Контрольні тести

1. Якою статтею Конституції України передбачено право громадян на охорону здоров’я ?

а) 21;

б) 41;

в) 49;

г) 50.

2. Який кодифікований нормативний акт України відносить здоров’я до особистих немайнових благ ?

а) Сімейний кодекс;

б) Цивільний кодекс;

в) Кримінальний кодекс;

г) Кодекс законів про працю України.

3. У якому кодифікованому нормативному акті України гарантовано державну охорону сім’ї, материнства та дитинства ?

а) у Цивільному кодексі;

б) у Кримінальному кодексі;

в) у Кодексі України про адміністративні правопорушення;

г) у Сімейному кодексі.

4. Який кодифікований нормативний акт України містить норми щодо обов’язкового медичного огляду певних категорій працівників ?

а) Сімейний кодекс;

б) Кодекс законів про працю України;

в) Цивільний кодекс;

г) Повітряний кодекс.

5. Основний нормативно-правовий акт, норми якого регулюють правові відносини в галузі охорони здоров’я має назву:

а) Закон України “Законодавство щодо охорони здоров’я”;

б) Закон України “Основи законодавства про охорону здоров’я”;

в) Закон України “Основи законодавства про лікувальну діяльність”;

г) Закон України “Законодавство України з питань охорони здоров’я населення”.

6. Основу державної політики охорони здоров’я в Україні формує:

а) Президент України;

б) Верховна Рада України;

в) Кабінет Міністрів України;

г) Міністерство охорони здоров’я України.

7. Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров’я є:

а) Кабінет Міністрів України;

б) Секретаріат Президента України;

в) Міністерство охорони здоров’я України;

г) Верховна Рада України.

8.Основна частина медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги це :

а) первинна лікувально-профілактична допомога;

б) спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога;

в) високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога.

9. У яких випадках медичні працівники мають право використовувати будь-який транспортний засіб:

а) для термінового проїзду до місця роботи;

б) у випадку відсутності власного транспортного засобу;

в) у разі загрози життю хворого для проїзду до місця перебування хворого з метою подання невідкладної допомоги;

г) якщо медичний працівник мешкає в іншому місті ніж працює.

10. З якого віку пацієнт набуває права на вільний вибір лікаря:

а) з12 років;

б) з 14 років;

в) з 16 років;

г) з 18 років.

11. Пацієнт маж право на отримання достовірної та повної інформації про стан свого здоров’я якщо він досяг віку:

а) 14 років;

б) 16 років;

в) 18 років;

г) 21 року.

12. Чи можливе використання інформації, що містить лікарську таємницю у навчальному процесі ?

а) можливе;

б) не можливе;

в) можливе у випадку забезпечення анонімності пацієнта.

13. Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони:

а) відповідають сучасним науково обґрунтованим вимогам;

б) спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров'ю пацієнта;

в) застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта;

г) в усіх вище перелічених випадках.

14. Чи є необхідною згода пацієнта на медичне втручання ?

а) є необхідною у будь-яких випадках;

б) не є необхідною;

в) не є необхідною у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною.

15. Статус Почесного донора України набувають:

а) донори, які безоплатно здали кров в кількості 40 разових максимально допустимих доз;

б) донори, які здали кров в кількості 60 максимально допустимих доз;

в) донори , які безоплатно здали плазму крові в кількості 60 разових максимально допустимих доз;

г) відповіді А та В.

16. Засоби медичного призначення, виготовлені з анатомічних матеріалів померлих людей це:

а) гомотрансплантанти;

б) біоімплантанти;

в) ксенотрансплантанти;

г) фетальні матеріали.

17. Наявність у реципієнта медичних показань для застосування трансплантації встановлює:

а) лікуючий лікар;

б) комісія обласного управління охорони здоров’я;

в) консиліум лікарів відповідного закладу охорони здоров'я чи наукової установи;

г) немає правильної відповіді.

18. Не допускається взяття гомотрансплантатів у живих осіб, які:

а) утримуються у місцях відбування покарань;

б) страждають на тяжкі психічні розлади;

в) надали раніше орган або частину органа для трансплантації;

г) в усіх вище перелічених випадках.

19. Чи допускається передача відомостей про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника ?

а) не допускається;

б) допускається у будь –яких випадках;

в) допускається для організації особи, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги;

г) допускається у випадку звернення народного депутата.

20. Чи дозволяється визначення психічного стану без психіатричного огляду особи?

а) дозволяється;

б) забороняються у будь яких випадках;

в) дозволяється у випадку проведення судово-психіатричної експертизи посмертно;

г) дозволяється, у випадку прийняття такого рішення консиліуму лікарів відповідного лікуючого закладу.

21. Психіатрична допомога в Україні надається психіатричними закладами:

а) державної форми власності;

б) комунальної форми власності;

в) приватної форми власності;

г) усіх форм власності.

22. Питання про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку вирішується:

а) родиною особи;

б) органом внутрішніх справ за місцем проживання особи;

в) лікарем-психіатром;

г) судом за місцем проживання особи.

23. Особа, якій надається амбулаторна психічна допомога повинна оглядатись лікарем-психіатром для вирішення питання про продовження чи припинення надання їй такої допомоги:

а) не рідше одного разу на тиждень;

б) не рідше двох раз на тиждень;

в) не рідше одного разу на місяць;

г) не рідше трьох раз на місяць.

24. Чи дозволяється в’їзд на територію України іноземних громадян з країн, де зареєстровано особливо небезпечні хвороби ?

а) забороняється у будь-якому випадку;

б) дозволяється у будь-якому випадку;

в) дозволяється за наявністю документів передбачених країною з якої в’їжджає особа;

г) дозволяється у випадку наявності документів, передбачених міжнародними угодами та санітарним законодавством України.

25. Які види юридичної відповідальності передбачені за порушення санітарного законодавства України ?

а) адміністративна відповідальність;

б) кримінальна відповідальність;

в) цивільно-правова відповідальність;

г) усі вище перелічені відповіді.

Основна література:

1. Стеценко С.Г. Медицинское право: Учебник.- СПб.: Изд-во „Юридический центр Пресс”, 2004.– 572 с.

2. Стеценко С.Г. Медичне право України (реалізація та захист прав пацієнтів): Монографія / Стеценко С.Г., Галай В.О. – К.: Атіка, 2010. – 168 с.

3. Стеценко С.Г., Стеценко В.Ю., Сенюта І.Я. Медичне право України: Підручник / За заг. ред. д.ю.н., проф. С.Г. Стеценка.– К.: Всеукраїнська асоціація видавців "Правова єдність", 2008.– 507 с.

4. Сучасне українське медичне право: Монографія / За заг.ред. С.Г. Стеценка. – К.: Атіка, 2010.– 496 с.

5. Сенюта І. Медичне право: право людини на охорону здоров’я. Монографія. – Львів: Астролябія, 2007.

6. Акопов В.И. Медицинское право: Книга для врачей, юристов и пациентов.– М.: МарТ; Ростов н/Д: МарТ, 2004.- 368 с.

7. Медицинское право Украины: Учеб. пособие / В. Д. Волков, Л. Н. Дешко, В. П. Заблоцкий и др. – Донецк: Изд-во ДонНУ, 2005. – 268 с.

8. Медицинское право: учеб. пособие для студентов вузов, обучающихся по специальности «Юриспруденция» / Г.Б. Дерягин, Д.И. Кича, О.Е. Коновалов. – М.: ЮНИТА – ДАНА: Закон и право, 2010. – 239 с. – (Серия «Dura lex, sed lex»).

9. Медицинское право: учебн. пособие / С.Ю. Сашко, Л.В. Кочорова. – М.: ГЭОТАР – Медиа, 2009. - 352 с.

10. Медицинское право: Учебное пособие / Г.Р. Колоков, Н.И. Махонько. – М.: Издательско-торговая корпорация «Дашко и К», 2009. – 452 с.

11. Сергеев Ю.Д. Медицинское право: учебный комплекс: в 3 т. – М.: ГЭОТАР-Медиа, 2008. – 784 с.

12. Тихомиров А.В. Медицинское право: Практическое пособие.– М.: Статут, 1998.– С. 10.

13. Федорова М.Ю. Медицинское право: Учеб. Пособие для вузов. – М.: Гуманит. изд. центр «ВЛАДОС», 2003.

14. Этюды медицинского права и этики / Зильбер А.П. – М.: МЕДпресс-информ, 2008. – 848 с.

Додаткова література:

1. Болотіна Н. Медичне право в системі права України // Право України.– 1999.- №7.– С. 119.

2. Волков В., Дешко Л. Медичне право як галузь права, наука і навчальна дисципліна // Правничий часопис Донецького університету. – 2003. – №2(10).– С. 55.

3. Дешко Л. До питання про визначення охорони здоров'я в законодавстві України // Підприємництво, господарство і право.– 2007.– №4.– С. 65–68.

4. Гладун З.С. Законодавство України про охорону здоров’я: поняття, зміст, проблеми і перспективи // Законодавство України про охорону здоров’я: збірник нормативних актів.– К.: Юрінком Інтер, 2000.– С. 10.

5. Гладун З.С. Право на здоров’я: політико-правові аспекти // Український часопис прав людини.– 1996.- №1.- С. 7.

6. Гревцова Р.Ю. Медицинское право Украины: современное состояние и перспективы развития // Юридическое и деонтологическое обеспечение прав российских граждан на охрану здоровья: Материалы Всероссийской научно-практической конференции с международным участием. Суздаль, 28-29 мая 2008 г. / Под ред. член-корр. РАМН, проф. Ю.Д. Сергеева, проф. С.В. Ерофеева. – Иваново-Владимир: НАМП, 2008. – 424 с. – С. 19-26.

7. Грузєва Т.С. Право на здоров’я в міжнародному і вітчизняному законодавстві // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я в Україні.– 2003.- №3.– С.71.

8. Дешко Л. Конституционное право на медицинскую помощь: понятие и содержание / Сборник матер. 2-й Всероссийской научно – практической конференции «Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности». – М.: Издательская группа «Юрист», 2004.– С. 173–176.

9. Кальниш В., Москалець Г., Лещук Н. Сучасний стан нормативно-правової бази системи охорони здоров’я України // Ліки України.– 2002.– С. 55-57.

10. Кашинцева О.Ю. Правове регулювання біоетичних проблем в громадянському суспільстві // Вісник Академії Адвокатури України. – 2006. – №1(5).

11. Москаленко В.Ф. Стан та формування нормативно-правової бази охорони здоров’я України (1992-1999 рр.) // Проблеми екології та медицини.– 2000.- №1.– С. 6-7.

12. Полешко А. Конференція з питань вдосконалення законодавства в галузі охорони здоров’я // Право України.– 2002. - №1.

13. Сенюта І. Медичне право і Медичний кодекс України: реалії та перспективи // Держава і право: Збірник наукових праць. Вип. 23.– К., 2004. – С. 163-165.

14. Сенюта І. Право людини на охорону здоров’я як гарантія здійснення права на життя // Вісник Львівського університету. Серія юридична.– 2005.– Вип. 41. –С. 23-33.

15. Сенюта І. Біоетичне законодавство України: перспективи становлення та розвитку // Вісник Львівського університету. – Серія юридична. – Львів, 2006. – Вип. 42. – С. 42 – 49.

16. Сенюта І. Медичний кодекс як основа в реформуванні охорони здоров’я України // Науково-практичний загальномедичний журнал. Український медичний часопис. – 2006. - № 5-6 (3/53). – С. 5-10.

17. Сенюта І. Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я // Вісник Львівського університету. Сер. юридична. - Вип. 40. Львів, 2004. – С. 24-36.

18. Сенюта І. Законодавче забезпечення права на охорону здоров’я в Україні: історико-правовий огляд // Вісник Львівського університету. Сер. юридична. – Вип. 39. Львів, 2004. – С. 59-68.

19. Скомороха В. Конституційне правосуддя і права людини на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування та їх забезпечення державою // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 5.

20. Скоромоха В. Право людини на охорону здоров’я, медичну допомогу, медичне страхування та конституційне правосуддя // Право України.– 2002.- №6.– С. 8.

21. Стеценко С.Г., Сенюта І. Законодавче забезпечення охорони здоров’я в Україні // Право України. - № 6. – 2007. – С. 96-100.

22. Стефанчук Р.О., Зелінський А.М. Право на здоров’я як особисте немайнове право фізичних осіб // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління і права.– 2003.- №2(6).– С. 40-45.

Рекомендована література:

1. Болотіна Н. Медичне право в системі права України // Право України.– 1999.- №7.– С. 119.

2. Глашев А.А. Медицинское право: Практическое руководство для юристов и медиков. – М.: Волтерс Клувер, 2004.– С. 13-15.

3. Згречча Е., Спаньйоло А. Дж., П’єтро М. Л. та інші. Біоетика / Переклад з італійської В.Й. Шовкун: Підручник. – Львів: Вид-во ЛОБФ «Медицина і право», 2007. – 672 с.

4. Иваненко В.А., Иваненко В.С. Социальные права человека и социальные обязанности государства: международные и конституционные правовые аспекты. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. – 404 с.

5. Матеріали IV-ї Всеукраїнської (ІІI Міжнародної) науково-практичної конференції Львів, 22-24 квітня 2009 р.] / Упоряд. к.ю.н., доц. Сенюта І.Я., Терешко Х.Я. – Львів: Видавництво ЛОБФ „Медицина і право”, 2010.

6. Матеріали IІІ-ї Всеукраїнської (ІІ Міжнародної) науково-практичної конференції Львів, 23-24 квітня 2009 р.] / Упоряд. к.ю.н., доц. Сенюта І.Я., Терешко Х.Я. – Львів: Видавництво ЛОБФ „Медицина і право”, 2009.

7. Матеріали IІ-ї Всеукраїнської науково-практичної конференції Львів, 17-18 квітня 2008 р. / Упоряд. Сенюта І.Я., Терешко Х.Я. – Львів: Видавництво ЛОБФ „Медицина і право”, 2008.

8. Матеріали I-ї Всеукраїнської науково-практичної конференції Львів, 19-20 квітня 2007 р. / Упоряд. к. ю. н. Сенюта І.Я., Терешко Х.Я. – Львів: Видавництво ЛОБФ „Медицина і право”, 2007.

9. Медико-правовий тлумачний словник / За ред.. І.Я. Сенюти. – Львів: Вид-во ЛОБФ «Медицина і право», 2010. – 540 с.

10. Медичне право: Журнал, №№1,2, 2008 р., №№,3,4, 2009 р., №№5,6, 2010 р. – Львів: Вид-во ЛОБФ «Медицина і право».

11. Охорона здоров’я та права людини Ресурсний посібник Дж. Коен, Т. Езер, П. МакАдамс, М. Мілоф; пер. з англ.. Н. Шевчук; наук.ред. укр. версії І. Сенюта. – 5-те вид., доповнене. – Львів: Вид-во ЛОБФ «Медицина і право», 2011. – 600 с.

12. Перший Всеукраїнський конгрес з медичного права і соціальної політики. 14-15 квітня 2007 року, м. Київ: Збірник тез доповідей / Упор. к.ю.н. Гревцова Р.Ю., д.м.н. Степаненко А.В. – Київ: Видавничий дім „Авіцена”, 2007. – 96 с.

13. Рыков В.А. Медицинское право: справочник в вопросах и ответах / Серия «Консультирует юрист». – Ростов н/Д: Феникс, 2002. – 288 с.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2.

МЕДИЧНЕ ЗАКОНОДАВСТВО.

Семінарське завдання 3.

Нормативно-правове забезпечення професійної діяльності в галузі охорони здоров’я Україні.

Частина ІІ – 2 год.

Питання, які виносяться на семінарське заняття

1. Нормативно-правове забезпечення лікувально-профілактичної діяльності.

2. Нормативно-правове забезпечення санітарно-епідеміологічної діяльності.

3. Нормативно-правове забезпечення санітарно-профілактичної діяльності.

Питання для самоконтролю:

1. Назвіть основні обов’язки донора за чинним національним законодавством.

2. Яким нормативно-правовим актом визначені умови та порядок імплантації

3. кардіостимуляторів ? Коли він прийнятий ?

4. Яким нормативно-правовий акт спрямований на забезпечення використання з метою лікування і оздоровлення людей природних лікувальних ресурсів ?

5. Розкрійте зміст визначення “курорт”.

6. У якому нормативно-правовому акті закріплено визначення “клонування людини” Розкрійте зміст цього визначення.

7. Яким нормативно-правовим актом закріплено порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби ?

8. Як законодавець визначив стан санітарного та епідеміологічного благополуччя населення ?

9. Що визначає Закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб” ?

10. Як законодавець визначив поняття “інфекційні хвороби” ?

11. Як Ви розумієте визначення “ВІЛ-інфекція”, “ВІЛ-інфіковані”, “СНІД”, “хворі на СНІД”. У якому нормативно-правовому акті вони наведені ?

12. Що визначає Закон України “Про боротьбу з захворюванням на туберкульоз” ?

13. Які основні завдання Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007-2011 роках, яка затверджена однойменним законом ?

14. Як ви розумієте терміни “ветеринарна медицина”, “ветеринарно-санітарне та епізоотичне благополуччя”, “ветеринарно-санітарні заходи” ?

15. Що визначає Закон України “Про пестициди та агрохімікати” ?

16. Нормами якого закону визначається правовий порядок забезпечення безпечності та якості харчових продуктів ?

Первинна лікувально-профілактична допомога є основною

частиною медико-санітарної допомоги населенню і передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна лікувально-профілактична допомога надається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики.

Вторинна (спеціалізована) лікувально-профілактична допомога надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.

Третинна (високоспеціалізована) лікувально-профілактична допомога надається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються (ст. 35 Основ законодавства України про охорону здоров'я).

Згідно до Наказу Міністерства охорони здоров'я України від 28 жовтня 2002р. № 385 "Про затвердження переліків закладів охорони здоров'я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров'я"> всі заклади охорони здоров'я поділяються на п'ять груп.

1. Лікувально-профілактичні заклади, до яких належать:

¾ лікарняні заклади: багатопрофільні (зокрема лікарні, лікувально-діагностичні центри, медико-санітарні частини, медичні центри, міські лікарні швидкої медичної допомоги, перинатальні центри, пологові будинки та інші); однопрофільні (дерматовенерологічні, інфекційні, наркологічні, онкологічні, психіатричні, травматологічні, туберкульозні та інші лікарні); спеціалізовані (зокрема дитячий кардіоревматологічний диспансер, трахоматозний диспансер, Центр з профілактики та боротьби зі СНІДом, Центр реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи та інші); особливого типу (зокрема лікарні "Хоспіс", патолого-анатомічні бюро, Український лепрозорій, Центри реабілітації репродуктивної функції людини та інші);

¾ амбулаторно-поліклінічні заклади: поліклініки, діагностичні центри, жіночі консультації, пункти охорони здоров'я, фельдшерські пункти;

¾ заклади переливання крові, швидкої та екстреної медичної допомоги: центри екстреної медичної допомоги, станції переливання крові, станції швидкої медичної допомоги, центри заготівлі та переробки плазми, центри служби крові;

¾ санаторно курортні заклади: бальнеологічні лікарні, грязелікарні, санаторії.

2. Санітарно-профілактичні заклади. до яких належать:

¾ санітарно-епідеміологічні заклади: дезінфекційні станції, санітарно-епідеміологічні станції;

¾ заклади санітарної просвіти: центри здоров'я.

3. Фармацевтичні (аптечні) заклади:

¾ аптеки;

¾ аптечні бази (склади);

¾ бази (склади) медичної техніки;

¾ бази спеціального медичного постачання;

¾ контрольно-аналітичні лабораторії;

¾ лабораторії з аналізу якості лікарських засобів;

¾ магазини (медичної техніки, медичної оптики).

4. Інші заклади:

¾ бюро судово-медичної експертизи;

¾ Головне бюро судово-медичної експертизи України;

¾ інформаційно-аналітичний центр медичної статистики;

¾ молочна кухня;

¾ Центр медичної статистики МОЗ України.

5. Заклади медико-соціального захисту:

¾ будинки дитини;

¾ обласні центри (бюро) медико-соціальної експертизи.

Розглядаючи питання про види лікувально-профілактичної допомоги, перш за все необхідно звернути увагу на таке. Як вже було сказано, основною частиною медико-санітарної допомоги населенню є первинна медична допомога. Але система організації первинної медико-санітарної допомоги населенню, що склалася, не є достатньо ефективною. Функції лікаря-терапевта дільничного, який повинен надавати основний обсяг первинної медичної допомоги, в даний час не дозволяють забезпечити надання безперервної і якісної допомоги різним категоріям пацієнтів незалежно від статі і віку. Ключовим завданням у вирішенні вказаного питання є розвиток принципів сімейної медицини, підвищення ролі і ефективності використання лікарів загальної практики (сімейних лікарів) при наданні амбулаторно-поліклінічної допомоги.

Світовий досвід, узагальнений ВООЗ, свідчить, що розвиток первинної допомоги на засадах сімейної медицини є одним з найефективніших механізмів підвищення результативності роботи закладів охорони здоров'я, справедливого розподілу і раціонального використання ними коштів. У більшості країн Західної Європи структуру системи охорони здоров'я становлять первинна медико-санітарна допомога та спеціалізована допомога. При цьому заклади первинної медико-санітарної допомоги надають до 90 відсотків загального обсягу медичної допомоги. Кількість лікарів загальної практики - сімейної медицини становить від ЗО до 50 відсотків кількості усіх лікарів, що працюють в галузі охорони здоров'я.

Методологія сімейної медицини ґрунтується на визнанні визначальної ролі сім'ї у формуванні здоров'я усіх її членів, що зумовлено як біологічними, так і соціокультурними факторами. Розвиток первинної допомоги на засадах сімейної медицини є одним із засобів підвищення ефективності роботи галузі охорони здоров'я.

Первинна лікувально-профілактична допомога вигідніша суспільству, оскільки вона менш витратна, більш оперативна і максимально наближена до громадян. Саме первинна лікувальна допомога, профілактика та диспансеризація дозволяють вчасно визначити захворювання, не допустити його ускладнення і тим самим уникнути тривалого і дорогого лікування.

Спеціалізована і високоспеціалізована лікувально-профілактична допомога. Цей вид медичної допомоги надається громадянам при захворюваннях, що вимагають спеціальних методів діагностики, лікування і використання складних медичних технологій.

Основним місцем надання таких видів медичної допомоги є однопрофільні та спеціалізовані лікарні (наприклад, інфекційні, наркологічні, онкологічні, офтальмологічні лікарні).

Важливість знання організаційно-правових особливостей надання спеціалізованої та високоспеціалізованої медичної допомоги в ракурсі медичного права пояснюється такими чинниками:

спеціалізована медична допомога надається переважно пацієнтам з важкими захворюваннями;

¾ спеціалізована медична допомога вимагає значної кількості матеріальних і кадрових витрат;

¾ найчастіше в лікарнях знаходяться клінічні бази медичних вузів, де здобувають освіту і удосконалюються медичні працівники;

¾ саме при наданні спеціалізованої медичної допомоги найбільш вірогідне виникнення порушень прав пацієнтів.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд — це діяльність органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по застосуванню заходів правового характеру щодо порушників.

Основними завданнями цієї діяльності є:

¾ нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;

¾ нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробці та контроль за виконанням програм, що стосуються запобігання шкідливому впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я населення;

¾ нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

¾ проведення державної санітарно-епідеміологічної експертизи, гігієнічної регламентації небезпечних факторів і видача дозволів на їх використання.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється вибірковими перевірками дотримання санітарного законодавства за планами органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, а також позапланово залежно від санітарної, епідемічної ситуації та за заявами громадян. Результати перевірки оформлюються актом, форма і порядок складання якого визначаються головним державним санітарним лікарем України (Закон України від 24 лютого 1994 року М 4004-ХІІ "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" ).

Контроль за обігом наркотиків є важливим напрямом діяльності держави у сфері охорони здоров'я. На боротьбу з наркоманією спрямовують свою діяльність правоохоронні органи, громадські організації, медичні установи. Одним із ключових державних органів у цій системі є Комітет з контролю за наркотиками - урядовий орган державного управління, що діє у складі МОЗ та йому підпорядковується. Комітет є спеціально уповноваженим компетентним органом у сфері контролю за обігом в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Основними завданнями Комітету є:

¾ участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

¾ забезпечення державного регулювання у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

¾ здійснення державного контролю у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

¾ взаємодія в установленому законодавством порядку з Міжнародним комітетом з контролю за наркотиками ООН, Комісією з наркотичних засобів ООН (Постанова Кабінету Міністрів України від 11 вересня 2003p. № 1446 "Про Комітет з контролю за наркотиками" ).

Статистичні дані свідчать, що в 2005 році співробітниками Комітету було проведено 449 перевірок, включаючи 252 перевірки лікувально-профілактичних закладів, 100 перевірок аптек, 13 перевірок аптечних баз, 84 перевірки суб'єктів господарювання. Серед виявлених під час перевірок порушень найбільшу кількість складають: відсутність ліцензії; неподання звітів; невідповідність приміщень для зберігання наркотичних засобів та психотропних речовин умовам їх зберігання; порушення при оформленні документів на призначення та відпуск наркотичних засобів та психотропних речовин; ведення медичної та облікової документації; перевищення нормативу зберігання лікарських засобів; непроведення або часткове проведення щоквартальних інвентаризацій.

Контроль за обігом лікарських засобів є важливою ланкою державного регулювання у сфері охорони здоров'я, оскільки значна частина лік випускаються з порушенням діючих норм, є підробками, або такими, ефективність яких не відповідає заявленим виробниками показникам. Керуючись тим, що практична більшість пацієнтів для лікування використовують лікарські засоби, контроль за їх обігом має бути поставлений на належному рівні. З цією метою діє Державна служба лікарських засобів і виробів медичного призначення - урядовий орган державного управління, що діє у складі МОЗ та йому підпорядковується.

Основними завданнями Державної служби є:

¾ участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері виробництва, контролю за якістю та реалізацією лікарських засобів і виробів медичного призначення;

¾ забезпечення державного регулювання та контролю виробництва, ввезення в Україну, вивезення з України, реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення, в тому числі вирішення питань їх державної реєстрації та державного контролю за якістю;

¾ здійснення державного контролю за дотриманням законодавства щодо забезпечення населення і закладів охорони здоров'я якісними, високоефективними, безпечними та доступними лікарськими засобами і виробами медичного призначення, а також законодавства щодо їх обігу, зберігання, застосування, утилізації та знищення (Постанова Кабінету Міністрів України від 2 червня 2003 р. № 789 "Про утворення Державної служби лікарських засобів і виробів медичного призначення" ).