БІЛЕТ 1.1.ЗНАЧЕННЯ скасування кріпосного права

Сучасники цю реформу назвали великою, так як вона принесла свободу більше ніж 30 млн. селян-кріпаків, було знищено кріпосне право - то «очевидне і для всіх відчутне зло», яке в Європі прямо називали «російським рабством», була розчищена дорога для становлення буржуазних відносин, економічної модернізації країни.

Разом з тим дана реформа мала половинчастий характер. Вона була складним компромісом між державою і всім суспільством, між двома основними класами - поміщиками і селянами, а також між різними суспільно-політичними рухами. Процес підготовки реформи та її реалізація дозволили зберегти поміщицьке землеволодіння, але прирекли російських селян на малоземелля, злидні й економічну залежність від поміщиків, так як селяни під час розподілу землі були змушені віддати поміщикам п'яту частину своїх наділів.

Реформа 1861 року не зняла аграрне питання в Росії, який залишався центральним і найбільш гострим ще довгий час.

На початку ХХ століття в Росії спалахнула перша російська революція, селянська багато в чому за складом рушійних сил і завданням, які перед нею стояли. Саме це змусило П. А. Столипіна здійснити земельну реформу, дозволивши селянам вихід з общини. Суть реформи полягала у вирішенні земельного питання, але не за рахунок конфіскації землі у поміщиків, як вимагали селяни, а за рахунок переділу землі самих селян.

Проведені реорганізації мали прогресивний характер. Вони почали закладати базу для еволюційного шляху розвитку країни. Росія певною мірою наблизилася до передової для того часу європейської соціально-політичної моделі. Був зроблений перший крок з розширення значущості громадськості у житті країни і перетворення Росії в буржуазну монархію.

Однак процес модернізації Росії мав специфічний характер. Він насамперед обумовлювався традиційної пригніченістю російської буржуазії і політичною пасивністю народних мас. Виступи радикалів (шістдесятників і революційних народників) лише ініціювали консервативні сили, лякали лібералів і затримували реформаторські устремління уряду.

Зачинателями реформ були деякі вищі державні чиновники, так звана «ліберальна бюрократія». Цим пояснювалася нелогічність, незавершеність і обмеженість більшості реформ.

Логічним продовженням реформ 60-70 років XIX століття могло б стати прийняття помірних конституційних пропозицій, розроблених в січні 1881 року міністром внутрішніх справ, графом М.Т.Лорис-Меликова. Вони припускали розвиток місцевого самоврядування, залучення представників земств і міст (з дорадчим голосом) до обговорення загальнодержавних проблем. Проте вбивство народовольцями імператора Олександра II 1 березня 1881 року змінило загальний напрямок урядового курсу.

2. Лібералізація позитивно вплинула на морально-духовну атмосферу, стимулювала творче, наукове і культурне життя, сприяла підвищенню інтересу до історії України, її культури, традицій, звичаїв, мови. Були започатковані видання журналу «Радянське літературознавство», «Українського історичного журналу» (1957 p.), відновлено часопис «Всесвіт». Арсенал літературно-художніх і мистецьких творів поповнюється новою тематичною спрямованістю, жанрами і філософським осмисленням минулого і сучасного, стали проростати дослідницькі й аналітичні тенденції художнього пізнання. Дедалі більшого, поширення набувають історичний роман, документальна повість, але догматичні схеми, кон'юнктура, заідеологізованість стали досить помітними в творчості багатьох літераторів і художників.

І все ж певна розкутість, хоч і стримувана ідеологічними догмами, сприяла появі творів, що відкривали нову сторінку в українській літературі. У 1962 р. було встановлено Державну премію України ім; Т. Г. Шевченка, якою відзначалися і літературно-мистецькі твори. Доба «відлиги» дала щедрий грунт для появи покоління «шестидесятників», Творча молодь виступила проти лакування і прикрашання дійсності, намагалась ламати догми і шаблони, її творчість виходила не лише за рамки традиційних форм, за межі методу «соцреалізму», а й звучала як протест проти системи, пробуджувала національну свідомість. Ті, хто повірив у Хрущовську критику культу особи, відчували солодкий смак свободи, намагалися говорити і писати правду, прагнули до дальшого поступу і демократії. Після нищення і цькування української духовності в 30~40-х роках початок 60-х років заявив про себе як спробу нового національно-культурного пробудження і відродження, духовної опозиції тоталітарній системі, вияв нонконформізму.

Коли реформи Хрущова почали задихатися, а сам він дедалі частіше вдавався до адміністрування і окриків щодо творчої інтелігенції, коли вона розчарувалась у його щирості, коли знову активізувалась політична цензура, посилились переслідування, зародився дисидентський рух (Л. Аук'яненко, І. Кандиба, П. Григоренко), з'явився «самвидав».

Благотворний вплив «відлиги» відчули всі сфери української культури. В середині 50-х років у республіці діяло близько 70 професійних театрів. На сценах Київської, Львівської, Харківської, Одеської опер, академічних драматичних театрів було поставлено ряд нових творів національної і зарубіжної класики. І хоч еталоном усе ще були зразки російської театральної школи, помітно стала відроджуватись традиція М. Садовського, А. Курбаса, М. Терещенка.

Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, причому виразніша заявила про себе тенденція до витоків національної народної музики і пісні, збагатились жанри музичних колективів. З інтересом були зустрінуті оперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, Ю. Мейтуса, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, В. Кирейка. Новими барвами зазвучала українська пісня П. Майбороди, О. Білаша,

До традицій національного танцю дедалі частіше почало звертатися хореографічне мистецтво, що принесло світову популярність Державному ансамблю танцю України ім. П. Вірського. Взагалі роки «відлиги» дали імпульс розвитку художньої самодіяльності, кількість колективів якої на початку 60-х років сягнула 200 тис., а число учасників перевищило 3,5 млн чол. На поглиблення національної самобутності художньої самодіяльності благотворний вплив мали творчі колективи західних областей, які прагнули ознайомити всю республіку зі своїм багатовіковим самобутнім доробком.

Народна пісня поповнилась репертуаром Українських січових стрільців. Української повстанської армії, але виконання на сцені цих пісень офіційно було заборонено і суворо переслідувалось так само, як і справляння релігійних обрядів, виконання колядок, щедрівок, додержання народних звичаїв. Однак саме в ці роки компартійні структури зробили спробу надати народним обрядам і деяким звичаям так званого соціалістичного змісту, розробляючи централізовано сценарії комсомольських весіль, реєстрації новонароджених, свят урожаю, масових гулянь.

Деяке потепління суспільного клімату позитивно відбилось на розвитку образотворчого і монументального мистецтва, архітектури. Однак тут більше, ніж в інших, сферах, виявився принцип партійно-державного замовлення, нав'язування Ідеологічно запрограмованої тематики й об'єктів. Заохочувались насамперед твори тих художників, які стежили за кон'юнктурою.

Серед пам'ятників, встановлених у повоєнні десятиріччя, також переважали ті, що увічнювали пам'ять радянських воїнів, партизан, міфологі-зацію встановлення радянської влади в різних регіонах республіки. Після XX з'їзду замість знесених скульптур Сталіна почали з'являтися монументи на честь Аеніна, більшість яких не мала художньої цінності. Водночас було встановлено пам'ятники Т. Шевченку в Москві та Дніпропетровську, І. Франку в Києві та Львові, Лесі Українці й І. Котляревському в Києві, М. Коцюбинському в Чернігові, Панасу Мирному в Полтаві та ін. Твори українських монументалістів дістали світове визнання. Це пам'ятники Т. Шевченкові в Торонто і Палермо (М. Врон-ський, О. Олійник), Нью-Йорку (О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Українці в Канаді (Г. Кальченко) та ін.

«Відлига» торкнулася і кіномистецтва України, яке, з одного боку, прагнуло зберегти певну самобутність, національний колорит, а з іншого — дедалі більше втрачало національні риси. Великої шкоди кіномистецтву, як і телебаченню, завдавали грубе адміністрування, партійне втручання у творчий процес, ігнорування гуманістичних цінностей.

Про непослідовність хрущовської лібералізації свідчать погрозливі слова і розноси лідера партії на московській виставці творів молодих художників (грудень 1962 p.), що стали сигналом для нового «закручування» гайок, оголошенням своєрідної «холодної війни» творчій інтелігенції, повсюдної боротьби з будь-якими новаціями, модернізмом, абстракціонізмом тощо. Двірцевий переворот у Кремлі (жовтень 1964 р.) призвів не тільки до падіння Хрущова, а й припинення реформаторського курсу, лібералізації культурної політики. Настала нова хвиля карально-ідеологічних репресій у сфері української культури, розгорнулась потужна русифікація, на зміну кволим спробам гуманізації подули холодні брежнєвські вітри реанімації сталінізму. Однак могутню опозицію, очолену «шестидесятниками», дисидентами, патріотами, зламати було не так просто, та й часи настали інші, в світі назрівали суттєві зміни.

БІЛЕТ 2.1 Однією з найголовніших проблем, які довелося розв'язувати князю Володимирові, була консолідація давньоруських (українських) земель. За умов становлення Київської держави влада великого (київського) князя ще була не настільки сильною, щоб контролювати місцевих керівників. Тому вожді й князі - місцева знать - були фактично необмеженими правителями: привласнювали данину та неохоче виконували накази київського князя. До того ж слабкі політичні та економічні зв'язки, географічна віддаленість від Києва та бездоріжжя сприяли послабленню центральної влади.

· Володимир рішуче розпочав реформи державного устрою:

· Першим з українських князів Володимир почав карбувати срібні й золоті монети на зразок візантійських (до цього на Русі ходили срібні злитки певної форми - гривні). На монетах були зображені образи Христа й князя Володимира та його монограма - знак «тризуб».

· Для посилення своєї влади та влади бояр і знатних дружинників він удосконалив і доповнив попередній кодекс - «Закон Руський». Особливо князь дбав про «Статут земляний», у якому йшлося про вироблення закону, що врегулював правові відносини в тогочасному суспільстві.

· Велику увагу приділив будівництву столиці Русі - Києву, щоб наочно довести силу великокнязівської влади. У місті збудували фортецю, високі земляні вали - зовнішню лінію оборони - названі в народі «змійовими валами».

· Час правління Володимира Великого історики справедливо вважають періодом значного піднесення Київської Русі, добою зміцнення Києвом своїх попередніх завоювань, досягнення ним вершини стабільності політичного та економічного розвитку. За час свого правління Володимир Великий розширив кордони Київської Русі:

· 981 року одержав велику перемогу над польським королем Мешком I, повернув захоплені ним давні міста Перемишль, Белз, Волинь, Холм і наклав на поляків данину;

· 983 року здійснив вдалий похід на Німан проти сильного балтського племені ятвягів;

· У 982 і 984 рр. відновив владу Києва над землями радимичів і в'ятичів;

· Здійснив успішний похід проти волзьких болгар, які утримували важливий «срібний шлях» з Азії. У результаті походу був укладений почесний мир, який забезпечував торгові зв'язки Русі з найбільшою державою Середньої Азії - Хорезмом;

· Поширив владу Києва від Нижнього Дунаю, Карпат, Західного Бугу й Німану до Середнього Поволжя. Повністю залежними від Києва стали Біла Вежа й Тмутаракань.

Одним з головних напрямків зовнішньої політики Володимира був захист південних кордонів держави від печенігів, що кочували на той час між Дунаєм та Уралом. Для цього побудували «гради» на берегах річок Остер, Трубіж, Сула, Стугна. Ці богатирські застави з постійними військовими гарнізонами, без сумніву, відіграли вирішальну роль у стабілізації ситуації на півдні Русі.

Для утворення сильної, єдиної держави потрібна була державна релігія. У княжій столиці жили іудеї, мусульмани, існувала велика християнська громада. І кожний вихваляв свою віру. Та повернувшись з Візантії, князь знав напевне, що Русь буде християнською. У літописі ця подія датована 988 роком, що традиційно вважається початком запровадження християнської релігії. Частина населення Русі чинила опір нововведенням і деякий час лишалася відданою вірі своїх батьків і дідів. Тому християнство на Русі запроваджували примусово. Цей процес тривав кілька століть.

Щоб закріпити нову релігію, князь наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли (язичницькі боги).

Головною причиною прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі стало те, що ця релігійна практика освячувала княжу владу й усебічно відстоювала княжу владу й усебічно відстоювала її авторитет (на відміну від римської, яка в середньовіччі боронила зверхність духовної влади над світською).

· Значення прийняття православного християнства в Київській Русі:

· Прискорення розвитку феодального землеволодіння (монастирі перетворювалися на великих феодальних землевласників);

· Усебічний розвиток руської культури, освіти, моралі. При монастирях і церквах відкривалися школи, створювалися скарбниці духовних знань - бібліотеки;

· Відбувся процес міжнародного визнання Київської Русі, передусім християнським світом.

З прийняттям християнства Володимир перетворився на могутнього державо творця, який мав рівноправні зв'язки з багатьма країнами Європи. Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів: старший син Святополк одружився з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав - з дочкою короля Швеції Олафа Інгігердою -Іриною, дочка Премислава була одружена з угорським королем Ладиславом Лисим, друга - з чеським королем Болеславим Рудим, третя - Марія-Доброніга - з Казиміром Обновителем, королем Польщі. Шлюб Володимира з Анною зв'язав його не лише з візантійськими, а також з німецькими цісарями.

2. Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 — лютий 1943 p.), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Остаточне ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня—23 серпня 1943 p.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. У вересні—жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, уздовж якого німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони («Східний вал»). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь-яку ціну звільнити Київ до річниці Жовтневої революції 1917 р. Ціною величезних людських втрат радянські війська 6 листопада 1943 р. звільнили місто. За визволення столиці України понад 1000 солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, остаточно визволивши територію України.

Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач — генерал-фельдмаршал Е. Манштейн, із березня — генерал В. Модель), яка налічувала 1,8 млн осіб.

Отже, битва за визволення України тривала 22 місяці (табл. 16, с. 86). Після вигнання ворога з української землі бойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту визволяли від гітлерівських загарбників польські землі, а у квітні — травні 1945 р. разом з Білоруськими фронтами провели Празьку операцію, у ході якої був завершений розгром нацистської Німеччини, штурмували Берлін. 2, 3, 4-й Українські фронти взяли участь у звільненні від нацистської окупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Війська 2-го Українського фронту брали участь і в розгромі Квантунської армії Японії на Далекому Сході.

Воїни-українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками. Радянськими бойовими нагородами було відзначено 2,5 млн осіб.

Українцями були маршали С. Тимошенко, P. Малиновський, А. Єрьоменко, П. Рибалко, С. Руденко, генерали В. Герасименко, П. Жмаченко, К. Москаленко, І. Кириченко та інші. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. На відзнаку мужності й героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання «Місто-герой» було присвоєно містам Києв, Одеса, Керч і Севастополь.

Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони України ставилось ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав антигітлерівської коаліції: СРСР, США і Великобританії. Радянське керівництво, спираючись на перевагу, здобуту в результаті перемоги у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні, рішуче домагалося закріплення кордону на так званій „лінії Керзона”, що гарантувало об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закінчувало входження до України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі у 1939-41рр.

НАСЛІДКИ. У зв’язку з цим було підписано цілий ряд договорів із сусідніми з Україною державами про врегулювання післявоєнних кордонів: 29 червня 1945 – з Чехословаччиною про злиття Закарпаття з Радянською Україною; 10 лютого 1947 р. – радянсько-румунський договір, який юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940. 16 серпня 1945 р. було зафіксовано польсько-український кордон у договорі між СРСР і Польською Республікою, який мав проходити в основному по „лінії Керзона” з невеликими відхиленнями. Проте уточнення цього кордону відбувалося в наступні роки. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін майже однаковими прикордонними ділянками: до Польщі відійшла територія довкола Нижніх Устриків тодішньої Дрогобицької області, до УРСР – землі в районі м. Кристонополя (тепер Червоноград). Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР.

Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн. осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні. 2,4 млн. українців було вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40–44% загальних втрат СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд. крб. (загальні збитки СРСР – 679 млрд., з яких 225 млрд. припадає на Росію, 75 – на Білорусію, 20 – на Латвію, 17 – на Литву, 16 – на Естонію).

Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

БІЛЕТ 3. 1. Реєстрове козацтво.

Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на військову службу польсько-литовською владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва реєстрові козаки.Зміст [сховати]

Створення реєстрового козацтва

Спроби організації історія українського війська реєстрового козацтва сягають 1524 року, у якому Великий князь литовський і король Польщі Жиґмонт І доручив Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичу організувати козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проект не реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости Остафія Дашковича у 1533, а також заходи Жиґмонта І 1541.

Коли українські старости намагалися організувати козацькі відділи головним чином для боротьби проти татар, польські королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати протитатарські акції козаччини.

Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572, коли було доручено коронному гетьманові Юрію Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище.

Привілеї реєстрових козаків

Реєстрових козаків звільнено від юрисдикції локальних урядів і піддано владі «козацького старшого» (перший «старший» — шляхтич Ян Бадовський). За Стефана Баторія реєстр збільшено до 600 козаків і козацьким гетьманом призначено Черкаського старосту, князя Михайла Вишневецького.

Реєстрові козаки одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор, литаври й інші інсигнії. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом; їм передано на власність містечко Трахтемирів з Зарубським монастирем для розміщення арсеналу і військового шпиталю (див. Трахтемирівський монастир). Реєстрові козаки дістали офіційну назву Запорозького або Низового війська, чим уряд хотів підкреслити, що справжнє Запорозьке військо — Запорозька Січ юридично для нього не існує.

Обов'язки реєстрових козаків

Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.

Консолідаційний процес козаччини під кінець 16 ст. концентрувався навколо двох різних осередків: Запорожської Січі на Низу і Трахтемирова. Січ стала вогнищем незалежного революційного козацтва, а Трахтемирів реєстрового, яке репрезентувало назагал консервативні козацькі кола.

Відносини з польсько-шляхетським урядом

Під час селянсько-козацьких повстань 1591-1596 рр. сеймовими постановами реєстрове козацтво було ліквідовано. Але 1599 р. почалося нове складання реєстру. В 1-й половині 17 ст. чисельний склад реєстрового козацтва не був сталий. Козацтво вело боротьбу за розширення реєстру. Польсько-шляхетський уряд намагався зменшити чисельність реєстрових козаків. Однак під час воєн польсько-шляхетський уряд з метою збільшення збройних сил був змушений закликати все боєздатне козацтво до реєстрового війська, яке тимчасово зросло до кількох десятків тисяч чоловік.

У 1617 році сейм затвердив реєстрове військо в кількості 1 тис. чоловік. За Раставицькою угодою 1619 р. реєстр встановлювався в 3 тис. чол.

Під час Хотинської війни 1620-1621 рр. П.Сагайдачний привів під Хотин 40 тис. козаків.

Куруківський договір 1625 р. встановлював 6-тисячний реєстр.

За гетьмана М.Дорошенка було сформовано 6 реєстрових полків.

Після розгрому козаками польсько-шляхетського війська в Переяславському бою 1630 р. (див. Переяславська угода 1630 реєстр було збільшено до 8 тис. чоловік.

Участь Балтійської козачої флотилії з 1500 реєстрових козаків під проводом Костянтина Вовка у польсько-шведському військовому конфлікті 1635 року.

Внаслідок поразки селянсько-козацького повстання 1637 р. (див. повстання Павлюка) реєстр було зменшено до 6 тис. чол. та обмежено козацьке самоврядування.

Складання реєстрів супроводжувалося загостренням боротьби в Україні. Десятки тисяч виключених з реєстру, так званих виписних козаків (випищиків), польсько-шляхетський уряд не визнавав за козаків. Щоб позбутися закріпачення, вони тікали на Запоріжжя – центр визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського гніту. Тому під час складання реєстру на Придніпров’ї розміщувалися значні сили польсько-шляхетського війська.

Утиски реєстрових козаків

Реєстрові козаки зазнавали утисків від польських феодалів. Польсько-шляхетський уряд роздавав козацькі землі шляхті та магнатам. Особливо посилився гніт та переслідування реєстрових козаків після Ординації 1638 р.

Реєстрові козаки не раз підтримували визвольні виступи народних мас, брали участь у антифеодальних селянсько-козацьких повстаннях кінця 16 – 1-ї пол. 17 ст. під керівництвом Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Івана Сулими, Карпа Скидана, Якова Острянина та інших. Лише невелика частина реєстрової старшини, захищаючи свої особисті інтереси, проводила угодовську політику, зраджувала свій народ, допомагаючи польсько-шляхетським загарбникам придушувати визвольні народні повстання.

Підсумок

Реєстрові козаки відіграли значну роль і в боротьбі українського народу проти турецько-татарської агресії. Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. внаслідок масового покозачення селян і міщан та переходу на сторону повсталого народу реєстрові козаки, збройні сили селянсько-козацького війська досягли понад 100 тис. чол. Спроби шляхетської Польщі обмежити число козаків 40 тис. (Зборівський договір 1649), 20 тис. успіху не мали (Білоцерківський мирний договір 1651).

Зборівський договір (18 серпня 1649) - Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб.

2. Гетьманат

29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Однак головною причиною успішності перевороту був параліч Центральної Ради, викликаний превентивними діями німців і як наслідок — заколотники що мали майже вдесятеро менше військових досягли бажаного.

…того ж дня делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою. В Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебен. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами…», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головкомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

15-18 травня 1918 року відбувся з'їзд заводчиків, фабрикантів, фінансистів, великих землевласників, який схвалив гетьманський переворот.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами зліквідувати революційні зміни щодо земельного питання, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо Гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас, майже мирний перехід повноважень до Гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.

Гетьманська держава здобула міжнародне (хоча і не повне) визнання серед країн, що були в військовому союзі з Німеччиною. Встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною (яку гетьман відвідав з офіційним візитом у вересні 1918: після подорожі Скоропадського до Німеччини й успішних переговорів з кайзером Вільгельмом II та його урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії, хоч і запізнілу бо дозвіл на створення української армії було отримано в той момент коли Німеччина вже фактично програвала Першу Світову Війну і Українська держава залишалася сам на сам з більшовицькою Росією), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Грузією, Норвегією, Швецією, Іспанією, Голландією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами. Також було встановлено політичні та економічні зносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир'я з Радянською Росією (12 червня 1918 року). Антанта, продовжуючи війну з головним союзником Української держави орієнтувалася на сили, що обіцяли їй утримувати фронт з Німеччиною. Тому Антанта перш за все спиралася на сили, що зголошувалися продовжувати війну — ними виявилися сили які окрім того прагли відновлення «єдиної і неділимої» Росії. Через це Антанта не визнала Гетьманську державу.

Україна досягла певних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія Наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також, вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Держаний симфонічний оркестр, тощо).

Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 року Української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Гетьманщини замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. У липні 1918 року було створено Сердюцьку дивізію під командуванням полковника Клименка у кількості 5 тисяч вояків, у листопаді того ж року почали формувати Галицько-буковинський курінь Січових стрільців. Універсалом Гетьмана було відновлено стан українського козацтва. Крім того, було створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. Влітку 1918 року в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Загалом же ж, уряду так і не вдалося створити дієвої армії — з одного боку урядовці побоювалися, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи, а з другого справу створення збройних сил гальмували німецька воєнна адміністрація.

Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 року Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати). З перших днів діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення в Україну російських військ. В цих питаннях цілі автрійсько-німецьких військ і гетьмана збігалися.

Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Як вже згадувалося, гарантом стабільності у державі фактично виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. У цій ситуації кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх власних цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність. Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. Небажання німецької сторони та Скоропадського дозволити скликання Українських Установчих зборів призвело врешті решт до заблокування конституційного процесу і позбавило український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії, Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися в кращому випадку байдуже а подекуди і вороже.

Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції, яка дуже швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тисяч залізничників). У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб.

Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий (з листопада 1918 року) проросійський кабінет міністрів С. М. Гербеля, виявився самовбивчим для Гетьмана

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана. Опозиційний Український національний союз вимагав надати йому вісім міністерських посад, широкої амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури, тощо. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 14 листопада 1918 року підписав Грамоту-маніфест до українського народу, який фактично зліквідовував ідею побудови незалежної України напротивагу розбудові Всеросійської федерації, складовою частиною якої повинна була стати Україна. Також обіцялося прискорення аграрної реформи, скликання парламенту… Цим Гетьман відвернув від себе свідомо налаштованих українців і так і не зміг привернути російські кола, що так і не захотіли визнавати будь-яке право України на бодай часткову державність. З послабленням німців посилювалося бажання ворога — більшовиків та денікінців захопити край, що надавав значну матеріальну базу для ведення широкомасштабних військових дій які бачили Україну виключно як територію і ніколи як самостійне державне утворення.

Курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву М. Шаповал та В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. 13 листопада 1918 року у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли В. Винниченко (Голова Директорії), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». С. Петлюра у Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання.

За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Обставини, що унеможливлювали подальше перебування Скоропадського у ролі гетьмана змусили його зректися того ж дня гетьманства та втекти з Києва.

БІЛЕТ 4.1. Берестейська унія – це об’єднання православної і католицької церкви з ініціативи частини українського православного духовенства при підтримці польських єзуїтських кіл. Українське духовенство за допомогою унії хотіло здобути рівні права з польським, знать – посісти відповідне становище в структурах управління, міщанство – отримати місце в цехах, магістратах, судах. Берестейська унія мала також політичні мотиви: тісніше зв’язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви.

Ініціатива переговорів з Римом про унію вийшла від львівського владики Гедеона Балабана. Його підтримали луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський – Діонісій Збируйський, туровський – Леонтій Пелчицький, які в 1590 році з’їхались у Белз на приватну нараду, де вперше були висловлені думки про необхідність унії. Згодом до унійного руху підключилися володимирський єпископ Іпатій Потій, перемиський – Михайло Копистенський, а останнім ідею унії підтримав митрополит київський Михайло Рогоза. Всі переговори унійного характеру велися таємно. Коли остаточні положення унії були подані польському королеві і підписані майже всіма українськими владиками (крім Г. Балабана й М. Копистенського), в грудні 1594 р. Потій і Терлецький поїхали до Риму і подали їх римському папі Климентію VIII. 23 грудня 1594 р. в урочистих умовах Папа римський прийняв українську православну церкву під свою зверхність.

В процесі унійного руху в Україні сформувалася опозиція проти прийняття унії (серед православного духовенства), яку очолив князь К. Острозький. Він стояв на позиції згоди всіх християн і виступив з різким осудом ініціаторів унії, передусім за їхні потаємні дії. Протести опозиції змусили короля наприкінці 1596 р. скликати собор. Прихильники і противники унії готувались до нього як до вирішальної битви. 8–10 жовтня 1596 р. в Бересті відбувалися два собори. Православним керував князь К. Острозький. Обидва зібрання навіть нехотіли порозумітися між собою. Уніатський собор проголосив з’єднання з римо-католицькою церквою під проводом папи, а православний засудив унію.

Основна ідея Берестейської унії – рівноправне об’єднання двох християнських церков, збереження православних обрядів, національної мови, зрівняння прав католиків і православних.

Внаслідок унії греко-католицька церква підпорядковува-лась могутньому і авторитетному Риму, відкривала шлях до цивілізованої Європи, частково рятувала українське право-слав’я від повного окатоличення в Речі Посполитій, а в ХІХ-ХХ ст. рятувала і зберігала українство від повної полонізації і русифікації. Проте не все духовенство згодилось на унію. Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист право-славної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва та інших міст. В Придніпров’ї проти унії виступило запорозьке козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ’я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство на три церкви: православну, католицьку і уніатську (греко-католицьку), розділили пізніше українські землі на лівобережні і правобережні; поляки використовували унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного гніту. Це не могло не привести до великих кривавих повстань, до визвольної війни українського народу в середині XVII ст.

Приклад Берестейської унії свідчить, що зберегти свою політичну, економічну, духовну самостійність можна тільки в рівноправному союзі /федерації/ держав, але як показує наша давня і сучасна історія він /союз, федерація/ завжди нерівноправний - сильніший поглинає слабшого.

Відступництво, компроміс, комплекс нашої меншовартості привели до втрати попереднього потенціалу історії, тому вибір в народу та його еліти залишався один – боротьба.

2. З приходом у Західну Україну радянських військ розпочалась «радянізація».

На західноукраїнських землях було проведено певні соціально-економічні перетворення –радянізація. Радянізація-це перетворення в Західній Україні ,що ґрунтувалась на моделі побудови соціалістичного суспільства в СРСР у-30-ті рр.

Радянізація передбачала такі заходи .

1)У сільському господарстві :конфіскація поміщицьких і монастирських земель та їх розподіл ,створення колгоспів .

2) У промисловості і фінансах :націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків ,запровадження 8-годиного робочого дня ,установлення контролю над виробництвом .

3)У державній розбудові :проведення виборів до Рад, створення робітничих загонів ,селянської міліції .

Радянізація супроводжувалась українізацією ,що відповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей.

Ці та інші заходи, спрямовані на утвердження народного самоуправління і правопорядку, підкріплені проукраїнськими жестами радянської військової адміністрації, не могли не викликати прихильної реакції західноукраїнського загалу. У Львові 26 вересня відбулась нарада представників українських культурно-освітніх організацій і товариств, які привітали дії уряду Радянського Союзу. Ще раніше, 24 вересня 1939 р., про свою готовність співпрацювати з новою владою за умови збереження основних осередків раніше організованого культурного та економічного життя українців заявила на зустрічах з офіційними військовими і цивільними представниками СРСР делегація галицьких політиків на чолі з Костем Левицьким.

Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв'язку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю і забезпечено розподіл її більшої частини серед найбіднішого їства, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров'я. Водночас велося механічне перенесення сюди всього комплексу "казармового" соціалізму (управлінських структур, господарського механізму тощо), що робилося рахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства.

Відповідно до рішень Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. і 7 серпня 1940 р., на території Західної України, Північної Буковини і Південної Бессарабії було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську, Станіславську, Чернівецьку та Акерманську (від грудня 1940 р. — Ізмаїльську) області в складі УРСР. Після цього за радянським зразком тимчасові органи влади замінили виконкоми обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих. Причому виконкоми створювалися без самих Рад, оскільки вибори до місцевих Рад відбулись в західних областях лише в грудні 1940 р. Все це засвідчувало, що новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів.

Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили за винятком більшовицької партії. На підставі постанови ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 р. "Про створення комуністичних організацій на Західній Україні і Західній Білорусії" ЦК КП(б)У здійснив комплекс заходів щодо створення тут первинних партійних організацій і керівних партійних органів, підібрав для роботи в них тисячі комуністів, відряджених зі східних областей України і демобілізованих з військ Українського фронту. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Частина з них оголосила про свій саморозпуск.

Припинили свою діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу, в тому числі профспілки, комсомол, творчі спілки тощо, являли собою не що інше, як філію партійно-державних органів. Це означало, що політична система на західноукраїнських землях приведена в повну відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.

Основним принципом кадрової політики режиму на західних землях України стало те, що на всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за скеруванням ЦК КП(б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів. Серед прибулих «уповноважених» переважали малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівень початкової і неповної середньої школи і доповнювалася тримісячними курсами пропагандистів. Зате ці люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззаперечне підкорятися партійній дисципліні. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне копіювання форм і методів ідеологічної та господарської діяльності які були прийняті в східних областях, призводило до серйозних прорахунків у роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти культури.

В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка практично не залишала простору для самостійних рішення господарських керівників, інженерів та техніків. Як наслідок виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, перетворення її у різновид найманих працівників. Ускладнювали становище і необґрунтоване усунення з роботи місцевих спеціалістів (насамперед колишніх власників підприємств), які проводилися під прапором боротьби із засміченістю підприємств «класове ворожими елементами». Лише у Львівській області з цієї причини на підприємствах промисловості та залізничного транспорту до 1 квітня 1940 р. було звільнено близько 10,9 тис. осіб.

Усе це не могло не позначитися на ефективності роботи виробничих колективів. Так, на нафтових промислах Дрогобицької області через виробки неполадки у 1940 р. було допущено 43 490 год. простоїв та 432 аварії. План буріння нафтовидобувна промисловість області за цей рік виконала на 73,8%, а по розвідувальних роботах — лише на 37,8%. На Львівській залізниці протягом 1940 р. паровозний парк використовувався не більш як на 50%. Щоб звести кінці з кінцями, залізниця одержала від держави 62 млн. крб. дотації.

Доведені до трудових колективів плани часто були занижені і не відповідали виробничим потужностям. Але й за таких пільгових умов сотні підприємств їх систематично не виконували.

В основу діяльності заводів і фабрик, промислових артілей і будівельних організацій були покладені головно валові показники, тож на більшості підприємств якість продукції не лише не поліпшилася, а й суттєво погіршилася. Завдання з асортименту продукції, як правило, не виконувалися. Відомчий підхід до керівництва промисловістю і будівництвом призводив до послаблення нормальних територіальних зв'язків між підприємствами, розташованими в одному економічному районі. Ефективність роботи більшості підприємств була низькою.

БІЛЕТ 5.1. Основою внутрішньої організації української козацької держави стали традиції та звичаї суспільного життя українців, перш за все реєстрових козаків і Запорізької Січі, яка стала своєрідним зародком нової української державності. В основу адміністративного ладу була покладена структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки і сотні. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — уже 20.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали, підписував листи, угоди й накази. Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман, та генеральна старшина. Повноваження цього органу поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. На чолі полку стояв полковник, який або обирався козаками полку, або призначався гетьманом. Він керував полком за допомогою старшини. Полк поділявся на сотні (10, 20, а іноді й більше). Сотнею керував сотник разом зі старшиною (писарем, осавулом, хорунжим). Їх обирали, як правило, козаки. В полкові та сотенні міста вища старшина призначала свого представника – городового отамана. Полковники і сотники поєднували в своїх руках військову й цивільну владу. У містах діяли органи самоврядування (на зразок Магдебурзького права): у великих – магістрати, у менших – ратуші.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а пізніше була введена посада гетьманського підскарбія. Поповнення державної казни здійснювалося із трьох основних джерел: із земельного фонду, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

- Своєрідним гарантом розбудови Української держави стала національна армія. Її ядро становило реєстрове та запорізьке козацтво, навколо якого об’єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Армія формувалася із добровольців.

Соціально-економічна політика Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільваркової системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю. На аграрну політику Хмельницького активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупними земельними власниками. Проте гетьман як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.

Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Уряд Богдана Хмельницького налагодив зв’язки з представниками Московії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдови. Пізніше Україну визнали Венеція, Валахія, Швеція та ін. Незважаючи на дипломатичну протидію Польщі та її союзників, Україна, по суті, виступала на міжнародній арені як незалежна держава..

Зміцнення позицій України спричинило занепокоєння польського уряду, який вирішив скасувати українську автономію. У лютому 1651 р. польська армія перейшла у наступ, і знову розпочалися воєнні дії. У битві під Берестечком 28 червня 1651 р. поляки через інертну позицію татар, які у вирішальний момент покинули поле бою, розбили козацькі війська. Поразка зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору влада Богдана Хмельницького обмежувалася Київським воєводством, козацький реєстр обмежувався до 20 тис., пани могли повертатись до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, йому заборонялися зовнішні відносини.

У 1652 р. відбувся новий спалах війни. Хмельницький раптовим ударом 22-23 травня знищив польську армію під Батогом. Здобувши перемогу, Хмельницький пішов на визнання основних завоювань селянства. Були ліквідовані, за невеликим винятком, велике й середнє землеволодіння, фільваркова система господарювання і кріпацтво. Зросло землеволодіння православних монастирів, завершується процес утвердження козацької земельної власності, значна частина земель перейшла до рук селян. Було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників, різко зменшилася кількість дрібної шляхти. Поліпшилося становище селянства, яке отримало особисту свободу, право на землю, право вступу до козацького стану. Зміцнився статус православного духовенства. Провідна роль в житті міст перейшла до рук українців.

У березні 1653 р. польська армія перейшла у наступ. 21 жовтня 1653 р. розпочалися воєнні дії біля м. Жванець. Знову козаків покинули татари, що уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою. Перед гетьманом гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні.

2. 5 Березня 1953 р. Помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953— 1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління.

Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідальних за великі підприємства — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ.

У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз'єднання України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілейних торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв'язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на його пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, серйозною проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4% мешканців Кримської області).

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українськихнаціоналістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з'їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 р. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес . лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях 1955—1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.

БІЛЕТ 6.1. Після обрання гетьманом І. Виговський дотримувався зовнішньополітичного курсу Б. Хмельницького. Він підтримував союзницькі відносини зі Швецією і Трансільванією, Кримським ханством та Московською державою.

Зміст своєї політики стосовно останньої І. Виговський сформулював лаконічно: „Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна — Україною, ми є військо непереможне”. Звичайно, таке ставлення і така політика не могли сподобатись Москві.

На час обрання гетьманом Виговський вже був досить досвідченим державним діячем. Однак він припустився досить серйозних помилок у своїй соціальноекономічній політиці:

— гетьман усіляко підтримував козацьку старшину і шляхту, нехтуючи при цьому інтересами простих козаків, селян і міщан;

— згубник для Української держави стало те, що для боротьби з антигетьманськими виступами Виговський почав шукати допомоги Москви, а також скористався допомогою кримського хана.

Прорахунки гетьмана спричинили те, що з жовтня 1657 р. в Україні розпочалися козацькі заворушення, які очолили кошовий отаман запорожців Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. Керівники повстанців звернулися по допомогу до московського уряду, який офіційно у події в Україні не втручався, але стосунки з повстанцями підтримував і матеріально допомагав.

Для придушення повстання Виговський вперше в історії України використав кримських татар і розплатився за їхню допомогу дозволом брати ясир із Полтавщини. Під час кровопролитних боїв, які точилися у травні—червні 1658 р. між прихильниками і противниками гетьмана, в Україні загинуло близько 50 тис. осіб, серед яких і керівники повстання. Фактично ці події започаткували період громадянської війни. В українській історії його також називають добою Руїни.

2. Антиукраїнська політика польського уряду. Після завершення Першої світової війни й української національно-демократичної революції 1917-1920 pp. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі: Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Осяння, Лемківщина. Відповідно до Варшавського (1920 р.) і Ризького (1921 р.) договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею. Українці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків) - їх було понад 5 млн осіб (15 % від усього населення цієї країни).

Незважаючи на обіцянки Польської держави країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, положення українського населення було тяжким. Польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. Були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР. У 1924 р. уряд Польщі ініціював закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали вступати до нього. Забороненими стали слова «українець», «український»; замість них реанімувався термін «русин», «русинський». Польська влада проводила політику колонізації - переселення поляків до Східної Галичини та Волині.

Терор охопив всю територію Східної Галичини. Десятки тисяч українців зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Восени 1930 р. польський уряд провів політику «пацифікації» - масових репресій проти українців, здійснених за допомогою військових та поліції. У червні 1934 р. в Березі-Картузький (тепер м. Береза в Білорусі) був створений спеціальний концентраційний табір для репресованих українців.

Тяжкими були і соціально-економічні умови життя українського населення. Населені українцями землі (близько 25% території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Українські селяни постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину і змушені були купувати дорогі готові товари. Під час економічної кризи 1929-1933 pp. значна кількість українських підприємств і господарств зазнали чималих збитків або розоришся. Польський уряд активно підтримував тільки польських підприємців і землевласників.

Українські землі у складі Румунії. Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош.

Північна Буковина. Територія Північної Буковини була анексована румунськими військами в листопаді 1918 р. Згідно із Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. - і Північну Буковину. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. У період румунської окупації Північної Буковини (1918-1940 pp.) були скасовані всі автономні права, які вона мала ця територія за часів Австро-Угорщини - її було перетворено на звичайну провінцію Румунії. У 1918-1928 pp. і 1937-1940 pp. територія перебувала у надзвичайному стані. Румунізація краю досягла апогею. Румунський уряд відмовився визнавати українців за окрему націю - українці цинічно називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». На території цієї країни було заборонено вживання української мови, закрито практично всі учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів і прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква.

Бессарабія. В умовах румунської окупації, що була здійснена в січні 1918 р. парламент Бессарабії проголосив 25 листопада 1918 р. приєднання Бессарабії до Румунії. Українське населення Бессарабії на багатотисячних мітингах і зборах протестувало проти анексії Румунією українських етнічних земель у БессарабіїНа початку січня 1919 р. на Хотишцині вибухнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушене регулярними військами. У вересні 1924 p. у Бессарабії відбулося Татарбунарське повстання, яке завершилось кривавою розправою над учасниками виступу і політичним процесом (1925 p.) у Кишиневі над керівництвом повстання.

Політична боротьба. Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНА; заснована у 1927 p.), на чолі з В. Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. УНП діяла легально, здебільшого займалася культурно-просвітницькою діяльністю і прагнула компромісу з румунськими властями. За умов національного, соціального та економічного гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний, так і нелегальний (діяльність УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальне націоналістичне крило на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським. Воно орієнтувалося на молодь і почало створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям удалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.

Закарпаття у складі Чехословаччини.

Проголошення об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. 8 травня 1919 р. зібралися представники ужгородської, хустської і пряшівської народних рад і, утворивши Центральну народну руську раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною.

Особливості національно-культурного і соціально-економічного стану Закарпаття у складі Чехословаччини. Чехословацьке панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. 3 другого боку, було проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя. Політико-культурний розвиток Закарпаття 1920-1939 pp. відбувався на основі поєднання чехословацького централізму і місцевим автономізмом. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», але поза його межами лишилося близько 100 тис. українців у Словаччині.

Український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, мав помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіта» з мережею читалень по всьому краго (у 1936 р. - 14 філій і 233 читальні), «Учительської громади» (у 1935 - 1 650 чл.), національного театру, хору в Ужгороді і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинили досягнення українського національного руху на Закарпатті.

За чехословацького режиму на Закарпатті чимало було зроблено у справах технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, громадські будови, лікарні, соціальна допомога мешканцям Верховини тощо). Але владі Чехословаччини не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття серед українського населення.

Особливості політичного життя Закарпаття. Особливістю політичного життя Закарпаття, що перебувало у складі Чехословаччини, була відсутність власне українських партій. Українські суспільні та політичні групи схилялися до певних національно-культурних поглядів, традицій, що склалися в регіоні. Русофільство, русинство, українофільство

БІЛЕТ 7.1

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних її причин можна виділити наступні:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.

Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об’єктивні умови.

По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну.

По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави.

По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.

Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.

За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.

Початковий період війни (1648-1649 рр.)

Військо повстанців зростало на очах і вже у травні 1648 р. воно вщент розгромило коронну армію поляків під Жовтими Водами і Корсунем, а чимало шляхтичів, в тому числі й головнокомандуючі - гетьмани М. Потоцький і М.Калиновський - були взяті в полон. На звістку про перемогу під Корсунем піднялася вся Україна. Полум'я повстання охопило Білорусію, частково Литву й Польщу. Територія, визволена козацько-селянським військом, розширювалась дуже швидко. Скрізь діяли поборники Б. Хмельницького, серед яких найбільш авторитетними були полковники Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун, Прокіп Шумейко, Іван Ганжа, Нестор (Станіслав) Морозенко, Мартин Небаба, Ілля Голота, Станіслав-Михайло Кричевський.

У битві під Пилявцями (вересень 1648 р.) польсько-шляхетське військо ганебно втекло з поля бою, і це надзвичайно посилило впевненість повстанців у перемозі. Пізніше Богдан Хмельницький говорив: “Минулися ті часи, коли нас сідлали ляхи, котрі раніше били турків, Москву, німців, татар… Померли від страху, як нас побачили, і повтікали…” Гетьман продовжував: “Виб'ю з людської неволі весь народ руський. Поможе мені вся чернь по Люблін і Краків, котрої я не відступлюсь, бо то права рука наша, - люди, котрі не витерпівши холопства, пішли у козаки”. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали. Дніпропетровськ : “Січ”, Київ. МП “Пам'ятники України”, 1991.- С. 225.

В тривалій війні військо Б. Хмельницького продовжувало отримувати блискучі перемоги. Так, влітку 1649 р. поляки були обложені у Збаразькому замку, розгромлені під Зборовом, і сам король Ян ІІ Казимир трохи не потрапив до полону. Лише зрада Кримського хана не дала змоги винищити королівське військо і тому прийшлося задовольнитися умовами компромісного (хоч і вигідного для повстанців) Боровського мирного договору.

2. ------нема..

БІЛЕТ 8.1. Теорії походження Русі

«Норманісти» вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність. «Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.

Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байер, Г. Міллер та А. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX— XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники слов'янських племен рериків, або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак вони не були засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним та тривалим, і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — поч. VII ст.).

Так само хибною, на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна «Русь». Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні (окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен rutheni (русини), яке нібито в IV ст. прийшло на землі полян). З VII ст. він перейшов на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою, що підтверджується джерелами VIII —IX ст.

Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов'янських племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.

Занепадом державності на українських землях скористалися володимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які, як підмітив український дослідник Ю. Терещенко, висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340 — 1353) наважився титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України-Русі до складу Московської держави її, на противагу до останньої, що вперто іменувала себе «Великоросією» або «Великою Росією», в офіційному діловодстві стали називати «Малою Руссю» або «Малоросією». Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кін. XVII — поч. XVIII cm. вживалися переважно назви «Москва», «Московія» (а до її населення — «московити» ) і лише пізніше — «Росія» (від грецької вимови терміну «Русь»), У той же час щодо України застосовувалася її стара назва «Русь».

Впродовж XVIII ст., и добу піднесення Російської імперії, нею остаточно було привласнено політичну і культурну спадщину Київської Русі. У підвалини імперської ідеології було покладено формулу «єдиної неподільної Росії», яка на довгі роки стала засобом відлучення українців від створеної ними величної будови давньоруської державності і культури, засобом їх нещадної русифікації.

Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви — Русь і Україна (не відразу виникли й утверджувалися національні назви і в інших європейських народів — французів, німців, англійців, італійців тощо). Перша з них тепер уже стала історичною, а друга — остаточно утвердилась як національне найменування. Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається в 1187 р. у Київському літописі в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаються в тому ж значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін. Поступово термін «Україна», «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де, починаючи з другої пол. XVI ст., на багатьох географічних мапах поряд зі старою назвою «Русь» зустрічається нова назва «Україна». Таким чином Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом «руським» (в Галичині та Закарпатті, які не входили до складу Росії й не мали потреби захищати від неї свою окремішність, терміни «русин», «руський» вживалися аж до кін. XIX — поч. XX ст.), а росіян — «московитами», «москалями».

Як і норманська теорія походження Київської Русі, не витримала критичної перевірки хозарська гіпотеза американського вченого О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату. Насправді Русь і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.

Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов'янські землі до консолідації та зміцнення сил.

Писемні джерела, в т. ч. й «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а и швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Наприкінці VIII - у першій пол. IX ст., як уже зазначалося у попередній лекції, у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни.