80. Загальні риси ф. Просвітництва

Про-тво це середина XVII — XVIII ст. — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства.

Термін "просвітництво" використовують ідеологи Просвітництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784 р.). Ідеї - в Англії, потім у Франції, пізніше в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший сформувався у Франції: саме звідсіля ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.

Характерними рисами Просвітництва є:

1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності.

Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та духовного життя.

2. Рушійна сила історичного розвитку і умова торжества розуму -

розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Постулати Просвітництва започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією 1789— 1794рр.

3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому

політичному розкріпаченню.

4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

81. Теорія пізнання Канта

Засновником класичної німецької філософії суттю якого був розгляд пізнання як діяльності, яка відбувається відповідно до своїх законів, був Іммануїл Кант (1724-1804) У творчій діяльності Канта виділяють два періоди: докритичний і критичний. У першому періоді (до 70-х років) Кант досліджував переважно природничі питання, а також намагався вирішити деякі філософські проблеми: питання про буття, питання філософії природи, філософії релігії, етики, логіки, виходячи з переконання, що філософія може бути розроблена та обґрунтована як умоглядна наука, без звернення до досвіду. В докритичний період вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики. У другому періоді (з початку 70-х років) Кант став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. Предмети природи знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь.

Отже, Кант намагався з'ясувати гносеологічні (пізнавальні) проблеми: пізнавальні здатності людської свідомості і межі пізнавальних можливостей людської свідомості.

Згідно з Кантом, розум творить три ідеї: психологічну (ідея про душу як безумовну цілість всіх зумовлених психічних явиш;); космологічну (ідея про світ як безумовну цілість нескінченного ряду причиново зумовлених явиш, (причин і дій)); теологічну (ідея про Бога як безумовну причину всіх зумовлених явищ).

Питання етики Кант тісно поєднує зі свободою волі, згідно з якою людина несе відповідальність за свої дії.

Кант вважав, що людській природі споконвіку властива владна сила, яка визначає практичну поведінку людей і надає їй морального характеру

Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта - по невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі - об'єктивні, але непізнавані).