Байка в украинской литературе 18-19 века

Байковый жанр имеет давнюю и богатую традицию в мировой и, в частности, в украинской литературе. Образцы басен встречаются в школьных риториках Митрофана Довгалевского, Феофана Прокоповича, Георгия Конисского. Байки использовали в своих «проповедях» Иоаникий Галятовский и Антоний Радивиловский. Новой литературной байке в Украине положил начало Григорий Сковорода «Басни харьковские» (1753-1785). В первые десятилетия 19 в. во времена формирования новой национальной литературы байка была одним из господствующих жанров, который заметно способствовал демократизации литературного процесса. Петр Гулак-Артемовский, Левко Боровиковский и Евгений Гребинка обогатили жанр басни структурно и тематически, наполнили новыми жизненными реалиями, народным колоритом. Расцвет жанра в украинской литературе связывают с именем Леонида Глебова. К байке также обращались Иван Франко, Борис Гринченко.

Байка в украинской литературе 20 века

Байка испытывала определенную эволюцию. Кроме сюжетных басен, появляются байки-присказки ( «лилипуты»), а также басни-эпиграммы, басни-шутки, байки-пародии и т.д.

Примеры баек:

«Хвалькувата муха»

Раз тягнули чотири волики тяженький плуг вечором з поля додому. Тягнуть вони, тягнуть; аж надлітає уперта муха, сідає собі поважно на ріг одного вола і їде з ним помаленьку. Надлітає тим часом друга муха і питає тую, що сидить на розі вола:

— А ти звідки їдеш, сестро?

— 3 поля,— відповідає вона,— цілий день орала-м з волами, аби люди мали хліба досить!

Що вартий чоловік, котрий чужою працею хвалиться?

Притчи

Притча - поучительный аллегорический рассказ в фабуле подчинена морализаторской части произведения. В отличие от многозначности толкования басни, в притче сосредоточена определенная дидактическая идея. Притча широко применяется в Евангелии, выражая в аллегорической форме духовные наставления, как, например, «притчи Соломона», которые вслед за псалтырем получили широкое распространение во времена Киевской Руси. Особую популярность несет «Повесть о Варлааме и Йосафе», ставшей предметом научной студии И. Франко. Этот жанр имел большое влияние на его творчество, недаром оригинальные притчи составляют композиционную основу его сборника «Мой Измарагд» (1898). Обращаются к притче и современные поэты (Д. Павличко, Лина Костенко и др.). Жанр притчи отразился и на украинском живописи, в частности на серии рисунков Т. Шевченко. В новейшей европейской литературе притча стала одним из средств выражения морально-философских размышлений писателя, нередко противоположных с общепринятыми, и господствующих в обществе представлений. Здесь притча не изображает, а сообщает определенную идею, заложив в свою основу принцип параболы: повествование как бы отдаляется от данного временного пространства и, двигаясь по кривой, возвращается назад, освещая явление художественного осмысления в философско-эстетическом аспекте (Б. Брехт, Ж.П. Сартр, А. Камю и др.) Пример этому- Кафка и его «Произведения для хрестоматии». В таком новом качестве наблюдается притча и в творчестве современных украинских писателей, в частности В. Шевчука («Дом на горе», «На поле смиренном» и другие).

Примеры:

«Притча про сіяча»

Ось вийшов сіяч, щоб посіяти своє зерно. І як сіяв, упало одне край дороги. Там воно було витоптане, а птахи небесні його повидзьобували. Інше ж упало на ґрунт кам'янистий і, зійшовши, засохло без вологи. Ще інше упало під терен, який виріс і заглушив паросток. Одне ж упало на добру землю, а зійшовши, вродило стократно. Це сказавши, закликав: «Хто має вуха, щоб слухати,— нехай слухає!» Запитали ж учні Господа, що значить ця притча. А він відказав своїм учням, що їм дано пізнати таємниці Божого Царства, а іншим ці таємниці розкриваються у притчах, щоб «дивились вони — і не бачили, слухали — і не розуміли». А притча ця означає ось що. Зерно — Боже Слово. Аті, хто край дороги,— люди, які слухають, а потім приходить диявол і забирає слова з їхнього серця, щоб не вірили вони й не спасалися. А що на кам'янистому грунті, — це ті, хто тільки почує, то слово приймає з радістю; а кореня не мають вони, вірують дочасно,— і за час випробування відпадають. А що впало між терен,— це ті, хто слухає слово, але, перебуваючи в постійних клопотах за багатство, життєві розкоші,— і плоду вони не дають. Те ж, що на добрій землі,— це люди, що почули слово й бережуть його в щирому й доброму серці,— і плід приносять вони в терпеливості.