Розділ № 10 Леда Ніжина

За дверима Ольги Яківни Сніжко пролунав ледь чутний сміх, зарипів паркет. Стефка тихо прочинила двері й зазирнула в шпарину. Ольга Яківна стояла посеред кімнати в накинутому на плечі прозорому шалику, поводила у повітрі руками й щось шепотіла, ніби читала якийсь монолог. Стефці стало ніяково.

• Все, йдіть… - нарешті голосніше промовила Оля-Офелія. – Досить, мої любі. Досить…

Стефка рішуче постукала й одразу прочинила двері. Ольга Яківна хутко опустила руки й сором’язливо заусміхалася до Стефки.

• Ви так раненько сьогодні… ( долаючи неприємне відчуття, сказала та, підходячи до старої й допомагаючи їй дошкандибати до туалетного столика )

Яку зачіску робитимемо сьогодні? Принести водички? Де ваші пігулочки? Зараз зробимо тут порядок і будемо наводити красу…

Стефка посадила Олю-Офелію на стілець і заходилася прибирати ліжко. Цікавість розпирала її. Тому, впоравшись із простирадлом та ковдрою, Стефка зупинилася перед актрисою і, набравши в груди побільше повітря, рішуче сказала:

• Ольго Яківно, я подивилася в енциклопедії… Чому ви казали, що Леда Ніжин померла? Це ж ваше сценічне ім’я!

Старенька здригнулась.

• Леда померла. Померла у квітах. Задихнулася в білих лілеях…

Стефка зрозуміла, що більше нічого не доб’ється, стара зовсім втратила відчуття реальності.

• Ці лілеї їй надсилали після кожної вистави, - несподівано продовжила стара. – Після кожного концерту й кожної зйомки. Приходив розсильний, заносив букет, змушував розписатися у квитанції й мовчки йшов. Говорив лише, що це квіти від інкогніто. Спочатку Леда думала, що це розважається якийсь посол або аташе – вони полюбляли впадати за гарненькими актрисами. Але потім Леда вирахувала: квіти почали приносити після того, як у Леди з’явився… Лебідь…

• Лебідь?

• Так, так – Лебідь, - слухняно закивала головою Оля-Офелія і вказала пальцем на стіну з фотографіями. – Ось він, Лебідь… Так його називали тільки свої. І Леда. Так їх називали потім, коли вони стали парою…

Стефка, згораючи від цікавості, сіла навпроти Ольги Яківни на килимок й дивилася на неї широко розкритими очима:

• Ольго Яківно, розкажіть мені про Леду Ніжину!

• Леда була гарненька. – зітхнула Ольга Яківна.

• Ви мені це говорили… А що далі?

• Далі? – розгублено перепитала Оля-Офелія. – О, ви не уявляєте, як це все відбувалося. Ви нині зовсім інші, ви прагматичніші, ви не знаєте, що воно таке – падати в безодню. Стільки пристрасних кохань. До безтями, до думки про самогубство… Що ви можете про це знати?!! Люди мистецтва це завжди – безодня.

Стефка презирливо скривила губи «Ці слова я вже чула!..». Але вона чемно продовжувала слухати.

• Леда і Лебідь були двома безоднями. Леда грала у всіх його виставах. А він припалював її очима з першого ряду… Але – от прикрість! – у нього була жінка. Дружина. Була давно, хоч всі вони були тоді молоді. Надто молоді, щоб за ними міг приїхати «чорний ворон». Лебідь боявся чорного ворона!

Стефка перебила стару:

• Тобто ваш Лебідь був одружений?

• Леда бачила її… Але ніколи не наближалася. О. та друга була красива! Дуже вродлива жінка. Леда навіть плакала ночами, коли лишалася сама. Та, інша, вродливіша, сильніша за Леду! Але суть не в тому. Леда була гарненька і світла. Леда була несною безоднею, а та, інша… Це була прірва! Коли Леа вперше побачила її в театрі, на сцені – Леді одразу ж закортіло вмерти. О, вона не думала, що від такої жінки можна тікати – бодай до Леди… Вона була не тільки гарна. Леда дізналася від свого батька, що вона – донька ворога народу. Нашого народу! Отже, вона страждала. Була ще й мученицею. Леда не вміла страждати – Леда була світла й тиха. У Леди було все: дім, батьки, ролі. А та була з іншого виміру – зі страшного світу, в якому немає теплої вод в душі… У Леди був Лебідь. Але… але… Леда ніколи не знала напевно, чи належить він тільки їй. Це було так боляче. Та почуття були вищі за Леду! Він приходив, він крав час у тої, гарнішої, щоби цілувати Леду, шепотіти їй на вушко, що тільки вона є його великим і справжнім коханням… Леда так любила його! Леді хотілося бути для нього безоднею, повітрям, їжею, теплою водою…

Стефка дивилася на Ольгу Яківну з неприхованим роздратуванням. «…І Леда Ніжина розкинула ніжки! Яка алітерація!», - подумала Стефка і несподівано розреготалася.

Ольга Яківна затулила обличчя руками, захищаючись від цього сміху, немов од удару…

• Заради Бога, Ольга Яківно, пробачте, - поквапилася сказати Стефка. – Це я – про своє…

Але очі старої вже були на мокрому місці.

• Що ж це я сьогодні всіх змушую плакати? – докоряє собі. - Ви чуєте, Ольго Яківно? Я не з вас сміялася. Це у мене – нервове… Розповідайте далі. Ваша розповідь дуже цікава.

• Далі? А далі Леда Ніжина померла. У квітах. - Вперто вимовила стара і стулила вуста.