19. Міжнародно-правові проблеми пов’язані із набуттям, зміною та втратою громадянства.

Громадянство є одним з основних ознак державного суверенітету, а в суверенітеті окремої держави, у свою чергу, міститься джерело існування й розвитку громадянства.

Відповідно до Загальної Декларації прав людини "право на громадянство є невід'ємним правом людини». Громадянство, як суб'єктивне право людини, визнається багатьма конституціями народів світу. Населення зазвичай визначається як сукупність індивідів, які проживають у певний час на території конкретної держави і підлеглих його юрисдикції.

До складу населення будь-якої держави входять громадяни цієї держави, іноземці та особи без громадянства (апатриди). Іноді виділяють і проміжну групу - осіб, які мають подвійне громадянство (біпатриди).

Правовий статус населення визначається передусім нормами внутрішньодержавного права. Разом з тим є чимало проблем, пов'язаних з населенням, які здавна регулюються нормами звичайного і договірного міжнародного права. В даний час питання правового статусу населення і за внутрішньодержавним, і з міжнародного права вирішуються в контексті забезпечення прав і основних свобод людини.

Міжнародно-правова база щодо питань громадянства досить обширна і включає ряд конвенцій та міжнародних договорів з різних проблем, пов'язаних з інститутом громадянства. Основними з них є: Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р., Європейська конвенція про громадянство Страсбург, 6 жовтня 1997 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки від 20 лютого 1957 р., Конвенція про скорочення безгромадянства від 30 серпня 1961 , Конвенція про скорочення випадків багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства, Конвенція про рівноправність громадян держави іноземців та осіб без громадянства у сфері соціального забезпечення № 118, а також Протокол що стосується конкретного випадку безгромадянства від 12 квітня 1930 р., Спеціальний Протокол що стосується безгромадянства та ряд інших актів міжнародного характеру.

20. Процедура укладення міжнародних договорів

Укладання міжнародних договорів.

Деякі автори визначають 3 стадії укладення МД: прийняття тексту, Встановлення аутентичності шляхом підписання або парафування тексту чи заключного атку конференції, згода на обов’язковість МД, що виражається підписом, ратифікацією, прийняттям, затвердженням, приєднанням.

Інші вчені виділяють такі стадії:призначення уповно-них для ведення переговорів (сторони повинні визнати одна одну в тому об’ємі, який потрібен для здійснення договірних постановлень. Для участі певні особи можуть представляти держ. без спец.повноважень: голова держ., голова уряду, міністри іноз.справ. Іншим видаються повноваження.); пред’явлення та перевірка повноважень; узгодження тексту Д; обговорення та прийняття тексту Д(переговори між держ., які домовляються. Принцип рівноправності, недискримінації, недопустимість диктата та втручання у внутр.спр. Форми підготовки: дипломатичні канали, міжнародні конференції уповн. представників держ., міжнародні орг-ії. Прийняття тексту через голосування-двосторонні одноголосно, а багатосторонні при 2/3.); аутентифікація Д(любий уряд перед тим як брати на себе зобов’язання по Д має знати яке його остаточний текстуальний зміст. Форми: парафування-встановлення ініціалами уповноважених держав; включення тексту договору в заключний акт м/н конференції; включення тексту договору в резолюцію м/н орг-ї; інша узгоджена процедура.); вираження згоди на обов’язковість Д: шляхом підписання, обміну документами, які утворюють Д, ратифікація, прийняття, затвердження, приєднання чи ін.спосіб про який домовились сторони.

21. Проблема роззброєння та обмеження озброєнь в міжнародному праві. Одним з найбільш ефективних міжнародно-правових засобів збережен-ня миру і запобігання війні є роззброєння і обмеження озброєнь.

Під роззброєнням слід розуміти комплекс заходів, спрямованих на об-меження і зменшення озброєнь держав і військових блоків. В міжнарод-ному праві вже встиг сформуватися універсальний принцип роззброєння. Він зобов’язує усі держави: 1) суворо дотримуватися діючих норм міжна-родного права щодо роззброєння; 2) брати участь у договорах і заходах із роззброєння; 3) прагнути до вироблення нових норм і правил щодо роз-зброєння.

Сьогодні у розпорядженні міжнародної спільноти є цілий комплекс міжнародно-правових норм, способів і методів для успішного вирішення проблеми роззброєння і скорочення озброєнь як в повному обсязі, так і час-тинами. Статут ООН визначає порядок і шляхи вирішення цього завдання. Питання роззброєння є предметом компетенції двох спеціалізованих органів Генасамблеї ООН — Комітету із роззброєння і міжнародної безпеки (Першо-го комітету) і Комісії ООН з питань роззброєння. Остання готує рекоменда-ції з проблем роззброєння, розробляє загальні принципи переговорів з питань роззброєння, слідкує за виконанням рішень спеціальних сесій Генасамблеї ООН з цих питань. Постійно діючим органом з даної проблематики є також Конференція ООН з роззброєння, яка є єдиним наразі багатостороннім фо-румом для обговорення і вирішення проблем озброєнь.

10 квітня 1972 року була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичен-ня запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про її знищення. Документ, що набув чинності 26 березня 1975 року, забороняє розробку, виробництво і накопичення біологічних і таких, що містять токсини, пре-паратів, а також передбачає знищення такої зброї і засобів його доставки. В Конвенції беруть участь понад 150 держав, в тому числі й Україна.

В 1993 році була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та її знищення.

Ця Конвенція передбачила заснування Організації із заборони хімічної зброї зі штаб-квартирою у Гаазі (Нідерланди). Згідно Конвенції держави-учасники Конвенції зобов’язані були ліквідувати свої запаси хімічної зброї категорії 1 не пізніше квітня 2007 року. Однак досі процес ліквідації в окре-мих країнах триває.

22. Правовий статус учасників збройних конфліктів. Воєнні дії ведуться збройними силами воюючих держав. У праві збройних конфліктів збройні сили діляться на дві категорії осіб: що борються, або комбатанты і що не борються, або некомбатанти

1)Комбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил воюючої держави, які мають право брати участь у воєнних діях. Правовий статус комбатанта включає: 1) право застосовувати військове насильство; 2) бути об'єктом застосування військового насильства аж до фізичного знищення; 3) право на обіг з ним як з військовополоненим при влученні в руки ворога. Військове насильство не застосовується до комбатанта у випадку його поранення або влучення вплен.

У ст. 43 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій 1949 р. дається розгорнуте визначення поняття «збройні сили». При цьому вказується, що особи, що входять до складу збройних сил воюючої сторони (за винятком що не борються), є комбатантами, тобто вони мають право брати безпосередню участь у воєнних діях

Новелою сучасного міжнародного права є віднесення партизанів і учасників національно-визвольних воєн до комбатантів

Правове положення учасників зброєних конфліктів. Регул-ся Женевскими конвенциями 1949г + Дополнительные протоколы к ним .

2) не учавствующие в сражениях – лица, входящие в состав вооруженных сил, но непосредственно не учавствующие в боевых действиях ( военные кореспонденты, юристы, мед. персонал, духовенство...) Они не являются объєктом военных действий со стороны противника ; применять оружие против неком-ов запрещено. Нек-ты могут иметь личное оружие, но не используют его в воен. Действиях, а только для самозащиты. Основной признак, различающий ком-ов и нек-ов это наличие права принимать непосредственное участие в воен. действиях.

23. Правове обмеження засобів та методів ведення збройної боротьби Заборонені засоби ведення збройних дій. Средства ведения войны- оружие и иные средства, применяемые вооруж. силами в войне для нанесения вреда и поражения противника . Полностью запрещены: - взрывчатые и зажигательные пули; - пули разворачивающиеся или сплющивающиеся в человеч. теле; -яды и отравленное оружие; - удушливые , ядовитые и другие газы, жидкости; - биологическое оружие; - средства, воздействующие на природную среду, которые имеют долгосрочные последствия в качестве способов разрушения; - любое оружие,которое наносит повреждения осколками, которые не обнаруживаются в человеческом теле с помощью ренгеновских лучей. Прямого запрета использования ядер. оружия нет, но так как в м/н праве есть нормы о запрещении средств, влекущих чрезмерное разрушения- поэтому его относят к запрещ. средствам. Запрещается использовать мины, мины-ловушки против гражд. Населения, а также неизбирательное применение мин. Рег-ся: Петербургская декларация 1868 ( был сформулирован принцип о недопущении излишних страданий; 4 Гаагская конвенция 1907г.; Женевский протокол 1925г…)

24. Поняття міжнародних стандартів в сфері прав людини. М/н стандарти в галузі прав людини. – це обов’язкові для всіх держав правила поводження з людьми, що полягають у необхідності гарантувати особам, які перебувають під їх юрисдикцією, встановлені універсальними і регіон. м/н-правовими актами права і свободи, а також не зазіхати на такі права і свободи. Універсальні стандарти – визнані у всьому світі; регіональні- хар-ні для окремих країн або закріплені в регіон. м/н- прав. актах( можуть мати особливості, що випливають з традицій, культури, менталітету населення..).Інститут м/н захисту прав людини скл-ся після 2 світ. війни, велике значення - франц. бурж. революція 1789 і її Декларація прав людини і громадянина.Ст.1 Статуту ООН проголошено, що члени ООН здійснюють м/н співробітництво щодо “ заохочення та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для усіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії”. М/н стандарти: Загальна декларація прав людини 1948; М/н пакт про екон., соціальні і культурні права 1966; М/н пакт про громадянські і політ. Права 1966; М/н конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації , тощо

25. Загальна характеристика міжнародної системи захисту прав людини. Загальна хар-ка гуманітарного права. М/н гуманітарне право (МГП) – це сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між державами з приводу захисту прав людини й основних свобод для усіх, незалежно від раси, статті, мови і релігії як у мирний час, так і в період зброєних конфліктів. Галузь м/н гуманітарне право утворилось після 2 Світ. Війни. МГП: 1. виступає як самостійна галузь сучасного м/н права;2. володіє усіма необхідними, з погляду доктрини, системотворчими чинниками; 3.спеціальним об’єктом правового регулювання є міждержавні відносини, які забезпечують права людини й основні свободи, усім хто перебуває під їх юрисдикцією; 4.спеціальний принцип МГП – принцип рівності всіх , незалежно від статі, мови, кольору шкіри, походження або будь-яких інших ознак ( ст.. 1 Статуту ООН, Загальна декларація прав людини 1948, М/н пакт про права людини 1966.); 5. скл-ся зі спец. інститутів захисту прав людини у мирний час, статусу іноземців, апатридів, біпатридів та захисту прав людини у зброєних конфліктах; 6. ця галузь права кодифікована і прогресивно розвивається. ”. М/н стандарти: Загальна декларація прав людини 1948; М/н пакт про екон., соціальні і культурні права 1966; М/н пакт про громадянські і політ. Права 1966; М/н конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації , тощо