4. Мобілізаційні заходи 1942-1943 рр. „Сірі піджаки”

Величезні втрати радянських військ вимагали від Ставки Верховного Головнокомандування розгортання широкої програми мобілізаційних заходів на території, не зайнятій гітлерівцями. 3,5 млн. чоловік, евакуйованих з УРСР до східних районів Радянського Союзу, стали для цього великим резервом.

Діюча армія постійно одержувала поповнення воїнами-українцями. Наприклад, 310 стрілецька дивізія, яка була сформована на території Казахстану, на 1/4 складалась з українців. Мобілізація до радянської армії українських громадян, евакуйованих з початком війни до Сибіру, Уралу та інших регіонів СРСР, тривала весь воєнний період. У складі новостворених радянських частин, які формувалися в Казахстані та були направлені для поповнення військ Донського фронту, було 70 тис. українців.

            Українці були однією з найчисленніших етнічних груп у радянських військах під час Другої світової війни. За сучасними оцінками істориків, в складі Червоної Армії та Воєнно-морського флоту їх було понад 6 мільйонів.

З початком визволення України від німецько-фашистських загарбників збройні сили СРСР почали поповнюватись новобранцями з визволених територій. Перш за все, це була молодь призовного віку, учасники партизанської боротьби та підпілля, колишні військовополонені і ті, що за роки окупації досягли призовного віку.

21 жовтня 1943 р. вступила в дію постанова ЦК КП(б)У «Про заходи по проведенню перевірочної реєстрації військовозобов'язаних запасу та призов до Червоної Армії громадян народження 1926 року».Призову підлягали чоловіки до 47-річного віку. Відстрочка надавалась лише хворим, а також працівникам оборонної промисловості, студентам і учням.

І хоч щодо призовників 1926-го року народження була вказівка не надсилати їх без особливої потреби до діючої армії, насправді необстріляна молодь відправлялась на фронт, де без належної військової підготовки молодих людей кидали у бій.

До мобілізаційних процесів підключилися не тільки працівники військкоматів, а й співробітники НКВС, міліції, військовослужбовці, партійні активісти. За неповними даними, лише п'ять визволених областей України (Сталінська, Ворошиловградська, Запорізька, Харківська, Сумська) на кінець 1943 р. направили в діючу армію 250 тис. призовників і 130 тис. колишніх військовополонених. Це нове поповнення, іноді навіть не переодягнувши у форму і не давши зброю, кидали у наступ. Бувалі воїни називали їх „сірі або чорніпіджаки”.

Трагічною виявилась доля багатьох полонених червоноармійців, в'язнів нацистських концтаборів, які після визволення вдруге стали до лав Червоної Армії.

 

Цікаво знати

Радянський офіцер О.Брайтнер, який був звільнений із німецького полону, згадував про один епізод із свого життя: «На станції Рязань нас вивели із вагонів. Тут же знаходилися війська НКВС. Солдати були з собаками, озброєні автоматами... Прийшли ми в табір, який був обладнаний гірше за німецький. Стояли також кулеметні вежі і по обидва боки собаки. Нас там було близько п'яти тисяч чоловік, починаючи від молодшого лейтенанта – і до полковника. Після відповідної перевірки відправили у штурмовий батальйон. Десь з тисячу офіцерів переодягли в солдатську форму. Коли прибули на фронт, нам генерал сказав: «Ось тут наступали гвардійці вісім разів і вісім разів вони зазнавали поразки. Якщо ви пройдете цю ділянку, то вам повернуть офіцерське звання і негайно будете представлені до нагороди... Кожного дня йшли в наступ, прорвали німецьку оборону не на 10, а на 12 км. З усіх залишилось п'ятсот чоловік. ...Наш командир зв'язався з начальством і повідомив, що ми пройшли більше, ніж вимагалось, а також попросив відвести людей на відпочинок. Відповідь генерала була швидкою і категоричною: «Цих зрадників Батьківщини (тому що були в полоні – Авт.) гнати до останньої людини. Вони не заслуговують іншого, і тому не треба їх жаліти».

 

Абсолютна більшість громадян України вважала, що воює вона не за інтереси кремлівської верхівки, а захищає свою землю від окупантів.