32 Характеристика непрямих монетарних методів грошово-кредитної політики, їх переваги та недоліки і практика застосування Національним банком України.

Інструменти опосередкованої дії — це регулятивні заходи впливу центрального банку на грошовий ринок шляхом форму­вання на ринку відповідних умов, які визначають подальшу по­ведінку суб'єктів ринку.

Інструменти опосередкованого регулювання, які застосову­ються центральними банками, поділяються на нормативні та ко­ригувальні. Нормативні Інструменти — це встановлення центра­льним банком для комерційних банків норми обов'язкових резервів та нормативів, що регламентують капітальну базу бан­ків, ліквідність та ризики в діяльності банків. До коригувальних інструментів грошово-кредитної політики, тобто інструментів, застосування яких змінює обсяг банківських резервів та ціну грошей, належать:

• політика рефінансування,

• процен­тна політика центрального банку,

• операції на відкритому ринку.

Політика обов'язкових резервних вимог — один Із кла­сичних інструментів грошово-кредитної політики, за допомогою якого центральні банки регулюють грошовий ринок, управляють кількістю грошей, підтримуючи темпи зростання грошової маси в заздалегідь установлених межах. Дія цього інструменту полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов'язані частину залучених коштів зберігати, як правило, на рахунках у центральному банку.

Політика резервних вимог — потенційно надзвичайно потуж­ний засіб грошово-кредитного регулювання. Навіть невеликі змі­ни норми резервів призводять до значних змін в обсягах кредит­них вкладень комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. Це досить жорсткий Інструмент макроекономіч но­го регулювання, тому що механізм резервних вимог є обов'язко­вим для виконання. Використання цього інструменту вимагає обережності, і тому його не використовують як єдиний чи голо­вний інструмент регулювання грошового ринку, а найчастіше — як додаток до сукупності інших, гнучкіших засобів регулювання.

Часті зміни механізму обов'язкового резервування можуть мати дестабілізуючий вплив на економіку, вони ускладнюють банківські фінанси. Розвинена ринкова економіка віддає перевагу гнучким інструментам грошово-кредитного регулювання, які впливають на грошову пропозицію не прямо, а через формування певних умов на ринку.

Рефінансування - забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі, тобто запозиченими резервами. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпан­ня можливостей поповнити свої резерви з інших джерел. Рефіна­нсування можна розглядати як процес відновлення ресурсів ко­мерційних банків, які були вкладені в позички, боргові цінні папери та інші активи.

Для комерційних банків рефінансування в центральному бан­ку —- це останній спосіб (остання надія) регулювання їхньої лік­відності, І центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції.

Сутність політики рефінансування у широкому розумінні по­лягає у зміні центральним банком умов рефінансування комер­ційних банків і в регулюванні у такий спосіб попиту з їхнього бо­ку на додаткові резерви, тобто на кредити центрального банку. Основною умовою рефінансування, безумовно, виступає його ці­на, тобто процентна ставка, яку визначає центральний банк І за якою він забезпечує банки додатковими резервами, що дає під­ставу, з певною натяжкою, розглядати процентну політику як окремий інструмент грошово-кредитної політики, але нерозривно пов'язаний з політикою рефінансування.

Сутність політики рефінансування у вузькому розумінні — це визначення і зміна центральним банком усіх інших, крім ціни, умов рефінансування: способів рефінансування, цільового спря­мування кредитів центрального банку, їх тривалості, характеру забезпечення, лімітування обсягів рефінансування, а також обся­гів надання окремих позичок, установлення контингенту редисконтування векселів тощо. Таким чином, у вузькому розумінні політика рефінансування (а саме у такому розумінні вона розгля­дається у цьому підрозділі) передбачає вплив центрального банку на обсяг рефінансування комерційних банків не ціновими мето­дами, а через управління процесом рефінансування.

У світовій практиці центральні банки використовують різні способи рефінансування комерційних банків. Основні з них: редисконтування векселів, надання ломбардних кредитів і прове­дення операцій «прямого репо».

Редисконтування1 (переврахування, переоблік) векселів — це кредитна операція, яка полягає у придбанні центральним банком векселів, що перебувають у портфелях комерційних банків, до настання строку платежу за ними зі знижкою (дисконтом) порів­няно з номінальною сумою векселів.

Ломбардні кредити центральні банки надають комерційним банкам, як правило, під заставу цінних паперів, насамперед дер­жавних цінних паперів. Центральні банки використовують два методи надання кредитів — прямий і тендерний.

Прямий метод передбачає, що центральний банк надає кредит під оголошену офіційну процентну ставку (ломбардну) безпосе­редньо банку, який подав кредитну заявку.

Тендерний метод передбачає проведення центральними бан­ками торгів, на яких кредитні заявки комерційних банків задово­льняються виходячи Із рівня запропонованої процентної ставки (ціновий тендер).

Рефінансування комерційних банків шляхом проведення опе­рацій «прямого» репо — передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків з од­ночасним зобов'язанням комерційних банків на зворотну купів­лю цінних паперів на заздалегідь визначених умовах.

Процентна політика центрального банку Дія цього інструмента полягає в установленні і періодич­ній зміні центральним банком процентної ставки, за якою він здійснює рефінансування комерційних банків. Офіційна процен­тна ставка центрального банку часто називається обліковою, або дисконтною .

Облікова ставка центрального банку має особливий статус в економіці. Вона є ціною, за якою центральний банк емітує гроші в оборот у процесі первинної безготівкової (кредитної) емісії, що дає підстави вважати облікову ставку офіційною ціною грошей, на яку орієнтуються всі інші суб'єкти грошового ринку.

Рівень облікової ставки центрального банку — це одна із го­ловних умов рефінансування комерційних банків, тобто забезпе­чення їх додатковими резервами на кредитній основі. Змінюючи рівень облікової ставки, центральний банк впливає на пропози­цію грошей.

Підвищення рівня облікової ставки веде до подорожчання кредитів центрального банку для комерційних банків. У цьому випадку комерційні банки прагнутимуть компенсувати свої втра­ти, викликані зростанням облікової ставки, тобто подорожчанням кредиту, шляхом підвищення ставок за кредитами, яких вони на­дають суб'єктам економіки (позичальникам). Крім того, подоро­жчання кредитів центрального банку стримує попит на кредит з боку комерційних банків. У кінцевому підсумку підвищення рів­ня облікової ставки призводить до падіння обсягів рефінансуван­ня, зменшення грошової бази і звуження пропозиції грошей. Зниження центральним банком рівня облікової ставки має зворот­ний вплив. Воно стимулює зростання попиту на кредит з боку комерційних банків, веде до зростання обсягів рефінансування, збільшує грошову базу І розширює пропозицію грошей.

В Україні процентна політика Національного банку реалізу­ється через установлення ним таких процентних ставок:

• облікова ставка;

• ставки, за якими НБУ надає кредити овернайт;

• ставка рефінансування;

• ставки, за якими НБУ проводить операції репо;

• ставки, за якими НБУ проводить депозитні операції.

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. ЦІ операції цент­рального банку зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості банківських кредитів. Унаслідок цього центральний банк має можливість впливати на розмір грошової маси І на рівень ринкової процент­ної ставки у потрібному напрямі, тобто досягати заздалегідь по­ставленої мети.

Центральний банк продає цінні папери зі свого портфеля, ко­ли йому потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обі­гу, стримати зростання платоспроможного попиту, а отже, сприя­ти підвищенню рівня процентної ставки і в кінцевому підсумку знизити інфляцію. Якщо центральний банк продає цінні папери безпосередньо комерційним банкам, то в цьому разі зменшують­ся надлишкові резерви банків, а депозитна база, тобто сума залу­чених банками коштів, залишається сталою. Зменшення банків­ських резервів породжує мультиплікативне скорочення грошової маси. Якщо ж центральний банк продає цінні папери небанківсь-ким учасникам (дилерам) фондового ринку, то в такому разі зме­ншуються резерви комерційних банків, які обслуговують небан-ківських дилерів, і одночасно зменшується депозитна база цих комерційних банків, оскільки для розрахунків із центральним ба­нком за куплені цінні папери небанківські дилери використову­ють свої банківські депозити. Отже, і в цьому разі відбувається скорочення грошової маси.

Центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, коли ставить за мету збільшити грошову масу, знизити вартість грошей, тобто знизити рівень ринкової процентної ставки і в такий спосіб активізувати підприємницьку діяльність, пожвавити кон'юнктуру ринку. Механізм впливу операцій центрального банку на грошовий ринок під час купівлі цінних паперів такий самий, як і під час про­дажу, тільки процес відбувається у зворотному напрямі.