6. Визначте особливості західної філософії. Розкрийте зміст та значення філософських вчень Мілетської школи, Геракліта, Піфагора.

Відповідь:

Сучасна західна філософія відрізняється від “класичного” етапу свого розвитку поруч особливостей, зрозуміти які можна, тільки зіставивши етапи. Класична західна філософія висунула вимогу пізнання природи і суспільства з метою їхнього розумного перетворення. При цьому більшість мислителів виходило з тези приступності пізнання, і відповідно, можливості досягти истину будь-якій людині. Такий гносеологічний демократизм” доповнювався “оптимізмом”.

Вважалося цілком можливим на основі збагнення законів природи і суспільства панувати над ними. Це означало, в першу чергу, досягнення матеріального благоденства людства за допомогою науки і найвищого розвитку людини, усіх його духовних і фізичних сил за допомогою встановлення оптимального суспільного пристрою. Незламній вірі вчених в силу людського розуму й обов’язковість суспільного прогресу був нанесений перший удар французькою революцією 1879 р. Суспільство, що вважалося заснованим на “принципах розуму”, що проголосило “розум” божеством, в основу своєї політики офіціально поклало вчення “геніїв людства”, на перевірку виявилося і нерозумним і нелюдяним. – Терор, громадянська війна м десятками тисяч безневинних жертв змусила багатьох філософів задуматися над дійсними можливостями розуму і науки. На одній зі Шкіряних фабрик біля Ліона (за свідченням історика Т. Карлейла) по останньому слову тодішньої технології вироблялися рукавички з чоловічої шкіри контрреволюціонерів. Жіноча шкіра, як більш тонка, на ці виріб не годила і йшла на обробку продукції. Наступні події в Європі й в Америці (наполеонівські війни, перевороти, революція 1848 р.) змусили засумніватися в значимості освіти для зм’якшення вдач і встановлення соціальної гармонії. Наука ж показала свій “звіриний оскал” в першій світовій війні 1914 р., продемонструвавши здатність використовувати її для масового знищення людства і його культури в газових атаках і бомбардуваннях мирних міст. Не дивно, що найбільше проти давальні мислителі кінця XIX ст. В момент, здавалося б, найбільшого торжества ідей класичної філософії раптом заговорили про сумнівність історичного прогресу, релятивності істини, ірраціональності історії і самої душі європейської людини.

Надлам класичної філософії відбувся вже в навчаннях Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше і їхніх послідовників. Уже ці видатні філософи показали, що і пізнання і процес добування істини доступні далеко не всім і кожному, світ зовсім не є раціональною єдиною системою, а прогрес наук привів до жахливого для людства наслідкам. Історія, скоріше, ірраціональна, а пізнання аристократично і перевиконане міфами. Спроба ж створити усеосяжний світогляд виглядає смішний на тлі крайньої індивідуалізації людського буття, його атомизації. Проблема людини поверталася досі небаченої площиною. З одного боку – нівелювання, “усереднення” людини, становлення л поширення в світі “людини юрби”, з інший сторону-самітність, розпач і безпорадність людини перед світом і суспільством як межа індивідуалізму. Вже в Шопенгауера, Ніцше, Кьеркйогора ми знаходимо мотиви більш пізнього етапу західної філософії, що домінують в ній з 20-х рр. XX ст. Якщо коротко визначити основні тенденції сучасного фі-лософського мислення на Заході, то треба назвати сциентизм, антропологізм, повернення до основ місткорелігійної філософії.

У XX ст. висувається цілий ряд сміливих і нових ідей, що вдало конку-рують зі старою “класичною” філософською системою. Це, по-перше, ідея ви-вчення життя окремої людини і важливості її аналізу, примата вивчення життя індивіда над дослідженням великих людських груп (класів, народів, націй, етносів і т.д.).

По-друге, цей рух від ідеї вільної і розумної людини, здатного кардинально переробити природу і суспільство і себе особисто, до людини, жорстко детермінованному економікою, політикою, релігією й ін. Виявилася, що в людини є не тільки розум і свідомість, але і підсвідомість, що разом з інтуїцією стає центром сучасної антропології.

По-третє, свідомість і розум окремої людини і (що важливіше) суспільна свідомість не розуміються тепер як незалежна структура. Навпроти, з’являється, що вони виявляються об’єктом маніпуляції з боку різних сил держав, партій, авторитетів і навіть ірраціональних сил – масонів, магів, таємних орденів, партій і т.п.

По-четверте, активно проводиться ідея двох не пересічних ліній людського знання – наукового і філософського, що мають своїм кінцевим продуктом “наукову істину” і “філософську правду”. Відповідно, оптимістичні погляди “класичної” західної філософії продовжуються в ідеях “технотронпого” “постіндустріального” суспільства. Але куди більшу вагу мають ідеї антигуманістичної сутності науки, що може привести до фізичної загибелі світу в вогні ядерного або вибуху до його деградації шляхом промивання мозків засобами сучасної електронної техніки і тотального контролю над величезними масами людей.

Виникають принципово нові філософські картини світу і стилі мислення; наприклад, соціально-екологічний тип мислення і картина світу, що визначають сучасну науку і культуру. Із середини 50-х рр. XX ст. проблеми розвитку людства в зв’язку з бурхливою науково-технічною революцією почали розроблятися в світовому масштабі. В джерел наукових дискусій стояли різні наукові об’єднання, з них найбільш помітним став так називаний “Римський клуб”, очолюваний Аурелно Печчеї. Страх за майбутнє людства спонукав учених виділити три головних питання: або виникає між людиною і природою катастрофічне протиріччя? Якщо це так, то ли можна сказати, що дане протиріччя випливає з істоти науково-технічного прогресу? І нарешті, ли можна зупинити загибель природи і людства і яким шляхом?

Незважаючи на різні варіанти відповідей на поставлені питання і різні аргументації, основні риси нової духовної позиції “нового гуманізму” і нової картини світу такі: мале проти великого, базис проти центра, самовизначення проти визначення ззовні, природне проти штучного, ремісниче проти промислового, село проти міста, біологічне проти хімічного, дерево, камінь проти бетону, пластику, хімічних матеріалів, обмеження споживання проти споживання, економія проти марнотратства, м’якість проти твердості. Як бачимо, нова картина світу поставила в центр історії людини, а не безликі сили. Культурний розвиток людини відстав від енергетичних і технічних можливостей суспільства. Вихід бачиться в розвитку культури і формуванні нових якостей людини. В ці нові якості (основу нового гуманізму) входять глобальність мислення, любов до справедливості, відраза до насильства.

Звідси видні і нові задачі людства. На думку теоретиків Римського клуба їх рівно шість: 1. Збереження культурної спадщини. 2. Створення світовий наддержавної спільності. 3. Збереження природного середовища прожиття. 4. Збільшення ефективності виробництва. 5. Правильне використання ресурсів природи. 6. Розвиток внутрішніх (інтелектуальних, сензетивних. (почуттєвих), соматичних (тілесних) здібностей людини.

У той же час широко поширюються не нові, але модернізовані іраціонально-містичні представлення про світ, зв’язані з відродженням астрології, магії, вивченням “паранормальних” явищ в психіці людини й в природі. Феномени магії дуже різні: це медична магія (знахарство, чаклунство, шаманство); чорна магія – засіб заподіяння зла й усунення з претензіями на альтернативну соціальну владу (пристріт, псування, заклинання й ін.); церемоніальна магія (вплив на природу з метою зміни – виклик або дощу моделювання успішної війни з ворогом, полювання і т.д.); релігійна магія (вигнання злих або парфумів злиття з божеством за допомогою обрядів “каббала”, “екзорцизм” і т.п.

Надзвичайно поширилася астрологія відноситься до “окультних наук”, тобто до форм знання, заснованим на мантичних навчаннях (гадання по руці, по рельєфі черепа, нутрощам і кістам тварин, по числах і ін.). Астрологія шукає одкровення, що пояснить будівлю всього космосу, шляху утвору світу і покаже долю окремої людини. Остання залежить від положення зірок, планет і особистих зусиль людини, ДО окультних наук відноситься й алхімія, що робить трансмутацію речовини (якісний перехід свинцю в золото, вугілля в алмази і т.д.) і що займається збагненням таємниць природи через магічні дії і процедури типу “перйогонка”, “сублімація”, дозрівання металів, росту душі металів і “вплив зеленої зірки” і т.п.

У паранормальні явища входять ясновидіння, телепатія, телекінез, полтергейст і проблеми НЛО. В основному перераховані явища порозуміваються або видами природної енергії, про які ми поки нічого не знаємо, особливими властивостями свідомості окремих неординарних облич: екстрасенсів, білих і чорних чаклунів, шаманів і т.д., або наявністю “неземних” форм життя. Якщо характеризувати всі ці явища з погляду нового погляду на світ (нова картина світу) і нового мислення XX ст., необхідно відмітати наступні основні положення. 1. Магія, астрологія, духопроповідування і т.д. розглядаються як реалізація об’єктивних можливостей, закладених в або природі в свідомості людини, ще невідомих науці, але в принципі пізнаваних. 2. Магічні, і містичні явища не суперечать науці, а доповнюють її, пояснюючи духовну сутність людини і космосу по перевазі нераціональним шляхом (одкровенням, осяянням і ін.).

Нове бачення світу засноване на містичних переживаннях, особливих станах свідомості (поза щоденністю і раціональністю), особливій мові, що описує реальну “загробну” життя в спеціальних поняттях. Інший важливий момент нового погляду в принципової “граничності” з наукою і практикою. Там, де практика не досягла упевненої регулярності, а наука не представляє упевненого пояснення, завжди знаходиться місце для магії, паранорммальних явищ і т.п. Оскільки природа невичерпна, то наука і практика завжди обмежені. І отже, ми завжди будемо зіштовхуватися з іраціонально-містичним, магічним представленням про світ.

Відомий внесок в іраціонально-містичну картину світу внесло психоаналітичний напрямок в психології і культури. Воно виникло як цілком раціональне вчення про особливості психіки людини, що пояснює глибини його підсвідомості, вплив емоцій, почуттів, вражень на поводження людини й особливості культури людини. Однак вчення засновників психоаналізу 3. Фрейда, К. Юнга, А. Арпера було витлумачено в іраціонально-містичній площині. Узявши за крапку відліку ідеї психоаналітиків про уродженість і спадковість “первинних потягів” людини, сексуальних комплексів, природи несвідомого як внутрішнього і сутнісного ядра людини, ряд їх послідовників (В. Рейх, Карен Хорни й ін.) заговорили про принципову нез’ясовність людської діяльності, містичної сутності сексуальної волі і негативному розумі людства, що виключає раціоналістичній.

МІЛЕТСЬКА ШКОЛА

Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілосо­фія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався жи­вим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, голов­ним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебіль­шого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зраз­ком, що породжував подібний до нього тип людського існу­вання — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізич­ні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок­ремої людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і муд­рим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве від­даляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природ­на». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змі­нюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання інди­відуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали за­гальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедли­вості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

ГЕРАКЛІТ

Гераклі́т Ефе́ський (дав.-гр. Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος) — грецький філософ-досократик. Єдиний відомий твір — «Про природу». Автор відомих виразів: «Усе плине, усе змінюється» (дав.-гр. Παντα ρει και ουδεν μενει) [1][2] та «Не можна двічі ввійти в одну і ту саму ріку».

За деякими даними, саме в працях Геракліта вперше фіксується поняття космополіта - громадянина космополії (всесвітнього града, всесвітнього суспільства), громадянина всесвіту.

Досягнення

Гераклітові належить філософський прозовий твір «Про природу» (не плутати з однойменною працею Анаксімандра). Виклад думок у цьому творі затемнений стилістично загадковістю, тому ідеї його не цілком чіткі, темні (недарма Геракліта називали «темним»). Проте мова Геракліта, на відміну від Анаксімена, проста й невимушена, багата метафорами і порівняннями, значно міфологізована. Дослідники відзначають, що у Геракліта міфо­логії більше, ніж у мілетських філософів.

У вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме Геракліт вперше вводить у філософську термінологію це поняття, яке у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака муд­рості — здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу та мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, але й те, з чого все виникає. «Все існуюче, — вказує Геракліт, — завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає». Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. Згідно з цим зако­ном, все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — «все тече».

Геракліт — один із перших філософів, хто помітив, що одне й те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність вияв­ляє цінність іншої, а суперечливість зближує протилежності. Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос. У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все і має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. Це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного божественного закону — логосу.

ПІФАГОР

Філософське вчення

Введення терміну «філософ» приписують Піфагору, який назвав себе не мудрецем, а «тим, хто любить мудрість». Філософи належать до особливого типу людей, які замість того, щоб турбуватися про славу чи визнання, гроші чи прибуток, все життя присвячують вивченню природи речей.

Про Всесвіт

Піфагор був першим, хто назвав Всесвіт «Космосом» через ту впорядкованість, яка йому притаманна. За його вченням основоположні принципи світобудови можна висловити мовою математики. Початком, що об'єднує всі речі, виступають числові співвідношення, які виражають гармонію й порядок природи: «Всі речі суть числа».

Всесвіт, за Піфагором, — шароподібний і складається з десяти небесних сфер. В центрі Всесвіту розташований невидимий із землі «вогонь», який піфагорійці називають «стражем Зевса». Навколо нього обертаються всі сфери, в тому числі й Земля. Кожна сфера є визначена числом і дає притаманний лише їй звук, в результаті космос в цілому являє собою гармонійний світовий хор.

Про Бога

За вченням Піфагора, «Бог — це число чисел», це єдиний Бог, що містить в собі все. Бог виявляється як закон і сам є закон. А прийняття цього Закону — Клятва слухняності закону. Піфагорійці, даючи клятву, були впевнені, що справа, яку вони обіцяють виконати, освячена божественним Законом.

Клятва: «Клянуся ім'ям Тетрактис, що послана нашим душам. В ній джерело й корені вічно квітнучої природи».

Про сакральну математику

У своєму прагненні осягнути вічну Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення першопринципів, об'єднуючої сили космосу. З цієї точки зору, усе створене прив'язане до числових правил і пропорцій, які синтезовані числі десять — досконалому числі. До заслуг Піфагора (швидше, членів його ордену, оскільки в більшості випадків винаходи останніх за звичаєм приписувалися Піфагору) належить відкриття та доведення теореми Піфагора- однієї із ґрунтовних теорем евклідової геометрії.

Про гармонію

Гармонія присутня скрізь у Всесвіті: і в комбінації ритмів астрономічних тіл, за якими вони обертаються в просторі, відомій як «музика сфер», і в мистецтві музики, яка очищує душу. Гармонія встановлена не лише на фізичному рівні, але також і в зв'язках між космічним і моральним порядком. Піфагор увів звичай застосовувати музику для очищення душі й практикував лікування музикою. Деякі мелодії були проти пригнічуючих душу страждань — смутку й мук, другі — проти гніву й злості, а треті — проти пристрастей. Піфагорейцями було відкрито гармонійні співвідношення октави, квінти й кварти, а також числові закони, що ними керують.

Про еволюцію

Друга сторона вчення Піфагора говорить про Еволюцію, як закон космосу, єдиний для всього. Безсмертна душа людини, діючи згідно з цим законом, переходить з одного тіла в інше, набирає необхідного досвіду, пізнає світ, закони, Природу, завойовує Мудрість, щоб повернутися на свою Божественну Батьківщину.

Про дружбу

Піфагорійці високо цінували дружбу, яка розглядалась як невід'ємна умова спільного життя, що добре ілюструє відомий вислів: «між друзями всі речі — спільні». Піфагорійська дружба досі слугує гідним прикладом відданих, чесних, щирих стосунків між людьми.

Про перевтілення душі

За Піфагором, душа є безсмертною та перевтілюється після смерті в інші живі істоти, зокрема, у тварин. Грецький філософ Ксенофан висміював це бачення: «Одного разу Піфагор проходив біля людей, які знущалися з собаки. „Не бийте його. Це душа одного мого друга. Я впізнав її по голосу.“»

Філософські твори:

«Про природу»

«Про виховання»

«Про державу»

«Про світ»

«Про душу»