах масової інформації наприкінці 1991 р. розпочалась кампанія дискредитації предстоятеля УПЦ митрополита Філарета (Денисенка). В умовах розпаду СРСР, проголошення незалежності України, затвердження Акту про незалежність на грудневому всенародному референдумі, кампанія проти Філарета привернула до себе суспільну увагу та гостру реакцію. Використовуючи звинувачення Московський патріархат вимагав добровільної відставки Філарета, але після його відмови, Архієрейським собором РПЦ проведеним у червні 1992 р. був позбавлений усіх церковних санів. Одночасно з цим, частина єпископату УПЦ, що раніше підтримувала ідею автокефалії, відмовилась від цих намірів і організувала у Харкові собор УПЦ, який усунув Філарета і обрала предстоятелем УПЦ керуючого справами Московської патріархії, митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана). Обрання предстоятелем УПЦ представника російського єпископату, який на той час не був громадянином України, було порушенням статуту УПЦ та ставило під сумнів надані їй "незалежність і самостійність в управлінні". До того ж Президія Верховної Ради України заявила про невизнання рішень Харківського собору. Все це тільки загострило конфесійну ситуацію в Україні.
Тоді ж, у червні 1992 року на Всеукраїнському помісному соборі у Києві, частина православних УАПЦ і УПЦ, що підтримували Філарета та були прихильниками автокефалії УПЦ, об'єднались в Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП). Собор проголосив головою УПЦ КП патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника). Однак, проголошення автокефальної Української Православної церкви Київського патріархату відбулося з порушенням канонічного права і тому його не визнали, ні Вселенський патріарх (Константинопольський), ні Московський патріарх. Не підтримали об'єднання і деякі єпископи УАПЦ і сам патріарх Мстислав. Наприкінці 1992 р. вони відновили УАПЦ.
Після смерті у червні 1993 р. Мстислава новим патріархом Київським та всієї України УАПЦ був обраний Димитрій (Ярема). В жовтні того ж року в УПЦ КП патріархом Київським і всієї Русі-України обрали Володимира (Романюка). Проте в УПЦ КП склалась непроста ситуація, оскільки стосунки між патріархом Володимиром і митрополитом Філаретом, який займав невластиву православ’ю посаду заступника патріарха, залишались складними.
Нова ситуація не принесла гармонізації в міжконфесійних відносинах в Україні. Вона ще більш загострилась після смерті патріарха Володимира у липні 1995 р. і обрання новим патріархом Київським Філарета. До того ж, похорони патріарха Володимира перетворився на зіткнення поховальної процесії з міліцією, яка завадила увійти на територію Святої Софії, в результаті чого патріарха поховали біля брами на Софійській площі.
Спроби об'єднатись прихильникам українського православ’я в єдину церкву не увінчались успіхом. До того ж в розвиток подій втрутилась Московська патріархія відлучив Філарета від церкви через анафему у 1997 р. Це остаточно поклало край всім спробам і можливостям знайти порозуміння у вирішенні питання єдності православ’я в Україні. Значно обмежено, таким чином, і можливість добитись визнання канонічності УПЦ КП вселенським православ’ям.
Конфлікти між конфесіями час від часу загострюються, внаслідок намагання окремих політиків використати церкву для досягнення власних політичних цілей і навпаки. Не сприяють подоланню розколу в православ’ї і втручання церковних і політичних діячів інших держав.
Найбільшими християнськими конфесіями в Україні на сьогодні є:
Українська Православна Церква (УПЦ) – офіційна назва колишнього Київського екзархату Російської Православної Церкви (РПЦ). Канонічно підпорядковується Московському патріархату. Самостійність та незалежність в управлінні, отриману УПЦ від Московського патріархату, поширюється на канонічну, богослужебну, господарську, фінансову, духовно-освiтню сфери внутрішнього життя її єпархій. І хоч реальні права та канонічний статус УПЦ фактично наближають її до повноти прав помісної церкви, але формального визнання, навіть статусу автономії, УПЦ так і не має. Але канонічний статус УПЦ та її Предстоятеля визнані главами Помісних автокефальних православних церков.
Від травня 1992 Предстоятель УПЦ , який титулується „Блаженніший Митрополит Київський і всієї України”, Володимир (Сабодан). Резиденція Предстоятеля УПЦ – Києво-Печерська Успенська лавра.
Найвищим органом УПЦ є Архієрейський Собор, в період між засіданнями якого УПЦ керує Священний Синод. Для обговорення найважливіших питань внутрішнього життя УПЦ, періодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помісний).
Українська православна церква визнає себе правонаступницею давньої Київської митрополії та Українського екзархату РПЦ.
У складі УПЦ — 35 єпархій, 39 архієреїв, більше 10 тис. парафій, 161 монастир. Є одна духовна академія (Київ, Києво-Печерська лавра) i 5 семінарій, 22 духовні училища.
Найбільші монастирі: Свято-Успенська Києво-Печерська лавра, Свято-Успенська Почаївська лавра.
Офіційний сайт: www.pravoslavye.org.ua
Українська Православна Церква Київського Патріархату.
Українська Православна Церква Київського Патріархату визнає себе правонаступницею Київської Митрополії, заснованої після хрещення Київської Русі у 988 році.
УПЦ КП не має офіційного визнання Світового православ'я, а тому вважається "неканонічною" церковною організацією.
Від жовтня 1995 р. Патріарх Філарет (Динисенко) є Предстоятелем цієї Церкви з титулом "Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України".
Найвищими органами УПЦ КП є Всеукраїнський православний помісний собор, який складається з делегатів від кліру i мирян, Архієрейський собор, що діє між Соборами церкви та Священний синод, в керiвництвi Церквою на правах дорадчого органу бере участь вища церковна рада, яка складається із членів синоду та духовенства i мирян.
УПЦ Київського патріархату складається з 29 єпархій, більш ніж трьох з половиною тис. парафій, а також з 35 монастирів. УПЦ КП має 2 духовних академії, 1 богословський факультет при університеті, 7 духовних семiнарiй та 4 духовних училища.
Юрисдикція УПЦ КП поширюється на деякі православні осередки в Росії, США та Греції.
http://cerkva.info
Українська Автокефальна Православна Церква
УАПЦ визнає себе правонаступницею Української автокефальної православної церкви проголошеної 1921 р. і відновленої у 1942 р., яка після відновлення радянської влади в Україні, діяла в еміграції.
В травні 1997 р. — Помісний собор УАПЦ в Україні схвалив статут, де визнається особлива роль Вселенського Патріарха в світовому православ’ї та історичний зв’язок УАПЦ зі Вселенським Константинопольським Престолом.
Патріарх Димитрій заповів УАПЦ в Україні визнати над собою юрисдикцію митрополита УАПЦ в діаспорі та УПЦ в США Костянтина, який знаходиться в канонічній єдності з Константинопольським патріархом.
Після смерті патріарха Димитрія у 2000 р. УАПЦ переживає розкол. В юрисдикції митрополита УПЦ в США та Західної Європи Костянтина (Багана) залишилась Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ на чолі з архієпископом Ігорем (Ісіченко).
Главою УАПЦ в Україні, що не визнає юрисдикції митрополита УПЦ в діаспорі, є митрополит Мефодій (Кудряков).
УАПЦ має майже 1200 парафій, 6 монастирів, 7 духовно-навчальних закладів.
Українська греко-католицька церква (Унійна Церква; Греко-Католицька Церква; Українська Католицька Церква; Українська Католицька Церква візантійського обряду; Київська Католицька Церква, Ecclesia Ruthena unita).
Очолює УГКЦ Верховний Архієпископ Києво-Галицький, єпископ Кам’янець-Подільський Кардинал Любомир Гузар. З 21 серпня 2005 року резиденція глави УГКЦ перенесено до Києва.
За межами України до УГКЦ належать єпархії: у Польщі у Німеччині, Франції та Великобританії, США Канаді, Арґентині, Бразилії, Австралії. Українські греко-католики мають також громади у Литві, Латвії, Естонії, Австрії, Парагваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії.
До складу УГКЦ входять 2 екзархата, 9 єпархій, більше 3400 громад, 94 монастиря. Діє 13 навчальних закладів.
Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія ГКЦ, яка формально є окремою Церквою і не підпорядкована Главі УГКЦ. Мукачівську єпархію очолює єпископ Мілан Шашік, резиденція якого знаходиться в Ужгороді.
Офіційний інтернет-сайт: www.ugcc.org.ua
Римо-Католицька Церква в Україні
В січні 1991р. Папа Йоан Павло ІІ відновив діяльність римсько-католицьких дієцезій в Україні і призначив єпископів у Львові, Кам'янці-Подільському і Житомирі. У 1996 р. було відновлено Луцьку дієцезію, у 2002 р. – дієцезію в Мукачевому та створено Харківсько-Запорізьку та Одесько-Сімферопольську дієцезії.
Примасом римсько-католицької церкви в Україні було призначено Львівського митрополита архієпископа Мар'яна Яворського. 28 січня 2001 р. він був проголошений кардиналом.
Між Україною та Ватиканом у 1992 р. встановлено дипломатичні відносини. Папа призначив першим апостольським нунцієм в Україні архієпископа Антоніо Франко. У 1999 р. архиєпископ Нікола Етерович став другимАпостольським нунцієм в Україні. Третім папським посланцем в Україні, з квітня 2004 року, є архиєпископ Іван Юркович.
З 23 по 27 червня 2001р. відбувся державний візит Папи Римського в Україну. Протягом візиту Папа відвідав Київ та Львов.
Римсько-Католицька Церква в Україні налічує 7 дієцезій, 872 парафії, має 83 монастирі, 3 Вищі духовні семінарії (Львівська у Брюховичах, Київсько-Житомирська у Ворзелі і Кам'янець-Подільська у Городку).
Офіційний сайт: www.rkc.lviv.ua
Всеукраїнський Союз Об'єднань Євангельських християн баптистів (ВСО ЄХБ) був створений на ХХІІ з'їзді ЄХБ України у 1994 р. Президентом Союзу було обрано пастора Григорія Коменданта
Двадцять другим з’їздом у лютому 1994 р. було прийнято новий Статут і відновлено назву: Всеукраїнський Союз Об’єднань євангельських християн баптистів (ВСО ЄХБ)..
До складу ВСО ЄХБ входить понад 2800 церков та місіонерських груп з кількістю членів понад 150 тис. При Союзі діє більше 40 духовних навчальних закладів, з них 8 вищих.
ВСО ЄХБ входить до складу Європейської баптистської федерації та Всесвітнього союзу баптистів.
Крім нього, в Україні існують інші об'єднання баптистів та євангельських християн, окремі громади, місії.
Всеукраїнський союз християн віри євангельської –п’ятидесятники відновили діляьнітсь в травні 1990 р.. Було відроджено Всеукраїнський союз християн віри євангельської-п’ятидесятників, до якого увійшли п’ятидесятницькі громади з ВО ЄХБ, автономно зареєстровані і незареєстровані церкви та місії.
Союз здійснює активну місіонерську діяльність. Офіційними органами Союзу Церков ХВЄ є журнали “Благовісник”, “Євангельський голос”, “Євангеліст”. Окремі громади видають свою періодику. П’ятидесятники відомі своїми радіо та телепрограмами.
Послідовники християн євангельської віри у листопаді 1990 року вийшли з ЄХБ і заснували Союз вільних церков християн євангельської віри України.
Поряд з тим існують окремі автономні п’ятидесятницькі громади.
Наприкінці 80-х рр. з частини баптистів та п’ятидесятників формується харизматичний рух, який сьогодні представлений різними церквами, об'єднаннями та громадами, серед них: Українська Християнська Євангельська Церква (УХЄЦ) на чолі з старшим єпископом Леонідом Падуном; Собор незалежних євангельських церков України, який очолює Анатолій Калюжний; Релігійний Центр Божої Церкви ХВЄ України, очолюваний єпископом Віталієм Вознюком; Об’єднана Християнська Євангельська Церкву Живого Бога, яку очолює єпископ Сергій Балюк; Об’єднання Євангельських Церков України, на чолі з єпископом Дмитром Масоном; Посольство благословенного Царства Божого для всіх народів (церква “Посольство Боже”), яку очолює старший пастор Сандей Аделаджа.
Адвентистський рух (адвентисти сьомого дня) в Україні представляє Українська Уніонна Конференція Церкви адвентистів сьомого дня (УУК АСД), що поновила свою діяльність 1988 р.
Керівний орган церкви АСД в Україні – Українська Уніонна Конференція (УУК), яка складається з восьми конференцій – Буковинської, Центральної, Південної, Західної, Східно-Дніпровської, Східної, Дніпровської, Подільської.
Крім УКК АСД в Україні діють громади адвентистів-реформістів, адвентистська християнська церква, церква Бога (сьомого дня) та інші.
Лютеранство в Україні представляє Українська Лютеранська Церква (УЛЦ). та Німецька євангелічно-лютеранська церква України (НЄЛЦУ)
УЛЦ відновила діяльність на початку 90 р. минулого століття.
Керівним органом УЛЦ є Собор, який скликається щорічно. У період між Соборами діють Синоди. Громади організаційно об’єднуються в Єпископат.
Основою для відновлення Німецька євангелічно-лютеранська церква України (НЄЛЦУ) і створення перших громад в Україні стали національно-культурні товариства німців у Львові, Одесі та інших містах.
У жовтня 1990 р. в Одесі була офіційно зареєстрована перша лютеранська німецька громада в Україні. У 1992 р. у І-й (Установчий) Синод НЄЛЦ України проголосив створення НЄЛЦ України, обрав її керівні органи. У НЄЛЦУ прийняте персональне фіксоване членство із членськими внесками на користь Церкви.
Центром єпархії НЄЛЦ стала Одеса, а центральним собором Української єпархії – кірха св. Павла.
Закарпатська Реформатська Церква (ЗРЦ) – одна з представлених в Україні церков кальвіністського напрямку.
ЗРЦ входить до Всесвітньої Реформатської Спілки, зберігаючи автономію в управлінні. Церква діє у 8 районах Закарпатської області. Абсолютну більшість віруючих ЗРЦ складають угорці.
Серед тих християнських громад України, що об'єднують етнічні меншини, відтак мають виразний етноконфесійний характер, але є відносно малочисельними, слід назвати: Російську православну старообрядницьку церкву (Білокриницької згоди), Російську православну старообрядницьку церкву (безпоповської згоди), окремі громади "молокан" і "духоборів", громади Істинно православної церкви. Ще з часів середньовіччя на теренах України відомі громади Вірмено-григоріанської апостольської церкви та Вірмено-католицької церкви.
Так званий "маргінальний протестантизм" представлений в Україні громадами "Свідків Єгови", мормонами (Церква Ісуса Христа Святих останніх днів) та інші.
Детальну і різноманітну інформацію про церкви та релігійні організації в Україні можна отримати на офіційному сайті Державного департаменту в справах релігій (www.derzhdeprelig.gov.ua), на сайті РІСУ – Релігійно-інформаційної служби України (www.risu.org.ua) та на офіційних сайтах релігійних організацій, адреси яких можна знайти у названих ресурсах.
Основні імена, назви і поняття:
автокефальний рух в Україні; Адвентисти Сьомого Дня (АСД); “безбожна п’ятирічка”; Василь Липківський; Димитрій (Ярема); Володимир (Романюк); Володимир (Сабодан); "ліквідаційні комісії"; Ігор (Ісіченко); Львівський собор 1946 р.; Любомир Гузар; Мар'ян Яворський; Мефодій (Кудряков); Мстислав (Скрипник); "обновленство"; політика "офіційного безбожництва" радянської влади; релігійне відродження; Союз християн віри євангельської (СХВЄ); Союз християн євангельської віри (СХЄВ); Українська автокефальна православна церква (УАПЦ); Український екзархат РПЦ; Українська лютеранська церква; Українська православна автокефальна церква (УПАЦ); Українська православна церква (УПЦ); Українська православна церква Київський Патріархат (УПЦ КП); Українська греко-католицька церква (УГКЦ);Філарет (Денисенко); Церква Євангельських християн баптистів (ЄХБ).
Запитання для самоконтролю:
1. Коли починаються спроби відновлення українського православ’я?
2. Чим зумовлена і в чому полягала політика радянської влади щодо релігії?
3. Чому політика радянської влади щодо релігії та церкви визначалась як "войовниче безбожництво"?
4. Чому на Ваш думку УПЦ не отримала статусу автокефалії?
5. Які процеси ускладнюють релігійне відродження в сучасній Україні?